Сторінка Василя Чумаченка

«Гряде новий, стократ привабніший звичай, старому, бусурманському на зміну. Де мова тішить слух, там Борисфенів край початок здвигам покладе, злама рутину».

 (Нострадамус, катрен, передбачення)

Вступ

Всі вешини гір тягнуться

         до одного Неба.

                                              ( з невимовного)

Степ  міря.

Межу святу бає.

(орії, рук. Войнича)

Ось і прийшла до кінця, мій друже, наша з тобою мандрівка в історичне минуле безкрайнього та могутнього степу України. На цій стежинці, що в’ється ще з прадавніх часів нашої історії, нам вдалося відкрити диво становлення та еволюцію духу українців, як нації, що постає від давніх княжих часів.  І в цьому становленні пробудженого духу нації давніх русів головне місце , як виявилось, займає кодекс лицарської звитяги дружинників Святослава Хороброго. Отриманий сьогодні у ретроскопійним, психометричнім дослідженні  часів формування Київської Русі як держави. В цьому кодексі вперше було зібрано ключі до розкриття могутності людського духу у доторку до причинної правди світу, коли за виразом орійських гностиків:”Один закон суть (суще) нам каже “ .

Сьогодні цей кодекс постає нарівні з конституцією Пилипа Орлика, бо ж є конституцією народження єднаючого духу нації. Коли одна правда була приступна кожному, з чого і поставала сила об’єднаної людської формації. В цьому кодексі було уставлено, що в житті в  людському  на першому місці стоять:

Честь та правда.

Що є першою лицарською звитягою людського духу, з чого постає:

Сила і воля.

Похідними з яких ставали:

Мужність та відвага.

Утримувався цей стан  через:

Бога, що був у серці та думках. Та через

Любов до рідної землі, і щирої праці на ній де:

Хліб був усьому голова.

Гартувалася лицарська духовна складова у повсякчасному спільному:

Захисту своєї землі. Та:

Турботи про своїх рідних та близьких. В якій чільне місце займало:

Глибоке вшанування батька та матері.

Отже, маємо три підходи, три етапи становлення духовної основи нації, де перші три є лицарськими звитягами – честь та правда, сила і воля, мужність та відвага. Витоком яких є  Бог у серці, Любов до рідної землі та основа хліборобської культури Хліб, який всьому голова. Похідними від  яких є захист своєї землі та свого народу,турбота про свій рід та пошана до свого  батька та матері.

Від того маємо дев’ять головних принципів  становлення духу нації, як за Святославом Хоробрим на землі України, рідній, батьківській землі, коли батько виділяв сину земельний наділ вкраїну, де він міг самостійно господарювати.  Саме тут у хліборобській праці, у пізнанні причинної правди світу, за межею тирла,  до людини приходила “творяща сила”. Як за давнім переписом давньої історії нашого роду Велесової книги: “ Мусимо відати і знати обаполи тирла. Щоб з богами постати у єдиній правді “.

Тобто, постати за межею зовнішнього плану, у тому просторі  де якраз і  панує  джерело людського духу, що було нами з тобою, шановний друже, виведене вище.

З цього і поставала справжня, об’єднуюча культура людського духу, заглиблена в той бік людського життя, про яку кошовий отаман Січі Запорізької Сірко висловився так: “Ви говорите про те, що і так всі знають, а знання,  це те, що знають, усвідомлюють та не кажуть “. Подібне входження до природного середовища, несе також  у собі і вітання Пан та Пані. Якими чемно, з повагою вітаються в Україні від давніх часів.

Підтримують в цьому Велесову книгу і свідчення великих провидців та філософів світу.

“Кожен повинен звіряти свої дії на землі в світлі знання даного йому Богом”, – засвідчив у свій час Фома Аквінський, вчений та богослов Середньовіччя.

Вторить йому і великий суфій та поет Персії Румі: “Дозвольте тиші (за межею зовнішнього буття) привести вас до джерела життя. Бо Бог панує у вас всередині “.

“Потрібно щоб живий дух людини і природи злився воєдино, став нероздільним”, – затвердив великий письменник нашого часу Олесь Бердник.

“Досягається це у поєднанні двох натур, натури зовнішньої та натури внутрішньої пануючих в кожному”, – говорить з цього приводу наш визначний філософ Григорій Сковорода. Чому так?

“Бо справжня, цілісна людина слідує і водночас творить свій шлях життя за волею Неба”, – знаходимо свідчення давнього філософа Греції Платона. Чому, знову ж таки постає питання?

“Бо хто Богом не сподоблений той пребуде як сліпий і не матиме з ним частки”, – знаходимо у Велесовій книзі духовне кредо слов’янина – русича.

Тому на запитання наших пращурів: “  Хто ми і куди йдемо ?” – відповідь стає напрочуд простою: ми руси, породжене цією землею воїнство духу: “Одвічно руси мають ту силу і гремлять нею по  світу”, – читаємо у так званих арамейських записах з близького Сходу. “ Бо коли духовний світ накладає живий відтиск на цей світ, останній отримує те значення, те обличчя, що є справжнім у ньому”, – говорить Тайтаро Судзукі.

Куди йдемо? Вочевидь до того справжнього світу цілісності, що стоїть за порогом нашого дому. Де ми повинні: “ Собі дорівнятись”, – за твердженням нашої великої письменниці Лесі Українка. Дорівнятись тому справжньому, що є у кожному від Бога і що не можливо загубити, – за свідченням Сенеки. Від того кожна людина повинна відбутись у цьому житті, бо це є головною її задачею від народження.

Світ України.

Україна, як земля Середнього Подніпров’я, належить давньому кристалічному щиту земної кулі, що зберігся з прадавніх часів. З точки зору езотеричної науки це інська, праматеринська зона, що має невимірну глибину проникнення у позаантропний світ тонкого плану землі. Від того  світ українців, як світ давньої землеробської культури, від початку поставав у поєднанні Землі та Неба, ще у сарматській тамзі, знаку племінної належності давніх слов’ян.

Для людини це було поєднання двох її світів внутрішнього та зовнішнього у одне ціле. У сарматській культурі це був воїн підперезаний мечем Арея, як у традиції давніх ахейських дружин стародавньої Греції. З цього і постала слава України, як землі неперевершених воїтелів духу. Перед такою людиною відкривався причинний світової  цілісності , правда – істина  якого покладалася в саме життя. Головний закон якого , відомий в світі як Отчий закон, покладався в культуру,  у мову, де переважали санскритичні лунання. Які вели своє походження з того ж поєднання внутрішнього та зовнішнього світів у  самій людині. Художні вироби та вишиванки українців по ці часи несуть у  собі хорсові, так звані зламані знаки проникнення у позаантропне буття, де у причинному світі панує правда – істина. Пошук якої стало головним у традиційній землеробській культурі, де потрібно було “відати і знати обаполи тирла”.

З цього і поставала культура справжньої, цілісної людини притаманна українському етносу. Тому і християнство, як релігія переходу від пізнання природних сил пануючих в довкіллі до усвідомлення їх як сил самої  людської особистості, була прийнята тут у вигляді двоєвірного синкретизму. Про що красномовно говорить кулон – змієвик Володимира Великого, який хрещенням Русі  відкрив для неї світ справжньої цілісної людини, в якій  царство боже панувала в середині кожного. Зберігши тим самим єдність культурного спадку Київської Руси – України від давніх сарматських та волхівськіх часів у одному цілісному запровадженні. Візантія імперських часів схаменулася не одразу, покривши з часом образи святих подвижників Русі у Софії Київській багатьма шарами вапняку.

Але справу було зроблено і традиція ахейських дружин сарматського спадку запанувала з часом у козацькій, лицарській звитязі  на Січі. В центрі якої стояла церква Покрови Богородиці – тієї самої Праматері світу, не підвладна нікому окрім далекого Риму.  У  казані цієї козацької держави і визріла Українська нація, її традиції та сама її постанова в світі. У козацькі часи лицарська звитяга лицарів Великого Зеленого Лугу Запорозької Січі постала на перетин азійській навалі на Європу, що відбувається і сьогодні.

Інтровертна, внутрішня культура українців завжди була незрозумілою для їх переважно зовнішньо орієнтованого, екстравертного оточення. Висота досягнень пробудженого людського духу тут завжди переважала  довколишній світ. Тому державотворення України  поставало на духовній основі, від Січового права, зведеного закону характерницьких настанов проникнення людської самосвідомості на внутрішній, причинний світ існування світу, як єдиного цілого.

З чого виросла характерницька культура пробудженого духу справжньої цілісної людини, яка сьогодні, у передбаченні Докії Гуменної та Олеся Бердника, формує нову сходинку розвою світової індоєвропейської культури. Культури поєднаності людського світу у одне  у правді божій. Так постанемо і підемо у світ нової людини, що постає з витоків нашої  спадкоємної сарматської та волховської культури давньої Руси – України.

 Щасти Вам.

«Нема вже ні іудея, ні елліна, нема ні раба, ні вільного; нема ні чоловічої статі, ні жіночої, бо всі ви одно во Христі Ісусі» (Послання Павла до Галатів 3, 28).

Чому, одразу ж виникає питання? Мабуть тому, що у людській справжності та цілісності втіленням якої був Ісус із Назарета, (“справжня людина воплоті”, як за свідченням Григорія Сковороди), розчинялося зовнішнє, а разом із ним і людське упереджене протистояння до причинного поля того Єдиного, яке тільки і має зміст за Миколою Кузанським.  З цього виходила єдина світоглядна позиція людства поєднаного у тому Єдиному у Одне. Де це ставало можливим? На волі, за антропологічним бар’єром Платонівської печери, говорить сьогодні езотерична наука. Саме там народжується єдине світобачення у доторку до єдиного причинного поля світової цілісності, що і робить людство одним поєднаним цілим.

Що таке стан волі на волі?

Це вочевидь стан людини у її поза антропному просторі, де панує нестаціонарний простір – час. Де Всесвіт, через ту не стаціонарність простору – часу отримує свою цілісність у причинному поєднанні процесів пануючих у ньому. Тут швидкість передачі сигналу може бути як завгодно великою, так і  я завгодно малою, через зміну темпоральності самого часу. Що прибирає проблему так званого спостережного горизонту.

Яке кардинальне значення це має для людини?

Вона від початку народжується у тому єдиному причинному полі світової цілісності, що надає енергію всьому живому у відповідних квантових переходах між її енергетичними горизонтами. В самому житті на плані проявленого світу ця енергія стає приступною  через усвідомлення тієї причинної правди, яка панує на волі у позаантропному бутті. Таке усвідомлення йде через індуктивно – образну роботe нашого мозку, який тут стає своєрідним навігатором тих образних, аналогових сигналів, що йдуть з того ж причинного поля цілісності.  Бо “ тільки Єдине має справжній зміст у людському житті ”, – за кардиналом римо – католицької церкви Миколою Кузанським. І досягається воно, за його переконанням, тільки у містичнім богослов’ї. Тобто, за тією ж антропологічною межею, де панує воля у пізнанні того істинного, що у не вербалізований спосіб усвідомлюється людиною через канал її совісті.

З давніх давен з цього поставало те праведне життя, коли людина  усвідомлювала та знала те, як споріднити свої дії на землі з тим причинним полем цілісного світу, як єдиного цілого. Звідки ” вісті неба, що приходять як голуби – керують світом”, – у Ніцше.

Тому стає зрозумілим докір оріїв хозарам, що стосується і нашого часу “Воля на волі, а ви що ж, пусто ви жиєте і пуста ваша совість божая. Не те несе, що є у світі і напитує нас”, – зауважують з цього приводу орійські гностики у манускрипті Войнича. Маючи на увазі нашу сьогоденну орієнтацію лише на проявлений план, де панує виключно аналітична діяльність людського мозку. І де згадана індуктивна, образна діяльність спрацьовує лише у талановитих людей, як в мистецтві так і в науці. Вони здатні відтворювати речі, що до цього не були відомими і ніякі логічні побудови не вели до цього. Чому так? Бо талановита людина працює з внутрішнім простором свого бачення, звідки її творення і приходять, як ті ж згадувані вище  вісті волі. Тому мабуть вірно стверджують, що кожна талановита людина має талан свій від Бога.

Тоді, що пізнає людина за тим таланом, пізнавати  суще, причинне за межею зовнішнього буття?

Її звичний аналітичний розум мовчить, але на будь яке поставлене запитання чі посталу проблему, вона має тут своє рішення, свою відповідь у інтуїтивно – образнім сприйнятті орієнтованім на причинну правду цілісного світу. Як це взагалі стає можливим, виникає питання?

В людині починають працювати два плани внутрішній та зовнішній, що злиті воєдино. І оскільки, внутрішній охоплює значно більший  простір причинно – пов’язаного буття, то він має у своєму розпорядженні, як пройдешнє так і майбутнє, у відповідному їх обрисі. Від чого і постає причинно – пов’язане знання істинного або ж сущого. Того, що йде, що насувається у відповідності з тою причиною чі нуждою, яку переживає людина. Саме цей факти підкреслює кошовий отаман Сірко у відомому своєму вислові: “Нужда закон змінює”, –  продукуючи нове запровадження у відповідності від запиту, від посталої нужди у людському житті.

Саме з такого бачення та знання і веде своє походження справжня людська мудрість та мистецтво ведення свого життя, скаже нам будь хто. Ця мудрість походить з самого потіку життя, в яке стає занурена людина, що вже знає на інтуїтивнім рівні, що відбувається, куди все йде і які очікуються від того наслідки. Від того будь які її пояснення назовні несуть вільний характер, як і будь які розповіді про те місце де людина, наприклад, одного разу побувала. Вона там була, вона несе все те у своєму образі і від того може в будь який спосіб зайнятися вільним висвітленням того побаченого та усвідомленого. Чому? Бо вона там стає присутньою, наголосимо це ще раз. Тому її розповіді спираються на ту безмовну, інтровертну глибину її образного бачення.

