Сторінка Василя Чумаченка

Сьогодні вже відомо, що справжня політика тільки тоді стає державною політикою країни, коли спирається у своїй основі на відповідну ідеологію. І тут існує два підходи.

Перший підхід – зовнішній, де політична ідеологія може спиратися на сукупність законів формування людського соціуму насмиканих звідусіль по світу. Головне тут відповідати вимогам часу становлення того чи іншого світового об’єднання, щоб стати його економічною чи суспільною часткою. В центрі такої ідеології стоїть накопичення відповідних статків, в яких грошова  майнова сума накопичена у приватній сфері життя веде до свободи в соціумі. І де сама історична назва держави та самого населення починає відігравати суто декоративну роль. Така суто технічна нація нетривка і не здатна витримувати натиск зовнішнього світу. Тому змушена весь час змінювати свій головний закон, підлаштовуючи його під вимоги того зовнішнього світу через те, що закон  тут стає суто зовнішнім, договірним законом, що не торкається вимог становлення самої нації та самої людини, як провідника звичаїв та звичаєвостей корінного етносу адаптованого у природнім довкіллі у відповідності до назви країни. В ньому немає людини, а є лише індивід, який повинен відповідати вимогам індустріальної побудови країни. Опікується подібна політика лише досягненням відповідного добробуту в країні в суто економічного розвитку, під що налаштовуються наука, освіта та органи правопорядку. Її ідеал багата, заможна людина. Тож не дивно, що в такій країні процвітає корупція, адже власний добробут поставлений тут за головну мету.

Другий підхід – суто національно-культурологічний, де вважається, що виховання людини та її становлення, як особистості повинно бути поставленим у голову політики держави. Тут на передній план виходять такі людські цінності як честь, совість, порядність та  гідність. В такій людині закон знаходиться всередині через світоглядну налаштованість її до природного довкілля, що панує в світовій    цілісності, до якої вона стає причетною. Подібна ідеологія, формуючи націю,  формує і народ та країну, етнічна особливість якої входить тепер в її назву. Виховання та становлення людини тут стоїть на першому місці і прослідковується в науці, освіті та в пануючій культурі, де тепер немає потреби воювати з корупцією обмана в якій панує людський егоцентризм, бо це вже єдина формація, яка відповідає за кожну свою особистість сама. Природний отчий закон тут проглядає в звичаях та звичаєвостях, в мові, в піснях та художніх виробах, в побудові та убранстві жител. В ментальній налаштованості щодо світу причинно організованого Цілого, в якому панує та невловима на зовнішньому плані правда життя. Потуга виробничої сили спирається тут на талан людини, що знайшла себе та реалізовує свою долю на тій землі, куди вона прийшла по народженні. Тому, відповідає тій задачі, яку вирішує самим своїм життям, саме ту задачу яку сформулювала у свій час українська письменниця Леся Українка:«Собі дорівнятись».

Тобто повернувшись назад додому звідки вона прийшла, щоб постати в світі цілісності у оновленому досвідом життя образі. А для подолання цього шляху саме і потрібно відати і знати, щоб не ламати своє життя своєю упередженістю щодо причинно організованого світу. Тому, політична нація повинна таки мати за свою головну ідею становлення та розвиток самої людини як самості у її адаптації до землі етносу. Що повинно стояти в центрі як економічного, так і культурологічного  життя держави. Тільки в  такій державі панує справжня демократія, як право правого, що черпає свій стоїцизм від того природного закону в якому існує. Саме це право проголосив у свій час давній філософ Китаю Мо Дзі: “Всі люди рівні перед Небом,  держава ж є наслідком їх угоди “.

 Тут Небо виступає, як вища моральна інстанція, що створює людей і бажає їм добра, тому люди мають бути рівними, як діти однієї сім’ї, – говорить нам батько історичної науки Геродот. Виходить так, що сильнішим у своїй правді життя є народ адаптований до патерну умов ареалу проживання у свєму єднанні з Цілим. Від цього і постає будь який природний етнос та оперта на нього нація, що постає від тієї адаптації. Людська справжність та цілісність у житті постає саме з цього. В УКраїні це від початку булла лицарська, характерницька культура Запорізької Січі в казані якої і постала наця  у культурі розкритого людського духу, що є звичаєвою тут. Січ була братством характерників, як за визначенням видатного письменника нашого часу Олеся Бердника. Тому відродження того і стоїть сьогодні на часі.

Щасти Вам.

Знаки та символи правлять світом, а не слово і закон.

(Конфуцій)

Християнство, як знакова релігія нашого часу у езотеричному дослідженні, веде своє походження з двох витоків. Перший з яких постає від давнього знакового символу прямокутного хреста, відомого ще за часів нашого Трипілля, та мабуть ще з Вавілону та Шумерської цивілізацій. В якій цей знак представлений теж у вигляді Сварги. За що йому надавалася така шана, виникає питання?  В ті давні часи, коли людина ще бачила та знала, тобто володіла інтроспективним сприйняттям світу на тонкому плані, було помічено, що згортання довкілля з чотирьох напрямків світу на зовнішньому плані в одну точку, призводить до розкриття білого сліпучого світла в ній, яке гармонізуюче впливало на все довкілля. Те саме світло, як на диво, панувало в небі в дні весняного та зимового протистояння у так звані рахманські свята, призводячи до тієї самої гармонії на землі. Тобто, знак хреста, збираючи в собі зовнішнє, розкривав шлях на Небо, з його гармонізуючим впливом на Землю.  Від того те світло віддавна вважалося божественним світлом горнього Неба. Яке володіло первинною правдою, як за свідченням кардинала римо католицької церкви Миколи Кузанського. За переконанням якого: “лише містичне богослов’я несе в собі дотик до того Єдиного, що несе у собі справжній зміст життя“. Ось через що той знак і стоїть на всих без винятку козацьких могилах у нас в Україні у вигляді орійського хреста. А ще мабуть через те, що те світло знайоме тут було, як світлий Ірій, ще від волховських часів.

Другий виток християнства пов’язаний з людиною, яка своїм вченням розкрила шлях до того світла, коли воно в цивілізаційних потугах пізніших часів було втрачено. Через що він і отримав своє ім’я  Хреста, тобто адепта, що відродив те давнє знання в людстві, де воно було вже втрачено. Його гностичне вчення у пошуці тієї правди світу майже цілком викладено у Євангелії від Фоми. На цьому його вченні у пізніші часи і постала християнська релігія, що вже більше опікувалась своїм соціальним статусом, як впорядковуючої сили в посталому рабстві божому на землі.

В основі її все ж лежало і лежить відичне православ’я, майже цілком викладене в дусі вчення Христа у апостольських зверненнях фундаторів християнської церкви  Петра та Павла. Тож відродження апостольської церкви у християнстві сьогодні вже стоїть на часі. В центрі якої по сьогодні стоїть той давній символ – прямокутний хрест, як знак, що відкриває людству шлях на Небо. І де релігія стає тим, чим є за своїм первинним призначенням. У перекладі з грецької, як відомо, слово “релігіо” означає зв’язок людини з Небом, який таки потрібно відновлювати сьогодні, у кінці постіндустріальної епохи.

Світло цілісності, яке відкриває знак хреста, веде до поєднання в людині зовнішнього та внутрішнього планів, з чого постає сама цілісна людина. Ця цілісна людина у християнстві є “ Сином Божим ”, у стані якого людство отримує своє справжнє, занурене у вічність життя, полишене тих негараздів, які існують в ньому в кінці згаданої постіндустріальної епохи. Це також поєднання двох проекцій або ж натур, як за Сковородою. Нам українцям це знайоме ще за часів енеолітичної цивілізації Трипілля. Де те поєднання відтворено у їх знаковій антропоморфній скульптурі та у знакі Вомріт, який ставився на посуд, як захисний символ.

То кому ж як не нам те знання відтворювати та нести у широкий світ, вже як відичне православ’я. У розвої того, що спадкоємно відноситься до нашої звичаєвої культури. В якій поєднання світу Прави та світу Яви, як у тому ж  рахманському світогляді і веде до того, означеного вище, православ’я цілісної, поєднаної з цілісним світом  людини.

Щасти Вам.

Світ збудовано на правді якою є сам.

(Січ, характерники)

На сьогодні вже є очевидним, що світ людини має два своїх виділених початки. Це зовнішній світ, пануючий на проявленому плані життя і внутрішній, існуючий у непроявленім, як світ людської душі.

На першому, панує образно понятійне мислення, що веде свій діалог з   багажем образно понятійної пам’яті накопиченим за життя.

В залежності від якого людина робить свій вибір та приймає рішення у своєму житті. Тут успіх у життєпровадженні часто залежить від професійності та своєї постанови в існуючім соціумі, на якому виключно зосереджена зовнішня орієнтація людини. Внутрішній світ тут присутній у вигляді відсторонених вірувань де Бог та щасливе життя пов’язане з Його благословенням очікується десь там  за небокраєм. Наскільки успішним є таке життя, ми сьогодні вже знаємо. І саме і тому більше покладаємось на отримання відповідного соціального статусу та пов’язаного з ним рівня життєзабезпечення.

Що однак зовсім не гарантує нашого захисту від тих нещасть, що періодично звалюються нам на голову в такім способі відгородженого від внутрішньому світу душі способі життя. Де постійно виникає гамлітовське питання:  “ Бути чі не бути“ та йде відчайдушна, безкінцева  боротьба добра зі злом.

На другому, внутрішньому плані у непроявленім  світі, як показує сучасне дослідження, панує світова, причинноповязана цілісність.  “Саме тут – світ збудовано на правді, якою є сам”, – як за Січовим заповітом.

Сродне  життя у прямому контакті  з ним, надає енергію та знання тієї правди – істини, що  ходить світом. Саме цілісність є витоком тієї гармонії у природнім середовищі, яку ми спостерігаємо у довкіллі  цілком слушно відносячи її до справи божої. Але тут постає одна відмінність, Бог ззовні переселяється в середину людини, а правила успішного життя народжуються у прямому, чуттєвому дотику до тієї цілісної, причинної основи світу, що у відповідних образах, командах спонукає до відповідної сродньої з цілісним світом  діяльності.

Головним питанням, що тут постає є здійснення того переходу від суто зовнішнього сприйняття світу до того внутрішнього,  усвідомленого контакту з ним. Наукова езотерика тут говорить про припинення існуючого діалогу між зовнішніми усвідомленнями та багажем накопиченої пам’яті. Тобто, вимагає переходу від образно – понятійного мислення, як основи того свідомого життя, що існує сьогодні,  до інтуїтивно образного сприйняття образних команд живого, цілісного світу.

