Сторінка Василя Чумаченка

Важливість поставленого дослідження можемо знайти у Олександра Клізовського у його книзі «Основи світорозуміння нової епохи». Клізовський у своєму творі прямо ставить головне питання: «Який зміст у короткотерміновому людському існуванні, кінцем якого повинна бути незворотна, невідхильна смерть? Звідки ми прийшли, куди йдемо, яка ціль існування людини на землі? В чому, в решті-решт, криється сама змістовність існування людини на землі? У своєму житті людина шукає кінцеву ціль свого буття, кінцевий зміст, який би обіймав і поглинав собою всі інші висуванні життям задачі і цілі».
І далі Клізовський констатує положення справ у дусі теософського підходу Блаватської: «Наявність питання про саму змістовність життя є показник недоліку духовного розвитку. Духовно розвинена людина ніяких теорій про змістовність життя не потребує, бо зміст життя їй ясний і зрозумілий. Через це всі теорії про змістовність життя повинні розвивати людину, повинні облагороджувати її, повинні підіймати її вгору, а не будити у ній її нижчу природу. Будь-яка теорія, яка цієї цілі досягає, є вірна теорія, а яка цієї цілі не досягає, є теорія невірна».
А далі йде вже те, що лежить в руслі поставленого нами питання з оглядом на приведену вище назву запропонованого дослідження: «Людина шукає такої змістовності свого життя, в якому кінцеве не поглиналося б безкінцевим, але оберталося на нього. Вона шукає безпреревності свого існування, особистої вічності і особистого безсмертя. Без особистої вічності вічність всього світу не має для людини ніякої ціни, бо розум людський, його внутрішнє самоусвідомлення не згідне миритися з фактом смерті, як повним припиненням свого буття. Цієї особистої вічності і безпреревності існування, без якої будь-яка змістовність життя стане безглуздістю, не дає ні наука ні філософія. Його повинна була б дати релігія, але вона теж його не дає». Неуспішна та нещаслива доля батьків від того калічить їх дітей, які від цього стають зовсім полишеними будь-якого свого світлого майбутнього,— доповнимо ми його.
Саме тут і виходить на сцену та наука, яку передбачав Імануіл Кант і яка сьогодні зветься супраментальною психологією. Поле діяльності якої встановлення зв’язку людини і цілісного аспекту світу, який ту людину і породжує. Починається тут все з живої етики життя, що стоїть за тим законом всередині, який орії відносили до божої совісті і який виникає під час адаптації людини до патерну умов ареалу проживання. Коли людина цьому універсальному, непроявленому початку слідує у своєму бутті, то її манера життя починає нагадувати приховану гру в шахи, такі тут існують рішення та проходи до впорядкування світу і своєї гідної постанови в ньому. Від чого подібне життя веде свій початок?
Світова цілісність живе і розвивається як одне ціле за законом гармонійного узгодження своїх обріїв-світів, які в науковій езотериці отримали назву енергетичних горизонтів. Взаємодіючи між собою, вони створюють мереживо можливих рішень та запроваджень дозволених світовою цілісністю на плані життя. Чому дозволених? Тому що слідування їм утримує життя людське в світлі істинного, через постійний контакт з континуумом енергій тієї самої цілісності. Звідси походить та правда життя, яку науковій езотериці звуть причинною правдою. Знання-бачення у духовному погляді, або когнітивний аналіз на рівні невербального сприйняття, тому і стають можливими на ментальному рівні, бо спираються на подібну тонку, невидиму павутину живої, дієвої етики у непроявленому за якою стоїть цілісний аспект світу.
Ці варіативні запровадження існуючі в цілісності і стають основою своєрідної шахової гри життя, в якій і пролягає шлях людської долі. Зрозумівши це Григорій Сковорода і проголосив своє сакральне: «Хочеш мати щастя — спробуй довіритися долі». Як увійти в ту природну шахову гру, як навчитись не хибити в ній?— виникає питання.
Перепусткою до неї, вочевидь, є людська справжність, адже саме вона надає необхідного дотику до цілісної основи світу. І де лише духовний погляд здатен розрізнити необхідне, резонуюче з прядивом життя рішення. «Тваринний світ живе весь час у цьому не виходячи за межу дозволеного»,— зауважить нам допитливий читач. Так, відповімо ми йому, тваринний світ існує в тонкій мережі життя, маючи тут свій шлях та свою долю. Але людина, маючи розум, здатна по своїй волі та наміру здійснювати переходи між горизонтами цілісності значно поширюючи спектр можливих рішень у ньому. Наближаючи тим гармонійну узгодженість проявленого світу до гармонійної цілісності пануючої в ноуменальному світі.
Досягнення людської справжності, це давня звичаєва традиція рахманської культури, в якій людина через особливе доброчестя у житті утримувала необхідний природний контакт, відмежовуючись від соціального закону та порядку полишеного того зв’язку.
Коли у наш вік евристична стеля інтелектуального мислення сягнула тієї висоти, з якої стало можливим актом наміру образного мислення здійснювати входження у прямий контакт з довкіллям на тонкому рівні, тоді стало можливим реалізувати закон людської справжності, відкритий у свій час давнім китайським філософом Джуан Дзи, який той закон сформулював так: «Коли природне і людське не перемагають одне одного на світ з’являється справжня людина».
Як це відбувається, може виникнути закономірне питання? З’явилася можливість через пластичність інтегрованого мислення, дотягувати абстрактний образ у просторі образної пам’яті до його резонуючого злиття з цілісним аспектом у непроявленому. Але існує необхідна умова, позиція спостерігача повинна бути винесена за межу антропологічного бар’єра. Тобто, необхідним стає канал внутрішнього світосприйняття дотичний до світової цілісності. Що це дає?
Надає спосіб життя записаний на одному з мальованих полотен козака Мамая: «Сидить козак в кобзу грає, що задума, все та має». Тут задум і людська воля стають спорідненими з живою етикою життя, тому стають єдиним нерозривним цілим. Щось подібне зазначає і даоська традиція Китаю, яка проголошує: «Будь мертвим, абсолютно мертвим (відлученим від зовнішнього) і роби що хочеш, все буде вірно». Що це, як не та сама давня рахманська традиція у нас в Україні?
Виходить всі шляхи ведуть до одного, того, що в релігійному каноні зветься ісіхазмою, або ж шляхом божественного єднання. В якому будь-яка гра у випадковість, як та сама гра у бісер Германа Гессе, або ж наше реальне життя, здатні проявити той закон безкінцевості про який згадується у книзі золотих правил Тибету так: «Ти не можеш йти по шляху, не ставши сам шляхом. Бажай тільки того, що в середині тебе. Шукай шлях все більше занурюючись в себе. Вслухуйся в пісню життя, бери у неї урок гармонії, щоб безкінцевість у кінці твого шляху відкрила тобі свої обійми».
І далі в цій Книзі Золотих Правил застережено: «Раніше ніж здійснити перший крок, навчись відрізняти істинне від похідного. Старайся більш за все відділяти знання ума від душевної мудрості, вчення ока від вчення серця».
В книзі Блаватської «Голос Безмовного», зрештою, можливо знайти цілу збірку правил по досягненні людської справжності, або ж стану архата з поверхні зовнішнього світосприйняття. Але коли людина заходить за антропологічну межу, сприймаючи все те з середини, всі ті правила просто стають пробудженою людською суттю, бо вона починає оперувати у своєму житті розумом спорідненим з самою цілісністю буття, вже опановуючи своїм супраментальним планом. Будь-які настанови тут стають зайвими, бо вже інше веде та спрямовує людське життя.

