Сторінка Василя Чумаченка

Людина живе в цілісному світі, який являє собою живу динамічну систему. Ця система змінюється у потоці часу, кожної миті вона інша. Саме зрозумівши це Епікур у свій час і знайшов можливим зазначити:”У одну і ту ж річку неможливо увійти двічі.” Розкриваючи свою сховану природу людина отримує можливість слідувати тому, що диктує їй світ цілісності, як живу етику її життя.

У техногенну еру через звужене світосприйняття вона полишена можливості чути та фіксувати те, про що орії у свій час говорили як про знання сущого. Така обмеженість стоїть у протиріччі з живим, динамічним світом де вона існує. Цілісність світу пробує поправити це перешкоджаючи такій неусвідомленій активній діяльності людини. Яка у багатьох випадках на плані цілісності нагадує танець слона у посудній лавці. Тому життя такої людини замикається у відповіднім просторі де вона рухається у своєму бутті по колу, яке на Сході отримало назву колеса Сансари. Саме в ньому людина змушена вертітися у безкінцевих циклах свого самостановлення. Цю свою біду вона сприймає як кару божу, як перешкоду темних сил на будь які її дії у житті. Світ пробує пробудити її вищі здібності посилаючи їй всілякі випробування, які сприймаються тут як нещастя та біди. Вона не розуміє, що її усвідомлення правди та кривди, або ж добра і зла мають один і той же невизначений порядок. Людина не знає до чого може привести те і друге, бо життя в істині закрите для неї. Пробуючи розірвати це порочне коло, людина входить у взаємостосунки з польовими формами  існуючими на тонкому, непроявленому плані, за межею замкнутого кола її існування. Ці взаємостосунки різних форм життя призводять до підміни справжнього розвитку в якому починає панувати чуже життя.  Як показує практика, нічого доброго з цього не виходило. Людина опускалася у еволюції своєї самосвідомості до рівня тих польових форм, які зовсім недалеко відійшли від тваринних форм  життя. Більше того, вона починала існувати за еволюційним напрямком тих польових форм, втрачаючи свою людськість та сам напрямок своєї еволюції, як людини. Так людський езотеричний світ розколовся на темну та світлу свої сторони. Де так звана біла магія брала свій витік від енергії цілісності, яка проливалася на землю у рахманські свята (дні весняного та зимового сонцестоянь) відновлюючи гармонію та впорядковуючи людське життя під впливом Горнього неба. Звідси висновок  – людині свою пов’язаність з природним цілим потрібно відновлювати, щоб зберегти саму свою людськість.

У книзі Дочинця “ Многіє літа благії літа” старожил Закарпаття Андрій Ворон радить скрізь, куди б не закинула людину доля “ бути як вдома”. Цей заклик старого дідо окреслює одну незвичну якість, що набувається людиною у характерницькій її постанові в житті.

Наприклад, коли перед людиною в житті постає якась нова проблема то вона в змозі вирішити її двома способами. Вчинити так, як ми в житті завжди і діємо, вирішуємо посталу проблему взявшись як слід за зовсім нову для нас справу. Довгого часу та значних витрат енергії потребує все те, знає кожен зі свого власного досвіду. Але ми так змушені діяти в своєму житті не усвідомлюючи іншого шляху.

У Григорія Сковороди знаходимо дивне правило, що стоїть у протиріччі з тими нашими зусиллями назовні. “Тяжке непотрібне, потрібне не тяжке”, – сформулював він головний характерницький, як тепер стає зрозумілим, принцип життя. Що за цим насправді стоїть? Нова перепона у житті того і виникла, що старому, налагодженому ходу подій прийшов кінець. І сама виникла проблема є сигналом того, що образно кажучи, все на старому шляху вже досягнуто і він сам відпрацьований повністю.  Тому настала пора переходу на новий обрій, у якому та нова постала проблема стане новим подовженням шляху життя. Маючи на увазі стрибок нового усвідомлення, за яким потрібно підходити до цієї нової справи, Сковорода і проголосив те, що отримало назву “бритви Сковороди”: “тяжке не потрібне, потрібне не тяжке “.  Тобто, головний ключ у вирішенні будь якої посталої проблеми лежить у стрибковому зростанні усвідомлення, якому стають приступними нові обрії буття. У зростанні духу перед людиною постає новий урок, який потребує нової площини свого втілення і в тій новій площині вона повинна  “бути як вдома”, так само коли потрапляє за порадою Андрія Ворона, у якесь інше місце. Тобто бути самою собою у новій сфері свого життя. Як це може бути, виникає питання?

Мова йде про внутрішнє психофізичне налаштування, яке, як зміна настрою приходить до людини, коли вона потрапляє у зовсім незнайомі їй обставини. Відсутність саме такого внутрішнього налаштування і призводить до труднощів у вирішенні посталої проблеми де стає необхідним новий підхід, нове запровадження.  Що насправді стоїть за тим зміненим настроєм, виникає питання, бо воно, як стає зрозумілим, стоїть в центрі означеного дійства?

Характерницькі настрої, як стає відомим з раніш дослідженого, це і є ті самі психофізичні налаштування,  які змінюються у житті з новим поворотом долі. В цьому, як виявилося, суть характерницької культури українства та постанови дорослої людини у житті. Як показало те ж дослідження,  змінені психофізичні настрої можуть набуватися двома шляхами. Коли парубок довгий час просто працює поряд з майстром. Він проходить тут своєрідне перевтілення, переймаючи той настрій, яким володіє майстер в своїй роботі. Від цього він сам стає майстром і те, що було тяжким та невизначеним у його навчанні, стає для нього з часом простою, звичайною справою.

Але є і інший шлях здобуття означеного настрою. Організм людини, утримуючий у собі різні системи органів, змушений поєднувати їх у одне ціле, наприклад у циклах життєзабезпечення на протязі доби. За для цього він, здійснюючи перехід від одної системи органів до іншої, одночасно переходить з одного простору (енергетичного горизонту)  свого налаштування до іншого. Тобто продукує ті самі змінені психофізичні налаштування про які говорилося вище. Ці переходи виходить  є природною, вбудованою якістю людського організму. Тож не диво, коли вони починають проявлятися і на зовні. Було помічено, коли людина довгий час змушена знаходитись перед невирішуваною проблемою, то через деякий час її мозок у пульсаційнім переході, у своєріднім квантовім стрибкі, розкриває новий простір де та проблема стає усвідомленою в від того простою у своєму вирішенні. На зовні це має вигляд раптового досягнення, яке часто не має жодних ознак свого виконання назовні. Релігійна людина буде тут говорити про божий промисел. Насправді тут вмикається системо перетворююча сила, яка те, що запрограмовано на внутрішнім плані життя втілює в реальність. Тобто, перед нами насправді відбувається очікувана дія у світі, що  живе за гармонійним ключем свого впорядкування, в якому передбачення є головною умовою його життя.  Звідси слідує суджений шлях та доля за якою людина повинна жити в цьому світі, в якому відбувається тільки те, що в ньому вже існує, як його внутрішня потенція. Варіантів виразу тієї потенції назовні безліч і в цьому полягає свобода вибору варіанту шляху свого життя людиною.

Виходить точно так, як відбувається поєднання людського організму у одне за рахунок квантових стрибків з одного горизонту цілісності на інший у циклі добового життєзабезпечення, коли по черзі активується і виходить наперед та чи інша система органів і через це весь організм стає адекватним плинучим зовнішнім умовам цілісного світу.

Саме цю свою природу, як внутрішню якість людського організму і використовує адепт, коли стикається з будь якою проблемою в житті. Він ставить її перед собою, як те, що неможливо вирішити і навіть не робить спроби шукати шляхи її вирішення. Але має надію  її вирішити, бо вперто утримує спогад про неї у своїм стійкім намірі. І тут відбувається те, що можливо було б назвати дивом. Розкривається новий простір в якому сама проблема вирішується у плині життя без видимих зусиль збоку адепта.

Пам’ятаю випадок зі свого власного життя, коли захоплюючись збиранням всілякого каміння, за яким приходилось мандрувати всілякими ущелинами та кар’єрами, привидівся різнокольоровий, напівпрозорий мінерал, якого в житті я до того ніколи не бачив. Шукати його було годі, бо не було навіть здогадки де його можливо було б знайти. Моє терпляче чекання було увінчане успіхом, коли він знайшовся просто обабіч дороги, яка вела до школи. Езотерично освічений читач буде тут говорити про правила сталкінгу, які слідують з цього. Але ми тут говоримо про те, що можливо було б назвати внутрішнім сталкінгом. Коли людина просто в перебігу свого життя має вдачу до зміни просторів у ньому через свій змінний психофізичний стан, який їх розкриває. Саме це, як показують дослідження, є в Україні звичаєвою чоловічою вдачею. Тут чоловік веде за собою свою сім’ю та зрештою і весь свій рід до якого належить, відтворюючи у такий спосіб шлях життя, взявши віжки візка долі у свої руки. Тобто чоловіча стать в Україні як раз і набувалася у своєріднім характерництві, тобто вмінні мати вдачу у будь чому. Вершиною такої набутої якості є рядок повір’я записаного на картині козака Мамая:“ сидить козак в кобзу грає, що задума, все те має”. Виникає питання, як пробудити ту здатність в собі зробивши її нормою у своєму житті сьогодні?

За для цього варіативний простір внутрішніх налаштувань людини, що на сьогодні обіймає три позиції  повинен мати ще два обрії свого розкриття, які були втрачені у техногенних змаганнях так званого залізного віку.  Перші три позиції утримують у собі усвідомлення зовнішнього світу та пристосування до нього у полі образно – понятійного бачення. Третє являє собою пристосування до соціуму та соціальних умов життя. В основі цього лежать так звані базальні комплекси, своєрідне табу, отримані від реалій життя застороги. Звернення до внутрішнього простору на ментальнім рівні через простір образної пам’яті, дозволяє торкатися первинної причинної правди поєднаного у одне цілісного світу пануючого на непроявленім, тонкоенергетичнім плані. Звідси виникає так зване духовне бачення або ж знання сущого, тобто знання тієї самої причинної правди від детермінової пов’язаності світу у одне ціле. Подібне знання дозволяє людині усвідомлено стати на шлях своєї долі, тієї запрограмованості свого шляху життя, яку вона отримує від народження. А це найбільш сильна її позиція в житті від якої залежить її щасливе майбуття. Саме цього і не вистачає сьогодні людству, щоб таки звернути зі шляху який веде до Апокаліпсису.

В включення в цілісний аспект світу дозволяє оперувати енергією його енергетичних горизонтів внаслідок чого і з’являється можливість жити у багатомірному просторі обираючи у ньому той чи інший варіант втілення судженого шляху. Тобто, по волі виходити з тих скрут, що постають в житті від початку налаштованого на своє позитивне запровадження. Нічого, зовсім нічого не можливо вдіяти в цьому плані з того стану який панує сьогодні у звуженім світосприйнятті.

Без поширеного світосприйняття немає справжнього життя бо немає ще справжньої людини, адаптаційні системи якої не розгорнуті на усвідомленому рівні у відповідності до оточуючого цілісного світу.

Почати можливо тут з сакраментального, як на сьогодні, запитання:”Чому руси Середнього Подніпров’я вважали будь яку відсторонену від істинного віру поганською вірою та поганським способом ведення свого життя ?”. Необхідну відповідь можемо знайти, коли поставимо ще одне запитання :”Що таке людська мудрість? ” Яка вочевидь є головним чинником щасливого людського майбуття. Коли звернутись до нашого Григорія Сковороди, то тут одразу ж впадає в око його вираз:”Духовна людина вільна. Вона передбачає віддалене, прозирає приховане, заглядає в минуле, проникає в майбутнє“, – стверджує філософ. Все це стає можливим через ментальну зануреність у позаантропне буття, говорить сьогодні супраментальна психологія. Тільки там, де простір та час не мають своєї стаціонарності минуле, сучасне та майбутнє може бути усвідомленим в одній точці присутності спостерігача, який за межею антропологічного бар’єра отримує для цього необхідну волю. Чим є тут його воля?

         Позаантропний план світу є планом світової Цілісності, яка є законодавчою основою проявленого, феноменального світу. Тому зміщення позиції спостерігача на рівень його ментального плану, занурює його в поле істинного, де він і стає вільним, вже відповідаючи своїй первинній, внутрішній природі. Саме про це нам і говорять у той чи інший спосіб всі без винятку філософи та адепти світу, коли запевняють словами Ісуса із Назарету:”Пізнайте істинне і воно зробить вас вільними“.

         Виживання на зовнішньому плані у суспільно організованім житті, де наперед виходять суто економічні чинники, відсовує духовний світ людини на непроявлений план її буття. Для багатьох народів ця сторінка їх становлення у світі стає у такий спосіб зачиненою, тому договірна, поганська за справжнім духовним світоглядом правда стає головним чинником у їх житті. Їх духовність, яку вони називають високою, мабуть через її недосяжність простою людиною, впирається в відсторонену віру у щось або у когось, хто веде та спрямовує сидячи на троні або знаходиться по ту сторону обмеженого антропологічним бар’єром людського буття.

        Слов’яни Середнього Подніпров’я, за свідченням давнього свого перепису відомого як Велесова книга, визначаються у цьому:” Маємо справжню віру тому не потребуємо ніякої пожертви“, в тому числі і у обмеженні своєї світоглядної позиції, доповнимо ми їх.

” Мусимо відати і знати обаполи тирла“, – стає їх кредом становлення в дусі без обмежень нав’язаних людині її суспільно – господарською діяльністю назовні. Як, у який спосіб постає та віра, – виникає питання?

” Чим вище у поняття невидимого ввійду, тим міцніше віра моя. Потрібно зуміти злити свою волю з волею божою, стати гармонійною складовою Всесвіту.“, – прокладає нам шлях до розуміння незвіданого наш Григорій Сковорода.

Але ж це зовсім інший світогляд, скаже нам знаючий читач. Так, зовсім інший від того, що панує сьогодні. Його витоки знаходимо в оріському синопсисі доби Київської Руси відомому в світі як рукопис Войнича.

” Мета віри в вірі ж, сама ж віра існує по вірі, від чого Око вістей божих існує в голім Оці орія“.

А далі тому ж рукописі знаходимо необхідне пояснення стану тих справ, що на сьогодні склалися : ”Де вище по волі те божиє по голу? Ви ту межу однині косе, світу не каже святе буле. Однині суть же вість не каже, одна пуста ж віра божая. Совість у межі, але вість у горі – вість бо зла“.

Що це, якась нова віра чи новий світогляд, запитає нас знаючий читач?

