Архів січня, 2026
Сьогодні вже відомо, що справжня політика тільки тоді стає державною політикою країни, коли спирається у своїй основі на відповідну ідеологію. І тут існує два підходи.
Перший підхід – зовнішній, де політична ідеологія може спиратися на сукупність законів формування людського соціуму насмиканих звідусіль по світу. Головне тут відповідати вимогам часу становлення того чи іншого світового об’єднання, щоб стати його економічною чи суспільною часткою. В центрі такої ідеології стоїть накопичення відповідних статків, в яких грошова майнова сума накопичена у приватній сфері життя веде до свободи в соціумі. І де сама історична назва держави та самого населення починає відігравати суто декоративну роль. Така суто технічна нація нетривка і не здатна витримувати натиск зовнішнього світу. Тому змушена весь час змінювати свій головний закон, підлаштовуючи його під вимоги того зовнішнього світу через те, що закон тут стає суто зовнішнім, договірним законом, що не торкається вимог становлення самої нації та самої людини, як провідника звичаїв та звичаєвостей корінного етносу адаптованого у природнім довкіллі у відповідності до назви країни. В ньому немає людини, а є лише індивід, який повинен відповідати вимогам індустріальної побудови країни. Опікується подібна політика лише досягненням відповідного добробуту в країні в суто економічного розвитку, під що налаштовуються наука, освіта та органи правопорядку. Її ідеал багата, заможна людина. Тож не дивно, що в такій країні процвітає корупція, адже власний добробут поставлений тут за головну мету.
Другий підхід – суто національно-культурологічний, де вважається, що виховання людини та її становлення, як особистості повинно бути поставленим у голову політики держави. Тут на передній план виходять такі людські цінності як честь, совість, порядність та гідність. В такій людині закон знаходиться всередині через світоглядну налаштованість її до природного довкілля, що панує в світовій цілісності, до якої вона стає причетною. Подібна ідеологія, формуючи націю, формує і народ та країну, етнічна особливість якої входить тепер в її назву. Виховання та становлення людини тут стоїть на першому місці і прослідковується в науці, освіті та в пануючій культурі, де тепер немає потреби воювати з корупцією обмана в якій панує людський егоцентризм, бо це вже єдина формація, яка відповідає за кожну свою особистість сама. Природний отчий закон тут проглядає в звичаях та звичаєвостях, в мові, в піснях та художніх виробах, в побудові та убранстві жител. В ментальній налаштованості щодо світу причинно організованого Цілого, в якому панує та невловима на зовнішньому плані правда життя. Потуга виробничої сили спирається тут на талан людини, що знайшла себе та реалізовує свою долю на тій землі, куди вона прийшла по народженні. Тому, відповідає тій задачі, яку вирішує самим своїм життям, саме ту задачу яку сформулювала у свій час українська письменниця Леся Українка:«Собі дорівнятись».
Тобто повернувшись назад додому звідки вона прийшла, щоб постати в світі цілісності у оновленому досвідом життя образі. А для подолання цього шляху саме і потрібно відати і знати, щоб не ламати своє життя своєю упередженістю щодо причинно організованого світу. Тому, політична нація повинна таки мати за свою головну ідею становлення та розвиток самої людини як самості у її адаптації до землі етносу. Що повинно стояти в центрі як економічного, так і культурологічного життя держави. Тільки в такій державі панує справжня демократія, як право правого, що черпає свій стоїцизм від того природного закону в якому існує. Саме це право проголосив у свій час давній філософ Китаю Мо Дзі: “Всі люди рівні перед Небом, держава ж є наслідком їх угоди “.
Тут Небо виступає, як вища моральна інстанція, що створює людей і бажає їм добра, тому люди мають бути рівними, як діти однієї сім’ї, – говорить нам батько історичної науки Геродот. Виходить так, що сильнішим у своїй правді життя є народ адаптований до патерну умов ареалу проживання у свєму єднанні з Цілим. Від цього і постає будь який природний етнос та оперта на нього нація, що постає від тієї адаптації. Людська справжність та цілісність у житті постає саме з цього. В УКраїні це від початку булла лицарська, характерницька культура Запорізької Січі в казані якої і постала наця у культурі розкритого людського духу, що є звичаєвою тут. Січ була братством характерників, як за визначенням видатного письменника нашого часу Олеся Бердника. Тому відродження того і стоїть сьогодні на часі.