В сучасній науці зовнішнього аналізу те є неможливим,  тому тут  притримуються логічної послідовності у будь якій об’єктивізації дослідженого, як у практиці життя так і у результатах проведених експериментів та дослідів. Все тут спирається на відсторонений аналіз того, від чого сама людина відокремлена бо сама в тому процесі участі не приймає. Тому не має інтровертної  присутності в самому процесі подієвого синтезу, де панує те безмовне знання причинного світу, яким саме і володіє людський дух на волі. “Де віра божая совіти божиє совісті каже”, – як за оріями у манускрипті Войнича.

З огляду на вище приведене проблеми нашого життя мабуть мають зовсім інше прочитання,  – можемо почути зауваження з нашої читацької аудиторії. Дійсно, враховуючи причинний характер подій нашого життя, що виходить з вище зазначеного, стає можливим висвітлення їх з точки зору цілісного світосприйняття. Де людина торує свій шлях до опанування своєї справжності та цілісності в тому справжньому бутті, за межею тієї ілюзії, що вирує довкола неї у зовнішньому усвідомленні. Тут вона зовсім по іншому оцінює факти життя і знає те найбільш ефективне рішення, що до вирішення тієї чи іншої проблеми. Чому найбільш ефективне?  Мабуть тому, що за ним стоїть споріднена сила самої цілісності і тому рішенню від того  є місце у низці світових подій. Але не тільки, сама людина тут стає образним наміром на ту споріднену дію в життя. Тут вступає в дію правило яке орії прописують так: “Віра віре волі, де людина у віру вірува”, тобто працює зі своїм довкіллям у третій, творчій увазі що до нього.

Від того і поставала у всі часи вдача у людському житті. Наприклад у того ж кошового отамана Сірка, що, як відомо, у свій час не програв жодної своєї битви з ворогом, притримуючись опанованого ним правила:  “Нужда закон змінює “. Що якраз і відповідає   дії вже у третій, творчій увазі що до зовнішнього світу у зміні самої сцени життя у ньому.

Колись у давнину жило в пустелях плем’я, що називало себе Старащі. Займалося воно пошуком та охороною джерел води в пустелі. Тобто були сторожою життя в пустелі. Вони у своєму житті осягнули межу людської справжності і виробили відповідні правила у своїм слідуванні правді світу, яка їм була відкрита. Ось ці правила, які можливо було б назвати правилами справжнього життя на волі.

1. Віддай все, щоб стати більшим(головним у житті людини є її сходження до висот свого духу, зайве обтяження цьому заважає).
2. Боготворять того, кого насправді немає( тобто існує за межею проявленого).
3. Світ довкола — це ти(світ у тобі а ти у світі, як за справжньою природою людини)
4. Кожна людина сама вирішує, що добре, а що погано(інтуїтивне сприйняття стоїть у центрі взаємодії людини з зовнішнім світом).
5. Все, що на шляху твоєму то є твоє благо(кожна людина на цім світі має свою щасливу долю).
6. Тільки серце знає правду(інтуїтивне усвідомлення є головним у житті людини).
7. Немає чудес є те, що існує зараз(життя вирує у сотвореному божому світі).
8. Люби кожного і станеш сильнішим ти( людина соціальне явище, яка існує у поєднанім егрегорнім полі).
9.  Одної миті забудь все, що знаєш і згадаєш все, що не знаєш у своєму забутті істинного (у знанні потрібно відійти в середину себе у зупинці внутрішнього діалогу).
10.  У кожної людини є достатньо сил, щоб змінити все(коли двоє у одному домі, вони скажуть горі переміститися — вона переміститься, за Ісусом із Назарета).
11. Не бійся смерті, просто помри і живи щоб жити вічно(померти назовні — тут має значення опанування свого  внутрішнього способу життя, як Я великого за Юнгом).
12. Коли зрозумієш все, станиш тим, хто осягнув все (тобто станеш справжньою за своєю природою людиною).

Як постати у світі тієї людської справжності?

Потрібно певне мати інтровертну глибину у сприйнятті причинного поля цілісності, пануючого на внутрішньому плані. В давні часи це робилося шляхом образного входження у будь який старий об’єкт на зовнішньому плані. Де пізнавалося те, що вводило у обставини справ, які панували у довкіллі. “Будь яке мале утримує в собі велике”, – у характерників Січі Запорізької. За звичай, входили у давній стовп Велеса, що віддавна стояв у Києві на Подолі. Або входили подумки у будь що старее та давнє, що знаходили на місцевості. Дерево, стара будівля, що утримували історію місця присутності.  В цьому стані замовкав так званий внутрішній діалог у аналітичній діяльності людського мозку, який переходив  на сприйняття образних сигналів з боку причинного поля цілісності, що панувало в місці знаходження людини. Тут вмикався той самий образний навігатор, який транслював те, що панувало віддавна на зовнішньому плані у місці людської присутності у подійному плані. З доторку до якого і походив людський талант, як  у образному мистецтві так і взагалі у мистецтві ведення свого життя, на так званому серединному шляху. Або шляху “істинної традиції”,  у суфіїв. “Май висоту духу, матимеш середину”, – у Григорія Сковороди.

Чим потрібно займатись у житті, як у ньому знайти себе?

Займатись можливо будь чим, до чого лежить душа, але у інтровертній глибині свого образного бачення, говорять суфії. В якому безпосередню участь приймає людський образ до народження, за ствердженням даосів.  Що то за образ до народження, про який говорять суфії разом з даосами?  Людина у циклах свого життєзабезпечення на тонкому плані несе у собі образ, що переходить у її реінкарнаційних циклах до життя на зовнішньому плані у незмінному стані. Саме його суфії і називають образом до народження, коли говорять “ти не цей, ти той”. Знайти себе і означає намагатися жити у тому образі своєї справжності. Бо повна реалізація людини відбувається саме в цьому образі, що відтворений по образу і подобі того Єдиного, про що говорить Микола Кузанський у своїх  філософських трактатах. Саме в цьому образі зникає “мука божая” і людина входить в життя у поширенім його сприйнятті через свій розкритий внутріщній план. Щастя людського буття розкриває свої обійми саме тут, де звуженість людського буття пропадає, як і одвічна боротьба між добром та злом назовні.

Що захищає людину у її житті?

Шлях її сповіданої долі прокладений у причинній правді світу. “Хочеш мати щастя у житті, спробуй довіритися  долі”, – стверджує наш великий філософ Григорій Сковорода. Але він не додав у цьому своєму свідченні, що подібне можливе тільки у контакті з цілісним планом, у осягненні інтровертної глибини людської особистості на внутрішньому плані. Де стає приступною причинна правда світу, в якій людська доля від початку є сповіданою. В Україні існує за для цього рослина, яка є своєрідним оберегом, як це згадувалось раніше. Цією рослиною є калина, що дозволяє утримувати ту інтровертну глибину, становлячись від того символом самої нації.

Що таке справжня людина?

Необхідну відповідь можемо знайти у того самого Сковороди, який стверджував, що подібне стає можливим у поєднанні двох людських натур, натури внутрішньої та натури зовнішньої. Те саме знаходимо у давнього філософа Китаю Джуан Дзи: “коли природне і людське не перемагають одне одного на світ з’являється справжня людина”, – стверджував він. У Ісуса із Назарета це Син  Божий, що живе у кожній людині. “Від того царство боже в середині вас і довкола вас”, – стверджував він. Те саме говорить і великий суфій Сходу Ібн Руш: “Пізнай себе, пізнаєш свого бога“. У нас в Україні це вітальний образ Пана та Пані, що панує на внутрішньому плані у людській справжності на волі.

Що є головним на шляху життя?

Життя потрібно опановувати через здійняття пробудженої самосвідомості у тих викликах часу,  що приходять у ньому ззовні. Від чого саме життя стає шляхом сходження до вищих станів свідомості. У опануванні мистецтвом ведення свого життя у контакті з цілісним планом. Для цього “ у  житті потрібно бути, бути тут і зараз”, невідривно від його джерела – стверджує характерницьке  мистецтво лицарів Великого Зеленого лугу. Тут скеровуючим наміром життя стає сам його потік існуючий у непроявленому.

Яке значення для людини має рідна земля?

Споріднюючись з нею, до її патерну умов, людина отримує свою справжність та цілісність, отримуючи резонуючий з цілісним планом ментальний образ на внутрішнім плані. Стає справжньою людиною, паном на своїй землі, усвідомлюючи причинні закони існування в істині того буття, що вирує в довкіллі. Як це відбувається, виникає питання? У адаптації до патерну умов ареалу проживання людина отримує відповідний психофізичний настрій, ментальний образ, як було зазначено вище, який є резонуючим її планом з цілісним аспектом світу. Від чого в людині постає той неписаний Отчий закон живої етики, про який говорять всі конфесії світу і який у населення Середнього Подніпров’я, відмічений ще Геродотом.

 Справа у тому, що під ногами у людини на рівні її підошов знаходиться енергетичний центр Самарга. Який має п’ять своїх енергетичних горизонтів, пелюсток,  які прислуговують послідовній адаптації людини до тих, вище означених патерн умов. Так зелена пелюстка дозволяє адаптуватися до рослинного світу ареалу, блакитна – до водного басейну, жовта – до тваринного світу і помаранчева до світу мінералів існуючих в ареалі. Поєднуючи всі відстройки у одне п’ята біла пелюстка  відкриває доступ до цілісного світу, звідки людина отримує енергію життя, вже в узгодженні з умовами місця її проживання.

Хто такі характерники?  

У адаптації до патерну умов ареалу, людина може заходити на внутрішній простір, своєрідну тінь свого існування. Де може отримувати силу причинно організованої цілісності, її континуальну енергію. Яку може прилучати до своєї активної життєдіяльності на зовнішньому плані.

Це та сама творяща сила про яку згадується у Велесовій книзі. Чому творяща, від чого? А через можливість здійснювати фазові переходи в межах тієї цілісності, за наміром так званої другої уваги, змінюючи саме налаштування закону послідовності подій. “Нужда закон змінює”, – у кошового отамана Сірка. Звідки і бере своє походження незнана характерницька сила та вдача.

Постійне знаходження в тій тіні і формувало характерницький образ за тим наміром. Вони вміли змінювати простір, саму сцену життя де їх мала за будь що очікувати вдача. За тим наміром опановували і мистецтво ведення свого життя. “Сидить козак в кобзу грає, що задума все те має”, – знаходимо давній запис на мальованій картині козака Мамая.

Що таке щастя у житті?

Як згадувалось вище, це стан розчиненості у світовій цілісності, коли людина стає справжньою та цілісною. Енергія цілісного буття панує в ній через що зовнішнє буття не має для неї тих проблем боротьби між добром та злом, як у сьогоденному житті. Сповідана доля – щаслива доля, яку має кожен від народження. Нещастя виникає з людської упередженості в житті, з її егоцентризму що до свого оточення на проявленому плані. Саме від цього в Україні під давніх часів існував культ згаданої вище червоної калини, бо самне ця рослина розбираючи зовнішні впливи упередженого життя,  відкриває необхідну глибину доторку до причинного світу. Тобто повертає до життя тут і зараз у джерелі цілісного світу, як за головною вимогою характерницької культури. Що і є засторогою щасливого людського життя, в якому починає панувати та невловима назовні правда життя та вдача. Саме через це червона калина є оберегом щасливого життя людського в Україні і через це цій рослині віддається тут така шана.

Як вірно виховувати своїх дітей?

Відкривати світ поза антропного буття у казках, призвичаювати їх до нього. Тому що майстерність ведення життя та щастя у ньому залежить від пробудженого духу людини, а не від настанов  лише у зовнішньому його впорядкуванні. Рід та його накопичений досвід постає тут гарантом від прикрих помилок у житті. В Україні підліток завжди проходив відповідний вишкіл під пильним оком своїх родичів, які застосовували за для цього працю на землі, як головний досвід набуття знання за межею толоки життя. З чого і виростала звитяга пробудженого людського духу, який дуже рідко давав хибу у оцінці подій у зовнішньому житті. Тут спрацьовувало так зване “Рідне гніздо”, яке було пов’язане з двором дитинства та батьками і налаштовувало  життя та успіх у ньому у егрегорному полі цілого, до якого мало своє відношення. Саме тому шанування батька та матері було  головним в успішному життя за  межами того двору дитинства.

Що таке подружня пара?

Єднання чоловічого Янь та жіночого Інь веде до створення енергетичного двигуна у  житті, який у своїй, рідній домівці допомагав вирощувати дітей та прокладав їм шлях у майбутнє у єднанні сили всього роду. Допомогаючи один одному жити в цьому  світі, сім’я стає своєрідним птахом, що маючи два крила прокладає роду людському шлях у щасливе майбутнє.

На чому на сьогодні стоїть той стан справ, що склався сьогодні?

Відповідь на це питання знаходимо у оріїв в їх рукописі відомому як рукопис Войнича, де вони стверджують, що у людському житті має існувати:”міра по волі і по вірі”, яка і поєднує  два вище згадані плани людського буття у одне.

Бо:”Вість волі гола ж, вість одна одне каже.  Вища вість веде“. Про яку вість говорять тут орії?

Та про те саме інтуїтивне сприйняття тонких планів світу організованих у одне велике ціле. Кінестетичний дотик до того цілого і приносить вість узгоджуючу плани людського і божого світів. Це та сама причинна правда, про знання якої орії говорять, як про знання сущого

“Око голе по уму пусте несе. Де суть божая? Де міра божая? Це ви навіщо ж живете, у вас що, немає душі?”, – запитують орії у хозар, що перейшли до чисто зовнішнього сприйняття світу.

