Сторінка Василя Чумаченка

“Русь має в розумах наших найкраще право і матір всіх прав – звичай”.

(Ян. Гербурт. 1613 р.)

Січове товариство на запорозькій Січі відстоявши собі право на волю та відокремлене прожиття в межах громадянського суспільства тих часів, показувало в продовж століть чудеса стійкості та нечуваної міцності людського духу. Саме Запорізька Січ спасла Європу від нападу з півдня своєю згуртованістю та нечуваною силою духу. Саме вони зупинили азійську навалу чергових завойовників світу, що несли свою правду, свій закон у чужі землі.

Від чого походила їх сила? Звалися ці лицарі духу січовими козаками через той чупер, що виголювався на голові і мав у світовім лицарстві знану назву – кошака. Всім на сьогодні відомі лицарські чесноти до яких входить: честь, совість, мужність, душевна щирість та відраза до брехні і будь якого злодійства та лихварства. І все це робила воля в якій людина набувала тих нечуваних на сьогодні якостей. Ось чому права йдуть разом з свободою у будь якому кодексі прав людини. Бо “стати вільним означає стати самим собою”, – за Карлом Роджерсом, одним із фундаторів сучасного права.

Статус прав людини як критерія легітимізації правових інститутів знаходимо у декларації незалежності Сполучених Штатів Америки:” Ми вважаємо за самоочевидну істину, що всіх людей створено рівними, що творець обдарував їх певними невідбірними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення щастя “.

Над козаками на Січі як і в будь якому громадянському суспільстві стояв закон, що впорядковував Січ, але на стан волі він не впливав. Людина тут була вільною і рівною всім, тому тут як ніде воля розумілася як усвідомлена необхідність. Але необхідність пов’язана з волею та незалежністю самої людини на Січі. Саме через це все те сприймалося тут як і природні чинники з якими людина живе від початку в світі, скаже нам будь хто. Що несуть з собою подібні обмеження?

Вони формують людську безсторонність та неупередженість з яких витікає людська злитість з довкіллям, – скаже обізнаний з цієї сферою читач. Саме в такому стані вона починає чути природу, тобто сприймати її на інтуїтивному рівні. А від того знати закони плину життя у довкіллі часткою якого стає вона сама, – довершить він. “Ум – творить, розум же слідує”, – знаходимо формулу єднання людини зі світовою цілісністю у Сковороди.

Виходить воля та свобода не існують без сприйняття зовнішнього на рівні чуття. Сила цілісного, божого аспекту світу, його континуальна енергія стають приступними такій людині. Тут розгортається її справжня природа з якої і бере своє походження означена вище лицарська сила та звитяга. І все це приходить коли мета людського життя злита з метою існування самого суспільства вільних людей,- знову відгукнеться до нас хтось.

За підтвердженням цього вкрай важливого висновку звернемось до першовитоків. Те, що відбувається в природі є необхідним, вважав Бенедикт Спіноза. Через що він саме і вважав свободу усвідомленою необхідністю. “Природа пізнається розумом, найвищим проявом якого є інтуїція”, – зазначив він. Ось чому розумно – інтуїтивне пізнання стояло у Спінози в основі свободи.

Існує заповіт великого адепта світу Ісуса Христа де він стверджує те сакральне, що приніс людству: “пізнайте істину, й істина зробить вас вільними“. Схиляється до цього і Григорій Сковорода для якого у пізнанні істини лежить людська свобода: ”Духовна людина вільна. Вона передбачає віддалене, прозирає приховане, заглядає в минуле, проникає в майбутнє “.

Виходить без внутрішньої свободи у пізнанні світу не буває свободи зовнішньої, бо втрачається головний орієнтир – інтуїтивне сприйняття подієвого поля світової цілісності яке стоїть за цим всім. Коли це так, то стає цілком зрозумілим вислів давнього китайського мислителя Мо Цзи: “ всі люди рівні перед небом, держава ж є результатом їх угоди”.

Тоді визнання пріоритету прав людини над правами держави є природним правом людини. Але ж саме це і проголошує, на цьому стоїть Січове право, – скаже нам будь хто. Бо стати вільним тут означає стати самим собою. Від цього січове лицарство стає тими аристократами духу, які здатні за Аристотелем втілити небесний світ ідей в земний. Але ж з цього витікає людська справжність, скаже нам езотерично освідчений читач і тут діє правило формування світогляду справжньої людини визначене ще Чжуан Цзи: “коли природне і людське не перемагають одне одного, на світ з’являється справжня людина”.

Неперевершеним доказом життя українства за згаданим вище січовим правом є творчість та життєдіяльність самого Григорія Сковороди.

“Бути щасливим, – означає знайти самого себе”, – говорить він. “Бо тільки вірне зібрання компонентів людського життя у ціле й може зробити людину щасливою. А для цього потрібно зуміти злити свою волю з волею божою, стати гармонійною складовою Всесвіту. Чим вище в поняття невидимого ввійду, тим міцніше віра моя”, – стверджує Сковорода.

