Як так сталося, що національна ідея українців стала таким нез’ясненним питанням, – може запитати сьогодні будь хто. Скільки розмов, скільки поламаних списів своїх і чужих, а віз, як кажуть, і понині там. Кажуть українці завжди у житті шукали правду, а як її знайти у світі сповненому протиріч? Бо як тільки та правда починає виголошуватися з меркантильних уявлень сьогодення, то вона одразу ж постає правдою Павліка Морозова. Відомого персонажа з пострадянських часів. Як бути? І чі є та сповідана правда взагалі, постає питання?
Дійсно, з суто зовнішнього світосприйняття, у світі де життя розіпнуте у боротьбі між добром та злом, рішення цього питання не існує. Які б правила чі новітні постанови ведення та контролю не приймалися, все те має тимчасовий ефект. Як запевняють розробники цих систем, все це не діє через дуже низький рівень людської самосвідомості. Про те саме, як на диво, згадують чинники з пострадянських часів, що саме низький рівень самосвідомості населення згубив те їх цілком надумане комуністичне майбутнє.
Що з тією самосвідомістю пануючій назовні не так, виникає питання? Бо оточуючий нас світ стоїть же і в ньому панує цілісна гармонія. Чому того немає у людському житті?
Може тому, що дух животворить, а буква вбиває, – якщо згадати апостола Петра. І все полягає в нашій суто зовнішній усвідомленості, яка не бере, не захоплює те причинне, гармонійне, що панує в природному світі?
Чому у нашому давньому переписі Велесовій книзі записано, – мусимо відати і знати обаполи тирла, тобто відати і знати за межею людської толоки життя? Вам тут одразу ж поставлять питання, – як це можливо, щось відати і знати за межею нашого життя? Тоб то за межею стін тієї печери Платона, в якій скніє, як за давнім переконанням, сама людина.
От тут і лежить та головна перепона, про яку згадує Гейзенберг у відомому своєму вислові: “Те, що ми спостерігаємо, є лише нашою уявною картиною світу, в який ми дивимось очима існуючої природознавчої картини світу і нічого іншого там не взмозі побачити “. Тобто, в своєму житті ми маємо ілюзорну картину світу в рамках розроблених теорій у нашому природознавстві. Тому живемо у світі ілюзій, де та означена правда життя, пошуком якої ми займаємося, взагалі існувати не може.
А що, може бути якось інакше, – можемо почути запитання? Коли ми добре озернемось довкола, то помітимо, що все змінюється, все тече в довколишньому світі. Сьогодні вже не так, як вчора. Усвідомивши це, Геракліт і склав своє знаменне, – у одну і ту ж річку неможливо увійти двічі. Водночас довколо себе ми бачимо об’єкти, що залишаються незмінними у тому плині часу. Від того маємо усвідомлення Парменіда, – все є стабільним і незмінним в світі. Виникає питання, як все те одночасно існує в світі, який ми спостерігаємо?
Очевидно, потрібно ввести в коло наших понять другу систему, яка на відміну від зовнішньої ,утримуючої ту стабільну незмінність, дозволяла б ті зміни, які ми спостерігаємо у довкіллі. Таке може собі дозволити лише цілісна система світу, що існує в межах своїх енергетичних горизонтів у непроявленому, у переході між якими все живе і еволюціонує в світі, що нас оточує. Тобто світ, що нас оточує має два головних плани один стаціонарний, проявлений, а інший змінний, поєднаний причинним зв’язком на своєму цілісному, непроявленому рівні. Який саме і поєднує все довікілля у гармонійне одне, несе з собою ту причинно пов’язану правду життя, яку ми з тобою, шановний читачу, шукаємо. Тому і мусимо відати і знати обаполи тирла, – згідно настанови наших пращурів. Але тільки у розкритті духовного плану людини те стає можливим, – скаже нам знаючий читач. Який розкривається через сповідану честь та совість у людському житті, як про це говорять наші прадіди за Тарасом Шевченком.
Виходить так, коли людина у своєму житті сповідує головні настрої свого духовного плану, таких як честь, совість, правдивість та доброчесність, то вона у своєму відстороненні від зовнішнього, стає належною тому внутрішньому світу, де та правда насправді існує. Честь для всих одна, ми не вправі жити коли загублена честь – знаходимо у німецкого філософа Шіллера усвідомлення того. Честь – це зовнішня совість, а совість – це внутрішня честь, – розкриває далі цей когнітивний зв’язок людини і цілісного світу Шопенгауер.
Саме за тим настроєм все живе і зростає у нашому довкіллі, черпаючи з того енергію свого життя. Цю правду можливо знати, усвідомлювати, але не говорити, бо це відноситься до внутрішнього, невимовного, – скаже нам свідомий того закону читач.
От тут ми з тобою, шановний читачу і виходимо на той рівень, з якого розкривається та загадка національної ідеї України, що лежить у записі, – козацькому роду нема переводу. Саме її розкриває кошовий отаман Сірко у своєму відомому вислові, – ви говорите про те, що і так всі знають, а знання це те, що усвідомлюють, знають та не говорять. Тобто, українська культура у всі часи сягала тієї інтровертної глибини, коли людина на інтуїтивному рівні, у доторку до невимовного, пізнавала ту невловиму назовні правду – істину. З цього і постала та висока людська гідність, що притаманна українцям у тій правді божій. Мабуть тому у нашій відомій народній пісні і записано ту основу лицарської звитяги, що ту правду життя у всі часи і розкривала, – козацькому, читай лицарському роду у нас нема переводу.
