Сторінка Василя Чумаченка

“Русь має в розумах наших найкраще право і матір всіх прав – звичай”.

(Ян. Гербурт. 1613 р.)

Січове товариство на запорозькій Січі відстоявши собі право на волю та відокремлене прожиття в межах громадянського суспільства тих часів, показувало в продовж століть чудеса стійкості та нечуваної міцності людського духу. Саме Запорізька Січ спасла Європу від нападу з півдня своєю згуртованістю та нечуваною силою духу. Саме вони зупинили азійську навалу чергових завойовників світу, що несли свою правду, свій закон у чужі землі.

Від чого походила їх сила? Звалися ці лицарі духу січовими козаками через той чупер, що виголювався на голові і мав у світовім лицарстві знану назву – кошака. Всім на сьогодні відомі лицарські чесноти до яких входить: честь, совість, мужність, душевна щирість та відраза до брехні і будь якого злодійства та лихварства. І все це робила воля в якій людина набувала тих нечуваних на сьогодні якостей. Ось чому права йдуть разом з свободою у будь якому кодексі прав людини. Бо “стати вільним означає стати самим собою”, – за Карлом Роджерсом, одним із фундаторів сучасного права.

Статус прав людини як критерія легітимізації правових інститутів знаходимо у декларації незалежності Сполучених Штатів Америки:” Ми вважаємо за самоочевидну істину, що всіх людей створено рівними, що творець обдарував їх певними невідбірними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення щастя “.

Над козаками на Січі як і в будь якому громадянському суспільстві стояв закон, що впорядковував Січ, але на стан волі він не впливав. Людина тут була вільною і рівною всім, тому тут як ніде воля розумілася як усвідомлена необхідність. Але необхідність пов’язана з волею та незалежністю самої людини на Січі. Саме через це все те сприймалося тут як і природні чинники з якими людина живе від початку в світі, скаже нам будь хто. Що несуть з собою подібні обмеження?

Вони формують людську безсторонність та неупередженість з яких витікає людська злитість з довкіллям, – скаже обізнаний з цієї сферою читач. Саме в такому стані вона починає чути природу, тобто сприймати її на інтуїтивному рівні. А від того знати закони плину життя у довкіллі часткою якого стає вона сама, – довершить він. “Ум – творить, розум же слідує”, – знаходимо формулу єднання людини зі світовою цілісністю у Сковороди.

Виходить воля та свобода не існують без сприйняття зовнішнього на рівні чуття. Сила цілісного, божого аспекту світу, його континуальна енергія стають приступними такій людині. Тут розгортається її справжня природа з якої і бере своє походження означена вище лицарська сила та звитяга. І все це приходить коли мета людського життя злита з метою існування самого суспільства вільних людей,- знову відгукнеться до нас хтось.

За підтвердженням цього вкрай важливого висновку звернемось до першовитоків. Те, що відбувається в природі є необхідним, вважав Бенедикт Спіноза. Через що він саме і вважав свободу усвідомленою необхідністю. “Природа пізнається розумом, найвищим проявом якого є інтуїція”, – зазначив він. Ось чому розумно – інтуїтивне пізнання стояло у Спінози в основі свободи.

Існує заповіт великого адепта світу Ісуса Христа де він стверджує те сакральне, що приніс людству: “пізнайте істину, й істина зробить вас вільними“. Схиляється до цього і Григорій Сковорода для якого у пізнанні істини лежить людська свобода: ”Духовна людина вільна. Вона передбачає віддалене, прозирає приховане, заглядає в минуле, проникає в майбутнє “.

Виходить без внутрішньої свободи у пізнанні світу не буває свободи зовнішньої, бо втрачається головний орієнтир – інтуїтивне сприйняття подієвого поля світової цілісності яке стоїть за цим всім. Коли це так, то стає цілком зрозумілим вислів давнього китайського мислителя Мо Цзи: “ всі люди рівні перед небом, держава ж є результатом їх угоди”.

Тоді визнання пріоритету прав людини над правами держави є природним правом людини. Але ж саме це і проголошує, на цьому стоїть Січове право, – скаже нам будь хто. Бо стати вільним тут означає стати самим собою. Від цього січове лицарство стає тими аристократами духу, які здатні за Аристотелем втілити небесний світ ідей в земний. Але ж з цього витікає людська справжність, скаже нам езотерично освідчений читач і тут діє правило формування світогляду справжньої людини визначене ще Чжуан Цзи: “коли природне і людське не перемагають одне одного, на світ з’являється справжня людина”.

Неперевершеним доказом життя українства за згаданим вище січовим правом є творчість та життєдіяльність самого Григорія Сковороди.

“Бути щасливим, – означає знайти самого себе”, – говорить він. “Бо тільки вірне зібрання компонентів людського життя у ціле й може зробити людину щасливою. А для цього потрібно зуміти злити свою волю з волею божою, стати гармонійною складовою Всесвіту. Чим вище в поняття невидимого ввійду, тим міцніше віра моя”, – стверджує Сковорода.

“Речі набувають ваги на основі зрозумілості”, – знаходимо у етиці людської автентичності у Чарльза Тейлора з цього ж таки приводу.

Тепер стає зрозумілим твердження Олеся Бердника, який стоїть на витоку формування національної ідеї в Україні в наш час:”.. характерництво було не винятком, а втаємниченим духом буття Січі Запорізької, вся Січ була братством характерників“.

Тепер вже усвідомлюємо, що шлях становлення людського духу, який постає за розкриттям її природи, і є шляхом становлення справжнього в людині. Носіями такого аристократизму людського духу, поєднуючого людину з правдою неба у нас є велике письменництво у образі нашого великого кобзаря Тараса Шевченка, Лесі Українки та Івана Франка. Бо вони стали тим мостом, що поєднує світ людини єдиною пуповиною зі світом цілісності або ж божої правди. Пересічення цієї пуповини і призводило весь час людську спільноту до руїни через зростання протиріч розуму відірваного від своєї основи – інтуїтивного сприйняття істинного у справжній культурі духу. “Життя щасливе, коли воно узгоджене зі своєю природою”, – стверджував Сенека.

Можемо констатувати, що січове право пануюче в Україні має концептуальні витоки. За якими на першому місці стоїть досягнення свободи без якої не існує справжнього людського права.

На другому місці стоїть спадкоємне для української культури переслідування в житті правди – істини. В якій українці завжди знаходили свою волю та силу духу.

На третьому місці стоїть спадкоємне для українства формування світогляду справжньої, цілісної людини. В якому людство завжди знаходило свою мету та щасливе майбуття.

Для цього потрібно звільнити людину з під соціального рабства, – скаже тут будь хто. Держава для людини, а не людина для держави, де процвітає так зване “рабство боже на землі”, – завершить він.

Це потребує зміни картезіанського принципу існуючого в природознавстві, за яким людина живе в світі щоб просто жити, а знати їй потрібно просто щоб більше знати, на орійський принцип формування природознавчих зусиль людства: знати – щоб постати у істині, а жити, щоб відбутись у тій меті своєї природної справжності за якою людина і прийшла у цей світ. “Щастя людини у пізнанні себе та бога у собі” – за визначенням Сковороди. Бо істина не належить словам та ідеям, вона завжди стоїть за ними.

На четвертому місці стоїть необхідність затвердження справжньої віри. Постулати якої знаходимо у Синопсисі орійських гностиків доби Київської Руси відомому як рукопис Войнича:

”мета віри в вірі ж, віра існує по вірі, віра віре волі. Воля одна давала совіти бо Око було божим і жило воно на Русі, по волі каже суть віри. Суть віри Руса – де воля Ока “. З чого бере свій витік справжня віра, що належить до внутрішнього плану людської сутності і носить назву орійського ведичного православ’я. Вочевидь єдиної віри для всього світового загалу людства, шлях якого пролягає до усвідомлення цілісності, як Одного великого світового початку.

Тож Січове право формує соціум в умовах якого стають досяжними такі поняття як свобода, усвідомлення тих істин, що панують в світі, на яких стає можливим формування світогляду справжньої, цілісної людини. Мета божа в такому випадку співпадає з метою людства, що народжує нову еру в людській цивілізації.

ВИСНОВОК.

Відновлення етноментальних чинників в українській національній культурі починається з Січового права та того закону в середині, що з’являється в людині під час адаптації її до патерну умов ареалу проживання. Січове право в Україні зростало від усвідомлень, що приходили на волі, коли людська особистість ставала сама собою, осягаючи висоти духу своєї справжності та поєднаності з цілісним аспектом світу. Саме ця висота духу дозволяла козакам Запорозької Січі бути не голову вищими від свого агресивного, недолугого сусідства породженого суто споживо налаштованими суспільствами того часу. Державні інституції яких не відповідали тій висоті внутрішньої культури, яку мали козаки Запорозької Січі. Згадаймо кошового отамана Сірка. Тому вони, попадаючи в Україну, ту осягнуту висоту духу нівелювали, різко обмежуючи права і свободи у звичаєвому для тих часів державотворенні через панство та пов’язане з ним закріпачення людини. Тобто в Україні високі досягнення духу панували поряд з нерозвиненими інституціями державності тих часів, що і запобігало державотворенню на цій землі. Існуючі державні інституції знаходились у різкому протиріччі з набутими вершинами духу, що віддавна дозволяло успішно боронити свою землю від зайд з азійських просторів На цьому духовному хресті і була розіп’ята Україна впродовж століть своєї історії.

Якими звичаєвими духовними настроями володіло козацтво? Вочевидь це толерантність, правдивість, чесність, душевна щирість та порядність. Порядність з якої в усвідомленні божої правди, що панує в світі, народжувалось праведність та життя в істині.

Все це і уособлювало у собі січове козацьке лицарство, січове право якого і було покладено у основу формування українства, перш за все як характерницької нації. Чому?

Бо ту досягнуту висоту духу потрібно було берегти як зіницю ока, адже саме з неї виростала та сила та нечувана звитяжність, які дозволяли у продовж віків боронити свою землю від численних завойовників та зайд. Але владні структури того часу все те винищували, зводячи людину до рівня раба божого, читай суспільного раба. Де людина прислуговувала державі а не держава людині, як це було колись, наприклад, у вічових устроях давніх міст – держав.

Сьогодні це рабство проглядає у оцінці людини по її професійної належності. Ми маємо математиків, письменників, живописців, робітників усіх професій, вчених, чиновників усіх рангів, але не маємо людини. Бо сама вона, її внутрішній рівень розвитку та становлення в житті, як перш за все духовної особи і була забута. За це прийшлося розраховуватись злидарством, коротким віком життя та тими незчисленними хворобами, що опанували людство у кінці двадцятого століття.

Який вихід з цього? Відновлення січового, лицарського права у основі якого лежить право людини на свій внутрішній розвиток та становлення за тою метою, з якою вона прийшла у цей світ. Саме тут вивільняються ті резерви людської сили, звитяги та життєдайності, що дозволять побороти означені вище негаразди, як це вже демонструвало у свій час козацьке лицарство. Що заважає становленню цього шляху та пов’язаного з ним поширеного усвідомлення світу сьогодні?

Насамперед саме природознавство з своєю картезіанською парадигмою розвитку затвердженою виключно на зовнішньому аспекті. За наукою йде культура теж орієнтована виключно на зовнішні чинники та релігія, де культивується сліпа віра у щось або у когось і де рабство боже саме і затверджується. Тоді як ще Григорій Сковорода у свій час зауважив:”Справжня людина і бог є одне “, – маючи на увазі ту потугу яку утримує у собі сама людина у розкритті своєї прихованої природи відтвореної за образом і подобою самого Єдиного Духу.

Розбудова нації та державності на січовому праві породжує необхідність розробки програмного документа, який би те відродження звичаєвого права відображав на протязі його становлення. Таким документом повинна стати “Хартія національної єдності та незалежності”, – своєрідна маршрутна карта переходу з тієї позиції що на сьогодні є до нового стратегічного рівня розвитку індоєвропейської культури.

Чому незалежності? Бо без чіткого відокремлення від недолугого сусідства з його владу утримуючими структурами тут нічого не вийде. Не всі можуть сьогодні той рівень зростання духовності одразу подолати. Тому потрібен час. Але головне, що вдарив дзвін звільнення людського духу, як це проголосив Олесь Бердник у своїй “Хартії духовної республіки”. З чого і почалося відповідне наукове дослідження та опрацювання у спадковій для України культурі внутрішнього плану, де одвічні проблеми духовного, супраментального можуть отримати своє вирішення.

Відновлення етноментальних чинників через Січове право відбувається у стані волі та свободи, яка набувається у кожного народу через адаптацію до тонкої павутини патерну умов ареалу проживання пов’язаною зі світовою Цілісністю. Саме тут народжується жива етика життя в центрі якої лежить закон в середині, відміченій у поведінковій етиці життя населення Середнього Подніпров’я ще Геродотом. Тобто у центрі відродження етноментальних чинників лежить інтуїтивно образне світосприйняття у прямому, невербалізованому контакті з природною Цілісністю пануючою на тонкому плані.

Ця законотворча основа світу, існуюча на його непроявленій стороні, як показали дослідження, завжди бралася до уваги в українській культурі починаючи мабуть з неолітичної культури Трипілля. Саме через це у будь якій етнічній культурі переважає знакова архетиповість та існує єдиний ментальний психофізичний образ, отримуваний під час адаптації населення до патерну умов ареалу проживання. В Україні становлення єдиного психофізичного образу відбувалося в умовах дуже давнього кристалічного щита так званої інської, праматеринської зони землі. Причетність до тонкого аспекту світу породжувало знання причинної правди, що проявлялася у тому, вище згаданому законі в середині, який ставав витоком живої етики життя, де не існувало питання бути чи не бути та що діяти у наступному дні.

Архетипи такої культури беруться з первинних, знакових вибіркових форм, резонуючих зі світовою Цілісністю. Такими ключовими формами тут стають мова, пісні, національний одяг, ритуалізована поведінкова звичаєвість, художні та ремісницькі вироби. Вся ця вже національна культура, адаптована до природних умов існуючих тут і зараз, через що несе у собі єдиний, ментальний психофізичний образ, стає вхідними дверима до світової інтернаціональної єдності людства на рівні цілісного аспекту світу. Але не раніше, не на рівні зовнішніх усвідомлень, як це спішать проголосити космополіти.