Що і відбувається з виходом людини на волю, за межу свого антропологічного буття. На виручку тут приходить внутрішній ментальний план, який являючись посередником між світом зовнішнім та світом внутрішнім, здатен взяти на себе таку роль. Людина тут опановує себе поєднуючись, образно кажучи, з тим богом, що існує у неї всередині. “Пізнай себе, пізнаєш свого бога”, – у великого суфія Сходу Ібен Руша. Характерність саме цього ментального плану, адаптованого до патерну умов ареалу проживання в людині і формує відповідний світогляд будь якого існуючого на землі етносу. Знаково – образна культура якого якраз і забезпечує те сродне з цілісним планом світу життя, переводячи людські вірування до стану природної Нірвани Кальпи Самадхи на внутрішньому плані. Така людина вже знає світ подій, що точиться довкола неї і у злитті з ним може сама собі дати раду. Успіх її життя назовні залежить саме від цього. Упередженість, що зникає з її життя у її новому набутому стані, у контакті з цілісним планом, надає енергії, здоров’я та довголіття, наповнюючи життя справжньою змістовністю та розкриваючи головну його мету. Та мета лежить у переході до того світу душі з якого людина і прийшла у цей світ. В цей час і  вирішується головна проблема людської смертності. Яка стає свідомим переходом до тих нових планів буття світу, що відкриваються перед нею.

Зрештою стає можливим говорити про розподіл умов життя цілісної людини і людини життя якої обмежено лише зовнішнім планом.

Так на зовнішньому плані постає:

•  Своє особисте планування  життя  часто у протиріччі з тим, що панує  у природному довкіллі.
•  Упереджене відношення до подієвого простору якого, через пануючі відсторонені вірування, веде до нестачі енергії в самому енергокомплексі людини звідки постають невірні рішення та саме життя стає життям втрачених сподівань.
• Звідси короткий вік та хвороби, боротьба з якими ніяк не досягне свого переможного кінця. Бо втрачається можливість природного фазового переродження фізичного тіла у контакті з цілісністю. Це відновлення сьогодні загальмоване відстороненістю людини від цілісного, скеровуючого людське життя аспекту світу.
• Сьогодні життя панує  в ілюзії світу, причинноповязана правда якого стає закритою. Звідси неспинна боротьба між добром та злом, та відсутність реалізації своєї сповіданої долі.
• Все це стоїть за упередженим відношенням  до подій життя, генерованого  обмеженим досвідом лише зовнішнього плану.
• Відсутність головної мети людського життя як переходу у світ своєї душі і  спорідненого з цілим шляху життя, що веде до неї.
• Вірування стають відірваними від реалій самого життя, де Єдиний дух, що панує в світі, стає лише відстороненим  відображенням назовні.

Все це змінюється коли приходить цілісне світосприйняття:

• Цілісна людина знає та усвідомлює плани того життя, що вирує в довкіллі. Тому може обирати шляхи у реалізації того, що закладено в неї від народження.
• В цьому їй допомагає близький контакт з природним довкіллям, з тими обставинами, які панують в ньому тут і зараз, що стає питомим джерелом її наснаги на життя.
• Вона знає ту волю, що живе на волі, в якій її намір стає скеровуючим  принципом у веденні свого життя.
• Споріднюючи ті наміри з причинним полем цілого, вона отримує силу свого впливу на довколишнє.
• Вона в своєму тілі опановує фазові переходи у сідлі  біфуркації другого роду, тому має змогу налагодження свого  здорового стану поза впливом зовнішнього часу.
• Світ цілісності приймає таку людину, як нову сходинку у ієрархії світу, до якого вона пристає у кінці свого життя.

Приведене вище не є чимось незнаним та невідомим, адже ще Соломон у свій час зауважив: “Почути те, що бачиш і побачити те, що чуєш не одне і те саме “. Що і головною відмінністю світосприйняття цілісної людини відомого, як стає зрозумілим, ще з сивої давнини. Отже знали та усвідомлювали те, що є головним завданням людини на життя. Входження та повернення  в те знання є головною задачею сьогодення.

А хто Богом не сподоблений, той перебуває як сліпий не маючи з ним  частки.

(Велесова книга)

В світлі приведеного вище свідчення з давнього слов’янського  перепису –  Велесової книги необхідно зазначити, що всі розмови про підробку цього твору  Юрієм Миролюбовим розбиваються об просте правило перекладу будь чого, він той переклад або тлумачення тексту, не може перевершувати  оригінал. Що якраз і  виходить у тих звинуваченнях про підробку цього твору існуючу сьогодні. Де оригінал зіштовхується з повним  незнанням законів світової езотеричної науки опонентами, яким цей давній перепис в точності відповідає. В якій головним законом існування людської самості є слідування тій онтології цілісності світу, що панує у його гармонії.

 Сьогодні розуміння тієї цілісності зупиняється на рівні розуміння того Єдиного, що стоїть за антропологічною завісою і спонукає до існування згаданої вище гармонії, що панує в ньому як причинно пов’язаному цілому. І людська самість прочитується від того, як частка того Єдиного, що існує в кожному. І це все. Від чого дослідження  витоку тих законів, в яких відбувається  становлення тієї самості стає справою неможливою. Бо потрібен перехід самого спостерігача за ту антропологічну межу, що розподіляє внутрішній світ від зовнішнього.

 Ось як сучасна наука підходить сьогодні  до самого поняття людської самості в науковому дослідженні   Любові Мазур з Львівського університету:    “ Ще С. К’єркеґор відзначив парадоксальність людської самості, вказуючи на те, що в ній співіснує конечне і нескінченне, минуще і вічне, джерела трансцендентності і індивідуалізації, неповторної  в  екзистенції.  Особливість  її  діалектики  полягає  в  тому,  що  не  треба  долати  ці полярності, а приймати їх як даності, тобто позитивно покладати друге відповідно до першого, щоб з’єднати те, що в людині є«осколок» (С. К’єркеґор), і наблизитись до«невловимої таємниці» (М. Гайдеґґер).

Проте  проблема  трансцендентного  вибору,  яка,  на  думку  більшості  екзистенціалістів, становить тут  основу   буття  кожного  індивіда,  актуалізувала  замовчувані  раніше  до-,  поза-  і надлюдські трансцендентні виміри особистості, спонукала до усвідомлення власних коренів і вищої свободи ”.

Як показали дослідження у науковій езотериці, де сам спостерігач виведений за антропологічну межу звуженого зовнішнього світогляду у надлюдські трансцендентні виміри, згадана “вища свобода” є “волею на волі”, тобто існує за межею ілюзорного  сприйняття світу на його зовнішньому, проявленному плані. Про що в подальшому і ведеться мова у приведенному діскурсі.

“ У  сучасних  дискурсах,  близьких  до  постмодерністських  і  герменевтичних,  усе,  що здавалося  важливим  і  вирішальним  у  людському  існуванні  як  такому,  набуває  відносного характеру,  проте  не  переростає  у  байдужість  і  не  змушує  почувати  себе  вигнанцем.  Акцент робиться на самості. як центрі сумативної цілісності свідомого і несвідомого психічного буття. Стає зрозумілим,  що  цілісності  за  життя  людина  не  може  мати,  бо  завершеність  її  цілісності визначається датою смерті. Та й авторство на “самість” обмежене іншими, які покладають на неї відповідальність. Поль Рікер розглядає самість як інакшість [15, с. 378–380]. А згідно з К.-Г. Юн-гом, самість– це “ ціль життя, бо вона досконалий вираз того, як складається доля, що й називається індивідуумом, і не тільки окремої людини, але й всієї групи, в якій вона доповнює інших до цілісного образу ” [27, с. 314]”.

Як знову ж таки показує науковий аналіз у переведенні  дослідника за антропологічну межу, людська самість лежить глибше і не може бути обмеженою іншими і вона не є ціллю життя. Навпаки людська доля є самовиразом тієї самості пануючій у непроявленім і людська цілісність у своєму самостановленні від того таки  може набуватись за її життя. Більше того, це є головне її завдання на  переході  у світ її душі до тієї самості, звідки вона насправді прийшла. Саме сюди спрямовані всі реінкарнаційні цикли її перенароджень на проявленому плані. Тому смерть не є кінцевою інстанцією її життя, а є  свідомим переходом в нову площину життя у ієрархії світу у досягненні своєї зрілості.

Далі у приведеному дослідженні  знаходимо: “ Підсумовуючи,  слід  виділити  основні  етапи  в  концептуалізації  самості  і  Я:

1)  самість сприймається як цілісна архетипова психе, яка під впливом аналітичної діяльності его-свідомості, що зароджується в ній, диференціюється, і стає основою індивідуалізації. Завдяки ритуалу, що є джерелом первинних ідентифікацій, відбувається інтеріоризація цінностей, норм, ідеалів, моделей поведінки. Ідентифікація з героїчною фігурою демонструє прийняття на себе інакшого і приховано присутня в ідентифікаціях цінностей, це сприяє тому, що «загальна справа» стає вищою за будь-чиє власне життя, тим самим елемент лояльності розвивається в характері і слугує збереженню Я;”

Насправді на протязі життя відбувається заглиблення людини у першородну  тінь, у ту справжню “загальну справу”, де відбувається її поєднання з причинним цілісним компонентом світу. Звідки і з’являється Бог у особі  Сина Божого. Тієї самості, що неcпинно реінкарнує на шляху осягнення світу цілісності, з подальшим входженням, поверненням  в неї в кінці життя. Від того людина насправді носить у собі триєдність, яка виступає як єдність супраментального, божого плану, ментальної самості та проявленого Я. Що є аналогом тієї самої Святої Трійці, що і у християн. Аватар  віри  яких, шукаючи виток вічного життя у своїх мандрах по світу, якраз і зупинив свій погляд на образі того Сина Божого присутнього в кожному від його народження. “Хто має віру в Сина Божого матиме життя вічне“,- знаходимо  його головний висновок у гностичнім апокрифі від Фоми. Це про нього говорять суфії коли  стверджують: “ти не цей, ти той “. Саме від цього християнство і отримало таке поширення у людському світі. Мабуть тому, що це вчення якраз і  відповідає головній задачі людини на життя.

Далі у  дослідженні Мазур знаходимо:

 2) з розвитком  рефлексивності  і  аналізу  верховну  позицію  по  відношенню  до  самості  займає  Я, відбувається  її  розутілення  і  перетворення  у  точкову  самість; 3)  самість  постає  як  процес самовизначення особистості, її творчої само актуалізації (Ніцше, романтизм, російська філософія, екзистенціалізм). Поняття  Я  означає  діючого  агента,  актора  і  фіксує  ментальну  репрезентацію особистості,  її  самосвідомості,  її  уявлення  про  себе;”

Як знову ж таки показало дослідження з позиції тіні людського життя, набута людська ментальність є тим, що у психології зветься операцією  Епохе або ж ментальним браком, коли Я викрісталізовується у точці поєднання зовнішнього та цілісного, причинного аспекту світу. Будь яке своє уявлення тут пропадає, людина стає носієм тієї правди життя, в якій присутня на ментальному, причиннопов’язаному плані у непроявленім.  Назовні це проявляється в розкритті її духу через сповідану честь, совість, правдивість та гідну постанову себе у житті.