Щасти Вам.
Знаки та символи правлять світом, а не слово і закон.
(Конфуцій)
Християнство, як знакова релігія нашого часу у езотеричному дослідженні, веде своє походження з двох витоків. Перший з яких постає від давнього знакового символу прямокутного хреста, відомого ще за часів нашого Трипілля, та мабуть ще з Вавілону та Шумерської цивілізацій. В якій цей знак представлений теж у вигляді Сварги. За що йому надавалася така шана, виникає питання? В ті давні часи, коли людина ще бачила та знала, тобто володіла інтроспективним сприйняттям світу на тонкому плані, було помічено, що згортання довкілля з чотирьох напрямків світу на зовнішньому плані в одну точку, призводить до розкриття білого сліпучого світла в ній, яке гармонізуюче впливало на все довкілля. Те саме світло, як на диво, панувало в небі в дні весняного та зимового протистояння у так звані рахманські свята, призводячи до тієї самої гармонії на землі. Тобто, знак хреста, збираючи в собі зовнішнє, розкривав шлях на Небо, з його гармонізуючим впливом на Землю. Від того те світло віддавна вважалося божественним світлом горнього Неба. Яке володіло первинною правдою, як за свідченням кардинала римо католицької церкви Миколи Кузанського. За переконанням якого: “лише містичне богослов’я несе в собі дотик до того Єдиного, що несе у собі справжній зміст життя“. Ось через що той знак і стоїть на всих без винятку козацьких могилах у нас в Україні у вигляді орійського хреста. А ще мабуть через те, що те світло знайоме тут було, як світлий Ірій, ще від волховських часів.
Другий виток християнства пов’язаний з людиною, яка своїм вченням розкрила шлях до того світла, коли воно в цивілізаційних потугах пізніших часів було втрачено. Через що він і отримав своє ім’я Хреста, тобто адепта, що відродив те давнє знання в людстві, де воно було вже втрачено. Його гностичне вчення у пошуці тієї правди світу майже цілком викладено у Євангелії від Фоми. На цьому його вченні у пізніші часи і постала християнська релігія, що вже більше опікувалась своїм соціальним статусом, як впорядковуючої сили в посталому рабстві божому на землі.
В основі її все ж лежало і лежить відичне православ’я, майже цілком викладене в дусі вчення Христа у апостольських зверненнях фундаторів християнської церкви Петра та Павла. Тож відродження апостольської церкви у християнстві сьогодні вже стоїть на часі. В центрі якої по сьогодні стоїть той давній символ – прямокутний хрест, як знак, що відкриває людству шлях на Небо. І де релігія стає тим, чим є за своїм первинним призначенням. У перекладі з грецької, як відомо, слово “релігіо” означає зв’язок людини з Небом, який таки потрібно відновлювати сьогодні, у кінці постіндустріальної епохи.
Світло цілісності, яке відкриває знак хреста, веде до поєднання в людині зовнішнього та внутрішнього планів, з чого постає сама цілісна людина. Ця цілісна людина у християнстві є “ Сином Божим ”, у стані якого людство отримує своє справжнє, занурене у вічність життя, полишене тих негараздів, які існують в ньому в кінці згаданої постіндустріальної епохи. Це також поєднання двох проекцій або ж натур, як за Сковородою. Нам українцям це знайоме ще за часів енеолітичної цивілізації Трипілля. Де те поєднання відтворено у їх знаковій антропоморфній скульптурі та у знакі Вомріт, який ставився на посуд, як захисний символ.
То кому ж як не нам те знання відтворювати та нести у широкий світ, вже як відичне православ’я. У розвої того, що спадкоємно відноситься до нашої звичаєвої культури. В якій поєднання світу Прави та світу Яви, як у тому ж рахманському світогляді і веде до того, означеного вище, православ’я цілісної, поєднаної з цілісним світом людини.
Щасти Вам.
Світ збудовано на правді якою є сам.
