Сторінка Василя Чумаченка

Лише спесивість людська з

самоусвідомленням сміливим себе

вважає замість частки – цілим.

(Гете, Фауст)

Синопсис оріських гностиків доби Київської Руси відомий як рукопис Войнича достеменно засвідчує існування великого прориву у опануванні людиною позаантропного буття у давній орійській культурі, що існувала на терені земель Середнього Подніпров’я у часи раннього Середньовіччя, що і засвідчує сам рукопис оріїв . Концептуальні положення у становленні культури внутрішнього, супраментального плану, які ми тут знаходимо, переконливо доводять, життя людське у ті часи не було таким безпросвітним у плані духовного життя, яке є сьогодні.

         Світова езотерична наука знає сім щабелів сходження людини до вищих станів свідомості, які сьогодні існують і у християнській та східній традиціях. У характерницькій культурі України теж маємо сім сходинок становлення людського духу, які мають відповідну послідовність у досягненні стану “Світ в мені а я у світі “. Ось ці сходинки:

Поклик, Пізнання, Відання, Входження, Майстерність, Становлення та Цілісність.

         В рукописі Войнича на сторінці 68 – й (перша діаграма сонця та місяця) знаходимо те саме становлення у зростанні духовного світу людини, коли за свідченням четвертого даоського патріарха “Світле дзеркало вже не потребує підставки“:

1. Вість по віку ж. 2. Голе пощо ж бає. 3. Вість божая веде. 4. Ви то бере божиє. 5. Ви то бере божиє буле ж. 6. Вище голе боре. 7. Вищу голу віру берете.

         Виникає питання – навіщо?      Певно щоб стати на стежинку тієї правди життя, яка розлита в довкіллі, бо тільки тоді все виходить, все отримується у людському житті. Коли це стає можливим? Коли життя і віра стають одним, говорить характерницька наука. Тобто відбувається входження в істину, яка за висловом Григорія Сковороди і робить людину вільною. Що це дає?

         Континуальну силу системного перетворення, коли людина стає майстром та творцем своєї власної долі зливаючись з цілісним аспектом світу. З приводу чого на відомій картині козака Мамая і існує запис, що вже приводився раніш:” Сидить козак в кобзу грає, що задума все те має “. Звичайне мислення тут стає миследією занурене на рівень супраментального, божого плану.

         Виникає закономірне питання – чому все це не отримало широкого втілення і ми маємо на сьогодні в житті лише юдоль скорботи та печалі як за Святим письмом?

Щоб отримати відповідь на це сакраментальне питання потрібно повернутись до тих семи сходинок у зростанні та становленні людського духу. Чому їх сім?

         Становлення тонкого плану Всесвіту, як засвідчує езотерична наука, має сім головних енергетичних горизонтів до початку вже світу матеріального або ж корпускулярного. Тобто, непроявлений ноуменальний рівень утримує в собі сім головних резонуючих вібрацій опанування яких і призводить до людського злиття на тонкому рівні з цілісним світом пануючим тут. Але для цього в самій людині повинні існувати ці самі означені горизонти, існувати як здатність до набуття відповідні психофізичних настроїв резонуючих з відповідним енергетичним горизонтом світу на непроявленому його рівні. Розвиток людини у свідомому опануванні довколишнього простору на початок Середньовіччя міг сягнути лише шостого рівня. Необхідний сьомий вимушено добирався за рахунок проміжних засобів входження за звичай в контакті з різними польовими формами життя, духами та стихіями існуючими на тонкому плані. Звідси бурхливий розвиток всіляких релігійних культів, поклоніння божествам та всілякі жертвоприношення та ідолопоклонство. Людина в цей час, сама не бажаючи цього, отримувала господаря над своїм життям, що ставав проміжною ланкою між світовою цілісністю та людським життям у ній. Для формування сьомого рівня потрібен був розвиток інтелектуальної сфери з її високим рівнем інтегрованого мислення. Саме в цей час тонкі мислеформи образно – понятійного мислення починають дорівнювати тонким вібраціям сьомого, цілісного рівня Всесвіту резонуючи з ним. За рахунок чого і відбувається повне злиття входження тепер вже цілісної людини і світу

         Можливо зауважити, що орійська культура у свій час таки сягала сьомого рівня судячи з рукопису оріїв. Десь так воно і було, самі унікальні умови інської зони кристалічного щита Середнього Подніпров’я спонукали до цього. Саме з цього приводу у Велесовій книзі знаходимо необхідне підтвердження:”Маємо справжню віру, тож не потребуємо ніякої пожертви“. Тобто, будь яка антропоморфна пластика як і орнаментальний розпис розглядалися як інструментарій набуття людської справжності у поширенім сприйнятті світу. Психофізичні настрої, які набувалтся в цей час, були відстройками самого супраментального плану людини, тож пожертву приносити насправді було нікому.

         Але це був лише виняток, вся остання маса населення цього досягти не могла. До того ж виникли протиріччя між справді високими досягненнями в усвідомлені позаантропного світу і низьким рівнем образно – понятійних засобів його виразу та пояснення, що вочевидь проглядає у тім же рукописі Войнича. Тому мабуть і була започаткована техногенна ера цивілізаційного розвитку, яка дійшла свого кінця у 21 – му столітті.

         Духовне становлення було затримано, бо вело воно до створення штучних світів позаантропного буття та переходу в них після закінчення земного циклу життя якоїсь обмеженої маси віруючих. Ці світи не торкалися цілісного світу і тому не несли у собі необхідної потуги всієї континуальної енергії Всесвіту, що надавало людині необхідної волі в його межах, як творця свого власного життя. Саме через це природний розвиток людини в межах всієї цілісності був не повним і вона не виходила на те місце в світовій ієрархії, яке мала б опанувати від первинного задуму як сутності світового рівня.

         Але у суспільство, полишене духовного вектора розвитку, прийшла біда, наперед вийшов людський егоцентризм, який винищив провидців та святих, які були зв’язковою ланкою з цілісним світом і несли його корегуючий вплив у людському житті. Жорстокість та цинізм, що вийшли від цього примусили здригнутись навіть холодне серце нових властителів світу. Тому були написані правила праведного життя, що отримали свою канонічну форму в тім же Святім письмі та записаних Відах. З’явилися канонізовані святі   життя яких бралося за взірець, як перш за все страдницького шляху упокореного раба божого, що тільки за межею життя потрапляв до канізованого раю і таке інше. Але ще святий Петро зауважив у свій час з цього приводу:”дух животворить, буква ж вбиває“. Що вказує на гностичний, пізнавальний характер раннього християнства цілком проявленим вже у Євангелії від Фоми.

         Орійська культура з її правдою в середині була винищена, натомість прийшла хозарська договірна правда, яка регламентувала людське життя в межах соціуму назовні. Людина була відділена від своєї цілісної природи, про що свідчить та сама славнозвісна печера Платона, переймаючись у своєму житті вже чисто зовнішнім, ілюзорним світом. Так склався той стан справ, який маємо сьогодні. Звідси ведуть своє походження всі світові війни, що здригнули планету у продовж часу людського забуття свого справжнього призначення у цьому світі. Чому?

         Боротьба людини за свій духовний розвиток у ціліснім світі була замінена боротьбою за краще місце під сонцем у існуючім соціумі. Поверхнева культура, полишена свого внутрішнього керманича, взяла владу у свої руки, що породило ті небачені зразки цинізму та жорстокості у людському світі які маємо по сьогодні. Цей стан справ і констатував Антуан де Сент Екзюпері у своєму відомому заклику:” Існує одна проблема, одна єдина в світі – повернути людству духовний зміст, духовні турботи “.

         Тож у супраментальній психології маємо необхідне пояснення тих бурхливих протистоянь релігійних вірувань які прагли опанування світом, маючи на меті цілісну його впорядкованість , але за своїм власним обмеженим усвідомленням. Ця мета була недосяжною, знаємо тепер чому. Але все це не виправдовує те винищення духовних культур, що впродовж техногенної ери котилося планетою. Відчужена воля підпорядкованості “божествам” різних релігійних культів, не маючих нічого спільного з цілісним світом здійснювала це. Люди були лише пішаками в цій неузгодженій борні поза природних сил. Важелі керування людським світом потрібно брати у свої власні руки у ціліснім світі миру та божої любові до ближнього, такий висновок виходить сам собою. Нічого іншого не має, не існує. А віра, віра повинна бути одна де людина насамперед віре у саму себе -“у вірі вірува, бо мета віри в вірі ж”, як за заповітом оріїв, ведичне православ’я яких стає провідною релігією єднання людства і цілісного світу сьогодні.

Від’єднання культури будь якого народу від природних джерел призводить до виникнення загальної атрибутивної культури, від чого зникає її дієвість та адекватність подіям, що вирують в довкіллі. В суспільстві починають панувати ідеї суто соціального договору, метою якого стає лише економічний розвиток суспільства у його вже цілком споживчій орієнтації. Тут людина стає лише елементом виробництва, становлячись фаховим спеціалістом в тій чи іншій його сфері.

         В цій безпросвітній ситуації, де сама людина забута і лише реалізується гасло людина для суспільства, а не суспільство для людини, існує одна закономірність, що не одразу впадає в око. Успішними у досягненні високого економічного рівня є ті держави, які є національно орієнтованими. Поглянувши на Європу, так би мовити з висоти пташиного польоту, ми там побачимо держави, що мають неабиякий успіх у досягнутім рівні життя завдяки національній згуртованості та орієнованості головної частини населення на розбудову національної культури та держави. Що за цим стоїть? Розвинена національна культура стає тут збалансованим запобіжником буржуазного способу виробництва з його цілком егоцентричним способом ведення справ. Саме тому тут не має напів Франції, напів Англії чи напів Німеччини, а є Франція, Англія та Німеччина як суто цілісні національні утворення. Провідним у житті цих країн є духовний розвиток та становлення людини. Бо звідки тоді взятися сумлінному робітнику, патріотично налаштованому населенню, яке у розбудові своєї держави, образно кажучи, здатне не жаліти живота свого?

         Саме це проходить сьогодні повз увагу керманичів сучасного державотворення в Україні. Чому? Бо в нашій непростій історії загубився слід становлення культури справжньої людини, яка саме і стоїть на витоку нашого великого культурного спадку починаючи мабуть ще з часів Трипілля – Кукутені. Від чого національна культура значною мірою втратила свою життєдайність. Чому?

Не останню роль тут зіграла зовнішня орієнтація нашого продознавства з його відірваним від об’єкту дослідження відстороненим образно – понятійним мисленням. Ця біда прийшла, коли людина у боротьбі за виживання в голову свого становлення в світі поклала лише економічні чинники. Подібний однобокий розвиток веде сьогодні до Апокаліпсису в чому можемо переконатись лише поглянувши на ті безкінцеві негаразди, що маємо у своєму житті та житті своїх дітей.

         Ми по великому рахунку не знаємо мету того великого дійства, що зветься життям, в якому беремо безпосередню участь. Обрії внутрішньої культури духу, де та відповідь присутня закриті для нас. В цій безвиході стає надзвичайно актуальним голос нашої великої письменниці Докії Гуменної, що лунає в її книзі “Минуле пливе в прийдешнє”:

“Тепер, коли нечиста сила взялася викорінювати наші звичаї, переробляти весь лад життя, ламати психіку, створювати штучні ерзац – обряди, винищувати національну неповторність, тепер знання минулого – жива, цілюща вода. Тепер особливо актуально знати – і то зазирнути якнайглибше, скільки вдасця“. Що мала тут на увазі Докія Гуменна?

Зовнішній розвиток у природознавстві потрапивши у системну кризу добіг свого кінця у 20 – му столітті. Техногенний розвиток, втопивши в крові у безкінцевих війнах великі духовні надбання давніх культур людства, зробив одну корисну справу, він відтворив високу стелю евристичного мислення, яка сьогодні може стати тим мостом, що дозволить пірнути назад в безмежжя позаантропного буття. Осягнення супраментального плану пануючого тут стало можливим завдяки відточеному мисленню, коли мислеобрази генеровані людиною, вже сягнули рівня резонуючого з енергетичними рівнями світової цілісності існуючими на непроявленім плані.

         Можемо почути зауваження, що оріська культура доби Київської Руси, судячи з записів, які знаходимо у рукописі Войнича, таки сягала того супраментального рівня. Дійсно так, це стало можливим завдяки безмежній глибині проникнення людини у позаанропне буття в інській зоні кристаличного щита Середнього Подніпров’я, якої більше немає ніде в світі. Завдяки чому населення цих територій історично випереджало розвиток своїх сусідів у досягнутім рівні свого усвідомлення справжнього світу та законів його розбудови на внутрішньому плані. Але це був лише виняток, все інше населення того не мало. Окрім того, недостатній рівень образно – понятійного мислення, як це ми бачимо з рукопису оріїв, поряд з великим усвідомленням причинної правди світу та його розбудови на внутрішнім плані, завадило широкого розвою цього знання в ті часи. Тому запроваджена ера техногенного розвитку була необхідна.

         Але це не виправдовує того, що у її часи ніким неконтрольованим людським егоцентризмом, разом з орійською культурою були винищені пророки та святі люди, які несли необхідні відстройки істинного стану речей пануючих в світі у людське суспільство. Спасаючи його у такий спосіб від жаху цінізму та жорстокості до ближнього свого та оточуючого природного довкілля.

         Звідси і бере походження та головна задача, що сьогодні стоїть перед українським суспільством. Її у свій час також склала Докія Гуменна у своїй книзі “Благослови Мати”:

“Мені хотілося би думати, щотеперішня місія України, як центру осі сучасного світового вузла, знайти сінтезу між духовністю індоєвропейського Сходу і індоєвропейського Заходу з їх цілком відмінними методами шукання нових ідей”.

Шлях вирішення посталої задачі вказав у свій час Олесь Бердник у своїй “Альтернативній еволюції” :” Традиції древніх народів одностайно відзначають пантеїстичний світогляд пралюдей. Наші предки сприймали Природу як щось нероздільне з собою, своїми почуттями, думками, діями, прагненнями. Не було, і не могло бути відчуждення зовнішнього від внутрішнього: все було єдиним в єдиному потоці буття”.