Тож необхідним елементом цілісного сприйняття є згублене людством знання сущого, яке за оріями пізнається “по голому“, за межею  самої толоки життя.  Це та сама правда – істина існуюча у непроявленім, про яку Григорій Сковорода висловився так:”те, що непроявлене є річ, те, що явлено ніщо“. Чому саме так? Мабуть тому, що тяжке непотрібне, потрібне ж нетяжке, – як за його ж свідченням.

Як відродити знання непроявленого?

Таке питання незмінно постає, коли поставити мету становлення справжньої, істинної як за Сковородою людини.  З вище приведеного слідує, що знання сущого починається з того, що в українській езотеричній традиції зветься баченням. Чим воно є?

Ми маємо образну пам’ять де можемо бачити ті місця де приходилось бувати, або згадувати людей з якими зводила нас доля. Тож феномен бачення або духовного зору нам знайома річ, виникає тільки питання як його перенести на відповідне сьогоденне сприйняття світу. Стежка до такого бачення одразу пролягає як тільки ми зрозуміємо, що події у нашій пам’яті не мають просторово – часової фіксації і що існує особливе чуття пов’язуюче людину з тими подіями, що точаться на тому ментальному плані.  Будь яку подію ми можемо у своїй пам’яті розглянути у її еволюційнім розвитку в тому числі і за межею пройдешнього досвіду, якщо не будемо виходити з того просторового, ментального чуття – бачення відпустивши в ньому час на волю.

В таких парактиках, що ведуться у модельнім просторі образної памяті і відбувається поєднання двох означених вище рівнів сприйняття. Відновлений кінестетичний контакт з цілим призводить до вимкнення людського его та зупинки внутрішнього діалогу, який безперервно йде у випадку образно понятійного сприйняття зовнішнього. Так складаються умови для реалізації внутрішнього шляху розвитку, здавна притаманному українській культурі, в якому проблема супраментального, божого плану стає вирішеною.

Яку роль відіграють чесноти у  людському житті?

Всі відомі нам чесноти: честь, совість, правдивість, людяність та гідність стають притаманними людині, що поборола своє его, вийшовши за межі звуженого, одноплощинного сприйняття світу. Хтось скаже, що у всякому незруйнованому етносі все те є. Адаптація до патерн умов ареалу проживання як і у випадку модельного простору подій робить свою справу. Контакт з цілісним, що у такий спосіб налагоджується через ментальну спорідненість з ним, породжує знакову культуру в якій мова, речі побуту, мистецькі вироби, пісні та обрядовість прислуговують одній цілі – утримання знайденого контакту з невимовним від якого світло правди істини стає присутнім у людському житті. А від того щаслива доля лягає людині під ноги, бо купно з цілісним світом тчуться її килими, як за образним висловом Олени Реріх..

Виходить поставлена проблема виховання справжньої людини  давно відома річ в Україні, сама автентична культура якої, від початку спрямована на осягнення правди – істини, неспинно все те породжує. Але проведені релігійна, ідеологічна та культурологічна інформаційні інтервенції ззовні, у так званий Залізний вік, спотворили все те. Перше, що було порушено, це  прямий зв’язок людини з подієвими планами цілого, який став забороненим через релігійний забобон. А кому був потрібен раб, що сам знав де пролягає правда життя?

Відсутність контакту з тонкими планами світу породила вже чисто міфологізоване уявлення як про світ невимовного  так і про ту правду, що сповідувалась у ньому. Так виникла висока, відірвана від життя духовність, що вже нікуди не вела. З цього постала в Україні руїна, щоб хто про це не говорив сьогодні. Правд стало багато і кожен виборював свою, часто рвучи на шматки саму країну. В основі того лежить зневір’я у божій правді та у своїй щасливій долі в такому вже сповненому протиріч світі. Саме тому розкриття основ виховання справжньої людини існуюче в культурі давньої України сьогодні набуває неабиякого значення.

З чого починалося таке становлення у оріїв?

“Пам‘ятай одну волю і святу совість по віки ж. Май міру по волі і по вірі ж“, – такий загальний рецепт був знайдений ними. Що таке тут воля? Це те, що існує по голу, тобто на тонкоєнергетичному плані. Що таке совість у оріїв? Існує “свята совість божая“, яка “один закон суть нам каже“. Тобто той самий інтуїтивний зв’язок з великим одним цілим, вже згадуваним раніш, який йде у людині через її кінестетичне сприйняття або  канал совісті за оріями. “Око голе бере божую мету голу і вість голу“, – коли існує той налагоджений кінестетичний зв’язок, доповнимо ми.

Що йде далі? “Вість волі гола ж і вість боре. Вість одна одне каже“, – повторимо вже вище приведене ще раз. Налагоджений зв’язок з цілим не пасивний по своїй природі, він виборює той настрій за яким приходить розуміння правди великого Одного.  Тобто, коли падає чисто інформаційна завіса світ людини самовідновлюється.

З вище наведеного можемо закласти основи того становлення справжньої людини, яке сьогодні стоїть на часі. В ньому повинні бути присутніми з огляду на вище сказане три фундаментальні принципи:

Перший, це відновлення так званої третьої сигнальної системи або ментального чуття бачення у відповіднім модельнім просторі. Налагодження обопільного зв’язку з цілісною основою світу через набуття міри “по волі і по вірі“. Повернення від цього до тримірного сприйняття світу притаманного давнім українцям -русам. За Велесовою книгою це відповідно Нава, Права та Ява, що по цю пору відображаються на так званому дереві життя в Україні.

Другий, це засвоєння способу дії за допомогою наміру у так званій другій  увазі. Коли вчинки людини стають похідними від самої цілісності, як головної дієвої частини людського наміру. Від чого до людини приходить континуальна сила цілісності, про яку орії говорять, як про могу силу. Що є провідною силою для життя у світі цілісності.

Третій, це покладення розвитку культури духу в голову розвитку суспільства, всі матеріальні блага якого стають похідними від рівня її розвитку. В такому випадку кінь ставиться, образно кажучи, по переду воза, суспільство прислуговує людині, а не навпаки, як це існує сьогодні на пост радянськім просторі, що зупиняє будь який внутрішній розвиток людини. Саме в цьому лежить причина дуже низького рівня свідомості в так званому Радянському Союзі, що і стало головною причиною його краху. Будь яка країна, що має імперські амбіції має ту біду, бо тут завжди віз ставиться попереду коня. Тому головним ворогом таких країн є не зовнішнє оточення, а відсталість у розвитку генерована з середини існуючим ладом, що стоїть на шляху розвитку самої людськості. Про що постійно наголошує у своїх філософських роботах, доречі, великий російський філософ Соловйов.

Чим був втаємничений дух буття Січі Запорізької, як за Олесем Бердником?

Воля від існуючих на той час соціальних умов, узурпуючих людську свободу на вигоду заможних господарів та постійний тиск з боку азійських завойовників, зробили тут свою справу що до розкриття людського духу у його справжньому прояві. Те, про що на Сході тільки говорилося, як про поєднання зовнішнього та внутрішнього планів в становленні людської справжності, з чого виходила людська цілісність та пробудження її духу, тут на Січі було практикою виживання у протистоянні постійній зовнішній загрозі. Тому не диво, що все те реалізовувалось в практиці життя запорозьких козаків, як лицарів Великого Зеленого Лугу.

Які усвідомлення лежали в основі життя, в стані пробудженого людського духу?

Першим було уявлення про оточуючий світ, як світ, що збудований на правді якою є сам. Щоб володіти силою духу в цьому світі потрібно бути, бути тут і зараз в цю виділену мить часу, було другим усвідомленням. Третє усвідомлення, – я у світі, а світ в мені, знаменувало вихід людини на волю за антропологічну межу.

Тут, на волі і приходила сила пробудженого людського духу, який діяв через зміну того затвердженого, що панувало ззовні. “Нужда закон змінює”, – як за відомим правилом кошового отамана Сірка.  Це і сіяло жах та паніку в супротивниках, які мали супроти себе непередбачуваного ворога, що діяв змінюючи самі обставини ведення бою. До того ж вмів надвлучно стріляти та  володів будь якою зброєю в силі свого керованого наміру з внутрішнього простору. Підтримкою цього набутого стану єдності з цілісним світом була велика набожність та лицарські чесноти на волі. На першому плані в яких стояла беззастережна віра в Бога, честь та совість, порядність та висока гідність. Знання людської справжності, що народжувалась на Січі дозволяло приймати до січового козацтва будь кого, аби міг перехреститися та розумів українську мову, все останнє тут робила козацька спільнота занурена у світ істинного. Бо всі люди тут були рівні перед Богом та Його божою правдою, в якій існувала Січ.

Контакт з причинним світом ніс з собою передбачення подій та життєву мудрість, що дозволяло виживати у вкрай несприятливих умовах. Маємо що до цього вираз того ж  кошового отамана Сірка у одній з його грамот до польського короля:”Божа милість надається всім, хто просить її та шукає“. Що прямо перегукується з відомим виразом Ісуса із Назарета:”Просите і дано вам буде, шукайте і знайдете, стукайте і відчинять вам“.

Все це зрештою і було покладено у основу виживання населення Середнього Подніпров’я, у постійній загрозі  азійської навали та тієї смертельної небезпеки, які вона несла з собою. З цього і постала українська нація, затвердженого у своїй правоті людства, що у своїй культурі взаємодії з цілісним світом набагато випереджала своїх сусідів. Європейські норми життя тут постали ще до того, як вони склалися в Європі. Це були норми життя у правді божій, яка панує світом. Тому будь яка внесена ззовні ідеологія ніколи не мала тут свого місця, бо самі жили в тій правді, що насправді керує світом. Тому і культ справжньої людини воплоті тут, у козацькому середовищі було прийнято без якихось заперечень, у вигляді християнської церкви Покрови Богородиці.

Сьогодні все це лежить в звичаях та звичаєвостях  культури українців, відродження та становлення якої у новітні часи стоїть на повістці дня. Без цього неможливо побороти ті негаразди, що накопилися в людському суспільстві за період суто технічного розвитку. До правди божої та до джерел живої етики життя потрібно повертатись.

Що таке нація та національність?                                                    

В суто зовнішній світоглядній позиції пануючій сьогодні народ це культура, а нація це політика. Чі так воно є насправді? Культура народу, це перш за все етнічна культура. Тобто, знаково – символьна, артефактна система у пристосуванні до патерну умов ареалу проживання, до тонкої павутини життя, як за вченим дослідником фізики живого Фрітьофом Капрою. Все тут, мова та пісні, звичаї та звичаєвості, мистецькі вироби та  фолькльор прислуговують одній цілі – тіснішого поєднання з умовами патерну місця проживання. Щоб переконатись в цьому, достатньо прислухатись до мови, наприклад, в’єтнамців або японців. У перших, мова перегукується з співом птахів у джунглях лісу, у японців у їх мові чути шум морських хвиль, що б’ються в берег. В українців, у їх гортанній мові, чути звуки вітру у широкому степу, птахів та звірини, що живуть в гаю.

Навіщо, виникає питання? А щоб мати ментальну глибину проникнення в суще, в ту правду – істину, що панує за антропологічною межею у причинному полі світу, за межею зовнішнього “тирла”, як за Велесовою книгою.

Така спорідненість несе у собі єдиний ментальний образ, на якому і постає будь який етнос. З цього і виходить культура, яка несе з собою відповідне егрегорне поле поєднаного колективу людей, з яким вони протистоять зовнішнім загрозам у житті. Щоб знову ж таки переконатись в цьому, достатньо кинути погляд на будь яке поле. Квіти та рослини одного виду там ростуть купно, п’ятнами, підтримуючи одне одного від зовнішнього впливу. Так само як і зграї птахів у небі, чі косяки риб у морі. Метою цього є створення єдиного силового, егрегорного поля у загрозах руйнуючого зовнішнього впливу. Чому так? Мабуть тому, що тут працює матінка природа у збереженні відповідного виду, до справ якої зовсім не мають   відношення досужі розмисли  зовнішнього, відірваного від причинного поля життя  людського судження.

Те саме налаштування, що і в етносі, але у більшому масштабі, несе у собі і нація, ядром якої завжди є ідеологія виживання корінного етносу. За прикладом далеко ходити не потрібно, все це є у Франції, Іспанії, Англії, Італії та зрештою у всій Європі. Де глобалістичні тенденції у об’єднанні європейського світу можливі тільки у одному випадку, цивілізаційному  виходу на рівень цілісного сприйняття світу, коли буде опановане внутрішнє причинне поле з його правдою життя і йому знайдеться місце у становленні самої людської справжності та цілісності. В якій людина вже постане як світова сутність, в тій самій живій етиці життя, про яку говорили у свій час Микола Бердяєв та Олена Реріх.

В Україні, за роки радянської влади, відбулась культурологічна диверсія по знешкодженню тієї інтровертної глибини, що була досліджена вище і яка була звичаєве  притаманна українцям від скіфів, сарматів до січового козацького лицарства. В результаті чого нація розкололася на два табори. Одні, пам’ятаючи про правду, що ходить світом, пробують вирівняти життя, не зважаючи на будь які існуючі політичні умови. І звуться вони патріотично налаштованою суспільною групою населення, які щирістю своєї душі пробують нести лад та добробут у заплутане у глобалістичних тенденціях суспільство. Другі, не погоджуються з цим і потребують більш кардинального  рішення питання у поверненні до тієї правди життя, що споконвічно ходила українським степом, починаючи  від згаданого  скіфського періоду становлення нації. Але подібний редукціонізм мало відповідає тим тенденціям, що панують в сучасному світі. Що потребує оновлення нації в тій інтровертній глибині, як було зазначена вище. В тій живій етиці природного буття, потрібно зробити крок вперед у оновленні самої сучасної світоглядної позиції. І це та роль, яку історія відвела українцям, як за передбаченням Докії Гуменної та зрештою всих визначних науковців та письменників двадцятого століття. Все це зрештою лежить в інтегрованій національній самосвідомості Дмитра Донцова, Кена Уілбера та Шрі Ауробіндо Гоша. Для реалізації якої , у свій час, не вистачало дотику до істинного, через відсутність духовного  бачення, яке відродив лише розвиток екстрасенсорики  у кінці 20 – го століття.

