Сторінка Василя Чумаченка

Звичаєве право та характерництво у козацькому русі є проявом дуже давньої традиції, що лежить у самій основі ментальності українства як хліборобської нації з її довічнім пошуком правди-істини. Як показали дослідження рукопису Войнича та Велесової книги, пошук правди сущого, конче необхідної в хліборобській справі, свого часу призвів до відкриття цілісної основи, яка в природі є тією законотворчою базою, з якої, за образним висловом Олени Реріх, кожної миті тчуться килими людської долі. У оріїв це був Суст великий божий, що існує як велике узгоджене Одне на тонкому плані. Саме він стоїть над усім, та «пустоше» все надумане та упереджене, прийняте з суто зовнішніх міркувань.

Для слов’ян часів давньої Русі це цілісне Небо, яке утримує в собі потенцію розвитку будь-якої події.
 «У поті чола свого маємо здобувати свій хліб», — знаходимо у Велесовій книзі духовне кредо слов’янина-русича. Звідси звичай, що утримує людину в полі цілісного сприйняття світу — постійно мати під ногами рідну землю і ніколи не зазіхати на чуже, через що — не жити в своєму житті руйнуючими людську самість подвійними стандартами.

Тому українська, рахманська звичаєвість, яка бере свій початок з поєднання людини з ареалом місця проживання, є притаманною саме хліборобській нації. Бо тільки так, через налагоджений контакт з природним загалом, гарантувалося успішне землеробство та й саме життя на землі.

«Маємо з богами своїми жити в єдиній правді», — проголошується у Велесовій книзі звичаєве право слов’янина-русича, вже згадуване нами раніш.

Наступним постулатом звичаєвого права стає проголошене у тій же Велесовій книзі кредо хлібороба: «Маємо відати і знати обаполи тирла». Згадана єдність людини і цілісного Неба досягалася через ритуалізацію життя, коли заглиблення на рівень Цілісності ставало засобом пізнання сущого, на яке вона орієнтувалися в своєму бутті. Звідси через отримання ключового психофізичного настрою, виробленого в процесі адаптації до патерн умов ареалу проживання, виникає ментальна налаштованість психофізичного образу хлібороба.

Саме ж відання сущого осягалося через систему ключових артефактів, що походили від дотику до тієї ж цілісної основи у невимовнім. З цього виникало мистецтво бачення поєднаної з цілим ключової форми. Ця вибіркова форма потім лягала в основу ремісницьких виробів, народжувала відповідну кольорову гамму одягу, виникав характерний звуковий ряд мови, пісенного фольклору лісової чи лісостепової зони. Це й було початком звичаю, витоком якого стає знаковість національної мови та культури. Образна знаковість такої культури, що виникала, виведена в тій же Велесовій книзі: «Греки богів своїх роблять подобою до мужів, наші ж боги — суть образи. Тому маємо істинну віру і не потребуємо ніякої пожертви».

Чому?

Бо самі жили в істині через вироблену знаково-образну культуру поширеного світосприйняття, яка ще утримувала в собі тримірне світоуявлення. У Велесовій книзі це уявлення, як вже зазначалося, утримує в собі рівень Нави, Прави та Яви. І це були не просто назви внутрішніх та зовнішнього світів — людське світосприйняття занурювалось на їх глибину, існувало в них.


Таким чином, у землеробській культурі людина розкривала свою повну і тотожну оточуючому світові природу. Будь-яка хліборобська нація, вирощуючи хліб свій, формувала світогляд справжньої цілісної людини. Звідси й ті звичаєві чесноти, притаманні хліборобській культурі, та суворі застороги: не убий, не вкради, не бреши, не чини перелюбу, не вживай те, що веде до втрати здорового глузду. Тобто під табу потрапляло все те, що призводило до втрати контакту людини з великим Цілим, через що її життя ставало пустопорожньою справою, юдоллю відчаю та скорботи, як цілком справедливо зазначається у головній книзі християнського світу.

Що то була за віра, яка дозволяла жити в істині? В Синопсисі орійських гностиків доби Київської Руси, відомому як рукопис Войнича можемо знайти такий запис:

”віра по вірі, а ви що ж? Пусто ви живете і пуста совість ваша божа “.

