Ще не вмерла козацькая мати.
(Богдан Хмельницький)
Козацькая мати Слава, як за згаданим висловом Богдана Хмельницького, є тим здійняттям людського духу, який робить людину непереможною у бурхливих реаліях життя. «Одвічно руси мають ту силу і гремлять нею по світу», – знаходимо у давніх записах у мові русів на Близькому Сході. Звідки та сила, те здійняття людського духу пішло на Русі? А від полабських, прибалтійських слов’ян русів, де в рунних ризах-записах знаходимо таке:
– Справжнє життя лежить у совісті світу, сутність якого в кожному.
– Наше життя – існування у поєднаності сущого з розумом освяченим світлом Неба.
– Наші роди завжди у союзі совісті та честі стоять у доторку до вічного.
Від того розкритого духовного початку – я у світі, а світ в мені і постала Русь, у поєднанні слов’янських племен в тій лицарській звитязі пробудженого людського духу. Ярослав Мудрий – князь Київський від того і був вірним союзником полабських племен, бо на тій лицарській звитязі і єднав країну у Велику Русь.
До чого та слава та лицарські чесноти ведуть сьогодні, виникає питання.
Вони вочевидь прибирають ту загрозу, що виникає у постіндустріальному суспільстві, коли людина у своєму розвитку та постанові у навколишньому світі відстає на своєму свідомому рівні від тих технологічних звершень, якими сьогодні володіє. В своєму внутрішньому становленні вона сьогодні не дорівнює тим технологіям, які сама продукує, де криза у природознавстві пануюча сьогодні полягає у неможливості охопити у суто зовнішньому усвідомленні того об’єму інформації, що виробляється у світі. Зовнішнє образно-понятійне, лінійне мислення не здатне охопити все те. Тому, породжується штучний інтелект, що може остаточно поховати саму людину під молохом тих технологічних звершень, бо тут вона стає лише додатком того технологічного прогресу, який зводить своїми руками. Наслідком досягнутого добробуту у тих технологічних змаганнях є короткий вік та незлічені хвороби, що виникають повсякчасно в такому урбанізованому суспільстві, де людина є лише виробником, робочою силою всього того прогресу і вже не витримує того інформаційного навантаження. А ще війни, що роздирають планету за право володіння тим набутим добробутом. Зрозумівши це, сьогодні говорять про повернення природного, онтологічного статусу людини.
Але як це здійснити, у який спосіб?
Той шлях нового відродження ще на початку двадцятого століття вказав Антуан де Сент Екзюпері: «Існує одна проблема, одна єдина в світі – повернути людству духовний зміст, духовні турботи».
Про що йдеться тут мова. А говориться про те, що у постіндустріальну епоху завмер головний двигун людства, її скутий у обмеженнях суто зовнішнього сприйняття світу духовний план. Визначальну характеристику тому стану речей, що склався в світі дав у свій час Ніцше: «Сьогодні людське занадто людське». «Справжній шлях людського життя це повернення до світу своєї душі», – розкриває нам Шопенгауер змістовність того, що вивів Ніцше.
Що за цим всим стоїть, що дає нам те здійняття духу, врешті решт?
«Все своє ношу з собою. Хто володіє духом, той творить світ та свою долю», – говорить до нас Цицерон разом з Луцієм Синекою. Мабуть тому в тій культурі, в якій він виріс і існували такі поняття, як VIRTUC, що прочитується як мужність та доброчестя, ANIMUC, що є пробудженим духом, який рветься до перемог у житті.
Звідки все це постає виникає питання?
«Сила духу у ясності душі», – говорять нам сьогодні Стоїки. «Людське життя полягає у осягненні мудрості», – говорить нам той же Луцій Сенека. От про це знання мудрості людської душі та того до чого вона веде і поведеться у нас з тобою, шановний читачу, щира та відверта розмова.
