Сторінка Василя Чумаченка

Радість буття рветься

у Отчий Дім.

(Ніцше)

Частина перша.

Супраментальна психологія це психологія становлення внутрішнього плану людини та її взаємодії з оточуючим світом. З точки зору суфіїв вона спирається на досвід істинної традиції, з якої ведуть своє походження всі релігійні конфесії світу. Про їх єдність та походження з одного джерела говорить і Анні Безант у своїй книзі “Єдність релігій світу”. Цей внутрішній або ж серединний шлях, шлях істинної традиції, як за суфіями та Григорієм Сковородою (бери вершину – отримаєш середину), спирається на причинну організацію поєднаного у Одне світу. Ця поєднаність формує і відповідний психотип цілісної людини, яку всі великі мислителі світу зовуть справжньою. Саме вона, у своєму дотику до Єдиного, може володіти божою, системо перетворюючою  силою. Підгледівши яку Сковорода і засвідчив у свій час:”Справжня людина і бог є одне“.

Оборона своєї землі малою силою від зазіхань з боку войовничих  азійських просторів, потребувала розкриття та заглиблення у світ внутрішнього духовного простору. Саме це давало ту незбагненну силу духу, яка тримала на відстані будь яке людське розбишацтво. Такий досвід розкриття внутрішнього плану існував на Русі ще з давніх часів у вигляді  антропоморфної пластики людського тіла. Згадаймо антропоморфні скульптури Перуна, Велеса, Мокоші, Дани та інших так званих божеств. Які дозволяли людині володіти тією дивною, все перетворюючою силою. Та сама пластика проглядає і у відомих  скіфських та половецьких кам’яних істуканах, “кам’яних бабах“. Зменшення, тамування однієї частини тіла та гротескне збільшення другої, лежало у основі цієї практики виведення назовні сили внутрішнього, супраментального  плану людини.

Щоб нею володіти потрібно було зайти на той внутрішній простір, опанувати його. Така практика опанування так званого нагвального простору, як за Карлосом Кастанедою, якщо не відходити далеко від антропоморфної форми, проглядає у Стоунхенджі , кільцевому кам’яному святищі на землі Англії.

Тут, встановлені по колу кам’яні брили, вочевидь є стилізацією самого людського тулуба. Зосередження уваги  на такій антропоморфній формі з центру святища, у поєднанні зовнішнього та внутрішнього і розкривало згадуваний вище темний, нагвальний  простір. Це був план первинного причинного формування зовнішнього світу,  в якому будь яка людська особистість ставала “рівною всім і кожному окремо але по духу їй не було рівного на землі“, як за старим характерницьким заповітом. Саме це проходження на внутрішній простір і єднало козацьку спільноту у одне ціле, якому назовні не було противаги. Саме з цього розкритого внутрішнього простору, простору розкритого духу Етер і постає твердість та незламність духу кожного українця, це його головна визитівка.

Тому на Січ міг прийти будь хто, будь якої національності, у цьому, вже  характерницькому котлі і відбувалося формування людської справжності, де всі  ставали єдиним цілим. Саме на цьому і сформувалася та постала українська нація, як перш за все козацька, характерницька нація, яка далеко випередила в цьому інші національні утворення.  Саме це є провідною темою у творчості Олеся Бердника, що стоїть на витоці відновлення тієї традиції в Україні.

Сьогодні, завдячуючи розвитку евристичної стелі абстрактного мислення,  означений перехід починається з усвідомлення подвійної природи людини, кроки та рішення якої у житті назовні продукуються на внутрішнім, причиннім плані.

Постанова такого бачення, знімає скляну непорушну відстройку що до зовнішнього у фізиці людського тіла. Через що постає можливість поєднання внутрішнього та зовнішнього планів у одне ціле на волі, в нестаціонарному просторі – часі слабкої метрики. Точно як за давньою характерницькою традицією:”в цьому світі потрібно бути “, тобто існувати насправді в тому світі, що є, що існує тут і зараз. Навіщо?

Щоб знати його причинну правду з усвідомлення якої до людини приходить сила та справжнє життя на волі. Бо світ збудовано на правді якою є сам, стверджували характерники  Січі.

Що для цього потрібно сьогодні? Згадати про закон живої етики, про  “закон всередині“, відмічений у населення Середнього Подніпров’я ще грецьким дослідником Геродотом. З якого постали лицарські традиції формування характерництва на Січі та зрештою усвідомити той “Отчий закон” на якому тут стояло звичаєве  Січове право. Братство характерників  якої, за Олесем Бердником, є тим казаном з  якого врешті і постала українська нація.

Отчий закон, це те, що є внутрішнім усвідомленням живої етики і тому його не можливо якось  виписати назовні, скаже нам будь хто з вченої читацької аудиторії.

Але ми спробуємо, залучивши для цього науковий аналіз. Адже про нього говорили і говорять всі великі адепти світу починаючи з Ісуса із Назарета, провідної фігури у християнському світі. Вчення якого продовжило звичаєву відичну культуру становлення людської справжності на Русі, через що його від початку гностичне вчення і було прийнято  у вигляді двоєвірного синкретизму. Ось те сакральне, що він озвучив у свої проповідях.

“Я прийшов не порушити Закон, а виконати Закон. Я прийшов прибавити до Закону Отчого волю Сина, відновити викривлений закон причинності, в ущербному законі смерті – Отчий Закон життя”, – засвідчив він у свій час.

Як, у який спосіб постає питання?  Маємо на те його відповідь:”Як що Син божий (цілісна людини, що є у кожному) звільнить вас, то істинно будете вільними. Віруючий в Сина має життя вічне“,- проголосив він.

Виходить Отчий Закон потрібно шукати на шляхах сходження до тієї людської справжності. Що ми маємо з цього приводу у світовій езотеричній практиці?

Ось що говориться у “Книзі Золотих Правил” Тибету записаної Блаватською: “Бажай тільки того, що народжується в середині тебе. Шукай шлях все більш занурюючись в себе. Живи ні в сучасному, ні в майбутньому,  живи тільки у вічності“.  І далі в тій же книзі  знаходимо сакральне:” Ти не можеш йти по шляху, не ставши сам шляхом“, тобто людиною волі яка існує на волі, як за оріями у нашій давній традиції.

На тому серединному шляху життя будьте Перехожими, радить Ісус із Назарета.

Зустрічай схід і проводжай захід Сонця, бо інакше життя втрачає свій зміст, – закликає давня рахманська практика. Тобто, живи в природі і з природою нероздільно. Чому? Бо саме там, на рівні живої етики з  таємних кордонів тчуться килими людської долі, запевняє Олена Реріх.

В пошуку людської справжності даоси проголошують:” “Ти не цей, ти той. Кожна людина має своє обличчя до народження. Справжня людина – це людина без титулу “, – запевняють вони. Тобто внутрішнє Я в людині окреслено її ментальним образом існуючим на тонкому, непроявленому плані. І саме той образ насправді веде шлях людського життя у причинному полі Цілісності.

На цьому шляху знання, усвідомлення та дія повинні бути поєднаними у одне, стверджує  Григорій Сковорода. Тобто, щастя у житті це уособлення себе у своєрідній Нірвана Кальпа Самадхі того буття, яке і є нею на Волі у непроявленім, як за Східним вченням.

Частина друга.

                   Отчий Закон або ж Орова Криниця

                             у відичній культурі русів

У вище згаданому  і проглядає той Отчий Закон, який ми  бажаємо нарешті усвідомити, шановний читачу. Життя людське, як це слідує з вище приведеного, у своїй справжності стає слідуванням причинній правді того закону. Подібне слідування в житті нам знайоме, ми слідуємо тій причинній   правді всередині на рівні чуття, коли діємо назовні, ходимо по землі , плаваємо у воді, керуємо будь яким апаратом  на землі, чі у повітрі. Коли ж відходимо від того внутрішньо усвідомленого закону рівноваги з зовнішнім, ми цю здатність своєї успішної діяльності губимо. Те саме з причинною правдою світової Цілісності, з якою ми або взаємодіємо у своєму усвідомленні, маючи від того силу та вправність у подоланні шляху свого життя або не взаємодіємо, будучи відлученими від того. Це знання і цей закон виникають у прямому, кінестетичному контакті, що відбувається під час входження на внутрішній, цілісний план. Адже саме там існує необхідна нам причинна правда живої етики у дотичності до якої і тчуться килими людської долі, як за Оленою Реріх.

