Сторінка Василя Чумаченка

Супраментальна психологія є психологією якою переймається справжня, поєднана з цілісним світом людина. В Україні ця наука відома як характерницька наука, що встановлює взаємовідносини людини з світом позаантропного буття. Перехід за межу якого тут відбувався шляхом зміни психофізичного настрою на ментальнім рівні через набуття особливої знакової ментальності характерницького образу. Який ставав резонансно чутливою ланкою щодо живого, цілісного плану пануючому у непроявленім. Саме для цього у давні часи відтворювалися відповідні антропоморфні та зооморфні форми. Мета була одна, вийти за межу застиглості людської форми орієнтованої на суто зовнішнє сприйняття світу через її відповідну настройку на ментальному рівні. Напряму, через зовнішнє світосприйняття, як показали дослідження того проходу не існує.

Зазвичай первинна форма ментального образу набувалася у довготривалому контакті з ареалом місця проживання. Саме тут виникав той первинний образ ментального налаштування людини до патерну умов ареалу проживання, від якого виникав, за висловом Геродота, “закон всередині”. Тобто налаштовувалося пряме невербальне сприйняття подієвого поля життя за межею антропного буття в якому, за висловом Олени Реріх, “ у таємних кордонах тчуться килими людської долі”. Усвідомлення того закону за межею антропного буття і лежить у центрі характерницької науки та супраментальної психології. Виникає питання, що для усвідомлення того закону потрібно?

         Людина, як стає зрозумілим, може у своєму житті орієнтуватися на зовнішнє сприйняття, звідки постають її уявлення та переконання у вірності та доцільності тих чи інших кроків у житті. Ці переконання, що базуються на відстороненім уявленні, як показує практика життя, не довготривалі і змінюються з накопиченням досвіду життя. На результати свого практичного життя людство сьогодні дивиться очима існуючої природознавчої картини світу, народженої у суто зовнішнім сприйнятті дійсності і нічого більше там, як запевняв Макс Планк, побачити не взмозі. Зовсім інакше пізнання світу відбувається у внутрішнім світосприйнятті на ментальнім рівні. Тут виникають первинні усвідомлення через чуттєве сприйняття світу, про які Спіноза Фаррух у свій час склав свою знаменну формулу людського способу пізнання світу:”щоб я знав, що я знаю – я від початку повинен знати “. Тобто, людина повинна вже знати та уявляти те, що постає перед її очима у образному полі бачення на проявленому плані. Тільки тоді виникає сама можливість знання, яке підкріплене невербальним, інтуїтивним сприйняттм на ментальному рівні. Це і є первинним усвідомленням законів сталого розвитку світової цілісності пануючої у позаантропному бутті.

         Чим подібне усвідомлення відрізняється від уявлення? Тут виникає питання самої людської віри. Уявне переконання це позиція віри людини як лише суспільної одиниці, коли вона є часткою колективного безсвідомого. Основою якого є колективний досвід практичного життя соціума відірваного у техногенний вік від своєї початкової природи. Усвідомлення ж лежить глибше, у прямому невербальному сприйнятті законів світової цілісності на ментальному рівні де та початкова природа стає визначальним елементом самої етики життя.

         У першому випадку причетність до колективного безсвідомого організованого у одне існуючим природознавством, породжує переконання які є відстороненими ідеями, що до справді існуючого світу. Звідки життя і стає “юдоллю скорботи та печалі”, як за Святим письмом. Бо людина не знає, не усвідомлює тих течій світового розподілу подій, які вирують під його поверхнею. Не знає, не усвідомлює сущого говорять з цього приводу орії.

         У другому випадку людина стає причетною до світового розподілу і живе за його законами. Праведне життя в істині починається саме тут, бо стає можливим слідування сущому, тобто причинній правді того детермінізму, що організує світ у одне ціле. Тут людина починає жити в вірі, якою стає саме її життя в істині. Про дотик до сущого орії у своєму Синопсисі доби Київської Руси говорять наступне:” Мета віри в вірі ж, сама ж віра існує по вірі, від чого Око вістей божих існує в голім Оці орія”. Що і несе правду істинного на ментальнім, позаантропнім рівні світосприйняття, доповнимо ми їх.