Чого не вистачає в сучасному житті?

Сучасне життя людини цілком підкорене тим задачам, які стоять перед соціумом у технічний вік розвитку. Друга його  сторона, що полягає в становленні самої людини, як світової сутності сьогодні відсутня. Її життя, його змістовність та сама його мета звужені до рівня суто технічного добробуту. Воно зосереджене на вирощуванні нового покоління, що ту саму мету буде виборювати у своєму житті. Зростаюче навантаження технічного віку потребує все більших сил до опанування людиною зрослого природознавства. На опанування яким потрібно все більше часу та сил. Ми вчимо своїх дітей відстороненому природознавству і зовсім не піклуємось про те щоб вони постали в тому світі, в якому потрібно бути, в тій життєвій долі, що надається їм від народження. Сьогодні, проголошений онтологічний принцип, закликає до повернення в природу, з метою підняття природних сил в самій людині. Але для цього програма на саме життя  в сучасному соціумі повинна бути змінена. В ній повинно постати зростання самосвідомості людини у вищім її прояві, що веде до її становлення в  справжньому світі, де вона сама  стає зануреною в причинну правду світу, а від того опановує свою справжність та цілісність. Без чого та природна сила живої етики життя, до якої закликає онтологічний принцип, залишається неприступною.

Для населення України, з огляду на його минуле, це не є якоюсь новиною. Подібне відновлення у співвідношенні людського соціуму з природним довкіллям тут відбувалося не один раз. Першим було Трипілля, з його заглибленою в світову цілісність культурою антропоморфних форм.  Ту саму практику життя пізніше опановували скіфи та сармати, з їх поєднуючою землю та небо Тамгою. В період становлення Київської Русі про це знання за межею “тирла”,  та становлення людини в ньому, вже було вже  написано і манускрипт Войнича є тому підтвердженням. Де знаходимо красномовний запис: “ Одвічно Руси мають ту силу і гримлять нею по світу“.

Потім прийшов рахманський, волхівський період ,за яким постало лицарське Січове товариство з його головним життєвим кредо: “ Світ збудовано на правді якою є сам“. Вершиною такого підходу є згаданий раніш лицарський кодекс дружинників Святослава Хороброго.

Подібна заглибленість в світову цілісність, зрештою і народила націю, яка стала невід’ємною складовою світової культури. В що легко переконатись читаючи такі рядки нашого великого кобзаря Тараса Шевченка:” В своїй хаті своя правда, і сила, і воля“. Кожен українець добре розуміє про що тут йдеться. За тією “хатою” стоїть світ волі, про яку в рукописі оріїв, згаданому вище манускрипті  Войнича, існує не менш красномовний запис: “Воля на волі, а ви що ж. Пусто ви живете і пуста ваша совість божа, не те несе що є у світі і наповнює нас. Совість по уму коса ж. У вас що ж немає душі? “.

За вище приведеним постає один висновок, омріяне суспільство справедливості може таки постати, коли людство  візьме за головну ідею свого становлення та розвитку те, що розлито в довкіллі по правді божій, як це вже не один раз  робили наші пращури. Не даремно ж велику крапку в цьому питанні ставить Павло Тичина: “ Ми єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була “.

Борітеся – поборемо.

Сьогодні вже відомо, що справжня політика тільки тоді стає державною політикою країни, коли спирається у своїй основі на відповідну ідеологію. І тут існує два підходи.

Перший підхід – зовнішній, де політична ідеологія може спиратися на сукупність законів формування людського соціуму насмиканих звідусіль по світу. Головне тут відповідати вимогам часу становлення того чи іншого світового об’єднання, щоб стати його економічною чи суспільною часткою. В центрі такої ідеології стоїть накопичення відповідних статків, в яких грошова  майнова сума накопичена у приватній сфері життя веде до свободи в соціумі. І де сама історична назва держави та самого населення починає відігравати суто декоративну роль. Така суто технічна нація нетривка і не здатна витримувати натиск зовнішнього світу. Тому змушена весь час змінювати свій головний закон, підлаштовуючи його під вимоги того зовнішнього світу через те, що закон  тут стає суто зовнішнім, договірним законом, що не торкається вимог становлення самої нації та самої людини, як провідника звичаїв та звичаєвостей корінного етносу адаптованого у природнім довкіллі у відповідності до назви країни. В ньому немає людини, а є лише індивід, який повинен відповідати вимогам індустріальної побудови країни. Опікується подібна політика лише досягненням відповідного добробуту в країні в суто економічного розвитку, під що налаштовуються наука, освіта та органи правопорядку. Її ідеал багата, заможна людина. Тож не дивно, що в такій країні процвітає корупція, адже власний добробут поставлений тут за головну мету.

Другий підхід – суто національно-культурологічний, де вважається, що виховання людини та її становлення, як особистості повинно бути поставленим у голову політики держави. Тут на передній план виходять такі людські цінності як честь, совість, порядність та  гідність. В такій людині закон знаходиться всередині через світоглядну налаштованість її до природного довкілля, що панує в світовій    цілісності, до якої вона стає причетною. Подібна ідеологія, формуючи націю,  формує і народ та країну, етнічна особливість якої входить тепер в її назву. Виховання та становлення людини тут стоїть на першому місці і прослідковується в науці, освіті та в пануючій культурі, де тепер немає потреби воювати з корупцією обмана в якій панує людський егоцентризм, бо це вже єдина формація, яка відповідає за кожну свою особистість сама. Природний отчий закон тут проглядає в звичаях та звичаєвостях, в мові, в піснях та художніх виробах, в побудові та убранстві жител. В ментальній налаштованості щодо світу причинно організованого Цілого, в якому панує та невловима на зовнішньому плані правда життя. Потуга виробничої сили спирається тут на талан людини, що знайшла себе та реалізовує свою долю на тій землі, куди вона прийшла по народженні. Тому, відповідає тій задачі, яку вирішує самим своїм життям, саме ту задачу яку сформулювала у свій час українська письменниця Леся Українка:«Собі дорівнятись».

Тобто повернувшись назад додому звідки вона прийшла, щоб постати в світі цілісності у оновленому досвідом життя образі. А для подолання цього шляху саме і потрібно відати і знати, щоб не ламати своє життя своєю упередженістю щодо причинно організованого світу. Тому, політична нація повинна таки мати за свою головну ідею становлення та розвиток самої людини як самості у її адаптації до землі етносу. Що повинно стояти в центрі як економічного, так і культурологічного  життя держави. Тільки в  такій державі панує справжня демократія, як право правого, що черпає свій стоїцизм від того природного закону в якому існує. Саме це право проголосив у свій час давній філософ Китаю Мо Дзі: “Всі люди рівні перед Небом,  держава ж є наслідком їх угоди “.

 Тут Небо виступає, як вища моральна інстанція, що створює людей і бажає їм добра, тому люди мають бути рівними, як діти однієї сім’ї, – говорить нам батько історичної науки Геродот. Виходить так, що сильнішим у своїй правді життя є народ адаптований до патерну умов ареалу проживання у свєму єднанні з Цілим. Від цього і постає будь який природний етнос та оперта на нього нація, що постає від тієї адаптації. Людська справжність та цілісність у житті постає саме з цього. В УКраїні це від початку булла лицарська, характерницька культура Запорізької Січі в казані якої і постала наця  у культурі розкритого людського духу, що є звичаєвою тут. Січ була братством характерників, як за визначенням видатного письменника нашого часу Олеся Бердника. Тому відродження того і стоїть сьогодні на часі.

Щасти Вам.

Знаки та символи правлять світом, а не слово і закон.

(Конфуцій)

Християнство, як знакова релігія нашого часу у езотеричному дослідженні, веде своє походження з двох витоків. Перший з яких постає від давнього знакового символу прямокутного хреста, відомого ще за часів нашого Трипілля, та мабуть ще з Вавілону та Шумерської цивілізацій. В якій цей знак представлений теж у вигляді Сварги. За що йому надавалася така шана, виникає питання?  В ті давні часи, коли людина ще бачила та знала, тобто володіла інтроспективним сприйняттям світу на тонкому плані, було помічено, що згортання довкілля з чотирьох напрямків світу на зовнішньому плані в одну точку, призводить до розкриття білого сліпучого світла в ній, яке гармонізуюче впливало на все довкілля. Те саме світло, як на диво, панувало в небі в дні весняного та зимового протистояння у так звані рахманські свята, призводячи до тієї самої гармонії на землі. Тобто, знак хреста, збираючи в собі зовнішнє, розкривав шлях на Небо, з його гармонізуючим впливом на Землю.  Від того те світло віддавна вважалося божественним світлом горнього Неба. Яке володіло первинною правдою, як за свідченням кардинала римо католицької церкви Миколи Кузанського. За переконанням якого: “лише містичне богослов’я несе в собі дотик до того Єдиного, що несе у собі справжній зміст життя“. Ось через що той знак і стоїть на всих без винятку козацьких могилах у нас в Україні у вигляді орійського хреста. А ще мабуть через те, що те світло знайоме тут було, як світлий Ірій, ще від волховських часів.

Другий виток християнства пов’язаний з людиною, яка своїм вченням розкрила шлях до того світла, коли воно в цивілізаційних потугах пізніших часів було втрачено. Через що він і отримав своє ім’я  Хреста, тобто адепта, що відродив те давнє знання в людстві, де воно було вже втрачено. Його гностичне вчення у пошуці тієї правди світу майже цілком викладено у Євангелії від Фоми. На цьому його вченні у пізніші часи і постала християнська релігія, що вже більше опікувалась своїм соціальним статусом, як впорядковуючої сили в посталому рабстві божому на землі.

В основі її все ж лежало і лежить відичне православ’я, майже цілком викладене в дусі вчення Христа у апостольських зверненнях фундаторів християнської церкви  Петра та Павла. Тож відродження апостольської церкви у християнстві сьогодні вже стоїть на часі. В центрі якої по сьогодні стоїть той давній символ – прямокутний хрест, як знак, що відкриває людству шлях на Небо. І де релігія стає тим, чим є за своїм первинним призначенням. У перекладі з грецької, як відомо, слово “релігіо” означає зв’язок людини з Небом, який таки потрібно відновлювати сьогодні, у кінці постіндустріальної епохи.

Світло цілісності, яке відкриває знак хреста, веде до поєднання в людині зовнішнього та внутрішнього планів, з чого постає сама цілісна людина. Ця цілісна людина у християнстві є “ Сином Божим ”, у стані якого людство отримує своє справжнє, занурене у вічність життя, полишене тих негараздів, які існують в ньому в кінці згаданої постіндустріальної епохи. Це також поєднання двох проекцій або ж натур, як за Сковородою. Нам українцям це знайоме ще за часів енеолітичної цивілізації Трипілля. Де те поєднання відтворено у їх знаковій антропоморфній скульптурі та у знакі Вомріт, який ставився на посуд, як захисний символ.

То кому ж як не нам те знання відтворювати та нести у широкий світ, вже як відичне православ’я. У розвої того, що спадкоємно відноситься до нашої звичаєвої культури. В якій поєднання світу Прави та світу Яви, як у тому ж  рахманському світогляді і веде до того, означеного вище, православ’я цілісної, поєднаної з цілісним світом  людини.

Щасти Вам.

Світ збудовано на правді якою є сам.

(Січ, характерники)

На сьогодні вже є очевидним, що світ людини має два своїх виділених початки. Це зовнішній світ, пануючий на проявленому плані життя і внутрішній, існуючий у непроявленім, як світ людської душі.

На першому, панує образно понятійне мислення, що веде свій діалог з   багажем образно понятійної пам’яті накопиченим за життя.

В залежності від якого людина робить свій вибір та приймає рішення у своєму житті. Тут успіх у життєпровадженні часто залежить від професійності та своєї постанови в існуючім соціумі, на якому виключно зосереджена зовнішня орієнтація людини. Внутрішній світ тут присутній у вигляді відсторонених вірувань де Бог та щасливе життя пов’язане з Його благословенням очікується десь там  за небокраєм. Наскільки успішним є таке життя, ми сьогодні вже знаємо. І саме і тому більше покладаємось на отримання відповідного соціального статусу та пов’язаного з ним рівня життєзабезпечення.

Що однак зовсім не гарантує нашого захисту від тих нещасть, що періодично звалюються нам на голову в такім способі відгородженого від внутрішньому світу душі способі життя. Де постійно виникає гамлітовське питання:  “ Бути чі не бути“ та йде відчайдушна, безкінцева  боротьба добра зі злом.

На другому, внутрішньому плані у непроявленім  світі, як показує сучасне дослідження, панує світова, причинноповязана цілісність.  “Саме тут – світ збудовано на правді, якою є сам”, – як за Січовим заповітом.

Сродне  життя у прямому контакті  з ним, надає енергію та знання тієї правди – істини, що  ходить світом. Саме цілісність є витоком тієї гармонії у природнім середовищі, яку ми спостерігаємо у довкіллі  цілком слушно відносячи її до справи божої. Але тут постає одна відмінність, Бог ззовні переселяється в середину людини, а правила успішного життя народжуються у прямому, чуттєвому дотику до тієї цілісної, причинної основи світу, що у відповідних образах, командах спонукає до відповідної сродньої з цілісним світом  діяльності.