(Січ, характерники)
На сьогодні вже є очевидним, що світ людини має два своїх виділених початки. Це зовнішній світ, пануючий на проявленому плані життя і внутрішній, існуючий у непроявленім, як світ людської душі.
На першому, панує образно понятійне мислення, що веде свій діалог з багажем образно понятійної пам’яті накопиченим за життя.
В залежності від якого людина робить свій вибір та приймає рішення у своєму житті. Тут успіх у життєпровадженні часто залежить від професійності та своєї постанови в існуючім соціумі, на якому виключно зосереджена зовнішня орієнтація людини. Внутрішній світ тут присутній у вигляді відсторонених вірувань де Бог та щасливе життя пов’язане з Його благословенням очікується десь там за небокраєм. Наскільки успішним є таке життя, ми сьогодні вже знаємо. І саме і тому більше покладаємось на отримання відповідного соціального статусу та пов’язаного з ним рівня життєзабезпечення.
Що однак зовсім не гарантує нашого захисту від тих нещасть, що періодично звалюються нам на голову в такім способі відгородженого від внутрішньому світу душі способі життя. Де постійно виникає гамлітовське питання: “ Бути чі не бути“ та йде відчайдушна, безкінцева боротьба добра зі злом.
На другому, внутрішньому плані у непроявленім світі, як показує сучасне дослідження, панує світова, причинноповязана цілісність. “Саме тут – світ збудовано на правді, якою є сам”, – як за Січовим заповітом.
Сродне життя у прямому контакті з ним, надає енергію та знання тієї правди – істини, що ходить світом. Саме цілісність є витоком тієї гармонії у природнім середовищі, яку ми спостерігаємо у довкіллі цілком слушно відносячи її до справи божої. Але тут постає одна відмінність, Бог ззовні переселяється в середину людини, а правила успішного життя народжуються у прямому, чуттєвому дотику до тієї цілісної, причинної основи світу, що у відповідних образах, командах спонукає до відповідної сродньої з цілісним світом діяльності.
Головним питанням, що тут постає є здійснення того переходу від суто зовнішнього сприйняття світу до того внутрішнього, усвідомленого контакту з ним. Наукова езотерика тут говорить про припинення існуючого діалогу між зовнішніми усвідомленнями та багажем накопиченої пам’яті. Тобто, вимагає переходу від образно – понятійного мислення, як основи того свідомого життя, що існує сьогодні, до інтуїтивно образного сприйняття образних команд живого, цілісного світу.
Що і відбувається з виходом людини на волю, за межу свого антропологічного буття. На виручку тут приходить внутрішній ментальний план, який являючись посередником між світом зовнішнім та світом внутрішнім, здатен взяти на себе таку роль. Людина тут опановує себе поєднуючись, образно кажучи, з тим богом, що існує у неї всередині. “Пізнай себе, пізнаєш свого бога”, – у великого суфія Сходу Ібен Руша. Характерність саме цього ментального плану, адаптованого до патерну умов ареалу проживання в людині і формує відповідний світогляд будь якого існуючого на землі етносу. Знаково – образна культура якого якраз і забезпечує те сродне з цілісним планом світу життя, переводячи людські вірування до стану природної Нірвани Кальпи Самадхи на внутрішньому плані. Така людина вже знає світ подій, що точиться довкола неї і у злитті з ним може сама собі дати раду. Успіх її життя назовні залежить саме від цього. Упередженість, що зникає з її життя у її новому набутому стані, у контакті з цілісним планом, надає енергії, здоров’я та довголіття, наповнюючи життя справжньою змістовністю та розкриваючи головну його мету. Та мета лежить у переході до того світу душі з якого людина і прийшла у цей світ. В цей час і вирішується головна проблема людської смертності. Яка стає свідомим переходом до тих нових планів буття світу, що відкриваються перед нею.
Зрештою стає можливим говорити про розподіл умов життя цілісної людини і людини життя якої обмежено лише зовнішнім планом.
Так на зовнішньому плані постає:
- Своє особисте планування життя часто у протиріччі з тим, що панує у природному довкіллі.
- Упереджене відношення до подієвого простору якого, через пануючі відсторонені вірування, веде до нестачі енергії в самому енергокомплексі людини звідки постають невірні рішення та саме життя стає життям втрачених сподівань.