         Виходить так, що пошук людиною самої себе лежить у переході від зовнішнього світосприйняття на внутрішній план. З чого і починається перший крок до людської справжності у супраментальній психології. У культурі внутрішнього світосприйняття людина діє за допомогою наміру у другій увазі, як за Карлосом Кастанедою. Вона стає тут ще й майстром психофізичного перевтілення своєї ментальної форми, від чого проникаючи на внутрішні енергетичні обрії світу може досліджувати його з іншої, винесеної за межу антропного буття позиції. Саме тут вона починає опановувати мистецтво миследії, тим самим наміром у другій увазі, але вже в межах тонких планів цілісності. Переходи між енергетичними горизонтами світу, як одного цілого, що в цей час відбуваються, породжують системо перетворюючу силу до дії якої стає причетною сама людина. Ця сила, що змінює саму сцену подій, цілком може іллюструватися фазовими переходами існуючими в фізиці якісних перевтілень будь якої речовини відомими сьогодні.

         У характерництві, яскравим представником яких є козак Мамай, дія цієї сили вже на супраментальному рівні записана у словах народного повір’я закарбованого на полях його мальованих образів: ”сидить козак в кобзу грає, що задума все те має“. Мистецтво ведення життя у супраментальній психології починається саме з цього. Воно, як на диво, проглядає у енеолітичній культурі трипільців і є головною провідною ідеєю у пануючім тут культі золотого бика. Природне вміння змінювати та налагоджувати подійне поле життя шляхом переведення його на інший обрій в цілісності, було помічено як визначальна вдача бика, який веде череду у луг на випас. Він своїм наміром убезпечував місце випасу переводячи його у той горизонт, де всілякі негаразди не мали місця. Саме це мистецтво вибору шляху життя у багатомірності простору цілісності, яке вони побачили в тваринному світі і було покладено трипільцями у їх орнаментальний живопис та пластику. Де фіксувались саме ті команди образного наміру на супраментальнім плані, які несли з собою щасливе майбуття у обраному у такий спосіб життєвому горизонті. Доріжки ритого та мальованого орнаменту тут є нічим іншим як структурними горизонтами тієї самої   цілісності – світової Прави, про яку згадується у Велесовій книзі.

         Означене вище мистецтво розкривало природні можливості справжньої людини у тому варіативному просторі де вона діяла шляхом зміни самого подієвого поля життя. Зрозуміло, що шлях життя в цей час ставав шляхом воїна духу. Тому козацтво в Україні і звалося лицарями Великого Лугу і носили ознаку того лицарства кошаку, чуба чи оселедця виголеного на голові. Який є провідною ознакою для всього світового лицарства по сьогодні. Честь, совість, душевна щирість та її прозорість були головним настроєм, що поєднував їх з цілісним аспектом світу. Тому і кажуть, що в Україні козацькому роду нема переводу, бо то і є шлях набуття людської справжності, що є звичаєвим налаштування людської спільноти на цій землі. Сама цілісність, до якої людина ставала причетною, доводила її до своєї справжності та відповідності цілі свого буття у цьому світі. І це був головний щабель у становленні духовної культури у старі часи.

Таким чином, саме життя стає у супраментальній психології чи характерництві тим шляхом самовдосконалення, який є провідною лінією життя у всіх езотеричних течіях та вченнях як сучасних так і давніх часів. Життя у людській спільноті весь час призводило таких людей до місіонерської діяльності в основі якої лежало виведення колективного безсвідомого на рівень взаємодії з цілісним аспектом світу. Де пряме усвідомлення ставало на заміну існуючим ідеям і де людина ставала провідником справжнього в цьому світі. Жива етика життя, що виходила з цього, формувала людську спільноту вже як цивілізацію причетну до справжнього світу, де щасливе майбуття гарантувалося самою ієрархією світу.