Головним питанням, що тут постає є здійснення того переходу від суто зовнішнього сприйняття світу до того внутрішнього,  усвідомленого контакту з ним. Наукова езотерика тут говорить про припинення існуючого діалогу між зовнішніми усвідомленнями та багажем накопиченої пам’яті. Тобто, вимагає переходу від образно – понятійного мислення, як основи того свідомого життя, що існує сьогодні,  до інтуїтивно образного сприйняття образних команд живого, цілісного світу.

Що і відбувається з виходом людини на волю, за межу свого антропологічного буття. На виручку тут приходить внутрішній ментальний план, який являючись посередником між світом зовнішнім та світом внутрішнім, здатен взяти на себе таку роль. Людина тут опановує себе поєднуючись, образно кажучи, з тим богом, що існує у неї всередині. “Пізнай себе, пізнаєш свого бога”, – у великого суфія Сходу Ібен Руша. Характерність саме цього ментального плану, адаптованого до патерну умов ареалу проживання в людині і формує відповідний світогляд будь якого існуючого на землі етносу. Знаково – образна культура якого якраз і забезпечує те сродне з цілісним планом світу життя, переводячи людські вірування до стану природної Нірвани Кальпи Самадхи на внутрішньому плані. Така людина вже знає світ подій, що точиться довкола неї і у злитті з ним може сама собі дати раду. Успіх її життя назовні залежить саме від цього. Упередженість, що зникає з її життя у її новому набутому стані, у контакті з цілісним планом, надає енергії, здоров’я та довголіття, наповнюючи життя справжньою змістовністю та розкриваючи головну його мету. Та мета лежить у переході до того світу душі з якого людина і прийшла у цей світ. В цей час і  вирішується головна проблема людської смертності. Яка стає свідомим переходом до тих нових планів буття світу, що відкриваються перед нею.

Зрештою стає можливим говорити про розподіл умов життя цілісної людини і людини життя якої обмежено лише зовнішнім планом.

Так на зовнішньому плані постає:

•  Своє особисте планування  життя  часто у протиріччі з тим, що панує  у природному довкіллі.
•  Упереджене відношення до подієвого простору якого, через пануючі відсторонені вірування, веде до нестачі енергії в самому енергокомплексі людини звідки постають невірні рішення та саме життя стає життям втрачених сподівань.
• Звідси короткий вік та хвороби, боротьба з якими ніяк не досягне свого переможного кінця. Бо втрачається можливість природного фазового переродження фізичного тіла у контакті з цілісністю. Це відновлення сьогодні загальмоване відстороненістю людини від цілісного, скеровуючого людське життя аспекту світу.
• Сьогодні життя панує  в ілюзії світу, причинноповязана правда якого стає закритою. Звідси неспинна боротьба між добром та злом, та відсутність реалізації своєї сповіданої долі.
• Все це стоїть за упередженим відношенням  до подій життя, генерованого  обмеженим досвідом лише зовнішнього плану.
• Відсутність головної мети людського життя як переходу у світ своєї душі і  спорідненого з цілим шляху життя, що веде до неї.
• Вірування стають відірваними від реалій самого життя, де Єдиний дух, що панує в світі, стає лише відстороненим  відображенням назовні.

Все це змінюється коли приходить цілісне світосприйняття:

• Цілісна людина знає та усвідомлює плани того життя, що вирує в довкіллі. Тому може обирати шляхи у реалізації того, що закладено в неї від народження.
• В цьому їй допомагає близький контакт з природним довкіллям, з тими обставинами, які панують в ньому тут і зараз, що стає питомим джерелом її наснаги на життя.
• Вона знає ту волю, що живе на волі, в якій її намір стає скеровуючим  принципом у веденні свого життя.
• Споріднюючи ті наміри з причинним полем цілого, вона отримує силу свого впливу на довколишнє.
• Вона в своєму тілі опановує фазові переходи у сідлі  біфуркації другого роду, тому має змогу налагодження свого  здорового стану поза впливом зовнішнього часу.
• Світ цілісності приймає таку людину, як нову сходинку у ієрархії світу, до якого вона пристає у кінці свого життя.

Приведене вище не є чимось незнаним та невідомим, адже ще Соломон у свій час зауважив: “Почути те, що бачиш і побачити те, що чуєш не одне і те саме “. Що і головною відмінністю світосприйняття цілісної людини відомого, як стає зрозумілим, ще з сивої давнини. Отже знали та усвідомлювали те, що є головним завданням людини на життя. Входження та повернення  в те знання є головною задачею сьогодення.

А хто Богом не сподоблений, той перебуває як сліпий не маючи з ним  частки.

(Велесова книга)

В світлі приведеного вище свідчення з давнього слов’янського  перепису –  Велесової книги необхідно зазначити, що всі розмови про підробку цього твору  Юрієм Миролюбовим розбиваються об просте правило перекладу будь чого, він той переклад або тлумачення тексту, не може перевершувати  оригінал. Що якраз і  виходить у тих звинуваченнях про підробку цього твору існуючу сьогодні. Де оригінал зіштовхується з повним  незнанням законів світової езотеричної науки опонентами, яким цей давній перепис в точності відповідає. В якій головним законом існування людської самості є слідування тій онтології цілісності світу, що панує у його гармонії.

 Сьогодні розуміння тієї цілісності зупиняється на рівні розуміння того Єдиного, що стоїть за антропологічною завісою і спонукає до існування згаданої вище гармонії, що панує в ньому як причинно пов’язаному цілому. І людська самість прочитується від того, як частка того Єдиного, що існує в кожному. І це все. Від чого дослідження  витоку тих законів, в яких відбувається  становлення тієї самості стає справою неможливою. Бо потрібен перехід самого спостерігача за ту антропологічну межу, що розподіляє внутрішній світ від зовнішнього.

 Ось як сучасна наука підходить сьогодні  до самого поняття людської самості в науковому дослідженні   Любові Мазур з Львівського університету:    “ Ще С. К’єркеґор відзначив парадоксальність людської самості, вказуючи на те, що в ній співіснує конечне і нескінченне, минуще і вічне, джерела трансцендентності і індивідуалізації, неповторної  в  екзистенції.  Особливість  її  діалектики  полягає  в  тому,  що  не  треба  долати  ці полярності, а приймати їх як даності, тобто позитивно покладати друге відповідно до першого, щоб з’єднати те, що в людині є«осколок» (С. К’єркеґор), і наблизитись до«невловимої таємниці» (М. Гайдеґґер).

Проте  проблема  трансцендентного  вибору,  яка,  на  думку  більшості  екзистенціалістів, становить тут  основу   буття  кожного  індивіда,  актуалізувала  замовчувані  раніше  до-,  поза-  і надлюдські трансцендентні виміри особистості, спонукала до усвідомлення власних коренів і вищої свободи ”.

Як показали дослідження у науковій езотериці, де сам спостерігач виведений за антропологічну межу звуженого зовнішнього світогляду у надлюдські трансцендентні виміри, згадана “вища свобода” є “волею на волі”, тобто існує за межею ілюзорного  сприйняття світу на його зовнішньому, проявленному плані. Про що в подальшому і ведеться мова у приведенному діскурсі.

“ У  сучасних  дискурсах,  близьких  до  постмодерністських  і  герменевтичних,  усе,  що здавалося  важливим  і  вирішальним  у  людському  існуванні  як  такому,  набуває  відносного характеру,  проте  не  переростає  у  байдужість  і  не  змушує  почувати  себе  вигнанцем.  Акцент робиться на самості. як центрі сумативної цілісності свідомого і несвідомого психічного буття. Стає зрозумілим,  що  цілісності  за  життя  людина  не  може  мати,  бо  завершеність  її  цілісності визначається датою смерті. Та й авторство на “самість” обмежене іншими, які покладають на неї відповідальність. Поль Рікер розглядає самість як інакшість [15, с. 378–380]. А згідно з К.-Г. Юн-гом, самість– це “ ціль життя, бо вона досконалий вираз того, як складається доля, що й називається індивідуумом, і не тільки окремої людини, але й всієї групи, в якій вона доповнює інших до цілісного образу ” [27, с. 314]”.

Як знову ж таки показує науковий аналіз у переведенні  дослідника за антропологічну межу, людська самість лежить глибше і не може бути обмеженою іншими і вона не є ціллю життя. Навпаки людська доля є самовиразом тієї самості пануючій у непроявленім і людська цілісність у своєму самостановленні від того таки  може набуватись за її життя. Більше того, це є головне її завдання на  переході  у світ її душі до тієї самості, звідки вона насправді прийшла. Саме сюди спрямовані всі реінкарнаційні цикли її перенароджень на проявленому плані. Тому смерть не є кінцевою інстанцією її життя, а є  свідомим переходом в нову площину життя у ієрархії світу у досягненні своєї зрілості.

Далі у приведеному дослідженні  знаходимо: “ Підсумовуючи,  слід  виділити  основні  етапи  в  концептуалізації  самості  і  Я:

1)  самість сприймається як цілісна архетипова психе, яка під впливом аналітичної діяльності его-свідомості, що зароджується в ній, диференціюється, і стає основою індивідуалізації. Завдяки ритуалу, що є джерелом первинних ідентифікацій, відбувається інтеріоризація цінностей, норм, ідеалів, моделей поведінки. Ідентифікація з героїчною фігурою демонструє прийняття на себе інакшого і приховано присутня в ідентифікаціях цінностей, це сприяє тому, що «загальна справа» стає вищою за будь-чиє власне життя, тим самим елемент лояльності розвивається в характері і слугує збереженню Я;”

Насправді на протязі життя відбувається заглиблення людини у першородну  тінь, у ту справжню “загальну справу”, де відбувається її поєднання з причинним цілісним компонентом світу. Звідки і з’являється Бог у особі  Сина Божого. Тієї самості, що неcпинно реінкарнує на шляху осягнення світу цілісності, з подальшим входженням, поверненням  в неї в кінці життя. Від того людина насправді носить у собі триєдність, яка виступає як єдність супраментального, божого плану, ментальної самості та проявленого Я. Що є аналогом тієї самої Святої Трійці, що і у християн. Аватар  віри  яких, шукаючи виток вічного життя у своїх мандрах по світу, якраз і зупинив свій погляд на образі того Сина Божого присутнього в кожному від його народження. “Хто має віру в Сина Божого матиме життя вічне“,- знаходимо  його головний висновок у гностичнім апокрифі від Фоми. Це про нього говорять суфії коли  стверджують: “ти не цей, ти той “. Саме від цього християнство і отримало таке поширення у людському світі. Мабуть тому, що це вчення якраз і  відповідає головній задачі людини на життя.

Далі у  дослідженні Мазур знаходимо:

 2) з розвитком  рефлексивності  і  аналізу  верховну  позицію  по  відношенню  до  самості  займає  Я, відбувається  її  розутілення  і  перетворення  у  точкову  самість; 3)  самість  постає  як  процес самовизначення особистості, її творчої само актуалізації (Ніцше, романтизм, російська філософія, екзистенціалізм). Поняття  Я  означає  діючого  агента,  актора  і  фіксує  ментальну  репрезентацію особистості,  її  самосвідомості,  її  уявлення  про  себе;”

Як знову ж таки показало дослідження з позиції тіні людського життя, набута людська ментальність є тим, що у психології зветься операцією  Епохе або ж ментальним браком, коли Я викрісталізовується у точці поєднання зовнішнього та цілісного, причинного аспекту світу. Будь яке своє уявлення тут пропадає, людина стає носієм тієї правди життя, в якій присутня на ментальному, причиннопов’язаному плані у непроявленім.  Назовні це проявляється в розкритті її духу через сповідану честь, совість, правдивість та гідну постанову себе у житті.

Можливо сказати, що тут проявляється  якості самої людської самості, через  рахманську совість та честь. Що і прислуговує  самостановленню індивіда на зовнішньому плані, через точку його контакту у невимовнім. Від цього приходить сила, енергія та майстерність розбудови життя назовні у тій правді  світу, що стає приступною .

Далі у дослідженні Мазур піднімається питання репризентації такої людини у людському суспільстві. Де ті вище приведені чесноти сьогодні  приймають цілком атрибутивний характер. І є результатом відповідного договору  в пануючій суспільній ідеології. Через що знання істинного тут замовкає разом з тією правдою, що ходить у причиннопов’язаному, цілісному світі,  вводячи  його у гармонію.

“ На  сучасному  етапі  постала  проблема подолати негативне відношення до самості, як процесуальності і знайти джерела її абсолютності і визначення, її етичної детермінації. Історико-філософський огляд дає нам можливість виділити дві тенденції, дві традиції в осмисленні природи і меж людської самості і Я.

Критерієм їх виділення є розуміння особистісної ідентичності: ідентичність як тотожність, і ідентичність як самість. Лише, коли часові імплікації починають виходити на передній план, протистояння між двома традиціями починає створювати проблемне поле”.

Суспільство, що постало у відповідній ідеології цілісності цього проблемного поля не має. Це ефект постіндустріального суспільства, віддаленого у своїй ідеології від справжнього причиннопов’язаного, цілісного світу. В якому панує одна правда і існує інтуїтивно образне мислення, ціль якого лежить в слідуванні образним командам Цілого до якого вже належить людська самість, що пануює назовні у вигляді Я. Світ насправді має три головних виміри, що відповідають людській сутності, це першородна тінь, цілісний причинноорганізований світ і його проявлений аналог назовні. І дослідження людської самості повинні слідувати тому розподілу, в яких вона присутня.

Далі у дослідженні Мазур знаходимо таке:

“ З чим можна пов’язати сталість особистості у часі? Відповідь, на перший погляд, є простою. – Характер як сукупність схильностей, за якими ми впізнаємо ту чи іншу особу, звички, набуті ідентифікацією,  за допомогою яких до складу тотожного входить інакше.  І  вже на рівні характеру  можна  спостерігати  покриття  самості  тотожністю”.