Можливо сказати, що тут проявляється  якості самої людської самості, через  рахманську совість та честь. Що і прислуговує  самостановленню індивіда на зовнішньому плані, через точку його контакту у невимовнім. Від цього приходить сила, енергія та майстерність розбудови життя назовні у тій правді  світу, що стає приступною .

Далі у дослідженні Мазур піднімається питання репризентації такої людини у людському суспільстві. Де ті вище приведені чесноти сьогодні  приймають цілком атрибутивний характер. І є результатом відповідного договору  в пануючій суспільній ідеології. Через що знання істинного тут замовкає разом з тією правдою, що ходить у причиннопов’язаному, цілісному світі,  вводячи  його у гармонію.

“ На  сучасному  етапі  постала  проблема подолати негативне відношення до самості, як процесуальності і знайти джерела її абсолютності і визначення, її етичної детермінації. Історико-філософський огляд дає нам можливість виділити дві тенденції, дві традиції в осмисленні природи і меж людської самості і Я.

Критерієм їх виділення є розуміння особистісної ідентичності: ідентичність як тотожність, і ідентичність як самість. Лише, коли часові імплікації починають виходити на передній план, протистояння між двома традиціями починає створювати проблемне поле”.

Суспільство, що постало у відповідній ідеології цілісності цього проблемного поля не має. Це ефект постіндустріального суспільства, віддаленого у своїй ідеології від справжнього причиннопов’язаного, цілісного світу. В якому панує одна правда і існує інтуїтивно образне мислення, ціль якого лежить в слідуванні образним командам Цілого до якого вже належить людська самість, що пануює назовні у вигляді Я. Світ насправді має три головних виміри, що відповідають людській сутності, це першородна тінь, цілісний причинноорганізований світ і його проявлений аналог назовні. І дослідження людської самості повинні слідувати тому розподілу, в яких вона присутня.

Далі у дослідженні Мазур знаходимо таке:

“ З чим можна пов’язати сталість особистості у часі? Відповідь, на перший погляд, є простою. – Характер як сукупність схильностей, за якими ми впізнаємо ту чи іншу особу, звички, набуті ідентифікацією,  за допомогою яких до складу тотожного входить інакше.  І  вже на рівні характеру  можна  спостерігати  покриття  самості  тотожністю”.

Як показує пряме дослідження  реінкарнаційних циклів переродження проявленного Я, характер людини являє собою сукупність набутих базальних комплексів у її життях за межею існуючого тепер досвіду, на проявленному плані сьогоденного життя. У ньому проявляється лише досвід тих циклів життя, що залишилися за її спиною, на її монадному плані. Сам характер це лише спосіб проявлення людської самості, концепція якої складається у дотичності до цілісного, причинно пов’язаного аспекту світу де проходить її справжнє  життя.

Далі у Любові Мазур слідує:

“ Підсумовуючи,  слід  виділити  основні  етапи  в  концептуалізації  самості  і  Я:

1)  самість сприймається як цілісна архетипова психе, яка під впливом аналітичної діяльності его-свідомості,

що зароджується в ній, диференціюється, і стає основою індивідуалізації. Завдяки ритуалу, що є джерелом первинних ідентифікацій, відбувається інтеріоризація цінностей, норм, ідеалів, моделей поведінки. Ідентифікація з героїчною фігурою демонструє прийняття на себе інакшого і приховано присутня в ідентифікаціях цінностей, це сприяє тому, що«загальна справа» стає вищою за будь-чиє власне життя, тим самим елемент лояльності розвивається в характері і слугує збереженню Я;”

Насправді тією “ загальною справою ” є інтуїтивно образне спілкування з полем Єдиного звідки постає ведення людини на шляху її сповіданої долі через ту саму его-свідомість.

Про що і говориться далі у приведеному дослідженні:

“Виявлені  такі  характерні  прояви  самості  у  її  відношенні  до  Я.  По-перше,  самість  є фундаментальною основою людини, яка визначає її як особистість і задає спосіб її формування. Вона гетерогенна і тому є джерелом спонтанної активності людини. Здійснюючи трансцендентну функцію, яка проявляється у синтезі протилежних позицій, вона «породжує заряджену енергією напругу і веде до нового рівня буття, у нову ситуацію» [28, с. 39]. Але оскільки самопізнання людини обмежене лише тим, що її свідомість знає про саму себе, то не слід сподіватись на те, що вона здатна пізнати свою дуальність, усвідомити те, що зло протистояння поза її волею властиве її людській природі. Індивід вирізняється невикорінною схильністю звільнятися від усього, чого він про себе не  знає  і  знати  не  хоче,  приписуючи  ці  якості  комусь  іншому.  Визнання  власної  тіні,  своєї недосконалості є необхідною передумовою встановлення стосунків між людьми.

По-друге,  самість  інтерперсональна,  вона  передбачає  іншого,  а  Я,  нехай  це  звучить  як тавтологія, егоцентричне. Інший допомагає мені зосереджуватись, самоутверджуватись, зберігатись у своїй ідентичності[5]. Без іншого не було б моєї, „власної” особистості, яка протистоїть іншим особам або об’єктам поза „ мене ”.

По-третє, якщо Я виконує функцію інтеграції, яка соціально проявляється у формі адаптації, то основним призначенням самості є процес індивідуації індивіда, перетворення його в цілісну Особистість”.

Браво, нічого ліпшого не скажеш, що підтверджує все нами вище сказане. Справа в тому, що соціум в якому існує індивід і до якого він належить формує людську самість у відповідності до зовнішніх умов. Без цього людини ще немає, не існує, в чому Любов Мазур безперечно права. Але слід зауважити, що інтровертна тінь людської особистості саме і несе у собі те трансцендентне, пов’язане з причинним, цілісним аспектом світу, тобто несе у світ людини правду того буття де вона існує вже як сутність світового рівня. І протиріччя тут виникає у неузгодженості самої постанови соціуму з тим цілісним планом пануючим у непроявленім.  На чому не усвідомлено  і стоїть, на чому і ґрунтується сьогодні суспільство.

Підтвердження цьому знаходимо далі: “Я підпорядковане самості і відноситься до неї як частина до цілого. Отже, Я– це центр, який світиться на блискучій поверхні “ карти свідомості ”, а сама ця карта – лише хмаринка на сферичній  поверхні “ всієї ”, “ повної ”, “ цілісної ” самості.  Криза  ідентичності – це  туга  людини фрагментарної, часткової, одновимірної за повнотою і цілісністю, криза, яка ніколи не знайде свого вирішення, бо самість  знаходиться  поза  межами  свідомості. «Немає  ніякої  надії  на  те, що  ми досягнемо  навіть  наближеного  усвідомлення  Самості,  бо,  скільки  не  змогли  б  ми  усвідомити, завжди ще залишається визначена і невизначена кількість несвідомого, яке так само відноситься до тотальної Самості» [26, с. 398].

Насправді тотальна Самість визначається у переході сформованого Я за межу оточуючого світу в інші його паралелі або ж горизонти. Духовне зростання людини на колах Велеса або на сходинках Іакова існуючих у трансцендентному тому є безперечним доказом.

Як бачимо, сучасна наука надзвичайно близько підійшла до того трансцендентного про яке говорить і пробує аналізувати. Що є справою неможливою на рівні лише зовнішнього, одноплощинного усвідомлення світу. Тому наступним кроком повинно бути входження в те триєдине трансцендентне, де науковий аналіз в змозі розставити всі крапки у дослідженні законів невимовного та самостановлення  людини в ньому. “Але то вже буде друга людина”, – скаже нам хтось. Так, погодимось ми з ним, людина постає на тому переході  не та, але і не інша, якщо прислухатись до свідчення Олени Реріх.

За  філософією Епікура – батька філософії  давньої Греції та батька історичної науки Геродота, розвиток та становлення  людського суспільства має три горизонти свого  становлення та розвитку у історичному аспекті. Це зовнішня розбудова суспільства: державний устрій, військо, місце проживання на землі, опис річок та ландшафту існуючого на ній, що знаходимо у Геродота.

Внутрішнє становлення, як нації сформованою у культурному аспекті, у звичаях та звичаєвостях теж знаходимо у нього ж.

У божественному, у дотику до цілісного неба, у стані Атараксії Епікура, знаходимо у віруваннях та образах наслідування того божественного, що стає приступним у відповідному інтуїтивно- образному баченні.

Саме ці три горизонти: зовнішній, внутрішній та божественний, і формують живий організм нації, дозволяючи їй вистояти у лихоліттях своєї історії та еволюціонувати до вершин свого втілення у світлі цілісного Неба, що знаходимо у лицарській культурі прибалтійських слов’ян, вірування яких стало витоком формування культури слов’ян Русів на теперішній території України.

Так в історії Геракліта, записаної ним у відвідуванні земель предків давніх слов’ян-Русів, знаходимо опис державного устрою та військової організації. Тут також існує опис землі проживання, приведена назва річок, що протікають на їх землях. Далі у Геродота йде опис притаманного цьому народу культурних традицій, що проявляються у мові, піснях, побудові житла та мистецьких виробах. Окремо йдуть вірування та релігійні обряди, з яких постають звичаї та звичаєвості у житті народу, як єдиного живого організму. Та і та сама образно знакова культура, що і єднає його з  Небом цілісного Єдиного, бо тут у Геракліта знаходимо з цього приводу досить дивне свідчення, якщо до його часу: «Цей народ не має над собою закону у вигляді самодержця, та він їм і не потрібен, закон знаходиться у них в середині», – засвідчує він.

Витік того «закону всередині» можемо знайти у «Велесовій книзі», у давньому переписі нашої історії, як землі предків давніх слов’ян-Русів. Тут знаходимо визначальний опис того божественного, що єднало давніх Русів у один народ у дотику до цілісного Неба, як за традицією тих же полабських слов’ян, що дали саму назву народу, як давніх Ругів – Русів.

«Мусимо відати і знати обаполи тирла», тобто усвідомлювати життя довкола тієї земної толоки, де відбувається саме існування людини, що від початку формувало інтровертну позицію внутрішнього знання-бачення  людини щодо світу зовнішнього. Ось що ми тут знаходимо.

«Наші боги суть образи», тобто являють собою резонуючі з світом цілісності образні втілення, які несуть правду у людське життя через  духовне знання-бачення.