“Речі набувають ваги на основі зрозумілості”, – знаходимо у етиці людської автентичності у Чарльза Тейлора з цього ж таки приводу.

Тепер стає зрозумілим твердження Олеся Бердника, який стоїть на витоку формування національної ідеї в Україні в наш час:”.. характерництво було не винятком, а втаємниченим духом буття Січі Запорізької, вся Січ була братством характерників“.

Тепер вже усвідомлюємо, що шлях становлення людського духу, який постає за розкриттям її природи, і є шляхом становлення справжнього в людині. Носіями такого аристократизму людського духу, поєднуючого людину з правдою неба у нас є велике письменництво у образі нашого великого кобзаря Тараса Шевченка, Лесі Українки та Івана Франка. Бо вони стали тим мостом, що поєднує світ людини єдиною пуповиною зі світом цілісності або ж божої правди. Пересічення цієї пуповини і призводило весь час людську спільноту до руїни через зростання протиріч розуму відірваного від своєї основи – інтуїтивного сприйняття істинного у справжній культурі духу. “Життя щасливе, коли воно узгоджене зі своєю природою”, – стверджував Сенека.

Можемо констатувати, що січове право пануюче в Україні має концептуальні витоки. За якими на першому місці стоїть досягнення свободи без якої не існує справжнього людського права.

На другому місці стоїть спадкоємне для української культури переслідування в житті правди – істини. В якій українці завжди знаходили свою волю та силу духу.

На третьому місці стоїть спадкоємне для українства формування світогляду справжньої, цілісної людини. В якому людство завжди знаходило свою мету та щасливе майбуття.

Для цього потрібно звільнити людину з під соціального рабства, – скаже тут будь хто. Держава для людини, а не людина для держави, де процвітає так зване “рабство боже на землі”, – завершить він.

Це потребує зміни картезіанського принципу існуючого в природознавстві, за яким людина живе в світі щоб просто жити, а знати їй потрібно просто щоб більше знати, на орійський принцип формування природознавчих зусиль людства: знати – щоб постати у істині, а жити, щоб відбутись у тій меті своєї природної справжності за якою людина і прийшла у цей світ. “Щастя людини у пізнанні себе та бога у собі” – за визначенням Сковороди. Бо істина не належить словам та ідеям, вона завжди стоїть за ними.

На четвертому місці стоїть необхідність затвердження справжньої віри. Постулати якої знаходимо у Синопсисі орійських гностиків доби Київської Руси відомому як рукопис Войнича:

”мета віри в вірі ж, віра існує по вірі, віра віре волі. Воля одна давала совіти бо Око було божим і жило воно на Русі, по волі каже суть віри. Суть віри Руса – де воля Ока “. З чого бере свій витік справжня віра, що належить до внутрішнього плану людської сутності і носить назву орійського ведичного православ’я. Вочевидь єдиної віри для всього світового загалу людства, шлях якого пролягає до усвідомлення цілісності, як Одного великого світового початку.

Тож Січове право формує соціум в умовах якого стають досяжними такі поняття як свобода, усвідомлення тих істин, що панують в світі, на яких стає можливим формування світогляду справжньої, цілісної людини. Мета божа в такому випадку співпадає з метою людства, що народжує нову еру в людській цивілізації.

ВИСНОВОК.

Відновлення етноментальних чинників в українській національній культурі починається з Січового права та того закону в середині, що з’являється в людині під час адаптації її до патерну умов ареалу проживання. Січове право в Україні зростало від усвідомлень, що приходили на волі, коли людська особистість ставала сама собою, осягаючи висоти духу своєї справжності та поєднаності з цілісним аспектом світу. Саме ця висота духу дозволяла козакам Запорозької Січі бути не голову вищими від свого агресивного, недолугого сусідства породженого суто споживо налаштованими суспільствами того часу. Державні інституції яких не відповідали тій висоті внутрішньої культури, яку мали козаки Запорозької Січі. Згадаймо кошового отамана Сірка. Тому вони, попадаючи в Україну, ту осягнуту висоту духу нівелювали, різко обмежуючи права і свободи у звичаєвому для тих часів державотворенні через панство та пов’язане з ним закріпачення людини. Тобто в Україні високі досягнення духу панували поряд з нерозвиненими інституціями державності тих часів, що і запобігало державотворенню на цій землі. Існуючі державні інституції знаходились у різкому протиріччі з набутими вершинами духу, що віддавна дозволяло успішно боронити свою землю від зайд з азійських просторів На цьому духовному хресті і була розіп’ята Україна впродовж століть своєї історії.

Якими звичаєвими духовними настроями володіло козацтво? Вочевидь це толерантність, правдивість, чесність, душевна щирість та порядність. Порядність з якої в усвідомленні божої правди, що панує в світі, народжувалось праведність та життя в істині.