Перше питання, що постає у відродженні людського духу є питання честі. Яка здатна утримувати людину на волі, де діє її канал сполучення з Небом – совість. «Закон неба, що у нас живе називається совістю», – за Імануїлом Кантом. Саме тому: «Ми не вправі жити коли загублена честь», – свідчить нам великий німецький філософ Шиллер. «Честь – це внутрішня совість, а совість – це внутрішня честь», – вторить йому Шопенгауер. В цьому і постає головне у співвідношенні людини і Неба, «вісті якого здатні зрушувати, керувати світом», як за тим же Ніцше. Бо «хто в честі тому і та честь стояти у тій правді світу», говорять нам стоїки з цього приводу.
Те саме знаходимо вже у характерницькому Січовому Праві Запорозької Січі, де знаходимо подальший розвиток вищезгаданого. Ось те до чого вони дійшли у свій час у розумінні світу розкритого людського духу:
– Світ збудовано на правді якою є сам. Тому в ньому потрібно бути, бути тут і зараз.
– Ти рівний всім і кожному окремо, але по духу тобі не має рівного на землі.
– Я у світі, а світ в мені.
У подібному зростанні духу постали переконання:
– Три речі мають значущість, твоя земля, твій народ і твоє серце.
Звідси лицарський заповіт у характенницькому кодексі Січі:
– Душу Богу, серце людям, честь нікому.
І звідси ж становлення самої нації у лицарській звитязі:
– Світ не стоятиме без нас. Якщо не ми то хто?
А до чого тут тоді церква Покрови Богородиці, що, попри все, завжди стояла на Січі, запитає хтось. Все полягає в тому гностичному вченні, яке приніс у свій час великий адепт світу прозваний Ісусом Христом. Вчення якого знаходимо у Євангелії від Фоми у майже непорушному вигляді:
«Виноград посаджений без Отця (того самого Неба, що і у полабських слов’ян), не дасть сподіваних плодів і буде викорчуваним», – говорить він. «Без духовної складової життєві негаразди являють собою нескінченність», – розкриває суть виразу Христа Луцій Сенека.
Про що тут йдеться. Всі кроки здійснені у житті людиною за межею цілісного вселенського буття не мають сенсу, бо не належать тому цілісному, причинному Небу про яке нам говорять руни-ризи тих же полабських слов’ян.
А чому ж сьогодні все так, виникає питання?
«Фарисеї і книжники взяли ключі від знань, вони сховали їх. Самі не ввійшли і не дозволили ввійти іншим», – знаходимо у Євангелії від Фоми свідчення Єгошуа Машиаха прозваного Ісусом Христом.
Чому все сьогодні стало так важливо?
Мабуть тому, що «дух животворить, а буква вбиває», – знаходимо у апостола Петра, апостольська церква якого ще чекає свого відродження. І мабуть ще тому, що «Царство Боже в вас і довкола вас, тільки у поверненні людських душ додому людське життя отримує свій зміст», – знаходимо в тім же Євангелії від Фоми свідчення Ісуса.
На якій стежці життя це має відбуватися?
«Кожен повинен звіряти свої дії в житті в світлі знання даного йому Богом», – засвідчує нам вчений богослов Фома Аквінський. Тому, церква Покрови Богородиці на Січі до тієї лицарської звитяги пробудженого людського духу, має пряме відношення через ту Матір Світу – Славу, яка собою являє захисницю справжності людського життя у тій же лицарській звитязі.
Що спонукає, врешті решт, до нового відродження того духовного стану людства, як за закликом Антуана де Сент Екзюпері?
«Те, що ми спостерігаємо на зовнішньому плані нашого життя не є природою як такою, це природа в світлі наших уявлень», – знаходимо у видатного вченого нашого часу Гейзенберга. Підпирає його в цьому питанні і Джуду Крішнамурті: «Наш ум назовні ніколи не може бути великим через те, що те що є дійсно великим для нього невимірно, саме тому будь-яка його діяльність несе у житті лише скорботу».
