Архів січня 14, 2026
Сьогодні вже відомо, що справжня політика тільки тоді стає державною політикою країни, коли спирається у своїй основі на відповідну ідеологію. І тут існує два підходи.
Перший підхід – зовнішній, де політична ідеологія може спиратися на сукупність законів формування людського соціуму насмиканих звідусіль по світу. Головне тут відповідати вимогам часу становлення того чи іншого світового об’єднання, щоб стати його економічною чи суспільною часткою. В центрі такої ідеології стоїть накопичення відповідних статків, в яких грошова майнова сума накопичена у приватній сфері життя веде до свободи в соціумі. І де сама історична назва держави та самого населення починає відігравати суто декоративну роль. Така суто технічна нація нетривка і не здатна витримувати натиск зовнішнього світу. Тому змушена весь час змінювати свій головний закон, підлаштовуючи його під вимоги того зовнішнього світу через те, що закон тут стає суто зовнішнім, договірним законом, що не торкається вимог становлення самої нації та самої людини, як провідника звичаїв та звичаєвостей корінного етносу адаптованого у природнім довкіллі у відповідності до назви країни. В ньому немає людини, а є лише індивід, який повинен відповідати вимогам індустріальної побудови країни. Опікується подібна політика лише досягненням відповідного добробуту в країні в суто економічного розвитку, під що налаштовуються наука, освіта та органи правопорядку. Її ідеал багата, заможна людина. Тож не дивно, що в такій країні процвітає корупція, адже власний добробут поставлений тут за головну мету.
Другий підхід – суто національно-культурологічний, де вважається, що виховання людини та її становлення, як особистості повинно бути поставленим у голову політики держави. Тут на передній план виходять такі людські цінності як честь, совість, порядність та гідність. В такій людині закон знаходиться всередині через світоглядну налаштованість її до природного довкілля, що панує в світовій цілісності, до якої вона стає причетною. Подібна ідеологія, формуючи націю, формує і народ та країну, етнічна особливість якої входить тепер в її назву. Виховання та становлення людини тут стоїть на першому місці і прослідковується в науці, освіті та в пануючій культурі, де тепер немає потреби воювати з корупцією обмана в якій панує людський егоцентризм, бо це вже єдина формація, яка відповідає за кожну свою особистість сама. Природний отчий закон тут проглядає в звичаях та звичаєвостях, в мові, в піснях та художніх виробах, в побудові та убранстві жител. В ментальній налаштованості щодо світу причинно організованого Цілого, в якому панує та невловима на зовнішньому плані правда життя. Потуга виробничої сили спирається тут на талан людини, що знайшла себе та реалізовує свою долю на тій землі, куди вона прийшла по народженні. Тому, відповідає тій задачі, яку вирішує самим своїм життям, саме ту задачу яку сформулювала у свій час українська письменниця Леся Українка:«Собі дорівнятись».
Тобто повернувшись назад додому звідки вона прийшла, щоб постати в світі цілісності у оновленому досвідом життя образі. А для подолання цього шляху саме і потрібно відати і знати, щоб не ламати своє життя своєю упередженістю щодо причинно організованого світу. Тому, політична нація повинна таки мати за свою головну ідею становлення та розвиток самої людини як самості у її адаптації до землі етносу. Що повинно стояти в центрі як економічного, так і культурологічного життя держави. Тільки в такій державі панує справжня демократія, як право правого, що черпає свій стоїцизм від того природного закону в якому існує. Саме це право проголосив у свій час давній філософ Китаю Мо Дзі: “Всі люди рівні перед Небом, держава ж є наслідком їх угоди “.
Тут Небо виступає, як вища моральна інстанція, що створює людей і бажає їм добра, тому люди мають бути рівними, як діти однієї сім’ї, – говорить нам батько історичної науки Геродот. Виходить так, що сильнішим у своїй правді життя є народ адаптований до патерну умов ареалу проживання у свєму єднанні з Цілим. Від цього і постає будь який природний етнос та оперта на нього нація, що постає від тієї адаптації. Людська справжність та цілісність у житті постає саме з цього. В УКраїні це від початку булла лицарська, характерницька культура Запорізької Січі в казані якої і постала наця у культурі розкритого людського духу, що є звичаєвою тут. Січ була братством характерників, як за визначенням видатного письменника нашого часу Олеся Бердника. Тому відродження того і стоїть сьогодні на часі.