       Це саме те, що насправді лежить у основі будь якого віросповідання сьогодні, яке хоч і приховано, а таки опирається на внутрішнє світосприйняття через ті самі молитви та звернення до невимовного. Тому у основі світу русів Середнього Подніпров’я лежало і по сьогодні лежить знання сущого ім’я якого орійське ведичне православ’я. Вочевидь єдина для всього світового загалу внутрішня релігія людської сутності зануреної у вічність, мета якої осягнення людської справжністі та становлення її у знанні сущого. Що з цього людина має у своєму житті, виникає питання?

         Життя у дотику до істинного на внутрішньому, тонкому плані дозволяє мати те, що у всих релігіях світу зветься божою благодаттю, яка коротко сформульована у відомому виразі; блажен хто вірує, тепло йому на світі. Чому? У своєму житті людина шукає шляхи втілення своїх мрій та шукає своєї щасливої долі, між тим все це існує, так би мовити, наживо прописаним на тому ж тонкому плані по самому її народженні. Причетність до цього судженого шляху і надає тієї щасливої миті буття пошуком якої переймається сьогодні вся філософія світу. Саме ведичне православ’я, де людина у віру вірува бо віра існує по вірі, вірувуючи насамперед у саму себе, як представника божественного, цілісного світу, сама здійснює дотик до того запрограмованого, судженого шляху. Всі її мрії та сподівання стають тут промислом її божественного початку, бо підходить вона до них не з поверхні земного буття, а з боку неба сущого, до якого має свою причетність.

         Саме ранній ведизм, коли людина відала і знала, був головним засобом знешкодження поганської віри на Русі, що завжди поставала у відстороненій людській вірі у всілякі божества та божественні ідеї та встановлений лад, як в релігії так і у природознавстві. Які, образно кажучи, створювали озеро в справжнім озері, або ліс у лісі, роблячи штучну підміну там, де все і так існує по волі божій. Потрібно бачити і знати на тонкому плані де панує причинна правда світу, чому ти вклоняєшся, що сприймаєш як істину у першовитоку і де насправді пролягає шлях до твоєї сповіданої, а тому щасливої долі. Мабуть тому, що кожна щаслива людина і бог є одне, може тут зауважити нам тепер будь хто.

         Активна діяльність людини назовні може бути перехрещеною з внутрішнім ладуванням на світових шляхах становлення її в своїй справжності, та вирішенні тієї мети з якою вона прийшла у цей світ. Запорукою цьому стає високий рівень досягнутої стелі інтегрованого мислення, яке у супраментальній психології стає знаряддям осягнення зовсім іншого рівня буття справжньої людини у її активному, творчому підході до вирішення проблем життя. Миследіяльність стає тут програмуючим чинником ведення свого життя в якому зникають ті невизначеності та перепони, які маємо на зовнішньому плані. Маючи саме це на увазі Григорій Сковорода у свій час і проголосив своє сакральне:”справжня людина і бог є одне”.

         “З чого постає знання сущого?”, – виникає питання.   Вочевидь з адаптації автохтонного населення до патерну умов ареалу проживання, бо тільки у такому випадку з’являється “закон в середині” відмічений ще Геродотом у слов’ян Середнього Подніпров’я. Цей закон стає натальною картою у інтерактивній психології, за якою здійснюється міграційний рух у тваринному світі. Для людини це той закон живої етики за якою постає її совість та знання тієї правди життя, що розлита у довкіллі. На Середнім Подніпров’ї цей закон виникає через адаптацію до патерну умов ареалу проживання автохтонного населення інської зони давнього кристаличного щита України. “Де його межа?”, – може постати питання.

Так звані “кам’яні баби”, як засіб включення у той розлитий у довкіллі закон стоять в Україні на пагорбах по Дністер, далі їх немає. Вони звуться половецькими, хоча значно більш розвинена пластика ідольских капищ Київської Руси, говорить про зовсім інше первинне їх походження. Саме антропоморфна пластика була головним інструментарієм у ранньому ведизмі у подоланні людиною антропологічного бар’єра відділяючого від плану її внутрішнього життя. Бо входження у резонуючу з цілісним планом буття антропоморфну форму, знамало жорстку фіксацію людського тіла щодо плану зовнішнього, феноменального світу. Більше того, це дозволяло у поширенім світосприйнятті впорядковувати довкілля, прилучаючи саму людину до його впорядкування, про що нам говорить спадщина того ж Трипілля. Де позаатропне буття програмувалося на знаковім, резонуючим з цілісним планом посуді та антропоморфній пластиці у вигляді ритого або мальованого ритуального розпису виконаного на них.

         Тому в інській зоні кристалічного щита України її автохтонне населення являло і являє собою єдиний конгломерат, що проявляється в знаковій, резонуючій з позаатропним буттям культурі, мові та звичаях. В її основі стоїть внутрішнє світосприйняття на відміну від того сусідства, що оточувало цю землю протягом століть. Від того і потерпала Руська земля, бо значно випереджала у своїм розвитку своє оточення. Сьогодні українці, тобто ті, хто мають під ногами свою родову, спадкоємну землю назва якої Русь, утримують ту глибину проникнення у позантропне буття, встоявши попри всі негоди та негаразди у своєму характерництві.Їх перемога то світло нового дня для всієї індоєвропейської культури, яка опанувавши новий рівень еврістичної стелі інтегрованого мислення, може зробити великий крок до того справжнього світу, що панує у позантропнім бутті на плані світової Цілісності.

Існує одна неузгодженість, яка виникає, коли людина здійснює перехід від життя зануреного у зовнішнє до пробудженого стану у поширеному світосприйнятті на внутрішньому плані. В цей час здійснюється перехід від образно – понятійної системної взаємодії з довкіллям, яке проходить на зовнішньому плані, до системої взаємодії з природним цілим, але вже на рівні його прямого кінестетичного, чуттєвого усвідомлення на ментальному рівні. Проблема тут виникає через те, що отримавши новий статус у своєму пробудженому самоусвідомленні, людина продовжує жити за старими своїми налаштуваннями щодо оточуючого світу продовжуючи вести з ним діалог на рівні образно – понятійного мислення. Тобто не покидає своєї позиції упередженості щодо подій зовнішнього життя, не здійснюючи свого входження в світ тонких взаємодій. Через що відійшовши від одного берега не попадає на інший. Тут і починаються відомі проблеми зі здоров’ям, які у багатьох випадках мають сумний результат. Що може бути застереження проти цього?

Відповідь ззовні проста і широко відома — жити у пробудженому стані свідомості, тобто все виконувати у своєму житті у стані самоконтроля у доторку до живого світу цілісності. Цей самоконтроль має свою сховану сакральну змістовність, що лежить за встановленим пробудженим станом. В чому тут полягає головна проблема?

Необхідне пояснення можливо отримати у такий спосіб. Коли ви йдете кудись, то зазвичай за цим стоїть та ціль, яку ви переслідуєте і вона з’явилася через ваше рішення вчинити цю подорож. Така дія за вашим рішенням є звичайною справою, яку ми здійснюємо у своєму житті десятки разів , але все не так просто коли це торкається непроявленого. Річ у тому, що тут ваше рішення як подія запроваджується в життя образним наміром. За тим наміром стоїть образ дії, що приходить на ментальному плані у вигляді бачення відповідної спорідненої з цілим дії. Цей образ, що приходить через чуття – бачення, стає генератором вашої дії назовні бо утримує силу цілісності, з якою ваш вчинок стає у такий спосіб узгодженим та спорідненим. Тобто діяти стає можливим у силі образного наміру, яку породило ваше рішення здійснити ту чи іншу дію. І за цим ще стоїть час відтворення такої спорідненої дії, коли не все задумане та усвідомлене може бути негайно виконаним.

Спробуємо розібратися з цією хронологією подій, що диктує нам невимовне. По – перше, що тут є ментальним образом, який приходить у пробудженому стані? У такому нашому спорідненому діянні з’являється третя сторона — сам простір узгодженої з цілим дії, який починає диктувати нам терміни того походу, часто змінюючи і саму ціль та час його здійснення. В цьому образному просторі ми стаємо присутніми і є часткою нього. Тобто живемо у образі своєї “віри по вірі”, бо “мета всякої віри в вірі ж”, як запевняють орії. З цього, врешті-решт, виникає рух сили, де сила йде від спорідненості образу запланованої події з великим цілим пануючим у непроявленому. Що і є врешті решт нашим життям в вірі, де контроль подій стає головним чинником нашого існування.

Виходить, щоб жити весь час у тій силі, потрібно бути у стані контрольованого наміру входження через своє чуття – бачення дотичне до цілого. Саме тоді кожна дія чи вчинок стають спорідненою дією, де континуальна енергія, що приходить до людини робить все те світовою подією. Тобто такою, що стає часткою подій які відбуваються в світовій цілісності. Хтось скаже, що все це і є те велике слідуванняу житті, яке проголошується за головну умову безгріховного життя, або життя в істині великими адептами світу.

Виходить, що головна умова у адептів Сходу постати в світі у пробудженому стані, є тим базовим настроєм, що убезпечує від тих негараздів, які чекають людину у поширеному світоспринятті вже на порозі її дому. Чому?

Бо старе базове включення на рівні неусвідомленого вимикається, і разом з ним вимикається та універсальна сила, що веде сліпу людину у житті, бо тепер у все те повинна здійснювати вона сама. В цей час і стає необхідним самоконтроль своєї заглибленості в саму матерію подійного поля, що надає силу протидіяти тим загрозам, які несе у собі життя на зовнішньому плані. Дуже схоже на те, як вже дорослий птах вилітає зі свого гнізда. У новому стані своєї свободи він починає сам опікуватись своїм життям, самостійно спрямовуючи та здійснюючи свій політ. Для цього йому потрібна воля і прямий контакт з повітрям, тобто з цілісністю, як щодо людини у її пробудженому стані.

У практичному житті означене вище призводить до стану, в якому людина не робить будь-яку свою роботу, а відтворює її. І все те йде як ведення у спорідненому стані. Ось у чому полягає відмінність між пробудженим усвідомленням і неусвідомленим станом. У останьому випадку витрачається своя власна сила, у іншому ж вона приходить ззовні. Так само як і у птаха в польоті з’являється підйомна сила від його вірної взаємодії з повітрям. З огляду на вище приведене у даосів і існує один незвичний вираз:”Будь мертвим(відстороненим від зовнішнього), абсолютно мертвим і роби, що хочеш, все буде вірно “.

Тобто людина, причетна до цілісного аспекту життя на своєму внутрішньому плані по великому рахунку, не думає та розмірковує над своїми вчинками та кроками в житті, вона живе в вірі, яка стає головним сенсом її буття.“Маємо справжню віру, тому не потребуємо ніякої пожертви, наші боги ж суть образи”, – проголошується у Велесовій книзі вище згадане. Тому що одночастно йде корекція прийнятих рішень та життєвого шляху, очищення його від енергетичного бруду старих уявлень та переконань з боку цілісного плану. І будь яке стороннє посередництво тут стає непотрібним.«Що тут говорити, Єдиний Світовий Дух наводить лад у людському житті, коли існує постійний контакт із ним»,— чуємо зауваження нашого релігійного читача.

З цього природу існує достатньо втаємничений вираз Ісуса із Назарету: «Не думайте, що я прийшов порушити закон чи пророків: не порушити я прийшов, але виконати.» Закон, про який говорить тут Ісус із Назарета, має на сьогодні два своїх прочитання. В суспільстві, що сьогодні живе за договірною правдою, тим законом є влада, оперта на головний закон держави — конституцію. В ній зафіксовано все те краще, чого досягла думка у організації людського суспільства на протязі своєї історії. Від того в конституції відзеркалено досвід життя багатьох поколінь. Цей закон суспільного життя весь час намагаються переписувати та доповнювати, щоб попасти в ногу з тим днем, що надходить, через ту нетривку договірну правду, на якій та конституція ґрунтується.

Другий погляд на закон, вочевидь згаданий самим Ісусом, спирається на відомий вислів Геродота, який він проголосив надаючи вже не раз згадувану нами характеристику населенню Середнього Подніпров’я: «Цей народ не має під собою закону, та він їм і не потрібен, закон знаходиться у них всередині». Цей, відмічений Гераклітом закон всередині виникає в людині через її адаптацію до патерну умов ареалу проживання. Тобто завдяки пристосуванню до тонкої павутини життя за Фритьофом Капрою, західним дослідником у фізиці живого.

З чого виникає цей закон? Вочевидь, від контакту з причинною правдою світу, існуючою в одному детерміново пов’язаному узгодженому цілому, що являє собою світ на тонкому плані. Для людини це, якщо хочете, своєрідна «маршрутна карта» пануюча на підсвідомому рівні згідно інтерактивної психології. За якою йде, як показали дослідження, сезонні міграції великих зграй тварин та птахів. У випадку людини все це йде через інтуїтивно образне сприйняття, або «совість божу та вісті божі», як за оріями. З чого і походить знання– бачення та відповідне усвідомлення, що стає законом життя. Знову ж таки з якої причини?

Слідування у житті за тими можливостями, що відкриваються в цілому надають сили та звитяги у подоланні тих труднощів, що трапляються у поворотах людської долі. Саме через це сакральна змістовність закону Геродота полягає в тому, що він стає ведучим принципом у тому згадуваному слідуванні, якому повинно підкорятися людське життя у пробудженому стані свідомості. Дуже красномовно про це говорять орії у своєму синопсисі часів Київської Русі: «Могу не ту ви тепер маш. Ви зажиє по меті ж божій, бо ори ви то, пові по вісті нове тіше, віта ви міру де віра божая.»

Тепер ми розуміємо, який закон прийшов виконати Ісус із Галілеї, за його відомим висловом. Цей закон цілком виходить із сакрального і має пряме відношення до орійського ведичного православ’я, яке є славленням тієї самої цілісності світу. Хто б що про це не говорив сьогодні. Знання, як відомо, бере свій початок з одного джерела, ім’я якого цілісна Права за слов’янським ведизмом або ж Суст Великий божий, як за оріями.

З цього і витікає той базовий принцип, якого повинна дотримуватися занурена у потаємне людина, здійснюючи тим самим нове системне включення у своєму духовному зростанні. Цей принцип у езотеричній науці і полягає у вимозі утримувати свою свідоміть у пробудженому стані. За оріями він є чуттям міри, коли людина починає «помалу свою власну мету носити», вже усвідомлюючи орійську «міру по волі і по вірі», яка поза межею зовнішнього розкриває обшир того, що донедавна вважалося лише мовчазною пітьмою.

Лише спесивість людська з

самоусвідомленням сміливим себе

вважає замість частки – цілим.