- Звідси короткий вік та хвороби, боротьба з якими ніяк не досягне свого переможного кінця. Бо втрачається можливість природного фазового переродження фізичного тіла у контакті з цілісністю. Це відновлення сьогодні загальмоване відстороненістю людини від цілісного, скеровуючого людське життя аспекту світу.
- Сьогодні життя панує в ілюзії світу, причинноповязана правда якого стає закритою. Звідси неспинна боротьба між добром та злом, та відсутність реалізації своєї сповіданої долі.
- Все це стоїть за упередженим відношенням до подій життя, генерованого обмеженим досвідом лише зовнішнього плану.
- Відсутність головної мети людського життя як переходу у світ своєї душі і спорідненого з цілим шляху життя, що веде до неї.
- Вірування стають відірваними від реалій самого життя, де Єдиний дух, що панує в світі, стає лише відстороненим відображенням назовні.
Все це змінюється коли приходить цілісне світосприйняття:
- Цілісна людина знає та усвідомлює плани того життя, що вирує в довкіллі. Тому може обирати шляхи у реалізації того, що закладено в неї від народження.
- В цьому їй допомагає близький контакт з природним довкіллям, з тими обставинами, які панують в ньому тут і зараз, що стає питомим джерелом її наснаги на життя.
- Вона знає ту волю, що живе на волі, в якій її намір стає скеровуючим принципом у веденні свого життя.
- Споріднюючи ті наміри з причинним полем цілого, вона отримує силу свого впливу на довколишнє.
- Вона в своєму тілі опановує фазові переходи у сідлі біфуркації другого роду, тому має змогу налагодження свого здорового стану поза впливом зовнішнього часу.
- Світ цілісності приймає таку людину, як нову сходинку у ієрархії світу, до якого вона пристає у кінці свого життя.
Приведене вище не є чимось незнаним та невідомим, адже ще Соломон у свій час зауважив: “Почути те, що бачиш і побачити те, що чуєш не одне і те саме “. Що і головною відмінністю світосприйняття цілісної людини відомого, як стає зрозумілим, ще з сивої давнини. Отже знали та усвідомлювали те, що є головним завданням людини на життя. Входження та повернення в те знання є головною задачею сьогодення.
А хто Богом не сподоблений, той перебуває як сліпий не маючи з ним частки.
(Велесова книга)
В світлі приведеного вище свідчення з давнього слов’янського перепису – Велесової книги необхідно зазначити, що всі розмови про підробку цього твору Юрієм Миролюбовим розбиваються об просте правило перекладу будь чого, він той переклад або тлумачення тексту, не може перевершувати оригінал. Що якраз і виходить у тих звинуваченнях про підробку цього твору існуючу сьогодні. Де оригінал зіштовхується з повним незнанням законів світової езотеричної науки опонентами, яким цей давній перепис в точності відповідає. В якій головним законом існування людської самості є слідування тій онтології цілісності світу, що панує у його гармонії.
Сьогодні розуміння тієї цілісності зупиняється на рівні розуміння того Єдиного, що стоїть за антропологічною завісою і спонукає до існування згаданої вище гармонії, що панує в ньому як причинно пов’язаному цілому. І людська самість прочитується від того, як частка того Єдиного, що існує в кожному. І це все. Від чого дослідження витоку тих законів, в яких відбувається становлення тієї самості стає справою неможливою. Бо потрібен перехід самого спостерігача за ту антропологічну межу, що розподіляє внутрішній світ від зовнішнього.
Ось як сучасна наука підходить сьогодні до самого поняття людської самості в науковому дослідженні Любові Мазур з Львівського університету: “ Ще С. К’єркеґор відзначив парадоксальність людської самості, вказуючи на те, що в ній співіснує конечне і нескінченне, минуще і вічне, джерела трансцендентності і індивідуалізації, неповторної в екзистенції. Особливість її діалектики полягає в тому, що не треба долати ці полярності, а приймати їх як даності, тобто позитивно покладати друге відповідно до першого, щоб з’єднати те, що в людині є«осколок» (С. К’єркеґор), і наблизитись до«невловимої таємниці» (М. Гайдеґґер).