Звичаєве право та характерництво у козацькому русі є проявом дуже давньої традиції, що лежить у самій основі ментальності українства як хліборобської нації з її довічнім пошуком правди-істини. Як показали дослідження рукопису Войнича та Велесової книги, пошук правди сущого, конче необхідної в хліборобській справі, свого часу призвів до відкриття цілісної основи, яка в природі є тією законотворчою базою, з якої, за образним висловом Олени Реріх, кожної миті тчуться килими людської долі. У оріїв це був Суст великий божий, що існує як велике узгоджене Одне на тонкому плані. Саме він стоїть над усім, та «пустоше» все надумане та упереджене, прийняте з суто зовнішніх міркувань.

Для слов’ян часів давньої Русі це цілісне Небо, яке утримує в собі потенцію розвитку будь-якої події.
 «У поті чола свого маємо здобувати свій хліб», — знаходимо у Велесовій книзі духовне кредо слов’янина-русича. Звідси звичай, що утримує людину в полі цілісного сприйняття світу — постійно мати під ногами рідну землю і ніколи не зазіхати на чуже, через що — не жити в своєму житті руйнуючими людську самість подвійними стандартами.

Тому українська, рахманська звичаєвість, яка бере свій початок з поєднання людини з ареалом місця проживання, є притаманною саме хліборобській нації. Бо тільки так, через налагоджений контакт з природним загалом, гарантувалося успішне землеробство та й саме життя на землі.

«Маємо з богами своїми жити в єдиній правді», — проголошується у Велесовій книзі звичаєве право слов’янина-русича, вже згадуване нами раніш.

Наступним постулатом звичаєвого права стає проголошене у тій же Велесовій книзі кредо хлібороба: «Маємо відати і знати обаполи тирла». Згадана єдність людини і цілісного Неба досягалася через ритуалізацію життя, коли заглиблення на рівень Цілісності ставало засобом пізнання сущого, на яке вона орієнтувалися в своєму бутті. Звідси через отримання ключового психофізичного настрою, виробленого в процесі адаптації до патерн умов ареалу проживання, виникає ментальна налаштованість психофізичного образу хлібороба.

Саме ж відання сущого осягалося через систему ключових артефактів, що походили від дотику до тієї ж цілісної основи у невимовнім. З цього виникало мистецтво бачення поєднаної з цілим ключової форми. Ця вибіркова форма потім лягала в основу ремісницьких виробів, народжувала відповідну кольорову гамму одягу, виникав характерний звуковий ряд мови, пісенного фольклору лісової чи лісостепової зони. Це й було початком звичаю, витоком якого стає знаковість національної мови та культури. Образна знаковість такої культури, що виникала, виведена в тій же Велесовій книзі: «Греки богів своїх роблять подобою до мужів, наші ж боги — суть образи. Тому маємо істинну віру і не потребуємо ніякої пожертви».

Чому?

Бо самі жили в істині через вироблену знаково-образну культуру поширеного світосприйняття, яка ще утримувала в собі тримірне світоуявлення. У Велесовій книзі це уявлення, як вже зазначалося, утримує в собі рівень Нави, Прави та Яви. І це були не просто назви внутрішніх та зовнішнього світів — людське світосприйняття занурювалось на їх глибину, існувало в них.


Таким чином, у землеробській культурі людина розкривала свою повну і тотожну оточуючому світові природу. Будь-яка хліборобська нація, вирощуючи хліб свій, формувала світогляд справжньої цілісної людини. Звідси й ті звичаєві чесноти, притаманні хліборобській культурі, та суворі застороги: не убий, не вкради, не бреши, не чини перелюбу, не вживай те, що веде до втрати здорового глузду. Тобто під табу потрапляло все те, що призводило до втрати контакту людини з великим Цілим, через що її життя ставало пустопорожньою справою, юдоллю відчаю та скорботи, як цілком справедливо зазначається у головній книзі християнського світу.

Що то була за віра, яка дозволяла жити в істині? В Синопсисі орійських гностиків доби Київської Руси, відомому як рукопис Войнича можемо знайти такий запис:

”віра по вірі, а ви що ж? Пусто ви живете і пуста совість ваша божа “.

Що тут розуміється за орійською “вірою по вірі”?

Раніше складовою віри був ритуал входження людини в стан свідомості коли перед нею відкривалося поширене сприйняття світу. Тобто сам ритуал був складовою віри, в якій людині забезпечувався прямий контакт з причинним, законоутворюючим аспектом світу, що панує на непроявленому його боці. Коли це так, то намагання утримувати той контакт у повсякденному житті, призводив до ритуалізації самого життя і виникнення звичаєвостей, тобто копіювання сталої, доброчинної послідовності подій у ньому. Чому?

Бо доброчинність та щасливе майбуття слідувало саме за цим, коли все у житті творилося по волі божій. З цього і ведуть своє походження звичай та звичаєвість як елементи здорової адаптивної магії населення маючого закон в середині ( не пусте небо за оріями) через адаптацію до тонкої павутини життя у непроявленім. В наслідок цього дуже рідко давали хибу у оцінці подій життя та прийняття рішень у ньому. Що є складовим будь якого ритуалу?

Знайомий з езотеричною культурою читач одразу нам відповість: ”У будь якому ритуалізованому дійстві важливим є визначення часу та місця проведення ритуалу, щоб мета людська в цей час співпадала з можливостями цілісного неба у непроявленім. ( саме цю роль відігравали кам’яні зіккурати та капища) По – друге важливим є набуття відповідного психофізичного образу входження, який є необхідною вибірковою формою, що резонує з цілісним аспектом світу і потрібна сама ритуальна дія, якою може бути будь що від танцю довкола багаття в ніч на Івана Купала до хорового співу за святковим столом, від роботи в полі по в’язанню першого снопа, до ритуалу освячення дитини по народженні. Істинне проливається і стає досяжним саме в цей час. “

Були ще рахманські свята, коли у часи розкритого неба у відповідних днях сонцестояння, зодягалася знакова святкова одіж, та відбувалися хороводи з піснями та танцями, доповнимо ми його. Навіщо? Щоб отримати відповідну корекцію свого життя що до істинного ходу справ в світі та отримати необхідне очищення від пройдешнього. Від цього знали коли виходити в поле щоб сіяти або збирати збіжжя, як вірно виховувати молодь та шукати їм пару, як чинити, щоб лихо обійшло домівку та і рідний край взагалі. Тобто набувалася майстерність ведення самого життя.


 Висота чеснот, притаманна хліборобській культурі, яка існує за межею людського его, породжувала козацьке лицарство, вершиною звичаю якого було самоусвідомлення себе як захисника своєї землі та свого народу. Відтворення культури справжньої, цілісної людини, яка живе у гармонійному поєднанні свого великого і малого я, призводить до панування внутрішньої культури, перш за все як культури духу. І це знімає велику напругу протистояння, яка виникає у розшарпаному споживацькими інтересами суспільстві. Скажімо, сьогодні, коли культура духу вже давно втратила своє панівне становище, суто споживацький характер суспільних взаємовідносин стає для людини надзвичайно великою проблемою.

Що відбувається, коли людина втрачає свій природний зв’язок з цілісним аспектом світу?


 «Матимете божую, але муку», — через прірву століть застерігають орії про небезпеку того стану життя, який ми маємо сьогодні. Справжня сутність людини, що розкривається у її поєднанні з Цілісністю, дозволяє людині приймати вірні рішення у житті. Бо її воля, її рішення вже тепер виходять зі значно більшого простору подій, ніж у пересічної людини, яка через звужене світосприйняття постійно хибує, неусвідомлено приймаючи ті чи інші рішення, проявляючи волю й наполегливість там, де цього робити не варто. Через це вона постійно входить у протиріччя зі своєю власною долею. Звідси й те « зло у мукі божій у житті», про яку говорять орії. 


Повернувши інтроспективне, інтуїтивно-образне сприйняття світу сьогодні, цю проблему людина може прибрати, яка стає єдиною у своїй світоглядній позиції як внутрішньо, так і зовнішньо. Тільки за такої умови будь яка особистість починає зростати до висот свого духу, а від того жити у істині. Така єдність світоглядної позиції на сьогодні відома хіба-що у старовірів, які ведуть своє, відокремлене від сучасного соціуму життя.

Складові звичаєвого права

На сьогодні можливо виділити чотири головні складові звичаєвого права в Україні. До першого можемо віднести пошук правди-істини, про який у Велесовій книзі сказано: «Маємо відати і знати обаполи тирла». І це є незмінною ознакою хліборобської цивілізації, бо без знання-відання годі братися за цю справу. Щоб знати і відати обаполи тирла, потрібно пірнати у світ позаантропного буття, бо тільки там знаходилась та основа, яка ставала своєрідним законодавчим полем для всього зовнішнього. Саме з цього приводу у свій час Григорій Сковорода знайшов можливість наголосити: «Непроявлене є річ, проявлене ж є ніщо».

У пошуку правди-істини розкривалася справжня природа самої людини, тому другим витоком звичаєвого права є культ справжньої людини, без осягнення висот якої майже неможливо отримати шану в українському суспільстві. Саме на цьому рівні починають панувати такі людські якості, як честь, совість, людяність та душевна щирість.

Утримання цієї висоти потребує розбудови відповідної культури внутрішнього, супраментального плану, що спирається на переважно інтуїтивно-образне світосприйняття. Тут починають працювати знакові форми в мові, піснях, ремісницьких виробах, святковому національному вбранні, які народжуються у доторку до світової Цілісності і тому несуть у собі вибіркову знаковість, що дозволяє трансформувати енергію її горизонтів на план земного буття.

Все це стає можливим завдяки беззастережній відданості вищому організуючому порядку пануючому в невимовному. Звідси звичаєва віра у єдиного світового духа та його провідну роль у людському житті.

Потреба захисту духоборчих витоків породжувала в українському суспільстві духовне лицарство, в якому саме життя розглядалося як шлях піднесення людської самосвідомості у досягненні головної мети — просвітленого стану у людському бутті. Неперевершеним зразком реалізації такої мети є мандри українського філософа Григорія Сковороди, який цю мету невтомно реалізовував протягом всього свого життя.

Чотири вказані джерела формують в Україні внутрішню духовну культуру, своєрідний духовний герць. Протистояння зовнішньому впливу формували чоловіка як козака-лицаря, готового будь-якої миті до свого подвигу в житті. І він ставав одвічним захисником культури та звичаєвих витоків в Україні. Саме тому козацькому роду дійсно нема переводу на цій святій для кожного українця землі.

Як відомо, для духовного подвигу потрібен зовсім невеличкий шматочок землі під ногами, але рідної землі. Адаптація до патерн умов цієї землі завжди породжувала закон в середині як відгук причинної організації світу на тонкому цілісному плані. Цей закон і ставав витоком живої етики у житті, вже спорідненої з тим, що панувало за межею антропного буття. Життя такої людини ставало шляхом слідування тому, що відбувалося в живому Всесвіті, до планів якого людина ставала причетною. Ця причетність утримувалася на чуттєвому зв’язку, який постійно мала людина з довкіллям через вибудовану культуру. Навіщо? Щоб «відати і знати обаполи тирла», як це проголошує Велесова книга.

Січове право в практиці життя.

Святе по волі каже – мета віри в вірі ж.

Віра ж віре волі.

(рук. Войнича)

В Синопсисі давніх гностиків Київської землі існує такий запис:”Но має та віра славу. Велика є се віра. Спокон віку руси мають ту віру і гримлять нею по світу. Бо рабами знемож коли Ора віру забували ж. Сущі Ори ще ви є“.

З вище наведеного можемо дійти висновку, що лише на шляхах зростання духу на волі людина може подолати всі негаразди у своєму житті, бо лише так розкривається могутня природа її справжності. Чому? Бо чистота та праведність в житті необхідна для цього досягається тільки у прямому контакті людини з цілісним планом світу де вона таки знаходить саму себе. Образом означеної Цілісності у оріїв був Суст великий божий в якому “по вірі міря голе Окові Око”.

Міст від тих давніх оріських часів перекидає відомий вираз Ісуса з Назарета від якого у свій час відвернулися фарисеї зробивши його у такий спосіб великим адептом світу: ”По вірі вашій і буде вам. Пізнайте істину, й вона зробить вас вільними “, – наголосив він вже раніш означене.

“Пізнати суще – означає померти і відродитись в новому”, – запевняв у свій час Плутарх. Вторить йому і Лао Дзи,” Істинне досягнення це звільнення від того, що за звичаєм притаманно людині”, – визначив він.

Як, у який спосіб це досягається?

Відповідь знаходимо у того ж Лао Дзи, “Той, хто йде істинним шляхом не залишає відбитків свого сліду”, – засвідчив він. Тому саме культура внутрішнього, супраментального у кінці 20 – го та на початку 21- го століття стає головним чинником виживання людства, бо без внутрішньої свободи не буває свободи зовнішньої через втрату головного орієнтиру – інтуїтивного чуття істинного, того, що насправді відбувається у ціліснім світі до якого повинна таки належати людина.

“Природа пізнається розумом, найвищим змістом якого є інтуїція”, – вивів у свій час Бенедикт Спіноза. “Все, що відбувається у природі є необхідним, тому свобода від цього стає усвідомленою необхідністю”, – запевняв він.

Саме тому Січове право в Україні веде свій витік з закону в середині, який породжується у тому контакті і є принципово невимовним. Саме про цей закон, як про закон внутрішнього знання говорить Спіноза Фаррух у своєму сакральному вислові:

”Щоб я знав, що я знаю, я від початку повинен знати “

Саме цей закон стає законом божої совісті людської для чого потрібна прозорість її душі з якої походить людська честь, порядність, душевна щирість та людяність. В цьому внутрішньому законі діє давнє правило, яке проголошує:” Хто знає той мовчить, хто не знає – той говорить”. Тобто назовні можуть існувати будь які умоглядні правила, але коли не існує внутрішнього усвідомлення їх витоку, все це обертається у фетишизм, який стає жорсткою зупинкою у розвитку людського духу. Що ми і спостерігаємо у суто техногенному періоді розвитку людства.

Вихід з цього глухого кута проголосив у свій час Антуан де Сент Екзюпері, що у свій час визначив:” Існує одна проблема, одна єдина в світі – повернути людству духовний зміст, духовні турботи”.