(Гете, Фауст)

Синопсис оріських гностиків доби Київської Руси відомий як рукопис Войнича достеменно засвідчує існування великого прориву у опануванні людиною позаантропного буття у давній орійській культурі, що існувала на терені земель Середнього Подніпров’я у часи раннього Середньовіччя, що і засвідчує сам рукопис оріїв . Концептуальні положення у становленні культури внутрішнього, супраментального плану, які ми тут знаходимо, переконливо доводять, життя людське у ті часи не було таким безпросвітним у плані духовного життя, яке є сьогодні.

         Світова езотерична наука знає сім щабелів сходження людини до вищих станів свідомості, які сьогодні існують і у християнській та східній традиціях. У характерницькій культурі України теж маємо сім сходинок становлення людського духу, які мають відповідну послідовність у досягненні стану “Світ в мені а я у світі “. Ось ці сходинки:

Поклик, Пізнання, Відання, Входження, Майстерність, Становлення та Цілісність.

         В рукописі Войнича на сторінці 68 – й (перша діаграма сонця та місяця) знаходимо те саме становлення у зростанні духовного світу людини, коли за свідченням четвертого даоського патріарха “Світле дзеркало вже не потребує підставки“:

1. Вість по віку ж. 2. Голе пощо ж бає. 3. Вість божая веде. 4. Ви то бере божиє. 5. Ви то бере божиє буле ж. 6. Вище голе боре. 7. Вищу голу віру берете.

         Виникає питання – навіщо?      Певно щоб стати на стежинку тієї правди життя, яка розлита в довкіллі, бо тільки тоді все виходить, все отримується у людському житті. Коли це стає можливим? Коли життя і віра стають одним, говорить характерницька наука. Тобто відбувається входження в істину, яка за висловом Григорія Сковороди і робить людину вільною. Що це дає?

         Континуальну силу системного перетворення, коли людина стає майстром та творцем своєї власної долі зливаючись з цілісним аспектом світу. З приводу чого на відомій картині козака Мамая і існує запис, що вже приводився раніш:” Сидить козак в кобзу грає, що задума все те має “. Звичайне мислення тут стає миследією занурене на рівень супраментального, божого плану.

         Виникає закономірне питання – чому все це не отримало широкого втілення і ми маємо на сьогодні в житті лише юдоль скорботи та печалі як за Святим письмом?

Щоб отримати відповідь на це сакраментальне питання потрібно повернутись до тих семи сходинок у зростанні та становленні людського духу. Чому їх сім?

         Становлення тонкого плану Всесвіту, як засвідчує езотерична наука, має сім головних енергетичних горизонтів до початку вже світу матеріального або ж корпускулярного. Тобто, непроявлений ноуменальний рівень утримує в собі сім головних резонуючих вібрацій опанування яких і призводить до людського злиття на тонкому рівні з цілісним світом пануючим тут. Але для цього в самій людині повинні існувати ці самі означені горизонти, існувати як здатність до набуття відповідні психофізичних настроїв резонуючих з відповідним енергетичним горизонтом світу на непроявленому його рівні. Розвиток людини у свідомому опануванні довколишнього простору на початок Середньовіччя міг сягнути лише шостого рівня. Необхідний сьомий вимушено добирався за рахунок проміжних засобів входження за звичай в контакті з різними польовими формами життя, духами та стихіями існуючими на тонкому плані. Звідси бурхливий розвиток всіляких релігійних культів, поклоніння божествам та всілякі жертвоприношення та ідолопоклонство. Людина в цей час, сама не бажаючи цього, отримувала господаря над своїм життям, що ставав проміжною ланкою між світовою цілісністю та людським життям у ній. Для формування сьомого рівня потрібен був розвиток інтелектуальної сфери з її високим рівнем інтегрованого мислення. Саме в цей час тонкі мислеформи образно – понятійного мислення починають дорівнювати тонким вібраціям сьомого, цілісного рівня Всесвіту резонуючи з ним. За рахунок чого і відбувається повне злиття входження тепер вже цілісної людини і світу

         Можливо зауважити, що орійська культура у свій час таки сягала сьомого рівня судячи з рукопису оріїв. Десь так воно і було, самі унікальні умови інської зони кристалічного щита Середнього Подніпров’я спонукали до цього. Саме з цього приводу у Велесовій книзі знаходимо необхідне підтвердження:”Маємо справжню віру, тож не потребуємо ніякої пожертви“. Тобто, будь яка антропоморфна пластика як і орнаментальний розпис розглядалися як інструментарій набуття людської справжності у поширенім сприйнятті світу. Психофізичні настрої, які набувалтся в цей час, були відстройками самого супраментального плану людини, тож пожертву приносити насправді було нікому.

         Але це був лише виняток, вся остання маса населення цього досягти не могла. До того ж виникли протиріччя між справді високими досягненнями в усвідомлені позаантропного світу і низьким рівнем образно – понятійних засобів його виразу та пояснення, що вочевидь проглядає у тім же рукописі Войнича. Тому мабуть і була започаткована техногенна ера цивілізаційного розвитку, яка дійшла свого кінця у 21 – му столітті.

         Духовне становлення було затримано, бо вело воно до створення штучних світів позаантропного буття та переходу в них після закінчення земного циклу життя якоїсь обмеженої маси віруючих. Ці світи не торкалися цілісного світу і тому не несли у собі необхідної потуги всієї континуальної енергії Всесвіту, що надавало людині необхідної волі в його межах, як творця свого власного життя. Саме через це природний розвиток людини в межах всієї цілісності був не повним і вона не виходила на те місце в світовій ієрархії, яке мала б опанувати від первинного задуму як сутності світового рівня.

         Але у суспільство, полишене духовного вектора розвитку, прийшла біда, наперед вийшов людський егоцентризм, який винищив провидців та святих, які були зв’язковою ланкою з цілісним світом і несли його корегуючий вплив у людському житті. Жорстокість та цинізм, що вийшли від цього примусили здригнутись навіть холодне серце нових властителів світу. Тому були написані правила праведного життя, що отримали свою канонічну форму в тім же Святім письмі та записаних Відах. З’явилися канонізовані святі   життя яких бралося за взірець, як перш за все страдницького шляху упокореного раба божого, що тільки за межею життя потрапляв до канізованого раю і таке інше. Але ще святий Петро зауважив у свій час з цього приводу:”дух животворить, буква ж вбиває“. Що вказує на гностичний, пізнавальний характер раннього християнства цілком проявленим вже у Євангелії від Фоми.

         Орійська культура з її правдою в середині була винищена, натомість прийшла хозарська договірна правда, яка регламентувала людське життя в межах соціуму назовні. Людина була відділена від своєї цілісної природи, про що свідчить та сама славнозвісна печера Платона, переймаючись у своєму житті вже чисто зовнішнім, ілюзорним світом. Так склався той стан справ, який маємо сьогодні. Звідси ведуть своє походження всі світові війни, що здригнули планету у продовж часу людського забуття свого справжнього призначення у цьому світі. Чому?

         Боротьба людини за свій духовний розвиток у ціліснім світі була замінена боротьбою за краще місце під сонцем у існуючім соціумі. Поверхнева культура, полишена свого внутрішнього керманича, взяла владу у свої руки, що породило ті небачені зразки цинізму та жорстокості у людському світі які маємо по сьогодні. Цей стан справ і констатував Антуан де Сент Екзюпері у своєму відомому заклику:” Існує одна проблема, одна єдина в світі – повернути людству духовний зміст, духовні турботи “.

         Тож у супраментальній психології маємо необхідне пояснення тих бурхливих протистоянь релігійних вірувань які прагли опанування світом, маючи на меті цілісну його впорядкованість , але за своїм власним обмеженим усвідомленням. Ця мета була недосяжною, знаємо тепер чому. Але все це не виправдовує те винищення духовних культур, що впродовж техногенної ери котилося планетою. Відчужена воля підпорядкованості “божествам” різних релігійних культів, не маючих нічого спільного з цілісним світом здійснювала це. Люди були лише пішаками в цій неузгодженій борні поза природних сил. Важелі керування людським світом потрібно брати у свої власні руки у ціліснім світі миру та божої любові до ближнього, такий висновок виходить сам собою. Нічого іншого не має, не існує. А віра, віра повинна бути одна де людина насамперед віре у саму себе -“у вірі вірува, бо мета віри в вірі ж”, як за заповітом оріїв, ведичне православ’я яких стає провідною релігією єднання людства і цілісного світу сьогодні.

Від’єднання культури будь якого народу від природних джерел призводить до виникнення загальної атрибутивної культури, від чого зникає її дієвість та адекватність подіям, що вирують в довкіллі. В суспільстві починають панувати ідеї суто соціального договору, метою якого стає лише економічний розвиток суспільства у його вже цілком споживчій орієнтації. Тут людина стає лише елементом виробництва, становлячись фаховим спеціалістом в тій чи іншій його сфері.

         В цій безпросвітній ситуації, де сама людина забута і лише реалізується гасло людина для суспільства, а не суспільство для людини, існує одна закономірність, що не одразу впадає в око. Успішними у досягненні високого економічного рівня є ті держави, які є національно орієнтованими. Поглянувши на Європу, так би мовити з висоти пташиного польоту, ми там побачимо держави, що мають неабиякий успіх у досягнутім рівні життя завдяки національній згуртованості та орієнованості головної частини населення на розбудову національної культури та держави. Що за цим стоїть? Розвинена національна культура стає тут збалансованим запобіжником буржуазного способу виробництва з його цілком егоцентричним способом ведення справ. Саме тому тут не має напів Франції, напів Англії чи напів Німеччини, а є Франція, Англія та Німеччина як суто цілісні національні утворення. Провідним у житті цих країн є духовний розвиток та становлення людини. Бо звідки тоді взятися сумлінному робітнику, патріотично налаштованому населенню, яке у розбудові своєї держави, образно кажучи, здатне не жаліти живота свого?

         Саме це проходить сьогодні повз увагу керманичів сучасного державотворення в Україні. Чому? Бо в нашій непростій історії загубився слід становлення культури справжньої людини, яка саме і стоїть на витоку нашого великого культурного спадку починаючи мабуть ще з часів Трипілля – Кукутені. Від чого національна культура значною мірою втратила свою життєдайність. Чому?

Не останню роль тут зіграла зовнішня орієнтація нашого продознавства з його відірваним від об’єкту дослідження відстороненим образно – понятійним мисленням. Ця біда прийшла, коли людина у боротьбі за виживання в голову свого становлення в світі поклала лише економічні чинники. Подібний однобокий розвиток веде сьогодні до Апокаліпсису в чому можемо переконатись лише поглянувши на ті безкінцеві негаразди, що маємо у своєму житті та житті своїх дітей.

         Ми по великому рахунку не знаємо мету того великого дійства, що зветься життям, в якому беремо безпосередню участь. Обрії внутрішньої культури духу, де та відповідь присутня закриті для нас. В цій безвиході стає надзвичайно актуальним голос нашої великої письменниці Докії Гуменної, що лунає в її книзі “Минуле пливе в прийдешнє”:

“Тепер, коли нечиста сила взялася викорінювати наші звичаї, переробляти весь лад життя, ламати психіку, створювати штучні ерзац – обряди, винищувати національну неповторність, тепер знання минулого – жива, цілюща вода. Тепер особливо актуально знати – і то зазирнути якнайглибше, скільки вдасця“. Що мала тут на увазі Докія Гуменна?

Зовнішній розвиток у природознавстві потрапивши у системну кризу добіг свого кінця у 20 – му столітті. Техногенний розвиток, втопивши в крові у безкінцевих війнах великі духовні надбання давніх культур людства, зробив одну корисну справу, він відтворив високу стелю евристичного мислення, яка сьогодні може стати тим мостом, що дозволить пірнути назад в безмежжя позаантропного буття. Осягнення супраментального плану пануючого тут стало можливим завдяки відточеному мисленню, коли мислеобрази генеровані людиною, вже сягнули рівня резонуючого з енергетичними рівнями світової цілісності існуючими на непроявленім плані.

         Можемо почути зауваження, що оріська культура доби Київської Руси, судячи з записів, які знаходимо у рукописі Войнича, таки сягала того супраментального рівня. Дійсно так, це стало можливим завдяки безмежній глибині проникнення людини у позаанропне буття в інській зоні кристаличного щита Середнього Подніпров’я, якої більше немає ніде в світі. Завдяки чому населення цих територій історично випереджало розвиток своїх сусідів у досягнутім рівні свого усвідомлення справжнього світу та законів його розбудови на внутрішньому плані. Але це був лише виняток, все інше населення того не мало. Окрім того, недостатній рівень образно – понятійного мислення, як це ми бачимо з рукопису оріїв, поряд з великим усвідомленням причинної правди світу та його розбудови на внутрішнім плані, завадило широкого розвою цього знання в ті часи. Тому запроваджена ера техногенного розвитку була необхідна.

         Але це не виправдовує того, що у її часи ніким неконтрольованим людським егоцентризмом, разом з орійською культурою були винищені пророки та святі люди, які несли необхідні відстройки істинного стану речей пануючих в світі у людське суспільство. Спасаючи його у такий спосіб від жаху цінізму та жорстокості до ближнього свого та оточуючого природного довкілля.

         Звідси і бере походження та головна задача, що сьогодні стоїть перед українським суспільством. Її у свій час також склала Докія Гуменна у своїй книзі “Благослови Мати”:

“Мені хотілося би думати, щотеперішня місія України, як центру осі сучасного світового вузла, знайти сінтезу між духовністю індоєвропейського Сходу і індоєвропейського Заходу з їх цілком відмінними методами шукання нових ідей”.

Шлях вирішення посталої задачі вказав у свій час Олесь Бердник у своїй “Альтернативній еволюції” :” Традиції древніх народів одностайно відзначають пантеїстичний світогляд пралюдей. Наші предки сприймали Природу як щось нероздільне з собою, своїми почуттями, думками, діями, прагненнями. Не було, і не могло бути відчуждення зовнішнього від внутрішнього: все було єдиним в єдиному потоці буття”.

         Виходить так, що нічого, зовсім нічого не можливо зробити українцям у налагодженні свого життя, не здіймаючи, не вирішуючи проблему всієї світової культури, яка веде до формування нової сходинки індоєвропейської цівілізації, вже за межею лише зовнішнього сприйняття світу. Подібне завдання, але у технічному розвитку суспільства в пізнанні законів пануючих у зовнішньому, постала у свій час і перед іудеями. І вони з цією задачею блискуче впорались, згадаймо Ісаака Ньютона, Пуанкаре, Макса Планка, Больцмана, Енштейна, Парацельса – людини, що заклала основи сучасної медицини і багато, багато інших. Хоча всіх пророків та провидців цього народу у свій час було так само безжально винищено. Тепер, суто зовнішній розвиток має змінитися на внутрішній, концептуально інший і кому його здійснювати як не нащадкам найбільших досягнень у цій сфері, якими були судячи з витоків оріїські гностики Середнього Подніпров’я.