«Славимо богів наших і маємо від них частку, щоб постати з ними у єдиній правді». Звідси приходила та сила, що несла у собі творящий аспект керованого людиною свого життя. «Творящу силу се узріли у собі».

«Наш Бог єдин і множествен і є володарем Нави, Прави та Яви». Нави, як первинної Ночі з якої з’являється все,  Прави  – тієї цілісності світу, де панує та причинна правда, що організовує проявлений світ Яви, в якій і існує людство у правді Неба.

Дуже цікаво чи не так?

До цих положень езотеричної культури, які з цього витікають, нашій науці ще йти та йти. Ті образні втілення богів, про яких тут йдеться мова, постають ще з мистецтва антропоморфної скульптури Трипілля, в які входили отримуючи назовні ту внутрішню силу, яка ставила людину поруч з богами. Саме так виник образ Перуна, Велеса, Дани, Лади та ще близько сотні подібних образів, що допомогали людині творити своє життя у тій, означеній вище, правді Неба.

Так формувалася та інтровертна культура, що і сформувала українців,  як націю, що поєднувала силу Землі та Неба ще у сарматській Тамзі. Тому, тут виглядає цілком доречним вираз Павлі Тичини: «Ми є народ, якого правда-сила ніким поборена ще не була».

Утримуючи в собі згадані три аспекти становлення етносу, як народу, історична культура і стає тією наукою, що несе у собі витоки формування нації, як єдиного живого організму, а не перелік хронології  історичних фактів, як це відбувається сьогодні. Головний висновок у пошуці правди-істини нам, шановний читачу, тут підвів у свій час давній філософ Китаю Мо-Цзи: «Всі люди рівні перед Небом, країна ж стає результатом їх угоди». Звідки і походять демократія та право у житті справжньої, цілісної людини.

Щось подібне знаходимо в гностичних пошуках орійської культури панувавшій в Ранньому Середньовіччі на території Русі. Ось, що записано у так званому солярному колі оріїв в їх давній пам’ятці, відомої сьогодні як «Рукопис Войнича»:

«Ви віру одну несе у мові кощі (вічної душі), суть нову око ваше голе бере (у розкритім духовнім зорі). Суть світу понове око ваше божиє, де панує суще – пан кохаш, вість же божия».

І далі:

«Вище пану несе, суть по нову око голе пана бере. Вість віри ту берете на волі, що вас береже. По вірі путі несе ж. Ви ту волю берете. Віта Одне, упова і каже, віра ж ваша бере (невимовне) голе. Воля на волі ж та ваше горе боре і втіша. Ви по віку вашому голому (сягаєте своєї справжності), бо Ори ви».

Вкрай цікаво викладено те, що ми сьогодні вважаємо пітьмою раннього Середньовіччя. Тепер ми починаємо розуміти те, що у свій час засвідчив Ісус із Назарета разом з нашим великим філософом Сковородою, який вважав його справжньою людиною во плоті:  «Пізнайте суще і воно зробить вас вільними».

Вільними від чого?

А від упередженої позиції, яку сьогодні займає наука що до світу цілісності та місця людини в ній.

Щасти Вам.

Те, що ми спостерігаємо не є природою як такою, це природа в світлі наших уявлень.

(Вернер Гейзенберг)

По-перше, таку важливу сторінку людського життя, як релігійне вірування, не можна висвітлити не заглянувши як слід у наше минуле. Сьогодні нікому не секрет, що наше прадавнє Трипілля мало магічно-образну культуру, яка полягає у створенні резонуючих зі світом цілісності гончарних виробів та скульптур, на яких зображувались образні послання до причинно-цілісного світу: «Хочемо, щоб в нашому житті сталося так!»

Зміна та вибір потрібного горизонту свого буття всередині житла досягалася входженням в антропоморфний образ жіночого тіла, відомий, як образ трипільської богині, а назовні входили в образ бика. Щоб поєднати ці два образи, образ бика виконувався у формі бичачого стільця, на якому сиділа та богиня Дана. Ще існувала форма вибраного з боків кам’яного чотирикутника, орієнтованого у житлі на сторони світу та виконаного з ритуального білого вапняку. Він збирав світ в одне у своїй центральній точці та випромінював те саме біле світло цілісного неба, яке ми спостерігаємо у дні весняного та осіннього сонцестояння. Розташовувався цей первородний хрест на підвіконні житла, освячуючи його тим світлом цілісного Неба.

Що вони знали, що усвідомлювали у тому потойбіччі, до якого весь час зверталися? Виникає питання.

Образ того потойбіччя проглядає у двоголовому образі людини-бога, який поєднував дві людські натури – одну зовнішню, другу– внутрішню, – що і було пізніше усвідомлено нашим філософом Григорієм Сковородою. Те внутрішнє, що виходило з світлого, причинного неба і було законодавчим світом для трипільців. Тут маємо початок релігії, яка від початку пов’язувала людину з світовою цілісністю. Мабуть, саме тому у перекладі з давньогрецької термін «релігія» і перекладається, як зв’язок людини з Небом –  Небом, причинно-пов’язаним у своїй цілісності.

Таким чином, у трипільців вірування поставали від усвідомлення причинної правди світу в їх пробудженому духовному баченні. Запам’ятаємо, все починалося з резонуючої, вибіркової форми горщика та того звернення до причинного цілісного неба, яке було накреслено на ньому. Подовження їх вірувань знаходимо пізніше у культурі оріїв. «Совість маєш і совість боре, вісті несе по голу. Пусте небо косе, совість по уму пуста ж», – знаходимо у манускрипті тих часів  відомому, як «Рукопис Войнича».

По-друге, перехід на вже більш інтелектуальну форму мислення у пізніші часи породив лише віддзеркалення того давнього образного мислення у посталих релігійних віруваннях, що виникли, які зі втратою людиною того духовного зору вже покладалися на святе письмо та знаково-образну іконографію, якщо звернути увагу на сьогоденне християнство та на інші існуючі релігійні конфесії. Через це неписаний закон життя, на якому стояла самосвідомість давнього світу, відомий як Отчий закон, став уже записаним.

 Але образне бачення завмерло не остаточно. В ісламі воно пробилося у суфізмі, у християнстві – у його гностиків, у буддизмі – у послідовників дзен-буддизму. Результатом цього був помічений світлий образ самої людини на внутрішньому плані, який залишався незмінним як протягом земного життя, так і в нових реінкарнаційних циклах людського переродження. У християнстві за цим образом постав Син Божий, у суфізмі та даосизмі взагалі говориться: «Ти не цей, ти той», маючи на увазі справжню цілісну людину, що насправді існує в цьому світі через той образ.

В чому полягає головна перепона в існуючих віруваннях та релігійних конфесіях в усвідомлені того, що сучасна наука Есперологія називає фізичними відносинами слабкої метрики у непроявленому?

Справа в тому, що логічне мислення, яке від початку мало функцію розуміння того, що відслідковується та усвідомлюється в образному сприйнятті причинного порядку, зі втратою останнього перейшло до спроби дійти того у логічному мисленні. Але це було неможливо через ту нову якість, яка постійно виникала у тому баченні і яка ще не існувала на поверхні. Саме тому, була принципово недосяжною для будь-якого осмислення. Так людство попало у так зване колесо Сансари, де його історія розвитку побігла по колу. І тільки талант окремих особистостей, що поставали у тому баченні вже через «муку божу», рухав історію людського розвитку вперед.

Як все те повернути, виникає питання?

В інтелектуальному плані – це постає через розуміння єдності релігійних конфесій світу, про яку говорила у свій час послідовниця Олени Блаватської Анні Безант. Вона  цілком справедливо заявляла, що всі релігії світу походять з одного божественного джерела та мають спільні духовні принципи, хоча й проявляються по-різному. Її головні афоризми про єдність релігій підкреслюють, що істина єдина, а різноманітність релігійних форм є лише відображенням цієї істини, що відповідає різним стадіям розвитку людства.

Анні Безант вважала, що незважаючи на зовнішні відмінності, всі релігії мають спільні корені та духовні істини, які ведуть до однієї мети – єднання з Богом. Вона порівнювала духовну істину із сонцем, яке світить однаково для всіх, але різні релігії – це як різні шляхи, якими люди йдуть до нього, щоб отримати його світло. У світових релігіях те світло відображає сторони однієї реальності, кожна з яких має свою зовнішню форму (ритуали, догмати) та внутрішній зміст (духовну істину). Зовнішнє може здаватися різним, але внутрішнє – єдине.

Отже, істина, як і Бог, – є те єдине, що стоїть за будь-якою релігійною конфесією. Вона закликала до взаєморозуміння між релігіями, а не до конфлікту, щоб побачити спільні духовні зв’язки та цінності, що об’єднують людство. Головною проблемою в існуючих конфесіях є розуміння того Єдиного, що породжує довколишню гармонію пануючу в єдиній істині буття.

«Тільки Єдиний несе у собі справжню змістовність життя», – стверджував  кардинал римо-католицької церкви Микола Кузанський. Це розуміння не можливе без відновлення того знання-бачення, яким у нас володіло ще Трипілля. До цього зводиться питання. У посталому природознавстві видатні вчені теж приходили до подібних  висновків.

Альберт Ейнштейн не вірив у Бога-особистість, який карає чи нагороджує, а натомість вірив у Бога Бенедикта Спінози, що проявляється у гармонії та законах Всесвіту. Він вважав, що наука й релігія взаємодоповнюють одна одну. Справжня релігійність полягає у прагненні до знання та розуміння космічного порядку, що вимагає смиренного захоплення перед розумом, який стоїть за Всесвітом.

       «Наука без релігії – кульгава, а релігія без науки – сліпа, – стверджував він, – “моя релігія полягає у захопленні перед безмежною розумністю, що проявляється у найменших деталях картини світу, яку ми можемо лише частково осягнути й пізнати нашим розумом”.

Альберт Ейнштейн був схильний до пантеїзму, аналогічного до віри Бенедикта Спінози, який бачив Бога у природних законах, а не як особистість. Він бачив Всесвіт, який дивовижно організований і підпорядкованим певним законам, і вважав, що за ними стоїть непізнавана сьогодні сила.

Саме та непізнанна сила і постає в людині, коли вона опановує мистецтво інтроспективного бачення, яким сьогодні володіє кожна талановита людина, талант якої від Бога. Есперологія, як наука про поглиблене сприйняття світу за антропологічною межею, з цього приводу зауважує, що тільки включення третьої сигнальної системи внутрішнього образного сприйняття світу робить досяжним те поєднання людини з світом цілісності, де постає її справжність та особиста цілісність.