Щасти Вам.
Знаки та символи правлять світом, а не слово і закон.
(Конфуцій)
Християнство, як знакова релігія нашого часу у езотеричному дослідженні, веде своє походження з двох витоків. Перший з яких постає від давнього знакового символу прямокутного хреста, відомого ще за часів нашого Трипілля, та мабуть ще з Вавілону та Шумерської цивілізацій. В якій цей знак представлений теж у вигляді Сварги. За що йому надавалася така шана, виникає питання? В ті давні часи, коли людина ще бачила та знала, тобто володіла інтроспективним сприйняттям світу на тонкому плані, було помічено, що згортання довкілля з чотирьох напрямків світу на зовнішньому плані в одну точку, призводить до розкриття білого сліпучого світла в ній, яке гармонізуюче впливало на все довкілля. Те саме світло, як на диво, панувало в небі в дні весняного та зимового протистояння у так звані рахманські свята, призводячи до тієї самої гармонії на землі. Тобто, знак хреста, збираючи в собі зовнішнє, розкривав шлях на Небо, з його гармонізуючим впливом на Землю. Від того те світло віддавна вважалося божественним світлом горнього Неба. Яке володіло первинною правдою, як за свідченням кардинала римо католицької церкви Миколи Кузанського. За переконанням якого: “лише містичне богослов’я несе в собі дотик до того Єдиного, що несе у собі справжній зміст життя“. Ось через що той знак і стоїть на всих без винятку козацьких могилах у нас в Україні у вигляді орійського хреста. А ще мабуть через те, що те світло знайоме тут було, як світлий Ірій, ще від волховських часів.
Другий виток християнства пов’язаний з людиною, яка своїм вченням розкрила шлях до того світла, коли воно в цивілізаційних потугах пізніших часів було втрачено. Через що він і отримав своє ім’я Хреста, тобто адепта, що відродив те давнє знання в людстві, де воно було вже втрачено. Його гностичне вчення у пошуці тієї правди світу майже цілком викладено у Євангелії від Фоми. На цьому його вченні у пізніші часи і постала християнська релігія, що вже більше опікувалась своїм соціальним статусом, як впорядковуючої сили в посталому рабстві божому на землі.
В основі її все ж лежало і лежить відичне православ’я, майже цілком викладене в дусі вчення Христа у апостольських зверненнях фундаторів християнської церкви Петра та Павла. Тож відродження апостольської церкви у християнстві сьогодні вже стоїть на часі. В центрі якої по сьогодні стоїть той давній символ – прямокутний хрест, як знак, що відкриває людству шлях на Небо. І де релігія стає тим, чим є за своїм первинним призначенням. У перекладі з грецької, як відомо, слово “релігіо” означає зв’язок людини з Небом, який таки потрібно відновлювати сьогодні, у кінці постіндустріальної епохи.
Світло цілісності, яке відкриває знак хреста, веде до поєднання в людині зовнішнього та внутрішнього планів, з чого постає сама цілісна людина. Ця цілісна людина у християнстві є “ Сином Божим ”, у стані якого людство отримує своє справжнє, занурене у вічність життя, полишене тих негараздів, які існують в ньому в кінці згаданої постіндустріальної епохи. Це також поєднання двох проекцій або ж натур, як за Сковородою. Нам українцям це знайоме ще за часів енеолітичної цивілізації Трипілля. Де те поєднання відтворено у їх знаковій антропоморфній скульптурі та у знакі Вомріт, який ставився на посуд, як захисний символ.
То кому ж як не нам те знання відтворювати та нести у широкий світ, вже як відичне православ’я. У розвої того, що спадкоємно відноситься до нашої звичаєвої культури. В якій поєднання світу Прави та світу Яви, як у тому ж рахманському світогляді і веде до того, означеного вище, православ’я цілісної, поєднаної з цілісним світом людини.
Щасти Вам.