Що тут розуміється за орійською “вірою по вірі”?

Раніше складовою віри був ритуал входження людини в стан свідомості коли перед нею відкривалося поширене сприйняття світу. Тобто сам ритуал був складовою віри, в якій людині забезпечувався прямий контакт з причинним, законоутворюючим аспектом світу, що панує на непроявленому його боці. Коли це так, то намагання утримувати той контакт у повсякденному житті, призводив до ритуалізації самого життя і виникнення звичаєвостей, тобто копіювання сталої, доброчинної послідовності подій у ньому. Чому?

Бо доброчинність та щасливе майбуття слідувало саме за цим, коли все у житті творилося по волі божій. З цього і ведуть своє походження звичай та звичаєвість як елементи здорової адаптивної магії населення маючого закон в середині ( не пусте небо за оріями) через адаптацію до тонкої павутини життя у непроявленім. В наслідок цього дуже рідко давали хибу у оцінці подій життя та прийняття рішень у ньому. Що є складовим будь якого ритуалу?

Знайомий з езотеричною культурою читач одразу нам відповість: ”У будь якому ритуалізованому дійстві важливим є визначення часу та місця проведення ритуалу, щоб мета людська в цей час співпадала з можливостями цілісного неба у непроявленім. ( саме цю роль відігравали кам’яні зіккурати та капища) По – друге важливим є набуття відповідного психофізичного образу входження, який є необхідною вибірковою формою, що резонує з цілісним аспектом світу і потрібна сама ритуальна дія, якою може бути будь що від танцю довкола багаття в ніч на Івана Купала до хорового співу за святковим столом, від роботи в полі по в’язанню першого снопа, до ритуалу освячення дитини по народженні. Істинне проливається і стає досяжним саме в цей час. “

Були ще рахманські свята, коли у часи розкритого неба у відповідних днях сонцестояння, зодягалася знакова святкова одіж, та відбувалися хороводи з піснями та танцями, доповнимо ми його. Навіщо? Щоб отримати відповідну корекцію свого життя що до істинного ходу справ в світі та отримати необхідне очищення від пройдешнього. Від цього знали коли виходити в поле щоб сіяти або збирати збіжжя, як вірно виховувати молодь та шукати їм пару, як чинити, щоб лихо обійшло домівку та і рідний край взагалі. Тобто набувалася майстерність ведення самого життя.


 Висота чеснот, притаманна хліборобській культурі, яка існує за межею людського его, породжувала козацьке лицарство, вершиною звичаю якого було самоусвідомлення себе як захисника своєї землі та свого народу. Відтворення культури справжньої, цілісної людини, яка живе у гармонійному поєднанні свого великого і малого я, призводить до панування внутрішньої культури, перш за все як культури духу. І це знімає велику напругу протистояння, яка виникає у розшарпаному споживацькими інтересами суспільстві. Скажімо, сьогодні, коли культура духу вже давно втратила своє панівне становище, суто споживацький характер суспільних взаємовідносин стає для людини надзвичайно великою проблемою.

Що відбувається, коли людина втрачає свій природний зв’язок з цілісним аспектом світу?


 «Матимете божую, але муку», — через прірву століть застерігають орії про небезпеку того стану життя, який ми маємо сьогодні. Справжня сутність людини, що розкривається у її поєднанні з Цілісністю, дозволяє людині приймати вірні рішення у житті. Бо її воля, її рішення вже тепер виходять зі значно більшого простору подій, ніж у пересічної людини, яка через звужене світосприйняття постійно хибує, неусвідомлено приймаючи ті чи інші рішення, проявляючи волю й наполегливість там, де цього робити не варто. Через це вона постійно входить у протиріччя зі своєю власною долею. Звідси й те « зло у мукі божій у житті», про яку говорять орії. 