Питання пануючого в світовій цілісності причинного, детермінованого закону на непроявленій стороні, відомого в езотеричній культурі як Отчий закон, постає в центрі сучасної світоглядної картини світу, до розуміння якого сьогодні існує два підходи: один – релігійно-логістичний, писаний закон, на який спирається сучасне державотворення та існуюча в ньому соціалізована правда життя. Другий –  природно-етнологічний, в центрі якого стоїть поєднання людини з цілісним аспектом світу, в якому вона стає сутністю вже світового рівня. Що завжди панувало у будь якому етносі.

Виникає питання, в якому із приведених підходів існує справжнє усвідомлення тієї духовної обителі, що існує у непроявленому?

Орії виділяли ту обитель Божу, називаючи її Великим Сустом Божим, яка генерує ті правила внутрішнього зростання, за якими відбувалася еволюція духовного плану людини,  як сутності світового рівня. У гностичному християнстві правда Отчого закону та його пряме усвідомлення лежить всередині людської сутності, що носить ім’я Сина Божого. У суфізмі це переконання лежить у самій основі виразу великого суфія Сходу Ібн Рушда: «Пізнай себе – пізнаєш свого бога». «Справжня людина і Бог є одне», – те саме знаходимо у нашого філософа Григорія Сковороди.

Що дає людині той, згаданий вище, соціалізований закон пануючий сьогодні?

Короткий вік незлічені хвороби та невизначену саму змістовність її життя.  Саме про це згадує батько сучасної гомеопатії  Самуель Ганеман у відомому своєму свідченні: «Нестача життєвої енергії у відстороненні від цілісного світу веде до невірного мислення та, як наслідок, до незлічуваних хвороб, короткого терміну життя та пустопорожніх справ у ньому»

«Щоб зробити ту образну миследіяльність можливою, багато чого потрібно зрозуміти через її причетність до Єдиного», – зауважив з цього приводу у свій час Платон.

«Людська совість є каналом сполучення людини з тим Єдиним, що стоїть у основі світу» – знаходимо у Луція Сенеки.

Звідси постає висновок, що гармонія Всесвіту у совісті людської душі. Де є совість – там є розуміння істинного, там є воля і сила людського духу. Без набуття своєї справжності людині стають закритими, як шляхи своєї долі, так і вирішення головної задачі свого життя – осягнення божого світу у собі та свого призначення у ньому.

Чому все так?

Мабуть тому, що «ціль життя лежить в тіні людського існування. Почути те, що бачиш і побачити те, що чуєш не одне і те саме. Бог існує в самій людині і є джерелом її спорідненого життя в цілісності світу», – зауважив у свій час Соломон. Звідси закономірний висновок, що в справжнього Бога не вірять, з ним живуть в своєму індивідуальному усвідомленні світу.

Щасти Вам!

Стоїки, як відомо, притримувались у житті розвитку чотирьох чеснот: розумної мудрості, стриманості, мужності та справедливості.

Розумна мудрість розглядалася, як здатність розрізняти добро і зло, бачити речі такими, якими вони є. За рахунок чого це у них досягалося невідомо. Можливо ходили у Дельфи до пророчиць. Адже, щоб бачити і знати потрібно було входити у причинний характер подій на внутрішньому, непроявленому плані, звідки йде їх справжнє походження.

Стриманість у своєму контролі над емоціями та надмірностями. А це стає можливим тільки коли знаєш головне, тобто суще. Саме те, що лежить у основі правди оточуючого світу, у якій він існує у своїй причинній взаємопов’язаності. Де та стриманість і існує у слідуванні тій правді світу.

Мужність – діяти гідно у складних  ситуаціях та відстоювати справедливість. Справедливість передбачає знання правди, звідки те знання походило не пояснюється так само. Бо в світі існує дві правди. Одна від суспільної організованості у відповідних звичаєвостях, а друга від тієї першопричинної правди, що ходить світом, утримуючи в ньому гармонію. Дякуючи якій все живе і існує на проявленому, зовнішньому плані. Де ці дві правди не повинні протистояти одна одній, щоб панувала та справедливість. Далі у стоїків знаходимо підтвердження цьому.

Справедливість – віддавання належного всім і всьому у відповідності з природним порядком. Природний порядок потрібно знати і не через релігійний канон, бо там лише просять відповідного розсуду.

Виникає питання, як все це було можливим в межах суто зовнішнього сприйняття світу у тій соціальній правді, яка там існує?

Адже, щоб подолати прірву між добром та злом, наприклад, потрібно бачити і знати ту причинну правду, що ходить світом, тобто володіти духовним зором. Про що тут навіть не згадується.

Як тоді не мати з Небом протистояння у справах земних?

У крайньому випадку тут можливо говорити про сталкінг, коли у відповідному обмеженні зовнішнього, наперед виходить духовний початок людини, який нею не контролюється, а лише сприймається, як належне з боку волі самого Неба. Так це потрібно розуміти. У Марка Аврелія знаходимо тому підтвердження: «Мрійте про велике. Лише великі мрії можуть торкнутися людських душ. Твій погляд повинен зупинитися на красі життя, спостерігай за зірками і побачиш свій рух у житті за ними». Тобто мати відповідну відстороненість від справ земних, на тому і стоїть сталкінг, як мистецтво відслідковування самого себе.

Тому, у Марка Аврелія знаходимо принцип розуму і принцип природної гармонії з довкіллям, що досягається внутрішнім спокоєм, життям у внутрішнім контролі, у гармонії з природою, де власна доля сприймається такою, якою вона є. Для того щоб все це здійснити звісно потрібна не аби яка моральна стійкість.

 До чого вона веде на суто зовнішнім плані, виникає питання?

А до того культурного будівництва, яким переймається вся європейська культура сьогодні, де ті правила стоїків панують в тому чи іншому вигляді і по сьогодні. Щоб переконатись в цьому достатньо кинути лише погляд на знакові скульптури та храми Середньовіччя, що панують тут. Бо там панує та первинна магія у розкритті людського духу, у його взаємопов’язаності з Небом.

Але чи можуть бути вирішеними у такий спосіб всі питання, що постають у житті без усвідомлення того?

Відповідь знаходимо у самого творця стоїцизму давнього філософа Греції Епіктета: «Свою долю можуть здійснити лише ті, хто сприймає її відсторонено, такою якою вона є насправді». Потрібна відстороненість, як ми вже сьогодні усвідомлюємо, досягається тільки у переході за антропологічну межу, у переході за стіну  Платонівської печери. Де старий підхід до життя у його лише зовнішнім сприйнятті зникає, а народжується новий у пізнанні причинного порядку пануючого на тому ж Небі у непроявленім. Підтвердження тому  знаходимо у того ж Марка Аврелія у його судженні: «Не забувай, що світ має своє власне прядиво і ти є важливою його ниткою». У дотику до того прядива, як причинно організованого порядку на тонкому, непроявленому плані і приходить те знання істинного, як показує сьогодні Есперологія. Як наука про поглиблене сприйняття оточуючої дійсності людиною.

Тому, у слов’ян віддавна існує головна вимога на життя: «мусимо відати і знати обаполи тирла», тобто за межею тієї толоки життя, де пролягає шлях та тчуться килими людської долі, як за Оленою Реріх. У слов’янстві весь стоїцизм вирішується у одному вислові: «Піди туди, незнамо куди, зроби те, не знамо що». Мабуть тому, що те справжнє відкривається тільки за межею того ілюзорного світу, якому слідує людина на зовнішньому плані. Тому, щоб народилося нове, потрібен відповідний перехід. А це стає можливим тільки у входженні в той стан Нірвани Кальпа Самадхи, мірилом входженням до якої є сама земля проживання. Що сприймається тут у образі тієї самої першородної ночі Нави, з якої походить все. Все це віддзеркалюється у нашому рахманському світогляді у його аскетизмі та відстороненості від зовнішнього.

У гуцулів з цього приводу існує відповідне свідчення: «Як дивитись у воду, у ріку, то побачите, що там є другий світ, то там і живуть ті рахмани». А наше характерництво саме і стоїть у переході до того віддзеркаленого у тій воді образу, що опановується людиною на її внутрішнім плані. Тому, у гуцулів рахмани є ідеалом пишності злагодженого життя у їх служінні Брахмі, що є творцем всього. Той Брахма є тією Світовою Цілісністю, що панує від Єдиного у житті цілісної людини, яка народжується у тому переході.

Як тоді той стоїцизм українців у рахманському прочитанні може бути відтворений у відповідних життєвих принципах, виникає питання?

 Ці принципи можемо знайти у творах Григорія Сковороди, у його етичній філософії.

Етична філософія Григорія Сковороди, як відомо, ґрунтується на концепції самопізнання та «сродності», яка стверджує, що кожна людина має свій природжений талант і покликання. І щастя полягає в тому, щоб знайти і займатися справою, що відповідає цій природі. Сковорода закликав до життя у злагоді з власною природою, уникаючи «несродньої праці» та зовнішніх спокус, що ведуть до нещастя.

Все майже так як і у стоїків давньої Греції, але є відмінність. Пізнання себе є головним, з якого постає пізнання бога у собі у поєднанні двох натур – натури зовнішньої та натури внутрішньої. Він вважав, що Бог існує у всьому, у кожній людині, у природі, у всьому сущому.

Так само, як за давнім філософом Китаю Чжуан-Цзи у тому поєднанні природного і людського і з’являється справжня, тотожна Богу у творчому підході до свого життя людина.

Тож в етичній філософії Сковороди якраз і проглядає той внутрішній стоїцизм, що віддавна був притаманним населенню Середнього Подніпров’я, яке за висловом Геродота не мало над собою закона у вигляді самодержця, та він їм і не був потрібним, закон знаходився у них всередині. Той закон, що віддавна зветься Отчим законом неможливо якось виписати, бо хто говорить той не знає, хто ж знає – той мовчить. Але головні принципи стоїцизму українського етносу можуть бути виписаними з точки зору того ж  етнічного підходу.

 Перший з них закликає шукати і знаходити правду в житті.

Другий закликає жити на волі, саме там де носієм того закону стає людська совість, як вісник Неба. Від чого постає справжня гідність людська та самоповага до себе.

Третій говорить про мужність та сміливість у житті, коли людина має свій шлях під ногами і йде по ньому.

Четвертий говорить про любов до своїх близьких без яких людина стає бездомною сиротою на цьому світі.

П’ятий здіймає віру у Бога до мислимого контакту з ним. Бог є у всьому. Його підтримка в житті тут  стає головною.

Шостий закликає до любові до своєї землі. Звідси три речі отримують значущість – твій народ, твоя земля та твоє серце.

Сьомий закликає опановувати мистецтво ведення свого життя у сродній праці з Небом, у тій самій Нірвані Кальпа Самадхі, в якій все природне і існує в довкіллі.

