А хто Богом не сподоблений, той перебуває як сліпий не маючи з ним частки.
(Велесова книга)
В світлі приведеного вище свідчення з давнього слов’янського перепису – Велесової книги необхідно зазначити, що всі розмови про підробку цього твору Юрієм Миролюбовим розбиваються об просте правило перекладу будь чого, він той переклад, не може перевершувати оригінал. Що якраз і виходить у тих звинуваченнях про підробку цього твору існуючу сьогодні. Де тим “оригіналом” є повне незнання світової езотеричної науки, яким цей давній перепис в точності відповідає. В якій головним законом існування людської самості є слідування тій онтології цілісності світу, що панує у його гармонії.
Сьогодні розуміння тієї цілісності зупиняється на рівні розуміння того Єдиного, що стоїть за антропологічною завісою і спонукає до існування згаданої вище гармонії, що панує в ньому як причинно пов’язаному цілому. І людська самість прочитується від того, як частка того Єдиного, що існує в кожному. І це все. Від чого дослідження витоку тих законів, в яких відбувається становлення тієї самості стає справою неможливою.
Ось як сучасна наука підходить сьогодні до самого поняття людської самості в науковому дослідженні Любові Мазур з Львівського університету: .
“ Ще С. К’єркеґор відзначив парадоксальність людської самості, вказуючи на те, що в ній співіснує конечне і нескінченне, минуще і вічне, джерела трансцендентності і індивідуалізації, неповторної в екзистенції. Особливість її діалектики полягає в тому, що не треба долати ці полярності, а приймати їх як даності, тобто позитивно покладати друге відповідно до першого, щоб
з’єднати те, що в людині є«осколок» (С. К’єркеґор), і наблизитись до«невловимої таємниці» (М. Гайдеґґер).
Проте проблема трансцендентного вибору, яка, на думку більшості екзистенціалістів, становить тут основу буття кожного індивіда, актуалізувала замовчувані раніше до-, поза- і надлюдські трансцендентні виміри особистості, спонукала до усвідомлення власних коренів і вищої свободи ”.
Як показали дослідження у науковій езотериці, де сам спостерігач виведений за антропологічну межу звуженого зовнішнього світогляду у надлюдські трансцендентні виміри, згадана “вища свобода” є “волею на волі”, тобто існує за межею ілюзорного сприйняття світу на його зовнішньому, проявленному плані. Про що в подальшому і ведеться мова у приведенному діскурсі.
“ У сучасних дискурсах, близьких до постмодерністських і герменевтичних, усе, що здавалося важливим і вирішальним у людському існуванні як такому, набуває відносного характеру, проте не переростає у байдужість і не змушує почувати себе вигнанцем. Акцент робиться на самості. як центрі сумативної цілісності свідомого і несвідомого психічного буття. Стає зрозумілим, що цілісності за життя людина не може мати, бо завершеність її цілісності визначається датою смерті. Та й авторство на “самість” обмежене іншими, які покладають на неї відповідальність. Поль Рікер розглядає самість як інакшість [15, с. 378–380]. А згідно з К.-Г. Юн-гом, самість– це “ ціль життя, бо вона досконалий вираз того, як складається доля, що й називається індивідуумом, і не тільки окремої людини, але й всієї групи, в якій вона доповнює інших до цілісного образу ” [27, с. 314]”.
Як знову ж таки показує науковий аналіз у переведенні дослідника за антропологічну межу, людська самість лежить глибше і не може бути обмеженою іншими і вона не є ціллю життя. Навпаки людська доля є самовиразом тієї самості пануючій у непроявленім і людська цілісність у своєму самостановленні від того таки може набуватись за її життя. Більше того, це є головне її завдання на переході у світ її душі до тієї самості, звідки вона насправді прийшла. Саме сюди спрямовані всі реінкарнаційні цикли її перенароджень на проявленому плані. Тому смерть не є кінцевою інстанцією її життя, а є свідомим переходом в нову площину життя у ієрархії світу у досягненні своєї зрілості.