Тому розкриття простору духу Етер і стає головним у настановах на праведне життя у Отчому Законі. Подібні настанови, як канони станів справжньої людини, можемо знайти у давньому орійському манускрипті, відомому сьогодні як рукопис Войнича.

У рукописі Войнича на кожній сторінці існує записане сповіщення від гностичного провидця  орійського відичного правовір’я або ж православ’я. Православ’я – як похідний термін, вочевидь веде своє походження від прославлення Прави, тобто тієї самої Цілісності про яку згадував ще Аристотель. У всих цих сповіщення, або ж свідченнях орійських гностиків, присутній шлях істинної традиції як за суфіями та виписані концептуальні положення виходу з тієї життєвої скрути, в яку людина потрапила через хозарське відступнічество у сліпій вірі. Де Око Боже стало посередником між людиною та Небом.

Ось що лежить у самій основі того орійського спадку, який ми маємо від давніх часів у перекладі письменниці Вікторії Галєх в українській абетці, як за ключем Джона Стойка.

 «Потіша воля одна у межі».

«По волі каже суть віри».

«Вість гола — се вість волі».

 «Суть в степу свята на волі ж».

«Воля та на волі, вість волі пана, де гола віра».

«У Ора була одна віра — се суть божая».

Те саме знаходимо в іншого провидця:

«У Ока божия (справжнього) одна віра ж гола».

«По путі Ока божия — Око голе каже святу волю».

«Суть нашу однині коща покаже. Одне тіше — совість одна на віки».

«Вість не коса пану каже — світ горя (у людському відступничестві) попусту несе зло».

«Одне ж — Одне каже і потіша. По віку ж у степу каже, де пан віду понесе».

«Суть не коса по степу ж».

Орії мали єдиний світогляд і єдину культуру спілкування з Цілим за межею антропологічного бар’єра — по «голому». Їх провидчі настанови, що вже вочевидь відносяться і до нас, можемо знайти у таких записах:

«Однині суть понови і Око бозі (пуста віра у хозар) паде».

«Се Одне у межі віри, сю суть нині ж понове коща».

«Пану Око голе волю несе».

 «Воля вела волю пана ж. Совість повела по віді віру ж».

«Совість упова по віку, де упова пові Одне ж, пада віра і жиє».

Як бачимо, ніякого кодування в рукописі Войнича не існує, просто це  “вища школа” для того рівня свідомості, що панує сьогодні. Тут необхідна відповідна освіта у езотеричній культурі та знання її законів і більше нічого. Щоб цей рукопис вільно читати мабуть ще потрібно бути українцем, бо це дуже старе але наше українське письмо. Подібні записи орійських гностиків можливо знайти на Близькому Сході у так званих “арамейських записах” у мові русів. В тій же абетці старого українського письма можливо прочитати записи етрусків на кам’яних пам’ятках їх пори, як це засвідчив у своїй книзі Олександр Олійник.

З тих свідоцтв орійських гностиків, записаних у прямому доторку до причинної правди розкритого простору другого Неба і беруть свій початок канони станів. Всього їх можливо виділити десять, з яких необхідний перехід до нового, поширеного світогляду вочевидь забезпечують перших п’ять.

Перше правило або ж канон справжньої віри у істинній традиції  за оріями лунає так:

1.Віра по вірі ж. Віта божиє по волі і по вірі ж.

На другому рівні стоїть канон волі:

2. Воля на волі. Маєш волю, живеш своїм життям.

Третій канон проголошує необхідну міру у тому    проходженні на внутрішній план:

3. Помалу свою власну мету носи. Май міру по волі і         по вірі.

Четверта настанова несе у собі закон межі.

4. Суть межі Ока божого по вірі.Тому у віру вірува.

До дії п’ятого закону можемо віднести канон совісті:

5. Совість несе по вісті  те божиє, совість віри упова      і жиє.

На шостому місті постає  усвідомлення мети:

6. Вість по волі мету пише.

Сьомий канон це сполучення з Єдиним Одним:

7. Путі боре Одне ж, вище пише Ока віру.

Восьмим законом є закон пізнання сущого:

8. Святе божиє у суті ж. По віку Око каже суть кощі (душі).

У дев’ятому каноні розкривається природа життя справжньої людини:

9. Вища то межа, де ви зажиє.

У десятому законі проголошується стан досягнутої святості.

10. Де мета по вірі, свято ви зажиє. Ока суть ви божая. Ока ви буле святе ж.

Відповідно до наведених вище настанов – заповітів можемо сформулювати і назви канонів:

1. Канон віри                   «віра по вірі ж»
2. Канон волі                     “воля на волі велика ж”
3. Канон межі                  «межа по волі і по вірі»
4. Канон міри                 « май міру по волі і по вірі»
5. Канон совісті               «совість пише і каже»
6. Канон мети                  «мета божая вища ж»
7. Канон ведення            «вище пише Ока віру»
8. Канон пізнання сущого «святе божиє у суті ж»
9. Канон життя у вищому «вища та межа, де ви             зажиє»
10. Канон святості    «Свято ви зажиє, Ока ви суть                 божая».

Чому саме канони або ж закони, а не щось інше? Тут ми, вочевидь, торкаємося законотворчого аспекту світу, де слово й діло не розходяться між собою і все носить від того законоутворюючий характер.

Природно постає питання, а що відбувається коли того проходження до правди неба у істинній традиції, як за оріями та суфіями, вже не існує?

Коли таємний закон, що керує всякою живою твариною, як за Сковородою, губиться?

Тоді і виникають відомі Десять заповідей, закони Хамурапі у Вавілоні, закони Ману в Індії і багато інших писаних  законів, що скеровують людське життя.  Але всих аспектів його вони принципово охопити не в силах. І тоді відбувається те, що ми маємо сьогодні. Де людина полишена своєї початкової величі та щасливої долі на цім світі. І ми починаємо розуміти Ісуса із Галілеї: “Така велич скніє у такій убогості “, –  зауважив він.

Знаємо тепер чому.

“А яке відношення всі ці згадані вище канони мають  до Січового права, що панувало на Січі?” – може виникнути питання у нашій читацькій аудиторії.

Справа в тому, що означені канони перехідні. Вони є сходинками, які ведуть до відповідного розкритого стану людської свідомості. Коли ж те настає і людина, за образним висловом  Сходу, входить в потік становлячись Архатом, потреба в них зникає. Так само, як зникає потреба у сходах Іакова у християнстві та у Велесових колах у рідновірстві, коли людина вже опановує  сутнісний план свого життя на волі.

На Січі той внутрішній, нагвальний простір розкривався під Покровам Богородиці, що бере своє походження від образу давньої Праматері Світу, головного мотиву на вишиванках в Україні від давніх часів. Саме тому і стояв на Січі храм Богородиці і ніякий інший.

“Все це має своє походження від слов’янської Нави – Великої Ночі, що породжує все і яка забирає все до себе у кінці  життя”, – зауважить нам знаючий  читач і це буде близьким до правди. Мабуть тому Січове право, не зважаючи на свою суворість і мало честь великую, як за свідченням Яворницького.

Хтось скаже, що сучасна суспільна людина дуже далеко відстоїть від того всього. Але практика показує, що як тільки означений вектор сходження береться за головну парадигму, в людському житті  починають зникати негаразди. Мабуть тому, що вітрила судна, капітан якого не знав раніш порту свого призначення, нарешті починає надимати супутній вітер. Як що брати до уваги відоме зауваження Луція Сенеки.

Щасти Вам.

В. Чумаченко.

“Бери вершину і матимеш середину”.

 ( Григорій Сковорода)

Серединний шлях відкривається коли опановується світ позаантропного буття де людина стає повною і цілісною, вже володіючи поширеним сприйняттям світу. Наукова езотерика говорить, що подібне відбувається разом з включенням третьої сигнальної системи та припиненням внутрішнього діалогу між людиною та зовнішнім світом, на який спирається апріорне, суб’єктивне мислення. А до того:” Не усі ви є“, – говорять орії в рукописі Войнича. На тому переході у позаантропне буття на ментальному плані  дві натури за Сковородою, або ж природне і людське за китайським філософом Чжуан Цзи, зливається воєдино, виводячи у світ справжню, цілісну людину. Чим вона відрізняється від лише зовнішньо орієнтованої особистості?

