Сторінка Василя Чумаченка

Колись греки говорили про слов’ян, як про таких, що не мають над собою закону, бо їм він не потрібен, закон знаходиться в них в середині.

Що означає “закон у середині” в тому давньому вислові греків?

Щоб закони організації зовнішнього перемістилися у внутрішню сферу життєдіяльності людини, вона повинна їх пізнати. Таке пізнання стає можливим тільки в разі поєднання світу зовнішнього зі світом внутрішнім, пануючим у самій людині. Для цього закони організації зовнішнього мусять мати таку саму цілісну організацію, яка притаманна світу людини, бо в протилежному випадку це буде тим самим набором законів, які пізнає розум в образно- понятійному мисленні. Тобто треба розкрити рівень організації зовнішнього, в якому ті закони виходять з одного цілого, організуючи його. Таким рівнем організації світу стає рівень тонкої, енергетичної його взаємопов’язаності, що виникає в першу мить сингулярного збудження субпростору в моделі Фрідмана. На цьому рівні не існує виділеного, ізольованого об’єкта, що має змогу переміщення в стаціонарному просторі та часі, із яким на речовинному рівні пов’язується перенос енергетичного імпульсу взаємодії речовинних мас матерії. Оскільки швидкість такого переносу впирається в кінцеву швидкість передачі імпульсу світла, то відповідна цілісність не може бути реалізована на цьому рівні через виникаючу проблему спостережного горизонту, що розділяє континуум на окремі детерміново непов’язані області.

На тонкому енергетичному рівні панує рух форми, яка у переході з одного горизонту на інший в квантово-розподіленому просторі несе з собою імпульс енергії. Але оскільки означений перенос пов’язаний зі зміною форми, то це призводить до відповідної перебудови самих метричних відносин у просторі. З цього виходить нестаціонарність простору та часу на рівні тонких взаємодій, що змінюються з передачею подієвого імпульсу. Тому швидкість передачі такого “сигналу” не має тих обмежень, які виникають на рівні корпускулярної взаємодії, згаданої вище, через нестаціонарність простору та часу, в якому швидкість втрачає свою змістовність.

Саме через це на тонкому плані існує організація світу як одного цілого, що має можливість миттєвого узгодження будь-якого збудження по всьому просторовому континууму. З чого випливає детермінована пов’язаність його подієвого поля і сама його цілісність, як така.

Яке значення має феномен цілісності світу на рівні тонкої його організації?

На цьому рівні виникає детермінована пов’язаність подієвого поля життя, що отримує через те свій вектор, свій узгоджений напрямок в єдиному полі подій. Це означає, що стохастичний характер подій на речовинному рівні може мати своє істинне прочитання на рівні тонких взаємодій цілісності. І це буде справжньою глибинною причиною їх існування та походження. Від того кожен об’єкт речовинного рівня Всесвіту отримує своє друге обличчя, пов’язане з феноменом цілісності на рівні його тонкої організації.

Яке значення вище сказане може мати для самої людини?

В її житті може панувати правда, коли вона стає відповідною істині свого народження, як події, орієнтованої в полі цілого. В момент дотику, або входження людини в ту цілісність, виникає феномен поширеного сприйняття світу, що приходить як зміна світогляду. Така зміна світогляду на сьогодні являє зону своєрідного “табу” в існуючій природно-науковій картині світу через зникнення самого феномену стаціонарної виділеної маси, яка стає залежною від позиції спостерігача, а звідси, від існуючого на даний момент розуміння матеріальності.

Включення людини в природне середовище на рівні цілісної організації в старі часи призводило до інтуїтивно-образного його сприйняття як одного взаємопов’язаного поля подій. Це був енергетичний дотик-відчуття, своєрідне інтуїтивне бачення, яке несло пряме знання про стан справ у подієвому полі цілісності тут і зараз, у цю виділену мить.

У пізніші часи, з втратою людиною такої спроможності, інтуїтивно-образне сприйняття стало одною з сторін образно-понятійного мислення, що спиралося вже виключно на багаж накопиченого досвіду. Людина сама по собі стала відокремленою від довколишнього середовища бар’єром ілюзії, бо тільки зовнішні поняття та назви стали замінниками її прямого сприйняття істинного стану речей у довкіллі. Зникло відчуття речі як знаково-образного інструментарію відповідної продуктивної сили, а від того не стало вправності в вірнім її використанні.