         Виходить так, що нічого, зовсім нічого не можливо зробити українцям у налагодженні свого життя, не здіймаючи, не вирішуючи проблему всієї світової культури, яка веде до формування нової сходинки індоєвропейської цівілізації, вже за межею лише зовнішнього сприйняття світу. Подібне завдання, але у технічному розвитку суспільства в пізнанні законів пануючих у зовнішньому, постала у свій час і перед іудеями. І вони з цією задачею блискуче впорались, згадаймо Ісаака Ньютона, Пуанкаре, Макса Планка, Больцмана, Енштейна, Парацельса – людини, що заклала основи сучасної медицини і багато, багато інших. Хоча всіх пророків та провидців цього народу у свій час було так само безжально винищено. Тепер, суто зовнішній розвиток має змінитися на внутрішній, концептуально інший і кому його здійснювати як не нащадкам найбільших досягнень у цій сфері, якими були судячи з витоків оріїські гностики Середнього Подніпров’я.

Орієнтацію слов’ян на внутрішнє світосприйняття засвідчує давній перепис, відомий в світі як Велесова книга, де знаходимо знаменний з цього приводу вислів: ” Мусимо знати і відати обаполи тирла … щоб з богами постати у єдиній правді“.

А ще маємо відомий вислів нашого великого філософа Григорія Сковороди:“Проявлене ніщо, не проявлене є (головна) річ “. Що і лежить від початку у глибині української культури з її одвічним пошуком правли – істини, носієм якої і був Григорій Сковорода.

Що може надати людству розвиток культури внутрішнього, супраментального плану?

Становлення та розвиток людського талану у будь якій сфері життя від науки та мистецтва до економіки та політики, через високий рівень інтегрованості людини в цілісний аспект світу.

Законодавчий аспект якого несе у світ божу правду – не існує в світі не обраного народу, як і не обраної людини, все приходить звідти і повертається туди. Тому потрібно відповідати. Те, що ми живемо у божому світі, можливо переконатись лише кинувши погляд за вікно, гармонія, що там існує від чогось походить, хтось є її носієм. Орії називали цей план Великим Сустом божим, що веде та впорядковує людське життя. Сьогодні ми говоримо за світову цілісність узгоджену та впорядковану за Єдиним Одним.

         І в се ж, з чого потрібно починати впорядковувати наше життя? – можемо почути питання. Відповідь очевидна, зі здійняття рівня внутрішньої культури, щоб не займатись у житті пустопорожніми справами. Відійти, наприклад, від усвідомлень на державницько – побутовому рівні на державницько – світовий, що і надасть необхідного рівня та напрямку розвитку.

         Як торкнутися джерела того невимовного, що є справжньою сутністю будь кого? Усвідомлення те приходить, коли людина відволікається від повсякденного клопоту у зовнішнім. Воно приходить як одне єдине рішення серед багатьох посталих у житті, в ту мить і з’являється під ногами шлях, якому потрібно слідувати. Все станеться, все відбудеться коли він є. Людина самодостатня на цьому шляху. Всі найзаповітніші мрії здійсняться, бо за ту справу візьметься великий майстер, що існує в будь кому на супраментальнім рівні. З того постане справжня культура та ідеологія на якій сформується нація, що дасть потужний поштовх до відродження держави, якої давно чекається у світі.

Щасти Вам.

В. Чумаченко.

Супраментальна психологія є психологією якою переймається справжня, поєднана з цілісним світом людина. В Україні ця наука відома як характерницька наука, що встановлює взаємовідносини людини з світом позаантропного буття. Перехід за межу якого тут відбувався шляхом зміни психофізичного настрою на ментальнім рівні через набуття особливої знакової ментальності характерницького образу. Який ставав резонансно чутливою ланкою щодо живого, цілісного плану пануючому у непроявленім. Саме для цього у давні часи відтворювалися відповідні антропоморфні та зооморфні форми. Мета була одна, вийти за межу застиглості людської форми орієнтованої на суто зовнішнє сприйняття світу через її відповідну настройку на ментальному рівні. Напряму, через зовнішнє світосприйняття, як показали дослідження того проходу не існує.

Зазвичай первинна форма ментального образу набувалася у довготривалому контакті з ареалом місця проживання. Саме тут виникав той первинний образ ментального налаштування людини до патерну умов ареалу проживання, від якого виникав, за висловом Геродота, “закон всередині”. Тобто налаштовувалося пряме невербальне сприйняття подієвого поля життя за межею антропного буття в якому, за висловом Олени Реріх, “ у таємних кордонах тчуться килими людської долі”. Усвідомлення того закону за межею антропного буття і лежить у центрі характерницької науки та супраментальної психології. Виникає питання, що для усвідомлення того закону потрібно?

         Людина, як стає зрозумілим, може у своєму житті орієнтуватися на зовнішнє сприйняття, звідки постають її уявлення та переконання у вірності та доцільності тих чи інших кроків у житті. Ці переконання, що базуються на відстороненім уявленні, як показує практика життя, не довготривалі і змінюються з накопиченням досвіду життя. На результати свого практичного життя людство сьогодні дивиться очима існуючої природознавчої картини світу, народженої у суто зовнішнім сприйнятті дійсності і нічого більше там, як запевняв Макс Планк, побачити не взмозі. Зовсім інакше пізнання світу відбувається у внутрішнім світосприйнятті на ментальнім рівні. Тут виникають первинні усвідомлення через чуттєве сприйняття світу, про які Спіноза Фаррух у свій час склав свою знаменну формулу людського способу пізнання світу:”щоб я знав, що я знаю – я від початку повинен знати “. Тобто, людина повинна вже знати та уявляти те, що постає перед її очима у образному полі бачення на проявленому плані. Тільки тоді виникає сама можливість знання, яке підкріплене невербальним, інтуїтивним сприйняттм на ментальному рівні. Це і є первинним усвідомленням законів сталого розвитку світової цілісності пануючої у позаантропному бутті.

         Чим подібне усвідомлення відрізняється від уявлення? Тут виникає питання самої людської віри. Уявне переконання це позиція віри людини як лише суспільної одиниці, коли вона є часткою колективного безсвідомого. Основою якого є колективний досвід практичного життя соціума відірваного у техногенний вік від своєї початкової природи. Усвідомлення ж лежить глибше, у прямому невербальному сприйнятті законів світової цілісності на ментальному рівні де та початкова природа стає визначальним елементом самої етики життя.

         У першому випадку причетність до колективного безсвідомого організованого у одне існуючим природознавством, породжує переконання які є відстороненими ідеями, що до справді існуючого світу. Звідки життя і стає “юдоллю скорботи та печалі”, як за Святим письмом. Бо людина не знає, не усвідомлює тих течій світового розподілу подій, які вирують під його поверхнею. Не знає, не усвідомлює сущого говорять з цього приводу орії.

         У другому випадку людина стає причетною до світового розподілу і живе за його законами. Праведне життя в істині починається саме тут, бо стає можливим слідування сущому, тобто причинній правді того детермінізму, що організує світ у одне ціле. Тут людина починає жити в вірі, якою стає саме її життя в істині. Про дотик до сущого орії у своєму Синопсисі доби Київської Руси говорять наступне:” Мета віри в вірі ж, сама ж віра існує по вірі, від чого Око вістей божих існує в голім Оці орія”. Що і несе правду істинного на ментальнім, позаантропнім рівні світосприйняття, доповнимо ми їх.

         Виходить так, що пошук людиною самої себе лежить у переході від зовнішнього світосприйняття на внутрішній план. З чого і починається перший крок до людської справжності у супраментальній психології. У культурі внутрішнього світосприйняття людина діє за допомогою наміру у другій увазі, як за Карлосом Кастанедою. Вона стає тут ще й майстром психофізичного перевтілення своєї ментальної форми, від чого проникаючи на внутрішні енергетичні обрії світу може досліджувати його з іншої, винесеної за межу антропного буття позиції. Саме тут вона починає опановувати мистецтво миследії, тим самим наміром у другій увазі, але вже в межах тонких планів цілісності. Переходи між енергетичними горизонтами світу, як одного цілого, що в цей час відбуваються, породжують системо перетворюючу силу до дії якої стає причетною сама людина. Ця сила, що змінює саму сцену подій, цілком може іллюструватися фазовими переходами існуючими в фізиці якісних перевтілень будь якої речовини відомими сьогодні.

         У характерництві, яскравим представником яких є козак Мамай, дія цієї сили вже на супраментальному рівні записана у словах народного повір’я закарбованого на полях його мальованих образів: ”сидить козак в кобзу грає, що задума все те має“. Мистецтво ведення життя у супраментальній психології починається саме з цього. Воно, як на диво, проглядає у енеолітичній культурі трипільців і є головною провідною ідеєю у пануючім тут культі золотого бика. Природне вміння змінювати та налагоджувати подійне поле життя шляхом переведення його на інший обрій в цілісності, було помічено як визначальна вдача бика, який веде череду у луг на випас. Він своїм наміром убезпечував місце випасу переводячи його у той горизонт, де всілякі негаразди не мали місця. Саме це мистецтво вибору шляху життя у багатомірності простору цілісності, яке вони побачили в тваринному світі і було покладено трипільцями у їх орнаментальний живопис та пластику. Де фіксувались саме ті команди образного наміру на супраментальнім плані, які несли з собою щасливе майбуття у обраному у такий спосіб життєвому горизонті. Доріжки ритого та мальованого орнаменту тут є нічим іншим як структурними горизонтами тієї самої   цілісності – світової Прави, про яку згадується у Велесовій книзі.

         Означене вище мистецтво розкривало природні можливості справжньої людини у тому варіативному просторі де вона діяла шляхом зміни самого подієвого поля життя. Зрозуміло, що шлях життя в цей час ставав шляхом воїна духу. Тому козацтво в Україні і звалося лицарями Великого Лугу і носили ознаку того лицарства кошаку, чуба чи оселедця виголеного на голові. Який є провідною ознакою для всього світового лицарства по сьогодні. Честь, совість, душевна щирість та її прозорість були головним настроєм, що поєднував їх з цілісним аспектом світу. Тому і кажуть, що в Україні козацькому роду нема переводу, бо то і є шлях набуття людської справжності, що є звичаєвим налаштування людської спільноти на цій землі. Сама цілісність, до якої людина ставала причетною, доводила її до своєї справжності та відповідності цілі свого буття у цьому світі. І це був головний щабель у становленні духовної культури у старі часи.

Таким чином, саме життя стає у супраментальній психології чи характерництві тим шляхом самовдосконалення, який є провідною лінією життя у всіх езотеричних течіях та вченнях як сучасних так і давніх часів. Життя у людській спільноті весь час призводило таких людей до місіонерської діяльності в основі якої лежало виведення колективного безсвідомого на рівень взаємодії з цілісним аспектом світу. Де пряме усвідомлення ставало на заміну існуючим ідеям і де людина ставала провідником справжнього в цьому світі. Жива етика життя, що виходила з цього, формувала людську спільноту вже як цивілізацію причетну до справжнього світу, де щасливе майбуття гарантувалося самою ієрархією світу.

Колись греки говорили про слов’ян, як про таких, що не мають над собою закону, бо їм він не потрібен, закон знаходиться в них в середині.

Що означає “закон у середині” в тому давньому вислові греків?

Щоб закони організації зовнішнього перемістилися у внутрішню сферу життєдіяльності людини, вона повинна їх пізнати. Таке пізнання стає можливим тільки в разі поєднання світу зовнішнього зі світом внутрішнім, пануючим у самій людині. Для цього закони організації зовнішнього мусять мати таку саму цілісну організацію, яка притаманна світу людини, бо в протилежному випадку це буде тим самим набором законів, які пізнає розум в образно- понятійному мисленні. Тобто треба розкрити рівень організації зовнішнього, в якому ті закони виходять з одного цілого, організуючи його. Таким рівнем організації світу стає рівень тонкої, енергетичної його взаємопов’язаності, що виникає в першу мить сингулярного збудження субпростору в моделі Фрідмана. На цьому рівні не існує виділеного, ізольованого об’єкта, що має змогу переміщення в стаціонарному просторі та часі, із яким на речовинному рівні пов’язується перенос енергетичного імпульсу взаємодії речовинних мас матерії. Оскільки швидкість такого переносу впирається в кінцеву швидкість передачі імпульсу світла, то відповідна цілісність не може бути реалізована на цьому рівні через виникаючу проблему спостережного горизонту, що розділяє континуум на окремі детерміново непов’язані області.

На тонкому енергетичному рівні панує рух форми, яка у переході з одного горизонту на інший в квантово-розподіленому просторі несе з собою імпульс енергії. Але оскільки означений перенос пов’язаний зі зміною форми, то це призводить до відповідної перебудови самих метричних відносин у просторі. З цього виходить нестаціонарність простору та часу на рівні тонких взаємодій, що змінюються з передачею подієвого імпульсу. Тому швидкість передачі такого “сигналу” не має тих обмежень, які виникають на рівні корпускулярної взаємодії, згаданої вище, через нестаціонарність простору та часу, в якому швидкість втрачає свою змістовність.

Саме через це на тонкому плані існує організація світу як одного цілого, що має можливість миттєвого узгодження будь-якого збудження по всьому просторовому континууму. З чого випливає детермінована пов’язаність його подієвого поля і сама його цілісність, як така.

Яке значення має феномен цілісності світу на рівні тонкої його організації?

На цьому рівні виникає детермінована пов’язаність подієвого поля життя, що отримує через те свій вектор, свій узгоджений напрямок в єдиному полі подій. Це означає, що стохастичний характер подій на речовинному рівні може мати своє істинне прочитання на рівні тонких взаємодій цілісності. І це буде справжньою глибинною причиною їх існування та походження. Від того кожен об’єкт речовинного рівня Всесвіту отримує своє друге обличчя, пов’язане з феноменом цілісності на рівні його тонкої організації.

Яке значення вище сказане може мати для самої людини?

В її житті може панувати правда, коли вона стає відповідною істині свого народження, як події, орієнтованої в полі цілого. В момент дотику, або входження людини в ту цілісність, виникає феномен поширеного сприйняття світу, що приходить як зміна світогляду. Така зміна світогляду на сьогодні являє зону своєрідного “табу” в існуючій природно-науковій картині світу через зникнення самого феномену стаціонарної виділеної маси, яка стає залежною від позиції спостерігача, а звідси, від існуючого на даний момент розуміння матеріальності.

Включення людини в природне середовище на рівні цілісної організації в старі часи призводило до інтуїтивно-образного його сприйняття як одного взаємопов’язаного поля подій. Це був енергетичний дотик-відчуття, своєрідне інтуїтивне бачення, яке несло пряме знання про стан справ у подієвому полі цілісності тут і зараз, у цю виділену мить.

У пізніші часи, з втратою людиною такої спроможності, інтуїтивно-образне сприйняття стало одною з сторін образно-понятійного мислення, що спиралося вже виключно на багаж накопиченого досвіду. Людина сама по собі стала відокремленою від довколишнього середовища бар’єром ілюзії, бо тільки зовнішні поняття та назви стали замінниками її прямого сприйняття істинного стану речей у довкіллі. Зникло відчуття речі як знаково-образного інструментарію відповідної продуктивної сили, а від того не стало вправності в вірнім її використанні.