Повернувши інтроспективне, інтуїтивно-образне сприйняття світу сьогодні, цю проблему людина може прибрати, яка стає єдиною у своїй світоглядній позиції як внутрішньо, так і зовнішньо. Тільки за такої умови будь яка особистість починає зростати до висот свого духу, а від того жити у істині. Така єдність світоглядної позиції на сьогодні відома хіба-що у старовірів, які ведуть своє, відокремлене від сучасного соціуму життя.

Складові звичаєвого права

На сьогодні можливо виділити чотири головні складові звичаєвого права в Україні. До першого можемо віднести пошук правди-істини, про який у Велесовій книзі сказано: «Маємо відати і знати обаполи тирла». І це є незмінною ознакою хліборобської цивілізації, бо без знання-відання годі братися за цю справу. Щоб знати і відати обаполи тирла, потрібно пірнати у світ позаантропного буття, бо тільки там знаходилась та основа, яка ставала своєрідним законодавчим полем для всього зовнішнього. Саме з цього приводу у свій час Григорій Сковорода знайшов можливість наголосити: «Непроявлене є річ, проявлене ж є ніщо».

У пошуку правди-істини розкривалася справжня природа самої людини, тому другим витоком звичаєвого права є культ справжньої людини, без осягнення висот якої майже неможливо отримати шану в українському суспільстві. Саме на цьому рівні починають панувати такі людські якості, як честь, совість, людяність та душевна щирість.

Утримання цієї висоти потребує розбудови відповідної культури внутрішнього, супраментального плану, що спирається на переважно інтуїтивно-образне світосприйняття. Тут починають працювати знакові форми в мові, піснях, ремісницьких виробах, святковому національному вбранні, які народжуються у доторку до світової Цілісності і тому несуть у собі вибіркову знаковість, що дозволяє трансформувати енергію її горизонтів на план земного буття.

Все це стає можливим завдяки беззастережній відданості вищому організуючому порядку пануючому в невимовному. Звідси звичаєва віра у єдиного світового духа та його провідну роль у людському житті.

Потреба захисту духоборчих витоків породжувала в українському суспільстві духовне лицарство, в якому саме життя розглядалося як шлях піднесення людської самосвідомості у досягненні головної мети — просвітленого стану у людському бутті. Неперевершеним зразком реалізації такої мети є мандри українського філософа Григорія Сковороди, який цю мету невтомно реалізовував протягом всього свого життя.

Чотири вказані джерела формують в Україні внутрішню духовну культуру, своєрідний духовний герць. Протистояння зовнішньому впливу формували чоловіка як козака-лицаря, готового будь-якої миті до свого подвигу в житті. І він ставав одвічним захисником культури та звичаєвих витоків в Україні. Саме тому козацькому роду дійсно нема переводу на цій святій для кожного українця землі.

Як відомо, для духовного подвигу потрібен зовсім невеличкий шматочок землі під ногами, але рідної землі. Адаптація до патерн умов цієї землі завжди породжувала закон в середині як відгук причинної організації світу на тонкому цілісному плані. Цей закон і ставав витоком живої етики у житті, вже спорідненої з тим, що панувало за межею антропного буття. Життя такої людини ставало шляхом слідування тому, що відбувалося в живому Всесвіті, до планів якого людина ставала причетною. Ця причетність утримувалася на чуттєвому зв’язку, який постійно мала людина з довкіллям через вибудовану культуру. Навіщо? Щоб «відати і знати обаполи тирла», як це проголошує Велесова книга.

Січове право в практиці життя.

Святе по волі каже – мета віри в вірі ж.

Віра ж віре волі.

(рук. Войнича)

В Синопсисі давніх гностиків Київської землі існує такий запис:”Но має та віра славу. Велика є се віра. Спокон віку руси мають ту віру і гримлять нею по світу. Бо рабами знемож коли Ора віру забували ж. Сущі Ори ще ви є“.

З вище наведеного можемо дійти висновку, що лише на шляхах зростання духу на волі людина може подолати всі негаразди у своєму житті, бо лише так розкривається могутня природа її справжності. Чому? Бо чистота та праведність в житті необхідна для цього досягається тільки у прямому контакті людини з цілісним планом світу де вона таки знаходить саму себе. Образом означеної Цілісності у оріїв був Суст великий божий в якому “по вірі міря голе Окові Око”.