Як відбувався дотик людини до дійсного причинного поля подій, плинучих у довкіллі?

У стародавні часи, через нерозвиненість евристичної стелі концептуального мислення, входження в поширене сприйняття світу відбувалося через набуття ключового образу в своєрідному вибірковому психотиповому настрої. Для цього використовували антропоморфно або зооморфно змінені форми, в яких живий організм продукував відповідну життєву силу. Такий настрій набувався у спеціальному ритуальному дійстві, серцевиною якого могло бути будь-що: пісня, танок, знаково-образні форми, прочитання знаково побудованих текстів (мантр). Від того ця сфера діяльності мала цілком міфологізоване підґрунтя, задачею якого було включення через відповідний настрій (своєрідну форму архетипу на рівні тонкої організації) поширеного сприйняття світу. Так виник феномен релігії-знання в стародавньому світі.

Чому ми можемо говорити про феномен старих релігій, як про особливе знання?

Стародавні митці відкрили тотожність сил, що організують тонкий план людини з відповідною організацією світу на тонкому рівні. Звідси “наукова” спадщина тих часів несе в собі незліченні способи зберігання та передачі відповідних настроїв, що відкривали доступ до пануючих у довкіллі природних сил. Такою спадщиною, як про це говорилося раніш, стали ритуали, знаково- образні форми ремісницьких витворів, міфологізовані перекази та пісні, які у пізніші часи були записані як Веди. Виник психотип людини, що відповідає патерн-умовам місця проживання на землі. Від чого така людина отримувала свій егрегорний статус, поєднуючись з патерн-умовами ареалу проживання. Виникла відповідна цьому етнічна культура як засіб утримання людини в знайденому полі контакту з природною цілісністю. Кожен порух, кожен крок такої людини відповідав істині, бо виходив з наміру, що народжувався в цілісності, а тому безперечно їй відповідав. Така людина у своїх діях мала енергію всього континууму цілого, тому завжди мала велику життєдайну силу, була невтомною в проходженні шляху свого життя. Перед нею не стояло питання “бути чи не бути”, що постало перед людиною в пізніші часи. Через що, творячи благо і добро в рамках такого світогляду, людина не могла розраховувати на відповідний відгук з боку самого життя, бо вже займалася ілюзорними справами, які вже ніяким реаліям життя не відповідали.

Як згадувалося вище, через особливості плину часу та пов’язаного з ним простору на рівні тонкої організації цілісності, події життя феноменального плану мають на ньому свій відтиск, як ланцюг безперервних перетворень на його тлі. Від чого всі події життя за довгу історію людства існують і по цей день у своєрідному запису наживо. І до цієї спадщини людства можливо доторкнутися і сьогодні. Саме такі дослідження, що отримали назву ретроспективної психометрії, і стали основою нового наукового підходу. Своєю основою таке наукове відання спирається на існування відгуку цілісного рівня на ту чи іншу подію або вчинок людини на рівні їх моделювання у відповідному просторі,, в якому всяка відповідність несе з собою позитивний енергетичний відгук, тоді як невідповідність тане в імлі мороку. Було помічено, що в тому самому модельному просторі форма внесених в нього об’єктів набувала зміненої, ключової, щодо цілісності, форми. Так був відкритий рівень, з якого людина черпала свій талант у створенні бездоганних форм у живопису, скульптурі, ремісницькій діяльності. Навчалася бездоганно точно діяти в складних питаннях політики, бізнесу та військової справи. Від чого у всі часи в історії людства існували великі політичні діячі, полководці, неперевершені митці, взагалі люди, шлях життя яких відзначався неабияким успіхом та вдачею. Знаємо тепер, через що вони володіли тим невловимим на сьогодні баченням істинного і відповідно йому бездоганно точно діяли. В новому науковому підході, через існуючу можливість постановки того бачення, виникає спроможність виховання людського таланту до будь-якої справи.