Як відбувався дотик людини до дійсного причинного поля подій, плинучих у довкіллі?

У стародавні часи, через нерозвиненість евристичної стелі концептуального мислення, входження в поширене сприйняття світу відбувалося через набуття ключового образу в своєрідному вибірковому психотиповому настрої. Для цього використовували антропоморфно або зооморфно змінені форми, в яких живий організм продукував відповідну життєву силу. Такий настрій набувався у спеціальному ритуальному дійстві, серцевиною якого могло бути будь-що: пісня, танок, знаково-образні форми, прочитання знаково побудованих текстів (мантр). Від того ця сфера діяльності мала цілком міфологізоване підґрунтя, задачею якого було включення через відповідний настрій (своєрідну форму архетипу на рівні тонкої організації) поширеного сприйняття світу. Так виник феномен релігії-знання в стародавньому світі.

Чому ми можемо говорити про феномен старих релігій, як про особливе знання?

Стародавні митці відкрили тотожність сил, що організують тонкий план людини з відповідною організацією світу на тонкому рівні. Звідси “наукова” спадщина тих часів несе в собі незліченні способи зберігання та передачі відповідних настроїв, що відкривали доступ до пануючих у довкіллі природних сил. Такою спадщиною, як про це говорилося раніш, стали ритуали, знаково- образні форми ремісницьких витворів, міфологізовані перекази та пісні, які у пізніші часи були записані як Веди. Виник психотип людини, що відповідає патерн-умовам місця проживання на землі. Від чого така людина отримувала свій егрегорний статус, поєднуючись з патерн-умовами ареалу проживання. Виникла відповідна цьому етнічна культура як засіб утримання людини в знайденому полі контакту з природною цілісністю. Кожен порух, кожен крок такої людини відповідав істині, бо виходив з наміру, що народжувався в цілісності, а тому безперечно їй відповідав. Така людина у своїх діях мала енергію всього континууму цілого, тому завжди мала велику життєдайну силу, була невтомною в проходженні шляху свого життя. Перед нею не стояло питання “бути чи не бути”, що постало перед людиною в пізніші часи. Через що, творячи благо і добро в рамках такого світогляду, людина не могла розраховувати на відповідний відгук з боку самого життя, бо вже займалася ілюзорними справами, які вже ніяким реаліям життя не відповідали.

Як згадувалося вище, через особливості плину часу та пов’язаного з ним простору на рівні тонкої організації цілісності, події життя феноменального плану мають на ньому свій відтиск, як ланцюг безперервних перетворень на його тлі. Від чого всі події життя за довгу історію людства існують і по цей день у своєрідному запису наживо. І до цієї спадщини людства можливо доторкнутися і сьогодні. Саме такі дослідження, що отримали назву ретроспективної психометрії, і стали основою нового наукового підходу. Своєю основою таке наукове відання спирається на існування відгуку цілісного рівня на ту чи іншу подію або вчинок людини на рівні їх моделювання у відповідному просторі,, в якому всяка відповідність несе з собою позитивний енергетичний відгук, тоді як невідповідність тане в імлі мороку. Було помічено, що в тому самому модельному просторі форма внесених в нього об’єктів набувала зміненої, ключової, щодо цілісності, форми. Так був відкритий рівень, з якого людина черпала свій талант у створенні бездоганних форм у живопису, скульптурі, ремісницькій діяльності. Навчалася бездоганно точно діяти в складних питаннях політики, бізнесу та військової справи. Від чого у всі часи в історії людства існували великі політичні діячі, полководці, неперевершені митці, взагалі люди, шлях життя яких відзначався неабияким успіхом та вдачею. Знаємо тепер, через що вони володіли тим невловимим на сьогодні баченням істинного і відповідно йому бездоганно точно діяли. В новому науковому підході, через існуючу можливість постановки того бачення, виникає спроможність виховання людського таланту до будь-якої справи.

Таким чином, науковий метод досліджень, ґрунтований на адресному психометричному сприйнятті-відгуку поля континуальної цілісності на події та процеси, модельовані в ньому, дозволяє отримати відповіді на ті вічні питання, які стоять перед людиною на сьогодні. Така справжня культура стає знаковим образно-понятійним полем, що утримує людину у відповідній відстройці її психотипу, коли вона сама стає інструментом осягнення істини. Звідси і з’являється закон всередині, про який свого часу говорили греки. Становлення такої культури з давніх часів утримує в собі п’ять етапів визрівання та формування етносу. Перший з них може бути названий покликом, коли людина відрікається від старого, усвідомивши вузькість рамок пізнання в існуючій науковій картині світу. Це вирішальний етап, коли руйнується старе світоглядне русло і вже стає видимим його новий обрій. Необхідність поширення світогляду на другому етапі стимулює пошук ключової форми, яка б могла сформувати відповідне поширене світосприйняття. На третій сходинці йде входження у відповідні стани усвідомлення через ті знайдені ключові форми, якими стають антропоморфні та зооморфні форми, ремісницькі вироби, пісні та одяг, малюнки та побудова домівок. Далі відбувається засвоєння законів, що панують в цілісності, відбувається розкриття істин, що панують у ній. На п’ятій сходинці набуте знання застосовується в житті, йде розбудова відповідної культури, в полі якої людина вже повсякчасно має дотик до істинного плину подій у довкіллі. Ще раз підкреслимо, що така можливість настає, коли організація життя людини спирається на відкриті причинні аспекти цілісного світу пануючі на внутрішньому плані. Тому така розбудована культура у всі часи носила назву культури духу, через свій внутрішній спосіб сприйняття істини.

З огляду на вище сказане духовна культура нарешті стає предметом наукового дослідження, виходячи з-під ярма тих спекуляцій, що панують на сьогодні в цій темі. Вона не висока і не низька, просто вона або є, або її не має.

Таким чином, виживання людини в стародавні часи в диких, несприятливих умовах, породило її потяг до особливого знання, що ґрунтувалося на утриманні на рівні тонкого кінестетичного відчуття перебігу подій у довкіллі. Саме це рятувало життя, відводило лихо, давало силу та наснагу у подоланні того шляху, що випадав людині по її долі. Таке знання оберігалося в кожній домівці, голова роду був його спадкоємним носієм. Першу народжену дитину віддавали на навчання до жреця, де вона проходила відповідну школу. Особи, що володіли тим знанням, в ті часи були вельми вшанованими, займаючи чільне місце у суспільстві, яке виживало в прагненні до пізнання тої правди і тих істин, що ходили світом. Бо тільки за таких умов спорідненості людини і довколишнього світу в її житті з’являлося майбутнє.

У пізніші часи, коли зросла чисельність населення і дика природа відступила у хащі та нетрі лісів, добробут у домівках з’явився вже через налагоджене виробництво на землі. Тепер вже інше стало головною умовою виживання. Розвиток виробництва призвів до створення соціуму, в межах якого вже проходило життя людини. Правила в ньому були зовсім інші, суспільство поділилося на бідних і багатих, які не бажали втрачати набутого рівня життя в будь-який спосіб. Правда в такому соціумі стала договірною і вже аж ніяк не відповідала природному розвитку та становленню людини. Настали часи скверни, мудрість була вигнана на периферію суспільства, в ній вже не вбачалося особливої потреби. Більше того, вона стала носієм “зла”, яке могло заподіяти великої шкоди суспільству, що вже жило за тою договірною правдою. Так минули тисячоліття людської історії, що були занурені у безкінечні війни та протистояння тих різних договірних “правд” та обраних за ними способів життя.

Нарешті могутній технологічний потенціал було створено, він забезпечив людину всім необхідним, ставши своєрідним “природним” харчовим промислом у суспільстві. Напруга соціальних протистоянь ослабла. Відновлення природи людиною і її взаємозв’язку з довколишнім знову стало на вимогу дня, бо з’явилася біда, за те забуття природи людина у технологічних змаганнях змушена була платити порушеннями на генетичному рівні, що ведуть до виродження самого людства. В цей же час природа вочевидь не стояла на місці, відбулися зміни в мікрофлорі та природному середовищі, екологія якого перестала відповідати будь-яким нормам, що призвело, на загал, до перевантаження імунної системи та значного скорочення віку життя людини. Серцево-судинні та онкозахворювання набули надзвичайно загрозливих розмірів. Тому ці два фактори – ослаблення соціального тиску та падіння потенціалу життєздатності – повернули погляд людства у бік езотеричного знання, бо саме в ньому зберігається стратегічний резерв виходу з цієї кризи, в якій вона опинилася.

На чому базується така впевненість?

У першу чергу надії покладаються на високий рівень інтелектуального потенціалу, завдяки якому стало можливим говорити про існування чогось неіснуючого з точки зору зовнішнього спостерігача, про відкриту можливість прямого контакту людини з природним середовищем на рівні його тонкої організації та можливості прямого впливу на хід подій у ньому. Все це стає доступними разом з підняттям рівня людського енергоресурсу, що з’являється з відповідною відстройкою психофізичного образу людини щодо рівня цілісності в просторово-часовому континуумі. Ця особливість пов’язаності людини з тонкою патерн-організуючою основою світу, відмічена Фрітьофом Капрою у його дослідженнях, стає головним базовим положенням кібернетики у її дослідженні фізики живого на сьогодні. В світлі вище згаданого надзвичайно великий науковий інтерес являє собою будь-яка етнічна культура як інструментарій набуття людиною цілісної поєднаності з патерн-умовами ареалу життя, досягнута протягом століть.

Архетипи таких культур ще існують, вони поруч з нами, саме в них треба шукати способи усунення тих негараздів, які постали перед людством на початку третього тисячоліття.

ВЕДИЧНА КУЛЬТУРА

Що таке ведизм? Якщо походження цього терміну вести від запису у Велесовій книзі де приведено головне кредо хлібороба слов’янина: ”Мусимо знати і відати обаполи тирла“, то ним може бути, наприклад, набутий досвід за життя та ті знання, що отримані у процесі різного навчання. Але ним може бути і професійний досвід у виконанні якихось складних технологічних операцій. Тоді відання стає внутрішнім досвідом, внутрішнім знанням будь якого майстра з тієї чи іншої справи. На цьому наше тлумачення відання як знання у нас і закінчується.

Але ведичне знання має ще і інше тлумачення у тих записах Відах, які дійшли до наших часів з огляду на індійський епос. Чому на протязі століть все те, що там приведено вперто відноситься до якогось особливого знання – відання?

Щоб це зрозуміти необхідно розкрити те сакральне, що стоїть за кожним міфом чи казкою. Перше, що тут можливо помітити, в них без винятку розкривається зовсім незвичний простір дії, де людина починає незвично діяти у якомусь казковому сюжеті. Яка схована мета цього дійства? Вочевидь здійняття людського духу через звільнення його з під обмежень суто фізичного буття. Як це відбувається, за рахунок чого? За рахунок входження у образ героя, якому весь той казковий простір та дія в ньому стають упокореними. Тобто відбувається входження у відповідний психофізичний образ. Навіщо? І тут починається дивина, бо ніяких задач перед героєм далі насправді не ставиться, існує лише напутня порада: “піди туди, не знамо куди, зроби те, не знамо що”.

Чому так? Мабуть через те, що у відповідному психофізичному образі набувається зовсім інше усвідомлення світу, яке ми сьогодні звемо поширеним сприйняттям світу за межею антропологічного бар’єра. І про те ми зовсім нічого не знаємо у звичному режимі світосприйняття. Бо тільки там постане задача і тільки там прийде відповідне рішення, стверджує сюжет будь якого міфу. Далі він вже не працює, істинне розкривається вже поза його межами. Саме через це годі у міфі шукати якихось потаємних знань, його задача ввести у відповідний образ, що скоріше відноситься до виконання якогось ритуального дійства за яким стоїть прохід у незвідане.

Тоді заклик, що лунає з сторінок Велесової книги: ”відати і знати обаполи тирла щоб жити з богами у єдиній правді“, – набуває зовсім іншого лунання. Він закликає до знання причинної правди світу, що лежить за межею антропного бар’єра, тієї самої платонівської печери в якій одвічно скніє людське усвідомлення на зовнішньому плані.

Від цього ведичне знання набуває зовсім іншої якості за яке орії у своєму Синопсисі, відомому як рукопис Войнича, говорять як про знання, що приходить на волі:

”Суть пові і тіше. Ви то на волі однині каже святу булу суть же. Вище пану каже сю вість бозію. Одну у степу ж вість несе Око бозіє. Вість нині ж втіше.“

А далі йде зовсім цікаве звернення до пануючої на сьогодні зовнішньої віри у щось або у когось:

”Де вище по волі те божиє по голу? Ви ту межу однині косе, світу не каже святе буле. Однині суть же вість не каже, одна пуста ж віра божая. Совість у межі, але вість у горі – вість бо зла“.

Орійський ведизм утримує у собі внутрішнє знання, яке приходить за межею антропологічного бар’єра, починаємо розуміти ми. Чому так? Бо саме там лежить причинна правда світу і життя у істині, яке і дає людині наснагу не життя.

                           Ведична культура супраментальної психології.

Сповіщення Чака Норіса у книзі “Таємна сила в середині нас” в дослідженнях супраментальної психології отримує своє негадане подовження. Почати можливо з вислову одного з апологетів Дзен буддизму Тайтаро Судзукі:

” Дзен є суттю мистецтва бачення природи свого власного буття, він показує шлях позбавлення від кайданів. Дозволяючи нам випити з джерела самого життя, він звільняє нас з під будь якого гніту, за яким ми, смертні істоти, зазвичай страждаємо у цьому світі “.

Майже те саме стверджував Олександр Мень та Григорій Сковорода, слідуючи за висловом Ісуса із Назарета:” Пізнайте істину і вона зробить вас вільними “.

Що за цим всім стоїть з точки зору супраментальної психології?

Існує жива, динамічна Цілісність на непроявленому, тонкому плані ноуменального за Вернадським світу. Те саме являє собою вічно плинуче Дао у Дзен буддизмі. Цілісність, що формується у першу мить хвильового збурення праматеріального середовища Метагалактики, являє собою тонко матеріальний світ, який стає законодавчою основою для процесів проявленого світу. В такому Всесвіті тонкий і речовинний плани існують в людині, формуючи два рівні її усвідомлення світу. Один зовнішній, занурення в подійний світ суть якого становить те, суто зовнішнє світосприйняття, що панує сьогодні у сучаснім природознавстві. Воно ілюзорне, бо торкається лише оболонки матеріальних об’єктів зовнішнього, аж ніяк не торкаючись внутрішньої, причинної їх організації. Друге усвідомлення походить від внутрішньої, тонкої організації людини на рівні її ментального плану. Це усвідомлення у доторку до тонких планів динамічного, цілісного світу несе у собі і ту причинну правду за якою організована сама Цілісність на рівні своєї внутрішньої організації.