Підсвідоме ведення у  житті пересічної людини стає усвідомленою реальністю її буття. Підсвідомий світ, це світ тонких взаємодій, що існує в слабкій метриці цілісного світу і спирається на його причинну пов’язаність. Миследіяльність , за межею позаантропного буття на плані цілісності, стає спорідненою діяльністю. Через що континуальна енергія горизонтів цілісного світу стає доступною людині у її реальнім житті. Яке від того стає слідуванням  тій істині буття, яка панує у еволюційнім розвитку цілісного світу, до еволюції якого вона стає причетною вже і на свідомому рівні.  За переконанням Сковороди людина в цей час знаходить бога у собі, через ту силу впливу на довколишнє, яку вона стає здатною продукувати, ставши частиною цілісного світу у своїх поведінкових налаштуваннях назовні. Її сродна, причетна до енергії цілісного світу миследіяльність, стає засобом її життя. “Сидить козак в кобзу грає, що задума – все те має“, – знаходимо на одній із картин козака Мамая відоме народне повір’я щодо цього.

Для сучасної людини, орієнтованої виключно на зовнішнє світосприйняття, все те здається дивом. І дійсно, речовинний світ в якому вона живе не має всього  того, що охоплює світ живого на тонкому, непроявленому плані. Жива матерія тим і відрізняється від речовинної, що має свій енергетичний витік з зовсім іншого зрізу довколишнього світу. Цей внутрішній світ першопричинний і організований у одне цілісне запровадження у нестаціонарнім просторі часі слабкої метрики тонкого плану Всесвіту. Він є організованим цілим у детерміново пов’язанім просторі часі.  Всі великі філософи та вчені у своїх пошуках головної змістовності оточуючої реальності  доходили до цього.

“Тільки ціле має зміст“, – говорить Гегель, вслід за Миколою Кузанцем, кардиналом римо – католицької церкви, філософія якого стоїть за великою епохою Відродження.

У третім повороті колеса Дхарми у Варджаямі в буддизмі констатується:”Досягнення досконалості та повноти поєднання двох протилежностей, що відкривають шлях до усвідомлення світової цілісності у самій людині”.

“Щоб зробити сродну миследіяльність можливою, багато чого потрібно зрозуміти через її поєднаність з Єдиним”, – говорить Платон. Чому це так важливо, виникає питання?

“Поєднання енергії цілого Одного з людською миследіяльністю веде до сродної праці за якою стоїть успіх у житті”, – зазначає наш великий філософ Григорій Сковорода.

Знову ж таки постає питання – чому? Мабуть тому, що зникає морока багатовекторності життя на зовнішньому плані, де постійно існує питання – бути чі не бути. Натомість приходить життя, яке стає слідуванням тій впорядковуючій божій силі, що розлита в довкіллі.

Так постає людська справжність та повнота. “Справжня людина і бог тотожні є”, – проголошує Сковорода, вгледівши цю впорядковуючу силу цілісної людини. Те саме говорить і Чжуан Дзи стверджуючи, що “коли природне і людське не перемагають одне одного на світ з’являється справжня людина”. Таку особистість великий китайський філософ називає перед народженою. За Рамзаєм у даосів це людина без титулу, тобто це не ремісник, не землероб, не купець, не володар, а сама людина по самій своїй природі.

“Потрібно щоб живий дух людини і природи злився воєдино, став нероздільним“, – розкриває сторінку втаємниченого життя людини Олесь Бердник. “Як це взагалі може бути?”, – запитає тут будь хто.

Прохід до того єднання йде через адаптацію до патерну умов ареалу проживання, – стверджує у своїй фізиці живого Фрітьоф Капра. “В своїй хаті своя правда, своя сила і воля“, – те саме засвідчує наш великий кобзар Тарас Шевченко.

“Як це практично здійснюється?”, – виникає питання. “Пізнайте істину і вона зробить вас вільними“, – говорить Григорій Сковорода вслід за Ісусом із Назарета, якого він вважав: “Справжньою людиною у істинній плоті“.  

“Воля на волі, а ви що ж?. Пусто ви живете і пуста ваша совість божа, не те несе, що є у світі і пита нас“, – знаходимо у оріїв в рукописі Войнича. Все це стає можливим на шляху життя в якому людина повинна до самої себе дорівнятись, – знаходить ту необхідну формулу людського становлення Леся Українка.

Виходить, що осягнення своєї справжності є звичаєвим для української культури. Звідки походить та звичаєвість, виникає питання?

“Маємо відати і знати обаполи тирла“, – говорять наші пращури зі сторінок Велесової книги. Те відання слідує через канал божої совісті, який розкривається в людині на волі, – стверджують орії у своєму рукописі.  Хто такі орії?

Вони від землероба Каїна, який чомусь вбив Авеля. Навіщо так узаконено, ще й у релігійному каноні?  Щоб принизити землеробську культуру і наперед вивести азійську добувну артіль, сталкінг якої у довколишнім більше підходив для узурпуючих владу правлячих кіл давнього світу. Бо правда оріїв землеробів було тим, що “по можній кості б’є“, – за свідченням того ж рукопису оріїв.

Ера економічного, добувного віку, що від цього почалася, винищила всі духовні надбання людства, породивши жахи людського цинізму у егоцентричних спрямуваннях тотожних тваринному світу. Саме про цю велику біду людства у техногенну еру так званого “залізного віку” і говорить Антуан де Сент Екзюпері у своєму відомому пророчому свідченні:”Існує одна проблема, одна єдина в світі – повернути людству духовний зміст, духовні турботи “, зауважує він.

Серединний шлях це шлях цілісної людини, який йде у своєрідній біфуркаційній зоні між речовинним та тонким планами світу. Це і є та висота, яка є справжнім шляхом у людському житті. “Бери вершину і станеш посередині“, – розкриває сакральне у серединному шляху  Григорій Сковорода. Чому?

Бо по самій своїй природі людина в середині себе має той причинний божий світ, як за свідченням великого адепта світу Ісуса із Назарета, що у свій час пророче зауважив:”Царство боже в середині вас”. Тобто звів пантеїзм, – бог у оточуючому довкіллі та в самій людині, на вершину філософської думки. В чому пішов проти храмових релігій. За що і отримав Голгофу. Його розп’яли на хресті, плюнувши на людську справжність та і на сам хрест, на якому ту справжню людину  було розп’ято.

В чому полягає головна важливість серединного шляху?

Адаптація до патерну умов ареалу життя надає ментального, знакового налаштування, з якого постає резонуючий зі світовою цілісністю образ, через який і здійснюється контакт людини на внутрішнім плані з причинним полем енергій. В цій відстройці і стає можливою резонуюча взаємодія людського енергокомплексу через відповідні енергетичні ланцюги з зірками, планетами та стихіями, як за Перепиліціним у його “Філософському камені”. У дослідженнях Перепиліцина кожні дві години на добу, організм людини у відповідних циклах життєзабезпечення, бере енергію світової цілісності  через зміну добової активності систем своїх внутрішніх органів  З цього і постає та жива етика, якій слідує не тільки організм людини, а і весь тваринний та рослинний світ довкола  неї.  Саме про цей “закон всередині” говорить Ісус із Назарета, що йде від “отця“ і який він прийшов затвердити. Без якого, навіть виноградна лоза не дасть сподіваних плодів і буде викорчувана, знаходимо його свідчення у Євангелії від Фоми з цього приводу.

Кожен природний етнос теж несе у собі той закон всередині. Саме його запримітив Геродот у населення Середнього Подніпров’я коли відвідував наші землі. Від того закону всередині та резонуючого ментального образу, що стоїть за ним і постає ментальність будь якого народу. Саме звідси народжується англієць,француз, німець, китаєць, японець та багато інших титульних етносів. Там ви не знайдете наполовину француза, наполовину німця чи наполовину англійця. Чому? Певно тому, що в природі існує тільки цілісне одне, що зветься справжньою людиною, яка і стоїть у основі зазначених націй. Від того вони і тривкі в часі і не підлягають зміні у самих бурхливих хвилях так званого цивілізованого суспільства.