Таким чином, науковий метод досліджень, ґрунтований на адресному психометричному сприйнятті-відгуку поля континуальної цілісності на події та процеси, модельовані в ньому, дозволяє отримати відповіді на ті вічні питання, які стоять перед людиною на сьогодні. Така справжня культура стає знаковим образно-понятійним полем, що утримує людину у відповідній відстройці її психотипу, коли вона сама стає інструментом осягнення істини. Звідси і з’являється закон всередині, про який свого часу говорили греки. Становлення такої культури з давніх часів утримує в собі п’ять етапів визрівання та формування етносу. Перший з них може бути названий покликом, коли людина відрікається від старого, усвідомивши вузькість рамок пізнання в існуючій науковій картині світу. Це вирішальний етап, коли руйнується старе світоглядне русло і вже стає видимим його новий обрій. Необхідність поширення світогляду на другому етапі стимулює пошук ключової форми, яка б могла сформувати відповідне поширене світосприйняття. На третій сходинці йде входження у відповідні стани усвідомлення через ті знайдені ключові форми, якими стають антропоморфні та зооморфні форми, ремісницькі вироби, пісні та одяг, малюнки та побудова домівок. Далі відбувається засвоєння законів, що панують в цілісності, відбувається розкриття істин, що панують у ній. На п’ятій сходинці набуте знання застосовується в житті, йде розбудова відповідної культури, в полі якої людина вже повсякчасно має дотик до істинного плину подій у довкіллі. Ще раз підкреслимо, що така можливість настає, коли організація життя людини спирається на відкриті причинні аспекти цілісного світу пануючі на внутрішньому плані. Тому така розбудована культура у всі часи носила назву культури духу, через свій внутрішній спосіб сприйняття істини.

З огляду на вище сказане духовна культура нарешті стає предметом наукового дослідження, виходячи з-під ярма тих спекуляцій, що панують на сьогодні в цій темі. Вона не висока і не низька, просто вона або є, або її не має.

Таким чином, виживання людини в стародавні часи в диких, несприятливих умовах, породило її потяг до особливого знання, що ґрунтувалося на утриманні на рівні тонкого кінестетичного відчуття перебігу подій у довкіллі. Саме це рятувало життя, відводило лихо, давало силу та наснагу у подоланні того шляху, що випадав людині по її долі. Таке знання оберігалося в кожній домівці, голова роду був його спадкоємним носієм. Першу народжену дитину віддавали на навчання до жреця, де вона проходила відповідну школу. Особи, що володіли тим знанням, в ті часи були вельми вшанованими, займаючи чільне місце у суспільстві, яке виживало в прагненні до пізнання тої правди і тих істин, що ходили світом. Бо тільки за таких умов спорідненості людини і довколишнього світу в її житті з’являлося майбутнє.

У пізніші часи, коли зросла чисельність населення і дика природа відступила у хащі та нетрі лісів, добробут у домівках з’явився вже через налагоджене виробництво на землі. Тепер вже інше стало головною умовою виживання. Розвиток виробництва призвів до створення соціуму, в межах якого вже проходило життя людини. Правила в ньому були зовсім інші, суспільство поділилося на бідних і багатих, які не бажали втрачати набутого рівня життя в будь-який спосіб. Правда в такому соціумі стала договірною і вже аж ніяк не відповідала природному розвитку та становленню людини. Настали часи скверни, мудрість була вигнана на периферію суспільства, в ній вже не вбачалося особливої потреби. Більше того, вона стала носієм “зла”, яке могло заподіяти великої шкоди суспільству, що вже жило за тою договірною правдою. Так минули тисячоліття людської історії, що були занурені у безкінечні війни та протистояння тих різних договірних “правд” та обраних за ними способів життя.

Нарешті могутній технологічний потенціал було створено, він забезпечив людину всім необхідним, ставши своєрідним “природним” харчовим промислом у суспільстві. Напруга соціальних протистоянь ослабла. Відновлення природи людиною і її взаємозв’язку з довколишнім знову стало на вимогу дня, бо з’явилася біда, за те забуття природи людина у технологічних змаганнях змушена була платити порушеннями на генетичному рівні, що ведуть до виродження самого людства. В цей же час природа вочевидь не стояла на місці, відбулися зміни в мікрофлорі та природному середовищі, екологія якого перестала відповідати будь-яким нормам, що призвело, на загал, до перевантаження імунної системи та значного скорочення віку життя людини. Серцево-судинні та онкозахворювання набули надзвичайно загрозливих розмірів. Тому ці два фактори – ослаблення соціального тиску та падіння потенціалу життєздатності – повернули погляд людства у бік езотеричного знання, бо саме в ньому зберігається стратегічний резерв виходу з цієї кризи, в якій вона опинилася.