Саме тому внутрішнє, ментальне чуття – бачення, що лежить у основі сприйняття світу людиною по за межею зовнішнього, несе у собі знання істинного, яке за висловом Олександра Меня та Григорія Сковороди виводить людину на волю. Ця воля, що існує на волі “по голому”, як за оріями, єднає супраментальний план людини з планом світової Цілісності, континуум енергій якої на внутрішньому плані стає їй приступним. Саме звідси і береться та сила про яку говорить Чак Норіс у своїй книзі. Вона осягається на внутрішнім, ментальнім плані і стає приступною людині з включеною, так званою третьою сигнальною системою світосприйняття. А оскільки ця сила є похідною системного узгодження різних горизонтів самої Цілісності, то вона є системно перетворюючою силою, існуючою в межах квантово розподіленого простору енергетичних горизонтів світу на тонкому плані.

Як вона діє в людині? Ця сила стає залежною від образної, ментальної миследіяльності людини зануреної в світ Цілісності, тобто людини з включеною третьою сигнальною системою світосприйняття. Бо тут вона по великому рахунку не думає, не оперує ілюзорними образами у просторі своєї пам’яті, як це відбувається назовні, а миследіє в тих образах у другій, зміненій увазі що до світу зовнішнього. Вона діє з свого внутрішнього супраментального плану не виходячи за межу самої Цілісності, через що знаходиться весь час в істині, про яку говорить Ісус із Назарета у тому цілком гностичнім вченні, яке приніс людству.

На рівні тонкої організації світу не має жорсткої фіксації часу та простору розподіленого в межах енергетичних горизонтів – світів, тому тут панує причинно – наслідковий детермінізм з якого і походить та причинна правда, яку вже знає, усвідомлює людина на своєму внутрішньому плані. Саме через це Григорій Сковорода у свій час і знайшов можливим зауважити:” Справжня людина і бог є одне“.

Чому? Бо така цілісна людина починає володіти системно перетворюючою силою, коли у своїм внутрішнім усвідомленні торкається тонкого, непроявленого ззовні цілісного аспекту світу зливаючись з ним у одне ціле. Тобто починає володіти божою силою.

Виходить так, що у своїй життєдіяльності людина може спиратися як на зовнішнє усвідомлення так і на цілком внутрішнє сприйняття довколишнього світу. У першому випадку її життя нагадує те, що записано у Святім письмі як про життя у юдолі скорботи і печалі, а у іншому її чекає світ, про який згадує Олесь Бердник у своїй “Альтернативній еволюції”: “Ця сила – радість єдності, це любов, втілене світло. І її носій – людина. Все було всім і джерело життя було єдиним. Наші предки сприймали природу як щось нероздільне з собою, своїми відчуттями, думками, діями, прагненнями. Не було і не могло бути відчуження зовнішнього від внутрішнього, все було єдиним в єдиному потоці буття“.

Тепер ми починаємо розуміти, що стоїть за висловом Емерсона, який у свій час зауважив:

”Людина – лише фасад храму, що ввібрав у себе всю мудрість і все добро світу. Те, що ми зазвичай називаємо людиною, тобто сутність, яка їсть, п’є, сіє хліб, рахує гроші, – це зовсім не людина. Людина – це дух, органом якого є фізичне тіло, і, говорячи про повагу до людини, ми поважаємо не тіло, а її дух, тому що, коли б він цілком проявився в діях людини, ми змушені були б тільки стати перед нею на коліна. “

Тому історія з дієвою силою духу людини так скоро не закінчується. Будь яке системне перетворення, що їй підкоряється несе у собі ще й нове еволюційне відтворення, змінену якість буття. Чому це стає можливим?

Виходячи з полону звуженого світосприйняття людина отримує у своє розпорядження всі приступні їй енергетичні горизонти – світи самої Цілісності, тому будь яке її запровадження, разом з її власною долею отримують поширений варіативний простір свого втілення. Доля людська втрачає свою проявлену однозначність, вона, за образним висловом відомого японського вченого, стає віником, тобто отримує множинний варіант свого втілення.

Саме це у своєму світобаченні усвідомили у свій час трипільці і поклали у центр своїх життєвих змагань пошук альтернативного шляху життя, вже полишеного всіляких негараздів, як це засвідчують їх давній ритуальний розпис та антропоморфна пластика. Культ бика тут саме і почався з того, що було побачено як ця тварина, ведучи череду до лугу на випас, змінює внутрішній простір в ній в ту площину, де вже не чекається ніяких негараздів. Подібне знання – відання, як правило золотого бика і було покладено у основу ведення життя нашими далекими пращурами. Що є тим золотим биком в самій людині?

Той самий супраментальний план, який взмозі змінювати подійне поле життя шляхом переводу його на інший енергетичний горизонт. Чудо цього дійства полягає в тому, що в цей час може змінюватись і саме людське втілення, що здійснює перехід на інший обрій свого буття. Позбавлення від хвороб та значне подовження активного життя лежить саме в цьому руслі. Зачаровані цим дійством слов’яни з Середнього Подніпров’я почали називати подібну людську вправність Дажбожою силою. Саму ж світову Цілісність вони називали Правою, тобто місцем де живе правда світу.

Саме в оволодінні цією системновпорядковюючою силою на супраментальнім рівні лежить той резерв, який взмозі усунути з людського життя ті негаразди, що були накопичені людством в продовж техногенної ери розвитку. Тому відомому висновку Антуана де Сент Екзюпері: ”Існує лише одна проблема, одна єдина в світі – повернути людству духовний зміст, духовні турботи“, – потрібно надавати якомога більшої уваги, бо саме в цьому руслі лежить подальша еволюція індоєвропейської культури сьогодні.

З новим 2016 – м, переломним роком мої поздоровлення читачам та шанувальникам української ведичної культури та історії.

В. Байда.

“Русь має в розумах наших найкраще право і матір всіх прав – звичай”.

(Ян. Гербурт. 1613 р.)

Січове товариство на запорозькій Січі відстоявши собі право на волю та відокремлене прожиття в межах громадянського суспільства тих часів, показувало в продовж століть чудеса стійкості та нечуваної міцності людського духу. Саме Запорізька Січ спасла Європу від нападу з півдня своєю згуртованістю та нечуваною силою духу. Саме вони зупинили азійську навалу чергових завойовників світу, що несли свою правду, свій закон у чужі землі.

Від чого походила їх сила? Звалися ці лицарі духу січовими козаками через той чупер, що виголювався на голові і мав у світовім лицарстві знану назву – кошака. Всім на сьогодні відомі лицарські чесноти до яких входить: честь, совість, мужність, душевна щирість та відраза до брехні і будь якого злодійства та лихварства. І все це робила воля в якій людина набувала тих нечуваних на сьогодні якостей. Ось чому права йдуть разом з свободою у будь якому кодексі прав людини. Бо “стати вільним означає стати самим собою”, – за Карлом Роджерсом, одним із фундаторів сучасного права.

Статус прав людини як критерія легітимізації правових інститутів знаходимо у декларації незалежності Сполучених Штатів Америки:” Ми вважаємо за самоочевидну істину, що всіх людей створено рівними, що творець обдарував їх певними невідбірними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення щастя “.

Над козаками на Січі як і в будь якому громадянському суспільстві стояв закон, що впорядковував Січ, але на стан волі він не впливав. Людина тут була вільною і рівною всім, тому тут як ніде воля розумілася як усвідомлена необхідність. Але необхідність пов’язана з волею та незалежністю самої людини на Січі. Саме через це все те сприймалося тут як і природні чинники з якими людина живе від початку в світі, скаже нам будь хто. Що несуть з собою подібні обмеження?

Вони формують людську безсторонність та неупередженість з яких витікає людська злитість з довкіллям, – скаже обізнаний з цієї сферою читач. Саме в такому стані вона починає чути природу, тобто сприймати її на інтуїтивному рівні. А від того знати закони плину життя у довкіллі часткою якого стає вона сама, – довершить він. “Ум – творить, розум же слідує”, – знаходимо формулу єднання людини зі світовою цілісністю у Сковороди.

Виходить воля та свобода не існують без сприйняття зовнішнього на рівні чуття. Сила цілісного, божого аспекту світу, його континуальна енергія стають приступними такій людині. Тут розгортається її справжня природа з якої і бере своє походження означена вище лицарська сила та звитяга. І все це приходить коли мета людського життя злита з метою існування самого суспільства вільних людей,- знову відгукнеться до нас хтось.

За підтвердженням цього вкрай важливого висновку звернемось до першовитоків. Те, що відбувається в природі є необхідним, вважав Бенедикт Спіноза. Через що він саме і вважав свободу усвідомленою необхідністю. “Природа пізнається розумом, найвищим проявом якого є інтуїція”, – зазначив він. Ось чому розумно – інтуїтивне пізнання стояло у Спінози в основі свободи.

Існує заповіт великого адепта світу Ісуса Христа де він стверджує те сакральне, що приніс людству: “пізнайте істину, й істина зробить вас вільними“. Схиляється до цього і Григорій Сковорода для якого у пізнанні істини лежить людська свобода: ”Духовна людина вільна. Вона передбачає віддалене, прозирає приховане, заглядає в минуле, проникає в майбутнє “.

Виходить без внутрішньої свободи у пізнанні світу не буває свободи зовнішньої, бо втрачається головний орієнтир – інтуїтивне сприйняття подієвого поля світової цілісності яке стоїть за цим всім. Коли це так, то стає цілком зрозумілим вислів давнього китайського мислителя Мо Цзи: “ всі люди рівні перед небом, держава ж є результатом їх угоди”.

Тоді визнання пріоритету прав людини над правами держави є природним правом людини. Але ж саме це і проголошує, на цьому стоїть Січове право, – скаже нам будь хто. Бо стати вільним тут означає стати самим собою. Від цього січове лицарство стає тими аристократами духу, які здатні за Аристотелем втілити небесний світ ідей в земний. Але ж з цього витікає людська справжність, скаже нам езотерично освідчений читач і тут діє правило формування світогляду справжньої людини визначене ще Чжуан Цзи: “коли природне і людське не перемагають одне одного, на світ з’являється справжня людина”.

Неперевершеним доказом життя українства за згаданим вище січовим правом є творчість та життєдіяльність самого Григорія Сковороди.

“Бути щасливим, – означає знайти самого себе”, – говорить він. “Бо тільки вірне зібрання компонентів людського життя у ціле й може зробити людину щасливою. А для цього потрібно зуміти злити свою волю з волею божою, стати гармонійною складовою Всесвіту. Чим вище в поняття невидимого ввійду, тим міцніше віра моя”, – стверджує Сковорода.

“Речі набувають ваги на основі зрозумілості”, – знаходимо у етиці людської автентичності у Чарльза Тейлора з цього ж таки приводу.

Тепер стає зрозумілим твердження Олеся Бердника, який стоїть на витоку формування національної ідеї в Україні в наш час:”.. характерництво було не винятком, а втаємниченим духом буття Січі Запорізької, вся Січ була братством характерників“.

Тепер вже усвідомлюємо, що шлях становлення людського духу, який постає за розкриттям її природи, і є шляхом становлення справжнього в людині. Носіями такого аристократизму людського духу, поєднуючого людину з правдою неба у нас є велике письменництво у образі нашого великого кобзаря Тараса Шевченка, Лесі Українки та Івана Франка. Бо вони стали тим мостом, що поєднує світ людини єдиною пуповиною зі світом цілісності або ж божої правди. Пересічення цієї пуповини і призводило весь час людську спільноту до руїни через зростання протиріч розуму відірваного від своєї основи – інтуїтивного сприйняття істинного у справжній культурі духу. “Життя щасливе, коли воно узгоджене зі своєю природою”, – стверджував Сенека.

Можемо констатувати, що січове право пануюче в Україні має концептуальні витоки. За якими на першому місці стоїть досягнення свободи без якої не існує справжнього людського права.

На другому місці стоїть спадкоємне для української культури переслідування в житті правди – істини. В якій українці завжди знаходили свою волю та силу духу.

На третьому місці стоїть спадкоємне для українства формування світогляду справжньої, цілісної людини. В якому людство завжди знаходило свою мету та щасливе майбуття.

Для цього потрібно звільнити людину з під соціального рабства, – скаже тут будь хто. Держава для людини, а не людина для держави, де процвітає так зване “рабство боже на землі”, – завершить він.

Це потребує зміни картезіанського принципу існуючого в природознавстві, за яким людина живе в світі щоб просто жити, а знати їй потрібно просто щоб більше знати, на орійський принцип формування природознавчих зусиль людства: знати – щоб постати у істині, а жити, щоб відбутись у тій меті своєї природної справжності за якою людина і прийшла у цей світ. “Щастя людини у пізнанні себе та бога у собі” – за визначенням Сковороди. Бо істина не належить словам та ідеям, вона завжди стоїть за ними.

На четвертому місці стоїть необхідність затвердження справжньої віри. Постулати якої знаходимо у Синопсисі орійських гностиків доби Київської Руси відомому як рукопис Войнича:

”мета віри в вірі ж, віра існує по вірі, віра віре волі. Воля одна давала совіти бо Око було божим і жило воно на Русі, по волі каже суть віри. Суть віри Руса – де воля Ока “. З чого бере свій витік справжня віра, що належить до внутрішнього плану людської сутності і носить назву орійського ведичного православ’я. Вочевидь єдиної віри для всього світового загалу людства, шлях якого пролягає до усвідомлення цілісності, як Одного великого світового початку.

Тож Січове право формує соціум в умовах якого стають досяжними такі поняття як свобода, усвідомлення тих істин, що панують в світі, на яких стає можливим формування світогляду справжньої, цілісної людини. Мета божа в такому випадку співпадає з метою людства, що народжує нову еру в людській цивілізації.

ВИСНОВОК.