Проте проблема трансцендентного вибору, яка, на думку більшості екзистенціалістів, становить тут основу буття кожного індивіда, актуалізувала замовчувані раніше до-, поза- і надлюдські трансцендентні виміри особистості, спонукала до усвідомлення власних коренів і вищої свободи ”.
Як показали дослідження у науковій езотериці, де сам спостерігач виведений за антропологічну межу звуженого зовнішнього світогляду у надлюдські трансцендентні виміри, згадана “вища свобода” є “волею на волі”, тобто існує за межею ілюзорного сприйняття світу на його зовнішньому, проявленному плані. Про що в подальшому і ведеться мова у приведенному діскурсі.
“ У сучасних дискурсах, близьких до постмодерністських і герменевтичних, усе, що здавалося важливим і вирішальним у людському існуванні як такому, набуває відносного характеру, проте не переростає у байдужість і не змушує почувати себе вигнанцем. Акцент робиться на самості. як центрі сумативної цілісності свідомого і несвідомого психічного буття. Стає зрозумілим, що цілісності за життя людина не може мати, бо завершеність її цілісності визначається датою смерті. Та й авторство на “самість” обмежене іншими, які покладають на неї відповідальність. Поль Рікер розглядає самість як інакшість [15, с. 378–380]. А згідно з К.-Г. Юн-гом, самість– це “ ціль життя, бо вона досконалий вираз того, як складається доля, що й називається індивідуумом, і не тільки окремої людини, але й всієї групи, в якій вона доповнює інших до цілісного образу ” [27, с. 314]”.
Як знову ж таки показує науковий аналіз у переведенні дослідника за антропологічну межу, людська самість лежить глибше і не може бути обмеженою іншими і вона не є ціллю життя. Навпаки людська доля є самовиразом тієї самості пануючій у непроявленім і людська цілісність у своєму самостановленні від того таки може набуватись за її життя. Більше того, це є головне її завдання на переході у світ її душі до тієї самості, звідки вона насправді прийшла. Саме сюди спрямовані всі реінкарнаційні цикли її перенароджень на проявленому плані. Тому смерть не є кінцевою інстанцією її життя, а є свідомим переходом в нову площину життя у ієрархії світу у досягненні своєї зрілості.
Далі у приведеному дослідженні знаходимо: “ Підсумовуючи, слід виділити основні етапи в концептуалізації самості і Я:
1) самість сприймається як цілісна архетипова психе, яка під впливом аналітичної діяльності его-свідомості, що зароджується в ній, диференціюється, і стає основою індивідуалізації. Завдяки ритуалу, що є джерелом первинних ідентифікацій, відбувається інтеріоризація цінностей, норм, ідеалів, моделей поведінки. Ідентифікація з героїчною фігурою демонструє прийняття на себе інакшого і приховано присутня в ідентифікаціях цінностей, це сприяє тому, що «загальна справа» стає вищою за будь-чиє власне життя, тим самим елемент лояльності розвивається в характері і слугує збереженню Я;”
Насправді на протязі життя відбувається заглиблення людини у першородну тінь, у ту справжню “загальну справу”, де відбувається її поєднання з причинним цілісним компонентом світу. Звідки і з’являється Бог у особі Сина Божого. Тієї самості, що неcпинно реінкарнує на шляху осягнення світу цілісності, з подальшим входженням, поверненням в неї в кінці життя. Від того людина насправді носить у собі триєдність, яка виступає як єдність супраментального, божого плану, ментальної самості та проявленого Я. Що є аналогом тієї самої Святої Трійці, що і у християн. Аватар віри яких, шукаючи виток вічного життя у своїх мандрах по світу, якраз і зупинив свій погляд на образі того Сина Божого присутнього в кожному від його народження. “Хто має віру в Сина Божого матиме життя вічне“,- знаходимо його головний висновок у гностичнім апокрифі від Фоми. Це про нього говорять суфії коли стверджують: “ти не цей, ти той “. Саме від цього християнство і отримало таке поширення у людському світі. Мабуть тому, що це вчення якраз і відповідає головній задачі людини на життя.