На чому базується така впевненість?

У першу чергу надії покладаються на високий рівень інтелектуального потенціалу, завдяки якому стало можливим говорити про існування чогось неіснуючого з точки зору зовнішнього спостерігача, про відкриту можливість прямого контакту людини з природним середовищем на рівні його тонкої організації та можливості прямого впливу на хід подій у ньому. Все це стає доступними разом з підняттям рівня людського енергоресурсу, що з’являється з відповідною відстройкою психофізичного образу людини щодо рівня цілісності в просторово-часовому континуумі. Ця особливість пов’язаності людини з тонкою патерн-організуючою основою світу, відмічена Фрітьофом Капрою у його дослідженнях, стає головним базовим положенням кібернетики у її дослідженні фізики живого на сьогодні. В світлі вище згаданого надзвичайно великий науковий інтерес являє собою будь-яка етнічна культура як інструментарій набуття людиною цілісної поєднаності з патерн-умовами ареалу життя, досягнута протягом століть.

Архетипи таких культур ще існують, вони поруч з нами, саме в них треба шукати способи усунення тих негараздів, які постали перед людством на початку третього тисячоліття.

ВЕДИЧНА КУЛЬТУРА

Що таке ведизм? Якщо походження цього терміну вести від запису у Велесовій книзі де приведено головне кредо хлібороба слов’янина: ”Мусимо знати і відати обаполи тирла“, то ним може бути, наприклад, набутий досвід за життя та ті знання, що отримані у процесі різного навчання. Але ним може бути і професійний досвід у виконанні якихось складних технологічних операцій. Тоді відання стає внутрішнім досвідом, внутрішнім знанням будь якого майстра з тієї чи іншої справи. На цьому наше тлумачення відання як знання у нас і закінчується.

Але ведичне знання має ще і інше тлумачення у тих записах Відах, які дійшли до наших часів з огляду на індійський епос. Чому на протязі століть все те, що там приведено вперто відноситься до якогось особливого знання – відання?

Щоб це зрозуміти необхідно розкрити те сакральне, що стоїть за кожним міфом чи казкою. Перше, що тут можливо помітити, в них без винятку розкривається зовсім незвичний простір дії, де людина починає незвично діяти у якомусь казковому сюжеті. Яка схована мета цього дійства? Вочевидь здійняття людського духу через звільнення його з під обмежень суто фізичного буття. Як це відбувається, за рахунок чого? За рахунок входження у образ героя, якому весь той казковий простір та дія в ньому стають упокореними. Тобто відбувається входження у відповідний психофізичний образ. Навіщо? І тут починається дивина, бо ніяких задач перед героєм далі насправді не ставиться, існує лише напутня порада: “піди туди, не знамо куди, зроби те, не знамо що”.

Чому так? Мабуть через те, що у відповідному психофізичному образі набувається зовсім інше усвідомлення світу, яке ми сьогодні звемо поширеним сприйняттям світу за межею антропологічного бар’єра. І про те ми зовсім нічого не знаємо у звичному режимі світосприйняття. Бо тільки там постане задача і тільки там прийде відповідне рішення, стверджує сюжет будь якого міфу. Далі він вже не працює, істинне розкривається вже поза його межами. Саме через це годі у міфі шукати якихось потаємних знань, його задача ввести у відповідний образ, що скоріше відноситься до виконання якогось ритуального дійства за яким стоїть прохід у незвідане.

Тоді заклик, що лунає з сторінок Велесової книги: ”відати і знати обаполи тирла щоб жити з богами у єдиній правді“, – набуває зовсім іншого лунання. Він закликає до знання причинної правди світу, що лежить за межею антропного бар’єра, тієї самої платонівської печери в якій одвічно скніє людське усвідомлення на зовнішньому плані.