Той, хто не знає закону внутрішньої свободи, не усвідомлює його – не має віри, що існує там же де і сам закон – на волі, за межею антропного буття. “Око в Оці є боже (людське) Око, віра віре волі, суть віри в вірі ж”, – яка насправді повинно вести та спрямовувати людське життя, запевняють орії у своєму Синопсисі доби Київської Руси.

Тож Січове право то є внутрішнє налаштування, внутрішня відстройка людини, яка згуртовує людську спільноту довкола однієї мети у вирішенні питань земного буття – не загубити напрямок розвитку поєднаного з великим Цілим, що панує в світі. Саме цей внутрішній закон єдиного буття прийшов у свій час виконати не порушивши, не вийшовши з його меж Ісус із Галілеї. Його не підтримали у цьому, бо тоді вже запанував умоглядний, писаний закон. Бо всі праведники та пророки, що знали його з середини як закон в істині до того часу вже були винищені. “Святі не булі, поновили по (вже писаній) віді (закону), в тому бо зло. По злу ведете життя гойї бо злі”, – дорікають орії хозарам у своєму рукописі з цього приводу. Вторить їм і Галілеянин:”Фарисеї і книжники взяли ключі від знань, вони сховали їх, самі не увійшли і не дозволили увійти іншим“.

Чим врешті решт є той закон? В інтерактивній психології сьогодні існує розділ, що зветься біхевіоризмом за яким той закон в середині є вбудованим природним навігатором, матрицею спрямувань будь чого живого, який дозволяє йому орієнтуватись у подійному полі життя не порушуючи межі цілісного аспекту світу, тобто не покидаючи життя у істинному.

Тому саме внутрішня культура духу є націоформуючим елементом в житті українців. Її канони лежать у основі Січового права, що впорядковує взаємовідносини людини та держави на землях України. Можливо виділити чотири концептуальні положення на які Січове право спирається у своїй основі.

Перше з них закликає мати рідну землю під ногами, адаптація до патерну умов якої породжує означений вище закон в середині, як інтуїтивне усвідомлення живої етики життя пануючою в довкіллі.

Друге положення робить наголос на збереженні виробленої національної культури, як культури, ключові артефакти якої утримують знайдену форму контакту з цілісним аспектом світу, як головного витоку впорядковуючого закону пануючого на непроявленому плані. Саме звідси приходить воля на волі.

Третє формує духовний аспект, що спирається на вісті неба та божу совість, які приходять через прозорість людської душі коли вона має честь, совість та душевну щирість справжньої, цілісної людини. Шлях сповіданої долі та мета життя реалізуються саме у такий спосіб.

Четвертий утримує людське життя через віру у полі Цілісності, єднання з єдиним духовним початок в якій веде до життя в істині, породжуючи культуру супраментального. Саме тут в мистецтво ведення життя входить те сакральне, що було у свій час визначено Сковородою:”Справжня людина і бог є одне“. Такою вірою внутрішньої сутності людської у оріїв стає Ведичне Православ’я, вочевидь сьогодні єдине для всього світового загалу.

З огляду на вище сказане, Січове право може бути виписаним у відповідному кодексі січового лицарства, або рахманському спадкоємному кодексі, що утримує у собі характерницьку відстройку що до розвою відповідної культури та її захисту у суто споживних налаштуваннях техногенної ери.

ВИСНОВОК.

Відновлення етноментальних чинників в українській національній культурі починається з Січового права та того закону в середині, що з’являється в людині під час адаптації її до патерну умов ареалу проживання. Січове право в Україні зростало від усвідомлень, що приходили на волі, коли людська особистість ставала сама собою, осягаючи висоти духу своєї справжності та поєднаності з цілісним аспектом світу. Саме ця висота духу дозволяла козакам Запорозької Січі бути не голову вищими від свого агресивного, недолугого сусідства породженого суто споживчо налаштованими суспільствами того часу. Державні інституції яких не відповідали тій висоті внутрішньої культури, яку мали козаки Запорозької Січі. Згадаймо кошового отамана Сірка. Тому вони, попадаючи в Україну, ту осягнуту висоту духу нівелювали, різко обмежуючи права і свободи у звичаєвому для тих часів державотворенні через панство та пов’язане з ним закріпачення людини. Тобто в Україні високі досягнення духу панували поряд з нерозвиненими інституціями державності тих часів, що і запобігало державотворенню на цій землі. Існуючі державні інституції знаходились у різкому протиріччі з набутими вершинами духу, що віддавна дозволяло успішно боронити свою землю від зайд з азійських просторів На цьому духовному хресті і була розіп’ята Україна впродовж століть своєї історії.

Якими звичаєвими духовними настроями володіло козацтво? Вочевидь це толерантність, правдивість, чесність, душевна щирість та порядність. Порядність з якої в усвідомленні божої правди, що панує в світі, народжувалось праведність та життя в істині.

Все це і уособлювало у собі січове козацьке лицарство, Січове право якого і було покладено у основу формування українства, перш за все як характерницької нації. Чому?

Бо ту досягнуту висоту духу потрібно було берегти як зіницю ока, адже саме з неї виростала та сила та нечувана звитяжність, які дозволяли у продовж віків боронити свою землю від численних завойовників та зайд. Але владні структури того часу все те винищували, зводячи людину до рівня раба божого, читай суспільного раба. Де людина прислуговувала державі а не держава людині, як це було колись, наприклад, у вічових устроях давніх міст – держав.

Сьогодні це рабство проглядає у оцінці людини по її лише професійної належності. Ми маємо математиків, письменників, живописців, робітників усіх професій, вчених, чиновників усіх рангів, але не маємо людини. Бо сама вона, її внутрішній рівень розвитку та становлення в житті, як перш за все духовної особи і була забута. За це прийшлося розраховуватись злидарством, коротким віком життя та тими незчисленними проблемами, що опанували людство у кінці двадцятого століття.

Який вихід з цього? Відновлення січового, лицарського права у основі якого лежить право людини на свій внутрішній розвиток та становлення за тою метою, з якою вона прийшла у цей світ. Саме тут вивільняються ті резерви людської сили, звитяги та життєдайності, що дозволять побороти означені вище негаразди, як це вже демонструвало у свій час козацьке лицарство. Що заважає становленню цього шляху та пов’язаного з ним поширеного усвідомлення світу сьогодні?

Насамперед саме природознавство з своєю картезіанською парадигмою розвитку орієнтованою виключно на зовнішньому аспекті. За наукою йде культура оперта на ті ж самі зовнішні чинники та релігія, де культивується сліпа віра у щось або у когось і де рабство боже саме і затверджується, нівелюючи людину до рівня тільки суспільної одиниці. Тоді як ще Григорій Сковорода у свій час зауважив:”Справжня людина і бог є одне “, – маючи на увазі ту потугу яку утримує у собі сама людина у розкритті своєї прихованої природи відтвореної за образом і подобою самого Єдиного Духу.

Розбудова нації та державності на Січовому праві породжує необхідність розробки програмного документа, який би те відродження звичаєвого права відображав на протязі його становлення. Таким документом повинна стати “Хартія національної єдності та незалежності”, – своєрідна маршрутна карта переходу з тієї позиції що на сьогодні є до нового стратегічного рівня розвитку індоєвропейської культури.

Чому незалежності? Бо без чіткого відокремлення від недолугого сусідства з його владу утримуючими структурами тут нічого не вийде. Не всі можуть сьогодні той рівень зростання духовності одразу подолати. Тому потрібен час. Але головне, що вдарив дзвін звільнення людського духу, як це проголосив Олесь Бердник у своїй “Хартії духовної республіки”. З чого і почалося відповідне наукове дослідження та опрацювання у спадковій для України культурі внутрішнього плану, де одвічні проблеми духовного, супраментального можуть отримати своє вирішення.

Відновлення етноментальних чинників через Січове право відбувається у стані волі та свободи, яка набувається у кожного народу через адаптацію до тонкої павутини патерну умов ареалу проживання пов’язаною зі світовою Цілісністю. Саме тут народжується жива етика життя в центрі якої лежить закон в середині, відміченій у поведінковій етиці життя населення Середнього Подніпров’я ще Геродотом. Тобто у центрі відродження етноментальних чинників лежить інтуїтивно образне світосприйняття у прямому, невербалізованому контакті з природною Цілісністю пануючою на тонкому плані.

Ця законотворча основа світу, існуюча на його непроявленій стороні, як показали дослідження, завжди бралася до уваги в українській культурі починаючи мабуть з неолітичної культури Трипілля. Саме через це у будь якій етнічній культурі переважає знакова архетиповість та існує єдиний ментальний психофізичний образ, отримуваний під час адаптації населення до патерну умов ареалу проживання. В Україні становлення єдиного психофізичного образу відбувалося в умовах дуже давнього кристалічного щита так званої інської, праматеринської зони землі. Причетність до тонкого аспекту світу породжувало знання причинної правди, що проявлялася у тому, вище згаданому законі в середині, який ставав витоком живої етики життя, де не існувало питання бути чи не бути та що діяти у наступному дні.

Архетипи такої культури беруться з первинних, знакових вибіркових форм, резонуючих зі світовою Цілісністю. Такими ключовими формами, як вже зазначалося, тут стають мова, пісні, національний одяг, ритуалізована поведінкова звичаєвість, художні та ремісницькі вироби. Вся ця вже національна культура, адаптована до природних умов існуючих тут і зараз, через що несе у собі єдиний, ментальний психофізичний образ, стає вхідними дверима до світової інтернаціональної єдності людства на рівні цілісного аспекту світу. Але не раніше, не на рівні зовнішніх усвідомлень пануючих сьогодні, як це спішать проголосити космополіти.

Існує дуже давнє повір’я, що за кожним кроком у житті мудрої людини стоїть божий промисел. Що насправді стоїть за цим?

Як показали останні дослідження, зміщення позиції споглядача у бік цілісного аспекту світу існуючого на тонкому рівні, та  утримання від того перебігу подій у довкіллі на чуттєвому зв’язку, дозволяє набувати зовсім іншої якості життя. Усвідомлення причинної правди подій, що панує на тонкому плані, дозволяє людині  погоджувати свої кроки у житті з тим, що від початку є його законодавчою базою. Від чого її дії  стають спорідненими з природним ходом подій, вона починає жити у узгодженні з Цілісним Одним, виходячи з полону тих ілюзій та упередженостей які існують у суто зовнішньому, відстороненому сприйнятті світу.  Мабуть за цим і стоїть той згаданий вище божий промисел, бо ж дії людини у такому способі життя набувають того законотворчого характеру, який панує на цілісному світовому рівні. Більше того, вона отримує через це доступ до континуальної, системно перетворюючої сили та енергії від чого стає майстром ведення свого життя. Саме така характерницька вправність згадана у словах народної пісні про козака Мамая:”сидить козак в кобзу грає, що задума все те має”.
Виходить, що за кожною нашою найменшою дією у житті може стояти велике, світового рівня дійство, коли існує той споріднюючий чуттєвий зв’язок з тонкими планами світу. Подібне життя, віддавна відоме як життя у істині, відкриває зовсім інший аспект людського існування, коли наповненість буття у зовнішньому розкриває світ людини зовсім у іншій площині, площині справжнього життя на волі.
Саме про нього згадують орії у своєму Синопсисі часів Київської Руси коли дорікають хозарам:” Воля на волі, а ви що ж?  Пусто ви живете і пуста совість ваша божая”.
Виходить, що життя у істині є життям на волі, коли вісті божиї через канал совісті стають приступними людині. І вона може узгодити свої дії з тією першопричиною які вони несуть, становлячись дієвим елементом природного, світового вирію.
Що веде до тієї сповіданої оріями волі?
Мабуть те внутрішнє життя та культура, які сьогодні проходять повз увагу світового загалу. Українство, віддавна оперте на розкриття культури внутрішнього, духовного вистояло у лихоліттях техногенної ери і тим сьогодні і відрізняється від суто технічних націй, що живуть за договірною правдою та атрибутивною, назбираною звідусіль культурою. Вектором руху в якій  є ідея, що народжується як спосіб виходу із тої чи іншої життєвої скрути, що проголошується тут напрямком головного розвитку на тому чи іншому історичному етапі. Культура внутрішнього тим не користується, бо їй приступне те, що панує у природному довкіллі від, так би мовити, первинного задуму. Тому тут панує культ справжньої людини, яка поєднує у собі все те на шляху свого духовного розвитку. Звісно кожен птах чі рибина не створюють нову ідею повітря чі води, вони просто живуть у тому, що є  природним станом повітря чі води.
Як з цим співвідноситься сьогодні українство, яке таки зберегло відповідність тому закону в середині, що проголосив у свій час Геродот, як головну характеристику населення Середнього Подніпров’я.  Звичаєве устрімлення до формування світогляду справжньої, цілісної людини тут в цілому збереглося але є й закрути на тому полі.
Ось наприклад. У національнім питанні головне місце сьогодні стала займати
тама націоналізму. З яким пов’язується націонал патріотизм, та відродження на його основі держави як такої. Що ми тут маємо насправді?
А маємо націонал – патріотичну течію яка мала б пов’язувати націю у одне ціле. Але щось не виходить того омріяного об’єднання. Чому?
Бо на ґрунті забуття внутрішнього, ще січового права та культури запорізького лицарства, від якого і веде свій початок культура внутрішнього, духовного, в українстві запанували ідеї. Які у відірваності від свого природного початку набувають найрізноманітнішого виразу, що і розколює націю на окремі рухи та протистояння у них. Від того у сьогоденного націоналізму існують два обличчя. Одне звичаєве, затверджуюче націю на стезі європейського вибору, яке вмикає той могутній потенціал етносу, що керується природнім законом в середині і тому не потребує ніяких підказок та скерування з зовні. І друге ідейне, що є відлунням загальної, атрибутивної культури нашого близького сусідства, а тому насправді нікуди не веде. Чому?
Тому що у словах та ідеях не існує істини, вона існує за ними. І кожен спадкоємний українець, спираючись на той закон в середині, повинен це знати і усвідомлювати. Який же вихід?
Будь яка зовнішня ідея повинна спиратись на внутрішнє, те, що йде з рівня  історичного світового розвитку. Що ми тут маємо на сьогодні? У так званий “залізний вік” звершено формування евристичної стелі інтегрованого мислення, яке наблизило людину до входження у прямі взаємостосунки з тонким цілісним планом світу. Це знаменує кінець технічного етапу розвитку людства і початок його відродження на духовній стезі. Від чого культура внутрішнього виходить наперед у приорітетах розвитку людства. Тому розкриття давнього орійського спадку українців постає на повістці дня і йому не має альтернативи. Бо саме орії сформували у свій час, як виявляється, ту образно понятійну базу на яку сьогодні оперта пануюча індоєвропейська культура, як це засвідчує Синопсис  орійських гностиків доби Київської Руси відомий в світі як рукопис Войнича. То кому ж як не нам те відроджувати у нашій культурі, ідеології та політиці. Саме постала сила духу відроджує націю та державу а не щось інше, бо консолідує силу людності довкола дуже давнього, спадкоємного напрямку свого розвитку. Що сьогодні потрібно робити?
А згадати духоборчу основу січового братства, де у єдиному котлі кувалася світоглядна позиція справжньої людини, яка породжувала наше характерництво як вершину того, згадуваного вище життя у істині. Саме від того у нас “козацькому роду нема переводу”.
Хто міг прийти на Січ і бути прийнятим до її лав? Хто визнавав Бога та вмів сказати кілька слів на мові, все останнє у формуванні щирої української душі лицаря світу робила козацька спільнота. Чому так виходило? Тому що за тим Богом та мовою від санскриту стояла світова Цілісність, яка збудована на правді якою є сама, за свідченням тих же оріїв та характерників. Тому формування світогляду нової людини у знову відроджуваній державі потрібно починати саме з цього, а не з ідейного націоналізму. Чому?
Бо тільки у такому випадку справдовуються слова нашого гімну записаного Чубинським:”зникнуть наші вороженьки як роса на сонці”, тай розкривається сакральна змістовність символу нашої держави тризубу. Тільки у поєднанні трьох сил: сили людського розуму, правди сущого під орудою Єдиного Духу встанемо і підемо по тій стезі, яку від початку проклала нам Мати:” коли День прийде до Вечора.. і зоря проллється в степи, покличе нас Мати, аби Ми поспішили”, – читаємо і знаходимо наш одвічний поклик у Велесовій книзі.