Далі у дослідженні Мазур знаходимо:
2) з розвитком рефлексивності і аналізу верховну позицію по відношенню до самості займає Я, відбувається її розутілення і перетворення у точкову самість; 3) самість постає як процес самовизначення особистості, її творчої само актуалізації (Ніцше, романтизм, російська філософія, екзистенціалізм). Поняття Я означає діючого агента, актора і фіксує ментальну репрезентацію особистості, її самосвідомості, її уявлення про себе;”
Як знову ж таки показало дослідження з позиції тіні людського життя, набута людська ментальність є тим, що у психології зветься операцією Епохе або ж ментальним браком, коли Я викрісталізовується у точці поєднання зовнішнього та цілісного, причинного аспекту світу. Будь яке своє уявлення тут пропадає, людина стає носієм тієї правди життя, в якій присутня на ментальному, причиннопов’язаному плані у непроявленім. Назовні це проявляється в розкритті її духу через сповідану честь, совість, правдивість та гідну постанову себе у житті.
Можливо сказати, що тут проявляється якості самої людської самості, через рахманську совість та честь. Що і прислуговує самостановленню індивіда на зовнішньому плані, через точку його контакту у невимовнім. Від цього приходить сила, енергія та майстерність розбудови життя назовні у тій правді світу, що стає приступною .
Далі у дослідженні Мазур піднімається питання репризентації такої людини у людському суспільстві. Де ті вище приведені чесноти сьогодні приймають цілком атрибутивний характер. І є результатом відповідного договору в пануючій суспільній ідеології. Через що знання істинного тут замовкає разом з тією правдою, що ходить у причиннопов’язаному, цілісному світі, вводячи його у гармонію.
“ На сучасному етапі постала проблема подолати негативне відношення до самості, як процесуальності і знайти джерела її абсолютності і визначення, її етичної детермінації. Історико-філософський огляд дає нам можливість виділити дві тенденції, дві традиції в осмисленні природи і меж людської самості і Я.
Критерієм їх виділення є розуміння особистісної ідентичності: ідентичність як тотожність, і ідентичність як самість. Лише, коли часові імплікації починають виходити на передній план, протистояння між двома традиціями починає створювати проблемне поле”.
Суспільство, що постало у відповідній ідеології цілісності цього проблемного поля не має. Це ефект постіндустріального суспільства, віддаленого у своїй ідеології від справжнього причиннопов’язаного, цілісного світу. В якому панує одна правда і існує інтуїтивно образне мислення, ціль якого лежить в слідуванні образним командам Цілого до якого вже належить людська самість, що пануює назовні у вигляді Я. Світ насправді має три головних виміри, що відповідають людській сутності, це першородна тінь, цілісний причинноорганізований світ і його проявлений аналог назовні. І дослідження людської самості повинні слідувати тому розподілу, в яких вона присутня.
Далі у дослідженні Мазур знаходимо таке:
“ З чим можна пов’язати сталість особистості у часі? Відповідь, на перший погляд, є простою. – Характер як сукупність схильностей, за якими ми впізнаємо ту чи іншу особу, звички, набуті ідентифікацією, за допомогою яких до складу тотожного входить інакше. І вже на рівні характеру можна спостерігати покриття самості тотожністю”.
Як показує пряме дослідження реінкарнаційних циклів переродження проявленного Я, характер людини являє собою сукупність набутих базальних комплексів у її життях за межею існуючого тепер досвіду, на проявленному плані сьогоденного життя. У ньому проявляється лише досвід тих циклів життя, що залишилися за її спиною, на її монадному плані. Сам характер це лише спосіб проявлення людської самості, концепція якої складається у дотичності до цілісного, причинно пов’язаного аспекту світу де проходить її справжнє життя.
Далі у Любові Мазур слідує:
“ Підсумовуючи, слід виділити основні етапи в концептуалізації самості і Я:
1) самість сприймається як цілісна архетипова психе, яка під впливом аналітичної діяльності его-свідомості,
що зароджується в ній, диференціюється, і стає основою індивідуалізації. Завдяки ритуалу, що є джерелом первинних ідентифікацій, відбувається інтеріоризація цінностей, норм, ідеалів, моделей поведінки. Ідентифікація з героїчною фігурою демонструє прийняття на себе інакшого і приховано присутня в ідентифікаціях цінностей, це сприяє тому, що«загальна справа» стає вищою за будь-чиє власне життя, тим самим елемент лояльності розвивається в характері і слугує збереженню Я;”
Насправді тією “ загальною справою ” є інтуїтивно образне спілкування з полем Єдиного звідки постає ведення людини на шляху її сповіданої долі через ту саму его-свідомість.