Тобто у своєму житті людина шукає правду життя в тій ілюзії свого світоуявлення, в якому насправді обертається і де тієї правди не існує. І то є головна біда людства у постіндустріальну епоху, де справжній людині з її цілісним світоуявленням не має місця.
Як те повернення в природу може відбутися за тим проголошеним онтологічним статусом вже з високої трибуни ООН сьогодні? Яким шляхом все те може бути здійснено?
«Пізнати суще означає померти старому, щоб відродитись у новому», – засвідчує нам Плутарх. «На тому переході людина вже не та, але і не інша», – стверджувала Олена Реріх. «І постануть живі із мертвих у кінці часу. Пізнайте істину і вона зробить вас вільними», – знаходимо свідоцтво того ж вищезгаданого у Євангелії від Фоми. Але на цьому шляху існують застороги.
«Дотримуючись закону не порушуй саму цілісність світу, бо ціль життя лежить в тіні людського існування», – застерігає Соломон. «Бог існує в самій людині і є джерелом її спорідненого життя в цілісності світу», – стверджує він. «Пізнай себе, пізнаєш свого Бога», – засвідчив у свій час великий суфій Сходу Ібен Руш. «На внутрішньому, серединному шляху людина і Бог є одне», – свідчить наш великий філософ Григорій Сковорода.
І це все вже було у нашій історії за часів Оріїв. «Ум великий божий є єдиним з нами і тому творимо і речемо з богами воєдино», – знаходимо у «Велесовій книзі».
«Не усі ми є. Помалу свою власну мету носи, май міру по волі і по вірі. Совість маєш і совість боре, вісті несе по голу. Пусте небо косе, совість по уму пуста, не те несе, що є у світі і пита нас», – знаходимо у манускрипті оріїв відомому сьогодні, як «Рукопис Войнича».
«Вість божая боре, буде Божиє. Але вої усі ми. Одвічно руси мають ту силу і гремлять нею по світу», – знаходимо там же.
Від цього висновок приходить сам собою, потрібно повертатись до тієї духовної спадщини світу, яку так бездумно було заметено у технологічну еру. Мабуть тому, що час дійсно добіг свого кінця і потрібно вирішувати, як і куди людству йти далі.
Але тут виникає питання, як це здійснити?
«Дозвольте тиші привести вас до джерела життя» – говорить нам Румі. Вторить йому і наш довгожитель з Закарпаття Андрій Ворон: «Через поле смиренне дійдет тихої води». Все це йде через вимкнення внутрішнього діалогу між людиною і зовнішнім світом, і включенні не вербалізованого сприйняття світу на тонкому плані, говорить нам сьогодні наука.
Але там панує правило «не відчуєш – не взнаєш», говорить нам той же великий філософ і поет Персії Румі.
Що то за особливе чуття у тій тихій воді, про яке говорить нам Румі та Андрій Ворон?
А говориться тут про кінестетичне, духовне чуття-бачення того причинного поля життя, в якому насправді існує людина, бо «без того чуття у дотику до Неба навіть молитва ним не сприймається», – стверджував Гете.
Як показує сьогодні виведена за антропологічну межу наука, людина може володіти образним баченням того, що приходить до неї на внутрішнім плані, на волі від суто зовнішнього світосприйняття. Вона може сприймати на ментальному плані те образне поле, що продукує сама цілісність світу у своїй причинній взаємопов’язаності на тонкому плані. Ми існуємо в живому світі, у його детеміново пов’язаному полі, в якому саме і тчуться килими людської долі, як за Оленою Реріх. Опановуючи це давнє мистецтво життя на волі, за антропологічною межею, людина і здатна подолати те лихо, що несе згадана вище постіндустріальна епоха. Маємо на те пророцтво нашого великого філософа Григорія Сковороди: «Ми сотворимо світ получший. Созіждемо день веселіший». На що і маємо надію.
Чому так буде?
Мабуть тому, що козацькому, лицарському роду таки не має переводу, як у нас так і в цілому світі.
Щасти Вам.