Орійська спадщина (висновок)

У основі людського розуміння подій та оцінці фактів життя лежить механізм, що спирається на два витоки засвоєння усвідомленого.

Перший, сьогоденний оперує багажем знання отриманім як у спеціальнім, фаховім навчанні так і у досвіді  реального життя.  Спосіб розуміння та осягнення сприйнятого тут полягає у нескінченному діалозі між багажем пам’яті та фактами зовнішнього.  З чого виходить відповідна оцінка сприйнятого та усвідомленого. Саме на цій основі працює професійна інтуїція.

Другий, більш давній і первинний спосіб сприйняття спирається на пряме, інтуїтивне засвоєння того, що приходить з  “голого” рівня тонкого світу через так зване знання – бачення. І оскільки цей тонкий рівень несе у собі передподійне поле того, що має відбутися на зовнішньому плані, він здатен надати істинне прочитання та розуміння самих намірів Неба щодо подій, які розгортаються. Тобто того, про що орії говорили як про знання сущого, яке має відбутися як світова подія реалізована у межах самого життя. Так людиною у давні часи пізнавалася правда – істина, що керує світом і спосіб життя у ній. Тут, як стає зрозумілим, працює природна інтуїція на якій базується сам людський талант до тієї чи іншої справи.

Перший спосіб замикає людину на  саму себе.  Вона стає легко керованою через маніпулювання інформацією, яка несе у собі чисто ілюзорні, спекулятивні у своїй основі посили.  Цим широко користуються різного роду ідеалісти, коригуючи під свою чергову світову ідею історію, релігію, культуру та науку. Схована мета такого коригування – утримання досягнутого стану влади у суспільстві  за будь-що.

Другий, внутрішній спосіб сприйняття поєднує кроки людини у житті  з розвоєм всього цілісного світу. Через це вона отримує континуальну потугу та енергію у своїм житті, вже знаючи наперед причинну правду того, що відбувається на її очах. Таку людину зовсім неможливо збити з ладу, той самий протест українців проти пустопорожньої комуністичної епопеї у свій час. Як виявилося вони були цілком правими. Бо людність тут споконвіку спиралася на знання, що йшла з першоджерела, а не через одурених звитяжців. В цьому плані українцям слід чекати вибачень від свого близького, недолугого сусідства.

Але у прямому способі сприйняття існує одна вада. У давні часи, через нерозвинення абстрагованого, образно – понятійного мислення, людині було тяжко розбиратися у тонкощах розбудови тих планів, що панували на тонкому рівні і вона легко підпадала під вплив вітальних сутностей  які, працюючи під пращурів, бралися доносити ту інформацію на свою вигоду.  Боротьба з пізнім язичничеством, що втратило свій ведизм та поява монотеїзму, відображає спробу захисту людської свідомості від такого стороннього впливу з внутрішнього плану.

Зрозуміло, що ситуацією, яка склалася у пізнім язичничестві, через закриття каналу бачення, як третьої сигнальної системи спілкування людини з її довкіллям, скористався правлячий прошарок суспільства. Через відгородженість людини від тонкого плану їй була нав’язана канонізована у суто договірній правді монотеістська релігія, запроторивша її на довгі віки у суспільно організоване рабство.

Сьогодні навпаки, відсутність прямого сприйняття та відповідного бачення у монотеїзмі заводить  у ту саму халепу, коли людина не знає кому вклоняється і у кого насправді просить у своїх молитвах. Бо образи сучасному монотеїзмі втратили свою ключову провідну форму, саме ту яку ми знаходимо у старих фрескових розписах Софії Київської, наприклад. Тож відсторонена позиція людини у житті та природознавстві перейшла у книжний канон,  який через те значно втратив свою дієвість.

Досвід трипільської та орійської культур впевнено доводить, що існує шлях здійняття рівня свідомості, коли вітальний план вже не може завадити прямому спілкуванню людини з світом Цілісності. Їх досвід у цьому плані є безцінним надбанням людства. Спираючись на вибіркову, знакову форму образу, через яку поставав відповідний зв’язок з цілісним планом, вони і ввели такі поняття як віра по вірі, воля, межа, совість та великий Суст божий у розвинутому на той час орійському монотеїзмі, у центрі якого стояв Ор. Всебічне розуміння такого підходу сьогодні, на базі розвинутого образно – понятійного мислення, дозволяє вивести усвідомлення світу на інший, більш вищий рівень. В якому внутрішній, супраментальний план людини стає поєднаним з планом Єдиного. Образно говорячи за Ісусом із Назарету:” коли двоє у одному домі”, то самому дому вже нічого не загрожує, через силу та потугу справжньої віри, яка не потребує вже ніякої пожертви з боку людини.

Відродження того православ’я, що стоїть за фресковим розписом Софії Київської і  вчення Ісуса із Назарету, яке стоїть за ним, маємо шлях до виходу з того поневоленого стану, що сьогодні веде до деградації самої людини і пролягає шлях до Апокаліпсису її світу як такого.

Православ’я ж з свого першоджерела веде своє походження від прославлення Прави та Суста великого божого за оріями, тобто того Цілого, що з себе і являє оточуючий світ. Від цього орійське ведичне православ’я від початку є тією внутрішньою релігією,  яка стоїть за будь яким зовнішнім релігійним каноном. Введення поняття Цілісності та відродження форм контакту людини з нею, як бази пізнання сущого, народжує нове природознавство, що вже сьогодні стоїть на порозі як об’єктивна даність.

Щасти Вам!

В. Байда.

Включення у супраментальний план у модельному, когнітивному  просторі надає можливості діяти у так званій другій увазі за допомогою ментального дубля. Саме в цей час можна говорити про споріднену дію людини та її внутрішнього супраментального плану.

Це і є та позиція, про яку згадується в Євангелії від Фоми: «Коли двоє у одному домі і вони скажуть горі перемістися – вона переміститься». Людська діяльність відбувається тут виключно через тонкоенергетичний план, який знаходиться у своєрідному дипольному зв’язку із зовнішнім планом. Тому будь-які зміни одразу ж відбиваються і на фізичному плані.

Звідси витікає манера життя у своєрідному двомірному просторі, коли задум або ж нужда на зовнішньому плані вирішується за рахунок передбачення у попередньому моделюванні ситуації. А потім відбувається її запровадження у  відповідному прямому моделюванні на внутрішньому плані за допомогою образної команди наміру. Хто тут насправді діє?

Людина формулює образний намір через ту чи іншу потребу, яка виникла у житті, і моделює її у модельному просторі цілісності. При узгодженні її образного наміру і відгуку з боку Цілісності далі починає діяти її супраментальний план, і його дії тим ефективніші, чим відстороненішою стає сама людина від того процесу ззовні. Образно кажучи, чим менша її присутність у цьому дійстві, тим чіткіше та ефективніше проходить дія. Тут, вочевидь, напряму починає діяти відоме даоське прислів’я: «Хочеш бути великим – зменшись».

У такому пробудженому стані спрацьовує досить цікаве правило. Діючи у житті так би мовити власноруч, людина витрачає енергію на те чи інше своє запровадження, а коли починає діяти у пробудженому стані, образно кажучи, «коли двоє у одному домі», то вона енергію від запровадженого накопичує. Чому? До її дій підключається цілісний план з його могутньою континуальною енергією.

Саме завдяки можливості до передбачення та бездоганній дії у другій увазі, спорідненої з планом цілісності, такій людині практично нічого не загрожує.  Більше того, саме її життя стає захищеним тією потужною енергетикою, яку вона несе у собі. Тому і говорять, що коли двоє у одному домі і діють удвох, то самому дому ніщо не загрожує, бо через зміну посталої незворотності закону нівелюється і сама виникла нужда, якщо прислухатися до кошового отамана Сірка, який  стверджував: «Нужда закон змінює».

Коли це так, то щось подібне має існувати і у самій живій природі, в тому довкіллі, яке нас оточує у житті. На щастя, такий приклад є і він розкривається  в інтроспективному баченні.

Якось ранньої весни, під час вранішньої прогулянки у лузі, яка супроводжувалася різними фізкультурними вправами, над головою пролетіла ворона і щось в особливій тональності застережливо прокричала. У довкіллі нічого, вочевидь, жодної загрози не несло, тому довелося глянути інтроспективно. На великий подив, увесь луг там замітав сніг, який суцільною стіною падав з неба. Але це було неможливо серед тієї зелені, яка буяла тієї ранньої весни. Як не дивно, але через два дні, на третій, таки була хуртовина. Ворона ж про те прокричала за три дні до цього.

Придивившись до воронячого сімейства, яке вовтузилося на краю тополиного лісочка, з подивом побачив, що цей птах керується у своєму житті двома просторами. Одним зовнішнім, а другим внутрішнім і саме в ньому ворон може бачити те, що лише очікується і ще не існує назовні. У тому своєму внутрішньому просторі, який темною сферою огортав голову птаха, він мав можливість проглядати події у рухомій шкалі часу, тому в народі, цілком справедливо, як з’ясувалося, ворону вважають віщим птахом. Така ж ситуація відбувається, коли двоє в одному домі бо завдяки цьому з’являється можливість тримати довкілля на чуттєвому зв’язку, за рахунок цього робити передбачливі кроки у житті.

Але не тільки. Внутрішнє життя, про яке тепер стало можливим говорити, має свій ритм у життєвому горизонті і той ритм під час входження у нього звільняє від тиску зовнішнього. Більше того, через уповільнений час, який панує у ньому,  організм людини отримує можливість та час кращого налаштування на події, які проходять ззовні. Саме завдяки цьому, виявляється, залежить термін та успішність людського життя. Про цю особливість внутрішнього простору згадує старожил із Закарпаття Андрій Ворон у відомій книзі Мирослава Дочинця «Многії літа, благії літа»: «Через поле смиренне дійдете тихої води», – пророкував дідо. Дійсно, коли відбувається входження у той простір через корегування ритму життя, з яким припиняється наше протистояння зовнішньому, складається враження нібито потік води починає тебе нести по життю, так легко і невимушено стає жити на світі.

З усього наведеного вище можемо зробити висновок, що знання у потаємному надає людині здоров’я, довголіття, надає вдачі у житті, покладає шлях під ноги, в якому реалізується та мета, з якою людина прийшла у цей світ.

Все це утрімує у собі забута на сьогодні внутрішня культура спадкоємно притаманна українському етносу від орійських часів.

Вчення гностиків, тобто тих хто шукав у світі правду-істину, досить чітко прослідковується у Євангелії від Фоми. Починається це Євангеліє з глибокого пророцтва Ісуса із Галілеї, записаного Фомою: «Той, хто помає тлумачення цих слів, не спробує смерті». Що тут означає «помати» зміст тих пророцтв, про які говорить Ісус з осягнутого ним рівня Ботхісатви світу? Мабуть, це означає увійти у їхні зміст як у знання своєї внутрішньої сутності, яка у цьому входженні розкривається перед людиною, роблячи її цілісно поєднаною із довколишнім світом.

Що виходить із того поєднання? «Якщо двоє (фізичний та супраментальний плани) в мирі одне з одним у одному домі, вони скажуть горі: перемістися, – і вона переміститься», – слідує із запису Дидима Фоми слів Ісуса. Як тут ще раз не згадати нашого великого філософа Сковороду і його відомий вислів: «Справжня (цілісна) людина і Бог є одне».

Як досягти того стану? «Будьте перехожими», – знаходимо рецепт Ісуса щодо цього у тому ж Євангелії від Фоми. Тобто не дайте злидням спіймати вас. Саме подібну безсторонність сповідував той же Сковорода, коли виголошував своє життєве кредо у відомому вислові: «Світ ловив мене, та не впіймав».

Що за цим усім стоїть? Правильну відповідь можемо знайти у такому вислові Ісуса: «Виноградна лоза…, посаджена без Отця, загине». Тобто для усього повинен прийти час у спорідненій дії людини та Цілісності світу.

«Який знак Отця?» – Запитали якось у Ісуса. «Рух і спокій», – відповів він, що і є головною якістю Цілісності.