Орієнтацію слов’ян на внутрішнє світосприйняття засвідчує давній перепис, відомий в світі як Велесова книга, де знаходимо знаменний з цього приводу вислів: ” Мусимо знати і відати обаполи тирла … щоб з богами постати у єдиній правді“.

А ще маємо відомий вислів нашого великого філософа Григорія Сковороди:“Проявлене ніщо, не проявлене є (головна) річ “. Що і лежить від початку у глибині української культури з її одвічним пошуком правли – істини, носієм якої і був Григорій Сковорода.

Що може надати людству розвиток культури внутрішнього, супраментального плану?

Становлення та розвиток людського талану у будь якій сфері життя від науки та мистецтва до економіки та політики, через високий рівень інтегрованості людини в цілісний аспект світу.

Законодавчий аспект якого несе у світ божу правду – не існує в світі не обраного народу, як і не обраної людини, все приходить звідти і повертається туди. Тому потрібно відповідати. Те, що ми живемо у божому світі, можливо переконатись лише кинувши погляд за вікно, гармонія, що там існує від чогось походить, хтось є її носієм. Орії називали цей план Великим Сустом божим, що веде та впорядковує людське життя. Сьогодні ми говоримо за світову цілісність узгоджену та впорядковану за Єдиним Одним.

         І в се ж, з чого потрібно починати впорядковувати наше життя? – можемо почути питання. Відповідь очевидна, зі здійняття рівня внутрішньої культури, щоб не займатись у житті пустопорожніми справами. Відійти, наприклад, від усвідомлень на державницько – побутовому рівні на державницько – світовий, що і надасть необхідного рівня та напрямку розвитку.

         Як торкнутися джерела того невимовного, що є справжньою сутністю будь кого? Усвідомлення те приходить, коли людина відволікається від повсякденного клопоту у зовнішнім. Воно приходить як одне єдине рішення серед багатьох посталих у житті, в ту мить і з’являється під ногами шлях, якому потрібно слідувати. Все станеться, все відбудеться коли він є. Людина самодостатня на цьому шляху. Всі найзаповітніші мрії здійсняться, бо за ту справу візьметься великий майстер, що існує в будь кому на супраментальнім рівні. З того постане справжня культура та ідеологія на якій сформується нація, що дасть потужний поштовх до відродження держави, якої давно чекається у світі.

Щасти Вам.

В. Чумаченко.

Супраментальна психологія є психологією якою переймається справжня, поєднана з цілісним світом людина. В Україні ця наука відома як характерницька наука, що встановлює взаємовідносини людини з світом позаантропного буття. Перехід за межу якого тут відбувався шляхом зміни психофізичного настрою на ментальнім рівні через набуття особливої знакової ментальності характерницького образу. Який ставав резонансно чутливою ланкою щодо живого, цілісного плану пануючому у непроявленім. Саме для цього у давні часи відтворювалися відповідні антропоморфні та зооморфні форми. Мета була одна, вийти за межу застиглості людської форми орієнтованої на суто зовнішнє сприйняття світу через її відповідну настройку на ментальному рівні. Напряму, через зовнішнє світосприйняття, як показали дослідження того проходу не існує.

Зазвичай первинна форма ментального образу набувалася у довготривалому контакті з ареалом місця проживання. Саме тут виникав той первинний образ ментального налаштування людини до патерну умов ареалу проживання, від якого виникав, за висловом Геродота, “закон всередині”. Тобто налаштовувалося пряме невербальне сприйняття подієвого поля життя за межею антропного буття в якому, за висловом Олени Реріх, “ у таємних кордонах тчуться килими людської долі”. Усвідомлення того закону за межею антропного буття і лежить у центрі характерницької науки та супраментальної психології. Виникає питання, що для усвідомлення того закону потрібно?

         Людина, як стає зрозумілим, може у своєму житті орієнтуватися на зовнішнє сприйняття, звідки постають її уявлення та переконання у вірності та доцільності тих чи інших кроків у житті. Ці переконання, що базуються на відстороненім уявленні, як показує практика життя, не довготривалі і змінюються з накопиченням досвіду життя. На результати свого практичного життя людство сьогодні дивиться очима існуючої природознавчої картини світу, народженої у суто зовнішнім сприйнятті дійсності і нічого більше там, як запевняв Макс Планк, побачити не взмозі. Зовсім інакше пізнання світу відбувається у внутрішнім світосприйнятті на ментальнім рівні. Тут виникають первинні усвідомлення через чуттєве сприйняття світу, про які Спіноза Фаррух у свій час склав свою знаменну формулу людського способу пізнання світу:”щоб я знав, що я знаю – я від початку повинен знати “. Тобто, людина повинна вже знати та уявляти те, що постає перед її очима у образному полі бачення на проявленому плані. Тільки тоді виникає сама можливість знання, яке підкріплене невербальним, інтуїтивним сприйняттм на ментальному рівні. Це і є первинним усвідомленням законів сталого розвитку світової цілісності пануючої у позаантропному бутті.

         Чим подібне усвідомлення відрізняється від уявлення? Тут виникає питання самої людської віри. Уявне переконання це позиція віри людини як лише суспільної одиниці, коли вона є часткою колективного безсвідомого. Основою якого є колективний досвід практичного життя соціума відірваного у техногенний вік від своєї початкової природи. Усвідомлення ж лежить глибше, у прямому невербальному сприйнятті законів світової цілісності на ментальному рівні де та початкова природа стає визначальним елементом самої етики життя.

         У першому випадку причетність до колективного безсвідомого організованого у одне існуючим природознавством, породжує переконання які є відстороненими ідеями, що до справді існуючого світу. Звідки життя і стає “юдоллю скорботи та печалі”, як за Святим письмом. Бо людина не знає, не усвідомлює тих течій світового розподілу подій, які вирують під його поверхнею. Не знає, не усвідомлює сущого говорять з цього приводу орії.

         У другому випадку людина стає причетною до світового розподілу і живе за його законами. Праведне життя в істині починається саме тут, бо стає можливим слідування сущому, тобто причинній правді того детермінізму, що організує світ у одне ціле. Тут людина починає жити в вірі, якою стає саме її життя в істині. Про дотик до сущого орії у своєму Синопсисі доби Київської Руси говорять наступне:” Мета віри в вірі ж, сама ж віра існує по вірі, від чого Око вістей божих існує в голім Оці орія”. Що і несе правду істинного на ментальнім, позаантропнім рівні світосприйняття, доповнимо ми їх.

         Виходить так, що пошук людиною самої себе лежить у переході від зовнішнього світосприйняття на внутрішній план. З чого і починається перший крок до людської справжності у супраментальній психології. У культурі внутрішнього світосприйняття людина діє за допомогою наміру у другій увазі, як за Карлосом Кастанедою. Вона стає тут ще й майстром психофізичного перевтілення своєї ментальної форми, від чого проникаючи на внутрішні енергетичні обрії світу може досліджувати його з іншої, винесеної за межу антропного буття позиції. Саме тут вона починає опановувати мистецтво миследії, тим самим наміром у другій увазі, але вже в межах тонких планів цілісності. Переходи між енергетичними горизонтами світу, як одного цілого, що в цей час відбуваються, породжують системо перетворюючу силу до дії якої стає причетною сама людина. Ця сила, що змінює саму сцену подій, цілком може іллюструватися фазовими переходами існуючими в фізиці якісних перевтілень будь якої речовини відомими сьогодні.

         У характерництві, яскравим представником яких є козак Мамай, дія цієї сили вже на супраментальному рівні записана у словах народного повір’я закарбованого на полях його мальованих образів: ”сидить козак в кобзу грає, що задума все те має“. Мистецтво ведення життя у супраментальній психології починається саме з цього. Воно, як на диво, проглядає у енеолітичній культурі трипільців і є головною провідною ідеєю у пануючім тут культі золотого бика. Природне вміння змінювати та налагоджувати подійне поле життя шляхом переведення його на інший обрій в цілісності, було помічено як визначальна вдача бика, який веде череду у луг на випас. Він своїм наміром убезпечував місце випасу переводячи його у той горизонт, де всілякі негаразди не мали місця. Саме це мистецтво вибору шляху життя у багатомірності простору цілісності, яке вони побачили в тваринному світі і було покладено трипільцями у їх орнаментальний живопис та пластику. Де фіксувались саме ті команди образного наміру на супраментальнім плані, які несли з собою щасливе майбуття у обраному у такий спосіб життєвому горизонті. Доріжки ритого та мальованого орнаменту тут є нічим іншим як структурними горизонтами тієї самої   цілісності – світової Прави, про яку згадується у Велесовій книзі.

         Означене вище мистецтво розкривало природні можливості справжньої людини у тому варіативному просторі де вона діяла шляхом зміни самого подієвого поля життя. Зрозуміло, що шлях життя в цей час ставав шляхом воїна духу. Тому козацтво в Україні і звалося лицарями Великого Лугу і носили ознаку того лицарства кошаку, чуба чи оселедця виголеного на голові. Який є провідною ознакою для всього світового лицарства по сьогодні. Честь, совість, душевна щирість та її прозорість були головним настроєм, що поєднував їх з цілісним аспектом світу. Тому і кажуть, що в Україні козацькому роду нема переводу, бо то і є шлях набуття людської справжності, що є звичаєвим налаштування людської спільноти на цій землі. Сама цілісність, до якої людина ставала причетною, доводила її до своєї справжності та відповідності цілі свого буття у цьому світі. І це був головний щабель у становленні духовної культури у старі часи.

Таким чином, саме життя стає у супраментальній психології чи характерництві тим шляхом самовдосконалення, який є провідною лінією життя у всіх езотеричних течіях та вченнях як сучасних так і давніх часів. Життя у людській спільноті весь час призводило таких людей до місіонерської діяльності в основі якої лежало виведення колективного безсвідомого на рівень взаємодії з цілісним аспектом світу. Де пряме усвідомлення ставало на заміну існуючим ідеям і де людина ставала провідником справжнього в цьому світі. Жива етика життя, що виходила з цього, формувала людську спільноту вже як цивілізацію причетну до справжнього світу, де щасливе майбуття гарантувалося самою ієрархією світу.

Колись греки говорили про слов’ян, як про таких, що не мають над собою закону, бо їм він не потрібен, закон знаходиться в них в середині.

Що означає “закон у середині” в тому давньому вислові греків?

Щоб закони організації зовнішнього перемістилися у внутрішню сферу життєдіяльності людини, вона повинна їх пізнати. Таке пізнання стає можливим тільки в разі поєднання світу зовнішнього зі світом внутрішнім, пануючим у самій людині. Для цього закони організації зовнішнього мусять мати таку саму цілісну організацію, яка притаманна світу людини, бо в протилежному випадку це буде тим самим набором законів, які пізнає розум в образно- понятійному мисленні. Тобто треба розкрити рівень організації зовнішнього, в якому ті закони виходять з одного цілого, організуючи його. Таким рівнем організації світу стає рівень тонкої, енергетичної його взаємопов’язаності, що виникає в першу мить сингулярного збудження субпростору в моделі Фрідмана. На цьому рівні не існує виділеного, ізольованого об’єкта, що має змогу переміщення в стаціонарному просторі та часі, із яким на речовинному рівні пов’язується перенос енергетичного імпульсу взаємодії речовинних мас матерії. Оскільки швидкість такого переносу впирається в кінцеву швидкість передачі імпульсу світла, то відповідна цілісність не може бути реалізована на цьому рівні через виникаючу проблему спостережного горизонту, що розділяє континуум на окремі детерміново непов’язані області.

На тонкому енергетичному рівні панує рух форми, яка у переході з одного горизонту на інший в квантово-розподіленому просторі несе з собою імпульс енергії. Але оскільки означений перенос пов’язаний зі зміною форми, то це призводить до відповідної перебудови самих метричних відносин у просторі. З цього виходить нестаціонарність простору та часу на рівні тонких взаємодій, що змінюються з передачею подієвого імпульсу. Тому швидкість передачі такого “сигналу” не має тих обмежень, які виникають на рівні корпускулярної взаємодії, згаданої вище, через нестаціонарність простору та часу, в якому швидкість втрачає свою змістовність.

Саме через це на тонкому плані існує організація світу як одного цілого, що має можливість миттєвого узгодження будь-якого збудження по всьому просторовому континууму. З чого випливає детермінована пов’язаність його подієвого поля і сама його цілісність, як така.

Яке значення має феномен цілісності світу на рівні тонкої його організації?

На цьому рівні виникає детермінована пов’язаність подієвого поля життя, що отримує через те свій вектор, свій узгоджений напрямок в єдиному полі подій. Це означає, що стохастичний характер подій на речовинному рівні може мати своє істинне прочитання на рівні тонких взаємодій цілісності. І це буде справжньою глибинною причиною їх існування та походження. Від того кожен об’єкт речовинного рівня Всесвіту отримує своє друге обличчя, пов’язане з феноменом цілісності на рівні його тонкої організації.

Яке значення вище сказане може мати для самої людини?

В її житті може панувати правда, коли вона стає відповідною істині свого народження, як події, орієнтованої в полі цілого. В момент дотику, або входження людини в ту цілісність, виникає феномен поширеного сприйняття світу, що приходить як зміна світогляду. Така зміна світогляду на сьогодні являє зону своєрідного “табу” в існуючій природно-науковій картині світу через зникнення самого феномену стаціонарної виділеної маси, яка стає залежною від позиції спостерігача, а звідси, від існуючого на даний момент розуміння матеріальності.

Включення людини в природне середовище на рівні цілісної організації в старі часи призводило до інтуїтивно-образного його сприйняття як одного взаємопов’язаного поля подій. Це був енергетичний дотик-відчуття, своєрідне інтуїтивне бачення, яке несло пряме знання про стан справ у подієвому полі цілісності тут і зараз, у цю виділену мить.

У пізніші часи, з втратою людиною такої спроможності, інтуїтивно-образне сприйняття стало одною з сторін образно-понятійного мислення, що спиралося вже виключно на багаж накопиченого досвіду. Людина сама по собі стала відокремленою від довколишнього середовища бар’єром ілюзії, бо тільки зовнішні поняття та назви стали замінниками її прямого сприйняття істинного стану речей у довкіллі. Зникло відчуття речі як знаково-образного інструментарію відповідної продуктивної сили, а від того не стало вправності в вірнім її використанні.

Як відбувався дотик людини до дійсного причинного поля подій, плинучих у довкіллі?