Одразу ж виникає питання про той портальний перехід, про який ведеться багато розмов, але остаточної ясності у цьому питанні поки що немає. По-перше, тут потрібно провести відповідне розмежування. Ми не будемо у своєму дослідженні розглядати те, про що відомий дослідник у галузі антропології Карлос Кастанеда у свій час зауважив: «Не існує тієї галузі знань де б багатий на видумку тональ не відтворив би свій умоглядний світ». Тобто того, що сьогодні відноситься до умоглядної позиції в парапсихології сьогодення ми торкатися не будемо, вважаючи те первинним входженням у знання з точки зору суто зовнішнього усвідомлення світу. Де доторку до первинної основи світу не існує, через цілком міфологізоване уявлення про нього і його природу, коли, образно кажучи, створюється ліс у лісі або озеро у озері, через існуючу суто поверхневу світоглядну позицію спостерігача у нашому природознавстві.
Коли ж ми в своїй оцінці довколишнього світу будемо користуватись тим, про що Імануіл Кант говорив як про внутрішнє, коригуюче наші природознавчі зусилля око, яке орії у «Манускрипті Войнича» називають «голим оком», то зможемо торкатися основи справжнього світу пануючу на тонкому плані. Це надає відповідного пробудження так званої третьої сигнальної системи в людині, через яку вона входить у потік реального життя тут і зараз, як за східним уявленням.
Від того згаданий вище портальний перехід може бути простою річчу, яку ми здійснюємо навіть роблячи перехід з однієї кімнати в іншу у якомусь приміщенні. Наше враження змінюється зі зміною обставин у тому новому просторі в якому ми опиняємося. Нас опановують в цей час нові настрої і ми трохи по іншому починаємо сприймати світ всього помешкання де б воно не було. Подібна зміна простору присутності, або ж сцени життя, веде до відповідної зміни нашого настрою, або ж враження, запам’ятаємо це.
Коли ж існує дотик до тонкої, цілісної основи світу, перехід від одного простору нашої присутності до іншого здатен змінювати сам психофізичний настрій, розкриваючи в нас нові природні здібності, які тому новому стану нашої свідомості відповідатимуть. Чому?
Прямий, кінестетичний енергетичний дотик пов’язує нас через план тонкого тіла з природними процесами пануючими в світовій цілісності на тонкому плані. Які за оріями стають «божими вістями» для нашого супраментального плану. Отриманий чутливий енергетичний імпульс породжує в цей час порух усвідомлення або ж його нове розкриття, що відбувається часто разом із запаленням нового світового прядива на коконі каузального плану нашого енергокомплексу. Тобто йде команда наміру з рівня самої цілісності, яку все живе сприймає однаково і підкоряється йому. В наслідок чого ми стаємо іншими, опановуючи новий варіативний простір своїх можливостей. Більше того, ми починаємо на рівні інтуїтивного усвідомлення знати природу процесу до якого торкаємося та його причину, бо стаємо його часткою.
«Тоді що являє собою той згаданий вище психофізичний настрій?»— можемо тут почути запитання нашого вдумливого та поміркованого читача.
На рівні свого енергокомплексу людина має свою багатоплановість. Ця багатоплановість відповідає тим системам життєзабезпечення, яке має наше тіло. Кожна подія чи вчинок у якому людина бере свою безпосередню участь потребує відповідного налаштування її енергокомплексу і всієї системи життєзабезпечення загалом. Щоб зрештою почати успішно діяти та реагувати на зовнішні чинники. Коли ж людина довгий термін часу займається якоюсь справою, або просто існує у відповідних умовах, то означене налаштування енергокомплексу стає сталим психофізичним настроєм. Через який, як через набуту ключову, резонуючу форму ментального налаштування, вона поєднується з невимовним, отримуючи через такий канал енергію та підтримку цілісного аспекту світу. «Вісті божі по голу сприймає коща»,— говорять з цього приводу орії в «Рукописі Войнича».
Але не тільки, вона тут отримує можливість узгоджувати свої плани з тією етикою життя динамічної цілісності, що розкривається перед нею. Через це вона робить вчинки або вибудовує образи у своєму мистецтві, які ведуть своє походження від резонуючих форм життя самої цілісності. Щось подібне відбувається під час адаптації людини до патерну умов ареалу проживання, коли у неї з’являється закон всередині, про який згадував у свій час Геродот, надаючи характеристику населенню Середнього Подніпров’я.
З цього певно і бере свій початок людський талан до будь-якої справи, скаже нам будь-хто. Психофізичні настрої, оперті на внутрішнє налаштування енергокомплексу, стають головним інструментом опанування людиною свого життя у своїй опертості на знання сущого. Виходить так, що людська справжність потребує розвиненої культури внутрішнього світосприйняття, за яким стоїть духовне чуття-бачення, про яке весь час нам нагадують старі рукописи. Бо терези внутрішнього і зовнішнього знаходять рівновагу тільки у такому випадку. І це і буде життям в істині буття або у стані волі на волі, як запевняють орії в тому ж «Рукописі Войнича». Що ж тоді є згаданим вище портальним переходом у спадкоємній рахманській культурі русів Середнього Подніпров’я?— виникає питання.
Справа в тому, що накопичення відповідної кількості психофізичних станів (своєрідних спеціалізацій) породжує розкриття самосвідомості, коли довколишній світ втрачає свою ілюзорність і людина здійснює перехід до зовсім іншого світу у своєму усвідомленні. В цей час змінюється і саме тіло людини, повертаючи свою дотичну до світу цілісності природу.
Виходить, що ми можемо мати системні відстройки свого психофізичного стану, що відкривають перед нами справжній світ, в якому ми знаходимо, за ствердженням даосів, своє обличчя до народження, тобто свою справжню постанову в житті. Від цього безкінцевість просторів усвідомленої реальності, з точки зору зовнішнього світосприйняття, стають модифікаціями світу нашим багатим на видумку тоналем, тобто ілюзорними проекціями справжнього світу. Так зникає дурна, за виразом Паули Еренфеста, безкінцевість, а постає реальність світу невід’ємною частиною якого є сама людина.
В інській зоні кристалічного щита України проникнення на непроявлений план світової цілісності завжди сягало невимірної глибини. Саме тієї, де панувала людська справжність та розкривало свої обійми суще. Тому пошук правди-істини та становлення людської справжності стало тут спадкоємним звичаєвим правом всього етносу, що те занурення у світову цілісність постійно відроджувало.
Портальний перехід, як стає відомим з вище приведеного, може здійснюватись через ключову резонуючу форму, в тому числі існуючу у природному довкіллі. Такі місця, ключову резонуючу форму яким надав випадковий збіг природних обставин, людство завжди виділяло у окреме провадження у своїй культурі. Таким місцем могло бути будь-що: галявина лісу, гірська ущелина або просто антропоморфний чи зооморфний вигляд окремого дерева чи скелі. Занурюючись у подібне місце чи образ, людина відкривала справжню сторінку свого життя відходячи від згубних ілюзій у ньому. Так виникли всі мегалітичні споруди давнього світу, такі, наприклад, як Стоунхендж на північному заході Англії або мегалітичні стели та антропоморфні образи у нас на Україні.
Так випадковий рельєф підрізаного морем скелястого берега на острові Пасхи, привів до виникнення образу головного божества, кам’яного істукана Моаві. Дивовижність цього резонуючого з цілим антропоморфного образу полягає в тому, що він відкрив перед остров’янами широкий світ океану та тих світів, що лежали за межами їх землі. У нас в Україні цьому прислугували всілякі капища, де антропоморфні образи божеств так само розкривали те, що сховане було у просторі та часі на внутрішньому плані життя.
Осягнення ж людиною своєї справжності тут досягалася через набуття відповідної майстерності в веденні свого життя. Юнакові потрібно було збудувати дім, виростити сад, виховати сина, викопати колодязь цілющої води, яким могло бути і відповідне знання принесене людству. Дівчина повинна була вишити свій рушник, за яким поставала обрана нею доля, народити та виховати дитину, зробити затишною та квітучою свою оселю, створити міцну сім’ю та і весь рід, подовжувачем якого вона ставала. Скільки тут потрібно було набути професій?
Рахманська наука говорить, що достатньо було оволодіти майстерністю семи професій, щоб образ своєї справжності став досяжним для людини. Звідси і поставала людська гідність та самоповага, без яких будь-яке знання стають недосяжною річчу.
Людина, що постала у своїй справжності, сама ставала тим порталом, тобто несла у собі той самий перехід — входження у світову справжність та цілісність. Дуже вдалу спробу такого зображення несе у собі портрет Мони Лізи Леонардо да Вінчі. Образ жінки відкриває тут сховану природу справжнього буття, яке розкрив Леонардо на задньому плані свого полотна. Виходить, що проблема осягнення своєї справжності завжди була провідною в історії людства. Чому?
Певно тому, що без правди життя людини не має, не існує в цьому світі. Задля цього і існувала в Україні рахманська культура, як сполучення людини та того справжнього світу в якому вона існує як сутність світового рівня. Саме це і відрізняє українців від їх оточення. Це їх велике набуття і це їх хрест, який вони пронесли на протязі своєї зовсім нелегкої історії.

Найбільш втаємниченою сторінкою людського буття є честь та джерело її витоку —совість. Не впустити честі свого роду — головне напуття для молоді в Україні з боку старших. Поряд з честю тут стоїть козацькая слава. «Все загине — слава ж не поляже»,— говорить Тарас. «Мертві сорому не імуть»,— вторить йому Святослав Хоробрий.

«Ще не вмерла козацька мати»,— вивів у свій час Богдан Хмельницький головне джерело лицарської звитяги.

«Честь дорожче за життя»,— запевняв Шіллер. «Честь для всіх одна, ми не вправі жити, коли загинула честь»,— констатував у свій час Лаберій. Що за цим насправді стоїть у людському житті?— виникає питання.

«Хто в честі, тому і честь»,— говорить лицарський кодекс. Тобто тут пролягає духоборча стезя становлення людської справжності, становлення людини як сутності світу. Виходить, що за честю стоїть сумління людини перед самою своєю схованою природою. І ця її природа народжується на духоборчій стезі де людина торкається вічного. Тому і затверджує наш великий кобзар: «Все загине — слава ж не поляже».

Виходить, честь в житті охороняє нашу людяність, нашу причетність до рангу людського, без якого справжньої людини не має, не існує.

«Тоді правило честі набуває в людському житті неабиякого значення»,— відгукнеться наш допитливий читач. З чого воно походить, на чому стоїть в людському світі?

«Цінність та гідність людини в її серці, в її волі, саме тут основа справжньої честі»,— такого висновку дійшов у свій час Мішель де Монтень. Що ж тоді являє собою справжня людська честь?

«Честь — це зовнішня совість, совість — це внутрішня честь»,— визначив у свій час Григорій Сковорода разом з Артуром Шопенгауером. Тобто ми тут знову ж таки торкаємося внутрішнього світу людини, її становлення в світі як його невід’ємної частки. Совість є проявом живої етики життя, того закону всередині про який згадував Геродот надаючи у своїх мандрах характеристику населенню Середнього Подніпров’я. Слідування тому закону цілого, який є витоком тієї невловимої, як на сьогодні, правди-істини, потребує прямого контакту з непроявленою стороною світу де панує законодавча основа, від якої проявлене стає нічим у порівнянні з непроявленим, яке стає головною річчу за висновком Сковороди. Сама філософія якого походила, мала висоту супраментального плану. Отже, утримання проходу та прямого контакту з невимовним веде до тих чеснот, які лежать у фундаменті справжньої людини. Від чого честь стає головним двигуном набуття людської справжності та відповідності своєму первинному образу. Навіщо? Щоб знати правду-істину і нею керуватись у житті. Як, у який спосіб це досягається?