Все, що має відміну від цього у глобалістичних тенденціях техногенної ери, являє собою так звані технічні або ж політичні нації. Які купно утримуються лише на вигоду існуючого дня, переслідуючи насамперед економічні чинники. Для чого створюються високі договірні відносини, своєрідний високий договорняк, утворений на вигоду дня. Все це, якщо не підперто жорсткою вертикаллю влади або великими грошима,  швидко розпадається. Бо у  основі технічних націй лежить картельний договір підпертий ззовні відповідним ідейним завантаженням та релігійним шумовим фоном по відповідній обробці населення.

Виходить що там, де немає титульного етносу, немає і нації, а від того і справжньої держави, що клопочеться про своє населення у першу чергу. А що є?  Є узурпуючий владу клановий розподіл багатства, яке виробляє суспільство, в якому справжній людині немає місця.

Відлучення від причинної правди світу полишає людину духовної сили та міці у протистоянні життєвим негараздам. Звідси і виникає безліч хвороб, що атакують техногенне суспільство. Тут панує те, що можливим було б назвати парадоксом Ганемана, коли на думку родоначальника гомеопатії нестача духовної сили веде до невірних думок, з яких постають невірні рішення та фальшиві справи у житті. Від цього саме людське життя стає пустопорожньою справою, яскраво описаній у Святім письмі:

“Тай що людина має за свій короткий вік на землі? Бо всі її дні – муки, а смуток – робота її, тож марнота все це … Багато є речей, що ту марноту примножують, але яка користь від них для людини?  Бо хто знає, що добре людині в житті за небагатьох днів марного життя її ? ”

Промовисто, чі не так?

Що потрібно робити? Відроджувати спрямовані на становлення справжньої, цілісної людини орійські вірування. В основі яких споконвічно стояло і стоїть дотичне до цілісного світу орійське ведичне правовір’я або ж православ’я. Ця внутрішня  релігія знання однакова для всього людства, не зважаючи на расові, національні та релігійні розбіжності назовні. Бо світова цілісність на всих одна, як і природна жива етика, що походить від неї.

Щасти Вам.

Де ви руси ж? Путі боре віра ж

та бозя Ор по суті божій.

Совість пише святу віру булу.

«Рукопис Войнича»

Перед тим, як зануритися до глибин філософії починаючи з Платона та Аристотеля, потрібно, мабуть, з’ясувати поняття межі в орійському світогляді. Бо саме з цього концептуального поняття набуває конструктивності перегляд філософських узагальнень, який захистить нас від того, що в науковій езотериці відоме як проблеми розуму.

Коротко межу можна охарактеризувати як «межа степу», тобто людського плану життя та людського сприйняття дійсності. Це край Ойкумени, за яким панує вже потойбічне, недосяжне чисто зовнішньому сприйняттю дійсності. На сьогодні ця межа окреслена існуючим способом усвідомлення через відповідні органи зовнішнього сприйняття і називається антропологічним бар’єром.

За релігійними канонами вважається, що по цей бік межі — раб божий, за межею панує божественне. Звідки те знання про божественне не вказується, або йде посилання на одкровення окремих людей, що ту межу здолали та досягли того святого стану. Мета життя у межах канонізованої віри — спасіння через служіння та праведну поведінку. Земне життя вважається тут юдоллю печалі та скорботи через гріхоотступіння людське (бо потрібно ж хоч якось пояснити існуючу злиденність життя у цій «малій» межі).

«Віта горе одну межу, одне не те небо лише»,— засвідчують з цього приводу орії.

Межа у орійстві пов’язана з «метою божою», що через «муку божу» веде до зростання людського духу, який «по голому» на волі отримує «нову межу» де «Світ нове каже і віта нашу святу нову кощу». Нова коща і є новим станом душі, що усвідомлює свій стан на волі, тобто йдеться про феномен становлення справжньої людини, що осягається тут як мета божа через святу муку: «Свята мука ж віта межу, суть муки ви то несе. Святу межу Око голе боре, суть гола ж свята була. По вірі (новій) Одне понесе суть межі».

Чому сьогодні все не так, не по орійському «булому»?

«Се ви путі не відаючи повели віру, Око (ваше божиє) бореться із (справжньою) вірою і ви боретеся», — зазначають орії.

Яка філософія знання оріїв стоїть за вищезгаданим?

«Око буле одне. Се Око вело ж Суста голу по віку волю. В путі несе світу межу. Се ви божиє його Ори голі. Понесуть же путі буле горе у волю. Вість була повела. Упова та межа, мету булу (знову) пише.»

Отже, «по голому» на волі людина володіє знанням, тобто має те одкровення, яке доступне сьогодні лише окремим, святим людям. Наука ж сьогодні оперує образами та поняттями народженими у малій межі, по цей бік антропологічного бар’єра.  Через що має справу з ілюзорним світом образів та понять, що поєднуються у логічний порядок лише у нашому законотворенні.

Яка відмінність у цих двох підходах до пояснення світу?

В першому випадку існує «передзнання», яке набуває свого виразу у образах та поняттях. Воно ними не обмежується, а тільки фрагментарно демонструється чи пояснюється. Наприклад, ви вмієте плавати, завдяки чому впевнено тримаєтесь на воді. І тут хтось запитує вас про те ваше вміння. Ви можете багатьма способами пояснювати це. Але ваше пояснення жодним чином ніяк не вплине на нашу вправність триматися на воді.

е вміння відокремлено від того, це вже внутрішнє знання набуте у прямім спілкуванні з водою.

Коли такого прямого знання не існує у вашому житті, згадані образи та поняття стають єдиним на що можна опертися. Ваш розум у такому обмеженні стає замкненим сам на себе і може народжувати висновки зовсім далекі від суті того, що відбувається насправді. Це і є те, що в науковій езотериці називається проблемами розуму. Наприклад, щоб логічно мислити, ми абстрагуємось від деталей і оперуємо цілком абстрактними предметами, яких у природі не існує. Здається шкоди великої від того немає, коли ми не виходимо з поля своїх умозаключень і не торкаємось конкретного. Саме таке розуміння лежало у основі діалогів — диспутів Сократа, який спочатку примушував опонента створити образне поняття, а потім показував його недієвість. Точно так як із умовного відра води неможливо було загасити полум’я. Філософ, підкреслюючи саме недієвість відстороненого образно-понятійного мислення, і сказав своє знаменне: «Я знаю, що я нічого не знаю».

Світосприйняття, оперте саме на себе, породжує ілюзію знання, яка вкрай небезпечна для використання. Дві останні світові війни це наочно продемонстрували: людство пробувало спертись на вироблені у такий спосіб ідеї нового будівництва в світі. Що з цього вийшло, тепер вже знаємо.

Проблеми розуму породжують вічні запитання проблеми добра і зла, які часто взаємоперетворюються, утворюючи замкнене коло принципово нерозв’язуваних життєвих дилем. Тому і говориться, що людство, яке користується такою філософією, живе у системній кризі, про яку і засвідчує до речі святе письмо, говорячи про юдоль скорботи та печалі.

У Платона як представника піфагорійської школи, що відтстоювала присутність у житті єдиного організуючого порядку, ми знаходимо ось таке: «Як постукавши, ми чекаємо, донесеться  звук цілої чи надтріснутої посудини, так і цілісність плинучого мимо нас буття зумовлюється вислуховуванням та баченням його сущого».

Дуже знайоме, чи не так?

«Потрібно бути винятково обдарованим, щоб зрозуміти, що існує якийсь рід будь-якої речі і суще само по собі… Ідеї перебувають у природі так би мовити у вигляді зразків, інші речі подібні їм і являють суть їх подоби»,— зауважує Платон. І далі: «Ідеї — це щось, по-перше вічне…а по-друге завжди у самому собі одноманітне. Кожна із ідей існує.. Речі отримують свої імена в силу причетності до них». Чи це не те саме Одне, що у оріїв є великим Сустом божим і яке на сьогодні зветься світовою Цілісністю, або Абсолютом?

