Сторінка Василя Чумаченка

Шляхи віри сьогодні являють собою вкрай заплутане міжконфесійне явище, відсутність внутрішнього, причинного розкриття в яких, породжує їх майже одвічне протистояння. З такою самою дилемою зіштовхнувся і князь Володимир, що намагаючись наблизити Русь до цивілізованого світу, спробував її охрестити за Візантійським каноном. Але Русь мала розвинену культуру внутрішнього світосприйняття, до якої дуже погано підходило вже соціалізоване, імперське християнство Візантії. Намагаючись поєднати те і друге Володимир і його син Ярослав,  прозваний мудрим, запровадили на Русі так званий двоєвірний синкретизм. Який чітко проглядає на так званім кулоні князя Володимира, на якому з одної сторони викарбуваний лик християнського апостола, а на іншому образ язичницького бога. На яку віру насправді спиралася Русь у своєму хрещені, виникає питання?

Слово religio від початку несе у собі зв’язок людини з правдою Неба, що несе у собі її єдиний витік. Всі світові конфесії, існуючі сьогодні, погоджуються з цим. Їх протистояння породжене культовим посередником, який у них стоїть між людиною та Небом. Але Русь від початку мала той зв’язок і посередник тут відігравав скоріше функцію заохочення та прикладу жертовного життя на шляху духовного зростання. Настанови у проходженні цього шляху проголосив у свій час сам Ісус із Галілеї:”пізнай те, що перед обличчям твоїм і сховане відкриється тоб , шукайте і знайдете, стукайте і відчинять вам, просіть і дано вам буде,  що я можу зможете і ви і ще більше того зможете“, – сповіщував у свій час він.

Маємо тут дуже чітку програму дій, яка і отримала своє відображення у храмі Софії  Київської. Давні фрески якої по сьогодні утримують психофізичні настрої проходження до означеного вище знання у пов’язаності людини з цілісним аспектом світу. Саме в такому підході покаяння, змирення та прощення набувають зовсім іншої змістовності, вони стають необхідними настроями входження у простір внутрішньої віри, де необхідність у будь якому посередництві зникає. Тобто людина змирюється, кається та входить в прощу не перед кимось, а насамперед перед самою собою, перед своїм власним світом, входячи через це у відповідно змінені психофізичні стани. Саме ці настрої і несуть давні фрески храму Софії Київської у відповідному розписі ротондних переходів у своєму периметрі. Тут існують, як це показує психометрія розпису, шлях простолюдина, шлях монаха,  шлях архірея та шлях схимника. Всього ж шляхів повинно існувати за числом бань на храмовому комплексі, в яких значне місце посідає шлях правителя та патріарха.

На сьогодні чітко прослідковується, через звільнення стін від нашарувань суто сюжетного візантійського розпису, лише шлях простолюдина, що починається одразу ж праворуч після сходів. Настрої входження тут йдуть у такій послідовності знакового розпису ротондних переходів:

в першому переході набувається психофізичний настрій змирення, в другому каяття, в третьому прощення. Далі йдуть стани входження в істину, набуття стану мудрості та єднання у святості цілісного буття. Зцілення та причастя відбувається, за задумом архітекторів фрескового розпису, перед Пантелеймоном Цілителем, за яким відбувається благословення на нове життя самою Орантою перед олтарем храму. Оріська культура та первинне, гностичне християнство збереглися тут в цілковитій недоторканості, змінивши лише свій зовнішній прояв.

Саме тут проглядає мудрість Ярослава, який керував цим розписом після смерті батька. Релігія внутрішнього світосприйняття цілком проглядає у тому, що ми сьогодні говоримо як про двоєвірний синкретизм, який насправді ввів на Русі князь Володимир. Тобто те, що ми сьогодні називаємо внутрішньою релігією та культурою супраментального, цілком було присутнім на терені давньої Київської Руси.

Імперські традиції двуголового візантійського орла від того не мали великого впливу на Русь, яка так і залишилася у межах спадкоємної віри у причинну правду світу, та того єдиного духу, що опановує ним.

Від цього храм Софії Київської ні в чому не поступається храмовим комплексам Тібету, де так само пролягають шляхи людського сходження до вищих станів свідомості сьогодні. А в де в чому навіть перевершує їх у палітрі шляхів сходження представлених тут, які ще чекають свого дослідження.  Сьогодні ця культура людської справжності та належності світовій цілісності цілком присутня в українському етносі, який є спадкоємцем тих часів. Тому на запитання  ким є справжній українець, – відповідь стає напрочуд простою, це людина, що володіє спадкоємним внутрішнім світосприйняттям і живе за ним у своєму житті.