Відновлення етноментальних чинників в українській національній культурі починається з Січового права та того закону в середині, що з’являється в людині під час адаптації її до патерну умов ареалу проживання. Січове право в Україні зростало від усвідомлень, що приходили на волі, коли людська особистість ставала сама собою, осягаючи висоти духу своєї справжності та поєднаності з цілісним аспектом світу. Саме ця висота духу дозволяла козакам Запорозької Січі бути не голову вищими від свого агресивного, недолугого сусідства породженого суто споживо налаштованими суспільствами того часу. Державні інституції яких не відповідали тій висоті внутрішньої культури, яку мали козаки Запорозької Січі. Згадаймо кошового отамана Сірка. Тому вони, попадаючи в Україну, ту осягнуту висоту духу нівелювали, різко обмежуючи права і свободи у звичаєвому для тих часів державотворенні через панство та пов’язане з ним закріпачення людини. Тобто в Україні високі досягнення духу панували поряд з нерозвиненими інституціями державності тих часів, що і запобігало державотворенню на цій землі. Існуючі державні інституції знаходились у різкому протиріччі з набутими вершинами духу, що віддавна дозволяло успішно боронити свою землю від зайд з азійських просторів На цьому духовному хресті і була розіп’ята Україна впродовж століть своєї історії.

Якими звичаєвими духовними настроями володіло козацтво? Вочевидь це толерантність, правдивість, чесність, душевна щирість та порядність. Порядність з якої в усвідомленні божої правди, що панує в світі, народжувалось праведність та життя в істині.

Все це і уособлювало у собі січове козацьке лицарство, січове право якого і було покладено у основу формування українства, перш за все як характерницької нації. Чому?

Бо ту досягнуту висоту духу потрібно було берегти як зіницю ока, адже саме з неї виростала та сила та нечувана звитяжність, які дозволяли у продовж віків боронити свою землю від численних завойовників та зайд. Але владні структури того часу все те винищували, зводячи людину до рівня раба божого, читай суспільного раба. Де людина прислуговувала державі а не держава людині, як це було колись, наприклад, у вічових устроях давніх міст – держав.

Сьогодні це рабство проглядає у оцінці людини по її професійної належності. Ми маємо математиків, письменників, живописців, робітників усіх професій, вчених, чиновників усіх рангів, але не маємо людини. Бо сама вона, її внутрішній рівень розвитку та становлення в житті, як перш за все духовної особи і була забута. За це прийшлося розраховуватись злидарством, коротким віком життя та тими незчисленними хворобами, що опанували людство у кінці двадцятого століття.

Який вихід з цього? Відновлення січового, лицарського права у основі якого лежить право людини на свій внутрішній розвиток та становлення за тою метою, з якою вона прийшла у цей світ. Саме тут вивільняються ті резерви людської сили, звитяги та життєдайності, що дозволять побороти означені вище негаразди, як це вже демонструвало у свій час козацьке лицарство. Що заважає становленню цього шляху та пов’язаного з ним поширеного усвідомлення світу сьогодні?

Насамперед саме природознавство з своєю картезіанською парадигмою розвитку затвердженою виключно на зовнішньому аспекті. За наукою йде культура теж орієнтована виключно на зовнішні чинники та релігія, де культивується сліпа віра у щось або у когось і де рабство боже саме і затверджується. Тоді як ще Григорій Сковорода у свій час зауважив:”Справжня людина і бог є одне “, – маючи на увазі ту потугу яку утримує у собі сама людина у розкритті своєї прихованої природи відтвореної за образом і подобою самого Єдиного Духу.

Розбудова нації та державності на січовому праві породжує необхідність розробки програмного документа, який би те відродження звичаєвого права відображав на протязі його становлення. Таким документом повинна стати “Хартія національної єдності та незалежності”, – своєрідна маршрутна карта переходу з тієї позиції що на сьогодні є до нового стратегічного рівня розвитку індоєвропейської культури.

Чому незалежності? Бо без чіткого відокремлення від недолугого сусідства з його владу утримуючими структурами тут нічого не вийде. Не всі можуть сьогодні той рівень зростання духовності одразу подолати. Тому потрібен час. Але головне, що вдарив дзвін звільнення людського духу, як це проголосив Олесь Бердник у своїй “Хартії духовної республіки”. З чого і почалося відповідне наукове дослідження та опрацювання у спадковій для України культурі внутрішнього плану, де одвічні проблеми духовного, супраментального можуть отримати своє вирішення.

Відновлення етноментальних чинників через Січове право відбувається у стані волі та свободи, яка набувається у кожного народу через адаптацію до тонкої павутини патерну умов ареалу проживання пов’язаною зі світовою Цілісністю. Саме тут народжується жива етика життя в центрі якої лежить закон в середині, відміченій у поведінковій етиці життя населення Середнього Подніпров’я ще Геродотом. Тобто у центрі відродження етноментальних чинників лежить інтуїтивно образне світосприйняття у прямому, невербалізованому контакті з природною Цілісністю пануючою на тонкому плані.

Ця законотворча основа світу, існуюча на його непроявленій стороні, як показали дослідження, завжди бралася до уваги в українській культурі починаючи мабуть з неолітичної культури Трипілля. Саме через це у будь якій етнічній культурі переважає знакова архетиповість та існує єдиний ментальний психофізичний образ, отримуваний під час адаптації населення до патерну умов ареалу проживання. В Україні становлення єдиного психофізичного образу відбувалося в умовах дуже давнього кристалічного щита так званої інської, праматеринської зони землі. Причетність до тонкого аспекту світу породжувало знання причинної правди, що проявлялася у тому, вище згаданому законі в середині, який ставав витоком живої етики життя, де не існувало питання бути чи не бути та що діяти у наступному дні.

Архетипи такої культури беруться з первинних, знакових вибіркових форм, резонуючих зі світовою Цілісністю. Такими ключовими формами тут стають мова, пісні, національний одяг, ритуалізована поведінкова звичаєвість, художні та ремісницькі вироби. Вся ця вже національна культура, адаптована до природних умов існуючих тут і зараз, через що несе у собі єдиний, ментальний психофізичний образ, стає вхідними дверима до світової інтернаціональної єдності людства на рівні цілісного аспекту світу. Але не раніше, не на рівні зовнішніх усвідомлень, як це спішать проголосити космополіти.

Звичаєве право та характерництво у козацькому русі є проявом дуже давньої традиції, що лежить у самій основі ментальності українства як хліборобської нації з її довічнім пошуком правди-істини. Як показали дослідження рукопису Войнича та Велесової книги, пошук правди сущого, конче необхідної в хліборобській справі, свого часу призвів до відкриття цілісної основи, яка в природі є тією законотворчою базою, з якої, за образним висловом Олени Реріх, кожної миті тчуться килими людської долі. У оріїв це був Суст великий божий, що існує як велике узгоджене Одне на тонкому плані. Саме він стоїть над усім, та «пустоше» все надумане та упереджене, прийняте з суто зовнішніх міркувань.

Для слов’ян часів давньої Русі це цілісне Небо, яке утримує в собі потенцію розвитку будь-якої події.
 «У поті чола свого маємо здобувати свій хліб», — знаходимо у Велесовій книзі духовне кредо слов’янина-русича. Звідси звичай, що утримує людину в полі цілісного сприйняття світу — постійно мати під ногами рідну землю і ніколи не зазіхати на чуже, через що — не жити в своєму житті руйнуючими людську самість подвійними стандартами.

Тому українська, рахманська звичаєвість, яка бере свій початок з поєднання людини з ареалом місця проживання, є притаманною саме хліборобській нації. Бо тільки так, через налагоджений контакт з природним загалом, гарантувалося успішне землеробство та й саме життя на землі.

«Маємо з богами своїми жити в єдиній правді», — проголошується у Велесовій книзі звичаєве право слов’янина-русича, вже згадуване нами раніш.

Наступним постулатом звичаєвого права стає проголошене у тій же Велесовій книзі кредо хлібороба: «Маємо відати і знати обаполи тирла». Згадана єдність людини і цілісного Неба досягалася через ритуалізацію життя, коли заглиблення на рівень Цілісності ставало засобом пізнання сущого, на яке вона орієнтувалися в своєму бутті. Звідси через отримання ключового психофізичного настрою, виробленого в процесі адаптації до патерн умов ареалу проживання, виникає ментальна налаштованість психофізичного образу хлібороба.

Саме ж відання сущого осягалося через систему ключових артефактів, що походили від дотику до тієї ж цілісної основи у невимовнім. З цього виникало мистецтво бачення поєднаної з цілим ключової форми. Ця вибіркова форма потім лягала в основу ремісницьких виробів, народжувала відповідну кольорову гамму одягу, виникав характерний звуковий ряд мови, пісенного фольклору лісової чи лісостепової зони. Це й було початком звичаю, витоком якого стає знаковість національної мови та культури. Образна знаковість такої культури, що виникала, виведена в тій же Велесовій книзі: «Греки богів своїх роблять подобою до мужів, наші ж боги — суть образи. Тому маємо істинну віру і не потребуємо ніякої пожертви».

Чому?

Бо самі жили в істині через вироблену знаково-образну культуру поширеного світосприйняття, яка ще утримувала в собі тримірне світоуявлення. У Велесовій книзі це уявлення, як вже зазначалося, утримує в собі рівень Нави, Прави та Яви. І це були не просто назви внутрішніх та зовнішнього світів — людське світосприйняття занурювалось на їх глибину, існувало в них.


Таким чином, у землеробській культурі людина розкривала свою повну і тотожну оточуючому світові природу. Будь-яка хліборобська нація, вирощуючи хліб свій, формувала світогляд справжньої цілісної людини. Звідси й ті звичаєві чесноти, притаманні хліборобській культурі, та суворі застороги: не убий, не вкради, не бреши, не чини перелюбу, не вживай те, що веде до втрати здорового глузду. Тобто під табу потрапляло все те, що призводило до втрати контакту людини з великим Цілим, через що її життя ставало пустопорожньою справою, юдоллю відчаю та скорботи, як цілком справедливо зазначається у головній книзі християнського світу.

Що то була за віра, яка дозволяла жити в істині? В Синопсисі орійських гностиків доби Київської Руси, відомому як рукопис Войнича можемо знайти такий запис:

”віра по вірі, а ви що ж? Пусто ви живете і пуста совість ваша божа “.

Що тут розуміється за орійською “вірою по вірі”?

Раніше складовою віри був ритуал входження людини в стан свідомості коли перед нею відкривалося поширене сприйняття світу. Тобто сам ритуал був складовою віри, в якій людині забезпечувався прямий контакт з причинним, законоутворюючим аспектом світу, що панує на непроявленому його боці. Коли це так, то намагання утримувати той контакт у повсякденному житті, призводив до ритуалізації самого життя і виникнення звичаєвостей, тобто копіювання сталої, доброчинної послідовності подій у ньому. Чому?

Бо доброчинність та щасливе майбуття слідувало саме за цим, коли все у житті творилося по волі божій. З цього і ведуть своє походження звичай та звичаєвість як елементи здорової адаптивної магії населення маючого закон в середині ( не пусте небо за оріями) через адаптацію до тонкої павутини життя у непроявленім. В наслідок цього дуже рідко давали хибу у оцінці подій життя та прийняття рішень у ньому. Що є складовим будь якого ритуалу?

Знайомий з езотеричною культурою читач одразу нам відповість: ”У будь якому ритуалізованому дійстві важливим є визначення часу та місця проведення ритуалу, щоб мета людська в цей час співпадала з можливостями цілісного неба у непроявленім. ( саме цю роль відігравали кам’яні зіккурати та капища) По – друге важливим є набуття відповідного психофізичного образу входження, який є необхідною вибірковою формою, що резонує з цілісним аспектом світу і потрібна сама ритуальна дія, якою може бути будь що від танцю довкола багаття в ніч на Івана Купала до хорового співу за святковим столом, від роботи в полі по в’язанню першого снопа, до ритуалу освячення дитини по народженні. Істинне проливається і стає досяжним саме в цей час. “

Були ще рахманські свята, коли у часи розкритого неба у відповідних днях сонцестояння, зодягалася знакова святкова одіж, та відбувалися хороводи з піснями та танцями, доповнимо ми його. Навіщо? Щоб отримати відповідну корекцію свого життя що до істинного ходу справ в світі та отримати необхідне очищення від пройдешнього. Від цього знали коли виходити в поле щоб сіяти або збирати збіжжя, як вірно виховувати молодь та шукати їм пару, як чинити, щоб лихо обійшло домівку та і рідний край взагалі. Тобто набувалася майстерність ведення самого життя.


 Висота чеснот, притаманна хліборобській культурі, яка існує за межею людського его, породжувала козацьке лицарство, вершиною звичаю якого було самоусвідомлення себе як захисника своєї землі та свого народу. Відтворення культури справжньої, цілісної людини, яка живе у гармонійному поєднанні свого великого і малого я, призводить до панування внутрішньої культури, перш за все як культури духу. І це знімає велику напругу протистояння, яка виникає у розшарпаному споживацькими інтересами суспільстві. Скажімо, сьогодні, коли культура духу вже давно втратила своє панівне становище, суто споживацький характер суспільних взаємовідносин стає для людини надзвичайно великою проблемою.

Що відбувається, коли людина втрачає свій природний зв’язок з цілісним аспектом світу?


 «Матимете божую, але муку», — через прірву століть застерігають орії про небезпеку того стану життя, який ми маємо сьогодні. Справжня сутність людини, що розкривається у її поєднанні з Цілісністю, дозволяє людині приймати вірні рішення у житті. Бо її воля, її рішення вже тепер виходять зі значно більшого простору подій, ніж у пересічної людини, яка через звужене світосприйняття постійно хибує, неусвідомлено приймаючи ті чи інші рішення, проявляючи волю й наполегливість там, де цього робити не варто. Через це вона постійно входить у протиріччя зі своєю власною долею. Звідси й те « зло у мукі божій у житті», про яку говорять орії. 


Повернувши інтроспективне, інтуїтивно-образне сприйняття світу сьогодні, цю проблему людина може прибрати, яка стає єдиною у своїй світоглядній позиції як внутрішньо, так і зовнішньо. Тільки за такої умови будь яка особистість починає зростати до висот свого духу, а від того жити у істині. Така єдність світоглядної позиції на сьогодні відома хіба-що у старовірів, які ведуть своє, відокремлене від сучасного соціуму життя.

Складові звичаєвого права

На сьогодні можливо виділити чотири головні складові звичаєвого права в Україні. До першого можемо віднести пошук правди-істини, про який у Велесовій книзі сказано: «Маємо відати і знати обаполи тирла». І це є незмінною ознакою хліборобської цивілізації, бо без знання-відання годі братися за цю справу. Щоб знати і відати обаполи тирла, потрібно пірнати у світ позаантропного буття, бо тільки там знаходилась та основа, яка ставала своєрідним законодавчим полем для всього зовнішнього. Саме з цього приводу у свій час Григорій Сковорода знайшов можливість наголосити: «Непроявлене є річ, проявлене ж є ніщо».