Даоси говорять про справжність того образу, який мала людина до свого народження. Що тільки його прояв надає людині відповідної настройки з якої стає можливим означений контакт з невимовним. Отже, маємо прохід до цілісного плані світу, який відбувається через розкриття справжнього образу у самій людині. У який спосіб досягалася така глибина проникнення у непроявлене?— знову ж таки виникає питання.

Існувала на Січі досить дивна як на сьогодні, традиція побратимства, яку ми бачимо і на скіфській пекторалі, коли образ однієї людини майже зливався з образом іншої. Чесноти людини набували тут найбільшої висоти. Виходить поєднання образу у образі, веде до того розкриття проходу, де людина опановуючи законом совісті черпає і життєву силу та наснагу, генератором якої назовні стає честь. Як на диво, таке ж поєднання у злитті двох образів знаходимоі на давніх фресках Софії Київської та ще в кельтів дві бичачі голови на їх пекторалі невідривно дивляться одна одній у очі. Як це стає можливим? «Честь для всіх одна»,— визначив у свій час Лаберій. Суще стоїть за всим запевняють орії у рукописі Войнича.

На внутрішньому плані виходить панує одна релігія і це релігія честі. І вона для всіх одна. Нашому здивуванню не має меж. Те, що у наш техногенний вік має таку малу вартість є головним у становленні людської справжності на цьому світі. Що відбувається коли образ входить, накладується на образ? Відкривається безкінцевість, як шлях до вічного, в якому і існує дотик до непроявленого через руйнацію зовнішнього образу. І саме в цьому полягає людська звитяга та слава, як сутності світового рівня. «Все гине — слава ж не поляже»,— згадаємо ще раз нашого Тараса.

Що відбувається коли людина стає відлученою від цього? Тяжкий гріх яничарства та ренегатства стоїть за цим. Людина стає вовком сіромахою, виступаючи проти самої людяності та братства людського. Чому? У неї перестає діяти закон живої етики життя, вона стає полишеною в цьому світі на саму себе. Цілі нації, що відійшли від того головного закону життя у техногенну еру стають на стезю свого гріхопадіння та ренегатства насамперед перед самою людиною, як сутності світового рівня та зрештою і перед всим людством. Ця хвороба людського суспільства лежить у сутінках людського світоусвідомлення, коли технічна, споживча сторона бере верх у його житті. За прикладом далеко ходити не треба, будь-яка перетримана у часі імперія має ту хворобу. Дуже яскраво її описав у своїй творчості Достоєвський та Микола Гоголь. Саме відсутність проникнення у позаантропне буття через відсутність адаптації до патерну умов ареалу проживання, не дозволяє тут людині опертися на закон всередині і відповідати у своєму житті самій динаміці змінного світу. Людина тут належить поверхні, їй нікуди відступити перед поступом нових впорядковуючих змін цілісного світу. І вона створює свій світ, своє озеро в озері, свій ліс у лісі, свій надуманий правопорядок в оточуючому довкіллі. І виступає з тим проти цілісного світу, перетинаючи у ньому волю божу у його гармонійному впорядкуванні.

Корупція починає роз’їдати країну там, де зрощене яничаринство живе не на своїй землі, не у своїй країні, не серед свого народу. Переймаючись пустопорожнім життям таких собі «небожителей», мешкаючи, як правило, на останніх поверхах висоток та хмарочосів або у закритих містечках. Десять заповідей Святого Письма тут давно забуто. Тому, мабуть, і знайшов можливим Антуан де Сент Екзюпері скласти свій відомий діагноз з цього приводу: «Існує одна проблема, одна єдина в світі — повернути людству духовний зміст, духовні турботи»,— констатував він.

Як стає зрозумілим, тема людської справжності турбувала людство від давніх часів. Ці пошуки відзначалися не лише у самій методології переходу, яку можливо відслідкувати у приведених вище подвійних образах людського побратимства. Сам образ людської справжності, дотичний до цілісного аспекту світу, був головним об’єктом пошуків. Бо він ставав засобом портального переходу до іншого людського виміру у цілісному світі. «Справжня людина і бог є одне»,— проголосив у свій час своє сакральне Григорій Сковорода. Саме в цьому полягає головна таємниця відомої картини Леонардо да Вінчі — портрета Мони Лізи. Сама ця картина є портальним переходом до іншого плану світу, який і зобразив Леонардо на заднім плані, над чим працював довгих вісім років. На цьому полотні ми маємо спробу змалювати дуже велику таємницю, таємницю образу людської справжності. І це художнику цілком вдалося. Саме з цього полотна нам загадково посміхається образ жінки, який Сковорода цілком справедливо відносив до образу боголюдини.

Тому мабуть правило честі у людському житті це змагання за свою справжність, за шлях правди на якому і постає справжня велич людини, як частки цілісного світу.

Шляхи віри сьогодні являють собою вкрай заплутане міжконфесійне явище, відсутність внутрішнього, причинного розкриття в яких, породжує їх майже одвічне протистояння. З такою самою дилемою зіштовхнувся і князь Володимир, що намагаючись наблизити Русь до цивілізованого світу, спробував її охрестити за Візантійським каноном. Але Русь мала розвинену культуру внутрішнього світосприйняття, до якої дуже погано підходило вже соціалізоване, імперське християнство Візантії. Намагаючись поєднати те і друге Володимир і його син Ярослав,  прозваний мудрим, запровадили на Русі так званий двоєвірний синкретизм. Який чітко проглядає на так званім кулоні князя Володимира, на якому з одної сторони викарбуваний лик християнського апостола, а на іншому образ язичницького бога. На яку віру насправді спиралася Русь у своєму хрещені, виникає питання?

Слово religio від початку несе у собі зв’язок людини з правдою Неба, що несе у собі її єдиний витік. Всі світові конфесії, існуючі сьогодні, погоджуються з цим. Їх протистояння породжене культовим посередником, який у них стоїть між людиною та Небом. Але Русь від початку мала той зв’язок і посередник тут відігравав скоріше функцію заохочення та прикладу жертовного життя на шляху духовного зростання. Настанови у проходженні цього шляху проголосив у свій час сам Ісус із Галілеї:”пізнай те, що перед обличчям твоїм і сховане відкриється тоб , шукайте і знайдете, стукайте і відчинять вам, просіть і дано вам буде,  що я можу зможете і ви і ще більше того зможете“, – сповіщував у свій час він.

Маємо тут дуже чітку програму дій, яка і отримала своє відображення у храмі Софії  Київської. Давні фрески якої по сьогодні утримують психофізичні настрої проходження до означеного вище знання у пов’язаності людини з цілісним аспектом світу. Саме в такому підході покаяння, змирення та прощення набувають зовсім іншої змістовності, вони стають необхідними настроями входження у простір внутрішньої віри, де необхідність у будь якому посередництві зникає. Тобто людина змирюється, кається та входить в прощу не перед кимось, а насамперед перед самою собою, перед своїм власним світом, входячи через це у відповідно змінені психофізичні стани. Саме ці настрої і несуть давні фрески храму Софії Київської у відповідному розписі ротондних переходів у своєму периметрі. Тут існують, як це показує психометрія розпису, шлях простолюдина, шлях монаха,  шлях архірея та шлях схимника. Всього ж шляхів повинно існувати за числом бань на храмовому комплексі, в яких значне місце посідає шлях правителя та патріарха.

На сьогодні чітко прослідковується, через звільнення стін від нашарувань суто сюжетного візантійського розпису, лише шлях простолюдина, що починається одразу ж праворуч після сходів. Настрої входження тут йдуть у такій послідовності знакового розпису ротондних переходів:

в першому переході набувається психофізичний настрій змирення, в другому каяття, в третьому прощення. Далі йдуть стани входження в істину, набуття стану мудрості та єднання у святості цілісного буття. Зцілення та причастя відбувається, за задумом архітекторів фрескового розпису, перед Пантелеймоном Цілителем, за яким відбувається благословення на нове життя самою Орантою перед олтарем храму. Оріська культура та первинне, гностичне християнство збереглися тут в цілковитій недоторканості, змінивши лише свій зовнішній прояв.

Саме тут проглядає мудрість Ярослава, який керував цим розписом після смерті батька. Релігія внутрішнього світосприйняття цілком проглядає у тому, що ми сьогодні говоримо як про двоєвірний синкретизм, який насправді ввів на Русі князь Володимир. Тобто те, що ми сьогодні називаємо внутрішньою релігією та культурою супраментального, цілком було присутнім на терені давньої Київської Руси.

Імперські традиції двуголового візантійського орла від того не мали великого впливу на Русь, яка так і залишилася у межах спадкоємної віри у причинну правду світу, та того єдиного духу, що опановує ним.

Від цього храм Софії Київської ні в чому не поступається храмовим комплексам Тібету, де так само пролягають шляхи людського сходження до вищих станів свідомості сьогодні. А в де в чому навіть перевершує їх у палітрі шляхів сходження представлених тут, які ще чекають свого дослідження.  Сьогодні ця культура людської справжності та належності світовій цілісності цілком присутня в українському етносі, який є спадкоємцем тих часів. Тому на запитання  ким є справжній українець, – відповідь стає напрочуд простою, це людина, що володіє спадкоємним внутрішнім світосприйняттям і живе за ним у своєму житті.