Міст від тих давніх оріських часів перекидає відомий вираз Ісуса з Назарета від якого у свій час відвернулися фарисеї зробивши його у такий спосіб великим адептом світу: ”По вірі вашій і буде вам. Пізнайте істину, й вона зробить вас вільними “, – наголосив він вже раніш означене.

“Пізнати суще – означає померти і відродитись в новому”, – запевняв у свій час Плутарх. Вторить йому і Лао Дзи,” Істинне досягнення це звільнення від того, що за звичаєм притаманно людині”, – визначив він.

Як, у який спосіб це досягається?

Відповідь знаходимо у того ж Лао Дзи, “Той, хто йде істинним шляхом не залишає відбитків свого сліду”, – засвідчив він. Тому саме культура внутрішнього, супраментального у кінці 20 – го та на початку 21- го століття стає головним чинником виживання людства, бо без внутрішньої свободи не буває свободи зовнішньої через втрату головного орієнтиру – інтуїтивного чуття істинного, того, що насправді відбувається у ціліснім світі до якого повинна таки належати людина.

“Природа пізнається розумом, найвищим змістом якого є інтуїція”, – вивів у свій час Бенедикт Спіноза. “Все, що відбувається у природі є необхідним, тому свобода від цього стає усвідомленою необхідністю”, – запевняв він.

Саме тому Січове право в Україні веде свій витік з закону в середині, який породжується у тому контакті і є принципово невимовним. Саме про цей закон, як про закон внутрішнього знання говорить Спіноза Фаррух у своєму сакральному вислові:

”Щоб я знав, що я знаю, я від початку повинен знати “

Саме цей закон стає законом божої совісті людської для чого потрібна прозорість її душі з якої походить людська честь, порядність, душевна щирість та людяність. В цьому внутрішньому законі діє давнє правило, яке проголошує:” Хто знає той мовчить, хто не знає – той говорить”. Тобто назовні можуть існувати будь які умоглядні правила, але коли не існує внутрішнього усвідомлення їх витоку, все це обертається у фетишизм, який стає жорсткою зупинкою у розвитку людського духу. Що ми і спостерігаємо у суто техногенному періоді розвитку людства.

Вихід з цього глухого кута проголосив у свій час Антуан де Сент Екзюпері, що у свій час визначив:” Існує одна проблема, одна єдина в світі – повернути людству духовний зміст, духовні турботи”.

Той, хто не знає закону внутрішньої свободи, не усвідомлює його – не має віри, що існує там же де і сам закон – на волі, за межею антропного буття. “Око в Оці є боже (людське) Око, віра віре волі, суть віри в вірі ж”, – яка насправді повинно вести та спрямовувати людське життя, запевняють орії у своєму Синопсисі доби Київської Руси.

Тож Січове право то є внутрішнє налаштування, внутрішня відстройка людини, яка згуртовує людську спільноту довкола однієї мети у вирішенні питань земного буття – не загубити напрямок розвитку поєднаного з великим Цілим, що панує в світі. Саме цей внутрішній закон єдиного буття прийшов у свій час виконати не порушивши, не вийшовши з його меж Ісус із Галілеї. Його не підтримали у цьому, бо тоді вже запанував умоглядний, писаний закон. Бо всі праведники та пророки, що знали його з середини як закон в істині до того часу вже були винищені. “Святі не булі, поновили по (вже писаній) віді (закону), в тому бо зло. По злу ведете життя гойї бо злі”, – дорікають орії хозарам у своєму рукописі з цього приводу. Вторить їм і Галілеянин:”Фарисеї і книжники взяли ключі від знань, вони сховали їх, самі не увійшли і не дозволили увійти іншим“.

Чим врешті решт є той закон? В інтерактивній психології сьогодні існує розділ, що зветься біхевіоризмом за яким той закон в середині є вбудованим природним навігатором, матрицею спрямувань будь чого живого, який дозволяє йому орієнтуватись у подійному полі життя не порушуючи межі цілісного аспекту світу, тобто не покидаючи життя у істинному.