Ідея — це водночас ще ідеал, абсолютна істина, або суще за стародавніми уявленнями. Адже саме на цьому плані, за судженням давнього китайського філософа Чжуан Цзи, існує означена вибірковість форм як образи вічних платонівських ідей. За його переконанням означена цілісність «дрібнить силу силенну речей, а не чинить справедливості. Ростить тьму поколінь, а не милосердна. Старіша найдавнішої старості, а не стара. Накриваючи небо і підтримуючи землю, відливає та викрешує величезну кількість форм, але не проявляє майстерності. Ось у чому мандрує переднароджений, або справжня людина».

Подібної думки притримувався і видатний філософ Греції Епіхарм: «В природі ідеї стоять як першообрази (парадигми), а інші речі подібні їм, являючи собою їх копії».

Обмеженість звуженого світосприйняття Платон змальовує у вигляді печери, в якій знаходиться прикута до стіни людина, що може складати своє судження про зовнішні події лише за їх тінях на стінах. Щоб усвідомити таке потрібно мати значно ширший ракурс бачення життя, який би охоплював і план сущого. Звідси і бере свій початок платонівське ідеальне, що лежить у першопричині світу. У оріїв суще існує «по голому» (на тонкому плані): «Свята віра (знання сущого) одне бере — голе», тобто на тонкому плані, за межею антропологічного бар’єра або за межею означеної платонівської печери.

Аристотель був учнем Платона, який виділяв його серед інших за винятково гострий розум. Підтверджує це, наприклад, у такому своєму вислові: «Бог — це розум, який мислить сам себе… і думка його є думкою в самій думці».

Цей його гострий розум і виявляє себе в суперечці з Платоном з приводу вирішення питання «Як можуть ідеї, являючи собою сутність речей, існувати окремо від них?»

Але ми знаємо, що вони і не існують окремо. Їх окремість, як вже тепер стає зрозумілим, виникає через спосіб сприйняття дійсності. Мислити ні на що не спертими категоріями, означає породжувати неіснуючі проблеми, які стають від цього винятково проблемами розуму. На сьогодні з тих самих причин панує думка про ілюзорність світу взагалі, раз його принципово не можливо об’єктизувати. Ілюзорним є не сам світ, а саме уявлення про нього. Застиглість у духовному зростанні саме і робить цю проблему принципово не розв’язуваною.

Підтвердження цього знаходимо теж у Аристотеля: «Боги і природа нічого не створюють даремно. Бог наповнив Ціле, відтворивши у ньому безперервне відновлення. Існує щось, що вічно рухається у безперервнім русі. Суть буття знаходиться у тих речах, словесним виразом яких є саме (образно-понятійне) визначення».

ВІРА

Віра віре волі.

«Рукопис Войнича»

Орії вважали, справжня віра існує по вірі. «Віра по вірі, а ви що ж, пусто ви живете і пуста ваша совість божа»,— стверджують вони у своїх полемічних листах до хозар. «Віра по вірі» — це трактування віри як ритуального дійства в якому розкривається поширене сприйняття світу вже за межею антропологічного бар’єра. Звідси наведений афористичний вираз оріїв: «Віра віре волі».

«Пуста совість» — це відсутність каналу безпосереднього спілкування з Небом цілісності, коли інтуїтивно образне сприйняття перестає працювати. Натомість виникає інше інтуїтивне сприйняття вже орієнтоване на той багаж знань, який накопичило людство у своїх природознавчих зусиллях. Цей досвід лише опосередковано може надати допомогу у вирішенні тих питань, які ставить перед людиною реальне життя. Щоб захистити себе, ми плануємо своє життя. Саме з цього постає наша упереджена позиція в ньому, бо світ розвивається, кожної миті він інший. «В одну і ту ж річку неможливо увійти двічі»,— стверджував з цього приводу Геракліт.

Дієвість віри підкреслював Ісус із Назарета: «Віра без справ мертва». Вторить йому і святий Августин, підкреслюючи пізнавальний, дієвий аспект віри: «Вірь щоб розуміти». На сьогодні теологія більше схиляється до беззастережної віри раба божого, зовсім усуваючи людину з процесу самого вірування через її пасивність.

Формула раннього християнства — змирення, каяття та прощення, знаменувала входження в стан одкровення, або ж нового розуміння за святим Августином, стала символом рабської залежності віруючого від писаних канонів віри.

У зіркових коментарях «Рукопису Войнича», знаходимо діалоги відстороненої віри хозар, що панує і сьогодні.

Тут є про що подумати, коли читаєш, наприклад, у діалозі хозар з оріями: «Ор один несе світу муку ж, пусту божию волю ж. Віта бозя дні пусті ж, світ бо зло. В світі бозію голе однині святе горе. Мета горя була — суть наша.» Ось так, вихід за нову звужену межу вже несе горе, ціллю якого стає сама соціально орієнтована людина.

І далі: «Що повело по косу, суть нову косе? Вість несе сю ви. Світу бозію совість міша. Суть та божая місту не каже, што його суть вела. Ор місто ж косе, Око боре, Суст муку ж пану каже. Святе (нове) міша світу бозію. Совість муки ж – вість муки горя. Вість накаже, але косу, але ж пан косе світу межу, але понесе світу муку ж. Світ бозій віта межу, але ту  бозію».

Світу божому людському совість заважає — дуже промовистий вислів, соціуму (місту), організованому за хозарською правдою, заважає безпосереднє спілкування людини з Небом через совість. «Суть та божая місту не каже, што його суть вела». А чому про це потрібно вже говорити? Де подівся прямий зв’язок по-голому? Бо святе  вже міша світу бозію, читай хозарському соціуму (місту), тому Ор місто і косе своєю правдою божою — Суст муку ж пану вже каже. Совість муки ж — вість муки горя відтепер.

Совість муки, очевидно є ступенями зростання в істині через творчу муку, але вона стає мукою горя через недосяжність самої мети, що постала з нової віри, яка зупинила будь-яке духовне зростання. Хозари вважають, що в цьому винна гола межа волі Суста божого, яка вже зависока для руса, тому їх світ віта межу (рівень) Ока божого, яке «боре горе та втіша».

Маємо на те відповідь оріїв: «Поки божиє пана потіша, Око (голе) горя однині каже — світ муки ж один косе Ор бозій. Однині накази пуще волі Ора, што на волі. Попуща бо зло. Волю божию однині Око совісті не накаже. Ви то нові, але одне ж, совість бозія віта не косе. Пана коща волю пану каже. Воля та бозія гола де? Се ви божиє горе, повели пана де? Віта бозіє Око бозі. Пан несе мету може? Місто бозіє волю покосе. Вість гола (у) Ока не жиє. Воля його зла.»

Орії вважали, що духовний план людини працює на волі «по-голому». Тому і зник канал інтуїтивної совісті, тому і «вість гола» у новій вірі не живе. Бо «вість божия віта не косе», тобто не працює з неправдою.

На що хозари дають свою відповідь: «Де горе бозіє?  Што несе пану суть бозію? Одну суть однині ж віта нашу. Ви не накаже, совість (ваша) накосо. Світ божий однині што ж — віта не на Око, бо зло? Де божиє понесе? Пана горе божиє пале, але де волі мука ж?».

Вкрай цікаво!

Божиє тепер несе Око боже і це є та воля, де людина має свій вільний вибір. Тільки у цій волі не стає Неба, а є поради Ока та його ведення. Внаслідок цього у такій волі через упередженість людську з’являється гріх та його спокута у Ока божого, яке веде життя — «косе (нищить) горе та втіша».

Ось так і виникла та теологія та спосіб життя, якою людство переймається мало не третє тисячоліття поспіль.

Як бачимо, хозари чудово розуміли стару мову русів і їх письмо. В їх відповідях немає образу диявола, або антихриста, що було винайдено Візантією у християнстві вже пізніше. Та і у язичництві вони оріїв теж не звинувачують, усвідомлюючи всю суть їх віри,  використовуючи у своїх діалогах аналогічні орійські поняття.

З метою остаточного порозуміння, шановний читачу, наведемо останній світоустановчий монолог оріїв у зіркових коментарях рукопису: «Суст понесе світ божий по путі волі. Однині по волі совість несе голе по мукі ж. Але одне голе одну ж совість голу однесе,… у літа бозіє, пан бере божиє поле, та мука ж Ора боре (виборює) божую віру ж… Де боре божиє однині ж? Світ бозій попусту ж віта горе. Бозі де воля? Адже бозія мета — гола ж».