Від цього ведичне знання набуває зовсім іншої якості за яке орії у своєму Синопсисі, відомому як рукопис Войнича, говорять як про знання, що приходить на волі:

”Суть пові і тіше. Ви то на волі однині каже святу булу суть же. Вище пану каже сю вість бозію. Одну у степу ж вість несе Око бозіє. Вість нині ж втіше.“

А далі йде зовсім цікаве звернення до пануючої на сьогодні зовнішньої віри у щось або у когось:

”Де вище по волі те божиє по голу? Ви ту межу однині косе, світу не каже святе буле. Однині суть же вість не каже, одна пуста ж віра божая. Совість у межі, але вість у горі – вість бо зла“.

Орійський ведизм утримує у собі внутрішнє знання, яке приходить за межею антропологічного бар’єра, починаємо розуміти ми. Чому так? Бо саме там лежить причинна правда світу і життя у істині, яке і дає людині наснагу не життя.

                           Ведична культура супраментальної психології.

Сповіщення Чака Норіса у книзі “Таємна сила в середині нас” в дослідженнях супраментальної психології отримує своє негадане подовження. Почати можливо з вислову одного з апологетів Дзен буддизму Тайтаро Судзукі:

” Дзен є суттю мистецтва бачення природи свого власного буття, він показує шлях позбавлення від кайданів. Дозволяючи нам випити з джерела самого життя, він звільняє нас з під будь якого гніту, за яким ми, смертні істоти, зазвичай страждаємо у цьому світі “.

Майже те саме стверджував Олександр Мень та Григорій Сковорода, слідуючи за висловом Ісуса із Назарета:” Пізнайте істину і вона зробить вас вільними “.

Що за цим всім стоїть з точки зору супраментальної психології?

Існує жива, динамічна Цілісність на непроявленому, тонкому плані ноуменального за Вернадським світу. Те саме являє собою вічно плинуче Дао у Дзен буддизмі. Цілісність, що формується у першу мить хвильового збурення праматеріального середовища Метагалактики, являє собою тонко матеріальний світ, який стає законодавчою основою для процесів проявленого світу. В такому Всесвіті тонкий і речовинний плани існують в людині, формуючи два рівні її усвідомлення світу. Один зовнішній, занурення в подійний світ суть якого становить те, суто зовнішнє світосприйняття, що панує сьогодні у сучаснім природознавстві. Воно ілюзорне, бо торкається лише оболонки матеріальних об’єктів зовнішнього, аж ніяк не торкаючись внутрішньої, причинної їх організації. Друге усвідомлення походить від внутрішньої, тонкої організації людини на рівні її ментального плану. Це усвідомлення у доторку до тонких планів динамічного, цілісного світу несе у собі і ту причинну правду за якою організована сама Цілісність на рівні своєї внутрішньої організації.

Саме тому внутрішнє, ментальне чуття – бачення, що лежить у основі сприйняття світу людиною по за межею зовнішнього, несе у собі знання істинного, яке за висловом Олександра Меня та Григорія Сковороди виводить людину на волю. Ця воля, що існує на волі “по голому”, як за оріями, єднає супраментальний план людини з планом світової Цілісності, континуум енергій якої на внутрішньому плані стає їй приступним. Саме звідси і береться та сила про яку говорить Чак Норіс у своїй книзі. Вона осягається на внутрішнім, ментальнім плані і стає приступною людині з включеною, так званою третьою сигнальною системою світосприйняття. А оскільки ця сила є похідною системного узгодження різних горизонтів самої Цілісності, то вона є системно перетворюючою силою, існуючою в межах квантово розподіленого простору енергетичних горизонтів світу на тонкому плані.

Як вона діє в людині? Ця сила стає залежною від образної, ментальної миследіяльності людини зануреної в світ Цілісності, тобто людини з включеною третьою сигнальною системою світосприйняття. Бо тут вона по великому рахунку не думає, не оперує ілюзорними образами у просторі своєї пам’яті, як це відбувається назовні, а миследіє в тих образах у другій, зміненій увазі що до світу зовнішнього. Вона діє з свого внутрішнього супраментального плану не виходячи за межу самої Цілісності, через що знаходиться весь час в істині, про яку говорить Ісус із Назарета у тому цілком гностичнім вченні, яке приніс людству.