Далі у приведеному дослідженні знаходимо: “ Підсумовуючи, слід виділити основні етапи в концептуалізації самості і Я:
1) самість сприймається як цілісна архетипова психе, яка під впливом аналітичної діяльності его-свідомості, що зароджується в ній, диференціюється, і стає основою індивідуалізації. Завдяки ритуалу, що є джерелом первинних ідентифікацій, відбувається інтеріоризація цінностей, норм, ідеалів, моделей поведінки. Ідентифікація з героїчною фігурою демонструє прийняття на себе інакшого і приховано присутня в ідентифікаціях цінностей, це сприяє тому, що «загальна справа» стає вищою за будь-чиє власне життя, тим самим елемент лояльності розвивається в характері і слугує збереженню Я;”
Насправді на протязі життя відбувається заглиблення людини у першородну тінь, у ту справжню “загальну справу”, де відбувається її поєднання з причинним цілісним компонентом світу. Звідки і з’являється Бог у особі Сина Божого. Тієї самості, що неcпинно реінкарнує на шляху осягнення світу цілісності, з подальшим входженням, поверненням в неї в кінці життя. Від того людина насправді носить у собі триєдність, яка виступає як єдність супраментального, божого плану, ментальної самості та проявленого Я. Що є аналогом тієї самої Святої Трійці, що і у християн. Аватар віри яких, шукаючи виток вічного життя у своїх мандрах по світу, якраз і зупинив свій погляд на образі того Сина Божого присутнього в кожному від його народження. “Хто має віру в Сина Божого матиме життя вічне“,- знаходимо його головний висновок у гностичнім апокрифі від Фоми. Це про нього говорять суфії коли стверджують: “ти не цей, ти той “. Саме від цього християнство і отримало таке поширення у людському світі. Мабуть тому, що це вчення якраз і відповідає головній задачі людини на життя.
Далі у дослідженні Мазур знаходимо:
2) з розвитком рефлексивності і аналізу верховну позицію по відношенню до самості займає Я, відбувається її розутілення і перетворення у точкову самість; 3) самість постає як процес самовизначення особистості, її творчої само актуалізації (Ніцше, романтизм, російська філософія, екзистенціалізм). Поняття Я означає діючого агента, актора і фіксує ментальну репрезентацію особистості, її самосвідомості, її уявлення про себе;”
Як знову ж таки показало дослідження з позиції тіні людського життя, набута людська ментальність є тим, що у психології зветься операцією Епохе або ж ментальним браком, коли Я викрісталізовується у точці поєднання зовнішнього та цілісного, причинного аспекту світу. Будь яке своє уявлення тут пропадає, людина стає носієм тієї правди життя, в якій присутня на ментальному, причиннопов’язаному плані у непроявленім. Назовні це проявляється в розкритті її духу через сповідану честь, совість, правдивість та гідну постанову себе у житті.
Можливо сказати, що тут проявляється якості самої людської самості, через рахманську совість та честь. Що і прислуговує самостановленню індивіда на зовнішньому плані, через точку його контакту у невимовнім. Від цього приходить сила, енергія та майстерність розбудови життя назовні у тій правді світу, що стає приступною .
Далі у Мазур піднімається питання репризентації такої людини у людському суспільстві. Де ті вище приведені чесноти сьогодні приймають цілком атрибутивний характер. І є результатом відповідного договору в пануючій суспільній ідеології. Через що знання істинного тут замовкає разом з тією правдою, що ходить у причиннопов’язаному, цілісному світі, вводячи його у гармонію.
“ на сучасному етапі постала проблема подолати негативне відношення до самості, як процесуальності і знайти джерела її абсолютності і визначення, її етичної детермінації. Історико-філософський огляд дає нам можливість виділити дві тенденції, дві традиції в осмисленні природи і меж людської самості і Я.
Критерієм їх виділення є розуміння особистісної ідентичності: ідентичність як тотожність, і ідентичність як самість. Лише, коли часові імплікації починають виходити на передній план, протистояння між двома традиціями починає створювати проблемне поле”. Суспільство, що постало у відповідній ідеології цілісності цього проблемного поля не має. Це ефект постіндустріального суспільства, віддаленого у своїй ідеології від справжнього причиннопов’язаного, цілісного світу. В якому панує одна правда і існує інтуїтивно образне мислення, ціль якого лежить в слідуванні образним командам Цілого до якого вже належить людська самість, що пануює назовні у вигляді Я. Світ насправді має три головних виміри, що відповідають людській сутності, це першородна тінь, цілісний причинноорганізований світ і його проявлений аналог назовні. І дослідження людської самості повинні слідувати тому розподілу, в яких вона присутня.
Далі у дослідженні Мазур знаходимо таке: “ З чим можна пов’язати сталість особистості у часі? Відповідь, на перший погляд, є простою. – Характер як сукупність схильностей, за якими ми впізнаємо ту чи іншу особу, звички, набуті ідентифікацією, за допомогою яких до складу тотожного входить інакше. І вже на рівні характеру можна спостерігати покриття самості тотожністю”.
Як показує пряме дослідження реінкарнаційних циклів переродження проявленного Я, характер людини являє собою сукупність набутих базальних комплексів у її життях за межею існуючого тепер досвіду, на проявленному плані сьогоденного життя. У ньому проявляється лише досвід тих циклів життя, що залишилися за її спиною, на її монадному плані. Сам характер це лише спосіб проявлення людської самості, концепція якої складається у дотичності до цілісного, причинно пов’язаного аспекту світу де проходить її справжнє життя.