Все це і уособлювало у собі січове козацьке лицарство, січове право якого і було покладено у основу формування українства, перш за все як характерницької нації. Чому?

Бо ту досягнуту висоту духу потрібно було берегти як зіницю ока, адже саме з неї виростала та сила та нечувана звитяжність, які дозволяли у продовж віків боронити свою землю від численних завойовників та зайд. Але владні структури того часу все те винищували, зводячи людину до рівня раба божого, читай суспільного раба. Де людина прислуговувала державі а не держава людині, як це було колись, наприклад, у вічових устроях давніх міст – держав.

Сьогодні це рабство проглядає у оцінці людини по її професійної належності. Ми маємо математиків, письменників, живописців, робітників усіх професій, вчених, чиновників усіх рангів, але не маємо людини. Бо сама вона, її внутрішній рівень розвитку та становлення в житті, як перш за все духовної особи і була забута. За це прийшлося розраховуватись злидарством, коротким віком життя та тими незчисленними хворобами, що опанували людство у кінці двадцятого століття.

Який вихід з цього? Відновлення січового, лицарського права у основі якого лежить право людини на свій внутрішній розвиток та становлення за тою метою, з якою вона прийшла у цей світ. Саме тут вивільняються ті резерви людської сили, звитяги та життєдайності, що дозволять побороти означені вище негаразди, як це вже демонструвало у свій час козацьке лицарство. Що заважає становленню цього шляху та пов’язаного з ним поширеного усвідомлення світу сьогодні?

Насамперед саме природознавство з своєю картезіанською парадигмою розвитку затвердженою виключно на зовнішньому аспекті. За наукою йде культура теж орієнтована виключно на зовнішні чинники та релігія, де культивується сліпа віра у щось або у когось і де рабство боже саме і затверджується. Тоді як ще Григорій Сковорода у свій час зауважив:”Справжня людина і бог є одне “, – маючи на увазі ту потугу яку утримує у собі сама людина у розкритті своєї прихованої природи відтвореної за образом і подобою самого Єдиного Духу.

Розбудова нації та державності на січовому праві породжує необхідність розробки програмного документа, який би те відродження звичаєвого права відображав на протязі його становлення. Таким документом повинна стати “Хартія національної єдності та незалежності”, – своєрідна маршрутна карта переходу з тієї позиції що на сьогодні є до нового стратегічного рівня розвитку індоєвропейської культури.

Чому незалежності? Бо без чіткого відокремлення від недолугого сусідства з його владу утримуючими структурами тут нічого не вийде. Не всі можуть сьогодні той рівень зростання духовності одразу подолати. Тому потрібен час. Але головне, що вдарив дзвін звільнення людського духу, як це проголосив Олесь Бердник у своїй “Хартії духовної республіки”. З чого і почалося відповідне наукове дослідження та опрацювання у спадковій для України культурі внутрішнього плану, де одвічні проблеми духовного, супраментального можуть отримати своє вирішення.

Відновлення етноментальних чинників через Січове право відбувається у стані волі та свободи, яка набувається у кожного народу через адаптацію до тонкої павутини патерну умов ареалу проживання пов’язаною зі світовою Цілісністю. Саме тут народжується жива етика життя в центрі якої лежить закон в середині, відміченій у поведінковій етиці життя населення Середнього Подніпров’я ще Геродотом. Тобто у центрі відродження етноментальних чинників лежить інтуїтивно образне світосприйняття у прямому, невербалізованому контакті з природною Цілісністю пануючою на тонкому плані.

Ця законотворча основа світу, існуюча на його непроявленій стороні, як показали дослідження, завжди бралася до уваги в українській культурі починаючи мабуть з неолітичної культури Трипілля. Саме через це у будь якій етнічній культурі переважає знакова архетиповість та існує єдиний ментальний психофізичний образ, отримуваний під час адаптації населення до патерну умов ареалу проживання. В Україні становлення єдиного психофізичного образу відбувалося в умовах дуже давнього кристалічного щита так званої інської, праматеринської зони землі. Причетність до тонкого аспекту світу породжувало знання причинної правди, що проявлялася у тому, вище згаданому законі в середині, який ставав витоком живої етики життя, де не існувало питання бути чи не бути та що діяти у наступному дні.

Архетипи такої культури беруться з первинних, знакових вибіркових форм, резонуючих зі світовою Цілісністю. Такими ключовими формами тут стають мова, пісні, національний одяг, ритуалізована поведінкова звичаєвість, художні та ремісницькі вироби. Вся ця вже національна культура, адаптована до природних умов існуючих тут і зараз, через що несе у собі єдиний, ментальний психофізичний образ, стає вхідними дверима до світової інтернаціональної єдності людства на рівні цілісного аспекту світу. Але не раніше, не на рівні зовнішніх усвідомлень, як це спішать проголосити космополіти.