Про що і говориться далі у приведеному дослідженні:
“Виявлені такі характерні прояви самості у її відношенні до Я. По-перше, самість є фундаментальною основою людини, яка визначає її як особистість і задає спосіб її формування. Вона гетерогенна і тому є джерелом спонтанної активності людини. Здійснюючи трансцендентну функцію, яка проявляється у синтезі протилежних позицій, вона «породжує заряджену енергією напругу і веде до нового рівня буття, у нову ситуацію» [28, с. 39]. Але оскільки самопізнання людини обмежене лише тим, що її свідомість знає про саму себе, то не слід сподіватись на те, що вона здатна пізнати свою дуальність, усвідомити те, що зло протистояння поза її волею властиве її людській природі. Індивід вирізняється невикорінною схильністю звільнятися від усього, чого він про себе не знає і знати не хоче, приписуючи ці якості комусь іншому. Визнання власної тіні, своєї недосконалості є необхідною передумовою встановлення стосунків між людьми.
По-друге, самість інтерперсональна, вона передбачає іншого, а Я, нехай це звучить як тавтологія, егоцентричне. Інший допомагає мені зосереджуватись, самоутверджуватись, зберігатись у своїй ідентичності[5]. Без іншого не було б моєї, „власної” особистості, яка протистоїть іншим особам або об’єктам поза „ мене ”.
По-третє, якщо Я виконує функцію інтеграції, яка соціально проявляється у формі адаптації, то основним призначенням самості є процес індивідуації індивіда, перетворення його в цілісну Особистість”.
Браво, нічого ліпшого не скажеш, що підтверджує все нами вище сказане. Справа в тому, що соціум в якому існує індивід і до якого він належить формує людську самість у відповідності до зовнішніх умов. Без цього людини ще немає, не існує, в чому Любов Мазур безперечно права. Але слід зауважити, що інтровертна тінь людської особистості саме і несе у собі те трансцендентне, пов’язане з причинним, цілісним аспектом світу, тобто несе у світ людини правду того буття де вона існує вже як сутність світового рівня. І протиріччя тут виникає у неузгодженості самої постанови соціуму з тим цілісним планом пануючим у непроявленім. На чому не усвідомлено і стоїть, на чому і ґрунтується сьогодні суспільство.
Підтвердження цьому знаходимо далі: “Я підпорядковане самості і відноситься до неї як частина до цілого. Отже, Я– це центр, який світиться на блискучій поверхні “ карти свідомості ”, а сама ця карта – лише хмаринка на сферичній поверхні “ всієї ”, “ повної ”, “ цілісної ” самості. Криза ідентичності – це туга людини фрагментарної, часткової, одновимірної за повнотою і цілісністю, криза, яка ніколи не знайде свого вирішення, бо самість знаходиться поза межами свідомості. «Немає ніякої надії на те, що ми досягнемо навіть наближеного усвідомлення Самості, бо, скільки не змогли б ми усвідомити, завжди ще залишається визначена і невизначена кількість несвідомого, яке так само відноситься до тотальної Самості» [26, с. 398].
Насправді тотальна Самість визначається у переході сформованого Я за межу оточуючого світу в інші його паралелі або ж горизонти. Духовне зростання людини на колах Велеса або на сходинках Іакова існуючих у трансцендентному тому є безперечним доказом.
Як бачимо, сучасна наука надзвичайно близько підійшла до того трансцендентного про яке говорить і пробує аналізувати. Що є справою неможливою на рівні лише зовнішнього, одноплощинного усвідомлення світу. Тому наступним кроком повинно бути входження в те триєдине трансцендентне, де науковий аналіз в змозі розставити всі крапки у дослідженні законів невимовного та самостановлення людини в ньому. “Але то вже буде друга людина”, – скаже нам хтось. Так, погодимось ми з ним, людина постає на тому переході не та, але і не інша, якщо прислухатись до свідчення Олени Реріх.