Сторінка Василя Чумаченка

Найбільш втаємниченою сторінкою людського буття є честь та джерело її витоку —совість. Не впустити честі свого роду — головне напуття для молоді в Україні з боку старших. Поряд з честю тут стоїть козацькая слава. «Все загине — слава ж не поляже»,— говорить Тарас. «Мертві сорому не імуть»,— вторить йому Святослав Хоробрий.

«Ще не вмерла козацька мати»,— вивів у свій час Богдан Хмельницький головне джерело лицарської звитяги.

«Честь дорожче за життя»,— запевняв Шіллер. «Честь для всіх одна, ми не вправі жити, коли загинула честь»,— констатував у свій час Лаберій. Що за цим насправді стоїть у людському житті?— виникає питання.

«Хто в честі, тому і честь»,— говорить лицарський кодекс. Тобто тут пролягає духоборча стезя становлення людської справжності, становлення людини як сутності світу. Виходить, що за честю стоїть сумління людини перед самою своєю схованою природою. І ця її природа народжується на духоборчій стезі де людина торкається вічного. Тому і затверджує наш великий кобзар: «Все загине — слава ж не поляже».

Виходить, честь в житті охороняє нашу людяність, нашу причетність до рангу людського, без якого справжньої людини не має, не існує.

«Тоді правило честі набуває в людському житті неабиякого значення»,— відгукнеться наш допитливий читач. З чого воно походить, на чому стоїть в людському світі?

«Цінність та гідність людини в її серці, в її волі, саме тут основа справжньої честі»,— такого висновку дійшов у свій час Мішель де Монтень. Що ж тоді являє собою справжня людська честь?

«Честь — це зовнішня совість, совість — це внутрішня честь»,— визначив у свій час Григорій Сковорода разом з Артуром Шопенгауером. Тобто ми тут знову ж таки торкаємося внутрішнього світу людини, її становлення в світі як його невід’ємної частки. Совість є проявом живої етики життя, того закону всередині про який згадував Геродот надаючи у своїх мандрах характеристику населенню Середнього Подніпров’я. Слідування тому закону цілого, який є витоком тієї невловимої, як на сьогодні, правди-істини, потребує прямого контакту з непроявленою стороною світу де панує законодавча основа, від якої проявлене стає нічим у порівнянні з непроявленим, яке стає головною річчу за висновком Сковороди. Сама філософія якого походила, мала висоту супраментального плану. Отже, утримання проходу та прямого контакту з невимовним веде до тих чеснот, які лежать у фундаменті справжньої людини. Від чого честь стає головним двигуном набуття людської справжності та відповідності своєму первинному образу. Навіщо? Щоб знати правду-істину і нею керуватись у житті. Як, у який спосіб це досягається?

Даоси говорять про справжність того образу, який мала людина до свого народження. Що тільки його прояв надає людині відповідної настройки з якої стає можливим означений контакт з невимовним. Отже, маємо прохід до цілісного плані світу, який відбувається через розкриття справжнього образу у самій людині. У який спосіб досягалася така глибина проникнення у непроявлене?— знову ж таки виникає питання.

Існувала на Січі досить дивна як на сьогодні, традиція побратимства, яку ми бачимо і на скіфській пекторалі, коли образ однієї людини майже зливався з образом іншої. Чесноти людини набували тут найбільшої висоти. Виходить поєднання образу у образі, веде до того розкриття проходу, де людина опановуючи законом совісті черпає і життєву силу та наснагу, генератором якої назовні стає честь. Як на диво, таке ж поєднання у злитті двох образів знаходимоі на давніх фресках Софії Київської та ще в кельтів дві бичачі голови на їх пекторалі невідривно дивляться одна одній у очі. Як це стає можливим? «Честь для всіх одна»,— визначив у свій час Лаберій. Суще стоїть за всим запевняють орії у рукописі Войнича.

На внутрішньому плані виходить панує одна релігія і це релігія честі. І вона для всіх одна. Нашому здивуванню не має меж. Те, що у наш техногенний вік має таку малу вартість є головним у становленні людської справжності на цьому світі. Що відбувається коли образ входить, накладується на образ? Відкривається безкінцевість, як шлях до вічного, в якому і існує дотик до непроявленого через руйнацію зовнішнього образу. І саме в цьому полягає людська звитяга та слава, як сутності світового рівня. «Все гине — слава ж не поляже»,— згадаємо ще раз нашого Тараса.

Що відбувається коли людина стає відлученою від цього? Тяжкий гріх яничарства та ренегатства стоїть за цим. Людина стає вовком сіромахою, виступаючи проти самої людяності та братства людського. Чому? У неї перестає діяти закон живої етики життя, вона стає полишеною в цьому світі на саму себе. Цілі нації, що відійшли від того головного закону життя у техногенну еру стають на стезю свого гріхопадіння та ренегатства насамперед перед самою людиною, як сутності світового рівня та зрештою і перед всим людством. Ця хвороба людського суспільства лежить у сутінках людського світоусвідомлення, коли технічна, споживча сторона бере верх у його житті. За прикладом далеко ходити не треба, будь-яка перетримана у часі імперія має ту хворобу. Дуже яскраво її описав у своїй творчості Достоєвський та Микола Гоголь. Саме відсутність проникнення у позаантропне буття через відсутність адаптації до патерну умов ареалу проживання, не дозволяє тут людині опертися на закон всередині і відповідати у своєму житті самій динаміці змінного світу. Людина тут належить поверхні, їй нікуди відступити перед поступом нових впорядковуючих змін цілісного світу. І вона створює свій світ, своє озеро в озері, свій ліс у лісі, свій надуманий правопорядок в оточуючому довкіллі. І виступає з тим проти цілісного світу, перетинаючи у ньому волю божу у його гармонійному впорядкуванні.

Корупція починає роз’їдати країну там, де зрощене яничаринство живе не на своїй землі, не у своїй країні, не серед свого народу. Переймаючись пустопорожнім життям таких собі «небожителей», мешкаючи, як правило, на останніх поверхах висоток та хмарочосів або у закритих містечках. Десять заповідей Святого Письма тут давно забуто. Тому, мабуть, і знайшов можливим Антуан де Сент Екзюпері скласти свій відомий діагноз з цього приводу: «Існує одна проблема, одна єдина в світі — повернути людству духовний зміст, духовні турботи»,— констатував він.

Як стає зрозумілим, тема людської справжності турбувала людство від давніх часів. Ці пошуки відзначалися не лише у самій методології переходу, яку можливо відслідкувати у приведених вище подвійних образах людського побратимства. Сам образ людської справжності, дотичний до цілісного аспекту світу, був головним об’єктом пошуків. Бо він ставав засобом портального переходу до іншого людського виміру у цілісному світі. «Справжня людина і бог є одне»,— проголосив у свій час своє сакральне Григорій Сковорода. Саме в цьому полягає головна таємниця відомої картини Леонардо да Вінчі — портрета Мони Лізи. Сама ця картина є портальним переходом до іншого плану світу, який і зобразив Леонардо на заднім плані, над чим працював довгих вісім років. На цьому полотні ми маємо спробу змалювати дуже велику таємницю, таємницю образу людської справжності. І це художнику цілком вдалося. Саме з цього полотна нам загадково посміхається образ жінки, який Сковорода цілком справедливо відносив до образу боголюдини.

Тому мабуть правило честі у людському житті це змагання за свою справжність, за шлях правди на якому і постає справжня велич людини, як частки цілісного світу.