У стародавні часи, через нерозвиненість евристичної стелі концептуального мислення, входження в поширене сприйняття світу відбувалося через набуття ключового образу в своєрідному вибірковому психотиповому настрої. Для цього використовували антропоморфно або зооморфно змінені форми, в яких живий організм продукував відповідну життєву силу. Такий настрій набувався у спеціальному ритуальному дійстві, серцевиною якого могло бути будь-що: пісня, танок, знаково-образні форми, прочитання знаково побудованих текстів (мантр). Від того ця сфера діяльності мала цілком міфологізоване підґрунтя, задачею якого було включення через відповідний настрій (своєрідну форму архетипу на рівні тонкої організації) поширеного сприйняття світу. Так виник феномен релігії-знання в стародавньому світі.

Чому ми можемо говорити про феномен старих релігій, як про особливе знання?

Стародавні митці відкрили тотожність сил, що організують тонкий план людини з відповідною організацією світу на тонкому рівні. Звідси “наукова” спадщина тих часів несе в собі незліченні способи зберігання та передачі відповідних настроїв, що відкривали доступ до пануючих у довкіллі природних сил. Такою спадщиною, як про це говорилося раніш, стали ритуали, знаково- образні форми ремісницьких витворів, міфологізовані перекази та пісні, які у пізніші часи були записані як Веди. Виник психотип людини, що відповідає патерн-умовам місця проживання на землі. Від чого така людина отримувала свій егрегорний статус, поєднуючись з патерн-умовами ареалу проживання. Виникла відповідна цьому етнічна культура як засіб утримання людини в знайденому полі контакту з природною цілісністю. Кожен порух, кожен крок такої людини відповідав істині, бо виходив з наміру, що народжувався в цілісності, а тому безперечно їй відповідав. Така людина у своїх діях мала енергію всього континууму цілого, тому завжди мала велику життєдайну силу, була невтомною в проходженні шляху свого життя. Перед нею не стояло питання “бути чи не бути”, що постало перед людиною в пізніші часи. Через що, творячи благо і добро в рамках такого світогляду, людина не могла розраховувати на відповідний відгук з боку самого життя, бо вже займалася ілюзорними справами, які вже ніяким реаліям життя не відповідали.

Як згадувалося вище, через особливості плину часу та пов’язаного з ним простору на рівні тонкої організації цілісності, події життя феноменального плану мають на ньому свій відтиск, як ланцюг безперервних перетворень на його тлі. Від чого всі події життя за довгу історію людства існують і по цей день у своєрідному запису наживо. І до цієї спадщини людства можливо доторкнутися і сьогодні. Саме такі дослідження, що отримали назву ретроспективної психометрії, і стали основою нового наукового підходу. Своєю основою таке наукове відання спирається на існування відгуку цілісного рівня на ту чи іншу подію або вчинок людини на рівні їх моделювання у відповідному просторі,, в якому всяка відповідність несе з собою позитивний енергетичний відгук, тоді як невідповідність тане в імлі мороку. Було помічено, що в тому самому модельному просторі форма внесених в нього об’єктів набувала зміненої, ключової, щодо цілісності, форми. Так був відкритий рівень, з якого людина черпала свій талант у створенні бездоганних форм у живопису, скульптурі, ремісницькій діяльності. Навчалася бездоганно точно діяти в складних питаннях політики, бізнесу та військової справи. Від чого у всі часи в історії людства існували великі політичні діячі, полководці, неперевершені митці, взагалі люди, шлях життя яких відзначався неабияким успіхом та вдачею. Знаємо тепер, через що вони володіли тим невловимим на сьогодні баченням істинного і відповідно йому бездоганно точно діяли. В новому науковому підході, через існуючу можливість постановки того бачення, виникає спроможність виховання людського таланту до будь-якої справи.

Таким чином, науковий метод досліджень, ґрунтований на адресному психометричному сприйнятті-відгуку поля континуальної цілісності на події та процеси, модельовані в ньому, дозволяє отримати відповіді на ті вічні питання, які стоять перед людиною на сьогодні. Така справжня культура стає знаковим образно-понятійним полем, що утримує людину у відповідній відстройці її психотипу, коли вона сама стає інструментом осягнення істини. Звідси і з’являється закон всередині, про який свого часу говорили греки. Становлення такої культури з давніх часів утримує в собі п’ять етапів визрівання та формування етносу. Перший з них може бути названий покликом, коли людина відрікається від старого, усвідомивши вузькість рамок пізнання в існуючій науковій картині світу. Це вирішальний етап, коли руйнується старе світоглядне русло і вже стає видимим його новий обрій. Необхідність поширення світогляду на другому етапі стимулює пошук ключової форми, яка б могла сформувати відповідне поширене світосприйняття. На третій сходинці йде входження у відповідні стани усвідомлення через ті знайдені ключові форми, якими стають антропоморфні та зооморфні форми, ремісницькі вироби, пісні та одяг, малюнки та побудова домівок. Далі відбувається засвоєння законів, що панують в цілісності, відбувається розкриття істин, що панують у ній. На п’ятій сходинці набуте знання застосовується в житті, йде розбудова відповідної культури, в полі якої людина вже повсякчасно має дотик до істинного плину подій у довкіллі. Ще раз підкреслимо, що така можливість настає, коли організація життя людини спирається на відкриті причинні аспекти цілісного світу пануючі на внутрішньому плані. Тому така розбудована культура у всі часи носила назву культури духу, через свій внутрішній спосіб сприйняття істини.

З огляду на вище сказане духовна культура нарешті стає предметом наукового дослідження, виходячи з-під ярма тих спекуляцій, що панують на сьогодні в цій темі. Вона не висока і не низька, просто вона або є, або її не має.

Таким чином, виживання людини в стародавні часи в диких, несприятливих умовах, породило її потяг до особливого знання, що ґрунтувалося на утриманні на рівні тонкого кінестетичного відчуття перебігу подій у довкіллі. Саме це рятувало життя, відводило лихо, давало силу та наснагу у подоланні того шляху, що випадав людині по її долі. Таке знання оберігалося в кожній домівці, голова роду був його спадкоємним носієм. Першу народжену дитину віддавали на навчання до жреця, де вона проходила відповідну школу. Особи, що володіли тим знанням, в ті часи були вельми вшанованими, займаючи чільне місце у суспільстві, яке виживало в прагненні до пізнання тої правди і тих істин, що ходили світом. Бо тільки за таких умов спорідненості людини і довколишнього світу в її житті з’являлося майбутнє.

У пізніші часи, коли зросла чисельність населення і дика природа відступила у хащі та нетрі лісів, добробут у домівках з’явився вже через налагоджене виробництво на землі. Тепер вже інше стало головною умовою виживання. Розвиток виробництва призвів до створення соціуму, в межах якого вже проходило життя людини. Правила в ньому були зовсім інші, суспільство поділилося на бідних і багатих, які не бажали втрачати набутого рівня життя в будь-який спосіб. Правда в такому соціумі стала договірною і вже аж ніяк не відповідала природному розвитку та становленню людини. Настали часи скверни, мудрість була вигнана на периферію суспільства, в ній вже не вбачалося особливої потреби. Більше того, вона стала носієм “зла”, яке могло заподіяти великої шкоди суспільству, що вже жило за тою договірною правдою. Так минули тисячоліття людської історії, що були занурені у безкінечні війни та протистояння тих різних договірних “правд” та обраних за ними способів життя.

Нарешті могутній технологічний потенціал було створено, він забезпечив людину всім необхідним, ставши своєрідним “природним” харчовим промислом у суспільстві. Напруга соціальних протистоянь ослабла. Відновлення природи людиною і її взаємозв’язку з довколишнім знову стало на вимогу дня, бо з’явилася біда, за те забуття природи людина у технологічних змаганнях змушена була платити порушеннями на генетичному рівні, що ведуть до виродження самого людства. В цей же час природа вочевидь не стояла на місці, відбулися зміни в мікрофлорі та природному середовищі, екологія якого перестала відповідати будь-яким нормам, що призвело, на загал, до перевантаження імунної системи та значного скорочення віку життя людини. Серцево-судинні та онкозахворювання набули надзвичайно загрозливих розмірів. Тому ці два фактори – ослаблення соціального тиску та падіння потенціалу життєздатності – повернули погляд людства у бік езотеричного знання, бо саме в ньому зберігається стратегічний резерв виходу з цієї кризи, в якій вона опинилася.

На чому базується така впевненість?

У першу чергу надії покладаються на високий рівень інтелектуального потенціалу, завдяки якому стало можливим говорити про існування чогось неіснуючого з точки зору зовнішнього спостерігача, про відкриту можливість прямого контакту людини з природним середовищем на рівні його тонкої організації та можливості прямого впливу на хід подій у ньому. Все це стає доступними разом з підняттям рівня людського енергоресурсу, що з’являється з відповідною відстройкою психофізичного образу людини щодо рівня цілісності в просторово-часовому континуумі. Ця особливість пов’язаності людини з тонкою патерн-організуючою основою світу, відмічена Фрітьофом Капрою у його дослідженнях, стає головним базовим положенням кібернетики у її дослідженні фізики живого на сьогодні. В світлі вище згаданого надзвичайно великий науковий інтерес являє собою будь-яка етнічна культура як інструментарій набуття людиною цілісної поєднаності з патерн-умовами ареалу життя, досягнута протягом століть.

Архетипи таких культур ще існують, вони поруч з нами, саме в них треба шукати способи усунення тих негараздів, які постали перед людством на початку третього тисячоліття.

ВЕДИЧНА КУЛЬТУРА

Що таке ведизм? Якщо походження цього терміну вести від запису у Велесовій книзі де приведено головне кредо хлібороба слов’янина: ”Мусимо знати і відати обаполи тирла“, то ним може бути, наприклад, набутий досвід за життя та ті знання, що отримані у процесі різного навчання. Але ним може бути і професійний досвід у виконанні якихось складних технологічних операцій. Тоді відання стає внутрішнім досвідом, внутрішнім знанням будь якого майстра з тієї чи іншої справи. На цьому наше тлумачення відання як знання у нас і закінчується.

Але ведичне знання має ще і інше тлумачення у тих записах Відах, які дійшли до наших часів з огляду на індійський епос. Чому на протязі століть все те, що там приведено вперто відноситься до якогось особливого знання – відання?

Щоб це зрозуміти необхідно розкрити те сакральне, що стоїть за кожним міфом чи казкою. Перше, що тут можливо помітити, в них без винятку розкривається зовсім незвичний простір дії, де людина починає незвично діяти у якомусь казковому сюжеті. Яка схована мета цього дійства? Вочевидь здійняття людського духу через звільнення його з під обмежень суто фізичного буття. Як це відбувається, за рахунок чого? За рахунок входження у образ героя, якому весь той казковий простір та дія в ньому стають упокореними. Тобто відбувається входження у відповідний психофізичний образ. Навіщо? І тут починається дивина, бо ніяких задач перед героєм далі насправді не ставиться, існує лише напутня порада: “піди туди, не знамо куди, зроби те, не знамо що”.

Чому так? Мабуть через те, що у відповідному психофізичному образі набувається зовсім інше усвідомлення світу, яке ми сьогодні звемо поширеним сприйняттям світу за межею антропологічного бар’єра. І про те ми зовсім нічого не знаємо у звичному режимі світосприйняття. Бо тільки там постане задача і тільки там прийде відповідне рішення, стверджує сюжет будь якого міфу. Далі він вже не працює, істинне розкривається вже поза його межами. Саме через це годі у міфі шукати якихось потаємних знань, його задача ввести у відповідний образ, що скоріше відноситься до виконання якогось ритуального дійства за яким стоїть прохід у незвідане.

Тоді заклик, що лунає з сторінок Велесової книги: ”відати і знати обаполи тирла щоб жити з богами у єдиній правді“, – набуває зовсім іншого лунання. Він закликає до знання причинної правди світу, що лежить за межею антропного бар’єра, тієї самої платонівської печери в якій одвічно скніє людське усвідомлення на зовнішньому плані.

Від цього ведичне знання набуває зовсім іншої якості за яке орії у своєму Синопсисі, відомому як рукопис Войнича, говорять як про знання, що приходить на волі:

”Суть пові і тіше. Ви то на волі однині каже святу булу суть же. Вище пану каже сю вість бозію. Одну у степу ж вість несе Око бозіє. Вість нині ж втіше.“

А далі йде зовсім цікаве звернення до пануючої на сьогодні зовнішньої віри у щось або у когось:

”Де вище по волі те божиє по голу? Ви ту межу однині косе, світу не каже святе буле. Однині суть же вість не каже, одна пуста ж віра божая. Совість у межі, але вість у горі – вість бо зла“.

Орійський ведизм утримує у собі внутрішнє знання, яке приходить за межею антропологічного бар’єра, починаємо розуміти ми. Чому так? Бо саме там лежить причинна правда світу і життя у істині, яке і дає людині наснагу не життя.

                           Ведична культура супраментальної психології.

Сповіщення Чака Норіса у книзі “Таємна сила в середині нас” в дослідженнях супраментальної психології отримує своє негадане подовження. Почати можливо з вислову одного з апологетів Дзен буддизму Тайтаро Судзукі:

” Дзен є суттю мистецтва бачення природи свого власного буття, він показує шлях позбавлення від кайданів. Дозволяючи нам випити з джерела самого життя, він звільняє нас з під будь якого гніту, за яким ми, смертні істоти, зазвичай страждаємо у цьому світі “.

Майже те саме стверджував Олександр Мень та Григорій Сковорода, слідуючи за висловом Ісуса із Назарета:” Пізнайте істину і вона зробить вас вільними “.

Що за цим всім стоїть з точки зору супраментальної психології?

Існує жива, динамічна Цілісність на непроявленому, тонкому плані ноуменального за Вернадським світу. Те саме являє собою вічно плинуче Дао у Дзен буддизмі. Цілісність, що формується у першу мить хвильового збурення праматеріального середовища Метагалактики, являє собою тонко матеріальний світ, який стає законодавчою основою для процесів проявленого світу. В такому Всесвіті тонкий і речовинний плани існують в людині, формуючи два рівні її усвідомлення світу. Один зовнішній, занурення в подійний світ суть якого становить те, суто зовнішнє світосприйняття, що панує сьогодні у сучаснім природознавстві. Воно ілюзорне, бо торкається лише оболонки матеріальних об’єктів зовнішнього, аж ніяк не торкаючись внутрішньої, причинної їх організації. Друге усвідомлення походить від внутрішньої, тонкої організації людини на рівні її ментального плану. Це усвідомлення у доторку до тонких планів динамічного, цілісного світу несе у собі і ту причинну правду за якою організована сама Цілісність на рівні своєї внутрішньої організації.