Більше того, у віршованих рядках нашого гімну існує запис, що розкриває споріднену дію людини з тим внутрішнім простором світової цілісності, – зникнуть наші воріженьки як роса на Сонці. Як, у який спосіб це взагалі може бути? Відповідь знаходимо у того ж Сірка, – нужда закон змінює , Божа милість надається всім хто просить її та шукає, – говорить кошовий отаман про ту споріднену з тим цілісним планом дію людини знання у житті. Який не програв у своєму житті жодної своєї битви.
Подібне одномоментне зникнення всих негараздів з людського життя, – зникнуть наші вороженьки, – говорить про те здійняття самосвідомості, коли людина виходить на волю, за межу толоки звичайного буття. Тобто, людина опановує ту свою інтровертну глибину, яка веде до поєднання її з цілісним, причинним світом, існуючим на його непроявленій стороні. Саме тут, у зміні самого горизонту життя, стає можливим те одномоментне зникнення негараздів в ньому, спричинених людською упередженістю. Знову ж таки чому? Мабуть тому, що тут вступає у свої права та правда життя, що керує світом. А у неї не існує того розподілу на добро та зло, що переслідує людину на зовнішній стороні її життя. В своїй хаті (одна) своя правда, і сила, і воля, – знаходимо ту постанову людини в житті того ж Тараса Шевченка.
Як показує наше з тобою, шановний читачу, дослідження витоків формування інтровертної культури українського етносу, вона веде свій початок від лицарської звитяги козацтва у давньому звичаєвому вислові – козацькому роду нема переводу. Лицарство Великого Зеленого Лугу відпочатку сповідували чесноти пробудженого лицарського духу, які вважалися єдино вірною постановою людини в житті. Тепер ми знаємо чому. Мабуть тому, що за тією розкритою силою духу стояла та гідна людська постанова себе у житті, за якою в нього приходила сила правди та вдача, а з нею щасливе майбуття на цьому світі.
Виникає питання, звідки така висота духу постала у русів з Середнього Подніпров’я? Означена лицарська звитяга , вочевидь, веде своє походження від княжих дружинників які: свідомі Кмети під трубами повиті, під шоломами возлеяні, – знаходимо у Слові о полку Ігоревім. У Лаврентієвському записі, – Кмети лучшіє мужі, що доіщуються честі та слави.
Звідки у них все це пішло, знову ж таки виникає питання? Лицарської звитяги давні вої, дружинники князя набували на Арконі, місці паломничества воїнів з Київської Русі до земель прибалтійських слов’ян Руян. Саме там набувалися ті лицарські чесноти, що поєднали на духовному рівні племена Русі у одне державне запровадження – Київську Русь. Бо саме звідти і саме походження топоніму Рус, де до назви будь чого добавлявся пефікс се. Тому звертання Руг – се з часом перейшло у Руса, лицаря з Аркону. В ризах – рунних записах Руян знаходимо тому підтвердження: “Життя є існування у совісті світу, у поєднанні сущого з розумом освяченим світлом неба”.
Те “світло неба”, разом з посталим від нього життям у лицарській честі та славі і поєднало зрештою племена слов’ян у одне цілісне запровадження – Київську Русь. Звідти, з полабських слов’ян прийшов і Рюрік, якого закликали на князівство, коли потрібно було укріпити Русь у статусі цілісної держави, через оновлення сповіданої культури лицарської честі та посталої від неї правди життя. Саме про козацьку Матір Славу згадує і Богдан Хмельницький, що теж поєднав у свій час країну у одне, – ще не вмерла козацькая мати. А ще раніш, у князя Святослава Хороброго, вираз тієї лицарської честі та звитяги лунає у його зверненні до свого супротивника, – Іду на ви.
Отже, таємниця національної ідеї українців була похована у відстороненні людини від правди світу у суто зовнішньому його сприйнятті. Де з втратою тієї лицарської честі та правди життя в людському світі запанувала договірна правда, яка і розподілила життя людське між добром та злом. І де стан волі людської, що виникає у свідомому обмеженні зовнішньої свободи у лицарстві світу, – хочеш бути великим – зменшись, був похований під егоцентризмом, що запанував у людському житті.
Останню крапку у тому винищенні інтровертної культури Русів поставили “великі просвітителі” Кирило та Мефодій на замовлення Візантії, що ніяк з тією силою русів не могли впоратися. Внаслідок чого всі санскритичні лунання інтровертної глибини давнього слов’янського письма були винищені у новоствореній кирилиці. Що на початку була суто церковною мовою, з якої і вийшла “велика та могутня” російська мова. З тією бідою людського відступничества сьогодні ми і маємо справу.
Але національна ідея людської справжності та цілісності зрештою і постає у високо піднятій булаві над головою наших гетьманів та президентів. Що несе те саме ствердження, – лицарському, козацькому роду нема переводу, як гідного способу життя людини на цій землі. Та булава від кошових Запорізької Січі, що була у довгі часи форпостом тієї лицарської культури людського духу. Нація українців вийшла саме з цього січового казана. Де у Січовому праві таки панувала правда світу, всупереч тому державотворенню, що народжувалось в довкіллі, вже у рабстві божому.
З руйнації Січі і постає в Україні руїна, де у пошуці тієї втраченої правди брат пішов проти брата. Кожен зі своєю заяложеною правдою вчорашнього дня. Бо все шукалося в ідеях та планах вже віджитого зовнішнього життя, де її годі було шукати. В тій руїні, що тягнеться до сьогодні, козацька слава і була похована розом з тією силою духу, що поєднувала країну у одне ціле. Як те все відновити? А заглянути у своє пройдешнє так далеко на скільки вдасця, як за рецептом великої письменниці нашого часу Докії Гуменної. Що ми з тобою, шановний читачу, і зробили, усвідомивши зрештою те, що віддавна лежало перед нашими очима.
Щасти Вам.