Як показує пряме дослідження  реінкарнаційних циклів переродження проявленного Я, характер людини являє собою сукупність набутих базальних комплексів у її життях за межею існуючого тепер досвіду, на проявленному плані сьогоденного життя. У ньому проявляється лише досвід тих циклів життя, що залишилися за її спиною, на її монадному плані. Сам характер це лише спосіб проявлення людської самості, концепція якої складається у дотичності до цілісного, причинно пов’язаного аспекту світу де проходить її справжнє  життя.

Далі у Любові Мазур слідує:

“ Підсумовуючи,  слід  виділити  основні  етапи  в  концептуалізації  самості  і  Я:

1)  самість сприймається як цілісна архетипова психе, яка під впливом аналітичної діяльності его-свідомості,

що зароджується в ній, диференціюється, і стає основою індивідуалізації. Завдяки ритуалу, що є джерелом первинних ідентифікацій, відбувається інтеріоризація цінностей, норм, ідеалів, моделей поведінки. Ідентифікація з героїчною фігурою демонструє прийняття на себе інакшого і приховано присутня в ідентифікаціях цінностей, це сприяє тому, що«загальна справа» стає вищою за будь-чиє власне життя, тим самим елемент лояльності розвивається в характері і слугує збереженню Я;”

Насправді тією “ загальною справою ” є інтуїтивно образне спілкування з полем Єдиного звідки постає ведення людини на шляху її сповіданої долі через ту саму его-свідомість.

Про що і говориться далі у приведеному дослідженні:

“Виявлені  такі  характерні  прояви  самості  у  її  відношенні  до  Я.  По-перше,  самість  є фундаментальною основою людини, яка визначає її як особистість і задає спосіб її формування. Вона гетерогенна і тому є джерелом спонтанної активності людини. Здійснюючи трансцендентну функцію, яка проявляється у синтезі протилежних позицій, вона «породжує заряджену енергією напругу і веде до нового рівня буття, у нову ситуацію» [28, с. 39]. Але оскільки самопізнання людини обмежене лише тим, що її свідомість знає про саму себе, то не слід сподіватись на те, що вона здатна пізнати свою дуальність, усвідомити те, що зло протистояння поза її волею властиве її людській природі. Індивід вирізняється невикорінною схильністю звільнятися від усього, чого він про себе не  знає  і  знати  не  хоче,  приписуючи  ці  якості  комусь  іншому.  Визнання  власної  тіні,  своєї недосконалості є необхідною передумовою встановлення стосунків між людьми.

По-друге,  самість  інтерперсональна,  вона  передбачає  іншого,  а  Я,  нехай  це  звучить  як тавтологія, егоцентричне. Інший допомагає мені зосереджуватись, самоутверджуватись, зберігатись у своїй ідентичності[5]. Без іншого не було б моєї, „власної” особистості, яка протистоїть іншим особам або об’єктам поза „ мене ”.

По-третє, якщо Я виконує функцію інтеграції, яка соціально проявляється у формі адаптації, то основним призначенням самості є процес індивідуації індивіда, перетворення його в цілісну Особистість”.

Браво, нічого ліпшого не скажеш, що підтверджує все нами вище сказане. Справа в тому, що соціум в якому існує індивід і до якого він належить формує людську самість у відповідності до зовнішніх умов. Без цього людини ще немає, не існує, в чому Любов Мазур безперечно права. Але слід зауважити, що інтровертна тінь людської особистості саме і несе у собі те трансцендентне, пов’язане з причинним, цілісним аспектом світу, тобто несе у світ людини правду того буття де вона існує вже як сутність світового рівня. І протиріччя тут виникає у неузгодженості самої постанови соціуму з тим цілісним планом пануючим у непроявленім.  На чому не усвідомлено  і стоїть, на чому і ґрунтується сьогодні суспільство.

Підтвердження цьому знаходимо далі: “Я підпорядковане самості і відноситься до неї як частина до цілого. Отже, Я– це центр, який світиться на блискучій поверхні “ карти свідомості ”, а сама ця карта – лише хмаринка на сферичній  поверхні “ всієї ”, “ повної ”, “ цілісної ” самості.  Криза  ідентичності – це  туга  людини фрагментарної, часткової, одновимірної за повнотою і цілісністю, криза, яка ніколи не знайде свого вирішення, бо самість  знаходиться  поза  межами  свідомості. «Немає  ніякої  надії  на  те, що  ми досягнемо  навіть  наближеного  усвідомлення  Самості,  бо,  скільки  не  змогли  б  ми  усвідомити, завжди ще залишається визначена і невизначена кількість несвідомого, яке так само відноситься до тотальної Самості» [26, с. 398].

Насправді тотальна Самість визначається у переході сформованого Я за межу оточуючого світу в інші його паралелі або ж горизонти. Духовне зростання людини на колах Велеса або на сходинках Іакова існуючих у трансцендентному тому є безперечним доказом.

Як бачимо, сучасна наука надзвичайно близько підійшла до того трансцендентного про яке говорить і пробує аналізувати. Що є справою неможливою на рівні лише зовнішнього, одноплощинного усвідомлення світу. Тому наступним кроком повинно бути входження в те триєдине трансцендентне, де науковий аналіз в змозі розставити всі крапки у дослідженні законів невимовного та самостановлення  людини в ньому. “Але то вже буде друга людина”, – скаже нам хтось. Так, погодимось ми з ним, людина постає на тому переході  не та, але і не інша, якщо прислухатись до свідчення Олени Реріх.

За  філософією Епікура – батька філософії  давньої Греції та батька історичної науки Геродота, розвиток та становлення  людського суспільства має три горизонти свого  становлення та розвитку у історичному аспекті. Це зовнішня розбудова суспільства: державний устрій, військо, місце проживання на землі, опис річок та ландшафту існуючого на ній, що знаходимо у Геродота.

Внутрішнє становлення, як нації сформованою у культурному аспекті, у звичаях та звичаєвостях теж знаходимо у нього ж.

У божественному, у дотику до цілісного неба, у стані Атараксії Епікура, знаходимо у віруваннях та образах наслідування того божественного, що стає приступним у відповідному інтуїтивно- образному баченні.

Саме ці три горизонти: зовнішній, внутрішній та божественний, і формують живий організм нації, дозволяючи їй вистояти у лихоліттях своєї історії та еволюціонувати до вершин свого втілення у світлі цілісного Неба, що знаходимо у лицарській культурі прибалтійських слов’ян, вірування яких стало витоком формування культури слов’ян Русів на теперішній території України.

Так в історії Геракліта, записаної ним у відвідуванні земель предків давніх слов’ян-Русів, знаходимо опис державного устрою та військової організації. Тут також існує опис землі проживання, приведена назва річок, що протікають на їх землях. Далі у Геродота йде опис притаманного цьому народу культурних традицій, що проявляються у мові, піснях, побудові житла та мистецьких виробах. Окремо йдуть вірування та релігійні обряди, з яких постають звичаї та звичаєвості у житті народу, як єдиного живого організму. Та і та сама образно знакова культура, що і єднає його з  Небом цілісного Єдиного, бо тут у Геракліта знаходимо з цього приводу досить дивне свідчення, якщо до його часу: «Цей народ не має над собою закону у вигляді самодержця, та він їм і не потрібен, закон знаходиться у них в середині», – засвідчує він.

Витік того «закону всередині» можемо знайти у «Велесовій книзі», у давньому переписі нашої історії, як землі предків давніх слов’ян-Русів. Тут знаходимо визначальний опис того божественного, що єднало давніх Русів у один народ у дотику до цілісного Неба, як за традицією тих же полабських слов’ян, що дали саму назву народу, як давніх Ругів – Русів.

«Мусимо відати і знати обаполи тирла», тобто усвідомлювати життя довкола тієї земної толоки, де відбувається саме існування людини, що від початку формувало інтровертну позицію внутрішнього знання-бачення  людини щодо світу зовнішнього. Ось що ми тут знаходимо.

«Наші боги суть образи», тобто являють собою резонуючі з світом цілісності образні втілення, які несуть правду у людське життя через  духовне знання-бачення.

«Славимо богів наших і маємо від них частку, щоб постати з ними у єдиній правді». Звідси приходила та сила, що несла у собі творящий аспект керованого людиною свого життя. «Творящу силу се узріли у собі».

«Наш Бог єдин і множествен і є володарем Нави, Прави та Яви». Нави, як первинної Ночі з якої з’являється все,  Прави  – тієї цілісності світу, де панує та причинна правда, що організовує проявлений світ Яви, в якій і існує людство у правді Неба.

Дуже цікаво чи не так?

До цих положень езотеричної культури, які з цього витікають, нашій науці ще йти та йти. Ті образні втілення богів, про яких тут йдеться мова, постають ще з мистецтва антропоморфної скульптури Трипілля, в які входили отримуючи назовні ту внутрішню силу, яка ставила людину поруч з богами. Саме так виник образ Перуна, Велеса, Дани, Лади та ще близько сотні подібних образів, що допомогали людині творити своє життя у тій, означеній вище, правді Неба.

Так формувалася та інтровертна культура, що і сформувала українців,  як націю, що поєднувала силу Землі та Неба ще у сарматській Тамзі. Тому, тут виглядає цілком доречним вираз Павлі Тичини: «Ми є народ, якого правда-сила ніким поборена ще не була».

Утримуючи в собі згадані три аспекти становлення етносу, як народу, історична культура і стає тією наукою, що несе у собі витоки формування нації, як єдиного живого організму, а не перелік хронології  історичних фактів, як це відбувається сьогодні. Головний висновок у пошуці правди-істини нам, шановний читачу, тут підвів у свій час давній філософ Китаю Мо-Цзи: «Всі люди рівні перед Небом, країна ж стає результатом їх угоди». Звідки і походять демократія та право у житті справжньої, цілісної людини.

Щось подібне знаходимо в гностичних пошуках орійської культури панувавшій в Ранньому Середньовіччі на території Русі. Ось, що записано у так званому солярному колі оріїв в їх давній пам’ятці, відомої сьогодні як «Рукопис Войнича»:

«Ви віру одну несе у мові кощі (вічної душі), суть нову око ваше голе бере (у розкритім духовнім зорі). Суть світу понове око ваше божиє, де панує суще – пан кохаш, вість же божия».

І далі:

«Вище пану несе, суть по нову око голе пана бере. Вість віри ту берете на волі, що вас береже. По вірі путі несе ж. Ви ту волю берете. Віта Одне, упова і каже, віра ж ваша бере (невимовне) голе. Воля на волі ж та ваше горе боре і втіша. Ви по віку вашому голому (сягаєте своєї справжності), бо Ори ви».

Вкрай цікаво викладено те, що ми сьогодні вважаємо пітьмою раннього Середньовіччя. Тепер ми починаємо розуміти те, що у свій час засвідчив Ісус із Назарета разом з нашим великим філософом Сковородою, який вважав його справжньою людиною во плоті:  «Пізнайте суще і воно зробить вас вільними».

Вільними від чого?

А від упередженої позиції, яку сьогодні займає наука що до світу цілісності та місця людини в ній.

Щасти Вам.

Те, що ми спостерігаємо не є природою як такою, це природа в світлі наших уявлень.

(Вернер Гейзенберг)

По-перше, таку важливу сторінку людського життя, як релігійне вірування, не можна висвітлити не заглянувши як слід у наше минуле. Сьогодні нікому не секрет, що наше прадавнє Трипілля мало магічно-образну культуру, яка полягає у створенні резонуючих зі світом цілісності гончарних виробів та скульптур, на яких зображувались образні послання до причинно-цілісного світу: «Хочемо, щоб в нашому житті сталося так!»

Зміна та вибір потрібного горизонту свого буття всередині житла досягалася входженням в антропоморфний образ жіночого тіла, відомий, як образ трипільської богині, а назовні входили в образ бика. Щоб поєднати ці два образи, образ бика виконувався у формі бичачого стільця, на якому сиділа та богиня Дана. Ще існувала форма вибраного з боків кам’яного чотирикутника, орієнтованого у житлі на сторони світу та виконаного з ритуального білого вапняку. Він збирав світ в одне у своїй центральній точці та випромінював те саме біле світло цілісного неба, яке ми спостерігаємо у дні весняного та осіннього сонцестояння. Розташовувався цей первородний хрест на підвіконні житла, освячуючи його тим світлом цілісного Неба.

Що вони знали, що усвідомлювали у тому потойбіччі, до якого весь час зверталися? Виникає питання.

Образ того потойбіччя проглядає у двоголовому образі людини-бога, який поєднував дві людські натури – одну зовнішню, другу– внутрішню, – що і було пізніше усвідомлено нашим філософом Григорієм Сковородою. Те внутрішнє, що виходило з світлого, причинного неба і було законодавчим світом для трипільців. Тут маємо початок релігії, яка від початку пов’язувала людину з світовою цілісністю. Мабуть, саме тому у перекладі з давньогрецької термін «релігія» і перекладається, як зв’язок людини з Небом –  Небом, причинно-пов’язаним у своїй цілісності.

Таким чином, у трипільців вірування поставали від усвідомлення причинної правди світу в їх пробудженому духовному баченні. Запам’ятаємо, все починалося з резонуючої, вибіркової форми горщика та того звернення до причинного цілісного неба, яке було накреслено на ньому. Подовження їх вірувань знаходимо пізніше у культурі оріїв. «Совість маєш і совість боре, вісті несе по голу. Пусте небо косе, совість по уму пуста ж», – знаходимо у манускрипті тих часів  відомому, як «Рукопис Войнича».