Як стати справжньою цілісною людиною? «Той, хто знайшов самого себе, світ не гідний його», – говорить Галілеянин. «Коли дім ваш стане пустим – він наповниться світлом», – стверджував Він.

Виходить, що дім Отця – ніщо інше, як світ Цілісності, який панує на тонкому плані Всесвіту, бо саме тут внутрішня темрява заповнюється світлом під час входження людини у його цілісний аспект. Саме тут «ти рівний всім і кожному окремо, але по духу немає тобі рівного на землі», – стверджували характерники Січі Запорозької з цього ж таки приводу. Чому все це стало таким недосяжним для людини сьогодні?

«Фарисеї та книжники взяли ключі від знань. Вони сховали їх і не увійшли і не дозволили тим, хто хотів увійти», – говорить Ісус про цю причину. Без того входження у світі людини на противагу честі, совісті та душевній щирості панує егоїзм, який несе світу зло. «Торговці не увійдуть в місця мого Отця», – стверджується у Євангелії від Фоми.

Як вийти з того стану, який сьогодні охоплює мало не все населення у виключно споживчому суспільстві? «Блажен чоловік, який потрудився, – він знайшов життя. Той, хто шукає, знайде і тому, хто стукає – йому відкриють», – говорить Ісус.

Чому так має статися? У Євангелії від Фоми  маємо необхідну формулу: «Пізнай те, що перед обличчям твоїм, і те, що сховано від тебе, відкриється тобі.. бо немає нічого таємного, яке було б явленим».

«Якщо плоть відтворена заради духу, то це чудо. Якщо ж дух відтворений заради тіла, то це чудо із чудес. Але я не здивуюсь тому, що таке велике багатство замкнене у такій бідності», – читаємо у Євангелії те, до чого сам Фома дійти аж ніяк не міг.

Це чистої води вчення гностиків, скаже нам будь-хто, хто знайомий із цим напрямком схоластичної науки. Бо далі у Євангелії від Фоми знаходимо: «Горе їм фарисеям, бо вони схожі на собаку, яка спить біля ясел волів, яка сама не їсть і не дає їсти бикам», – затверджує Ісус те цілком гностичне вчення, яке приніс і яке сповідував.

І що ж з цього виходить, можете запитати ви. А виходить те, що християнство, яке ґрунтується на вченні Ісуса із Назарету, який сягнув рівня боголюдини, у своїй глибині насправді є вченням, що вказує людині шлях до світла. Те світло осягається через працю людського духу.

Але тоді можна зауважити, що це є орійське ведичне православ’я чистої води. Подібне православ’я від початку було притаманне населенню Середнього Подніпров’я.

Це дійсно так, якщо прибрати виключно інформаційне перекручення цього вчення з боку недружнього до слов’янства та їхніх одвічних вірувань ідеологів хозарського каганату. Де можливо знайти підтвердження цьому?

У синопсисі орійських гностиків доби Київської Русі, відомому у світі як «Рукопис Войнича», подібне підтвердження знаходимо у таких записах, перекладених в езотеричному ключі українською письменницею Вікторією Галех: «Ви Одне у степу ж, Окове Око божиє у степу, ви люде. Око віри по вірі одне ж. Око бозі жиє у Ока божия (коли двоє у одному домі, за Ісусом) Совість віри Ока божия по вісті божій… суть божию пише і сю вість віри каже» (шукайте і знайдете у Євангелії від Фоми).

Оріям, вочевидь, було відкрито те, що пророкував Ісус, а як ще можна тлумачити записане у синопсисі:

«Се віта віру ся суть по вірі, де божая вість же. У Ока ( людського) одна віра – Ока божия, Сустове ( з цілісності)по волі Око божиє. У степу несе і суть помає Око, путі пише суть божия ж.  Око віри по вірі одне ж»

Тож можемо завершити словами Ісуса: «Ті, хто виконає волю мого Отця, – мої браття, вони ті, хто ввійде в царство мого Отця». Тобто ті, хто живе за вістями з волі, за оріями. Про згадуване Ісусом «царство божиє в середині вас» є згадка і в орійському синопсисі: «По меду ви зажиє у Сусті Божім, волю Суста коща (душа) кохаш».

Той перехід до Царства божого і вказав Ісус із Назарету самим своїм життям через воскресіння на Голгофі. Зрештою та сама мета прослідковується і у Трипільському ритуальному розписі де драбинки-сходи ведуть до другого неба або ж горнього світу.

Що затверджує те, що здійснив Ісус із Галілеї як норму людського життя про яку людство забуло, втративши чуттєвий контакт з цілісним аспектом світу.

В поширеному світосприйнятті людина торкається цілісного світу, з яким починає взаємодіяти на рівні інтуїтивно-образного сприйняття, вірність та доцільність якого забезпечує чуттєвий контакт на рівні кінестетичного сприйняття.

Які закони починають панувати у її житті? З чим вона тут зустрічається?

Перш ніж торкнутися законів цілісності, потрібно розібрати, що є цілісністю. Це, вочевидь, узгоджене у одне ціле подієве поле тонкого плану, що народжується під час збудження праматеріального середовища Всесвіту сингулярним вибухом у відомій моделі Фрідмана.

В цей період панує формоорганізуючий рух так званої слабкої метрики, в якій простір та час не мають своєї стаціонарності. Цей рівень Всесвіту, що народжується, може бути віднесений на рівень слабкої метрики. На цьому рівні формується хвильовий пакет взаємодіючих узгоджених збурень, які стають енергетичними горизонтами, або ж обріями світу, що народжується.

Завдяки такому узгодженню, що йде до відповідної глибинної, зумовленої енергією вибуху частки, або ж енергетичного горизонту, кожен енергетичний горизонт такого хвильового пакету стає малою копією всього Всесвіту, одночасно отримуючи свою ключову форму, свою частоту випромінення. З цього виникає єдине узгоджене ціле, що формує єдине обличчя Всесвіту на тонкому плані.

Подальша взаємодія з енергетичними обріями, починаючи з найменшого, формує стаціонарні об’єкти — корпускули, взаємодія між якими народжує світ взаємодіючих стаціонарних мас, де час і простір стають незмінними. Організуючи у такий спосіб план сильної метрики. Так Всесвіт отримує два своїх обличчя. Одне – приховане, мінливе, тонкоенергетичне, а друге — стаціонарне, виділене, фізичне. Саме через це ми і можемо говорити про існування внутрішнього і зовнішнього у нашому житті.

Від того кожен об’єкт фізичного світу, світу взаємодіючих мас, як і сама людина, мають ті самі два плани, в яких первинним законоутворюючим стає план слабкої метрики. Бо саме він, організовуючи Всесвіт у одне узгоджене, детерміново-пов’язане ціле зумовлює існування однієї причинної правди, на яку і спирається будь-яка духовна культура, що розвивається на плані зовнішнього життя.

Що являють собою закони, за якими подібна, дотична до цілісності культура, повинна була б розвиватись?

До першого такого закону можливо було б віднести пряме кінестетичне, духовне сприйняття світу цілісності на рівні доторку до тонкої основи, що несе знання причинної правди на невербальному рівні. Тобто тієї правди, яка утримує у собі знання пройдешнього сучасного і майбутнього. Тут пізнається суще, тобто той причинно-наслідковий зв’язок, який є законоутворюючою основою того подієвого поля життя, в якому ми існуємо. Про подібне знання орії говорять як про знання сущого, тому пізнання сущого – є першим законом цілісного світу.

Другим законом – є стан включеності людини у подієве поле, коли вона стає присутньою у полі життя тут і зараз, в цю виділену мить. Внутрішній діалог при цьому замовкає, бо людина стає часткою того цілого, що панує на тонкому плані. Її життя від того стає веденим, або узгодженим з планами цілого. Людське его тут замовкає, поступаючись місцем духовним здобуткам честі, совісті та щирості, без яких вісті неба не можуть приходити до людини. Хто в честі, тому і честь – таке гасло тут панує.

До дії третього закону можна було б віднести закон часу. Причинне поле цілісності розкриває у часі ті, чи інші можливості, тому для всякої події, започаткованої назовні, повинен бути певний час і місце її запровадження. А не будь-де і будь-коли, як це відбувається сьогодні. Тому те чекання, про яке говорить Андрій Ворон у відомій книзі Дочинця, стає мірою життя в істині.

З цього виходить закон шляху, якому людина починає слідувати у своєму житті, реалізуючи ту програму, що отримується нею по народженні і яка існує для неї у непроявленім. Саме на цьому шляху людина стає рівною всім і кожному окремо, але по духу не має рівного їй на землі, як це записано в характерницькому заповіті.

До п’ятого закону може бути віднесене подальше формування культури, як культури вибіркових образів. Саме тієї, що забезпечує життя у постійному доторку до правди-істини, або сущого. Все тут: мова, пісні, ремісницькі вироби, одяг, ментальне втілення самої людини, підпорядковане цій одній меті. Навіть сам плин життя та манера дій у ньому ритуально входять у саму канву осягнення істинного, з чого виростає звичай та звичаєвість того чи іншого, вже національного, утворення.

Шлях єднання людини і світового цілого, що зберіг титульний етнос українців протягом своєї тисячолітньої історії, говорить про велику, беззастережну його перемогу, перемогу Людини над пітьмою людського невігластва в лихоліттях техногенної ери. “Одвічно ори мають ту віру і гримлять нею по світу”, – засвідчено в давнім рукописі оріїв. Ця перемога несе немеркнучу славу етносу українців та його героям. Бо саме вони, сини і дочки України, своєю самопожертвою кували ту перемогу, що сьогодні відкриває нову сторінку у світовій культурі. Адже зазначений вище шлях внутрішнього розвитку, що зберіг корінний етнос України в лихоліттях своєї історії, дозволяє вирішити світову проблему розвою супраментального плану справжньої людини, вводячи людство у нову еру свого розвитку.

Доктор філософії та психології

В. Чумаченко

Перший закон можна було б сформулювати як закон одноосiбної гри, який стверджує, що свiт iснує як одне цiле, складаючись з великої кiлькостi утворюючих його частин. Кожна така частина є подобою свiту, маючи свою одноосiбну долю, своє народження i свiй кiнець. Все має свiй розвиток i iснує як одне цiле. Доки iснує свiт, iснують i його частини.

Наслідком цього закону є старий езотеричний закон, який проголошує: «Що вгорi, те i внизу, що внизу, те i нагорi», або «Що на землi, те i на небi, що на небi, те i на землi». Саме за цим законом у вiзерунку листа клену, або в основі будови бобрової хатки можна знайти, наприклад, параметри Сонячної системи. А слiдкуючи за розвитком природних процесiв у довколишньому, багато чого можна сказати про подiї, що проходять, або точаться поза його межами.

Другий закон стверджує, все народжується в симетрiї двох. Або протилежнiсть двох народжує життя i весь свiт, як динамiчну, рухому систему. В основi цього руху лежать, за східними вченнями, двi енергiї – Інь i Янь. Саме їх взаємообмiн утримує вічно плинуче Дао, або Цілісність світу у вiчному русi. В єгипетськiй герметичнiй фiлософiї це принцип полярностi.

Третiй закон утримує в собi твердження: все в свiтi має свiй змiст, нiчого не вiдбувається випадково. В герметичнiй фiлософiї його iнтерпретацiя лунає так: «Випадок – це подiя, закону якої ми не знаємо».

Завдяки цьому закону одна iстина панує в свiтi. Саме з приводу цього закону від старих часiв лунає попередження: все в свiтi має свiй глибинний змiст, будь чистим, входячи в проблеми розуму.

Четвертий закон проголошує: будь-який змiст має свою незалежнiсть вiд форми. Саме завдяки iснуванню цього закону ми спостерiгаємо довкола себе велику рiзновиднiсть одного – мiнералiв, рослин, тварин. Одне одночасно iснує як множина. Можемо згадати каузальний план енергокомплексу людини, де енергетичний кокон перетинають свiтовi прядива, суворо в однiй i тiй же позицiї забезпечуючи свiтло людської свiдомостi на нашому планi життя. Як то може бути? Ситуацiя статична, а людина має право на рух. Позицiя, видiлена в полi свiтових прядив, одинична, а людей iснують мiльярди. Ось такi парадокси. Саме через це ми говоримо, що осягнути цi закони не достає рiвня людської свiдомостi.

П’ятий закон – це закон неочевидного. Цей закон формує всяку подiю як континуум шляхiв, через якi вона може бути здiйсненою. Всяка дiя формує свiй змiст i водночас вiн iснує як одне, й iснує ще до того, як ви будете це робити. Тобто всi шляхи ведуть в Одне, яке їх i породжує. Істина iснує й iснує, як непроявлене, до котрого багато лежить шляхiв.

Шостий закон проголошує – все має свою чiтко окреслену якiсть i нiчим iншим бути не може. Саме згiдно з цим законом iснує заборона iснуванню будь-чого поза iснуючим континуальним набором енергетичних горизонтiв. Дуже цiкавий наслідок виходить з цього закону. Все, що у тiй чи iншiй мiрi втрачає свою вiдповiднiсть на зовнiшньому планi, починає активно рухатись в її пошуку, або деградує, руйнується i зникає. Це i є той могутнiй двигун, що рухає все в довколишньому свiтi. Саме вiн активiзує людину до безупинних пошукiв своєї вiдповiдностi через життя.

Сьомий закон затверджує послiдовнiсть всього у свiтi. Через що ми маємо взаємопов’язанiсть подiй, що точаться довкола. Виконання цього закону йде через встановлення вiдповiдностi причини та наслідку шляхом маятникового переходу, коли одна якiсть переходить в iншу через заборону iснування чогось перехiдного посерединi, згiдно з п’ятим законом. Пам’ятаєте оту вiдповiдь про «вiдсутнiсть середини», яка прийшла на запитання: «Що то є оплески однiєю долонею?», i ми говорили з приводу цього, що в тiй вiдповiдi лежить головна загадка свiтобудови.

Суть такого переходу, як рух за принципом кекiнеми, що в свiй час був описаний ще Платоном, можна вивести у такому виглядi: всякий рух є переходом через невимовне, водночас це «смерть» i нове «народження». Поняття швидкостi тут не iснує, оскiльки вiдносний простiр та час втрачають свою безперервнiсть.