«І все таки, що ж дає людині те проникнення на рівень божої межі «по-голому», через яку сваряться орії з хозарами?» —запитає обізнаний з езотеричною літературою читач. Якщо просто і коротко, то можна було б почати з пояснення довголіття будь-якого музичного інструменту.

Майже кожному відомо, що можливість постійного відновлення налаштування до звукового ряду дає силу та гармонію первісного звучання будь-якого інструменту. А що буде з ним, коли рівень того первинного звукового ладу для поновлення того налаштування  стане недоступним або завідомо викривленим? Тоді музичний інструмент буде служити доти, доки його струни будуть утримувати первісне звучання. Ось що стоїть за закритим Небом для людини, яка під ударами долі дуже рано йде з життя, не маючи змоги постійно утримувати той первинний настрій. Чому? Бо не стає від чого поновлювати те первинне налаштування, що утримує можливість сприйняття істинної правди неба.

Якось у модельному просторі помістили образ звичайної соціально свідомої людини і навантажили її бурхливим перебігом подій. За дуже короткий час її образ втратив свою енергетику і зник з модельного простору. Потім аналогічно вчинили з образом людини, що мала звязок з цілісним планом світу, тобто етнічну особу, що не втратила своєї адаптації до патерн умов ареалу. Нашому здивуванню не було меж! За образом цієї особи з’явився ще один більш глибокий енергетичний образ, який навіть призвів до зростання першого. Людина з успіхом протистояла викликам долі і навіть зростала при ньому! Певне тому, що мала допомогу з боку цілісного плану світу. В цьому і полягає майже фантастична стійкість українців  протягом століть, бо той, другий план завжди присутній в них. Ось що значить вперто шукати в світі правду та слідувати їй, і формула цього настрою тепер відома: «Пам’ятай  одну волю і святу совість повіки ж»,— що є носієм тієї самої правди сущого, як вважали орії.

З цього слідує, що людина за своєю природою має більш глибинні та більш об’єктивні засади своєї самовизначеності, аніж ті, що панують сьогодні. Тому і говориться, що справжня людина виховується тільки у автентичній, адаптованій до цілісності культурі. І ніяке знання зовнішнього того не може замінити. Отже, орійське правдослав’я є спадкоємною релігією русів, яка утримується в їх культурі незалежно від пануючих на їх землі релігійних конфесій. Бо всі вони так чи інакше беруть свій початок від природної релігії, що насправді панує в світі.

«Одвічно ори (руси) мають ту віру і гримлять нею по світу»,— знаходимо тому підтвердження в арамейських записах мовою русів, знайдених на Близькому Сході.

ПОКЛИК ІСТИНИ

Отже, пошук істини не є безкінцевим процесом, просто він не у той спосіб ведеться, коли про це говориться. Абстраговане мислення дозволяє вивчати об’єкти зовнішнього світу, а не пізнавати їх. Саме звідси походить теза про відносність істини як такої і усього знання оточуючого світу.

Чим є вищезгадане пізнання? Раніше ми з тобою, шановний читачу, згадували про мистецтво плавання у воді. Чим воно відрізняється від усих інших? Безпосередній контакт з водою надає нам можливості плавати, бо через нього ми знаємо, як поводитись щоб з боку води виникала підтримуюча нас сила. Це наше знання неможливо описати словами, воно наше внутрішнє знання відмежоване від чисто зовнішнього спостереження.

Щоб навчитись плавати у воді, ми повинні мати чуттєвий кінестетичний зв’язок з нею, таку головну умову ми знайшли. Отже, ми з’ясували головну умову, щоб навчитися плавати у воді, необхідно мати чуттєвий кінестетичний зв’язок з водою. У нашлого прискіпливого читача може виникнути запитання щодо заголовку «Поклик істини». «До чого тут істина? — запитає він.— Мова йде у вас начебто не про неї.» Чому ми таки вчимось плавати? Певне тому, що маємо відгук на наші дії у ній і по ньому обираємо з безлічі можливих поведінок ту, що дозволяє нам триматись на воді. А як це взагалі стає можливим? Ми реагуємо на відгук і серед безлічі варіантів обираємо той єдиний, який несе у собі порозуміння між водою і нами. Це порозуміння відбувається безпосередньо поза нашим мисленням. Йде пряме збудження нервового пулу через кінестетичний дотик, завдяки якому наше тіло починає «знати» як себе вірно вести в плаванні. І цей взаємозв’язок породжує силу, яка дозволяє нам не тонути. Що нам дає, врешті, той контакт? Відчуття води як активного середовища узгоджено взаємодіючого з нами в процесі нашого плавання через відповідне наше налаштування по якому ми отримуємо той відгук. Цей відгук є єдино існуючим сущим, орієнтуючись на яке ми навчаємось триматися на воді через свою узгоджену поведінку з тим цілим, яке являє собою вода. Запам’ятаємо це.  Чим є тут істина? Вона виступає тут у двох своїх іпостасях.

По-перше, вона є тим сущим, знання якого тримає нас на воді, породжуючи відповідну силу як своєрідний відгук цілого на наші вірні дії. По-друге, вона стає особливим знанням, яке закінчує наші безкінечні пошуки вірної дії чи вчинку через той відгук, що несе наше внутрішнє знання. Ніякої відносності, лише вірно налаштований внутрішній зв’язок, що породжує відповідну дію на відгук. Без будь-яких проміжних образів та міркувань, підкреслимо це. З цим відгуком приходить сила, вірніше він сам і є тією силою, що закінчує наші блукання в темряві невизначеності. Що дає нам подібне знання? Волю більш поширеного сприйняття світу, де ми виступаємо дієвою та пізнаючою більший світ особою. Самостійно пізнаючою особою, наголосимо це ще раз.

Чим є правда у нашому житті? Вірне і доцільне рішення, крок у вірному напрямку, який усуває невизначеність і дозволяє започаткованій справі органічно входити у життя. Тільки у такому випадку, як ми знаємо з досвіду, вибраний напрямок має своє щасливе майбутнє. Тобто серед багатьох можливих рішень існує одне, яке веде до сподіваного результату. Дуже схоже з тим плаванням у воді, чи не так? Чим є тут відгук? Певно, Вістю Єдиного, що йде через канал людської совісті, засвідчують орії.

Чим є той канал совісті?

Як на сьогодні вже відомо, людина поєднує у собі два великих плани. Це фізичний план тіла та план тонкого енергетичного дубля, яке ще має назву біоенергокомплексу. Дослідження показали, що план енергетичного тіла тісно пов’язаний з тонкою основою світу, так званою його слабкою метрикою.

Кожні дві години протягом доби через енергетичну резонуючу із Всесвітом взаємодію йде корекція внутрішніх органів та їх наповнення відповідною енергією.

Навіщо? Певно для уникнення розбіжностей між тонким планом світу, що кожної миті змінюється, еволюціонуючи як одне велике ціле, і організмом, що цьому великому одному належить. Отже, наше тіло ніколи з означеної світової цілісності і не виходило.  Духовний план людини поєднує у собі, за східним уявленням, рівні каузального, бодхічного тіла та рівень Атмана. Саме вони є регулятором наших взаємовідносин з тонким планом світу, який ми називаємо Цілісністю. В неусвідомленій сфері нашої самосвідомості цей взаємозв’язок і є каналом нашої совісті. На рівні усвідомленого він є інтуїтивно образним сприйняттям.

Виходить, ми володіємо первинною істиною буття, ми живемо, існуємо завдяки їй. На рівні усвідомленого цей зв’язок сьогодні порушується через вимкнений канал прямого кінестетичного сприйняття. Саме таке віровідступництво хозар і картають орії у своєму рукописі: «Пусто ви жиєте і пуста ваша совість божая, не те носе що ма (є) на волі і пита нас. Віра віре волі, а ви що ж? Віра божая совіти божиє совісті каже. Совість вела, однині воля де? Воля  одна ж гола божия. Святе — голе ж. Де волі путі були, пана вела совість».

Орієнтація винятково на суспільне життя, відхід від природного середовища звузили сприйняття світу до однієї фізичної площини. Правда стала договірною, а тому відносною.