Восьмий вимагає  гідності, правдивості та лицарської честі у взаємодії з соціумом. Не впустити славу свого роду, вміти протистояти будь-чому ворожому, зберігаючи в людині її честь та совість. Хто в честі, тому і честь говориться тут.

Так шлях для обраних стає шляхом етносу поєднаному з Єдиним, інтегрованому у ньому у Одне. І це наступний крок європейського стоїцизму, в якому постіндустріальна самосвідомість відходить у небуття. А народжується нова людина разом з новим щабелем розвою індоєвропейської культури, що починає панувати світом. І людство отримує можливість переходу до життя у тому світлому Ірію, що розкривається перед ним у непроявленім.

Щасти Вам.

Тінь птаха, що летить нерухома

                  (Лао-Цзи)

Щоб зрозуміти про що говорить Лао-Цзи у своєму найбільш  втаємниченому приведеному вище вислові, звернемось до того знання, яке з давніх-давен зветься знанням сущого.

«Хто знає той мовчить, хто не знає той говорить», – таке щодо того знання  панує усвідомлення у езотеричній науці.

«Це ви про що?» – спитає тут досвідчений читач, про яке знання тут ведеться мова, бо якщо ви говорите про інтуїтивно-образне знання, то воно, як показує практика життя, не завжди виявляється достовірним . От як зробити те знання достовірним і піде у нас з тобою, шановний читачу, щира та відверта розмова.

Мова піде про те невимовне, яким довкола нас переймається рослинний та тваринний світи, існуючі в природній Нірвана Кальпа Самадхіі, які до того ж, як виявляється, безпосередньо приймають участь у нашому існуванні. Як показує дослідження монадного, першопричинного стану людини, пануючого у езотеричній науці, людська монада, заходячи з непроявленого плану на Землю, проходить стадію свого втілення через мінеральний, рослинний та тваринний світи. Саме перед тим, як запанувати в самій людині. Сам організм людини, як відомо, утримує мінеральний світ, у вигляді мінеральних розчинів крові та наповнення нашого кістяка. Рослинний світ у нас присутній у вигляді прядив м’язової системи та оболонки внутрішніх органів. Тваринний світ існує тут у вигляді енергетичних, знаково-резонуючих образів взятих з тваринного світу, що панують у оточуючому довкіллі.

 Так, згідно світової езотерики,  серцево-судинна система людини резонує з образом оленя, система дихання з образом тигра або когось з сімейства котячих. Кістково-м’язовий апарат уособлює резонуючий з світом цілісності образ лелеки чи чаплі, шлунково-кишковий апарат резонує  з образом  ведмідя чи борсучих.  Центральна нервова система асоціюється тут з образом мавпи і таке інше. Як було згадано вище, весь означений природний світ існує в природній для нього Нірвані Кальпа Самадхі, в якій не існує розподілу на зовнішнє та внутрішнє, а все зливається довкола Єдиного у одне. Тому, і людська самосвідомість тут може бути теж не  відокремленою від вищого, а з’єднаною з ним так, як це існує в її природному довкіллі. Саме тут її свідомість здатна занурюватись у той глибокий, безмовний спокій, що притаманний стану Нірвана Кальпа Самадхі.

В тому стані, як відомо, знаходиться весь мінеральний, рослинний та тваринний світи, що ще існують у причинній організації її світу на тонкому плані. Саме тієї, що веде свій початок від так званого Дао або світу Цілісності, як за переконанням давніх філософів та провидців світу. Саме тому, «тінь птаха, що летить і стає непорушною», – у згаданому вище вислові Лао-Цзи, бо знаходиться той птах у Нірвані Кальпа Самадхі, як зрештою і весь оточуючий його тваринний світ.

Згаданий світ Єдиного є витоком  того Отчого закону, за яким стоїть сам Божий промисел, одноголосно стверджують давні філософи починаючи з Платона та Аристотеля, закінчуючи Фомою Аквінським і святим Августином. Саме той Божий промисел, що несе злагоду та гармонію в оточуючий світ, як за переконанням Іммануїла Канта та всіх без винятку святих та богословів, як давнього так і сучасного часу.

Як те сховане від очей становлення у тій Нірвані відбувається у  природі людській, виникає питання?

«В основі організації світу лежить триєдність або ж трисуття», – знаходимо давнє усвідомлення тих же відомих мислителів та адептів світу. У  давньому переписі слов’янського роду, відомому як «Велесова книга», є згадка про ту триєдність у вигляді  Яви, Прави та Нави, тих світів, що лежать в основі того проявленого світу, де ми існуємо, як жива, мисляча істота.

За пануючим езотеричним законом, Ява знаменує той проявлений світ, в якому людина людина існує у своєму фізичному прояві. Права ж уособлює собою саму причинно-пов’язану цілісність, існуючу на тонкому плані, на рівні якої генеруються ті образи подієвого плану життя, за якими існує все живе на проявленому  плані.  Нава – це саме та першородна тінь, з якої відбувається народження того творчого потенціалу, з якого постає сам цілісний світ Прави.

Від цієї тріади світів в людському світі існує три різновиди того згаданого вище втаємниченого знання. Перше, образно понятійне, стоїть на аналізі того зовнішнього світу, який приступний людським органам зовнішнього сприйняття таким як зір, слух, смак та тактильне відчуття. На цьому стоїть сучасна наука, та те розуміння свободи на якій вибудовується сьогоденне суспільне життя у постіндустріальну епоху, де ми від знання не повного та не точного, йдемо до знання більш повного та точного. Саме в такому суспільстві свобода людини існує, як усвідомлена необхідність життя у відповідному соціумі, і де саму правду життя годі шукати, бо стає вона тут договірною.

Те знання істинного, яке несе з собою Права, як виразник причинного простору світової цілісності на тонкому, непроявленому плані може бути розподілене на два свої прояви. Перший з яких оперує тим, що приходить з цього плану у вигляді образів наслідування, з яких складається відповідний науковий та релігійний фундаменталізм. Людина тут в світ Прави заглиблюється у пошуці відповіді на посталі питання на плані свого зовнішнього життя у Яві. З цього зростає відповідна ідеологія клерикалізму, що проголошує все те, як істину  у перошовитоку. Свобода тут обмежена суворим дотриманням писаного Отчого закону, якого притримуються відповідні верстви населення, що вже стають обраними у ньому. Будь що з того невимовного тут не може бути об’єктивізованим через суто зовнішній світогляд пануючий тут від початку.

Щоб весь час не звертатися до того писаного закону і спробувати  якось ввести його у саме своє життя, об’єктувізувати те суще, що стоїть за ним, частина людства через свою ритуалізовану культуру та працю на землі, здійснює перехід  до світу першородної Нави. В ту її першопричину тінь, з якої і походить саме життя, як таке. Так виникає етнос, який так само, як це здійснює тваринний та рослинний світи, живе у тій природній Нірвані Кальпа Самадхі, яка і стає входженням у саму предковічну ніч Наву. Вони самі стають проявом того його джерела, про яке згадує Румі у своєму відомому пророчому вислові: «Дозвольте тиші привести вас до джерела життя».

Як, у який спосіб виникає питання?

«Єдиний шлях, який веде до справжнього знання – це людська діяльність», – проголосив у свій час Бернард Шоу. А у землеробській культурі українців, про яких у нас тут йдеться мова, ця діяльність стала самим їх життям. Сама земля тут, як інська зона кришталевого щита України, якраз і несе у своїй глибині ту першородну тінь Нави. Тому, населення тут утримує все те у своїй звичаєвій культурі, де все від мови та пісень, від ремеслених виробів майстрів та полотен художників, до роботи на землі, утримує у собі ту знакову ментальну налаштованість, яка розкриває доступ до тієї інтегрованої інтровертної глибини, з якої творчість людська зливається з творчістю цілісного світу. Саме це провідне мистецтво поєднання Землі та Неба знаходимо у сарматській Тамзі, у культурі кіммерійців та скіфів, з їх ритуальним культом чорної пантери, з якої потім у Наві постав культ Праматері Світу на вишитих рушниках українців. Це потім стало проглядатися навіть у культурі стародавнього Єгипту. Сама довколишня природа, занурена у ту першородну тінь Нави, підказувала тут той стан Нірвани Кальпа Самадхи, з якого приступним ставало включення у сам творчий процес Всесвіту.

Чому так, виникає питання?

Мабуть тому, що саме такий стан ніколи не давав похибки, як у оцінці людини, чи тієї чи іншої події, що розгорталася назовні в довкіллі. Тут з будь-чого знаходився вихід, прокладалася своя правда і воля.  Саме звідси невимовна твердість духу українців та глибоке знання того неписаного закону, що стоїть у основі гармонійної творчості самого оточуючого світу пануючому в довкіллі.  Тому, та сила духу українців, через спорідненість з Цілим у живій етиці життя, незбагненна. «Ми є народ, якого правди сила ніким поборена ще не була», – знаходимо у Павла Тичини підтвердження того.

Чому так?

Певно тому, що усвідомлені людиною «знаки і символи світу невимовного, як єдиного цілого  правлять світом, а не слова чи писаний закон», – знаходимо у Конфуція.

Те, про що йдеться мова у тому єднанні людини та світу, знаходимо у віршованих рядках нашої поетеси сучасності Ліни Костенко:

Буває часом сліпну від краси.

Спинюсь, не знаю, що воно за диво

Оці степи, це небо, ці гаї,

Усе так гарно, чисто, невразливо.

Така краса, висока і нетлінна,

Що хоч бери  і з Богом говори.

От саме звідси та незламна сила духу, яка відрізняє українців від їх сусідського оточення. Коли ж цього немає, то в людському суспільстві починає панувати руїна, яка красномовно виписана  в того ж Конфуція.

Коли не хочуть вчитися та знати, то від цього, за його переконанням:

– Коли йдуть до людяності, то ця омана у відсутності знання веде до нерозважливості.

–  Коли прагнуть проявити свій розум без знання сущого, то це  веде до зухвалості.

– Коли прагнуть бути правдивими, то ця омана приносить тільки шкоду.

–   Коли прагнуть до прямоти, то це веде до брутальності.

–   Коли прагнуть бути відважними, то це веде до розбрату.

–       Коли прагнуть непохитності але на прагнуть вчитися, то ця омана веде до нерозсудливості та божевілля у вчинках.

Тому, тут актуальним стає те  сакральне від нашої співвітчизниці Олени Блаватської:  «Ти не можеш йти по шляху життя не ставши самим шляхом». Через що і саме твоє заглиблення у невимовне, так само стає нерухомим, як і у того птаха у згаданого вище великого, давнього  провидця Китаю  Лао-Цзи.