Почати тут можливо з вислову Пітака з Метілени, великого грецького філософа, який на запитання, що краще всього для людини у її житті відповів:”добре робити те, що робиш “. В раніших дослідженнях ми з тобою, шановний читачу, дійшли думки, що добре робити свою справу може тільки людина, яка має талан до неї. В цей час вона робить свою справу споріднено з цілісним планом, де черпає своє натхнення. Вона в цей час бачить відповідний образ, що походить з відповідного горизонту цілісності, а тому споріднюючись з ним, розчиняється у тім непроявленім, ціліснім аспекті світу. Щастя буття людини  лежить саме в цьому, дійшли ми такого висновку.

Яким шляхом людина йде до цього, виникає питання? Вона ж в своєму житті не тільки працює, а робить в ньому багато іншого, скаже нам будь хто. Родина, дім,  кохання, обов’язки перед країною, наприклад, війна, це також входить до того життя. Але якщо і тут переслідувати щасливе майбуття, то все це веде у кінцевому результаті до тієї ж спорідненості, скаже нам езотерично освідчений читач. Дійсно, талан потрібно мати у всьому, для цього потрібно мати розвинену внутрішню культуру, головним в якій є духовне бачення, або інтроспективне сприйняття світу на тонкому, ментальному плані, підтримаємо ми його. Виникає питання чим є життя сьогодні з точки зору супраментальної психології і які шляхи лежать у ній для його відтворення?

Воно сьогодні переповнене безліччю питань виконання яких простягнуто у безнадійну безкінцевість. Питання добра і зла, війни та миру, мети людського життя та місця самої людини в ньому. Все це майже вічним тягарем лежить на людській душі і породжується одним єдиним не вирішуваним питанням, яке у своїй безуспішній боротьбі шукає відповіді кожна людина в світі. Це питання змістовності самого буття його правди та причетності людини до нього. А ще над цим висне зневіра, що коли небуть це питання буде вирішеним. Саме звідси постають всі людські гріхопадіння породжені тим відчаєм. В супраментальній психології  відповідь на це питання напрочуд коротка, в житті людині потрібно бути, ставши його головним дієвим елементом. Тобто,  бар’єр ілюзії, що відділяє людину від дійсного стану речей в світі повинен бути подоланим.

Для цього потрібен вихід за межу антропологічного бар’єра, скаже нам еотерично освічений науковець, потрібен вихід за межу  славнозвісної платонівської печери констатує він. Цей вихід потребує зміни світоглядної позиції, говорить супраментальна психологія, в старому підході проходу не існує. Зміна позиції спостерігача у природознавстві починається з включення так званої третьої сигнальної системи, яка є ментальним чуттям – баченням на внутрішньому плані, говорить проведене дослідження. Саме тут існує причинна, законодавча база того, що вирує на зовні. Саме у дотику до неї починає працювати пряме невербальне сприйняття світу, у якому образно – понятійне мислення відіграє суто допоміжну роль.

Виникає знову ж таки питання, що таке той внутрішній план? Він знайомий нам, як простір нашої образної пам’яті, де ми бачимо картини пройдешнього свого життя. Бачимо прямим способом у невербальнім сприйнятті прилучаючи до цього свій внутрішній, ментальний план. Саме він стає робочим модельним простором у супраментальній психології, коли людина починає діяти в ньому застосовуючи задля цього свою ментальну проекцію. Наприклад, ви можете обійти довкола старого млина, що зберігся у вашій пам’яті. В цей час ви відмітите одну дивину, ваша свідомість почне вільно переміщуватись між вами та вашим образом, що буде гуляти довкола того млина. Ви зможете ввійти в нього і відчути запахи старої деревини млина та пахощі полинної трави під полуденним сонцем, що росте довкола нього. Ця можливість виникає через існування третьої позиції, яка дозволяє все це здійснити. З книг Перепиліцина вона відома як Гід, план енергокомплексу, що керує ним. Шри Ауробіндо Гош говорить про нього, як про супраментальний план, що поєднує людину з світом цілісності.

Що дає тут  невербалізований, чуттєвий, ментальний дотик? Він дозволяє у дотику до цілісного плану знати, передбачувати події на зовнішньому плані, результатом чого життя людини стає слідуванням живій етиці життя в будь чому, в будь якій діяльності назовні. Ви можете, наприклад, ввести у той модельний простір картину реального життя з свого оточення, так би мовити “згадати” його у ньому. Внаслідок отримаєте дивну якість, ви зможете проглядати його пройдешнє і заглядати у його майбутнє, просто зміщуючи у тій уявній картині час.  Виходить буття людини може бути здійнятим на зовсім інший рівень, в якому вона володітиме причинною правдою в подійних планах ареалу свого життя. Що є головним в цьому новому, набутому рівні життя?

Згадана вище спорідненість з цілісним світом надає стану волі, в якій вже тепер і проходить людське буття. Ця воля дозволяє в межах цілісності, яка від початку є рідною домівкою для людини, йти шляхом своєї судженої долі, в якій остаточно постає її справжність та зникає головне питання, яке тяжіє над нею на зовнішнім плані.

Що для цього потрібно зробити сьогодні, виникає питання? Все полягає у розкритті внутрішнього плану, доступ до якого відкриває чуття – бачення ментального тіла у відстороненості від суто зовнішнього сприйняття. Для цього, за рецептом оріїв, потрібно помалу свою власну мету носити, мати міру по волі і по вірі. Тобто, відійти від зовнішнього, як головного чинника у прийнятті рішень, зробивши його другорядним аспектом свого життя. Що можливо тільки у переході до нової віри, до життя у істині свого справжнього буття. Від чого світ людини змінюється від ілюзорного до справжнього, в якому тільки і може постати її велич як сутності світового рівня.

Що це, зовсім новий спосіб життя? – може запитати тут допитливий читач. Судячи з витоків давньої філософії, це скоріше давно забутий спосіб людського існування, закріпити якого у свій час не вдалося через низький рівень абстрагованого мислення пануючого в ті часи. Через що сила цілісності не могла у повній мірі проявитися у людському  житті. Саме за для цього і потрібна була ера суто техногенного розвитку, яка і дала ту необхідну висоту евристичної стелі абстрагованого мислення. Коли людська миследіяльність стала дорівнювати тонким аспектам непроявленого.

Ви згадали про віру, – тягне руку допитливий читач, – чим вона є на внутрішньому плані?

Пусковим гачком будь якої нашої діяльності є віра, що це може бути здійснено. Навіть коли ми рухаємось, розмовляємо, для цього потрібна віра в те, що ми це можемо. На внутрішньому плані вона приходить від невербалізованого сигналу, – це здійснити можливо, бо образ запланованої дії зливається з тим, що існує на ціліснім плані. Запланована подія сприймається після цього, як команда самого світу, його нового  напрямку розвитку. Цю команду, як сигнал і сприймає супраментальний план керуючий всім цим процесом. У оріїв, судячи з їх рукопису, це “вісті божі“, які йдуть з внутрішнього плану людини “по голому“, тобто на ментальнім плану де тільки і існує “голе око руса“. Тому і говорять орії “у віру вірува“, бо “око голе суть несе божу“. Тобто, тут ми маємо справу з внутрішньою вірою, яка є дієвим аспектом нашого життя на внутрішньому плані. Вона дозволяє зняти зайві міфологізовані нашарування у релігій зовнішнього плану, відкриваючи шляхи для справжнього духовного зростання, яке тими домислами на сьогодні заблоковано.Така віра несе у собі акт безсторонності, а тому заглибленості у непроявлений аспект світу де і починається людська діяльність у так званій другій увазі за допомогою  образного наміру. На що спрямована така діяльність? В першу черг на зрощення нового життя, яким опікується тепер вже справжня, цілісна людина становлячись його оберігом. Коригується ця діяльність світовою цілісністю, невід’ємною часткою якої стає сама людина. Новий спосіб взаємодії з довколишнім світом на рівні супраменталу полягає саме в цьому.

Виникає питання, в чому суть орійської культури згаданої вище? Це культура переважно внутрішнього світосприйняття, на відміну від тієї, що панує сьогодні у глобалістичних тенденціях світу. Народилася вона в хліборобській  культурі головне гасло якої однакове будь де:” відати і знати обаполи тирла.. щоб з богами жити в єдиній правді“, тобто знати причинну правду світу. Що вкрай важливо не тільки для землеробства, а для звичайного людського життя, в якому через це з’являється сенс самого буття. Пошук цієї правди є спадкоємним для української культури,  на відміну від свого близького сусідства, де її давно полишили шукати. Конфлікт між зовнішнім та внутрішнім є суттю того протистояння ідеологій,  яке панує у слов’янському світі сьогодні. Будь яка атрибутивна, технічна нація відтворює своє іллюзорне майбутнє і слідує за ним у своєму житті. Природне, що несприймає все це, оголошується ворожою силою, яку потрібно долати. Саме звідси бере свій початок будь який людський фашизм, що постає у протистоянні божій, цілісній правді світу.