По-друге, перехід на вже більш інтелектуальну форму мислення у пізніші часи породив лише віддзеркалення того давнього образного мислення у посталих релігійних віруваннях, що виникли, які зі втратою людиною того духовного зору вже покладалися на святе письмо та знаково-образну іконографію, якщо звернути увагу на сьогоденне християнство та на інші існуючі релігійні конфесії. Через це неписаний закон життя, на якому стояла самосвідомість давнього світу, відомий як Отчий закон, став уже записаним.

 Але образне бачення завмерло не остаточно. В ісламі воно пробилося у суфізмі, у християнстві – у його гностиків, у буддизмі – у послідовників дзен-буддизму. Результатом цього був помічений світлий образ самої людини на внутрішньому плані, який залишався незмінним як протягом земного життя, так і в нових реінкарнаційних циклах людського переродження. У християнстві за цим образом постав Син Божий, у суфізмі та даосизмі взагалі говориться: «Ти не цей, ти той», маючи на увазі справжню цілісну людину, що насправді існує в цьому світі через той образ.

В чому полягає головна перепона в існуючих віруваннях та релігійних конфесіях в усвідомлені того, що сучасна наука Есперологія називає фізичними відносинами слабкої метрики у непроявленому?

Справа в тому, що логічне мислення, яке від початку мало функцію розуміння того, що відслідковується та усвідомлюється в образному сприйнятті причинного порядку, зі втратою останнього перейшло до спроби дійти того у логічному мисленні. Але це було неможливо через ту нову якість, яка постійно виникала у тому баченні і яка ще не існувала на поверхні. Саме тому, була принципово недосяжною для будь-якого осмислення. Так людство попало у так зване колесо Сансари, де його історія розвитку побігла по колу. І тільки талант окремих особистостей, що поставали у тому баченні вже через «муку божу», рухав історію людського розвитку вперед.

Як все те повернути, виникає питання?

В інтелектуальному плані – це постає через розуміння єдності релігійних конфесій світу, про яку говорила у свій час послідовниця Олени Блаватської Анні Безант. Вона  цілком справедливо заявляла, що всі релігії світу походять з одного божественного джерела та мають спільні духовні принципи, хоча й проявляються по-різному. Її головні афоризми про єдність релігій підкреслюють, що істина єдина, а різноманітність релігійних форм є лише відображенням цієї істини, що відповідає різним стадіям розвитку людства.

Анні Безант вважала, що незважаючи на зовнішні відмінності, всі релігії мають спільні корені та духовні істини, які ведуть до однієї мети – єднання з Богом. Вона порівнювала духовну істину із сонцем, яке світить однаково для всіх, але різні релігії – це як різні шляхи, якими люди йдуть до нього, щоб отримати його світло. У світових релігіях те світло відображає сторони однієї реальності, кожна з яких має свою зовнішню форму (ритуали, догмати) та внутрішній зміст (духовну істину). Зовнішнє може здаватися різним, але внутрішнє – єдине.

Отже, істина, як і Бог, – є те єдине, що стоїть за будь-якою релігійною конфесією. Вона закликала до взаєморозуміння між релігіями, а не до конфлікту, щоб побачити спільні духовні зв’язки та цінності, що об’єднують людство. Головною проблемою в існуючих конфесіях є розуміння того Єдиного, що породжує довколишню гармонію пануючу в єдиній істині буття.

«Тільки Єдиний несе у собі справжню змістовність життя», – стверджував  кардинал римо-католицької церкви Микола Кузанський. Це розуміння не можливе без відновлення того знання-бачення, яким у нас володіло ще Трипілля. До цього зводиться питання. У посталому природознавстві видатні вчені теж приходили до подібних  висновків.

Альберт Ейнштейн не вірив у Бога-особистість, який карає чи нагороджує, а натомість вірив у Бога Бенедикта Спінози, що проявляється у гармонії та законах Всесвіту. Він вважав, що наука й релігія взаємодоповнюють одна одну. Справжня релігійність полягає у прагненні до знання та розуміння космічного порядку, що вимагає смиренного захоплення перед розумом, який стоїть за Всесвітом.

       «Наука без релігії – кульгава, а релігія без науки – сліпа, – стверджував він, – “моя релігія полягає у захопленні перед безмежною розумністю, що проявляється у найменших деталях картини світу, яку ми можемо лише частково осягнути й пізнати нашим розумом”.

Альберт Ейнштейн був схильний до пантеїзму, аналогічного до віри Бенедикта Спінози, який бачив Бога у природних законах, а не як особистість. Він бачив Всесвіт, який дивовижно організований і підпорядкованим певним законам, і вважав, що за ними стоїть непізнавана сьогодні сила.

Саме та непізнанна сила і постає в людині, коли вона опановує мистецтво інтроспективного бачення, яким сьогодні володіє кожна талановита людина, талант якої від Бога. Есперологія, як наука про поглиблене сприйняття світу за антропологічною межею, з цього приводу зауважує, що тільки включення третьої сигнальної системи внутрішнього образного сприйняття світу робить досяжним те поєднання людини з світом цілісності, де постає її справжність та особиста цілісність.

Питання пануючого в світовій цілісності причинного, детермінованого закону на непроявленій стороні, відомого в езотеричній культурі як Отчий закон, постає в центрі сучасної світоглядної картини світу, до розуміння якого сьогодні існує два підходи: один – релігійно-логістичний, писаний закон, на який спирається сучасне державотворення та існуюча в ньому соціалізована правда життя. Другий –  природно-етнологічний, в центрі якого стоїть поєднання людини з цілісним аспектом світу, в якому вона стає сутністю вже світового рівня. Що завжди панувало у будь якому етносі.

Виникає питання, в якому із приведених підходів існує справжнє усвідомлення тієї духовної обителі, що існує у непроявленому?

Орії виділяли ту обитель Божу, називаючи її Великим Сустом Божим, яка генерує ті правила внутрішнього зростання, за якими відбувалася еволюція духовного плану людини,  як сутності світового рівня. У гностичному християнстві правда Отчого закону та його пряме усвідомлення лежить всередині людської сутності, що носить ім’я Сина Божого. У суфізмі це переконання лежить у самій основі виразу великого суфія Сходу Ібн Рушда: «Пізнай себе – пізнаєш свого бога». «Справжня людина і Бог є одне», – те саме знаходимо у нашого філософа Григорія Сковороди.

Що дає людині той, згаданий вище, соціалізований закон пануючий сьогодні?

Короткий вік незлічені хвороби та невизначену саму змістовність її життя.  Саме про це згадує батько сучасної гомеопатії  Самуель Ганеман у відомому своєму свідченні: «Нестача життєвої енергії у відстороненні від цілісного світу веде до невірного мислення та, як наслідок, до незлічуваних хвороб, короткого терміну життя та пустопорожніх справ у ньому»

«Щоб зробити ту образну миследіяльність можливою, багато чого потрібно зрозуміти через її причетність до Єдиного», – зауважив з цього приводу у свій час Платон.

«Людська совість є каналом сполучення людини з тим Єдиним, що стоїть у основі світу» – знаходимо у Луція Сенеки.

Звідси постає висновок, що гармонія Всесвіту у совісті людської душі. Де є совість – там є розуміння істинного, там є воля і сила людського духу. Без набуття своєї справжності людині стають закритими, як шляхи своєї долі, так і вирішення головної задачі свого життя – осягнення божого світу у собі та свого призначення у ньому.

Чому все так?

Мабуть тому, що «ціль життя лежить в тіні людського існування. Почути те, що бачиш і побачити те, що чуєш не одне і те саме. Бог існує в самій людині і є джерелом її спорідненого життя в цілісності світу», – зауважив у свій час Соломон. Звідси закономірний висновок, що в справжнього Бога не вірять, з ним живуть в своєму індивідуальному усвідомленні світу.

Щасти Вам!

Стоїки, як відомо, притримувались у житті розвитку чотирьох чеснот: розумної мудрості, стриманості, мужності та справедливості.

Розумна мудрість розглядалася, як здатність розрізняти добро і зло, бачити речі такими, якими вони є. За рахунок чого це у них досягалося невідомо. Можливо ходили у Дельфи до пророчиць. Адже, щоб бачити і знати потрібно було входити у причинний характер подій на внутрішньому, непроявленому плані, звідки йде їх справжнє походження.

Стриманість у своєму контролі над емоціями та надмірностями. А це стає можливим тільки коли знаєш головне, тобто суще. Саме те, що лежить у основі правди оточуючого світу, у якій він існує у своїй причинній взаємопов’язаності. Де та стриманість і існує у слідуванні тій правді світу.

Мужність – діяти гідно у складних  ситуаціях та відстоювати справедливість. Справедливість передбачає знання правди, звідки те знання походило не пояснюється так само. Бо в світі існує дві правди. Одна від суспільної організованості у відповідних звичаєвостях, а друга від тієї першопричинної правди, що ходить світом, утримуючи в ньому гармонію. Дякуючи якій все живе і існує на проявленому, зовнішньому плані. Де ці дві правди не повинні протистояти одна одній, щоб панувала та справедливість. Далі у стоїків знаходимо підтвердження цьому.

Справедливість – віддавання належного всім і всьому у відповідності з природним порядком. Природний порядок потрібно знати і не через релігійний канон, бо там лише просять відповідного розсуду.

Виникає питання, як все це було можливим в межах суто зовнішнього сприйняття світу у тій соціальній правді, яка там існує?

Адже, щоб подолати прірву між добром та злом, наприклад, потрібно бачити і знати ту причинну правду, що ходить світом, тобто володіти духовним зором. Про що тут навіть не згадується.

Як тоді не мати з Небом протистояння у справах земних?

У крайньому випадку тут можливо говорити про сталкінг, коли у відповідному обмеженні зовнішнього, наперед виходить духовний початок людини, який нею не контролюється, а лише сприймається, як належне з боку волі самого Неба. Так це потрібно розуміти. У Марка Аврелія знаходимо тому підтвердження: «Мрійте про велике. Лише великі мрії можуть торкнутися людських душ. Твій погляд повинен зупинитися на красі життя, спостерігай за зірками і побачиш свій рух у житті за ними». Тобто мати відповідну відстороненість від справ земних, на тому і стоїть сталкінг, як мистецтво відслідковування самого себе.

Тому, у Марка Аврелія знаходимо принцип розуму і принцип природної гармонії з довкіллям, що досягається внутрішнім спокоєм, життям у внутрішнім контролі, у гармонії з природою, де власна доля сприймається такою, якою вона є. Для того щоб все це здійснити звісно потрібна не аби яка моральна стійкість.

 До чого вона веде на суто зовнішнім плані, виникає питання?

А до того культурного будівництва, яким переймається вся європейська культура сьогодні, де ті правила стоїків панують в тому чи іншому вигляді і по сьогодні. Щоб переконатись в цьому достатньо кинути лише погляд на знакові скульптури та храми Середньовіччя, що панують тут. Бо там панує та первинна магія у розкритті людського духу, у його взаємопов’язаності з Небом.

Але чи можуть бути вирішеними у такий спосіб всі питання, що постають у житті без усвідомлення того?

Відповідь знаходимо у самого творця стоїцизму давнього філософа Греції Епіктета: «Свою долю можуть здійснити лише ті, хто сприймає її відсторонено, такою якою вона є насправді». Потрібна відстороненість, як ми вже сьогодні усвідомлюємо, досягається тільки у переході за антропологічну межу, у переході за стіну  Платонівської печери. Де старий підхід до життя у його лише зовнішнім сприйнятті зникає, а народжується новий у пізнанні причинного порядку пануючого на тому ж Небі у непроявленім. Підтвердження тому  знаходимо у того ж Марка Аврелія у його судженні: «Не забувай, що світ має своє власне прядиво і ти є важливою його ниткою». У дотику до того прядива, як причинно організованого порядку на тонкому, непроявленому плані і приходить те знання істинного, як показує сьогодні Есперологія. Як наука про поглиблене сприйняття оточуючої дійсності людиною.

Тому, у слов’ян віддавна існує головна вимога на життя: «мусимо відати і знати обаполи тирла», тобто за межею тієї толоки життя, де пролягає шлях та тчуться килими людської долі, як за Оленою Реріх. У слов’янстві весь стоїцизм вирішується у одному вислові: «Піди туди, незнамо куди, зроби те, не знамо що». Мабуть тому, що те справжнє відкривається тільки за межею того ілюзорного світу, якому слідує людина на зовнішньому плані. Тому, щоб народилося нове, потрібен відповідний перехід. А це стає можливим тільки у входженні в той стан Нірвани Кальпа Самадхи, мірилом входженням до якої є сама земля проживання. Що сприймається тут у образі тієї самої першородної ночі Нави, з якої походить все. Все це віддзеркалюється у нашому рахманському світогляді у його аскетизмі та відстороненості від зовнішнього.

У гуцулів з цього приводу існує відповідне свідчення: «Як дивитись у воду, у ріку, то побачите, що там є другий світ, то там і живуть ті рахмани». А наше характерництво саме і стоїть у переході до того віддзеркаленого у тій воді образу, що опановується людиною на її внутрішнім плані. Тому, у гуцулів рахмани є ідеалом пишності злагодженого життя у їх служінні Брахмі, що є творцем всього. Той Брахма є тією Світовою Цілісністю, що панує від Єдиного у житті цілісної людини, яка народжується у тому переході.

Як тоді той стоїцизм українців у рахманському прочитанні може бути відтворений у відповідних життєвих принципах, виникає питання?

 Ці принципи можемо знайти у творах Григорія Сковороди, у його етичній філософії.

Етична філософія Григорія Сковороди, як відомо, ґрунтується на концепції самопізнання та «сродності», яка стверджує, що кожна людина має свій природжений талант і покликання. І щастя полягає в тому, щоб знайти і займатися справою, що відповідає цій природі. Сковорода закликав до життя у злагоді з власною природою, уникаючи «несродньої праці» та зовнішніх спокус, що ведуть до нещастя.