Далі у дослідженні Любові Мазур слідує: “ Підсумовуючи, слід виділити основні етапи в концептуалізації самості і Я: самість сприймається як цілісна архетипова психе, яка під впливом аналітичної діяльності его-свідомості, що зароджується в ній, диференціюється, і стає основою індивідуалізації. Завдяки ритуалу, що є джерелом первинних ідентифікацій, відбувається інтеріоризація цінностей, норм, ідеалів, моделей поведінки. Ідентифікація з героїчною фігурою демонструє прийняття на себе інакшого і приховано присутня в ідентифікаціях цінностей, це сприяє тому, що«загальна справа» стає вищою за будь-чиє власне життя, тим самим елемент лояльності розвивається в характері і слугує збереженню Я;” Насправді тією “ загальною справою ” є інтуїтивно образне спілкування з полем Єдиного звідки постає ведення людини на шляху її сповіданої долі через ту саму его-свідомість.
Про що і говориться далі у приведеному дослідженні: “Виявлені такі характерні прояви самості у її відношенні до Я. По-перше, самість є фундаментальною основою людини, яка визначає її як особистість і задає спосіб її формування. Вона гетерогенна і тому є джерелом спонтанної активності людини. Здійснюючи трансцендентну функцію, яка проявляється у синтезі протилежних позицій, вона «породжує заряджену енергією напругу і веде до нового рівня буття, у нову ситуацію» [28, с. 39]. Але оскільки самопізнання людини обмежене лише тим, що її свідомість знає про саму себе, то не слід сподіватись на те, що вона здатна пізнати свою дуальність, усвідомити те, що зло протистояння поза її волею властиве її людській природі. Індивід вирізняється невикорінною схильністю звільнятися від усього, чого він про себе не знає і знати не хоче, приписуючи ці якості комусь іншому. Визнання власної тіні, своєї недосконалості є необхідною передумовою встановлення стосунків між людьми.
По-друге, самість інтерперсональна, вона передбачає іншого, а Я, нехай це звучить як тавтологія, егоцентричне. Інший допомагає мені зосереджуватись, самоутверджуватись, зберігатись у своїй ідентичності[5]. Без іншого не було б моєї, „власної” особистості, яка протистоїть іншим особам або об’єктам поза „ мене ”.
По-третє, якщо Я виконує функцію інтеграції, яка соціально проявляється у формі адаптації, то основним призначенням самості є процес індивідуації індивіда, перетворення його в цілісну Особистість”.
Браво, нічого ліпшого не скажеш, що підтверджує все нами вище сказане. Справа в тому, що соціум в якому існує індивід і до якого він належить формує людську самість у відповідності до зовнішніх умов. Без цього людини ще немає, не існує, в чому Любов Мазур безперечно права. Але слід зауважити, що інтровертна тінь людської особистості саме і несе у собі те трансцендентне, пов’язане з причинним, цілісним аспектом світу, тобто несе у світ людини правду того буття де вона існує вже як сутність світового рівня. І протиріччя тут виникає у неузгодженості самої постанови соціуму з тим цілісним планом пануючим у непроявленім. На чому не усвідомлено і стоїть, на чому і ґрунтується сьогодні суспільство.
Підтвердження цьому знаходимо далі: “Я підпорядковане самості і відноситься до неї як частина до цілого. Отже, Я– це центр, який світиться на блискучій поверхні “ карти свідомості ”, а сама ця карта – лише хмаринка на сферичній поверхні “ всієї ”, “ повної ”, “ цілісної ” самості. Криза ідентичності – це туга людини фрагментарної, часткової, одновимірної за повнотою і цілісністю, криза, яка ніколи не знайде свого вирішення, бо самість знаходиться поза межами свідомості. «Немає ніякої надії на те, що ми досягнемо навіть наближеного усвідомлення Самості, бо, скільки не змогли б ми усвідомити, завжди ще залишається визначена і невизначена кількість несвідомого, яке так само відноситься до тотальної Самості» [26, с. 398].
Насправді тотальна самість визначається у переході сформованого Я за межу оточуючого світу в інші його паралелі або ж горизонти. Духовне зростання людини на колах Велеса або на сходинках Іакова існуючих у трансцендентному тому є безперечним доказом.
Як бачимо, сучасна наука надзвичайно близько підійшла до того трансцендентного про яке говорить і пробує аналізувати. Що є справою неможливою на рівні лише зовнішнього, одноплощинного усвідомлення світу. Тому наступним кроком повинно бути входження в те триєдине трансцендентне, де науковий аналіз в змозі розставити всі крапки у дослідженні законів невимовного та самостановлення людини в ньому. “Але то вже буде інша людина”, – скаже нам хтось. Так, погодимось ми з ним, людина постає на тому переході не та, але і не інша, якщо прислухатись до свідчення Олени Реріх.
Щасти Вам.