У пошуку правди-істини розкривалася справжня природа самої людини, тому другим витоком звичаєвого права є культ справжньої людини, без осягнення висот якої майже неможливо отримати шану в українському суспільстві. Саме на цьому рівні починають панувати такі людські якості, як честь, совість, людяність та душевна щирість.

Утримання цієї висоти потребує розбудови відповідної культури внутрішнього, супраментального плану, що спирається на переважно інтуїтивно-образне світосприйняття. Тут починають працювати знакові форми в мові, піснях, ремісницьких виробах, святковому національному вбранні, які народжуються у доторку до світової Цілісності і тому несуть у собі вибіркову знаковість, що дозволяє трансформувати енергію її горизонтів на план земного буття.

Все це стає можливим завдяки беззастережній відданості вищому організуючому порядку пануючому в невимовному. Звідси звичаєва віра у єдиного світового духа та його провідну роль у людському житті.

Потреба захисту духоборчих витоків породжувала в українському суспільстві духовне лицарство, в якому саме життя розглядалося як шлях піднесення людської самосвідомості у досягненні головної мети — просвітленого стану у людському бутті. Неперевершеним зразком реалізації такої мети є мандри українського філософа Григорія Сковороди, який цю мету невтомно реалізовував протягом всього свого життя.

Чотири вказані джерела формують в Україні внутрішню духовну культуру, своєрідний духовний герць. Протистояння зовнішньому впливу формували чоловіка як козака-лицаря, готового будь-якої миті до свого подвигу в житті. І він ставав одвічним захисником культури та звичаєвих витоків в Україні. Саме тому козацькому роду дійсно нема переводу на цій святій для кожного українця землі.

Як відомо, для духовного подвигу потрібен зовсім невеличкий шматочок землі під ногами, але рідної землі. Адаптація до патерн умов цієї землі завжди породжувала закон в середині як відгук причинної організації світу на тонкому цілісному плані. Цей закон і ставав витоком живої етики у житті, вже спорідненої з тим, що панувало за межею антропного буття. Життя такої людини ставало шляхом слідування тому, що відбувалося в живому Всесвіті, до планів якого людина ставала причетною. Ця причетність утримувалася на чуттєвому зв’язку, який постійно мала людина з довкіллям через вибудовану культуру. Навіщо? Щоб «відати і знати обаполи тирла», як це проголошує Велесова книга.

Січове право в практиці життя.

Святе по волі каже – мета віри в вірі ж.

Віра ж віре волі.

(рук. Войнича)

В Синопсисі давніх гностиків Київської землі існує такий запис:”Но має та віра славу. Велика є се віра. Спокон віку руси мають ту віру і гримлять нею по світу. Бо рабами знемож коли Ора віру забували ж. Сущі Ори ще ви є“.

З вище наведеного можемо дійти висновку, що лише на шляхах зростання духу на волі людина може подолати всі негаразди у своєму житті, бо лише так розкривається могутня природа її справжності. Чому? Бо чистота та праведність в житті необхідна для цього досягається тільки у прямому контакті людини з цілісним планом світу де вона таки знаходить саму себе. Образом означеної Цілісності у оріїв був Суст великий божий в якому “по вірі міря голе Окові Око”.

Міст від тих давніх оріських часів перекидає відомий вираз Ісуса з Назарета від якого у свій час відвернулися фарисеї зробивши його у такий спосіб великим адептом світу: ”По вірі вашій і буде вам. Пізнайте істину, й вона зробить вас вільними “, – наголосив він вже раніш означене.

“Пізнати суще – означає померти і відродитись в новому”, – запевняв у свій час Плутарх. Вторить йому і Лао Дзи,” Істинне досягнення це звільнення від того, що за звичаєм притаманно людині”, – визначив він.

Як, у який спосіб це досягається?

Відповідь знаходимо у того ж Лао Дзи, “Той, хто йде істинним шляхом не залишає відбитків свого сліду”, – засвідчив він. Тому саме культура внутрішнього, супраментального у кінці 20 – го та на початку 21- го століття стає головним чинником виживання людства, бо без внутрішньої свободи не буває свободи зовнішньої через втрату головного орієнтиру – інтуїтивного чуття істинного, того, що насправді відбувається у ціліснім світі до якого повинна таки належати людина.

“Природа пізнається розумом, найвищим змістом якого є інтуїція”, – вивів у свій час Бенедикт Спіноза. “Все, що відбувається у природі є необхідним, тому свобода від цього стає усвідомленою необхідністю”, – запевняв він.

Саме тому Січове право в Україні веде свій витік з закону в середині, який породжується у тому контакті і є принципово невимовним. Саме про цей закон, як про закон внутрішнього знання говорить Спіноза Фаррух у своєму сакральному вислові:

”Щоб я знав, що я знаю, я від початку повинен знати “

Саме цей закон стає законом божої совісті людської для чого потрібна прозорість її душі з якої походить людська честь, порядність, душевна щирість та людяність. В цьому внутрішньому законі діє давнє правило, яке проголошує:” Хто знає той мовчить, хто не знає – той говорить”. Тобто назовні можуть існувати будь які умоглядні правила, але коли не існує внутрішнього усвідомлення їх витоку, все це обертається у фетишизм, який стає жорсткою зупинкою у розвитку людського духу. Що ми і спостерігаємо у суто техногенному періоді розвитку людства.

Вихід з цього глухого кута проголосив у свій час Антуан де Сент Екзюпері, що у свій час визначив:” Існує одна проблема, одна єдина в світі – повернути людству духовний зміст, духовні турботи”.

Той, хто не знає закону внутрішньої свободи, не усвідомлює його – не має віри, що існує там же де і сам закон – на волі, за межею антропного буття. “Око в Оці є боже (людське) Око, віра віре волі, суть віри в вірі ж”, – яка насправді повинно вести та спрямовувати людське життя, запевняють орії у своєму Синопсисі доби Київської Руси.

Тож Січове право то є внутрішнє налаштування, внутрішня відстройка людини, яка згуртовує людську спільноту довкола однієї мети у вирішенні питань земного буття – не загубити напрямок розвитку поєднаного з великим Цілим, що панує в світі. Саме цей внутрішній закон єдиного буття прийшов у свій час виконати не порушивши, не вийшовши з його меж Ісус із Галілеї. Його не підтримали у цьому, бо тоді вже запанував умоглядний, писаний закон. Бо всі праведники та пророки, що знали його з середини як закон в істині до того часу вже були винищені. “Святі не булі, поновили по (вже писаній) віді (закону), в тому бо зло. По злу ведете життя гойї бо злі”, – дорікають орії хозарам у своєму рукописі з цього приводу. Вторить їм і Галілеянин:”Фарисеї і книжники взяли ключі від знань, вони сховали їх, самі не увійшли і не дозволили увійти іншим“.

Чим врешті решт є той закон? В інтерактивній психології сьогодні існує розділ, що зветься біхевіоризмом за яким той закон в середині є вбудованим природним навігатором, матрицею спрямувань будь чого живого, який дозволяє йому орієнтуватись у подійному полі життя не порушуючи межі цілісного аспекту світу, тобто не покидаючи життя у істинному.

Тому саме внутрішня культура духу є націоформуючим елементом в житті українців. Її канони лежать у основі Січового права, що впорядковує взаємовідносини людини та держави на землях України. Можливо виділити чотири концептуальні положення на які Січове право спирається у своїй основі.

Перше з них закликає мати рідну землю під ногами, адаптація до патерну умов якої породжує означений вище закон в середині, як інтуїтивне усвідомлення живої етики життя пануючою в довкіллі.

Друге положення робить наголос на збереженні виробленої національної культури, як культури, ключові артефакти якої утримують знайдену форму контакту з цілісним аспектом світу, як головного витоку впорядковуючого закону пануючого на непроявленому плані. Саме звідси приходить воля на волі.

Третє формує духовний аспект, що спирається на вісті неба та божу совість, які приходять через прозорість людської душі коли вона має честь, совість та душевну щирість справжньої, цілісної людини. Шлях сповіданої долі та мета життя реалізуються саме у такий спосіб.

Четвертий утримує людське життя через віру у полі Цілісності, єднання з єдиним духовним початок в якій веде до життя в істині, породжуючи культуру супраментального. Саме тут в мистецтво ведення життя входить те сакральне, що було у свій час визначено Сковородою:”Справжня людина і бог є одне“. Такою вірою внутрішньої сутності людської у оріїв стає Ведичне Православ’я, вочевидь сьогодні єдине для всього світового загалу.

З огляду на вище сказане, Січове право може бути виписаним у відповідному кодексі січового лицарства, або рахманському спадкоємному кодексі, що утримує у собі характерницьку відстройку що до розвою відповідної культури та її захисту у суто споживних налаштуваннях техногенної ери.

ВИСНОВОК.

Відновлення етноментальних чинників в українській національній культурі починається з Січового права та того закону в середині, що з’являється в людині під час адаптації її до патерну умов ареалу проживання. Січове право в Україні зростало від усвідомлень, що приходили на волі, коли людська особистість ставала сама собою, осягаючи висоти духу своєї справжності та поєднаності з цілісним аспектом світу. Саме ця висота духу дозволяла козакам Запорозької Січі бути не голову вищими від свого агресивного, недолугого сусідства породженого суто споживчо налаштованими суспільствами того часу. Державні інституції яких не відповідали тій висоті внутрішньої культури, яку мали козаки Запорозької Січі. Згадаймо кошового отамана Сірка. Тому вони, попадаючи в Україну, ту осягнуту висоту духу нівелювали, різко обмежуючи права і свободи у звичаєвому для тих часів державотворенні через панство та пов’язане з ним закріпачення людини. Тобто в Україні високі досягнення духу панували поряд з нерозвиненими інституціями державності тих часів, що і запобігало державотворенню на цій землі. Існуючі державні інституції знаходились у різкому протиріччі з набутими вершинами духу, що віддавна дозволяло успішно боронити свою землю від зайд з азійських просторів На цьому духовному хресті і була розіп’ята Україна впродовж століть своєї історії.

Якими звичаєвими духовними настроями володіло козацтво? Вочевидь це толерантність, правдивість, чесність, душевна щирість та порядність. Порядність з якої в усвідомленні божої правди, що панує в світі, народжувалось праведність та життя в істині.

Все це і уособлювало у собі січове козацьке лицарство, Січове право якого і було покладено у основу формування українства, перш за все як характерницької нації. Чому?

Бо ту досягнуту висоту духу потрібно було берегти як зіницю ока, адже саме з неї виростала та сила та нечувана звитяжність, які дозволяли у продовж віків боронити свою землю від численних завойовників та зайд. Але владні структури того часу все те винищували, зводячи людину до рівня раба божого, читай суспільного раба. Де людина прислуговувала державі а не держава людині, як це було колись, наприклад, у вічових устроях давніх міст – держав.

Сьогодні це рабство проглядає у оцінці людини по її лише професійної належності. Ми маємо математиків, письменників, живописців, робітників усіх професій, вчених, чиновників усіх рангів, але не маємо людини. Бо сама вона, її внутрішній рівень розвитку та становлення в житті, як перш за все духовної особи і була забута. За це прийшлося розраховуватись злидарством, коротким віком життя та тими незчисленними проблемами, що опанували людство у кінці двадцятого століття.

Який вихід з цього? Відновлення січового, лицарського права у основі якого лежить право людини на свій внутрішній розвиток та становлення за тою метою, з якою вона прийшла у цей світ. Саме тут вивільняються ті резерви людської сили, звитяги та життєдайності, що дозволять побороти означені вище негаразди, як це вже демонструвало у свій час козацьке лицарство. Що заважає становленню цього шляху та пов’язаного з ним поширеного усвідомлення світу сьогодні?

Насамперед саме природознавство з своєю картезіанською парадигмою розвитку орієнтованою виключно на зовнішньому аспекті. За наукою йде культура оперта на ті ж самі зовнішні чинники та релігія, де культивується сліпа віра у щось або у когось і де рабство боже саме і затверджується, нівелюючи людину до рівня тільки суспільної одиниці. Тоді як ще Григорій Сковорода у свій час зауважив:”Справжня людина і бог є одне “, – маючи на увазі ту потугу яку утримує у собі сама людина у розкритті своєї прихованої природи відтвореної за образом і подобою самого Єдиного Духу.

Розбудова нації та державності на Січовому праві породжує необхідність розробки програмного документа, який би те відродження звичаєвого права відображав на протязі його становлення. Таким документом повинна стати “Хартія національної єдності та незалежності”, – своєрідна маршрутна карта переходу з тієї позиції що на сьогодні є до нового стратегічного рівня розвитку індоєвропейської культури.

Чому незалежності? Бо без чіткого відокремлення від недолугого сусідства з його владу утримуючими структурами тут нічого не вийде. Не всі можуть сьогодні той рівень зростання духовності одразу подолати. Тому потрібен час. Але головне, що вдарив дзвін звільнення людського духу, як це проголосив Олесь Бердник у своїй “Хартії духовної республіки”. З чого і почалося відповідне наукове дослідження та опрацювання у спадковій для України культурі внутрішнього плану, де одвічні проблеми духовного, супраментального можуть отримати своє вирішення.

Відновлення етноментальних чинників через Січове право відбувається у стані волі та свободи, яка набувається у кожного народу через адаптацію до тонкої павутини патерну умов ареалу проживання пов’язаною зі світовою Цілісністю. Саме тут народжується жива етика життя в центрі якої лежить закон в середині, відміченій у поведінковій етиці життя населення Середнього Подніпров’я ще Геродотом. Тобто у центрі відродження етноментальних чинників лежить інтуїтивно образне світосприйняття у прямому, невербалізованому контакті з природною Цілісністю пануючою на тонкому плані.

Ця законотворча основа світу, існуюча на його непроявленій стороні, як показали дослідження, завжди бралася до уваги в українській культурі починаючи мабуть з неолітичної культури Трипілля. Саме через це у будь якій етнічній культурі переважає знакова архетиповість та існує єдиний ментальний психофізичний образ, отримуваний під час адаптації населення до патерну умов ареалу проживання. В Україні становлення єдиного психофізичного образу відбувалося в умовах дуже давнього кристалічного щита так званої інської, праматеринської зони землі. Причетність до тонкого аспекту світу породжувало знання причинної правди, що проявлялася у тому, вище згаданому законі в середині, який ставав витоком живої етики життя, де не існувало питання бути чи не бути та що діяти у наступному дні.