З вищенаведеного слідує, що істинне одне, воно є тим, в чому ми живемо, в чому б’ється наше серце. В незворотності часу зупинена мить і є істиною. Ми або живемо за нею і тоді володіємо знанням та відповідною силою свого наміру на життя, або  ходимо по колу між добром та злом, достеменно не знаючи чим є насправді і те й інше.

Повернення назад неодмінно відбудеться, бо іншого шляху у людства, мабуть, немає. Чому існує така впевненість?

«Світ бозій вість булу донині каже. Суще понове волю.» У який спосіб?

«Свята віра одне бере голе. Око голе по голу — суть гола. Суд один на волі, повіти не несе»,— знаходимо у оріїв. І далі: «По волі божій ви Око божиє, святі — голі ж. Одна мета ж світа божия — одну несе сю волю.»

Що стає можливим, говоримо ми сьогодні, тільки через повернення інтуїтивно- образного сприйняття, або увімкнення каналу совісті від тонкого плану цілісного світу.

Як? Яким чином? У великого адепта світу Ісуса із Назарета існує однин вислів, який так і залишився до кінця незрозумілим. «Істина не прийшла у цей світ голою, але вона прийшла в символах і образах. Він не отримає її по іншому»,— сказав якось він.

Апологети теології знаходять в цьому вислові того стовпа, який начебто підпирає їх писані вчення відстороненої віри. Що насправді мав на увазі Ісус?

Ісус стверджував, що Істина прийшла в символах і знаках, тобто у тих самих вибіркових образах та ключових знаках, які походять з цілісності і які дійсно відкривають людині шлях до неї через бачення, тобто через відкритий духовний погляд. Інше вже не істинне, а є витвором людської упередженості, за якою стоїть неспокутуваний гріх проти божої правди.

Отже, в правді сила, в належності до Єдиного, що цей світ організовує. І вона вочевидь несе з собою вірність та доцільність кроків у самому житті, яке через це стає пов’язаним із загально плинучим подієвим полем цілого. А від того — праведним, полишеним людської упередженості та гріха. Ось чому руси так вперто протягом своєї тисячолітньої історії тримаються свого правдослав’я. Це та природна релігія людини, яка існує «по-голому», бо «бозія мета — гола ж».

Чим є тут голе у оріїв? Тонкий план, що існує за межею антропологічного бар’єра і є тим голим, бо сприймається на рівні безтілесого,  на рівні духовного плану.

А із Пендеба йдемо досі до Неба, Сварги синьої.

(Велесова книга)

Як відомо, звичаєвою традицією українців є пошук правди – істини та становлення тієї людської справжності, що знаходиться у кожному від початку як дар божий. Саме від цього  у Лесі Українки знаходимо головне кредо у житті справжньої людини:”Своїм  життям до себе дорівнятись“.

Як, у який спосіб це стає можливим?

Через давнє кредо хліборобської громади, яке знаходимо у сакральних записах Велесової книги:”Мусимо відати і знати обаполи тирла, щоб з богами постати у єдиній правді “.  Як це досягалося постає питання?

      “Наші боги суть образи, тому речемо і живемо з ними воєдино. Від того маємо справжню віру, що не потребує ніякої пожертви“, – читаємо  сакральні сторінки становлення українців як нації у Велесовій книзі.  Тобто, все осягалося у резонансному злитті образу з відповідним аспектом цілісного світу.

Від того:”Ум великий божий є єдиний з нами і тому творимо і речемо з богами воєдино“, – знаходимо головне у становленні людської справжності  у населення Середнього Подніпров’я. Звідси і той закон всередині відмічений ще Геродотом в українців.

І далі в цьому давньому переписі знаходимо:”Наш бог єдин і множествен… і хто богом не сподоблений, той пребуде як сліпий і не матиме з ним частки .. бо в ньому бо  пристаніще  сили”. Від цього стає зрозумілим та сила, про яку існує згадка у арамейських записах з Близького Сходу:”Одвічно руси мають ту силу і гримлять нею по світу“.

Що це за сила, про що тут йдеться?

Потрібну відповідь знаходимо у нашого великого філософа Григорія Сковороди:” У всі віки народи завжди згідно вірили, що є таємна, по всьому розлита і всим володіюча сила”. Цю силу, гармонізуючу все в довкіллі, вони згідно називали божою силою, доповнимо ми його. У злитті з якою, як за кардиналом римо – католицької церкви Миколою Кузанським і постає справжня, цілісна людина. Його містичне богослов’я, в якому людина пізнавала істинне ,це сьогодні те саме метафізичне, трансперсональне занурення по Грофу.  “Бо тільки Єдине має зміст в цьому світі” – стверджував він. Згадуване Єдине у Арістотеля є світовою Цілісністю. “Матерія є щось проявлене завдячуючи формі. Цілісність  є відповідною формою буття”, – засвідчив він у свій час.

“А яке відношення має до цього сама людина?”, – можемо почути запитання з нашої читацької аудиторії. “Бог є істина, він є природа в природі, живе в живому, людина в людині“, – говорить  Григорій Сковорода. Те саме знаходимо і у Аристотеля:”Бог є думка в думці“, відповів він у свій час на запитання, що таке Бог на його думку.

“Царство боже в середині вас“, – відкрив сакральне у людському житті той, кому вклоняється весь християнський світ. Через цей свій гностицизм він і отримав Голгофу, пішовши проти чисто храмових, відсторонених від людини фарисействуючих  віровчень.

“Пізнай себе, – пізнаєш свого бога“, – підпирає його в цьому  великий суфій сходу Ібн Руш.

З огляду на вище означене  постає питання:”Який шлях веде до відродження того у реальному житті сьогодні? ”

Сьогодні кожен європеєць може сказати, що справжня культура людини  вміщує в собі честь, совість, порядність та високу людську гідність. Виникає питання, що за цим всім стоїть з точки зору онтологічного напрямку повернення в природу, взятого людством на початку 21 го століття?

Існує досить незвичний та дивний, як на сьогодні, вираз видатного німецького філософа Фрідріха Шілера: “Ми не вправі жити, коли загублена честь”.

 “Честь для всіх одна”, – вторить йому Ліберій.

Пролити світло на подібне карколомне зауваження німецького філософа допоможе нам формула знайдена у свій час Артуром Шопенгауером:

“Честь це внутрішня совість, совість – це внутрішня честь”,  – зазначив  у свій час цей  видатний філософ сьогодення. Що таке людська совість з точки зору онтологічного підходу? Потрібну відповідь знайдемо у рукописі давньої орійської культури нашої землі, який носить назву свого останнього власника Войнича:

” Совість вісті божі несе, помає де була воля”

Тобто со – вість, це своєрідний канал зв’язку людини з світом Цілісності або з Єдиним, як за Миколою Кузанським. Що ж з цієї точки зору являє собою честь?

“Хто в честі тому і честь“, – проголошує старе лицарське кредо. Тобто це внутрішня відстройка людини у  пов’язаності її життя з причинною правдою цілісного світу, від якого вона отримує  знання, вправність та силу Єдиного.

За якою умовою виникає те знання істинного, що існує на волі, як за рукописом Войнича і  з якої, врешті решт і постає людська справжність, її честь та гідність?

У “сродній праці“, у спорідненості людського буття з природною  живою етикою, знаходимо відповідь у Григорія Сковороди, тобто з природою в тому самому проголошеному онтологічному принципу нового самостановлення людини.  В цей час і стає приступною та невловима правда – істина, яка існує тільки на волі, у просторі – часі непроявленого, як причинна правда цілісного, поєднаного у Одне світу.

“Права (та сама Цілісність)  таємно уложена Дажбогом, а по ній, як пряжа тече Ява і та створила життя наше. І хто богом не сподоблений, той пребуде як сліпий і не матиме з ним частки“, – знаходимо у Велесовій книзі майже класику у сучасному науковому підході в центрі якого стоїть та сама світова єдність.

“Пізнайте істину (причинну правду світу) і вона зробить вас вільними “, – проголошує провідну істину у цьому питанні великий адепт світу Ісус із Назарета. Якого Григорій Сковорода вважав взірцем справжньої людини  во плоті.