Вихід спостерігача за межу антропологічного бар’єра у супраментальній психології нагадує похід в далекі гори, який нарешті відбувся за багато століть споглядання їх лише здаля. Духоведення, в цьому проникненні за межу антропологічного бар’єра, як галузь природознавства, отримала можливість  системного наукового аналізу, який дозволив відділити цілком міфологізовані уявлення у цій сфері від дійсно великих досягнень світової думки. Це дозволило звести мозаїку існуючих досягнень у природознавстві в одне ціле, з якого постав справжній світ цілісної людини. Саме тієї, про яку у свій час говорив давній китайський філософ Джуан Дзи:”коли природне і людське не перемагають одне одного, на світ з’являється справжня людина”, – зазначив він.  Так народився новий науковий підхід у проблематиці, яка була до цієї пори закритою суто зовнішнім, звуженим сприйняттям оточуючого світу. Головні досягнення супраментальної психології, як галузі нового наукового підходу,  дозволила сформулювати головні положення науки про саму людину та її місце у світі. Попередні дослідження дозволили сформулювати наступне.                        

Людина, як світового рівня сутність, має природні адаптаційні системи, що розгортаються у  пристосуванні до існуючих умов буття на шляху її життєтворення. Їх розкриття пов’язане з набуттям духовного потенціалу та опанування новими ступенями особистої свободи на рівні світової цілісності, за якими постає майстерність ведення  життя та становлення людської справжності.

Означена цілісність реалізується на внутрішнім, непроявленім плані і вочевидь є формуючою простір та час фазою ініціації праматеріального середовища у його після вибуховім метагактичнім розвитку. Нестаціонарність простору – часу якого, породжуючи причинно – наслідковий детермінізм, зумовлює його розподіл на дві залежні одна від одної проекції зовнішню та внутрішню, з яких ведучою, законодавчою є його внутрішня, тонкоенергетична проекція. Саме вона є витоком давніх уявлень Сходу про Абсолют або ж вічно плинуче Дао у даосів. У слов’ян Середнього Подніпров’я, згідно старих переписів, цей план звався Правою, тобто місцем де живе правда світу.

Причинно – наслідковий детермінізм на плані цілісності реалізується у полі узгодженого пакета енергетичних горизонтів світів, первинних просторових збурень у праматеріальнім середовищі. Відсутність кінцевої швидкості передачі сигнала в якому, через нестаціонарність простору та часу і зумовлює причинне, позапросторове поєднання світу у одне ціле. Переміщення та рух в якому здійснюється квантовим стрибком  переходом по принципу кекінеми, описаним у свій час ще Платоном. Ключем до такого переходу тут є  резонуючий  з відповідним горизонтом енергетичний образ – сигнал, який може бути породженим і образною миследіяльністю людини.

Світ людини  розподілений на дві проекції, це так звані світи першої та другої уваги. На свідомому рівні вони не сполучені між собою і являють собою два способи життя. Один суто зовнішній, що спирається на образно – понятійне мислення з суто іллюзорним, априорним сприйняттям світу і внутрішній інтуїтивно – образний спосіб життя, який спирається на чуття – бачення причинної правди пануючій на тонкому, цілісному плані світу.

Найбільш адекватною позицією для людини,  як виявилось, є слідування шляху свого життя, який отримується нею, як головне своє запровадження по народженні в межах цілісності. Майстерність його ведення набувається через розкриття варіативного простору слідування йому у енергетичних площинах або ж горизонтах цілісного світу. Які розкриваються перед силою образного наміру людини на її вінутрішнім плані, де вона не тільки поєднує багатофакторний простір у одне, торуючи шлях свого життя а і робить переходи а ньому, змінюючи саму сцену його запровадження в енергетичних горизонтах – світах цілісності.

Для такого самостановлення їй потрібно мати розвинений духовний зір або ж кінестетичне сприйняття світу на ментальнім рівні. Яке являє собою пробуджену, так звану третю сигнальну систему, що працює у модельному просторі образної пам’яті.  З рівня суто зовнішніх уявлень цей шлях закритий, бо потребує присутності самої людини, як головного фактору пізнання. Віра та воля якої стають тут головним чинником спорідненої діяльності в межах тонких планів слабкої метрики.

Слабка метрика внутрішніх просторів, де панує цілісність, є законодавчою основою для процесів проявленого світу. Будь які зміни тут ведуть до відповідної перебудови на зовнішньому плані. Від чого культура внутрішнього  від початку є ведучою у людському бутті. Саме тут з’являється можливість корекції суто зовнішнього природознавчого пізнання, про яку у свій час говорив Імануіл Кант.

“Кожній людині потрібно мати так би мовити належним чином упорядковане друге око. Медик потребує критика нашого пізнання природи, юрист нашого пізнання права та звичаїв, геолог потребує критики нашої метафізики, геометру потрібна критика пізнань нашого розуму взагалі. Тоді друге око є нічим іншим як самопізнанням людського розуму, без якого у нас не було б ніякого масштабу для виміру величини наших знань“, – стверджував Кант. Вторить йому і Спіноза Фарух, що у свій час затвердив те самопізнання у своєму відомому вислові:”Щоб я знав, що я знаю, я від початку повинен знати”.

Становлення внутрішньої культури, про яку, як про область інтуїтивного пізнання – бачення згадує Кант, починається з закону всередині, про який говорив у свій час Геродот надаючи характеристику населенню Середнього Подніпров’я. Цей закон всередині, з точки зору супраментальної психології, розкривається у процесі адаптації до патерну умов ареалу проживання і є законом совісті, який разом з базальними комплексами створює світ самої людини. Етнос та нація, породжуючи адаптаційні форми знакової культури  постають саме з  цього. Коли ж цього немає, на світ з’являються так звані технічні нації, породжені у глобалістичних тенденціях суто атрибутивними уявленнями про людську культуру.

Контакт з світом цілісності, як згадувалось вище, відбувається через знакові резонуючі форми образної мисле діяльності, відкриваючі доступ до контініуму її енергетичних горизонтів. Саме ними рясніє будь яка національна культура, починаючи від мови та пісень до художніх та ремісницьких виробів, що несуть у собі відповідну ментальну налаштованість. Взаємодія з ними дозволяє, через становлення людської справжності та цілісності, опановувати причинним детермінізмом в довколишнім світі. З цього і походить мистецтво ведення життя, творчість в якому забезпечується варіативним простором в межах згаданих енергетичних горизонтів. Від чого шлях людського життя отримує різні варіанти свого запровадження в причинному полі цілісності в залежності від стану духовної зрілості людини.

Сходинки людського становлення в істині проходять через запалення відповідних енергетичних прядив на коконі каузального плану енергокомплексу людини. Кожне таке ініційоване світове прядиво, відкриваючи новий простір можливостей та людського талану, здіймає рівень людського усвідомлення світу, яке веде до стану просвітлення та остаточного становлення в своїй справжності.

Гармонія світової цілісності, що відкривається на внутрішньому плані, засвідчує існування єдиного організовуючого початку, від якого бере свій витік жива етика, за якою існує світ цілісної людини. Світ позаантропного буття від того, являє собою живу, динамічну систему, що має корегуючий вплив на хід та динаміку життя на зовнішньому плані.

Саме тут приходить розуміння єдиного способу контакту людини з цілісністю та її континуальною енергією на ментальнім рівні, від якої і беруть свій початок всі релігійні конфесії світу, переслідуючи у своїх доктринах отримання людиною божої благодаті. Така внутрішня релігія, вочевидь є єдиною для всього світового загалу і має на терені земель Середнього Подніпров’я назву орійського ведичного правовір’я або ж православ’я. Мабуть тому, що віддавна світова цілісність тут мала назву Прави,  місця де існує причинна правда світу.

Світ людини у супраментальній психології є тією нормою життя за якою існує все живе у довкіллі. Ця норма стала недосяжною через звужене світосприйняття зовнішнього плану, на якому людина розглядалася, як тільки виробнича сила у суто споживно налаштованім суспільстві. Тому тут дійсно існує одна проблема,  яку у свій час сформулював Антуан де Сент Екзюпері:”Існує одна проблема, одна єдина в світі, – повернути людству духовний зміст, духовні турботи“, – наголосив він.

На самкінець можливо привести висловлювання того ж Канта, що до очікування такого подовження природознавства, як супраментальна психологія.

“Ми осягаємо (в практиці свого життя) неосяжне. Філософія є тільки ідея можливої науки, яка ніде не дана in concreto, але до якої ми пробуємо наблизитися різними шляхами. Це не метафізика, це зовсім нова і невідома до цих пір наука, а якраз критика розуму міркуючого апріорно“.

Саме у супраментальній психології існує необхідна корекція розуму міркуючого  апріорно, тобто розум тут вже пов’язується з тією реальністю, яка є законодавчою базою того предметного світу, над яким розмірковує образно – понятійне мислення.

Людина живе в цілісному світі, який являє собою живу динамічну систему. Ця система змінюється у потоці часу, кожної миті вона інша. Саме зрозумівши це Епікур у свій час і знайшов можливим зазначити:”У одну і ту ж річку неможливо увійти двічі.” Розкриваючи свою сховану природу людина отримує можливість слідувати тому, що диктує їй світ цілісності, як живу етику її життя.