Тому саме внутрішня культура духу є націоформуючим елементом в житті українців. Її канони лежать у основі Січового права, що впорядковує взаємовідносини людини та держави на землях України. Можливо виділити чотири концептуальні положення на які Січове право спирається у своїй основі.

Перше з них закликає мати рідну землю під ногами, адаптація до патерну умов якої породжує означений вище закон в середині, як інтуїтивне усвідомлення живої етики життя пануючою в довкіллі.

Друге положення робить наголос на збереженні виробленої національної культури, як культури, ключові артефакти якої утримують знайдену форму контакту з цілісним аспектом світу, як головного витоку впорядковуючого закону пануючого на непроявленому плані. Саме звідси приходить воля на волі.

Третє формує духовний аспект, що спирається на вісті неба та божу совість, які приходять через прозорість людської душі коли вона має честь, совість та душевну щирість справжньої, цілісної людини. Шлях сповіданої долі та мета життя реалізуються саме у такий спосіб.

Четвертий утримує людське життя через віру у полі Цілісності, єднання з єдиним духовним початок в якій веде до життя в істині, породжуючи культуру супраментального. Саме тут в мистецтво ведення життя входить те сакральне, що було у свій час визначено Сковородою:”Справжня людина і бог є одне“. Такою вірою внутрішньої сутності людської у оріїв стає Ведичне Православ’я, вочевидь сьогодні єдине для всього світового загалу.

З огляду на вище сказане, Січове право може бути виписаним у відповідному кодексі січового лицарства, або рахманському спадкоємному кодексі, що утримує у собі характерницьку відстройку що до розвою відповідної культури та її захисту у суто споживних налаштуваннях техногенної ери.

ВИСНОВОК.

Відновлення етноментальних чинників в українській національній культурі починається з Січового права та того закону в середині, що з’являється в людині під час адаптації її до патерну умов ареалу проживання. Січове право в Україні зростало від усвідомлень, що приходили на волі, коли людська особистість ставала сама собою, осягаючи висоти духу своєї справжності та поєднаності з цілісним аспектом світу. Саме ця висота духу дозволяла козакам Запорозької Січі бути не голову вищими від свого агресивного, недолугого сусідства породженого суто споживчо налаштованими суспільствами того часу. Державні інституції яких не відповідали тій висоті внутрішньої культури, яку мали козаки Запорозької Січі. Згадаймо кошового отамана Сірка. Тому вони, попадаючи в Україну, ту осягнуту висоту духу нівелювали, різко обмежуючи права і свободи у звичаєвому для тих часів державотворенні через панство та пов’язане з ним закріпачення людини. Тобто в Україні високі досягнення духу панували поряд з нерозвиненими інституціями державності тих часів, що і запобігало державотворенню на цій землі. Існуючі державні інституції знаходились у різкому протиріччі з набутими вершинами духу, що віддавна дозволяло успішно боронити свою землю від зайд з азійських просторів На цьому духовному хресті і була розіп’ята Україна впродовж століть своєї історії.

Якими звичаєвими духовними настроями володіло козацтво? Вочевидь це толерантність, правдивість, чесність, душевна щирість та порядність. Порядність з якої в усвідомленні божої правди, що панує в світі, народжувалось праведність та життя в істині.

Все це і уособлювало у собі січове козацьке лицарство, Січове право якого і було покладено у основу формування українства, перш за все як характерницької нації. Чому?

Бо ту досягнуту висоту духу потрібно було берегти як зіницю ока, адже саме з неї виростала та сила та нечувана звитяжність, які дозволяли у продовж віків боронити свою землю від численних завойовників та зайд. Але владні структури того часу все те винищували, зводячи людину до рівня раба божого, читай суспільного раба. Де людина прислуговувала державі а не держава людині, як це було колись, наприклад, у вічових устроях давніх міст – держав.

Сьогодні це рабство проглядає у оцінці людини по її лише професійної належності. Ми маємо математиків, письменників, живописців, робітників усіх професій, вчених, чиновників усіх рангів, але не маємо людини. Бо сама вона, її внутрішній рівень розвитку та становлення в житті, як перш за все духовної особи і була забута. За це прийшлося розраховуватись злидарством, коротким віком життя та тими незчисленними проблемами, що опанували людство у кінці двадцятого століття.