Архетипи такої культури беруться з первинних, знакових вибіркових форм, резонуючих зі світовою Цілісністю. Такими ключовими формами, як вже зазначалося, тут стають мова, пісні, національний одяг, ритуалізована поведінкова звичаєвість, художні та ремісницькі вироби. Вся ця вже національна культура, адаптована до природних умов існуючих тут і зараз, через що несе у собі єдиний, ментальний психофізичний образ, стає вхідними дверима до світової інтернаціональної єдності людства на рівні цілісного аспекту світу. Але не раніше, не на рівні зовнішніх усвідомлень пануючих сьогодні, як це спішать проголосити космополіти.

Існує дуже давнє повір’я, що за кожним кроком у житті мудрої людини стоїть божий промисел. Що насправді стоїть за цим?

Як показали останні дослідження, зміщення позиції споглядача у бік цілісного аспекту світу існуючого на тонкому рівні, та  утримання від того перебігу подій у довкіллі на чуттєвому зв’язку, дозволяє набувати зовсім іншої якості життя. Усвідомлення причинної правди подій, що панує на тонкому плані, дозволяє людині  погоджувати свої кроки у житті з тим, що від початку є його законодавчою базою. Від чого її дії  стають спорідненими з природним ходом подій, вона починає жити у узгодженні з Цілісним Одним, виходячи з полону тих ілюзій та упередженостей які існують у суто зовнішньому, відстороненому сприйнятті світу.  Мабуть за цим і стоїть той згаданий вище божий промисел, бо ж дії людини у такому способі життя набувають того законотворчого характеру, який панує на цілісному світовому рівні. Більше того, вона отримує через це доступ до континуальної, системно перетворюючої сили та енергії від чого стає майстром ведення свого життя. Саме така характерницька вправність згадана у словах народної пісні про козака Мамая:”сидить козак в кобзу грає, що задума все те має”.
Виходить, що за кожною нашою найменшою дією у житті може стояти велике, світового рівня дійство, коли існує той споріднюючий чуттєвий зв’язок з тонкими планами світу. Подібне життя, віддавна відоме як життя у істині, відкриває зовсім інший аспект людського існування, коли наповненість буття у зовнішньому розкриває світ людини зовсім у іншій площині, площині справжнього життя на волі.
Саме про нього згадують орії у своєму Синопсисі часів Київської Руси коли дорікають хозарам:” Воля на волі, а ви що ж?  Пусто ви живете і пуста совість ваша божая”.
Виходить, що життя у істині є життям на волі, коли вісті божиї через канал совісті стають приступними людині. І вона може узгодити свої дії з тією першопричиною які вони несуть, становлячись дієвим елементом природного, світового вирію.
Що веде до тієї сповіданої оріями волі?
Мабуть те внутрішнє життя та культура, які сьогодні проходять повз увагу світового загалу. Українство, віддавна оперте на розкриття культури внутрішнього, духовного вистояло у лихоліттях техногенної ери і тим сьогодні і відрізняється від суто технічних націй, що живуть за договірною правдою та атрибутивною, назбираною звідусіль культурою. Вектором руху в якій  є ідея, що народжується як спосіб виходу із тої чи іншої життєвої скрути, що проголошується тут напрямком головного розвитку на тому чи іншому історичному етапі. Культура внутрішнього тим не користується, бо їй приступне те, що панує у природному довкіллі від, так би мовити, первинного задуму. Тому тут панує культ справжньої людини, яка поєднує у собі все те на шляху свого духовного розвитку. Звісно кожен птах чі рибина не створюють нову ідею повітря чі води, вони просто живуть у тому, що є  природним станом повітря чі води.
Як з цим співвідноситься сьогодні українство, яке таки зберегло відповідність тому закону в середині, що проголосив у свій час Геродот, як головну характеристику населення Середнього Подніпров’я.  Звичаєве устрімлення до формування світогляду справжньої, цілісної людини тут в цілому збереглося але є й закрути на тому полі.
Ось наприклад. У національнім питанні головне місце сьогодні стала займати
тама націоналізму. З яким пов’язується націонал патріотизм, та відродження на його основі держави як такої. Що ми тут маємо насправді?
А маємо націонал – патріотичну течію яка мала б пов’язувати націю у одне ціле. Але щось не виходить того омріяного об’єднання. Чому?
Бо на ґрунті забуття внутрішнього, ще січового права та культури запорізького лицарства, від якого і веде свій початок культура внутрішнього, духовного, в українстві запанували ідеї. Які у відірваності від свого природного початку набувають найрізноманітнішого виразу, що і розколює націю на окремі рухи та протистояння у них. Від того у сьогоденного націоналізму існують два обличчя. Одне звичаєве, затверджуюче націю на стезі європейського вибору, яке вмикає той могутній потенціал етносу, що керується природнім законом в середині і тому не потребує ніяких підказок та скерування з зовні. І друге ідейне, що є відлунням загальної, атрибутивної культури нашого близького сусідства, а тому насправді нікуди не веде. Чому?
Тому що у словах та ідеях не існує істини, вона існує за ними. І кожен спадкоємний українець, спираючись на той закон в середині, повинен це знати і усвідомлювати. Який же вихід?
Будь яка зовнішня ідея повинна спиратись на внутрішнє, те, що йде з рівня  історичного світового розвитку. Що ми тут маємо на сьогодні? У так званий “залізний вік” звершено формування евристичної стелі інтегрованого мислення, яке наблизило людину до входження у прямі взаємостосунки з тонким цілісним планом світу. Це знаменує кінець технічного етапу розвитку людства і початок його відродження на духовній стезі. Від чого культура внутрішнього виходить наперед у приорітетах розвитку людства. Тому розкриття давнього орійського спадку українців постає на повістці дня і йому не має альтернативи. Бо саме орії сформували у свій час, як виявляється, ту образно понятійну базу на яку сьогодні оперта пануюча індоєвропейська культура, як це засвідчує Синопсис  орійських гностиків доби Київської Руси відомий в світі як рукопис Войнича. То кому ж як не нам те відроджувати у нашій культурі, ідеології та політиці. Саме постала сила духу відроджує націю та державу а не щось інше, бо консолідує силу людності довкола дуже давнього, спадкоємного напрямку свого розвитку. Що сьогодні потрібно робити?
А згадати духоборчу основу січового братства, де у єдиному котлі кувалася світоглядна позиція справжньої людини, яка породжувала наше характерництво як вершину того, згадуваного вище життя у істині. Саме від того у нас “козацькому роду нема переводу”.
Хто міг прийти на Січ і бути прийнятим до її лав? Хто визнавав Бога та вмів сказати кілька слів на мові, все останнє у формуванні щирої української душі лицаря світу робила козацька спільнота. Чому так виходило? Тому що за тим Богом та мовою від санскриту стояла світова Цілісність, яка збудована на правді якою є сама, за свідченням тих же оріїв та характерників. Тому формування світогляду нової людини у знову відроджуваній державі потрібно починати саме з цього, а не з ідейного націоналізму. Чому?
Бо тільки у такому випадку справдовуються слова нашого гімну записаного Чубинським:”зникнуть наші вороженьки як роса на сонці”, тай розкривається сакральна змістовність символу нашої держави тризубу. Тільки у поєднанні трьох сил: сили людського розуму, правди сущого під орудою Єдиного Духу встанемо і підемо по тій стезі, яку від початку проклала нам Мати:” коли День прийде до Вечора.. і зоря проллється в степи, покличе нас Мати, аби Ми поспішили”, – читаємо і знаходимо наш одвічний поклик у Велесовій книзі.

Орійська спадщина (висновок)

У основі людського розуміння подій та оцінці фактів життя лежить механізм, що спирається на два витоки засвоєння усвідомленого.

Перший, сьогоденний оперує багажем знання отриманім як у спеціальнім, фаховім навчанні так і у досвіді  реального життя.  Спосіб розуміння та осягнення сприйнятого тут полягає у нескінченному діалозі між багажем пам’яті та фактами зовнішнього.  З чого виходить відповідна оцінка сприйнятого та усвідомленого. Саме на цій основі працює професійна інтуїція.

Другий, більш давній і первинний спосіб сприйняття спирається на пряме, інтуїтивне засвоєння того, що приходить з  “голого” рівня тонкого світу через так зване знання – бачення. І оскільки цей тонкий рівень несе у собі передподійне поле того, що має відбутися на зовнішньому плані, він здатен надати істинне прочитання та розуміння самих намірів Неба щодо подій, які розгортаються. Тобто того, про що орії говорили як про знання сущого, яке має відбутися як світова подія реалізована у межах самого життя. Так людиною у давні часи пізнавалася правда – істина, що керує світом і спосіб життя у ній. Тут, як стає зрозумілим, працює природна інтуїція на якій базується сам людський талант до тієї чи іншої справи.

Перший спосіб замикає людину на  саму себе.  Вона стає легко керованою через маніпулювання інформацією, яка несе у собі чисто ілюзорні, спекулятивні у своїй основі посили.  Цим широко користуються різного роду ідеалісти, коригуючи під свою чергову світову ідею історію, релігію, культуру та науку. Схована мета такого коригування – утримання досягнутого стану влади у суспільстві  за будь-що.

Другий, внутрішній спосіб сприйняття поєднує кроки людини у житті  з розвоєм всього цілісного світу. Через це вона отримує континуальну потугу та енергію у своїм житті, вже знаючи наперед причинну правду того, що відбувається на її очах. Таку людину зовсім неможливо збити з ладу, той самий протест українців проти пустопорожньої комуністичної епопеї у свій час. Як виявилося вони були цілком правими. Бо людність тут споконвіку спиралася на знання, що йшла з першоджерела, а не через одурених звитяжців. В цьому плані українцям слід чекати вибачень від свого близького, недолугого сусідства.

Але у прямому способі сприйняття існує одна вада. У давні часи, через нерозвинення абстрагованого, образно – понятійного мислення, людині було тяжко розбиратися у тонкощах розбудови тих планів, що панували на тонкому рівні і вона легко підпадала під вплив вітальних сутностей  які, працюючи під пращурів, бралися доносити ту інформацію на свою вигоду.  Боротьба з пізнім язичничеством, що втратило свій ведизм та поява монотеїзму, відображає спробу захисту людської свідомості від такого стороннього впливу з внутрішнього плану.

Зрозуміло, що ситуацією, яка склалася у пізнім язичничестві, через закриття каналу бачення, як третьої сигнальної системи спілкування людини з її довкіллям, скористався правлячий прошарок суспільства. Через відгородженість людини від тонкого плану їй була нав’язана канонізована у суто договірній правді монотеістська релігія, запроторивша її на довгі віки у суспільно організоване рабство.

Сьогодні навпаки, відсутність прямого сприйняття та відповідного бачення у монотеїзмі заводить  у ту саму халепу, коли людина не знає кому вклоняється і у кого насправді просить у своїх молитвах. Бо образи сучасному монотеїзмі втратили свою ключову провідну форму, саме ту яку ми знаходимо у старих фрескових розписах Софії Київської, наприклад. Тож відсторонена позиція людини у житті та природознавстві перейшла у книжний канон,  який через те значно втратив свою дієвість.

Досвід трипільської та орійської культур впевнено доводить, що існує шлях здійняття рівня свідомості, коли вітальний план вже не може завадити прямому спілкуванню людини з світом Цілісності. Їх досвід у цьому плані є безцінним надбанням людства. Спираючись на вибіркову, знакову форму образу, через яку поставав відповідний зв’язок з цілісним планом, вони і ввели такі поняття як віра по вірі, воля, межа, совість та великий Суст божий у розвинутому на той час орійському монотеїзмі, у центрі якого стояв Ор. Всебічне розуміння такого підходу сьогодні, на базі розвинутого образно – понятійного мислення, дозволяє вивести усвідомлення світу на інший, більш вищий рівень. В якому внутрішній, супраментальний план людини стає поєднаним з планом Єдиного. Образно говорячи за Ісусом із Назарету:” коли двоє у одному домі”, то самому дому вже нічого не загрожує, через силу та потугу справжньої віри, яка не потребує вже ніякої пожертви з боку людини.

Відродження того православ’я, що стоїть за фресковим розписом Софії Київської і  вчення Ісуса із Назарету, яке стоїть за ним, маємо шлях до виходу з того поневоленого стану, що сьогодні веде до деградації самої людини і пролягає шлях до Апокаліпсису її світу як такого.

Православ’я ж з свого першоджерела веде своє походження від прославлення Прави та Суста великого божого за оріями, тобто того Цілого, що з себе і являє оточуючий світ. Від цього орійське ведичне православ’я від початку є тією внутрішньою релігією,  яка стоїть за будь яким зовнішнім релігійним каноном. Введення поняття Цілісності та відродження форм контакту людини з нею, як бази пізнання сущого, народжує нове природознавство, що вже сьогодні стоїть на порозі як об’єктивна даність.

Щасти Вам!

В. Байда.

Включення у супраментальний план у модельному, когнітивному  просторі надає можливості діяти у так званій другій увазі за допомогою ментального дубля. Саме в цей час можна говорити про споріднену дію людини та її внутрішнього супраментального плану.

Це і є та позиція, про яку згадується в Євангелії від Фоми: «Коли двоє у одному домі і вони скажуть горі перемістися – вона переміститься». Людська діяльність відбувається тут виключно через тонкоенергетичний план, який знаходиться у своєрідному дипольному зв’язку із зовнішнім планом. Тому будь-які зміни одразу ж відбиваються і на фізичному плані.

Звідси витікає манера життя у своєрідному двомірному просторі, коли задум або ж нужда на зовнішньому плані вирішується за рахунок передбачення у попередньому моделюванні ситуації. А потім відбувається її запровадження у  відповідному прямому моделюванні на внутрішньому плані за допомогою образної команди наміру. Хто тут насправді діє?

Людина формулює образний намір через ту чи іншу потребу, яка виникла у житті, і моделює її у модельному просторі цілісності. При узгодженні її образного наміру і відгуку з боку Цілісності далі починає діяти її супраментальний план, і його дії тим ефективніші, чим відстороненішою стає сама людина від того процесу ззовні. Образно кажучи, чим менша її присутність у цьому дійстві, тим чіткіше та ефективніше проходить дія. Тут, вочевидь, напряму починає діяти відоме даоське прислів’я: «Хочеш бути великим – зменшись».

У такому пробудженому стані спрацьовує досить цікаве правило. Діючи у житті так би мовити власноруч, людина витрачає енергію на те чи інше своє запровадження, а коли починає діяти у пробудженому стані, образно кажучи, «коли двоє у одному домі», то вона енергію від запровадженого накопичує. Чому? До її дій підключається цілісний план з його могутньою континуальною енергією.