Восьмий закон встановлює перiодичнiсть. Згiдно з ним свiт змiнюється i розвивається, постiйно повертаючись назад. Така умова може бути забезпечена тiльки в один спосiб – накопиченням пам’ятi про всi подiї, що колись точилися в свiтi. Тiльки в такому випадку стає можливим оте повернення назад. Саме за цiєї умови стає можливим iснування есперного ретроспективного пошуку. У проявленому цей закон має свiй вираз, як розвиток, що йде по спiралi.

Дев’ятий закон стверджує: все має свiй початок, той початок завжди є виходом з нiчого, з точки неiснування, з невимовного. Тобто початок будь-чого – є свiтова подiя, яка завжди починається з самого витоку. З цього виходить самоцiннiсть усього того, що точиться в свiтi. Головним висновком для людини з цього закону є правило, за яким всяка подiя повинна бути доведена до свого кiнця. Неможливо припускати розриви в подiєвих планах життя.

Десятий закон проголошує: всякий природний об’єкт є частиною проявленого свiту i водночас вiн є воротами, через якi свiт невимовного сполучається з проявленим. Саме через це iснує магiя речей, в основi якої лежить iснування однієї, вiдповiдної невимовному форми з багатьох випадкових форм. Будь-яка природна форма стає ворiтьми до свiту невимовного. Саме тодi художнiй витвiр сяє красою та довершенiстю через енергетичну насиченiсть, яку вiн створює довкола. У свiтi завдяки цьому iснує довершенiсть та краса, а вiд того –  правдивiсть та щирiсть, як вiдстройка самої людини щодо того непроявленого Одного.

Ось такi закони. Наша лiнiйна логiка не може збагнути, як може бути взагалi те, що цi закони проголошують, бо збудованi вони, як бачимо, на очевидних протирiччях. Наслідок вад нашого свiтосприйняття можна бiльш чiтко прослiдкувати в дослiдженнi наступного питання: що може являти собою таке поняття як згадуваний раніш енергетичний горизонт?

Скажімо, у квантовiй фiзицi кожна частка є квантом вiдповiдного поля i взаємодiя тих часток призводить до виникнення часток бiльшої або такої самої маси, яким теж вiдповiдає якесь поле в iснуючому їх перерозподiлi.Тобто будь-якій існуючій частці повинно бути своє місце у просторовому перерозподілі, має бути ніша, в якій вона отримає своє природне виділене існування. Тим самим для об’єктiв природи є енергетичний горизонт. Аналог дуже близький. Вiн є відтворюючим початком того чи iншого об’єкта як окремої якостi, або як видiленостi чогось одного. Ми звикли оперувати розмiрами, складаючи чи вiднiмаючи числа одне вiд одного. З точки зору слабкої метрики це дуже грубе припущення. Неможливо один розмiр, тобто форму, складати з iншими, бо то є два рiзнi свiти, якi у взаємодiї можуть породити третiй, якщо в довколишньому iснує вiдповiдний щодо цього дозвіл i тiльки. І якщо в абстрагованому просторі це спрацьовує, то за цим стоїть ступінь гармонійої узгодженості самого простору, що складений з багатьох своїх частин.

Велике i мале для нас – це тiльки питання масштабу, i ми вiльно переходимо вiд однiєї iнерцiйної системи вiдлiку до iншої у своїх постійних пошуках єдиної польової картини свiту. Самi не знаючи того, що здiйснюємо заборонену дiю, внаслідок цього ми отримуємо картину свiту як вiдiрваний вiд дiйсного стану речей опис.

Доктор філософії та психології

В. Чумаченко

Щодо перекладу рукопису Войнича у знов відроджуваній езотеричній культурі України.

Кожен, хто торкається теми перекладу будь-якого документу, що прийшов до нас із глибини віків, повинен давати собі звіт про те, що рівень світосприйняття тих давніх часів може бути відмінним від існуючого сьогодні. Через що ті поняття, які ми знайдемо у перекладі можуть мати інше тлумачення, аніж те, яке прийняте сьогодні. “Звісно, – скаже нам розсудливий читач, – бо ті поняття будуть відображати рівень свідомості, пануючий у ті часи“.

Сьогодні ми вже розуміємо, що наше сьогоденне усвідомлення замкнуто на рівні так званої Платонівської печери, коли ми про дійсний стан справ у світі можемо судити лише по тих тінях, які вони відкидають на стіну тієї печери. Мова тут йде про усвідомлення обмеженості того образно понятійного сприйняття світу, яке ми маємо на цей час. Тобто ми таки даємо собі звіт у тому, що одного разу прокинувшись можемо побачити зовсім інший світ, якщо наше усвідомлення його стрибне на інший рівень. “Як це постійно і відбувалося у нашім природознавстві, –  доповнить нас розсудливий та знаючий читач, – бо саме це відбулося у часи, коли Галілео Галілей та Коперник обнародували свої дослідження Сонячної системи. Стара система світоуявлення впала, а народилася нова, більш тотожна тому справжньому світу, що нас оточує“.

Тут надважливим є усвідомлення обмеженості та змінності нашого світосприйняття, яке йде від зростаючого рівня нашої свідомості. Саме через це ми говоримо – на сьогодні все вбачається так, але може завтра тлумачитись інакше, вже сходячи з максималістичної точки зору – все в довкіллі відбувається тільки так, і ніяк інакше бути не може.

“А що тепер робити з тією правдою та достовірністю, яка панувала до того стрибка нашого усвідомлення“, – може запитати нас допитливий читач.  Питання тут торкається тієї системи логічної взаємопов’язаності понять, які лежали у основі прийнятої системи світоуявлення. Від чого довколишній світ мав об’єктивне і цілком логічне своє пояснення в тій існуючій природознавчій картині світу.

В основі будь-якої логічної взаємопов’язаності подій зовнішнього плану лежить поняття віри, дійдемо ми такого висновку, бо саме  в ній ми знаходимо необхідні зв’язки та пов’язаності і не помічаємо очевидних неув’язок. “На результат експерименту ми дивимось очима існуючої природознавчої картини світу і бачимо там лише те, що у її світоглядну систему вкладається“, – зауважив якось Макс Планк.

“Тоді питання віри виходить на передній план, бо саме з ним, вочевидь, пов’язаний рівень нашої свідомості“, – зауважить нам допитливий та розсудливий читач. Справді, кожен стрибок усвідомлення у історії людства призводив до зміни наших уявлень про віру. Якщо прослідкувати історію розвитку  природознавства, в яке безальтернативно з розвитком наукової езотерики входить світова езотерична культура, то питання віри в історії людства, вочевидь, має два головних своїх спрямування.

Перше виходить з тієї ж згаданої вище логічної взаємопов’язаності у природознавстві, опертої на здобутки науки зовнішнього плану, де панує відсторонене образно понятійне пояснення існування феноменального світу та законів його організовуючих. І друге, що оперто на чуттєве сприйняття тонкого плану цілісного, ноуменального світу. Перше стоїть на відчуттях об’єктів матеріального світу органами зовнішнього сприйняття, друге на чуттєвому кінестетичному сприйнятті тонких планів цілісного світу з рівня енергетичного тіла людини.

У першому випадку – це віра у щось, що виходить з переконань зовнішнього досвіду життя на феноменальному рівні та законів відкритих у ньому. У другому, це віра у той відгук, що йде з цілісного плану на вірні та доцільні кроки людини у житті, яке від цього стає життям в істині, тобто причетним до континуального простору цілісного світу. Звідси жива етика, про яку говорила Олена Реріх, за якою починає жити людина.

На перший погляд ці дві віри не можуть бути поєднаними у одне, бо породжуються різними планами існування самої людини. Одним фізичним, на плані якого виділене наше тіло, другим тонкоенергетичним планом слабкої метрики, на якому існує наш сутнісний план, або ж супраментал.

І тут ми, шановний читачу, повертаємось до того зростання свідомості, яке супроводжує природознавство зовнішнього плану. До чого воно кінець кінцем веде?

“До поширення світосприйняття, кінцевим пунктом у якому є пізнання законів цілісного світу. І на цьому рівні ці дві віри, вочевидь, повинні злитися у одну віру, тепер вже повної, цілісної людини, яка охоплює у своєму сприйнятті ті два світи“, – скаже нам езотерично освічений читач.

“Заждіть, заждіть, а як же бути з релігійною вірою?, – чуємо запит нашого допитливого читача. – Вона що у означенні вірування не входить?”

Слово релігія у перекладі з давньої грецької означає зв’язок людини з небом.

Тобто з тією інстанцією, яка за їх переконаннями володіє істиною. Від чого первинною функцією будь-якої релігії є утримання зв’язку з цілісним небом.

“Віра по вірі, а ви що ж? Пусто ви живете і пуста ваша совість божа”, – зауважують з цього приводу орійські гностики в рукописі Войнича, давньому синопсисі часів Київської Руси. Що таке тут “віра по вірі”, виникає питання?

Якщо говорити про налагодження зв’язку з небом цілісності, то віддавна він встановлювався через ритуальне дійство, в якому людина набувала стану зміненої свідомості, переходячи до контакту з ноуменальним світом, тобто зі світом тієї самої цілісності.

Будь-яке ритуальне дійство має відповідні етапи свого запровадження. На першому місці тут стоїть необхідність мати знакове передбачення у якійсь край важливій справі, подолання тієї чи іншої загрози, що виникає на зовнішньому плані життя. Тому приймається відповідне рішення щодо проведення ритуалу. Потім йде визначення часу та місця його проведення, щоб він від початку був узгоджений з тими можливостями, які у цей час будуть розкритими на ціліснім плані. За ними йде набуття образної, ключової форми через одягання відповідного одягу та ритуальний розпис, або прикрашення тіла відповідними знаково виконаними амулетами тощо. У відповідний час, у знаковому місці розпалювалось багаття, довкола якого виконувався ритуальний танок, який і переводив людину у змінений стан свідомості. Там, на тій стороні антропологічного бар’єра, у дотику до передподійного цілісного плану, пізнавалося те, як ліпше подолати виниклу нужду, або прийняти вірне рішення та запровадити його у життя. Щоб уникнути прикростей та можливого гніву неба на недоречні та невчасні свої дії та вчинки у житті. Означене ритуальне дійство і було вірою у давні часи. Тому орії у своєму рукописі, говорячи про віру як про віру по вірі, підкреслюючи цим необхідність набуття відповідного стану свідомості у будь-якому дотичному до неба віруванні.

“Віра на волі вісті несе“, – саме з цього приводу говорять орії в своєму рукописі. Далі можемо привести такі канони орійської віри з синопсису орійських гностиків доби Київської Руси:

Вість по вірі світ по вірі вела ж.

Совість по вірі по віку однове суть же.

Вище пише Ока віру.

По вірі боре ви зло.

Віта божиє по волі і по вірі.

Де мета по вірі свято ви зажиє.

Ще по вірі ви нині в путі ж. Ви це понесе, суще понесе, се вашу понове кощу, вість божую побає.

Пана віра степ вела, се віки волі.

Ока віра суть понове божию.

Око тут згадується як духовне бачення людини на волі.

“А що тут тоді воля? ” , запитає тут нас доскіпливий читач. “Воля на волі”, – отримаємо відповідь від оріїв.

Поняття волі у орійському світогляді може бути прослідковано у таких їх гностичних дослідженнях.

Свята воля цю віру вела божую, вище ж.

Вість по волі степ бере, віта божиє по волі.

Святе на волі.

Далі знаходимо таке:

По волі втіша Око – Око віри. Око волі однове вість божую.

Пана воля по волі упова і жиє.

Свята вижиє вість волі по волі.

Ви ту волю у совісті бере у путі ж.

Пуста воля Ока божия зла.

Віта божиє по волі і по вірі.

Око божиє святе на волі.

Святе по волі Око бере.

Віта по вірі Око і пише суть одну ж.

Виникає питання, де та воля у оріїв отримує свою реалізацію?

“Де божиє – пише Око голе, Ока гола воля ж. Святе на волі ж. Одне віру Ока вело в голе Око бо руса”, – знаходимо в рукописі.

У іншому, протилежному випадку втрачається суть, розуміння сущого, тому вість і зла, бо несе неправду, лжу, за оріями. Тобто, гола воля знаходиться у оріїв за межею антропологічного бар’єра, куди вони потрапляли у тонкоєнергетичному стані, тобто по голому, вже за межею фізичного плану. Для нас сьогодні це тонкоєнергетичний план цілісності, який опановується людиною у ментальному образі через модельний простір її пам’яті.

У приведених вище гностичних дослідженнях оріїв проглядає одна вкрай важлива річ. Все, що приведено з того чи іншого боку, торкається законів світової езотеричної культури, прямо говорить про відомі  її постулати. А раз це так, то будь-які сумніви у вірності перекладу, зробленого Джоном Стойком, рукопису Войнича відпадають. Погодьтеся, було б дивно знаходити відомі закономірності у невірно зробленім перекладі. Це як у перекладі якогось давнього математичного трактату ви раптом знаходите теорему Піфагора або рівняння Гауса. Питання щодо достовірності зробленого перекладу одразу ж знімаються, бо закони, які ви там знайдете, будуть говорити самі за себе. Велике є велике, його не можливо угледіти у невірно зробленім перекладі, тож коли воно проявляється, то питання щодо вірності перекладу одразу ж відпадають. Інша справа, коли текст захищений необхідним для його прочитання та тлумачення рівнем свідомості, що є у рукописі Войнича. Але українська культура той рівень зберегла, як це видно з перекладу, зробленого Джоном Стойком. Але ми відхилились від запропонованої тобі, шановний читачу, теми.

Релігійна віра, що панує сьогодні спирається на канони, у першовитоку це те саме суворо витримане ритуальне дійство входження, приведене вище. Але відсутність дотику до сущого, через саме тільки звертання до нього з зовнішньої позиції, робить все те міфом, мета якого цілком лежить у соціальному заказі суспільства, вибудуваного на договірній хозарській правді, де кінь завжди стояв позаду воза. Людина – для суспільства, а не навпаки, суспільство – для людини. Рабство боже на землі починається саме з цього.

І ще одне, що хотілося б зауважити. Канонізуючи життя будь-якої великої людини, потрібно пам’ятати вираз Геракліта, який цілком справедливо стверджував, що у одну і ту саму річку неможливо увійти двічі. Що вказує на те, що цілісність як жива, динамічна система не стоїть на місці, а розвивається у часі.