У техногенну еру через звужене світосприйняття вона полишена можливості чути та фіксувати те, про що орії у свій час говорили як про знання сущого. Така обмеженість стоїть у протиріччі з живим, динамічним світом де вона існує. Цілісність світу пробує поправити це перешкоджаючи такій неусвідомленій активній діяльності людини. Яка у багатьох випадках на плані цілісності нагадує танець слона у посудній лавці. Тому життя такої людини замикається у відповіднім просторі де вона рухається у своєму бутті по колу, яке на Сході отримало назву колеса Сансари. Саме в ньому людина змушена вертітися у безкінцевих циклах свого самостановлення. Цю свою біду вона сприймає як кару божу, як перешкоду темних сил на будь які її дії у житті. Світ пробує пробудити її вищі здібності посилаючи їй всілякі випробування, які сприймаються тут як нещастя та біди. Вона не розуміє, що її усвідомлення правди та кривди, або ж добра і зла мають один і той же невизначений порядок. Людина не знає до чого може привести те і друге, бо життя в істині закрите для неї. Пробуючи розірвати це порочне коло, людина входить у взаємостосунки з польовими формами  існуючими на тонкому, непроявленому плані, за межею замкнутого кола її існування. Ці взаємостосунки різних форм життя призводять до підміни справжнього розвитку в якому починає панувати чуже життя.  Як показує практика, нічого доброго з цього не виходило. Людина опускалася у еволюції своєї самосвідомості до рівня тих польових форм, які зовсім недалеко відійшли від тваринних форм  життя. Більше того, вона починала існувати за еволюційним напрямком тих польових форм, втрачаючи свою людськість та сам напрямок своєї еволюції, як людини. Так людський езотеричний світ розколовся на темну та світлу свої сторони. Де так звана біла магія брала свій витік від енергії цілісності, яка проливалася на землю у рахманські свята (дні весняного та зимового сонцестоянь) відновлюючи гармонію та впорядковуючи людське життя під впливом Горнього неба. Звідси висновок  – людині свою пов’язаність з природним цілим потрібно відновлювати, щоб зберегти саму свою людськість.

У книзі Дочинця “ Многіє літа благії літа” старожил Закарпаття Андрій Ворон радить скрізь, куди б не закинула людину доля “ бути як вдома”. Цей заклик старого дідо окреслює одну незвичну якість, що набувається людиною у характерницькій її постанові в житті.

Наприклад, коли перед людиною в житті постає якась нова проблема то вона в змозі вирішити її двома способами. Вчинити так, як ми в житті завжди і діємо, вирішуємо посталу проблему взявшись як слід за зовсім нову для нас справу. Довгого часу та значних витрат енергії потребує все те, знає кожен зі свого власного досвіду. Але ми так змушені діяти в своєму житті не усвідомлюючи іншого шляху.

У Григорія Сковороди знаходимо дивне правило, що стоїть у протиріччі з тими нашими зусиллями назовні. “Тяжке непотрібне, потрібне не тяжке”, – сформулював він головний характерницький, як тепер стає зрозумілим, принцип життя. Що за цим насправді стоїть? Нова перепона у житті того і виникла, що старому, налагодженому ходу подій прийшов кінець. І сама виникла проблема є сигналом того, що образно кажучи, все на старому шляху вже досягнуто і він сам відпрацьований повністю.  Тому настала пора переходу на новий обрій, у якому та нова постала проблема стане новим подовженням шляху життя. Маючи на увазі стрибок нового усвідомлення, за яким потрібно підходити до цієї нової справи, Сковорода і проголосив те, що отримало назву “бритви Сковороди”: “тяжке не потрібне, потрібне не тяжке “.  Тобто, головний ключ у вирішенні будь якої посталої проблеми лежить у стрибковому зростанні усвідомлення, якому стають приступними нові обрії буття. У зростанні духу перед людиною постає новий урок, який потребує нової площини свого втілення і в тій новій площині вона повинна  “бути як вдома”, так само коли потрапляє за порадою Андрія Ворона, у якесь інше місце. Тобто бути самою собою у новій сфері свого життя. Як це може бути, виникає питання?

Мова йде про внутрішнє психофізичне налаштування, яке, як зміна настрою приходить до людини, коли вона потрапляє у зовсім незнайомі їй обставини. Відсутність саме такого внутрішнього налаштування і призводить до труднощів у вирішенні посталої проблеми де стає необхідним новий підхід, нове запровадження.  Що насправді стоїть за тим зміненим настроєм, виникає питання, бо воно, як стає зрозумілим, стоїть в центрі означеного дійства?

Характерницькі настрої, як стає відомим з раніш дослідженого, це і є ті самі психофізичні налаштування,  які змінюються у житті з новим поворотом долі. В цьому, як виявилося, суть характерницької культури українства та постанови дорослої людини у житті. Як показало те ж дослідження,  змінені психофізичні настрої можуть набуватися двома шляхами. Коли парубок довгий час просто працює поряд з майстром. Він проходить тут своєрідне перевтілення, переймаючи той настрій, яким володіє майстер в своїй роботі. Від цього він сам стає майстром і те, що було тяжким та невизначеним у його навчанні, стає для нього з часом простою, звичайною справою.

Але є і інший шлях здобуття означеного настрою. Організм людини, утримуючий у собі різні системи органів, змушений поєднувати їх у одне ціле, наприклад у циклах життєзабезпечення на протязі доби. За для цього він, здійснюючи перехід від одної системи органів до іншої, одночасно переходить з одного простору (енергетичного горизонту)  свого налаштування до іншого. Тобто продукує ті самі змінені психофізичні налаштування про які говорилося вище. Ці переходи виходить  є природною, вбудованою якістю людського організму. Тож не диво, коли вони починають проявлятися і на зовні. Було помічено, коли людина довгий час змушена знаходитись перед невирішуваною проблемою, то через деякий час її мозок у пульсаційнім переході, у своєріднім квантовім стрибкі, розкриває новий простір де та проблема стає усвідомленою в від того простою у своєму вирішенні. На зовні це має вигляд раптового досягнення, яке часто не має жодних ознак свого виконання назовні. Релігійна людина буде тут говорити про божий промисел. Насправді тут вмикається системо перетворююча сила, яка те, що запрограмовано на внутрішнім плані життя втілює в реальність. Тобто, перед нами насправді відбувається очікувана дія у світі, що  живе за гармонійним ключем свого впорядкування, в якому передбачення є головною умовою його життя.  Звідси слідує суджений шлях та доля за якою людина повинна жити в цьому світі, в якому відбувається тільки те, що в ньому вже існує, як його внутрішня потенція. Варіантів виразу тієї потенції назовні безліч і в цьому полягає свобода вибору варіанту шляху свого життя людиною.

Виходить точно так, як відбувається поєднання людського організму у одне за рахунок квантових стрибків з одного горизонту цілісності на інший у циклі добового життєзабезпечення, коли по черзі активується і виходить наперед та чи інша система органів і через це весь організм стає адекватним плинучим зовнішнім умовам цілісного світу.

Саме цю свою природу, як внутрішню якість людського організму і використовує адепт, коли стикається з будь якою проблемою в житті. Він ставить її перед собою, як те, що неможливо вирішити і навіть не робить спроби шукати шляхи її вирішення. Але має надію  її вирішити, бо вперто утримує спогад про неї у своїм стійкім намірі. І тут відбувається те, що можливо було б назвати дивом. Розкривається новий простір в якому сама проблема вирішується у плині життя без видимих зусиль збоку адепта.

Пам’ятаю випадок зі свого власного життя, коли захоплюючись збиранням всілякого каміння, за яким приходилось мандрувати всілякими ущелинами та кар’єрами, привидівся різнокольоровий, напівпрозорий мінерал, якого в житті я до того ніколи не бачив. Шукати його було годі, бо не було навіть здогадки де його можливо було б знайти. Моє терпляче чекання було увінчане успіхом, коли він знайшовся просто обабіч дороги, яка вела до школи. Езотерично освічений читач буде тут говорити про правила сталкінгу, які слідують з цього. Але ми тут говоримо про те, що можливо було б назвати внутрішнім сталкінгом. Коли людина просто в перебігу свого життя має вдачу до зміни просторів у ньому через свій змінний психофізичний стан, який їх розкриває. Саме це, як показують дослідження, є в Україні звичаєвою чоловічою вдачею. Тут чоловік веде за собою свою сім’ю та зрештою і весь свій рід до якого належить, відтворюючи у такий спосіб шлях життя, взявши віжки візка долі у свої руки. Тобто чоловіча стать в Україні як раз і набувалася у своєріднім характерництві, тобто вмінні мати вдачу у будь чому. Вершиною такої набутої якості є рядок повір’я записаного на картині козака Мамая:“ сидить козак в кобзу грає, що задума, все те має”. Виникає питання, як пробудити ту здатність в собі зробивши її нормою у своєму житті сьогодні?

За для цього варіативний простір внутрішніх налаштувань людини, що на сьогодні обіймає три позиції  повинен мати ще два обрії свого розкриття, які були втрачені у техногенних змаганнях так званого залізного віку.  Перші три позиції утримують у собі усвідомлення зовнішнього світу та пристосування до нього у полі образно – понятійного бачення. Третє являє собою пристосування до соціуму та соціальних умов життя. В основі цього лежать так звані базальні комплекси, своєрідне табу, отримані від реалій життя застороги. Звернення до внутрішнього простору на ментальнім рівні через простір образної пам’яті, дозволяє торкатися первинної причинної правди поєднаного у одне цілісного світу пануючого на непроявленім, тонкоенергетичнім плані. Звідси виникає так зване духовне бачення або ж знання сущого, тобто знання тієї самої причинної правди від детермінової пов’язаності світу у одне ціле. Подібне знання дозволяє людині усвідомлено стати на шлях своєї долі, тієї запрограмованості свого шляху життя, яку вона отримує від народження. А це найбільш сильна її позиція в житті від якої залежить її щасливе майбуття. Саме цього і не вистачає сьогодні людству, щоб таки звернути зі шляху який веде до Апокаліпсису.