Саме тому внутрішнє, ментальне чуття – бачення, що лежить у основі сприйняття світу людиною по за межею зовнішнього, несе у собі знання істинного, яке за висловом Олександра Меня та Григорія Сковороди виводить людину на волю. Ця воля, що існує на волі “по голому”, як за оріями, єднає супраментальний план людини з планом світової Цілісності, континуум енергій якої на внутрішньому плані стає їй приступним. Саме звідси і береться та сила про яку говорить Чак Норіс у своїй книзі. Вона осягається на внутрішнім, ментальнім плані і стає приступною людині з включеною, так званою третьою сигнальною системою світосприйняття. А оскільки ця сила є похідною системного узгодження різних горизонтів самої Цілісності, то вона є системно перетворюючою силою, існуючою в межах квантово розподіленого простору енергетичних горизонтів світу на тонкому плані.

Як вона діє в людині? Ця сила стає залежною від образної, ментальної миследіяльності людини зануреної в світ Цілісності, тобто людини з включеною третьою сигнальною системою світосприйняття. Бо тут вона по великому рахунку не думає, не оперує ілюзорними образами у просторі своєї пам’яті, як це відбувається назовні, а миследіє в тих образах у другій, зміненій увазі що до світу зовнішнього. Вона діє з свого внутрішнього супраментального плану не виходячи за межу самої Цілісності, через що знаходиться весь час в істині, про яку говорить Ісус із Назарета у тому цілком гностичнім вченні, яке приніс людству.

На рівні тонкої організації світу не має жорсткої фіксації часу та простору розподіленого в межах енергетичних горизонтів – світів, тому тут панує причинно – наслідковий детермінізм з якого і походить та причинна правда, яку вже знає, усвідомлює людина на своєму внутрішньому плані. Саме через це Григорій Сковорода у свій час і знайшов можливим зауважити:” Справжня людина і бог є одне“.

Чому? Бо така цілісна людина починає володіти системно перетворюючою силою, коли у своїм внутрішнім усвідомленні торкається тонкого, непроявленого ззовні цілісного аспекту світу зливаючись з ним у одне ціле. Тобто починає володіти божою силою.

Виходить так, що у своїй життєдіяльності людина може спиратися як на зовнішнє усвідомлення так і на цілком внутрішнє сприйняття довколишнього світу. У першому випадку її життя нагадує те, що записано у Святім письмі як про життя у юдолі скорботи і печалі, а у іншому її чекає світ, про який згадує Олесь Бердник у своїй “Альтернативній еволюції”: “Ця сила – радість єдності, це любов, втілене світло. І її носій – людина. Все було всім і джерело життя було єдиним. Наші предки сприймали природу як щось нероздільне з собою, своїми відчуттями, думками, діями, прагненнями. Не було і не могло бути відчуження зовнішнього від внутрішнього, все було єдиним в єдиному потоці буття“.

Тепер ми починаємо розуміти, що стоїть за висловом Емерсона, який у свій час зауважив:

”Людина – лише фасад храму, що ввібрав у себе всю мудрість і все добро світу. Те, що ми зазвичай називаємо людиною, тобто сутність, яка їсть, п’є, сіє хліб, рахує гроші, – це зовсім не людина. Людина – це дух, органом якого є фізичне тіло, і, говорячи про повагу до людини, ми поважаємо не тіло, а її дух, тому що, коли б він цілком проявився в діях людини, ми змушені були б тільки стати перед нею на коліна. “

Тому історія з дієвою силою духу людини так скоро не закінчується. Будь яке системне перетворення, що їй підкоряється несе у собі ще й нове еволюційне відтворення, змінену якість буття. Чому це стає можливим?

Виходячи з полону звуженого світосприйняття людина отримує у своє розпорядження всі приступні їй енергетичні горизонти – світи самої Цілісності, тому будь яке її запровадження, разом з її власною долею отримують поширений варіативний простір свого втілення. Доля людська втрачає свою проявлену однозначність, вона, за образним висловом відомого японського вченого, стає віником, тобто отримує множинний варіант свого втілення.

Саме це у своєму світобаченні усвідомили у свій час трипільці і поклали у центр своїх життєвих змагань пошук альтернативного шляху життя, вже полишеного всіляких негараздів, як це засвідчують їх давній ритуальний розпис та антропоморфна пластика. Культ бика тут саме і почався з того, що було побачено як ця тварина, ведучи череду до лугу на випас, змінює внутрішній простір в ній в ту площину, де вже не чекається ніяких негараздів. Подібне знання – відання, як правило золотого бика і було покладено у основу ведення життя нашими далекими пращурами. Що є тим золотим биком в самій людині?

Той самий супраментальний план, який взмозі змінювати подійне поле життя шляхом переводу його на інший енергетичний горизонт. Чудо цього дійства полягає в тому, що в цей час може змінюватись і саме людське втілення, що здійснює перехід на інший обрій свого буття. Позбавлення від хвороб та значне подовження активного життя лежить саме в цьому руслі. Зачаровані цим дійством слов’яни з Середнього Подніпров’я почали називати подібну людську вправність Дажбожою силою. Саму ж світову Цілісність вони називали Правою, тобто місцем де живе правда світу.

Саме в оволодінні цією системновпорядковюючою силою на супраментальнім рівні лежить той резерв, який взмозі усунути з людського життя ті негаразди, що були накопичені людством в продовж техногенної ери розвитку. Тому відомому висновку Антуана де Сент Екзюпері: ”Існує лише одна проблема, одна єдина в світі – повернути людству духовний зміст, духовні турботи“, – потрібно надавати якомога більшої уваги, бо саме в цьому руслі лежить подальша еволюція індоєвропейської культури сьогодні.

З новим 2016 – м, переломним роком мої поздоровлення читачам та шанувальникам української ведичної культури та історії.

В. Байда.

“Русь має в розумах наших найкраще право і матір всіх прав – звичай”.

(Ян. Гербурт. 1613 р.)

Січове товариство на запорозькій Січі відстоявши собі право на волю та відокремлене прожиття в межах громадянського суспільства тих часів, показувало в продовж століть чудеса стійкості та нечуваної міцності людського духу. Саме Запорізька Січ спасла Європу від нападу з півдня своєю згуртованістю та нечуваною силою духу. Саме вони зупинили азійську навалу чергових завойовників світу, що несли свою правду, свій закон у чужі землі.

Від чого походила їх сила? Звалися ці лицарі духу січовими козаками через той чупер, що виголювався на голові і мав у світовім лицарстві знану назву – кошака. Всім на сьогодні відомі лицарські чесноти до яких входить: честь, совість, мужність, душевна щирість та відраза до брехні і будь якого злодійства та лихварства. І все це робила воля в якій людина набувала тих нечуваних на сьогодні якостей. Ось чому права йдуть разом з свободою у будь якому кодексі прав людини. Бо “стати вільним означає стати самим собою”, – за Карлом Роджерсом, одним із фундаторів сучасного права.

Статус прав людини як критерія легітимізації правових інститутів знаходимо у декларації незалежності Сполучених Штатів Америки:” Ми вважаємо за самоочевидну істину, що всіх людей створено рівними, що творець обдарував їх певними невідбірними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення щастя “.

Над козаками на Січі як і в будь якому громадянському суспільстві стояв закон, що впорядковував Січ, але на стан волі він не впливав. Людина тут була вільною і рівною всім, тому тут як ніде воля розумілася як усвідомлена необхідність. Але необхідність пов’язана з волею та незалежністю самої людини на Січі. Саме через це все те сприймалося тут як і природні чинники з якими людина живе від початку в світі, скаже нам будь хто. Що несуть з собою подібні обмеження?

Вони формують людську безсторонність та неупередженість з яких витікає людська злитість з довкіллям, – скаже обізнаний з цієї сферою читач. Саме в такому стані вона починає чути природу, тобто сприймати її на інтуїтивному рівні. А від того знати закони плину життя у довкіллі часткою якого стає вона сама, – довершить він. “Ум – творить, розум же слідує”, – знаходимо формулу єднання людини зі світовою цілісністю у Сковороди.

Виходить воля та свобода не існують без сприйняття зовнішнього на рівні чуття. Сила цілісного, божого аспекту світу, його континуальна енергія стають приступними такій людині. Тут розгортається її справжня природа з якої і бере своє походження означена вище лицарська сила та звитяга. І все це приходить коли мета людського життя злита з метою існування самого суспільства вільних людей,- знову відгукнеться до нас хтось.

За підтвердженням цього вкрай важливого висновку звернемось до першовитоків. Те, що відбувається в природі є необхідним, вважав Бенедикт Спіноза. Через що він саме і вважав свободу усвідомленою необхідністю. “Природа пізнається розумом, найвищим проявом якого є інтуїція”, – зазначив він. Ось чому розумно – інтуїтивне пізнання стояло у Спінози в основі свободи.

Існує заповіт великого адепта світу Ісуса Христа де він стверджує те сакральне, що приніс людству: “пізнайте істину, й істина зробить вас вільними“. Схиляється до цього і Григорій Сковорода для якого у пізнанні істини лежить людська свобода: ”Духовна людина вільна. Вона передбачає віддалене, прозирає приховане, заглядає в минуле, проникає в майбутнє “.

Виходить без внутрішньої свободи у пізнанні світу не буває свободи зовнішньої, бо втрачається головний орієнтир – інтуїтивне сприйняття подієвого поля світової цілісності яке стоїть за цим всім. Коли це так, то стає цілком зрозумілим вислів давнього китайського мислителя Мо Цзи: “ всі люди рівні перед небом, держава ж є результатом їх угоди”.

Тоді визнання пріоритету прав людини над правами держави є природним правом людини. Але ж саме це і проголошує, на цьому стоїть Січове право, – скаже нам будь хто. Бо стати вільним тут означає стати самим собою. Від цього січове лицарство стає тими аристократами духу, які здатні за Аристотелем втілити небесний світ ідей в земний. Але ж з цього витікає людська справжність, скаже нам езотерично освідчений читач і тут діє правило формування світогляду справжньої людини визначене ще Чжуан Цзи: “коли природне і людське не перемагають одне одного, на світ з’являється справжня людина”.

Неперевершеним доказом життя українства за згаданим вище січовим правом є творчість та життєдіяльність самого Григорія Сковороди.

“Бути щасливим, – означає знайти самого себе”, – говорить він. “Бо тільки вірне зібрання компонентів людського життя у ціле й може зробити людину щасливою. А для цього потрібно зуміти злити свою волю з волею божою, стати гармонійною складовою Всесвіту. Чим вище в поняття невидимого ввійду, тим міцніше віра моя”, – стверджує Сковорода.

“Речі набувають ваги на основі зрозумілості”, – знаходимо у етиці людської автентичності у Чарльза Тейлора з цього ж таки приводу.

Тепер стає зрозумілим твердження Олеся Бердника, який стоїть на витоку формування національної ідеї в Україні в наш час:”.. характерництво було не винятком, а втаємниченим духом буття Січі Запорізької, вся Січ була братством характерників“.

Тепер вже усвідомлюємо, що шлях становлення людського духу, який постає за розкриттям її природи, і є шляхом становлення справжнього в людині. Носіями такого аристократизму людського духу, поєднуючого людину з правдою неба у нас є велике письменництво у образі нашого великого кобзаря Тараса Шевченка, Лесі Українки та Івана Франка. Бо вони стали тим мостом, що поєднує світ людини єдиною пуповиною зі світом цілісності або ж божої правди. Пересічення цієї пуповини і призводило весь час людську спільноту до руїни через зростання протиріч розуму відірваного від своєї основи – інтуїтивного сприйняття істинного у справжній культурі духу. “Життя щасливе, коли воно узгоджене зі своєю природою”, – стверджував Сенека.

Можемо констатувати, що січове право пануюче в Україні має концептуальні витоки. За якими на першому місці стоїть досягнення свободи без якої не існує справжнього людського права.

На другому місці стоїть спадкоємне для української культури переслідування в житті правди – істини. В якій українці завжди знаходили свою волю та силу духу.

На третьому місці стоїть спадкоємне для українства формування світогляду справжньої, цілісної людини. В якому людство завжди знаходило свою мету та щасливе майбуття.

Для цього потрібно звільнити людину з під соціального рабства, – скаже тут будь хто. Держава для людини, а не людина для держави, де процвітає так зване “рабство боже на землі”, – завершить він.

Це потребує зміни картезіанського принципу існуючого в природознавстві, за яким людина живе в світі щоб просто жити, а знати їй потрібно просто щоб більше знати, на орійський принцип формування природознавчих зусиль людства: знати – щоб постати у істині, а жити, щоб відбутись у тій меті своєї природної справжності за якою людина і прийшла у цей світ. “Щастя людини у пізнанні себе та бога у собі” – за визначенням Сковороди. Бо істина не належить словам та ідеям, вона завжди стоїть за ними.

На четвертому місці стоїть необхідність затвердження справжньої віри. Постулати якої знаходимо у Синопсисі орійських гностиків доби Київської Руси відомому як рукопис Войнича:

”мета віри в вірі ж, віра існує по вірі, віра віре волі. Воля одна давала совіти бо Око було божим і жило воно на Русі, по волі каже суть віри. Суть віри Руса – де воля Ока “. З чого бере свій витік справжня віра, що належить до внутрішнього плану людської сутності і носить назву орійського ведичного православ’я. Вочевидь єдиної віри для всього світового загалу людства, шлях якого пролягає до усвідомлення цілісності, як Одного великого світового початку.

Тож Січове право формує соціум в умовах якого стають досяжними такі поняття як свобода, усвідомлення тих істин, що панують в світі, на яких стає можливим формування світогляду справжньої, цілісної людини. Мета божа в такому випадку співпадає з метою людства, що народжує нову еру в людській цивілізації.

ВИСНОВОК.

Відновлення етноментальних чинників в українській національній культурі починається з Січового права та того закону в середині, що з’являється в людині під час адаптації її до патерну умов ареалу проживання. Січове право в Україні зростало від усвідомлень, що приходили на волі, коли людська особистість ставала сама собою, осягаючи висоти духу своєї справжності та поєднаності з цілісним аспектом світу. Саме ця висота духу дозволяла козакам Запорозької Січі бути не голову вищими від свого агресивного, недолугого сусідства породженого суто споживо налаштованими суспільствами того часу. Державні інституції яких не відповідали тій висоті внутрішньої культури, яку мали козаки Запорозької Січі. Згадаймо кошового отамана Сірка. Тому вони, попадаючи в Україну, ту осягнуту висоту духу нівелювали, різко обмежуючи права і свободи у звичаєвому для тих часів державотворенні через панство та пов’язане з ним закріпачення людини. Тобто в Україні високі досягнення духу панували поряд з нерозвиненими інституціями державності тих часів, що і запобігало державотворенню на цій землі. Існуючі державні інституції знаходились у різкому протиріччі з набутими вершинами духу, що віддавна дозволяло успішно боронити свою землю від зайд з азійських просторів На цьому духовному хресті і була розіп’ята Україна впродовж століть своєї історії.