“Виходить віра є вхідними дверима до розкриття справжнього світу, в якому ми насправді живемо, вона озброює силою континуальної цілісності, до якої людина, вже знаходячись в істині, стає причетною” , – чуємо зауваження нашого допитливого читача. З чим, як ви розумієте, неможливо не погодитись.

Доктор філософії та психології

В. Чумаченко

Сьогодні, знову відкрита культура оріїв з манускрипту Войнича спонукає до відтворення тієї громадянської позиції, яка завжди була притаманна українському суспільству зануреному у світ цілісності. Хартія Олеся Бердника і те, що в ній приведено не з’явилося невідомо звідки, воно є глибинною традицією народу цілком належного тій світовій правді за яким існує все суще на землі. Щоб переконатись в цьому достатньо на відповідній сторінці відкрити Кобзар нашого поета – пророка Тараса Шевченка. І знайти ось такі рядки:

Не хрестись, і не молись нікому в світі!

Збрешуть люде, і візантійський Саваоф одурить!

Не одурить Бог, карать і милувать не буде;

Ми не раби його – ми люде!

Не хрестись і не молись нікому в світі, – це пряма орійська традиція покладена в їх визначальному вислові: Пам‘ятай Одну волю і святу совість по віки ж. Суст (цілісність) один наказ – суть нам каже, бо рабами знемож, коли волю Ора забували ж.

Збрешуть люде, і візантійський Саваоф одурить, – мова йде про візантійсько – хозарське перекручення поняття віри. “Віра по вірі, а ви що ж? Віра віре волі. Тіло ви маєте, але ще маєте і голе Око“, – читаємо у оріїв. Вторить їм тут і Шевченко стверджуючи існування більш глибинної істини в світі яку може сприймати  людина. Його ставлення до стану справ у суспільстві, орієнтованому на хозарську, чисто договірну, надуману правду надкритичне:”Раби, невільники недужі! Заснули, мов свиня в калюжі, в святій неволі“.

Не одурить Бог, карать і милувать не буде; – цілком надуманою річчю є, говорить Шевченко, оте христоматійне – карати та милувати за хозарсько – візантійським кананом, життя є більшим і ширшим за будь який канон сліпої віри. “Око боже (хозарське) одне – мала віра, а віра Суста божого (цілісного світу) велика ж“, – стверджують орії з цього приводу. Чому все так? “Волю кощу (вільну душу) всі бо маєте, кощі є ви усі. Ора се ратне діло, ще не рай -борись. Сущі ори ще ви є“, – говорять орії до нас з стародавніх арамейських записів у мові русів. Тобто, за оріями існує вимога самого Бога до людського духовного розвитку, до розкриття нею своєї сакральної природи. З чого цілком природно слідує подальше Тарасове:

Ми не раби його – ми люде, – головна сакральна фраза у Шевченка, яка відмітає рабство боже на землі, яке і уярмило людину. Ми діти божі і ми дорівнюємо Йому, бо так само ведемо разом із ним прядво життя. Ми його руки, ми його очі, ми є Він у прояві на плані сущого, ось про що говорить Тарас. Пречудово це перегукується з оріями: “Його вухом ще то є усі, совість божая одна пуста ж, ви там носе де божіє блюде. Ори ми ще є, Одне у полі, ще ви є сущі Ори.  Були ви великі, лунали, бо ще сяючими ви є. Но і має та віра славу. Велика є се віра. Споконвічно руси (ори) мають ту віру і гримлять нею по світу“.

Тепер стає зрозумілою тверда стійкість русів з Нижнього Подніпров’я, що на протязі століть не сприймали ніяких прийнятих з чисто іллюзорних уявлень новітніх ідей. Їм завжди, через їх орійське православ’я була доступна та, що розлита за задумом божим в довкіллі. І напрочуд зрозумілим тепер стає оте знаменне Тарасове:”Караюсь, мучуся – але не каюсь“. Не каюсь, бо немає перед ким і немає за віщо.

Громадянська позиція українства стає нарешті науково дослідженою, а не тільки проголошеною.

Це дослідження пов’язує у одне ціле культуру сьогодення з орійськими та трипільськими часами нашої історії. З цього нарешті з’являється зрощений фундамент нового суспільства та нового становлення нації на духовній культурі, притаманній самій природі справжньої, цілісної людини. Наші пращури орії вочевидь проклали стежинку на ту висоту, то і нам треба виходити на той шлях омріяний у піснях та думах нашого народу.

В. Байда

Вступ

Можемо ще раз наголосити, що до цієї пори тема езотеричної культури України лежала під міцним шаром забуття породженого як ворожим до слов’ян і їх культури промислом так і власним невіглаством. Головна вада якого міфологізація дієвої орійської культури отриманої у спадок від пройдешніх часів.

Чому ця тема стала вкрай важливою сьогодні?

На кінці 20 – го і початку 21 – го століття бурхливого розвитку отримала екстрасенсорика – наука про надчуттєве сприйняття тонкої сторони оточуючого світу. Біда від цього полягає в тому, що цей розвиток сьогодні опертий на  усвідомлення зовнішнього з його звуженим, відстороненим образно – понятійним сприйняттям довколишнього. Подібна відстороненість стає питомим джерелом людського его, тобто егоїзму людини полишеної у світі на саму себе. Тому пануюче тут его, з його упередженим мисленням, нові можливості одразу ж використало у боротьбі за краще місце під сонцем зі своїм суспільним оточенням. Парапсихологія, як галузь розвитку паранормальних здібностей на сьогодні  все більше і більше  стає зброєю. Спасінням від цього лиха може стати відродження культури внутрішнього плану з її законом в середині, відміченим у слов’ян Нижнього Подніпров’я ще Геродотом. Витоки такої культури проглядають у Велесовій книзі, рукописі Войнича та зрештою у всій ритуальній орнаменталістиці Трипілля. У основі цієї культури стоїть культура єднання з цілісним законоутворюючим планом пануючим на тонкому плані. “Суст божий вісті волі по голу бає“, – за оріями.  Знання сущого, як єдиного світового впорядковуючого закону стає тут тією внутрішньою засторогою, яка унеможливлює панування полишеної відповідного духовного розвитку особистості. Саме тієї, що призвела до фашизму в Германії та більшовицького режиму в Росії. Ці два режими взялися за справу розбудови полишеного негараздів людського суспільства з рівня свідомості пересічної людини, тобто з того рівня, з якого це принципово не можливо вирішити через панування людського его та суто міфологізованих уявлень про людину і її місце у світі. Потрібно раз і назавжди запам’ятати, що образно понятійне мислення у світосприйнятті людськім займає по самій своїй природі другорядне місце. На першому стоїть знання природи цілого на рівні інтуїтивного сприйняття. Ще до всіляких пояснень, тут вже є знання, існує усвідомлення причинної правди світу, де всілякі ідеї перестають існувати. Бо спрацьовує, стає доступною та ідея за якою живе сама природа у довкіллі.

Факти життя якими оперує зовнішнє ілюзорне сприйняття насправді є результатом глибинних причинних процесів протікаючих на тонкому рівні цілісної організації світу. Все живе, дотичне до цієї правди – істини, не може керуватися лише зовнішнім відлунням тих процесів у своєму житті. Бо така ілюзорна правда завжди не несе у собі глибинної зв’язності подій, а тому стає правдою Павлика Морозова, людини що не володіє причинним характером подій. Подібна, полишена свого причинного зв’язку правда, звужує поле діяльності людського життя до рівня жорстких канонізованих правил. “Суха теорія мій друже, а древо життя вічно зеленіє“, – підкреслив у свій час Гете у своєму Мефістофелі, маючи на увазі вище згадане.

Тому тільки повернення знання причинної правди сущого,  поєднуюче людину зі світовим загалом дозволяє вирішити вічну проблему врівноваження людського соціуму, що лежить у пошуку рівноваги між загальним та індивідуальним. Ще у давні часи  китайський філософ Чжуан Цзи дав ту необхідну формулу, що вже приводилася:”Коли природне і людське не перемагають одне одного, на світ з’являється справжня людина“.

Проведені дослідження відкривають культуру знання сущого, притаманного орійській цивілізаційній культурі опертій на включену так звану третю сигнальну систему світосприйняття передподієвої тонкої основи світу. Відання, що воно несло з собою віддавна були притаманні українському етносу, опертому всередині на давню орійську культуру.

Дослідження у непроявленім.

Езотерична культура опікуючись тонким передподійним планом утримує у собі способи становлення та виживання людини у організованім у одне ціле світі. Закони розвою якого стають скеровуючим простором узгодженої дії в людському житті. Ці закони сьогодні сприймаються на рівні підсвідомості як один інтуїтивно сприйнятий закон, що стає базовою основою вірного судження, а від того і відповідних рішень та кроків у житті.

Приходило інтуїтивно усвідомлене знання яке формує людину як особистість, що поєднує у собі слідування невимовному і водночас відповідно переймається соціальним умовам життя. Така особистість стає, за твердженням  Чжуан Цзи, справжньою людиною в якій природне і людське не перемагають одне одного. Саме така особистість несе в соціум правду життя, спрямовуючи його розвиток у еволюційно вірному напрямку узгодженого з еволюцією цілого.

Природну включеність людини знання неможливо якось сформулювати, ми можемо лише говорити про практики навчання, які долучають нас до того одного цілого, що у даосів зветься вічно плинучим Дао, на Тибеті Абсолютом а у оріїв Сустом Божим. Розуміння  яке приходить у тому контакті, стає тим фундаментом з якого слідує наше судження про ті чи інші події у світі та нашої вмотивованої поведінки у житті. Сама ж основа залишається невираженою, бо сам образ дій на зовні стає тим виразом. Тому про езотерику внутрішнього плану мало що можна сказати, бо вона те, на що спираються коли говорять.

Сила та вправність якою володіє людина знання робить її майстром життя, від чого у її способі дій виникає творчий аспект. Творчість стає актом народження нового, що може здійснити тільки розподілена на узгоджені енергетичні обрії цілісність в яких те нове з’являється як акт внутрішнього переходу на новий її обрій.  Тому кожна талановита людина торкаючись того плану стає активним елементом самовдосконалення  і самого цілісного плану теж.

Як все це діє, як можливо підгледіти подібне?

Колись від квартири у Києві було втрачено ключа і з’явилась необхідність у отриманні його дубліката. На одному з найближчих ринків у палатці корейці виготовляли на станочку ті копії ключів. Дублікат ключа швидко зробив молодий кореєць на своєму копіювальному приладі. Але вдома виявилося, що ключ заїдає і ніяк не може відкрити англійського замка. Наступного дня прийшлося знову відвідати ту палатку. Почувши про негаразди з ключем до станочка підійшов зовсім старий кореєць відсторонивши молодого. Старий взяв тремтячими руками того ключа і прилаштував його до станочка. Він непевною ходою з усіх боків обходив прилад, демонструючи при цьому свою повну безпорадність. Він поглядав на станок і прилаштований у ньому ключ як на диво, яке він вперше бачить. Великі сумніви, що до очікуваного результату закрадалися в душу від такої безтелепності старого майстра. Однак молодий кореєць спокійно стояв поруч, ледь помітно посміхаючись, однак сторожко очима спостерігаючи за рухами старого. Після довгого маніпулювання на тому приладі нарешті ключ було отримано з гарантуючою якість здійняття руки старого майстра. Вдома, вставивши у дверний замок переконався у справедливості того жесту. Ключ відмінно працював і навіть здавалося краще аніж рідний заводський. Яку ж демонстрацію тоді влаштував старий кореєць на тому ринку?

Майже всім нам відомо, що коли берешся за незнайому справу, то вона або зовсім не виходить, або отримується якість, якої потім вкрай важко досягти. Найбільш прозоро це проявляється у приготуванні будь якої нової для вас страви, яка з першого разу може пречудово вийти. У чому тут річ?

Справа в тому, що у випадку зовсім незнайомої справи ум не може працювати через відсутність будь якого досвіду. Саме тоді на поверхню виходить хтось, хто і допомагає зробити незвідане, а він неперевершений майстер у будь якій справі. Говоримо ми тут про велике людське Я, що є внутрішньою сутністю будь кого. Нестача досвіду прибрала нашу зосередженість на зовнішньому і наше внутрішнє Я було проявлено. Старий кореєць з усіх сил, своїми непевними рухами імітував свою повну безпорадність, виводячи тим самим того великого свого майстра на поверхню і йому чудово це вдалося. Майже з нічого, але у нього вийшла чудово зроблена річ.

Дуже старе суфійське мистецтво валяння дурня продемонстрував старий тим своїм виготовленням ключа до старого англійського замка. Можливо стара російська казка про Івана дурника, у якого про все про те їздила піч і щука говорила, та й коник горбунок виказував не аби яку звитягу, нагадує нам те давнє мистецтво гри з життям. Хтось скаже, що це все є чистої води сталкінгом. Адже головне правило його за Карлосом Кастанедою проголошує: “Знаючи про свій обов’язок пізнати потаємне сталкер навіть не намагається це здійснити“, – не намагається діяти цілеспрямовано у житті, підкреслимо це. Однак щоб цього таки досягти:”він самого себе розглядає як зовсім незнайому собі особу“. Дуже схоже на маніпулювання старого корейця, чи не так?

Кастанеда говорить, що все те походить від копіювання манер хижака, що полює свою здобич. Тож ні про які людські принципи життя тут не йдеться. Саме на цьому послизнулися всі магічні культури світу, майстерність у яких була надвисокою але справжньої людини не було.

Ми у своїх природознавчих зусиллях йдемо від неповного і неточного знання до більш точного та довершеного. Ми так вважаємо забуваючи, що то лише наша відсторонена діяльність у звуженім сприйнятті довколишнього. Як вийти з того безкінцевого бігання за все більш точним та довершеним?

Орії у своєму рукописі і говорять:”помалу свою мету носи, май міру по волі та по вірі. ” Напевно тому що: “не усі ви є“, у чисто зовнішньому сприйнятті світу. Інтуїтивний канал совісті, що вирішує це питання існує на волі:”Воля на волі, а ви що ж? По голу віра вірить волі. Пам’ятай одну віру та святу волю по віки ж“, – затверджують вони у своєму рукописі головне кредо слов’янина русича.