В включення в цілісний аспект світу дозволяє оперувати енергією його енергетичних горизонтів внаслідок чого і з’являється можливість жити у багатомірному просторі обираючи у ньому той чи інший варіант втілення судженого шляху. Тобто, по волі виходити з тих скрут, що постають в житті від початку налаштованого на своє позитивне запровадження. Нічого, зовсім нічого не можливо вдіяти в цьому плані з того стану який панує сьогодні у звуженім світосприйнятті.

Без поширеного світосприйняття немає справжнього життя бо немає ще справжньої людини, адаптаційні системи якої не розгорнуті на усвідомленому рівні у відповідності до оточуючого цілісного світу.

Почати можливо тут з сакраментального, як на сьогодні, запитання:”Чому руси Середнього Подніпров’я вважали будь яку відсторонену від істинного віру поганською вірою та поганським способом ведення свого життя ?”. Необхідну відповідь можемо знайти, коли поставимо ще одне запитання :”Що таке людська мудрість? ” Яка вочевидь є головним чинником щасливого людського майбуття. Коли звернутись до нашого Григорія Сковороди, то тут одразу ж впадає в око його вираз:”Духовна людина вільна. Вона передбачає віддалене, прозирає приховане, заглядає в минуле, проникає в майбутнє“, – стверджує філософ. Все це стає можливим через ментальну зануреність у позаантропне буття, говорить сьогодні супраментальна психологія. Тільки там, де простір та час не мають своєї стаціонарності минуле, сучасне та майбутнє може бути усвідомленим в одній точці присутності спостерігача, який за межею антропологічного бар’єра отримує для цього необхідну волю. Чим є тут його воля?

         Позаантропний план світу є планом світової Цілісності, яка є законодавчою основою проявленого, феноменального світу. Тому зміщення позиції спостерігача на рівень його ментального плану, занурює його в поле істинного, де він і стає вільним, вже відповідаючи своїй первинній, внутрішній природі. Саме про це нам і говорять у той чи інший спосіб всі без винятку філософи та адепти світу, коли запевняють словами Ісуса із Назарету:”Пізнайте істинне і воно зробить вас вільними“.

         Виживання на зовнішньому плані у суспільно організованім житті, де наперед виходять суто економічні чинники, відсовує духовний світ людини на непроявлений план її буття. Для багатьох народів ця сторінка їх становлення у світі стає у такий спосіб зачиненою, тому договірна, поганська за справжнім духовним світоглядом правда стає головним чинником у їх житті. Їх духовність, яку вони називають високою, мабуть через її недосяжність простою людиною, впирається в відсторонену віру у щось або у когось, хто веде та спрямовує сидячи на троні або знаходиться по ту сторону обмеженого антропологічним бар’єром людського буття.

        Слов’яни Середнього Подніпров’я, за свідченням давнього свого перепису відомого як Велесова книга, визначаються у цьому:” Маємо справжню віру тому не потребуємо ніякої пожертви“, в тому числі і у обмеженні своєї світоглядної позиції, доповнимо ми їх.

” Мусимо відати і знати обаполи тирла“, – стає їх кредом становлення в дусі без обмежень нав’язаних людині її суспільно – господарською діяльністю назовні. Як, у який спосіб постає та віра, – виникає питання?

” Чим вище у поняття невидимого ввійду, тим міцніше віра моя. Потрібно зуміти злити свою волю з волею божою, стати гармонійною складовою Всесвіту.“, – прокладає нам шлях до розуміння незвіданого наш Григорій Сковорода.

Але ж це зовсім інший світогляд, скаже нам знаючий читач. Так, зовсім інший від того, що панує сьогодні. Його витоки знаходимо в оріському синопсисі доби Київської Руси відомому в світі як рукопис Войнича.

” Мета віри в вірі ж, сама ж віра існує по вірі, від чого Око вістей божих існує в голім Оці орія“.

А далі тому ж рукописі знаходимо необхідне пояснення стану тих справ, що на сьогодні склалися : ”Де вище по волі те божиє по голу? Ви ту межу однині косе, світу не каже святе буле. Однині суть же вість не каже, одна пуста ж віра божая. Совість у межі, але вість у горі – вість бо зла“.

Що це, якась нова віра чи новий світогляд, запитає нас знаючий читач?

       Це саме те, що насправді лежить у основі будь якого віросповідання сьогодні, яке хоч і приховано, а таки опирається на внутрішнє світосприйняття через ті самі молитви та звернення до невимовного. Тому у основі світу русів Середнього Подніпров’я лежало і по сьогодні лежить знання сущого ім’я якого орійське ведичне православ’я. Вочевидь єдина для всього світового загалу внутрішня релігія людської сутності зануреної у вічність, мета якої осягнення людської справжністі та становлення її у знанні сущого. Що з цього людина має у своєму житті, виникає питання?

         Життя у дотику до істинного на внутрішньому, тонкому плані дозволяє мати те, що у всих релігіях світу зветься божою благодаттю, яка коротко сформульована у відомому виразі; блажен хто вірує, тепло йому на світі. Чому? У своєму житті людина шукає шляхи втілення своїх мрій та шукає своєї щасливої долі, між тим все це існує, так би мовити, наживо прописаним на тому ж тонкому плані по самому її народженні. Причетність до цього судженого шляху і надає тієї щасливої миті буття пошуком якої переймається сьогодні вся філософія світу. Саме ведичне православ’я, де людина у віру вірува бо віра існує по вірі, вірувуючи насамперед у саму себе, як представника божественного, цілісного світу, сама здійснює дотик до того запрограмованого, судженого шляху. Всі її мрії та сподівання стають тут промислом її божественного початку, бо підходить вона до них не з поверхні земного буття, а з боку неба сущого, до якого має свою причетність.

         Саме ранній ведизм, коли людина відала і знала, був головним засобом знешкодження поганської віри на Русі, що завжди поставала у відстороненій людській вірі у всілякі божества та божественні ідеї та встановлений лад, як в релігії так і у природознавстві. Які, образно кажучи, створювали озеро в справжнім озері, або ліс у лісі, роблячи штучну підміну там, де все і так існує по волі божій. Потрібно бачити і знати на тонкому плані де панує причинна правда світу, чому ти вклоняєшся, що сприймаєш як істину у першовитоку і де насправді пролягає шлях до твоєї сповіданої, а тому щасливої долі. Мабуть тому, що кожна щаслива людина і бог є одне, може тут зауважити нам тепер будь хто.

         Активна діяльність людини назовні може бути перехрещеною з внутрішнім ладуванням на світових шляхах становлення її в своїй справжності, та вирішенні тієї мети з якою вона прийшла у цей світ. Запорукою цьому стає високий рівень досягнутої стелі інтегрованого мислення, яке у супраментальній психології стає знаряддям осягнення зовсім іншого рівня буття справжньої людини у її активному, творчому підході до вирішення проблем життя. Миследіяльність стає тут програмуючим чинником ведення свого життя в якому зникають ті невизначеності та перепони, які маємо на зовнішньому плані. Маючи саме це на увазі Григорій Сковорода у свій час і проголосив своє сакральне:”справжня людина і бог є одне”.

         “З чого постає знання сущого?”, – виникає питання.   Вочевидь з адаптації автохтонного населення до патерну умов ареалу проживання, бо тільки у такому випадку з’являється “закон в середині” відмічений ще Геродотом у слов’ян Середнього Подніпров’я. Цей закон стає натальною картою у інтерактивній психології, за якою здійснюється міграційний рух у тваринному світі. Для людини це той закон живої етики за якою постає її совість та знання тієї правди життя, що розлита у довкіллі. На Середнім Подніпров’ї цей закон виникає через адаптацію до патерну умов ареалу проживання автохтонного населення інської зони давнього кристаличного щита України. “Де його межа?”, – може постати питання.

Так звані “кам’яні баби”, як засіб включення у той розлитий у довкіллі закон стоять в Україні на пагорбах по Дністер, далі їх немає. Вони звуться половецькими, хоча значно більш розвинена пластика ідольских капищ Київської Руси, говорить про зовсім інше первинне їх походження. Саме антропоморфна пластика була головним інструментарієм у ранньому ведизмі у подоланні людиною антропологічного бар’єра відділяючого від плану її внутрішнього життя. Бо входження у резонуючу з цілісним планом буття антропоморфну форму, знамало жорстку фіксацію людського тіла щодо плану зовнішнього, феноменального світу. Більше того, це дозволяло у поширенім світосприйнятті впорядковувати довкілля, прилучаючи саму людину до його впорядкування, про що нам говорить спадщина того ж Трипілля. Де позаатропне буття програмувалося на знаковім, резонуючим з цілісним планом посуді та антропоморфній пластиці у вигляді ритого або мальованого ритуального розпису виконаного на них.

         Тому в інській зоні кристалічного щита України її автохтонне населення являло і являє собою єдиний конгломерат, що проявляється в знаковій, резонуючій з позаатропним буттям культурі, мові та звичаях. В її основі стоїть внутрішнє світосприйняття на відміну від того сусідства, що оточувало цю землю протягом століть. Від того і потерпала Руська земля, бо значно випереджала у своїм розвитку своє оточення. Сьогодні українці, тобто ті, хто мають під ногами свою родову, спадкоємну землю назва якої Русь, утримують ту глибину проникнення у позантропне буття, встоявши попри всі негоди та негаразди у своєму характерництві.Їх перемога то світло нового дня для всієї індоєвропейської культури, яка опанувавши новий рівень еврістичної стелі інтегрованого мислення, може зробити великий крок до того справжнього світу, що панує у позантропнім бутті на плані світової Цілісності.

