Сторінка Василя Чумаченка

Важливість поставленого дослідження можемо знайти у Олександра Клізовського у його книзі «Основи світорозуміння нової епохи». Клізовський у своєму творі прямо ставить головне питання: «Який зміст у короткотерміновому людському існуванні, кінцем якого повинна бути незворотна, невідхильна смерть? Звідки ми прийшли, куди йдемо, яка ціль існування людини на землі? В чому, в решті-решт, криється сама змістовність існування людини на землі? У своєму житті людина шукає кінцеву ціль свого буття, кінцевий зміст, який би обіймав і поглинав собою всі інші висуванні життям задачі і цілі».
І далі Клізовський констатує положення справ у дусі теософського підходу Блаватської: «Наявність питання про саму змістовність життя є показник недоліку духовного розвитку. Духовно розвинена людина ніяких теорій про змістовність життя не потребує, бо зміст життя їй ясний і зрозумілий. Через це всі теорії про змістовність життя повинні розвивати людину, повинні облагороджувати її, повинні підіймати її вгору, а не будити у ній її нижчу природу. Будь-яка теорія, яка цієї цілі досягає, є вірна теорія, а яка цієї цілі не досягає, є теорія невірна».
А далі йде вже те, що лежить в руслі поставленого нами питання з оглядом на приведену вище назву запропонованого дослідження: «Людина шукає такої змістовності свого життя, в якому кінцеве не поглиналося б безкінцевим, але оберталося на нього. Вона шукає безпреревності свого існування, особистої вічності і особистого безсмертя. Без особистої вічності вічність всього світу не має для людини ніякої ціни, бо розум людський, його внутрішнє самоусвідомлення не згідне миритися з фактом смерті, як повним припиненням свого буття. Цієї особистої вічності і безпреревності існування, без якої будь-яка змістовність життя стане безглуздістю, не дає ні наука ні філософія. Його повинна була б дати релігія, але вона теж його не дає». Неуспішна та нещаслива доля батьків від того калічить їх дітей, які від цього стають зовсім полишеними будь-якого свого світлого майбутнього,— доповнимо ми його.
Саме тут і виходить на сцену та наука, яку передбачав Імануіл Кант і яка сьогодні зветься супраментальною психологією. Поле діяльності якої встановлення зв’язку людини і цілісного аспекту світу, який ту людину і породжує. Починається тут все з живої етики життя, що стоїть за тим законом всередині, який орії відносили до божої совісті і який виникає під час адаптації людини до патерну умов ареалу проживання. Коли людина цьому універсальному, непроявленому початку слідує у своєму бутті, то її манера життя починає нагадувати приховану гру в шахи, такі тут існують рішення та проходи до впорядкування світу і своєї гідної постанови в ньому. Від чого подібне життя веде свій початок?
Світова цілісність живе і розвивається як одне ціле за законом гармонійного узгодження своїх обріїв-світів, які в науковій езотериці отримали назву енергетичних горизонтів. Взаємодіючи між собою, вони створюють мереживо можливих рішень та запроваджень дозволених світовою цілісністю на плані життя. Чому дозволених? Тому що слідування їм утримує життя людське в світлі істинного, через постійний контакт з континуумом енергій тієї самої цілісності. Звідси походить та правда життя, яку науковій езотериці звуть причинною правдою. Знання-бачення у духовному погляді, або когнітивний аналіз на рівні невербального сприйняття, тому і стають можливими на ментальному рівні, бо спираються на подібну тонку, невидиму павутину живої, дієвої етики у непроявленому за якою стоїть цілісний аспект світу.
Ці варіативні запровадження існуючі в цілісності і стають основою своєрідної шахової гри життя, в якій і пролягає шлях людської долі. Зрозумівши це Григорій Сковорода і проголосив своє сакральне: «Хочеш мати щастя — спробуй довіритися долі». Як увійти в ту природну шахову гру, як навчитись не хибити в ній?— виникає питання.
Перепусткою до неї, вочевидь, є людська справжність, адже саме вона надає необхідного дотику до цілісної основи світу. І де лише духовний погляд здатен розрізнити необхідне, резонуюче з прядивом життя рішення. «Тваринний світ живе весь час у цьому не виходячи за межу дозволеного»,— зауважить нам допитливий читач. Так, відповімо ми йому, тваринний світ існує в тонкій мережі життя, маючи тут свій шлях та свою долю. Але людина, маючи розум, здатна по своїй волі та наміру здійснювати переходи між горизонтами цілісності значно поширюючи спектр можливих рішень у ньому. Наближаючи тим гармонійну узгодженість проявленого світу до гармонійної цілісності пануючої в ноуменальному світі.
Досягнення людської справжності, це давня звичаєва традиція рахманської культури, в якій людина через особливе доброчестя у житті утримувала необхідний природний контакт, відмежовуючись від соціального закону та порядку полишеного того зв’язку.
Коли у наш вік евристична стеля інтелектуального мислення сягнула тієї висоти, з якої стало можливим актом наміру образного мислення здійснювати входження у прямий контакт з довкіллям на тонкому рівні, тоді стало можливим реалізувати закон людської справжності, відкритий у свій час давнім китайським філософом Джуан Дзи, який той закон сформулював так: «Коли природне і людське не перемагають одне одного на світ з’являється справжня людина».
Як це відбувається, може виникнути закономірне питання? З’явилася можливість через пластичність інтегрованого мислення, дотягувати абстрактний образ у просторі образної пам’яті до його резонуючого злиття з цілісним аспектом у непроявленому. Але існує необхідна умова, позиція спостерігача повинна бути винесена за межу антропологічного бар’єра. Тобто, необхідним стає канал внутрішнього світосприйняття дотичний до світової цілісності. Що це дає?
Надає спосіб життя записаний на одному з мальованих полотен козака Мамая: «Сидить козак в кобзу грає, що задума, все та має». Тут задум і людська воля стають спорідненими з живою етикою життя, тому стають єдиним нерозривним цілим. Щось подібне зазначає і даоська традиція Китаю, яка проголошує: «Будь мертвим, абсолютно мертвим (відлученим від зовнішнього) і роби що хочеш, все буде вірно». Що це, як не та сама давня рахманська традиція у нас в Україні?
Виходить всі шляхи ведуть до одного, того, що в релігійному каноні зветься ісіхазмою, або ж шляхом божественного єднання. В якому будь-яка гра у випадковість, як та сама гра у бісер Германа Гессе, або ж наше реальне життя, здатні проявити той закон безкінцевості про який згадується у книзі золотих правил Тибету так: «Ти не можеш йти по шляху, не ставши сам шляхом. Бажай тільки того, що в середині тебе. Шукай шлях все більше занурюючись в себе. Вслухуйся в пісню життя, бери у неї урок гармонії, щоб безкінцевість у кінці твого шляху відкрила тобі свої обійми».
І далі в цій Книзі Золотих Правил застережено: «Раніше ніж здійснити перший крок, навчись відрізняти істинне від похідного. Старайся більш за все відділяти знання ума від душевної мудрості, вчення ока від вчення серця».
В книзі Блаватської «Голос Безмовного», зрештою, можливо знайти цілу збірку правил по досягненні людської справжності, або ж стану архата з поверхні зовнішнього світосприйняття. Але коли людина заходить за антропологічну межу, сприймаючи все те з середини, всі ті правила просто стають пробудженою людською суттю, бо вона починає оперувати у своєму житті розумом спорідненим з самою цілісністю буття, вже опановуючи своїм супраментальним планом. Будь-які настанови тут стають зайвими, бо вже інше веде та спрямовує людське життя.