Все майже так як і у стоїків давньої Греції, але є відмінність. Пізнання себе є головним, з якого постає пізнання бога у собі у поєднанні двох натур – натури зовнішньої та натури внутрішньої. Він вважав, що Бог існує у всьому, у кожній людині, у природі, у всьому сущому.

Так само, як за давнім філософом Китаю Чжуан-Цзи у тому поєднанні природного і людського і з’являється справжня, тотожна Богу у творчому підході до свого життя людина.

Тож в етичній філософії Сковороди якраз і проглядає той внутрішній стоїцизм, що віддавна був притаманним населенню Середнього Подніпров’я, яке за висловом Геродота не мало над собою закона у вигляді самодержця, та він їм і не був потрібним, закон знаходився у них всередині. Той закон, що віддавна зветься Отчим законом неможливо якось виписати, бо хто говорить той не знає, хто ж знає – той мовчить. Але головні принципи стоїцизму українського етносу можуть бути виписаними з точки зору того ж  етнічного підходу.

 Перший з них закликає шукати і знаходити правду в житті.

Другий закликає жити на волі, саме там де носієм того закону стає людська совість, як вісник Неба. Від чого постає справжня гідність людська та самоповага до себе.

Третій говорить про мужність та сміливість у житті, коли людина має свій шлях під ногами і йде по ньому.

Четвертий говорить про любов до своїх близьких без яких людина стає бездомною сиротою на цьому світі.

П’ятий здіймає віру у Бога до мислимого контакту з ним. Бог є у всьому. Його підтримка в житті тут  стає головною.

Шостий закликає до любові до своєї землі. Звідси три речі отримують значущість – твій народ, твоя земля та твоє серце.

Сьомий закликає опановувати мистецтво ведення свого життя у сродній праці з Небом, у тій самій Нірвані Кальпа Самадхі, в якій все природне і існує в довкіллі.

Восьмий вимагає  гідності, правдивості та лицарської честі у взаємодії з соціумом. Не впустити славу свого роду, вміти протистояти будь-чому ворожому, зберігаючи в людині її честь та совість. Хто в честі, тому і честь говориться тут.

Так шлях для обраних стає шляхом етносу поєднаному з Єдиним, інтегрованому у ньому у Одне. І це наступний крок європейського стоїцизму, в якому постіндустріальна самосвідомість відходить у небуття. А народжується нова людина разом з новим щабелем розвою індоєвропейської культури, що починає панувати світом. І людство отримує можливість переходу до життя у тому світлому Ірію, що розкривається перед ним у непроявленім.

Щасти Вам.

Тінь птаха, що летить нерухома

                  (Лао-Цзи)

Щоб зрозуміти про що говорить Лао-Цзи у своєму найбільш  втаємниченому приведеному вище вислові, звернемось до того знання, яке з давніх-давен зветься знанням сущого.

«Хто знає той мовчить, хто не знає той говорить», – таке щодо того знання  панує усвідомлення у езотеричній науці.

«Це ви про що?» – спитає тут досвідчений читач, про яке знання тут ведеться мова, бо якщо ви говорите про інтуїтивно-образне знання, то воно, як показує практика життя, не завжди виявляється достовірним . От як зробити те знання достовірним і піде у нас з тобою, шановний читачу, щира та відверта розмова.

Мова піде про те невимовне, яким довкола нас переймається рослинний та тваринний світи, існуючі в природній Нірвана Кальпа Самадхіі, які до того ж, як виявляється, безпосередньо приймають участь у нашому існуванні. Як показує дослідження монадного, першопричинного стану людини, пануючого у езотеричній науці, людська монада, заходячи з непроявленого плану на Землю, проходить стадію свого втілення через мінеральний, рослинний та тваринний світи. Саме перед тим, як запанувати в самій людині. Сам організм людини, як відомо, утримує мінеральний світ, у вигляді мінеральних розчинів крові та наповнення нашого кістяка. Рослинний світ у нас присутній у вигляді прядив м’язової системи та оболонки внутрішніх органів. Тваринний світ існує тут у вигляді енергетичних, знаково-резонуючих образів взятих з тваринного світу, що панують у оточуючому довкіллі.

 Так, згідно світової езотерики,  серцево-судинна система людини резонує з образом оленя, система дихання з образом тигра або когось з сімейства котячих. Кістково-м’язовий апарат уособлює резонуючий з світом цілісності образ лелеки чи чаплі, шлунково-кишковий апарат резонує  з образом  ведмідя чи борсучих.  Центральна нервова система асоціюється тут з образом мавпи і таке інше. Як було згадано вище, весь означений природний світ існує в природній для нього Нірвані Кальпа Самадхі, в якій не існує розподілу на зовнішнє та внутрішнє, а все зливається довкола Єдиного у одне. Тому, і людська самосвідомість тут може бути теж не  відокремленою від вищого, а з’єднаною з ним так, як це існує в її природному довкіллі. Саме тут її свідомість здатна занурюватись у той глибокий, безмовний спокій, що притаманний стану Нірвана Кальпа Самадхі.

В тому стані, як відомо, знаходиться весь мінеральний, рослинний та тваринний світи, що ще існують у причинній організації її світу на тонкому плані. Саме тієї, що веде свій початок від так званого Дао або світу Цілісності, як за переконанням давніх філософів та провидців світу. Саме тому, «тінь птаха, що летить і стає непорушною», – у згаданому вище вислові Лао-Цзи, бо знаходиться той птах у Нірвані Кальпа Самадхі, як зрештою і весь оточуючий його тваринний світ.

Згаданий світ Єдиного є витоком  того Отчого закону, за яким стоїть сам Божий промисел, одноголосно стверджують давні філософи починаючи з Платона та Аристотеля, закінчуючи Фомою Аквінським і святим Августином. Саме той Божий промисел, що несе злагоду та гармонію в оточуючий світ, як за переконанням Іммануїла Канта та всіх без винятку святих та богословів, як давнього так і сучасного часу.

Як те сховане від очей становлення у тій Нірвані відбувається у  природі людській, виникає питання?

«В основі організації світу лежить триєдність або ж трисуття», – знаходимо давнє усвідомлення тих же відомих мислителів та адептів світу. У  давньому переписі слов’янського роду, відомому як «Велесова книга», є згадка про ту триєдність у вигляді  Яви, Прави та Нави, тих світів, що лежать в основі того проявленого світу, де ми існуємо, як жива, мисляча істота.

За пануючим езотеричним законом, Ява знаменує той проявлений світ, в якому людина людина існує у своєму фізичному прояві. Права ж уособлює собою саму причинно-пов’язану цілісність, існуючу на тонкому плані, на рівні якої генеруються ті образи подієвого плану життя, за якими існує все живе на проявленому  плані.  Нава – це саме та першородна тінь, з якої відбувається народження того творчого потенціалу, з якого постає сам цілісний світ Прави.

Від цієї тріади світів в людському світі існує три різновиди того згаданого вище втаємниченого знання. Перше, образно понятійне, стоїть на аналізі того зовнішнього світу, який приступний людським органам зовнішнього сприйняття таким як зір, слух, смак та тактильне відчуття. На цьому стоїть сучасна наука, та те розуміння свободи на якій вибудовується сьогоденне суспільне життя у постіндустріальну епоху, де ми від знання не повного та не точного, йдемо до знання більш повного та точного. Саме в такому суспільстві свобода людини існує, як усвідомлена необхідність життя у відповідному соціумі, і де саму правду життя годі шукати, бо стає вона тут договірною.

Те знання істинного, яке несе з собою Права, як виразник причинного простору світової цілісності на тонкому, непроявленому плані може бути розподілене на два свої прояви. Перший з яких оперує тим, що приходить з цього плану у вигляді образів наслідування, з яких складається відповідний науковий та релігійний фундаменталізм. Людина тут в світ Прави заглиблюється у пошуці відповіді на посталі питання на плані свого зовнішнього життя у Яві. З цього зростає відповідна ідеологія клерикалізму, що проголошує все те, як істину  у перошовитоку. Свобода тут обмежена суворим дотриманням писаного Отчого закону, якого притримуються відповідні верстви населення, що вже стають обраними у ньому. Будь що з того невимовного тут не може бути об’єктивізованим через суто зовнішній світогляд пануючий тут від початку.

Щоб весь час не звертатися до того писаного закону і спробувати  якось ввести його у саме своє життя, об’єктувізувати те суще, що стоїть за ним, частина людства через свою ритуалізовану культуру та працю на землі, здійснює перехід  до світу першородної Нави. В ту її першопричину тінь, з якої і походить саме життя, як таке. Так виникає етнос, який так само, як це здійснює тваринний та рослинний світи, живе у тій природній Нірвані Кальпа Самадхі, яка і стає входженням у саму предковічну ніч Наву. Вони самі стають проявом того його джерела, про яке згадує Румі у своєму відомому пророчому вислові: «Дозвольте тиші привести вас до джерела життя».

Як, у який спосіб виникає питання?

«Єдиний шлях, який веде до справжнього знання – це людська діяльність», – проголосив у свій час Бернард Шоу. А у землеробській культурі українців, про яких у нас тут йдеться мова, ця діяльність стала самим їх життям. Сама земля тут, як інська зона кришталевого щита України, якраз і несе у своїй глибині ту першородну тінь Нави. Тому, населення тут утримує все те у своїй звичаєвій культурі, де все від мови та пісень, від ремеслених виробів майстрів та полотен художників, до роботи на землі, утримує у собі ту знакову ментальну налаштованість, яка розкриває доступ до тієї інтегрованої інтровертної глибини, з якої творчість людська зливається з творчістю цілісного світу. Саме це провідне мистецтво поєднання Землі та Неба знаходимо у сарматській Тамзі, у культурі кіммерійців та скіфів, з їх ритуальним культом чорної пантери, з якої потім у Наві постав культ Праматері Світу на вишитих рушниках українців. Це потім стало проглядатися навіть у культурі стародавнього Єгипту. Сама довколишня природа, занурена у ту першородну тінь Нави, підказувала тут той стан Нірвани Кальпа Самадхи, з якого приступним ставало включення у сам творчий процес Всесвіту.

Чому так, виникає питання?

Мабуть тому, що саме такий стан ніколи не давав похибки, як у оцінці людини, чи тієї чи іншої події, що розгорталася назовні в довкіллі. Тут з будь-чого знаходився вихід, прокладалася своя правда і воля.  Саме звідси невимовна твердість духу українців та глибоке знання того неписаного закону, що стоїть у основі гармонійної творчості самого оточуючого світу пануючому в довкіллі.  Тому, та сила духу українців, через спорідненість з Цілим у живій етиці життя, незбагненна. «Ми є народ, якого правди сила ніким поборена ще не була», – знаходимо у Павла Тичини підтвердження того.

Чому так?

Певно тому, що усвідомлені людиною «знаки і символи світу невимовного, як єдиного цілого  правлять світом, а не слова чи писаний закон», – знаходимо у Конфуція.

Те, про що йдеться мова у тому єднанні людини та світу, знаходимо у віршованих рядках нашої поетеси сучасності Ліни Костенко:

Буває часом сліпну від краси.

Спинюсь, не знаю, що воно за диво

Оці степи, це небо, ці гаї,

Усе так гарно, чисто, невразливо.

Така краса, висока і нетлінна,

Що хоч бери  і з Богом говори.

От саме звідси та незламна сила духу, яка відрізняє українців від їх сусідського оточення. Коли ж цього немає, то в людському суспільстві починає панувати руїна, яка красномовно виписана  в того ж Конфуція.

Коли не хочуть вчитися та знати, то від цього, за його переконанням:

– Коли йдуть до людяності, то ця омана у відсутності знання веде до нерозважливості.

–  Коли прагнуть проявити свій розум без знання сущого, то це  веде до зухвалості.

– Коли прагнуть бути правдивими, то ця омана приносить тільки шкоду.

–   Коли прагнуть до прямоти, то це веде до брутальності.

–   Коли прагнуть бути відважними, то це веде до розбрату.

–       Коли прагнуть непохитності але на прагнуть вчитися, то ця омана веде до нерозсудливості та божевілля у вчинках.

Тому, тут актуальним стає те  сакральне від нашої співвітчизниці Олени Блаватської:  «Ти не можеш йти по шляху життя не ставши самим шляхом». Через що і саме твоє заглиблення у невимовне, так само стає нерухомим, як і у того птаха у згаданого вище великого, давнього  провидця Китаю  Лао-Цзи.

«Коли природне і людське не перемагають одне одного, а поєднуються у одне, на світ з’являється справжня людина», – підпирає Лао Дзи в цьому питанні його співвітчизник  Чжуан-Цзи. Саме та справжня людина, що від первинного задуму, доповнимо ми його. Відродження того у сучасному людстві веде до припинення того протистояння людського невігластва, яке існує у вище згадану постіндустріальну еру. Війни виникають тут через спаплюжену людську культуру у зрощенім людськім егоїзмі, де багатство та влада займають чільне місце і вже не стає місця самій людині.

Тому маємо надію,  що головна задача українського суспільства, яку склала у свій час Докія Гуменна: “ Місія України, як сучасного світового вузла, знайти синтезу між духовністю індоєвропейського Сходу і індоєвропейського Заходу з їх цілком відмінними методами шукання нових ідей “, – таки буде вирішена. Технічна або ж політична нація, що складається сьогодні, цього питання принципово вирішити не може. Бо питання інтернаціонального єднання людства насправді лежить у розкритті природної, інтровертної глибини будь якої нації. Де все стає одним. Що якраз і прибирає питання національного протистояння, коли в цьому питанні розібратися до кінця.

Щасти Вам.