Існує одна неузгодженість, яка виникає, коли людина здійснює перехід від життя зануреного у зовнішнє до пробудженого стану у поширеному світосприйнятті на внутрішньому плані. В цей час здійснюється перехід від образно – понятійної системної взаємодії з довкіллям, яке проходить на зовнішньому плані, до системої взаємодії з природним цілим, але вже на рівні його прямого кінестетичного, чуттєвого усвідомлення на ментальному рівні. Проблема тут виникає через те, що отримавши новий статус у своєму пробудженому самоусвідомленні, людина продовжує жити за старими своїми налаштуваннями щодо оточуючого світу продовжуючи вести з ним діалог на рівні образно – понятійного мислення. Тобто не покидає своєї позиції упередженості щодо подій зовнішнього життя, не здійснюючи свого входження в світ тонких взаємодій. Через що відійшовши від одного берега не попадає на інший. Тут і починаються відомі проблеми зі здоров’ям, які у багатьох випадках мають сумний результат. Що може бути застереження проти цього?

Відповідь ззовні проста і широко відома — жити у пробудженому стані свідомості, тобто все виконувати у своєму житті у стані самоконтроля у доторку до живого світу цілісності. Цей самоконтроль має свою сховану сакральну змістовність, що лежить за встановленим пробудженим станом. В чому тут полягає головна проблема?

Необхідне пояснення можливо отримати у такий спосіб. Коли ви йдете кудись, то зазвичай за цим стоїть та ціль, яку ви переслідуєте і вона з’явилася через ваше рішення вчинити цю подорож. Така дія за вашим рішенням є звичайною справою, яку ми здійснюємо у своєму житті десятки разів , але все не так просто коли це торкається непроявленого. Річ у тому, що тут ваше рішення як подія запроваджується в життя образним наміром. За тим наміром стоїть образ дії, що приходить на ментальному плані у вигляді бачення відповідної спорідненої з цілим дії. Цей образ, що приходить через чуття – бачення, стає генератором вашої дії назовні бо утримує силу цілісності, з якою ваш вчинок стає у такий спосіб узгодженим та спорідненим. Тобто діяти стає можливим у силі образного наміру, яку породило ваше рішення здійснити ту чи іншу дію. І за цим ще стоїть час відтворення такої спорідненої дії, коли не все задумане та усвідомлене може бути негайно виконаним.

Спробуємо розібратися з цією хронологією подій, що диктує нам невимовне. По – перше, що тут є ментальним образом, який приходить у пробудженому стані? У такому нашому спорідненому діянні з’являється третя сторона — сам простір узгодженої з цілим дії, який починає диктувати нам терміни того походу, часто змінюючи і саму ціль та час його здійснення. В цьому образному просторі ми стаємо присутніми і є часткою нього. Тобто живемо у образі своєї “віри по вірі”, бо “мета всякої віри в вірі ж”, як запевняють орії. З цього, врешті-решт, виникає рух сили, де сила йде від спорідненості образу запланованої події з великим цілим пануючим у непроявленому. Що і є врешті решт нашим життям в вірі, де контроль подій стає головним чинником нашого існування.

Виходить, щоб жити весь час у тій силі, потрібно бути у стані контрольованого наміру входження через своє чуття – бачення дотичне до цілого. Саме тоді кожна дія чи вчинок стають спорідненою дією, де континуальна енергія, що приходить до людини робить все те світовою подією. Тобто такою, що стає часткою подій які відбуваються в світовій цілісності. Хтось скаже, що все це і є те велике слідуванняу житті, яке проголошується за головну умову безгріховного життя, або життя в істині великими адептами світу.

Виходить, що головна умова у адептів Сходу постати в світі у пробудженому стані, є тим базовим настроєм, що убезпечує від тих негараздів, які чекають людину у поширеному світоспринятті вже на порозі її дому. Чому?

Бо старе базове включення на рівні неусвідомленого вимикається, і разом з ним вимикається та універсальна сила, що веде сліпу людину у житті, бо тепер у все те повинна здійснювати вона сама. В цей час і стає необхідним самоконтроль своєї заглибленості в саму матерію подійного поля, що надає силу протидіяти тим загрозам, які несе у собі життя на зовнішньому плані. Дуже схоже на те, як вже дорослий птах вилітає зі свого гнізда. У новому стані своєї свободи він починає сам опікуватись своїм життям, самостійно спрямовуючи та здійснюючи свій політ. Для цього йому потрібна воля і прямий контакт з повітрям, тобто з цілісністю, як щодо людини у її пробудженому стані.

У практичному житті означене вище призводить до стану, в якому людина не робить будь-яку свою роботу, а відтворює її. І все те йде як ведення у спорідненому стані. Ось у чому полягає відмінність між пробудженим усвідомленням і неусвідомленим станом. У останьому випадку витрачається своя власна сила, у іншому ж вона приходить ззовні. Так само як і у птаха в польоті з’являється підйомна сила від його вірної взаємодії з повітрям. З огляду на вище приведене у даосів і існує один незвичний вираз:”Будь мертвим(відстороненим від зовнішнього), абсолютно мертвим і роби, що хочеш, все буде вірно “.

Тобто людина, причетна до цілісного аспекту життя на своєму внутрішньому плані по великому рахунку, не думає та розмірковує над своїми вчинками та кроками в житті, вона живе в вірі, яка стає головним сенсом її буття.“Маємо справжню віру, тому не потребуємо ніякої пожертви, наші боги ж суть образи”, – проголошується у Велесовій книзі вище згадане. Тому що одночастно йде корекція прийнятих рішень та життєвого шляху, очищення його від енергетичного бруду старих уявлень та переконань з боку цілісного плану. І будь яке стороннє посередництво тут стає непотрібним.«Що тут говорити, Єдиний Світовий Дух наводить лад у людському житті, коли існує постійний контакт із ним»,— чуємо зауваження нашого релігійного читача.

З цього природу існує достатньо втаємничений вираз Ісуса із Назарету: «Не думайте, що я прийшов порушити закон чи пророків: не порушити я прийшов, але виконати.» Закон, про який говорить тут Ісус із Назарета, має на сьогодні два своїх прочитання. В суспільстві, що сьогодні живе за договірною правдою, тим законом є влада, оперта на головний закон держави — конституцію. В ній зафіксовано все те краще, чого досягла думка у організації людського суспільства на протязі своєї історії. Від того в конституції відзеркалено досвід життя багатьох поколінь. Цей закон суспільного життя весь час намагаються переписувати та доповнювати, щоб попасти в ногу з тим днем, що надходить, через ту нетривку договірну правду, на якій та конституція ґрунтується.

Другий погляд на закон, вочевидь згаданий самим Ісусом, спирається на відомий вислів Геродота, який він проголосив надаючи вже не раз згадувану нами характеристику населенню Середнього Подніпров’я: «Цей народ не має під собою закону, та він їм і не потрібен, закон знаходиться у них всередині». Цей, відмічений Гераклітом закон всередині виникає в людині через її адаптацію до патерну умов ареалу проживання. Тобто завдяки пристосуванню до тонкої павутини життя за Фритьофом Капрою, західним дослідником у фізиці живого.

З чого виникає цей закон? Вочевидь, від контакту з причинною правдою світу, існуючою в одному детерміново пов’язаному узгодженому цілому, що являє собою світ на тонкому плані. Для людини це, якщо хочете, своєрідна «маршрутна карта» пануюча на підсвідомому рівні згідно інтерактивної психології. За якою йде, як показали дослідження, сезонні міграції великих зграй тварин та птахів. У випадку людини все це йде через інтуїтивно образне сприйняття, або «совість божу та вісті божі», як за оріями. З чого і походить знання– бачення та відповідне усвідомлення, що стає законом життя. Знову ж таки з якої причини?

Слідування у житті за тими можливостями, що відкриваються в цілому надають сили та звитяги у подоланні тих труднощів, що трапляються у поворотах людської долі. Саме через це сакральна змістовність закону Геродота полягає в тому, що він стає ведучим принципом у тому згадуваному слідуванні, якому повинно підкорятися людське життя у пробудженому стані свідомості. Дуже красномовно про це говорять орії у своєму синопсисі часів Київської Русі: «Могу не ту ви тепер маш. Ви зажиє по меті ж божій, бо ори ви то, пові по вісті нове тіше, віта ви міру де віра божая.»

Тепер ми розуміємо, який закон прийшов виконати Ісус із Галілеї, за його відомим висловом. Цей закон цілком виходить із сакрального і має пряме відношення до орійського ведичного православ’я, яке є славленням тієї самої цілісності світу. Хто б що про це не говорив сьогодні. Знання, як відомо, бере свій початок з одного джерела, ім’я якого цілісна Права за слов’янським ведизмом або ж Суст Великий божий, як за оріями.

З цього і витікає той базовий принцип, якого повинна дотримуватися занурена у потаємне людина, здійснюючи тим самим нове системне включення у своєму духовному зростанні. Цей принцип у езотеричній науці і полягає у вимозі утримувати свою свідоміть у пробудженому стані. За оріями він є чуттям міри, коли людина починає «помалу свою власну мету носити», вже усвідомлюючи орійську «міру по волі і по вірі», яка поза межею зовнішнього розкриває обшир того, що донедавна вважалося лише мовчазною пітьмою.