Якими звичаєвими духовними настроями володіло козацтво? Вочевидь це толерантність, правдивість, чесність, душевна щирість та порядність. Порядність з якої в усвідомленні божої правди, що панує в світі, народжувалось праведність та життя в істині.

Все це і уособлювало у собі січове козацьке лицарство, січове право якого і було покладено у основу формування українства, перш за все як характерницької нації. Чому?

Бо ту досягнуту висоту духу потрібно було берегти як зіницю ока, адже саме з неї виростала та сила та нечувана звитяжність, які дозволяли у продовж віків боронити свою землю від численних завойовників та зайд. Але владні структури того часу все те винищували, зводячи людину до рівня раба божого, читай суспільного раба. Де людина прислуговувала державі а не держава людині, як це було колись, наприклад, у вічових устроях давніх міст – держав.

Сьогодні це рабство проглядає у оцінці людини по її професійної належності. Ми маємо математиків, письменників, живописців, робітників усіх професій, вчених, чиновників усіх рангів, але не маємо людини. Бо сама вона, її внутрішній рівень розвитку та становлення в житті, як перш за все духовної особи і була забута. За це прийшлося розраховуватись злидарством, коротким віком життя та тими незчисленними хворобами, що опанували людство у кінці двадцятого століття.

Який вихід з цього? Відновлення січового, лицарського права у основі якого лежить право людини на свій внутрішній розвиток та становлення за тою метою, з якою вона прийшла у цей світ. Саме тут вивільняються ті резерви людської сили, звитяги та життєдайності, що дозволять побороти означені вище негаразди, як це вже демонструвало у свій час козацьке лицарство. Що заважає становленню цього шляху та пов’язаного з ним поширеного усвідомлення світу сьогодні?

Насамперед саме природознавство з своєю картезіанською парадигмою розвитку затвердженою виключно на зовнішньому аспекті. За наукою йде культура теж орієнтована виключно на зовнішні чинники та релігія, де культивується сліпа віра у щось або у когось і де рабство боже саме і затверджується. Тоді як ще Григорій Сковорода у свій час зауважив:”Справжня людина і бог є одне “, – маючи на увазі ту потугу яку утримує у собі сама людина у розкритті своєї прихованої природи відтвореної за образом і подобою самого Єдиного Духу.

Розбудова нації та державності на січовому праві породжує необхідність розробки програмного документа, який би те відродження звичаєвого права відображав на протязі його становлення. Таким документом повинна стати “Хартія національної єдності та незалежності”, – своєрідна маршрутна карта переходу з тієї позиції що на сьогодні є до нового стратегічного рівня розвитку індоєвропейської культури.

Чому незалежності? Бо без чіткого відокремлення від недолугого сусідства з його владу утримуючими структурами тут нічого не вийде. Не всі можуть сьогодні той рівень зростання духовності одразу подолати. Тому потрібен час. Але головне, що вдарив дзвін звільнення людського духу, як це проголосив Олесь Бердник у своїй “Хартії духовної республіки”. З чого і почалося відповідне наукове дослідження та опрацювання у спадковій для України культурі внутрішнього плану, де одвічні проблеми духовного, супраментального можуть отримати своє вирішення.

Відновлення етноментальних чинників через Січове право відбувається у стані волі та свободи, яка набувається у кожного народу через адаптацію до тонкої павутини патерну умов ареалу проживання пов’язаною зі світовою Цілісністю. Саме тут народжується жива етика життя в центрі якої лежить закон в середині, відміченій у поведінковій етиці життя населення Середнього Подніпров’я ще Геродотом. Тобто у центрі відродження етноментальних чинників лежить інтуїтивно образне світосприйняття у прямому, невербалізованому контакті з природною Цілісністю пануючою на тонкому плані.

Ця законотворча основа світу, існуюча на його непроявленій стороні, як показали дослідження, завжди бралася до уваги в українській культурі починаючи мабуть з неолітичної культури Трипілля. Саме через це у будь якій етнічній культурі переважає знакова архетиповість та існує єдиний ментальний психофізичний образ, отримуваний під час адаптації населення до патерну умов ареалу проживання. В Україні становлення єдиного психофізичного образу відбувалося в умовах дуже давнього кристалічного щита так званої інської, праматеринської зони землі. Причетність до тонкого аспекту світу породжувало знання причинної правди, що проявлялася у тому, вище згаданому законі в середині, який ставав витоком живої етики життя, де не існувало питання бути чи не бути та що діяти у наступному дні.

Архетипи такої культури беруться з первинних, знакових вибіркових форм, резонуючих зі світовою Цілісністю. Такими ключовими формами тут стають мова, пісні, національний одяг, ритуалізована поведінкова звичаєвість, художні та ремісницькі вироби. Вся ця вже національна культура, адаптована до природних умов існуючих тут і зараз, через що несе у собі єдиний, ментальний психофізичний образ, стає вхідними дверима до світової інтернаціональної єдності людства на рівні цілісного аспекту світу. Але не раніше, не на рівні зовнішніх усвідомлень, як це спішать проголосити космополіти.

Звичаєве право та характерництво у козацькому русі є проявом дуже давньої традиції, що лежить у самій основі ментальності українства як хліборобської нації з її довічнім пошуком правди-істини. Як показали дослідження рукопису Войнича та Велесової книги, пошук правди сущого, конче необхідної в хліборобській справі, свого часу призвів до відкриття цілісної основи, яка в природі є тією законотворчою базою, з якої, за образним висловом Олени Реріх, кожної миті тчуться килими людської долі. У оріїв це був Суст великий божий, що існує як велике узгоджене Одне на тонкому плані. Саме він стоїть над усім, та «пустоше» все надумане та упереджене, прийняте з суто зовнішніх міркувань.

Для слов’ян часів давньої Русі це цілісне Небо, яке утримує в собі потенцію розвитку будь-якої події.
 «У поті чола свого маємо здобувати свій хліб», — знаходимо у Велесовій книзі духовне кредо слов’янина-русича. Звідси звичай, що утримує людину в полі цілісного сприйняття світу — постійно мати під ногами рідну землю і ніколи не зазіхати на чуже, через що — не жити в своєму житті руйнуючими людську самість подвійними стандартами.

Тому українська, рахманська звичаєвість, яка бере свій початок з поєднання людини з ареалом місця проживання, є притаманною саме хліборобській нації. Бо тільки так, через налагоджений контакт з природним загалом, гарантувалося успішне землеробство та й саме життя на землі.

«Маємо з богами своїми жити в єдиній правді», — проголошується у Велесовій книзі звичаєве право слов’янина-русича, вже згадуване нами раніш.

Наступним постулатом звичаєвого права стає проголошене у тій же Велесовій книзі кредо хлібороба: «Маємо відати і знати обаполи тирла». Згадана єдність людини і цілісного Неба досягалася через ритуалізацію життя, коли заглиблення на рівень Цілісності ставало засобом пізнання сущого, на яке вона орієнтувалися в своєму бутті. Звідси через отримання ключового психофізичного настрою, виробленого в процесі адаптації до патерн умов ареалу проживання, виникає ментальна налаштованість психофізичного образу хлібороба.

Саме ж відання сущого осягалося через систему ключових артефактів, що походили від дотику до тієї ж цілісної основи у невимовнім. З цього виникало мистецтво бачення поєднаної з цілим ключової форми. Ця вибіркова форма потім лягала в основу ремісницьких виробів, народжувала відповідну кольорову гамму одягу, виникав характерний звуковий ряд мови, пісенного фольклору лісової чи лісостепової зони. Це й було початком звичаю, витоком якого стає знаковість національної мови та культури. Образна знаковість такої культури, що виникала, виведена в тій же Велесовій книзі: «Греки богів своїх роблять подобою до мужів, наші ж боги — суть образи. Тому маємо істинну віру і не потребуємо ніякої пожертви».

Чому?

Бо самі жили в істині через вироблену знаково-образну культуру поширеного світосприйняття, яка ще утримувала в собі тримірне світоуявлення. У Велесовій книзі це уявлення, як вже зазначалося, утримує в собі рівень Нави, Прави та Яви. І це були не просто назви внутрішніх та зовнішнього світів — людське світосприйняття занурювалось на їх глибину, існувало в них.


Таким чином, у землеробській культурі людина розкривала свою повну і тотожну оточуючому світові природу. Будь-яка хліборобська нація, вирощуючи хліб свій, формувала світогляд справжньої цілісної людини. Звідси й ті звичаєві чесноти, притаманні хліборобській культурі, та суворі застороги: не убий, не вкради, не бреши, не чини перелюбу, не вживай те, що веде до втрати здорового глузду. Тобто під табу потрапляло все те, що призводило до втрати контакту людини з великим Цілим, через що її життя ставало пустопорожньою справою, юдоллю відчаю та скорботи, як цілком справедливо зазначається у головній книзі християнського світу.

Що то була за віра, яка дозволяла жити в істині? В Синопсисі орійських гностиків доби Київської Руси, відомому як рукопис Войнича можемо знайти такий запис:

”віра по вірі, а ви що ж? Пусто ви живете і пуста совість ваша божа “.

Що тут розуміється за орійською “вірою по вірі”?

Раніше складовою віри був ритуал входження людини в стан свідомості коли перед нею відкривалося поширене сприйняття світу. Тобто сам ритуал був складовою віри, в якій людині забезпечувався прямий контакт з причинним, законоутворюючим аспектом світу, що панує на непроявленому його боці. Коли це так, то намагання утримувати той контакт у повсякденному житті, призводив до ритуалізації самого життя і виникнення звичаєвостей, тобто копіювання сталої, доброчинної послідовності подій у ньому. Чому?

Бо доброчинність та щасливе майбуття слідувало саме за цим, коли все у житті творилося по волі божій. З цього і ведуть своє походження звичай та звичаєвість як елементи здорової адаптивної магії населення маючого закон в середині ( не пусте небо за оріями) через адаптацію до тонкої павутини життя у непроявленім. В наслідок цього дуже рідко давали хибу у оцінці подій життя та прийняття рішень у ньому. Що є складовим будь якого ритуалу?

Знайомий з езотеричною культурою читач одразу нам відповість: ”У будь якому ритуалізованому дійстві важливим є визначення часу та місця проведення ритуалу, щоб мета людська в цей час співпадала з можливостями цілісного неба у непроявленім. ( саме цю роль відігравали кам’яні зіккурати та капища) По – друге важливим є набуття відповідного психофізичного образу входження, який є необхідною вибірковою формою, що резонує з цілісним аспектом світу і потрібна сама ритуальна дія, якою може бути будь що від танцю довкола багаття в ніч на Івана Купала до хорового співу за святковим столом, від роботи в полі по в’язанню першого снопа, до ритуалу освячення дитини по народженні. Істинне проливається і стає досяжним саме в цей час. “

Були ще рахманські свята, коли у часи розкритого неба у відповідних днях сонцестояння, зодягалася знакова святкова одіж, та відбувалися хороводи з піснями та танцями, доповнимо ми його. Навіщо? Щоб отримати відповідну корекцію свого життя що до істинного ходу справ в світі та отримати необхідне очищення від пройдешнього. Від цього знали коли виходити в поле щоб сіяти або збирати збіжжя, як вірно виховувати молодь та шукати їм пару, як чинити, щоб лихо обійшло домівку та і рідний край взагалі. Тобто набувалася майстерність ведення самого життя.


 Висота чеснот, притаманна хліборобській культурі, яка існує за межею людського его, породжувала козацьке лицарство, вершиною звичаю якого було самоусвідомлення себе як захисника своєї землі та свого народу. Відтворення культури справжньої, цілісної людини, яка живе у гармонійному поєднанні свого великого і малого я, призводить до панування внутрішньої культури, перш за все як культури духу. І це знімає велику напругу протистояння, яка виникає у розшарпаному споживацькими інтересами суспільстві. Скажімо, сьогодні, коли культура духу вже давно втратила своє панівне становище, суто споживацький характер суспільних взаємовідносин стає для людини надзвичайно великою проблемою.

Що відбувається, коли людина втрачає свій природний зв’язок з цілісним аспектом світу?


 «Матимете божую, але муку», — через прірву століть застерігають орії про небезпеку того стану життя, який ми маємо сьогодні. Справжня сутність людини, що розкривається у її поєднанні з Цілісністю, дозволяє людині приймати вірні рішення у житті. Бо її воля, її рішення вже тепер виходять зі значно більшого простору подій, ніж у пересічної людини, яка через звужене світосприйняття постійно хибує, неусвідомлено приймаючи ті чи інші рішення, проявляючи волю й наполегливість там, де цього робити не варто. Через це вона постійно входить у протиріччя зі своєю власною долею. Звідси й те « зло у мукі божій у житті», про яку говорять орії. 


Повернувши інтроспективне, інтуїтивно-образне сприйняття світу сьогодні, цю проблему людина може прибрати, яка стає єдиною у своїй світоглядній позиції як внутрішньо, так і зовнішньо. Тільки за такої умови будь яка особистість починає зростати до висот свого духу, а від того жити у істині. Така єдність світоглядної позиції на сьогодні відома хіба-що у старовірів, які ведуть своє, відокремлене від сучасного соціуму життя.

Складові звичаєвого права

На сьогодні можливо виділити чотири головні складові звичаєвого права в Україні. До першого можемо віднести пошук правди-істини, про який у Велесовій книзі сказано: «Маємо відати і знати обаполи тирла». І це є незмінною ознакою хліборобської цивілізації, бо без знання-відання годі братися за цю справу. Щоб знати і відати обаполи тирла, потрібно пірнати у світ позаантропного буття, бо тільки там знаходилась та основа, яка ставала своєрідним законодавчим полем для всього зовнішнього. Саме з цього приводу у свій час Григорій Сковорода знайшов можливість наголосити: «Непроявлене є річ, проявлене ж є ніщо».

У пошуку правди-істини розкривалася справжня природа самої людини, тому другим витоком звичаєвого права є культ справжньої людини, без осягнення висот якої майже неможливо отримати шану в українському суспільстві. Саме на цьому рівні починають панувати такі людські якості, як честь, совість, людяність та душевна щирість.