Означене вище велике Я дотичне до колективного безсвідомого, яке у митців сьогодні зветься Логосом. У науковій езотериці це цілісне Одне пануюче на тонкоєнергетичнім плані. Талан людський є похідним саме від нього, від цілого одного. Коли ж говориться про Логос, а дотику до цілого і відповідно талану не має, тоді виникає велика загроза потрапляння у лабети сутностей вітального плану через той міфологізований Логос. Розум перестає тут діяти, а спрацьовує сліпа упередженість з якої і  бере свій початок так звана висока духовність. Що з цього витікає?

Повна безпорадність у реаліях життя. Міф дійсно включає, це його завдання але зовсім не закликає діяти у житті міфологізованим чином. У сучасній езотериці суто зовнішнього плану за тієї ж причини виник термін посиленого усвідомлення у так званих енергоінформаційних полях. Тобто первинне, пересічне опудалко залишається тим самим, але вже має значно більший розмір. А що ви хочете від звуженого  сприйняття?

Виникає питання, що таке майстерність та талан людський?

Це вочевидь творчий аспект Всесвіту, переломлений через людину. Кажуть устами талановитої людини говорить сам бог. Талан робить зовсім незнайоме  та незвідане знайомим. Як це відбувається?

В будь якій етнічній культурі все починається з закону в середині, який з’являється через адаптацію до патерн  умов ареалу проживання у відповідному образі. Саме звідси веде своє походження менталітет того чи іншого народу, як образна форма втілення того закону. Подібна адаптація робить ще одну велику для людини справу. Тиск зовнішнього, яке орії у своєму рукописі називають “божою мукою” на шляхах життя, виводить людину на внутрішній шлях де вона, торкаючись цілісного плану, стає майстром ведення свого життя. Тут вона вже йде сходами зростання свого духу, запалюючи все нові і нові світові прядива на рівні кокону каузального плану (включення у нові енергетичні обрії тієї самої цілісності). В цей час вона і повертається додому до цілісності, за образним висловом великого адепта світу Ісуса із Галілеї, через суто орійське православ’я та культуру яку він запроваджував у свій час у своєму відомому заклику: “Будьте досконалими“.

Людині, полишеної своєї рідної землі та відповідної адаптації до неї у глобалістичних тенденціях сьогодення, нікуди відступити під натиском життя. Саме тоді, через таке своєрідне яничаринство, у її житті починає панувати руїна, що проявляється через пиятство, наркоманію та розпусту. Бо головна мета життя стає нездійсненною яке через це стає порожнім. “Пусто ви жиєте і пуста ваша совість божа, не те носе, що є у світі і пита нас“, – говорять орії з цього приводу. Тому замість очікуваного розвитку під натиском життя йде деградація, приходить зло за оріями. У людськім житті починає панувати неправда.  Всі імперії світу, забираючи у людини рідну землю з під ніг, у своїй глобалістичній спрямованості, спонукають ці процеси. Дивно це спостерігати, земля під ногами є, її скільки хочеш, а своєї рідної немає. І людина стає вовком, сіромахою на цім світі, несучи у нього зло, як запевняють орії, через безпритульність своєї душі.

Як на рівні контакту з цілим виникає знання?

Воно не є накопиченим досвідом де знайоме просякнуте людським духом і тому займає своє місце у системі нашого світосприйняття. А коли є незнайоме, про яке не має жодних відомостей?

Воно може стати знайомим через поширене світосприйняття у якому прямий кінестетичний контакт з об’єктом миттєво робить його відомим, оскільки постає знання про його пройдешнє і роль у загальній картині світу.

Висновок.

Сталкінг, означений вище як валяння дурня, є суто азійським способом спілкування з невимовним. Тому це і неможливо розумом виміряти, а потрібно тільки вірити.

Інше – це європейський шлях, де дотик до невимовного здійснюється у повному усвідомленні, яке постає на щаблях зростання культури духу (поступове запалення тих самих світових прядив). Головне протиріччя між Азією та Європою у культурнім будівництві полягає саме в цьому. В Україні шлях духовного зростання сьогодні перетнутий канонізованим Візантією християнством, яке по самому своєму витоку є езотеричним вченням. Адже Ісус із Галілеї більше вчив і саме у цьому аспекті говорив про віру. А як ще можливо зрозуміти такі його вислови:”Будьте досконалими, будьте мудрими як змії. Те, що я чиню і ви зможете і більше того зможете. Пізнай те, що перед обличчям твоїм і те, що сховано відкриється тобі ?”.

Тому говорячи про Ісуса із Назарету можливо затвердити його як великого адепта світу, вчення якого цілком ґрунтувалося на орійськім православ’ї. Саме тому його так глибоко вшановує езотеричний світ як у Тибеті та Гімалаях, так і у буддистів та даосів.

Що лежить у витоку орійства?

Певно ранній ведизм, чіткі ознаки якого проглядають ще у трипільськім ритуалізованім розписі та у Велесовій книзі. Більш повну його картину, вже як систему понять покладених у основу свідомого проходження до знання законів цілісного світу, знаходимо у рукописі Войнича. Дивовижно, але те саме вчення сформувало визначний вираз у Григорія Сковороди, який отримав назву “бритви Сковороди”, що лунає так:”Потрібне не тяжке, тяжке не потрібне“. І він сам у свій час зробив пояснення що до цього:”природне легко здобувається, а пусте та зайве тяжко здобувається“. Чи не про те саме ми говорили вище?

Може виникнути питання, в чому конкретно полягає головне протиріччя між азійським та європейським способами спілкування з невимовним?

В тому таки ж рукописі Войнича знаходимо вираз:”Святі не булі, поновили по віді (по ведичному переказу), в тому бо зло“. Тобто зовнішній вираз азійської культури від самого початку опертий на міф і тим же міфологізованим образом вони і діють назовні. Бо у своєму виразі правда життя тут зовсім не важлива, тому може бути яким завгодно перекрученням, будь якого вчення. Мета цього дійства зовсім інша, утримати азійський вплив на відповідні території за будь що, будь якою ціною, навіть руйнацією природних, цілісних,  культур у довкіллі. А що ви хочете від людства, що не володіє прямим зв’язком з цілісністю і тому не може розбудувати на зовні щось справжнє?

Тому провідники знань – святі люди, перестали існувати, а з’явилися канонізовані за пізнім, описовим ведизмом святі, які вже ніякого знання у суспільство не несли.

Хто правий Європа чи Азія?

Це видно по ступені розвитку тих же високих технологій, які дали світу розвинене образно – понятійне мислення, на основі якого сьогодні вже можливо осмислити надтонкі процеси цілісного плану. Однією сліпою вірою цього не підняти, а тим більше сталкінгом.

Тому європейська культура це спосіб дієвого мислення, а азійська – це спосіб віри.

Що потрібно цілісності, яка породжує все це?

Безголосий матеріал, чи дієвий розум, здіймаючий її гармонію до більшої висоти? Певно друге, бо через перше не потрібно було б затівати все це життя.

Але ж саме у такій загальній культурі і живе людство сьогодні, – зауважить хтось.

Як це сталося, що орійська культура майже безслідно зникла? Від чого все це  почалося?

Так вийшло, що на ранніх етапах формування людського суспільства більше був потрібен слухняний раб, а не людина знання. А оскільки вона постійно поставала із землеробських культур, то ці культури понизили, зробивши їх представника Каїна вбивцею свого рідного брата Авеля у святім письмі.  Навіщо Каїну було вбивати свого брата Авеля, який був пастухом, тобто тим самим кочівником з суто азійської культури?  За потраву його поля чередою Авеля? Бо який тут ще міг бути між ними конфлікт?

Але за це б’ють, а не вбивають. Тоді приплутали бога Саваота, що опікувався народом Ізраеля, який полюбив Авеля а не Каїна. Дуже визначально, чи не так? Підклали цілій народ, що став від того обраним, але вже у рабстві божім. Є над чим замислитись. Бо все було здається навпаки, вбито було саме Каїна з його заглибленою у цілісність культурою, як це засвідчує нам наше сьогодення.

Хтось може сказати, що у Велесовій книзі слов’яни славлять своїх богів, це теж нібито відноситься до сліпої віри. По – перше не бога, а богів. Тобто існував розподіл божественного на окремі діючі сили, які вже розрізнялися. По – друге не вклоняються їм, а славлять, щоб мати від них частку, тобто щоб постати поруч із ними.

Яке ж тут сліпе поклоніння?

Що таке врешті решт культ славлення? В центрі цього дійства стоїть розуміння того, що діється, що відбувається у божественнім промислі. Через антропоморфну постать ідола насправді входили до поширеного світосприйняття і бачили самі причинну пов’язаність подій. Захоплення тим побаченим і веде до прославлення тих сил, що відкривалися. А отже поставало бачення, від якого похідними стають знання сущого та пізнання впорядковуючої дії божої сили. Раннє язичничество, таким чином, не було поганською вірою, через нього людство насправді торкалося світла істини, живучи з богами у єдиній правді мабуть ще від давніх часів, як за Велесовою книгою. Тому пануюча на сьогодні азійська, хозарська світоглядна позиція то мабуть вже вчорашній день людства. Глибинну природу людини таки потрібно розкривати, виводячи у світ те справжнє, у якому природне і людське за Джуан Цзи вже не перемагають одне одного. Це і є вихід на новий рівень, де системні кризи та негаразди сьогодення вже відходять у пройдешнє.

Який же висновок слідує з усього вище наведеного? – запитає тут наш допитливий читач.

У культурі внутрішнього потрібно наводити лад, бо без неї всі наші зусилля на зовні у розбудові впорядкованого суспільства є недосяжною річчю.

Постскриптум.

Все викладене вище можливо більш детально розібрати у таких міркуваннях.

Головною задачею свого життя науковець вважає досягнення у розробці та запровадженні наукових досліджень та теоретичних рішень. У лікаря на переднім плані стоїть успіх у боротьбі з людськими хворобами. У вчителя, землероба, творчого митця теж стоять свої задачі, які вони вважають за головне у своєму житті. Хтось може сказати, що  це для людини не зовсім є її головною метою, існує ще мета батька та матері виростити своїх дітей, наприклад. Тобто існує ще мета успішного людського шляху на землі. У віруючої людини це отримання божої благодаті та входження у царство небесне. Яке з цих головних завдань, що тут ставить людина перед собою є справді головним?

Вдумливий та поміркований читач тут може сказати, що то є лише замінники головного завдання які людина ставить перед собою у житті, мета самого ж життя відбутися, виконати завдання яке постає перед нею у момент її народження. Саме це завдання формує людську долю або ж дхарму за східним уявленням, по якій вона і повинна йти по землі.

– Виходить так, що виконання завдання існуючого ззовні і є головним чинником людського буття,- скаже нам поміркований читач, – а як же що до внутрішнього?

Освічений езотеричною наукою читач теж може скласти власну думку:

– Життя  як поле діяльності людської не повинно бути юдоллю гріха та скорботи, бо це у багатьох випадках унеможливлює виконання всих вище згаданих вами завдань. Тому звільнення від цього лиха, досягнення повної свободи і може бути тією справжньою метою – завершить він.

Отже метою може бути звільнення з колеса Сансари як за східними уявленнями, у якому людині виходить обертатися за свій короткий вік на землі. Тож ми таки знайшли ту головну мету яка стоїть перед нами у житті?

– Але це знову ж таки тільки зовнішня мета, – скаже нам прискіпливий читач. – Людина ж вочевидь являє собою більш величніше явище і тому її боротьба з тим, що є перепоною на її шляху не може бути її головним завданням.

Що там думати, – відгукнеться наш давній читач, – розкриття природи справжньої людини і є та мета, яку ви тут старанно шукаєте. Певно так, – відповімо ми йому, – але і у справжньої людини теж існує мета і чим вона є, це питання продовжує стояти перед нами.

– Але ж ця мета певно існує у тому довкіллі, що оточує нас, скаже хтось. – Як воно вирішує це питання?

Дійсно яку мету несе у собі птах, що летить у небі або тополя, що гнеться під вітром край дороги, або й просто розквітла квітка? Вони ж бо теж є носіями тієї схованої мети невимовного?

– Скажете таке, вони поєднані з цілісністю з якої ніколи і не виходили, тому подібне питання тут зовсім не стоїть. В тому поєднанні їх мета зливається з метою цілісного Одного, що насправді і являє з себе довколишній світ, –  здивує нас глибиною свого висновку один з давніх наших читачів.

– Виходить так, що справжньою метою людини насправді є життя у цілісності, коли мета цілого Одного  стає її власною метою. І той закон в середині, згадуваний раніш є поводирем у тій меті, – гаряче зауважить нам наш молодий читач.

– Тобто тільки тут і зараз, у цілковитім злитті з цілим і виникає те головне завдання, яке насправді стоїть перед нами.

В житті потрібно бути, – стверджували з цього приводу характерники Січі.

– Щоб відбутись, щоб мати свою успішну долю і виконати ті завдання які ставить перед людиною саме життя,-  зауважить нам давнього козацького роду читач.

Мабуть так, погодимось ми, адже то є головна умова якій слідує природа довкола нас, тож і ми повинні тому слідувати, щоб не мати тієї юдолі гріха та скорботи, яку маємо сьогодні.

– Заждіть, заждіть у вас виходить, що без того злиття та похідного від нього слідування, саме життя стає просто марнуванням часу. Будь яку мету, що ставить перед собою у житті людина до путя здійснити неможливо. Всі наші сподівання та плани є лише нашим маренням у якому не існує нічого слушного. Бо життя ж плине поза ним, а ми навіть не маємо про те ніякої уяви, – озветься шокований тією правдою читач. – Що ж тоді потрібно робити, щоб те лихо не стояло над людиною у її житті?

Цю проблему людство віддавна вирішувало народжуючи відповідну  тому внутрішньому закону культуру. Тому її відновлення, а скоріше нове народження і стоїть сьогодні на повістці дня. В Україні за для цього ходити далеко не потрібно, та культура лежить тут так би мовити під ногами. Вона  є давньою орійською традицією народу, що споконвічно зайнятий пошуком правди – істини у світі. На тій знайденій правді і квітло характерництво на цій землі, що стало тут провідною рисою менталітету всього народу.