«Коли природне і людське не перемагають одне одного, а поєднуються у одне, на світ з’являється справжня людина», – підпирає Лао Дзи в цьому питанні його співвітчизник  Чжуан-Цзи. Саме та справжня людина, що від первинного задуму, доповнимо ми його. Відродження того у сучасному людстві веде до припинення того протистояння людського невігластва, яке існує у вище згадану постіндустріальну еру. Війни виникають тут через спаплюжену людську культуру у зрощенім людськім егоїзмі, де багатство та влада займають чільне місце і вже не стає місця самій людині.

Тому маємо надію,  що головна задача українського суспільства, яку склала у свій час Докія Гуменна: “ Місія України, як сучасного світового вузла, знайти синтезу між духовністю індоєвропейського Сходу і індоєвропейського Заходу з їх цілком відмінними методами шукання нових ідей “, – таки буде вирішена. Технічна або ж політична нація, що складається сьогодні, цього питання принципово вирішити не може. Бо питання інтернаціонального єднання людства насправді лежить у розкритті природної, інтровертної глибини будь якої нації. Де все стає одним. Що якраз і прибирає питання національного протистояння, коли в цьому питанні розібратися до кінця.

Щасти Вам.

Віра по вірі, а ви що ж. Пусто ви
живете і пуста совість ваша божа. Не
усі ви є.

(Орії, рук. Войнича)

Сьогодні розвиток езотерики, як науки про сховане, потаємне впевнено доводить – ми у своєму житті, спираючись лише на своє зовнішнє усвідомлення про оточуючий нас світ, маємо справу лише з фрагментами подій, що постають перед нами у житті, що часто виникають, як прикрий випадок, який порушує наше налагоджене життя. Досвід трансперсональних занурень по Грофу та свідчення Кейсі  доводять, що розгорнуте, причинно-зумовлене  життя людини сховане від неї в тіні її існування, через її вимкнену третю сигнальну систему сприйняття світу на внутрішнім плані. Наука до цього плану існування людини не достає через той картезіанський принцип, що панує у ній сьогодні, орієнтуючий її на дослідження лише зовнішнього світу. Тому, причинний характер пануючий в цілісному світі на тонкому плані  сьогодні їй не приступний. Звідси невирішеність так званого національного питання в людському житті, його інтегрованості в оточуючий світ, бо саме з нього постає дивне знання-бачення причинної взаємопов’язаності подійного поля життя. «Чудо явлення знаходиться не у протиріччі з природою, а з тим, що нам відомо про природу», – знаходимо у Святого Августина.

Чому занурення на той внутрішній, трансцендентний план веде до таких чеснот людських як людяність, порядність, мудрість, справедливість, вірність? 

Мабуть тому, що головне питання боротьби добра зі злом тут стає вирішеним, через усвідомлення першопричинного характера подій, що проходять в людському житті. Але для цього сама людина повинна бути включеною в саму тінь свого існування на непроявленому, причино-зумовленому цілісному плані свого буття. Саме це питання і вирішує будь-яка національна культура, що поєднує в собі той зовнішній та внутрішній світ людини. Мудрість та передбачення в житті постає саме з неї. На петрогліфі Кам’яної могили це поєднання  має свій відбиток у поєднанні образу птаха – людської душі, з образом звіра – її фізичного тіла.

 Бажаючи зберегти той дотик до світу істинного буття людина і виробляє відповідну культуру, визначальна, знакова ментальність якої несе у собі резонуючі форми з тим цілісним світом, що панує на терені земель проживання її етносу, бо саме у дотику до землі і народжується все те на проявленому плані, вже у зовнішньому світі, як звичаєве право. Через що людське буття стає єдиним цілим, інтегрованим у причинно-пов’язаний світ на внутрішнім плані. Звідси випливає інтегральність будь-якої культури, як за Дмитром Донцовим та американцем Кеном Уілбером.. 

Чим вона є? 

Вона є символом справжньої цілісної людини в християнському світі, пам’ятаємо визначення його головного адепта Ісуса Христа: «Я єсть Альфа і Омега в цьому світі». Тобто поєднуючи все зовнішнє у одне ціле з внутрішнім, людина і виходить у світ своєї інтровертної глибини, де все її життя впорядковується  волі того  Єдиного, що панує в цілісному світі. Тільки він один несе у собі справжній зміст, як за Миколою Кузанським, кардиналом римо-католицької церкви, філософські дослідження якого привели у свій час до ери Великого Відродження в Європі. Те саме проголосив у свій час і Платон:  «Щоб зробити миследіяльність та рішення в житті сродніми багато чого потрібно зрозуміти через їх причетність до Єдиного».

Те резонансне злиття у сродній миследіяльності і утримує в собі будь-яка національна культура інтегрована в той цілісний, причинний план своєю резнуючою з ним знаково-образною культурою. Все тут мова, пісні, художні вироби, традиції та вірування  прислуговують одній цілі – поєднання людського життя з тим невимовним. Нація тут постає, як єдина колективна особистість, як за Йоганом Готлібом. 

Навіщо?

Щоб через духовне знання-бачення, що постає від цього впорядковувати своє життя, маючи від того щасливе майбуття в ньому. «Те судно, що не знає порту свого призначення, ніколи не має супутного вітру», – у Луція Сенеки, від чого і залежить щасливе майбуття будь-кого на цьому світі. Тут на всю потугу вмикається той дороговказ, який у свій час визначив Бернард  Шоу: «Хочеш мати щастя у житті – зроби його». А ще маємо сповіщення великого адепта світу прозваного Ісусом Христом у Євангелії від Фоми, що до тієї правди сили, якою починає тут володіти людина: «Коли двоє у одному домі, вони скажуть горі переміститися – вона переміститься. Пізнайте істину і вона зробить вас вільними». 

Вільними від чого? 

Вочевидь від світу упереджених рішень через знання, що приходить.

Які відзнаки має те знання, як утриматись у ньому, виникає питання? 

Тут наперед і виходить та лицарська звитяга у людському житті, коли вона у ньому починає переслідувати такі чесноти як честь, совість, порядність та гідність. Звідси: «Ми не вправі жити, коли втрачена честь», – у Шиллера. Саме ці настрої, відволікаючи від зовнішнього, розкривають той духовний план людини, який стає її доторком до того єдиносущого, що панує у ній самій, як закон всередині за Геродотом. Відомий в світі, як «Отчий закон», якого прописати назовні принципово неможливо. А те, що є, що сьогодні існує лише фрагменти його, приурочені до того чи іншого випадку. 

Звідки він походить?

«Пізнай себе – пізнаєш свого Бога», – у великого суфія Сходу Ібен Рушта. «Собі дорівнятись», – той самий витік Отчого закону знаходимо у Лесі Українки, великої письменниці вже нашого часу. 

Що губить людина коли відходить від всього цього? 

Всі чесноти тут втрачають свою основу і ведуть до фальшування її життя і безкінцевій боротьбі добра та зла. Маємо свідчення з цього приводу великого мислителя Китаю Конфуція, основа моралі за яким має включати:

– Людяність  (жень)

– Правдивість (і)

– Ввічливість (лі) 

– Знання (чжі)

За давнім філософом Китаю Джуан Дзи витоком моралі та доброчестя є початкова простота, що приходить у пізнанні істинного. У Геракліта це Логос – принцип порядку і міри, що приходить через розкриту самосвідомість. Розум тут стає образним баченням, фіксуючи тим образотворчий процес самого Всесвіту на непроявленому, тонкому плані.

Підводить риску в цьому питанні Анаксагор: «Все у всьому», – зазначає цей визначний філософ Греції, в роботах якого вперше з’явилося визначення Єдиного, як Бога. 

А як же пануючі сьогодні релігійні конфесії, які якраз і звертаються у своїх молитвах-проханнях до того Єдиного, можемо почути запитання? 

По-перше, молитва – то вже відсторонена дія у людській змиренності перед Небом, яка тим Небом без відповідного чуття не сприймається. Тобто потрібен дотик до того Цілого, що панує світом.

По-друге, до того Єдиного звертаються на великих переходах у житті, коли потрібне зміщення самого горизонта, самої сцени життя. А не коли завгодно.

По-третє, Бог як уособлення того Єдиного, це транцедентність, яка принципово проявленою не може бути, бо в такому випадку втрачається її всюдисущність.

І по-четверте, без каяття і прощення за упереджені вчинки у житті, те не можливо здійснити, бо йому не дадуть відбутися  набуті кармічні залежності.

Тому, цілісна людина, як Син Божий, що стоїть у першоджерелі життя, стає провідником намірів Неба, з якими споріднена  у житті. Тому, у своєму «недіянні» – дії з наміром у другій увазі, може здійснити будь-що, навіть не виходячи з дому, – запевняє нас Лао Цзи. 

Яких канонів притримується така людина?

Канони кола інтегрованої у світ цілісності людини, як за Конфуцієм та Лао Дзи,  можуть  бути прописані так:

1.   Гідність та благопристойність, через слідування цілісності світу.
2.   Порядність, через слідування причинній правді Цілого.
3.   Совість та честь, через настрої спорідненості з Цілим.
4.   Людяність та єдність, через слідування в житті єдиній правді.
5.   Воля, як воля на волі у просторі причинної правди Цілого.
6.   Стан віри, через віру по вірі, у просторі  причинної пов’язаності світу.
7.   Сила духу, через спорідненість з Цілим у живій етиці життя.
8. Стан справжності та цілісності, через зібраність у Одне ціле у причетності до Єдиного.

Але все це ознаки будь-якої природної, національної культури супроти атрибутивної, технічної, пануючої у постіндустріальному суспільстві сьогодні, скаже нам будь-то. І буде абсолютно правим, говорить нам езотерична наука сьогодні.

Щасти Вам.

Ще не вмерла козацькая мати.

      (Богдан Хмельницький)

Козацькая мати Слава, як за згаданим висловом Богдана Хмельницького, є тим здійняттям людського духу, який робить людину непереможною у бурхливих реаліях життя. «Одвічно руси мають ту силу і гремлять нею по світу», – знаходимо у давніх записах у мові русів на Близькому Сході. Звідки та сила, те здійняття людського духу пішло на Русі? А від полабських, прибалтійських слов’ян  русів,  де в рунних ризах-записах  знаходимо таке:

– Справжнє життя лежить у совісті світу, сутність якого в кожному.

– Наше життя – існування у поєднаності сущого з розумом освяченим світлом Неба.

– Наші роди завжди у союзі совісті та честі стоять у доторку до вічного.

Від того розкритого духовного початку – я у світі, а світ в мені і постала Русь, у поєднанні слов’янських племен  в тій лицарській звитязі пробудженого людського духу. Ярослав Мудрий – князь Київський від того і був вірним союзником полабських племен, бо на тій лицарській звитязі і єднав країну у Велику Русь. 