Утримання цієї висоти потребує розбудови відповідної культури внутрішнього, супраментального плану, що спирається на переважно інтуїтивно-образне світосприйняття. Тут починають працювати знакові форми в мові, піснях, ремісницьких виробах, святковому національному вбранні, які народжуються у доторку до світової Цілісності і тому несуть у собі вибіркову знаковість, що дозволяє трансформувати енергію її горизонтів на план земного буття.

Все це стає можливим завдяки беззастережній відданості вищому організуючому порядку пануючому в невимовному. Звідси звичаєва віра у єдиного світового духа та його провідну роль у людському житті.

Потреба захисту духоборчих витоків породжувала в українському суспільстві духовне лицарство, в якому саме життя розглядалося як шлях піднесення людської самосвідомості у досягненні головної мети — просвітленого стану у людському бутті. Неперевершеним зразком реалізації такої мети є мандри українського філософа Григорія Сковороди, який цю мету невтомно реалізовував протягом всього свого життя.

Чотири вказані джерела формують в Україні внутрішню духовну культуру, своєрідний духовний герць. Протистояння зовнішньому впливу формували чоловіка як козака-лицаря, готового будь-якої миті до свого подвигу в житті. І він ставав одвічним захисником культури та звичаєвих витоків в Україні. Саме тому козацькому роду дійсно нема переводу на цій святій для кожного українця землі.

Як відомо, для духовного подвигу потрібен зовсім невеличкий шматочок землі під ногами, але рідної землі. Адаптація до патерн умов цієї землі завжди породжувала закон в середині як відгук причинної організації світу на тонкому цілісному плані. Цей закон і ставав витоком живої етики у житті, вже спорідненої з тим, що панувало за межею антропного буття. Життя такої людини ставало шляхом слідування тому, що відбувалося в живому Всесвіті, до планів якого людина ставала причетною. Ця причетність утримувалася на чуттєвому зв’язку, який постійно мала людина з довкіллям через вибудовану культуру. Навіщо? Щоб «відати і знати обаполи тирла», як це проголошує Велесова книга.

Січове право в практиці життя.

Святе по волі каже – мета віри в вірі ж.

Віра ж віре волі.

(рук. Войнича)

В Синопсисі давніх гностиків Київської землі існує такий запис:”Но має та віра славу. Велика є се віра. Спокон віку руси мають ту віру і гримлять нею по світу. Бо рабами знемож коли Ора віру забували ж. Сущі Ори ще ви є“.

З вище наведеного можемо дійти висновку, що лише на шляхах зростання духу на волі людина може подолати всі негаразди у своєму житті, бо лише так розкривається могутня природа її справжності. Чому? Бо чистота та праведність в житті необхідна для цього досягається тільки у прямому контакті людини з цілісним планом світу де вона таки знаходить саму себе. Образом означеної Цілісності у оріїв був Суст великий божий в якому “по вірі міря голе Окові Око”.

Міст від тих давніх оріських часів перекидає відомий вираз Ісуса з Назарета від якого у свій час відвернулися фарисеї зробивши його у такий спосіб великим адептом світу: ”По вірі вашій і буде вам. Пізнайте істину, й вона зробить вас вільними “, – наголосив він вже раніш означене.

“Пізнати суще – означає померти і відродитись в новому”, – запевняв у свій час Плутарх. Вторить йому і Лао Дзи,” Істинне досягнення це звільнення від того, що за звичаєм притаманно людині”, – визначив він.

Як, у який спосіб це досягається?

Відповідь знаходимо у того ж Лао Дзи, “Той, хто йде істинним шляхом не залишає відбитків свого сліду”, – засвідчив він. Тому саме культура внутрішнього, супраментального у кінці 20 – го та на початку 21- го століття стає головним чинником виживання людства, бо без внутрішньої свободи не буває свободи зовнішньої через втрату головного орієнтиру – інтуїтивного чуття істинного, того, що насправді відбувається у ціліснім світі до якого повинна таки належати людина.

“Природа пізнається розумом, найвищим змістом якого є інтуїція”, – вивів у свій час Бенедикт Спіноза. “Все, що відбувається у природі є необхідним, тому свобода від цього стає усвідомленою необхідністю”, – запевняв він.

Саме тому Січове право в Україні веде свій витік з закону в середині, який породжується у тому контакті і є принципово невимовним. Саме про цей закон, як про закон внутрішнього знання говорить Спіноза Фаррух у своєму сакральному вислові:

”Щоб я знав, що я знаю, я від початку повинен знати “

Саме цей закон стає законом божої совісті людської для чого потрібна прозорість її душі з якої походить людська честь, порядність, душевна щирість та людяність. В цьому внутрішньому законі діє давнє правило, яке проголошує:” Хто знає той мовчить, хто не знає – той говорить”. Тобто назовні можуть існувати будь які умоглядні правила, але коли не існує внутрішнього усвідомлення їх витоку, все це обертається у фетишизм, який стає жорсткою зупинкою у розвитку людського духу. Що ми і спостерігаємо у суто техногенному періоді розвитку людства.

Вихід з цього глухого кута проголосив у свій час Антуан де Сент Екзюпері, що у свій час визначив:” Існує одна проблема, одна єдина в світі – повернути людству духовний зміст, духовні турботи”.

Той, хто не знає закону внутрішньої свободи, не усвідомлює його – не має віри, що існує там же де і сам закон – на волі, за межею антропного буття. “Око в Оці є боже (людське) Око, віра віре волі, суть віри в вірі ж”, – яка насправді повинно вести та спрямовувати людське життя, запевняють орії у своєму Синопсисі доби Київської Руси.

Тож Січове право то є внутрішнє налаштування, внутрішня відстройка людини, яка згуртовує людську спільноту довкола однієї мети у вирішенні питань земного буття – не загубити напрямок розвитку поєднаного з великим Цілим, що панує в світі. Саме цей внутрішній закон єдиного буття прийшов у свій час виконати не порушивши, не вийшовши з його меж Ісус із Галілеї. Його не підтримали у цьому, бо тоді вже запанував умоглядний, писаний закон. Бо всі праведники та пророки, що знали його з середини як закон в істині до того часу вже були винищені. “Святі не булі, поновили по (вже писаній) віді (закону), в тому бо зло. По злу ведете життя гойї бо злі”, – дорікають орії хозарам у своєму рукописі з цього приводу. Вторить їм і Галілеянин:”Фарисеї і книжники взяли ключі від знань, вони сховали їх, самі не увійшли і не дозволили увійти іншим“.

Чим врешті решт є той закон? В інтерактивній психології сьогодні існує розділ, що зветься біхевіоризмом за яким той закон в середині є вбудованим природним навігатором, матрицею спрямувань будь чого живого, який дозволяє йому орієнтуватись у подійному полі життя не порушуючи межі цілісного аспекту світу, тобто не покидаючи життя у істинному.

Тому саме внутрішня культура духу є націоформуючим елементом в житті українців. Її канони лежать у основі Січового права, що впорядковує взаємовідносини людини та держави на землях України. Можливо виділити чотири концептуальні положення на які Січове право спирається у своїй основі.

Перше з них закликає мати рідну землю під ногами, адаптація до патерну умов якої породжує означений вище закон в середині, як інтуїтивне усвідомлення живої етики життя пануючою в довкіллі.

Друге положення робить наголос на збереженні виробленої національної культури, як культури, ключові артефакти якої утримують знайдену форму контакту з цілісним аспектом світу, як головного витоку впорядковуючого закону пануючого на непроявленому плані. Саме звідси приходить воля на волі.

Третє формує духовний аспект, що спирається на вісті неба та божу совість, які приходять через прозорість людської душі коли вона має честь, совість та душевну щирість справжньої, цілісної людини. Шлях сповіданої долі та мета життя реалізуються саме у такий спосіб.

Четвертий утримує людське життя через віру у полі Цілісності, єднання з єдиним духовним початок в якій веде до життя в істині, породжуючи культуру супраментального. Саме тут в мистецтво ведення життя входить те сакральне, що було у свій час визначено Сковородою:”Справжня людина і бог є одне“. Такою вірою внутрішньої сутності людської у оріїв стає Ведичне Православ’я, вочевидь сьогодні єдине для всього світового загалу.

З огляду на вище сказане, Січове право може бути виписаним у відповідному кодексі січового лицарства, або рахманському спадкоємному кодексі, що утримує у собі характерницьку відстройку що до розвою відповідної культури та її захисту у суто споживних налаштуваннях техногенної ери.

ВИСНОВОК.

Відновлення етноментальних чинників в українській національній культурі починається з Січового права та того закону в середині, що з’являється в людині під час адаптації її до патерну умов ареалу проживання. Січове право в Україні зростало від усвідомлень, що приходили на волі, коли людська особистість ставала сама собою, осягаючи висоти духу своєї справжності та поєднаності з цілісним аспектом світу. Саме ця висота духу дозволяла козакам Запорозької Січі бути не голову вищими від свого агресивного, недолугого сусідства породженого суто споживчо налаштованими суспільствами того часу. Державні інституції яких не відповідали тій висоті внутрішньої культури, яку мали козаки Запорозької Січі. Згадаймо кошового отамана Сірка. Тому вони, попадаючи в Україну, ту осягнуту висоту духу нівелювали, різко обмежуючи права і свободи у звичаєвому для тих часів державотворенні через панство та пов’язане з ним закріпачення людини. Тобто в Україні високі досягнення духу панували поряд з нерозвиненими інституціями державності тих часів, що і запобігало державотворенню на цій землі. Існуючі державні інституції знаходились у різкому протиріччі з набутими вершинами духу, що віддавна дозволяло успішно боронити свою землю від зайд з азійських просторів На цьому духовному хресті і була розіп’ята Україна впродовж століть своєї історії.

Якими звичаєвими духовними настроями володіло козацтво? Вочевидь це толерантність, правдивість, чесність, душевна щирість та порядність. Порядність з якої в усвідомленні божої правди, що панує в світі, народжувалось праведність та життя в істині.

Все це і уособлювало у собі січове козацьке лицарство, Січове право якого і було покладено у основу формування українства, перш за все як характерницької нації. Чому?

Бо ту досягнуту висоту духу потрібно було берегти як зіницю ока, адже саме з неї виростала та сила та нечувана звитяжність, які дозволяли у продовж віків боронити свою землю від численних завойовників та зайд. Але владні структури того часу все те винищували, зводячи людину до рівня раба божого, читай суспільного раба. Де людина прислуговувала державі а не держава людині, як це було колись, наприклад, у вічових устроях давніх міст – держав.

Сьогодні це рабство проглядає у оцінці людини по її лише професійної належності. Ми маємо математиків, письменників, живописців, робітників усіх професій, вчених, чиновників усіх рангів, але не маємо людини. Бо сама вона, її внутрішній рівень розвитку та становлення в житті, як перш за все духовної особи і була забута. За це прийшлося розраховуватись злидарством, коротким віком життя та тими незчисленними проблемами, що опанували людство у кінці двадцятого століття.

Який вихід з цього? Відновлення січового, лицарського права у основі якого лежить право людини на свій внутрішній розвиток та становлення за тою метою, з якою вона прийшла у цей світ. Саме тут вивільняються ті резерви людської сили, звитяги та життєдайності, що дозволять побороти означені вище негаразди, як це вже демонструвало у свій час козацьке лицарство. Що заважає становленню цього шляху та пов’язаного з ним поширеного усвідомлення світу сьогодні?

Насамперед саме природознавство з своєю картезіанською парадигмою розвитку орієнтованою виключно на зовнішньому аспекті. За наукою йде культура оперта на ті ж самі зовнішні чинники та релігія, де культивується сліпа віра у щось або у когось і де рабство боже саме і затверджується, нівелюючи людину до рівня тільки суспільної одиниці. Тоді як ще Григорій Сковорода у свій час зауважив:”Справжня людина і бог є одне “, – маючи на увазі ту потугу яку утримує у собі сама людина у розкритті своєї прихованої природи відтвореної за образом і подобою самого Єдиного Духу.

Розбудова нації та державності на Січовому праві породжує необхідність розробки програмного документа, який би те відродження звичаєвого права відображав на протязі його становлення. Таким документом повинна стати “Хартія національної єдності та незалежності”, – своєрідна маршрутна карта переходу з тієї позиції що на сьогодні є до нового стратегічного рівня розвитку індоєвропейської культури.

Чому незалежності? Бо без чіткого відокремлення від недолугого сусідства з його владу утримуючими структурами тут нічого не вийде. Не всі можуть сьогодні той рівень зростання духовності одразу подолати. Тому потрібен час. Але головне, що вдарив дзвін звільнення людського духу, як це проголосив Олесь Бердник у своїй “Хартії духовної республіки”. З чого і почалося відповідне наукове дослідження та опрацювання у спадковій для України культурі внутрішнього плану, де одвічні проблеми духовного, супраментального можуть отримати своє вирішення.

Відновлення етноментальних чинників через Січове право відбувається у стані волі та свободи, яка набувається у кожного народу через адаптацію до тонкої павутини патерну умов ареалу проживання пов’язаною зі світовою Цілісністю. Саме тут народжується жива етика життя в центрі якої лежить закон в середині, відміченій у поведінковій етиці життя населення Середнього Подніпров’я ще Геродотом. Тобто у центрі відродження етноментальних чинників лежить інтуїтивно образне світосприйняття у прямому, невербалізованому контакті з природною Цілісністю пануючою на тонкому плані.

Ця законотворча основа світу, існуюча на його непроявленій стороні, як показали дослідження, завжди бралася до уваги в українській культурі починаючи мабуть з неолітичної культури Трипілля. Саме через це у будь якій етнічній культурі переважає знакова архетиповість та існує єдиний ментальний психофізичний образ, отримуваний під час адаптації населення до патерну умов ареалу проживання. В Україні становлення єдиного психофізичного образу відбувалося в умовах дуже давнього кристалічного щита так званої інської, праматеринської зони землі. Причетність до тонкого аспекту світу породжувало знання причинної правди, що проявлялася у тому, вище згаданому законі в середині, який ставав витоком живої етики життя, де не існувало питання бути чи не бути та що діяти у наступному дні.

Архетипи такої культури беруться з первинних, знакових вибіркових форм, резонуючих зі світовою Цілісністю. Такими ключовими формами, як вже зазначалося, тут стають мова, пісні, національний одяг, ритуалізована поведінкова звичаєвість, художні та ремісницькі вироби. Вся ця вже національна культура, адаптована до природних умов існуючих тут і зараз, через що несе у собі єдиний, ментальний психофізичний образ, стає вхідними дверима до світової інтернаціональної єдності людства на рівні цілісного аспекту світу. Але не раніше, не на рівні зовнішніх усвідомлень пануючих сьогодні, як це спішать проголосити космополіти.