Саме завдяки можливості до передбачення та бездоганній дії у другій увазі, спорідненої з планом цілісності, такій людині практично нічого не загрожує.  Більше того, саме її життя стає захищеним тією потужною енергетикою, яку вона несе у собі. Тому і говорять, що коли двоє у одному домі і діють удвох, то самому дому ніщо не загрожує, бо через зміну посталої незворотності закону нівелюється і сама виникла нужда, якщо прислухатися до кошового отамана Сірка, який  стверджував: «Нужда закон змінює».

Коли це так, то щось подібне має існувати і у самій живій природі, в тому довкіллі, яке нас оточує у житті. На щастя, такий приклад є і він розкривається  в інтроспективному баченні.

Якось ранньої весни, під час вранішньої прогулянки у лузі, яка супроводжувалася різними фізкультурними вправами, над головою пролетіла ворона і щось в особливій тональності застережливо прокричала. У довкіллі нічого, вочевидь, жодної загрози не несло, тому довелося глянути інтроспективно. На великий подив, увесь луг там замітав сніг, який суцільною стіною падав з неба. Але це було неможливо серед тієї зелені, яка буяла тієї ранньої весни. Як не дивно, але через два дні, на третій, таки була хуртовина. Ворона ж про те прокричала за три дні до цього.

Придивившись до воронячого сімейства, яке вовтузилося на краю тополиного лісочка, з подивом побачив, що цей птах керується у своєму житті двома просторами. Одним зовнішнім, а другим внутрішнім і саме в ньому ворон може бачити те, що лише очікується і ще не існує назовні. У тому своєму внутрішньому просторі, який темною сферою огортав голову птаха, він мав можливість проглядати події у рухомій шкалі часу, тому в народі, цілком справедливо, як з’ясувалося, ворону вважають віщим птахом. Така ж ситуація відбувається, коли двоє в одному домі бо завдяки цьому з’являється можливість тримати довкілля на чуттєвому зв’язку, за рахунок цього робити передбачливі кроки у житті.

Але не тільки. Внутрішнє життя, про яке тепер стало можливим говорити, має свій ритм у життєвому горизонті і той ритм під час входження у нього звільняє від тиску зовнішнього. Більше того, через уповільнений час, який панує у ньому,  організм людини отримує можливість та час кращого налаштування на події, які проходять ззовні. Саме завдяки цьому, виявляється, залежить термін та успішність людського життя. Про цю особливість внутрішнього простору згадує старожил із Закарпаття Андрій Ворон у відомій книзі Мирослава Дочинця «Многії літа, благії літа»: «Через поле смиренне дійдете тихої води», – пророкував дідо. Дійсно, коли відбувається входження у той простір через корегування ритму життя, з яким припиняється наше протистояння зовнішньому, складається враження нібито потік води починає тебе нести по життю, так легко і невимушено стає жити на світі.

З усього наведеного вище можемо зробити висновок, що знання у потаємному надає людині здоров’я, довголіття, надає вдачі у житті, покладає шлях під ноги, в якому реалізується та мета, з якою людина прийшла у цей світ.

Все це утрімує у собі забута на сьогодні внутрішня культура спадкоємно притаманна українському етносу від орійських часів.

Вчення гностиків, тобто тих хто шукав у світі правду-істину, досить чітко прослідковується у Євангелії від Фоми. Починається це Євангеліє з глибокого пророцтва Ісуса із Галілеї, записаного Фомою: «Той, хто помає тлумачення цих слів, не спробує смерті». Що тут означає «помати» зміст тих пророцтв, про які говорить Ісус з осягнутого ним рівня Ботхісатви світу? Мабуть, це означає увійти у їхні зміст як у знання своєї внутрішньої сутності, яка у цьому входженні розкривається перед людиною, роблячи її цілісно поєднаною із довколишнім світом.

Що виходить із того поєднання? «Якщо двоє (фізичний та супраментальний плани) в мирі одне з одним у одному домі, вони скажуть горі: перемістися, – і вона переміститься», – слідує із запису Дидима Фоми слів Ісуса. Як тут ще раз не згадати нашого великого філософа Сковороду і його відомий вислів: «Справжня (цілісна) людина і Бог є одне».

Як досягти того стану? «Будьте перехожими», – знаходимо рецепт Ісуса щодо цього у тому ж Євангелії від Фоми. Тобто не дайте злидням спіймати вас. Саме подібну безсторонність сповідував той же Сковорода, коли виголошував своє життєве кредо у відомому вислові: «Світ ловив мене, та не впіймав».

Що за цим усім стоїть? Правильну відповідь можемо знайти у такому вислові Ісуса: «Виноградна лоза…, посаджена без Отця, загине». Тобто для усього повинен прийти час у спорідненій дії людини та Цілісності світу.

«Який знак Отця?» – Запитали якось у Ісуса. «Рух і спокій», – відповів він, що і є головною якістю Цілісності.

Як стати справжньою цілісною людиною? «Той, хто знайшов самого себе, світ не гідний його», – говорить Галілеянин. «Коли дім ваш стане пустим – він наповниться світлом», – стверджував Він.

Виходить, що дім Отця – ніщо інше, як світ Цілісності, який панує на тонкому плані Всесвіту, бо саме тут внутрішня темрява заповнюється світлом під час входження людини у його цілісний аспект. Саме тут «ти рівний всім і кожному окремо, але по духу немає тобі рівного на землі», – стверджували характерники Січі Запорозької з цього ж таки приводу. Чому все це стало таким недосяжним для людини сьогодні?

«Фарисеї та книжники взяли ключі від знань. Вони сховали їх і не увійшли і не дозволили тим, хто хотів увійти», – говорить Ісус про цю причину. Без того входження у світі людини на противагу честі, совісті та душевній щирості панує егоїзм, який несе світу зло. «Торговці не увійдуть в місця мого Отця», – стверджується у Євангелії від Фоми.

Як вийти з того стану, який сьогодні охоплює мало не все населення у виключно споживчому суспільстві? «Блажен чоловік, який потрудився, – він знайшов життя. Той, хто шукає, знайде і тому, хто стукає – йому відкриють», – говорить Ісус.

Чому так має статися? У Євангелії від Фоми  маємо необхідну формулу: «Пізнай те, що перед обличчям твоїм, і те, що сховано від тебе, відкриється тобі.. бо немає нічого таємного, яке було б явленим».

«Якщо плоть відтворена заради духу, то це чудо. Якщо ж дух відтворений заради тіла, то це чудо із чудес. Але я не здивуюсь тому, що таке велике багатство замкнене у такій бідності», – читаємо у Євангелії те, до чого сам Фома дійти аж ніяк не міг.

Це чистої води вчення гностиків, скаже нам будь-хто, хто знайомий із цим напрямком схоластичної науки. Бо далі у Євангелії від Фоми знаходимо: «Горе їм фарисеям, бо вони схожі на собаку, яка спить біля ясел волів, яка сама не їсть і не дає їсти бикам», – затверджує Ісус те цілком гностичне вчення, яке приніс і яке сповідував.

І що ж з цього виходить, можете запитати ви. А виходить те, що християнство, яке ґрунтується на вченні Ісуса із Назарету, який сягнув рівня боголюдини, у своїй глибині насправді є вченням, що вказує людині шлях до світла. Те світло осягається через працю людського духу.

Але тоді можна зауважити, що це є орійське ведичне православ’я чистої води. Подібне православ’я від початку було притаманне населенню Середнього Подніпров’я.

Це дійсно так, якщо прибрати виключно інформаційне перекручення цього вчення з боку недружнього до слов’янства та їхніх одвічних вірувань ідеологів хозарського каганату. Де можливо знайти підтвердження цьому?

У синопсисі орійських гностиків доби Київської Русі, відомому у світі як «Рукопис Войнича», подібне підтвердження знаходимо у таких записах, перекладених в езотеричному ключі українською письменницею Вікторією Галех: «Ви Одне у степу ж, Окове Око божиє у степу, ви люде. Око віри по вірі одне ж. Око бозі жиє у Ока божия (коли двоє у одному домі, за Ісусом) Совість віри Ока божия по вісті божій… суть божию пише і сю вість віри каже» (шукайте і знайдете у Євангелії від Фоми).

Оріям, вочевидь, було відкрито те, що пророкував Ісус, а як ще можна тлумачити записане у синопсисі:

«Се віта віру ся суть по вірі, де божая вість же. У Ока ( людського) одна віра – Ока божия, Сустове ( з цілісності)по волі Око божиє. У степу несе і суть помає Око, путі пише суть божия ж.  Око віри по вірі одне ж»

Тож можемо завершити словами Ісуса: «Ті, хто виконає волю мого Отця, – мої браття, вони ті, хто ввійде в царство мого Отця». Тобто ті, хто живе за вістями з волі, за оріями. Про згадуване Ісусом «царство божиє в середині вас» є згадка і в орійському синопсисі: «По меду ви зажиє у Сусті Божім, волю Суста коща (душа) кохаш».

Той перехід до Царства божого і вказав Ісус із Назарету самим своїм життям через воскресіння на Голгофі. Зрештою та сама мета прослідковується і у Трипільському ритуальному розписі де драбинки-сходи ведуть до другого неба або ж горнього світу.

Що затверджує те, що здійснив Ісус із Галілеї як норму людського життя про яку людство забуло, втративши чуттєвий контакт з цілісним аспектом світу.

В поширеному світосприйнятті людина торкається цілісного світу, з яким починає взаємодіяти на рівні інтуїтивно-образного сприйняття, вірність та доцільність якого забезпечує чуттєвий контакт на рівні кінестетичного сприйняття.

Які закони починають панувати у її житті? З чим вона тут зустрічається?

Перш ніж торкнутися законів цілісності, потрібно розібрати, що є цілісністю. Це, вочевидь, узгоджене у одне ціле подієве поле тонкого плану, що народжується під час збудження праматеріального середовища Всесвіту сингулярним вибухом у відомій моделі Фрідмана.

В цей період панує формоорганізуючий рух так званої слабкої метрики, в якій простір та час не мають своєї стаціонарності. Цей рівень Всесвіту, що народжується, може бути віднесений на рівень слабкої метрики. На цьому рівні формується хвильовий пакет взаємодіючих узгоджених збурень, які стають енергетичними горизонтами, або ж обріями світу, що народжується.

Завдяки такому узгодженню, що йде до відповідної глибинної, зумовленої енергією вибуху частки, або ж енергетичного горизонту, кожен енергетичний горизонт такого хвильового пакету стає малою копією всього Всесвіту, одночасно отримуючи свою ключову форму, свою частоту випромінення. З цього виникає єдине узгоджене ціле, що формує єдине обличчя Всесвіту на тонкому плані.

Подальша взаємодія з енергетичними обріями, починаючи з найменшого, формує стаціонарні об’єкти — корпускули, взаємодія між якими народжує світ взаємодіючих стаціонарних мас, де час і простір стають незмінними. Організуючи у такий спосіб план сильної метрики. Так Всесвіт отримує два своїх обличчя. Одне – приховане, мінливе, тонкоенергетичне, а друге — стаціонарне, виділене, фізичне. Саме через це ми і можемо говорити про існування внутрішнього і зовнішнього у нашому житті.

Від того кожен об’єкт фізичного світу, світу взаємодіючих мас, як і сама людина, мають ті самі два плани, в яких первинним законоутворюючим стає план слабкої метрики. Бо саме він, організовуючи Всесвіт у одне узгоджене, детерміново-пов’язане ціле зумовлює існування однієї причинної правди, на яку і спирається будь-яка духовна культура, що розвивається на плані зовнішнього життя.

Що являють собою закони, за якими подібна, дотична до цілісності культура, повинна була б розвиватись?

До першого такого закону можливо було б віднести пряме кінестетичне, духовне сприйняття світу цілісності на рівні доторку до тонкої основи, що несе знання причинної правди на невербальному рівні. Тобто тієї правди, яка утримує у собі знання пройдешнього сучасного і майбутнього. Тут пізнається суще, тобто той причинно-наслідковий зв’язок, який є законоутворюючою основою того подієвого поля життя, в якому ми існуємо. Про подібне знання орії говорять як про знання сущого, тому пізнання сущого – є першим законом цілісного світу.

Другим законом – є стан включеності людини у подієве поле, коли вона стає присутньою у полі життя тут і зараз, в цю виділену мить. Внутрішній діалог при цьому замовкає, бо людина стає часткою того цілого, що панує на тонкому плані. Її життя від того стає веденим, або узгодженим з планами цілого. Людське его тут замовкає, поступаючись місцем духовним здобуткам честі, совісті та щирості, без яких вісті неба не можуть приходити до людини. Хто в честі, тому і честь – таке гасло тут панує.

До дії третього закону можна було б віднести закон часу. Причинне поле цілісності розкриває у часі ті, чи інші можливості, тому для всякої події, започаткованої назовні, повинен бути певний час і місце її запровадження. А не будь-де і будь-коли, як це відбувається сьогодні. Тому те чекання, про яке говорить Андрій Ворон у відомій книзі Дочинця, стає мірою життя в істині.

З цього виходить закон шляху, якому людина починає слідувати у своєму житті, реалізуючи ту програму, що отримується нею по народженні і яка існує для неї у непроявленім. Саме на цьому шляху людина стає рівною всім і кожному окремо, але по духу не має рівного їй на землі, як це записано в характерницькому заповіті.

До п’ятого закону може бути віднесене подальше формування культури, як культури вибіркових образів. Саме тієї, що забезпечує життя у постійному доторку до правди-істини, або сущого. Все тут: мова, пісні, ремісницькі вироби, одяг, ментальне втілення самої людини, підпорядковане цій одній меті. Навіть сам плин життя та манера дій у ньому ритуально входять у саму канву осягнення істинного, з чого виростає звичай та звичаєвість того чи іншого, вже національного, утворення.

Шлях єднання людини і світового цілого, що зберіг титульний етнос українців протягом своєї тисячолітньої історії, говорить про велику, беззастережну його перемогу, перемогу Людини над пітьмою людського невігластва в лихоліттях техногенної ери. “Одвічно ори мають ту віру і гримлять нею по світу”, – засвідчено в давнім рукописі оріїв. Ця перемога несе немеркнучу славу етносу українців та його героям. Бо саме вони, сини і дочки України, своєю самопожертвою кували ту перемогу, що сьогодні відкриває нову сторінку у світовій культурі. Адже зазначений вище шлях внутрішнього розвитку, що зберіг корінний етнос України в лихоліттях своєї історії, дозволяє вирішити світову проблему розвою супраментального плану справжньої людини, вводячи людство у нову еру свого розвитку.

Доктор філософії та психології

В. Чумаченко