Який вихід з цього? Відновлення січового, лицарського права у основі якого лежить право людини на свій внутрішній розвиток та становлення за тою метою, з якою вона прийшла у цей світ. Саме тут вивільняються ті резерви людської сили, звитяги та життєдайності, що дозволять побороти означені вище негаразди, як це вже демонструвало у свій час козацьке лицарство. Що заважає становленню цього шляху та пов’язаного з ним поширеного усвідомлення світу сьогодні?

Насамперед саме природознавство з своєю картезіанською парадигмою розвитку орієнтованою виключно на зовнішньому аспекті. За наукою йде культура оперта на ті ж самі зовнішні чинники та релігія, де культивується сліпа віра у щось або у когось і де рабство боже саме і затверджується, нівелюючи людину до рівня тільки суспільної одиниці. Тоді як ще Григорій Сковорода у свій час зауважив:”Справжня людина і бог є одне “, – маючи на увазі ту потугу яку утримує у собі сама людина у розкритті своєї прихованої природи відтвореної за образом і подобою самого Єдиного Духу.

Розбудова нації та державності на Січовому праві породжує необхідність розробки програмного документа, який би те відродження звичаєвого права відображав на протязі його становлення. Таким документом повинна стати “Хартія національної єдності та незалежності”, – своєрідна маршрутна карта переходу з тієї позиції що на сьогодні є до нового стратегічного рівня розвитку індоєвропейської культури.

Чому незалежності? Бо без чіткого відокремлення від недолугого сусідства з його владу утримуючими структурами тут нічого не вийде. Не всі можуть сьогодні той рівень зростання духовності одразу подолати. Тому потрібен час. Але головне, що вдарив дзвін звільнення людського духу, як це проголосив Олесь Бердник у своїй “Хартії духовної республіки”. З чого і почалося відповідне наукове дослідження та опрацювання у спадковій для України культурі внутрішнього плану, де одвічні проблеми духовного, супраментального можуть отримати своє вирішення.

Відновлення етноментальних чинників через Січове право відбувається у стані волі та свободи, яка набувається у кожного народу через адаптацію до тонкої павутини патерну умов ареалу проживання пов’язаною зі світовою Цілісністю. Саме тут народжується жива етика життя в центрі якої лежить закон в середині, відміченій у поведінковій етиці життя населення Середнього Подніпров’я ще Геродотом. Тобто у центрі відродження етноментальних чинників лежить інтуїтивно образне світосприйняття у прямому, невербалізованому контакті з природною Цілісністю пануючою на тонкому плані.

Ця законотворча основа світу, існуюча на його непроявленій стороні, як показали дослідження, завжди бралася до уваги в українській культурі починаючи мабуть з неолітичної культури Трипілля. Саме через це у будь якій етнічній культурі переважає знакова архетиповість та існує єдиний ментальний психофізичний образ, отримуваний під час адаптації населення до патерну умов ареалу проживання. В Україні становлення єдиного психофізичного образу відбувалося в умовах дуже давнього кристалічного щита так званої інської, праматеринської зони землі. Причетність до тонкого аспекту світу породжувало знання причинної правди, що проявлялася у тому, вище згаданому законі в середині, який ставав витоком живої етики життя, де не існувало питання бути чи не бути та що діяти у наступному дні.

Архетипи такої культури беруться з первинних, знакових вибіркових форм, резонуючих зі світовою Цілісністю. Такими ключовими формами, як вже зазначалося, тут стають мова, пісні, національний одяг, ритуалізована поведінкова звичаєвість, художні та ремісницькі вироби. Вся ця вже національна культура, адаптована до природних умов існуючих тут і зараз, через що несе у собі єдиний, ментальний психофізичний образ, стає вхідними дверима до світової інтернаціональної єдності людства на рівні цілісного аспекту світу. Але не раніше, не на рівні зовнішніх усвідомлень пануючих сьогодні, як це спішать проголосити космополіти.