На рівні тонкої організації світу не має жорсткої фіксації часу та простору розподіленого в межах енергетичних горизонтів – світів, тому тут панує причинно – наслідковий детермінізм з якого і походить та причинна правда, яку вже знає, усвідомлює людина на своєму внутрішньому плані. Саме через це Григорій Сковорода у свій час і знайшов можливим зауважити:” Справжня людина і бог є одне“.

Чому? Бо така цілісна людина починає володіти системно перетворюючою силою, коли у своїм внутрішнім усвідомленні торкається тонкого, непроявленого ззовні цілісного аспекту світу зливаючись з ним у одне ціле. Тобто починає володіти божою силою.

Виходить так, що у своїй життєдіяльності людина може спиратися як на зовнішнє усвідомлення так і на цілком внутрішнє сприйняття довколишнього світу. У першому випадку її життя нагадує те, що записано у Святім письмі як про життя у юдолі скорботи і печалі, а у іншому її чекає світ, про який згадує Олесь Бердник у своїй “Альтернативній еволюції”: “Ця сила – радість єдності, це любов, втілене світло. І її носій – людина. Все було всім і джерело життя було єдиним. Наші предки сприймали природу як щось нероздільне з собою, своїми відчуттями, думками, діями, прагненнями. Не було і не могло бути відчуження зовнішнього від внутрішнього, все було єдиним в єдиному потоці буття“.

Тепер ми починаємо розуміти, що стоїть за висловом Емерсона, який у свій час зауважив:

”Людина – лише фасад храму, що ввібрав у себе всю мудрість і все добро світу. Те, що ми зазвичай називаємо людиною, тобто сутність, яка їсть, п’є, сіє хліб, рахує гроші, – це зовсім не людина. Людина – це дух, органом якого є фізичне тіло, і, говорячи про повагу до людини, ми поважаємо не тіло, а її дух, тому що, коли б він цілком проявився в діях людини, ми змушені були б тільки стати перед нею на коліна. “

Тому історія з дієвою силою духу людини так скоро не закінчується. Будь яке системне перетворення, що їй підкоряється несе у собі ще й нове еволюційне відтворення, змінену якість буття. Чому це стає можливим?

Виходячи з полону звуженого світосприйняття людина отримує у своє розпорядження всі приступні їй енергетичні горизонти – світи самої Цілісності, тому будь яке її запровадження, разом з її власною долею отримують поширений варіативний простір свого втілення. Доля людська втрачає свою проявлену однозначність, вона, за образним висловом відомого японського вченого, стає віником, тобто отримує множинний варіант свого втілення.

Саме це у своєму світобаченні усвідомили у свій час трипільці і поклали у центр своїх життєвих змагань пошук альтернативного шляху життя, вже полишеного всіляких негараздів, як це засвідчують їх давній ритуальний розпис та антропоморфна пластика. Культ бика тут саме і почався з того, що було побачено як ця тварина, ведучи череду до лугу на випас, змінює внутрішній простір в ній в ту площину, де вже не чекається ніяких негараздів. Подібне знання – відання, як правило золотого бика і було покладено у основу ведення життя нашими далекими пращурами. Що є тим золотим биком в самій людині?

Той самий супраментальний план, який взмозі змінювати подійне поле життя шляхом переводу його на інший енергетичний горизонт. Чудо цього дійства полягає в тому, що в цей час може змінюватись і саме людське втілення, що здійснює перехід на інший обрій свого буття. Позбавлення від хвороб та значне подовження активного життя лежить саме в цьому руслі. Зачаровані цим дійством слов’яни з Середнього Подніпров’я почали називати подібну людську вправність Дажбожою силою. Саму ж світову Цілісність вони називали Правою, тобто місцем де живе правда світу.

Саме в оволодінні цією системновпорядковюючою силою на супраментальнім рівні лежить той резерв, який взмозі усунути з людського життя ті негаразди, що були накопичені людством в продовж техногенної ери розвитку. Тому відомому висновку Антуана де Сент Екзюпері: ”Існує лише одна проблема, одна єдина в світі – повернути людству духовний зміст, духовні турботи“, – потрібно надавати якомога більшої уваги, бо саме в цьому руслі лежить подальша еволюція індоєвропейської культури сьогодні.

З новим 2016 – м, переломним роком мої поздоровлення читачам та шанувальникам української ведичної культури та історії.

В. Байда.