До чого та слава та лицарські чесноти  ведуть сьогодні, виникає питання.

Вони вочевидь прибирають ту загрозу, що виникає у постіндустріальному суспільстві, коли людина у своєму розвитку та постанові у навколишньому світі відстає на своєму свідомому рівні від тих технологічних звершень, якими сьогодні володіє. В своєму внутрішньому становленні вона сьогодні не дорівнює тим технологіям, які сама продукує, де криза у природознавстві пануюча сьогодні полягає у неможливості охопити у суто зовнішньому усвідомленні того об’єму інформації, що виробляється у світі. Зовнішнє образно-понятійне, лінійне мислення не здатне охопити все те. Тому, породжується штучний інтелект, що може остаточно поховати саму людину під молохом тих технологічних звершень, бо тут вона стає лише додатком того технологічного прогресу, який зводить своїми руками. Наслідком  досягнутого добробуту у тих технологічних змаганнях є короткий вік та незлічені хвороби, що виникають повсякчасно в такому урбанізованому суспільстві, де людина є лише виробником, робочою силою всього того прогресу і вже не витримує того інформаційного навантаження. А ще війни, що роздирають планету за право володіння тим набутим добробутом. Зрозумівши це, сьогодні говорять про повернення природного, онтологічного статусу людини. 

Але як це здійснити, у який спосіб? 

Той шлях нового відродження ще на початку двадцятого століття вказав Антуан де Сент Екзюпері:  «Існує одна проблема, одна єдина в світі – повернути людству духовний зміст, духовні турботи».

Про що йдеться тут мова. А говориться про те, що у постіндустріальну епоху завмер головний двигун людства, її скутий у обмеженнях суто зовнішнього сприйняття світу духовний план. Визначальну характеристику тому стану речей, що склався в світі дав у свій час  Ніцше: «Сьогодні людське занадто людське». «Справжній шлях людського життя це повернення до світу своєї душі», – розкриває нам Шопенгауер змістовність того, що вивів Ніцше. 

Що за цим всим стоїть, що дає нам те здійняття духу, врешті решт?

       «Все своє ношу з собою. Хто володіє духом, той творить світ та свою долю», – говорить до нас Цицерон разом з Луцієм Синекою. Мабуть тому в тій культурі, в якій він виріс і існували такі поняття, як VIRTUC, що прочитується як мужність та доброчестя, ANIMUC, що є пробудженим духом, який рветься до перемог у житті. 

Звідки все це постає виникає питання? 

«Сила духу у ясності душі», – говорять нам сьогодні Стоїки. «Людське життя полягає у осягненні мудрості», – говорить нам той же Луцій Сенека. От про це знання мудрості людської душі та того до чого вона веде і поведеться у нас з тобою, шановний читачу, щира та відверта розмова.

Перше питання, що  постає у відродженні людського духу є питання честі. Яка здатна утримувати людину на волі, де діє її канал сполучення з Небом – совість. «Закон неба, що у нас живе називається совістю», – за Імануїлом Кантом. Саме тому: «Ми не вправі жити коли загублена честь», – свідчить нам великий німецький філософ Шиллер. «Честь – це внутрішня совість, а совість – це внутрішня честь», – вторить йому Шопенгауер. В цьому і постає головне  у співвідношенні людини і Неба, «вісті якого здатні зрушувати, керувати світом», як за тим же Ніцше. Бо «хто в честі тому і та честь стояти у тій правді світу», говорять нам стоїки з цього приводу.

      Те саме знаходимо вже у характерницькому Січовому Праві  Запорозької Січі, де знаходимо подальший розвиток вищезгаданого. Ось те до чого вони дійшли у свій час у розумінні світу розкритого людського духу:

–  Світ збудовано на правді якою є сам. Тому в ньому потрібно бути, бути тут і зараз. 

–  Ти рівний всім і кожному окремо, але по духу тобі не має рівного на землі. 

–  Я у світі, а світ в мені.  

У подібному зростанні духу постали переконання: 

– Три речі мають значущість, твоя земля, твій народ і твоє серце.

 Звідси лицарський заповіт у  характенницькому кодексі Січі:

–   Душу Богу, серце людям, честь нікому. 

І звідси ж становлення самої нації у лицарській звитязі:

–   Світ не стоятиме без нас. Якщо не ми то хто? 

А до чого тут тоді церква Покрови Богородиці, що, попри все, завжди стояла на Січі, запитає хтось. Все полягає в тому гностичному вченні, яке приніс у свій час великий адепт світу прозваний Ісусом Христом. Вчення якого знаходимо у Євангелії від Фоми у майже  непорушному вигляді:

«Виноград посаджений без Отця (того самого Неба, що і у полабських слов’ян), не дасть сподіваних плодів і буде викорчуваним», – говорить він. «Без духовної складової життєві негаразди являють собою нескінченність», – розкриває суть виразу Христа Луцій Сенека.

Про що тут йдеться. Всі кроки здійснені у житті людиною за межею цілісного вселенського буття не мають сенсу, бо не належать тому цілісному, причинному Небу про яке нам говорять руни-ризи тих же полабських слов’ян.  

А чому ж сьогодні все так, виникає питання?

«Фарисеї і книжники взяли ключі від знань, вони сховали їх. Самі не ввійшли і не дозволили ввійти іншим», – знаходимо у Євангелії від Фоми свідчення Єгошуа Машиаха прозваного Ісусом Христом.

Чому все  сьогодні стало так важливо? 

Мабуть тому, що «дух животворить, а буква вбиває», – знаходимо у апостола Петра, апостольська церква якого ще чекає свого відродження. І  мабуть ще тому, що «Царство Боже в вас і довкола вас, тільки у поверненні людських душ додому людське життя отримує свій зміст», – знаходимо в тім же Євангелії від Фоми свідчення Ісуса. 

На якій стежці життя це має відбуватися?  

«Кожен повинен звіряти свої дії в житті в світлі знання даного йому Богом», – засвідчує нам вчений богослов Фома Аквінський. Тому, церква Покрови Богородиці на Січі до тієї лицарської звитяги пробудженого людського духу, має пряме відношення через ту Матір Світу – Славу, яка  собою являє  захисницю справжності людського життя у тій же  лицарській звитязі. 

  Що спонукає, врешті решт, до нового відродження  того духовного стану людства, як за закликом Антуана де Сент Екзюпері?  

«Те, що ми спостерігаємо на зовнішньому плані нашого життя не є природою як такою, це природа в світлі наших уявлень», – знаходимо у видатного вченого нашого часу Гейзенберга. Підпирає його в цьому питанні і Джуду Крішнамурті: «Наш ум назовні ніколи не може бути великим через те, що те що є дійсно великим для нього невимірно, саме тому будь-яка його діяльність несе у житті лише скорботу».

Тобто у своєму житті людина шукає правду життя в тій ілюзії свого світоуявлення, в якому насправді обертається і де тієї правди не існує. І то є головна біда людства у постіндустріальну епоху, де справжній людині з її цілісним світоуявленням не має місця. 

Як те повернення в природу може відбутися за тим проголошеним онтологічним статусом вже з високої трибуни ООН сьогодні? Яким шляхом все те може бути здійснено?

 «Пізнати суще означає померти старому, щоб відродитись у новому», – засвідчує нам Плутарх. «На тому переході людина вже не та, але і не інша», – стверджувала Олена Реріх. «І постануть живі із мертвих у кінці часу. Пізнайте істину і вона зробить вас вільними», – знаходимо свідоцтво того ж вищезгаданого у Євангелії від Фоми. Але на цьому шляху існують застороги.

«Дотримуючись закону не порушуй саму цілісність світу, бо ціль життя лежить в тіні людського існування», – застерігає Соломон. «Бог існує в самій людині і є джерелом її спорідненого життя в цілісності світу», – стверджує він. «Пізнай себе, пізнаєш свого Бога», – засвідчив у свій час великий суфій Сходу Ібен Руш. «На внутрішньому, серединному шляху людина і Бог є одне», – свідчить наш великий філософ Григорій Сковорода.

І це все вже було у нашій історії за часів Оріїв. «Ум великий божий є єдиним з нами і тому творимо і речемо з богами воєдино», – знаходимо у «Велесовій книзі». 

«Не усі ми є. Помалу свою власну мету носи, май міру по волі і по вірі. Совість маєш і совість боре, вісті несе по голу. Пусте небо косе, совість по уму пуста, не те несе, що є у світі і пита нас», – знаходимо у манускрипті оріїв відомому сьогодні, як «Рукопис Войнича».

 «Вість божая боре, буде Божиє. Але вої усі ми. Одвічно руси мають ту силу і гремлять нею по світу», – знаходимо там же.

Від цього висновок приходить сам собою, потрібно повертатись до тієї духовної спадщини світу, яку так бездумно було заметено у технологічну еру. Мабуть тому, що час дійсно добіг свого кінця і потрібно вирішувати, як і куди людству йти далі. 

Але тут виникає питання, як це здійснити?

  «Дозвольте тиші привести вас до джерела життя» – говорить нам Румі. Вторить йому і наш довгожитель з Закарпаття Андрій Ворон: «Через поле смиренне дійдет тихої води». Все це йде через вимкнення внутрішнього діалогу між людиною і зовнішнім світом, і включенні не вербалізованого сприйняття світу на тонкому плані, говорить нам сьогодні наука.

Але там панує правило «не відчуєш – не взнаєш», говорить нам той же великий філософ і поет Персії Румі. 

Що то за особливе чуття у тій тихій воді, про яке говорить нам Румі та Андрій Ворон?

А говориться тут про кінестетичне, духовне чуття-бачення того причинного поля життя, в якому насправді існує людина, бо «без того чуття у дотику до Неба навіть молитва ним не сприймається», – стверджував Гете. 

Як показує сьогодні виведена за антропологічну межу наука, людина може володіти образним баченням того, що приходить до неї на внутрішнім плані, на волі від суто зовнішнього світосприйняття. Вона може сприймати на ментальному плані те образне поле, що продукує сама цілісність світу у своїй причинній взаємопов’язаності на тонкому плані. Ми існуємо в живому світі, у його детеміново пов’язаному полі, в якому саме і тчуться килими людської долі, як за Оленою Реріх.  Опановуючи це давнє мистецтво життя на волі, за антропологічною межею, людина і здатна подолати те лихо, що несе згадана вище постіндустріальна епоха. Маємо на те пророцтво нашого великого філософа Григорія Сковороди: «Ми сотворимо світ получший. Созіждемо день веселіший». На що і маємо надію. 

Чому так буде? 

Мабуть тому, що козацькому, лицарському роду таки не має переводу, як у нас так і в цілому світі.

Щасти Вам.