Виходить так, що без контакту з причинною правдою цілісного світу, з якої походить природна етика життя, в людині пропадає канал божої совісті і вона втрачає свою спорідненість з Єдиним. Через що її життя стає пустим, полишеним тієї змістовності, яку несе їй контакт з живим, узгодженим у одне цілісним світом.

Яка існує формула означеної людської єдності, виникає питання?

Відповідь знаходимо у того ж Сковороди за яким:”Слово, думка і дія існують в єдності на серединному шляху“. Як той шлях осягається, спитаємо ми у нього?

“Бери висоту духу і матимеш середину“, – маємо від нього необхідну відповідь. Що це за стан серединного, внутрішнього  шляху в житті, на що він схожий? Які аналоги його існують в світі?

Це ніщо інше як стан Нірвана Кальпа Самадхі у метальному плані, що є вищим досягненням у індійському езотеричному вченні. Саме там означена єдність думки, наміру і дії дозволяє людині стати Архатом чі Ботхісатвою, що є аналогом людської справжності та цілісності у сучасній супраментальній психології.

А що в цьому плані існувало у нас, може виникнути питання? Адже людська справжність, як це слідує з вище наведеного, лежить у самій основі культури українців.

Поєднання зовнішнього, проявленого і внутрішнього, не проявленого світів знаходимо в тій же Велесовій книзі:

“Богові Світовиду славу проголошуємо – се бог Прави і Яви .. і через нього знаємо як світ бачити і в Яві бути. Бог єдин і многолик. “

Що лежить у основі подібної світобудови спитаємо ми?

“Дажбог на струзі був на небі премудрім, яке синє. А струг той виглядає як золото, Огнебогом розпалене. Його подих – це життя кожної істоти і притулок”, – знаходимо необхідне пояснення у давній пам’ятці нашого становлення як нації  Велесовій книзі. Як тут не згадати Сковороду з його сакральним, філософським осягненням:”Справжня людина і бог є одне“.         Матеріальним зразком такого вірування в духовному знанні – баченні є Збруцький ідол. Тут Світовид  у духовнім,  кінестетичнім баченні сущого ( капелюх зверху на скульптурі)поєднує чотири людські лики на всі боки світу, а під ними  панує Ява людського життя у чоловічих та жіночих постатях, які мають силу Перуна, Велеса, Дани та Мокоші. Далі до низу йде Дажбожа Права, де Дажбог є нічим іншим як супраментальним планом самої людини. Вся композиція спирається на темну ніч Нави де панує Сварог. “Сварог, що створив світло, – це бог світла і бог Прави, Яви і Нави, се маємо їх во істину“, – читаємо у Велесовій книзі те сакральне, що давало силу на життя нашим пращурам. Тобто перед нами матеріалізована  образно – символьна скульптура виконана у тій же традиції Велесової книги:”Наші боги суть образи “. І вона несе у собі поєднаний образ у становленні справжньої, цілісної людини відтворений у давні часи нашої історії. І все це цілком перегукується з тим, що нам сьогодні дає супраментальна психологія, божа психологія, як за Шри Ауробіндо Гошем.

З нашого з тобою дослідження, шановний читачу, слідує, що духовне знання – бачення, існуюче в давні часи, дозволяло торкатися самого джерела того істинного, що існує в світі.  Архаїчність викладу його  у давнім переписі цілком зрозуміла, через існуючий в ті часи рівень образно – понятійного мислення.  Але допоки існував   духовний погляд, це не впливало на кінцевий результат у пізнанні причинної правди, з якої походила сила та наснага на життя наших пращурів. Бо бралося все з самого джерела на внутрішнім плані. Коли ж зовнішній світогляд став переважати у економічних змаганнях суто технічного віку, те духовне знання стало закритим. Натомість, у вже суто ілюзорному сприйнятті світу, з тих описових переказів давнини постали самостійні божества у відстороненості від самої людини. Тоді як від початку вони були резонуючими образами, через які була приступна сила супраментального плану самої людини, як це слідує з вище наведеного дослідження. Тому і мали справжню віру, що не потребувала ніякої пожертви, бо не було посередника  між людиною та Єдиним, тією самою цілісною “сваргою синьою“.

Саме за це говорить Миролюбов, коли розрізняє адаптивну, ведичну культуру давніх часів від пізнього язичества. В якому за богами, через людську сліпоту, постали польові форми, які жодного відношення до шляху людського життя не мали. “Була б віра, боги знайдуться“, – говорить з цього приводу давня китайська мудрість.

Те саме явище спостерігалося і у таємних єгипетських містеріях, що проходили під орудою сутності позаантропного буття Гора. В цей час, у вже відстороненій вірі, людина втрачала свій супраментальний, божий план, а з ним і свою поєднану з цілісним світом щасливу долю та силу. У Велесовій книзі знаходимо застереження з цього приводу:”З  Марморою не сміємо мати частки, бо будемо одлучені. А ні  Мара, ні Морока не сміємо славити, ті бо деви є нашим нещастям”. У технічний вік все це забулося, тому маємо те, що маємо.

Виходить так, що людство насправді має дві культури одну природну,  адаптивну, кельтську, а другу атрибутивну, загальну, римську зібрану із забутих артефактів давніх культур. Роль останньої це постанова високої евристичної стелі образно – понятійного мислення у так званий “залізний вік“. Тоді як адаптивна культура, це саме людське життя з його шляхом  становлення людини у своїй справжності та цілісності, як за первинним  задумом. Без її відновлення повернення назад в природу  у реалізації онтологічного принципу, як стає зрозумілим, є справою неможливою.

“Щоб я знав, що я знаю, я від початку повинен знати“, – затвердив у свій час Спіноза Фарух головне у тому онтологічному єднанні людини і природи.

В знанні істинної традиції, як за суфіями, будь які пояснення займають другорядне місце і можуть бути проведеними у будь який спосіб. Наприклад, через образне мистецтво, пісні та перекази, взагалі через образну культуру у будь чому. Супроти пояснень у вченому незнанні в існуючім науковім підході, як за Миколою Кузанським, знання – це життя у інтуїтивно образнім сприйнятті другої, причинної сторони світу в якій насправді існує людська сутність.

Підгунтя подібного становлення у справжності можемо знайти у Ніцше:”Сьогодні людське занадто людське. У справжньої людини інші цінності, справжня людина затверджує життя. Вона стоїть по ту сторону добра та зла, вона керує світом. Сенс життя це воля до влади над собою“, – відкрив у свій час він.

Рецепт того нового відновлення у онтологічному статусі можемо знайти у давнього китайського філософа Джуан Дзи: “Коли природне і людське не перемагають одне одного, (а поєднуються у одне), на світ з’являється справжня людина”, – засвідчив він. Сьогодні, у супраментальній психології, вище означене і отримало  своє остаточне підтвердження.

Щасти вам.

Все, що буде проголошено нижче потребує навчання, саме того навчання про яке говорить наш великий кобзар Тарас Шевченко у відомому своєму вислові:”Як би ви вчились так як треба”. Чому потрібно вчитись і як це зробити “як треба“, виникає питання?  Відповідь на це вкрай важливе для сучасного українства питання дав у свій час Конфуцій.

“Коли йдуть до людяності, але не хочуть вчитися істинному, то ця омана веде до нерозважливості.

Коли прагнуть проявити свій розум, але не хочуть знати істинне, то ця недоречність веде до зухвалості.

Коли прагнуть стати правдивими, але не хочуть вчитися, то ця омана приносить тільки шкоду.

Коли прагнуть до прямоти, але не хочуть вчитися, то це веде до брутальності.

Коли прагнуть бути відважними, але не хочуть вчитися, то це веде до розбрату.

Коли прагнуть непохитності, але не хочуть вчитися, то ця омана приведе до нерозсудливості та божевілля у вчинках. “

Майже те саме зауважує великий російський філософ Соловйов: “Мало бути просто талановитим чі ерудованим. Щоб, наприклад, пропалити отвір склом, потрібно ще знати відстань від джерела світла до предмета. Внутрішня калібровка – це те, чого полишені багато хто з поміж інтелектуалів “

Ця внутрішня калібровка стає можливою у відстройці чуття – бачення що до причинної правди світу на внутрішнім плані. Саме про це знання – бачення і говорить Конфуцій у вище згаданім. У супраментальній психології це відповідні кроки до розкриття людської справжності. Ось ці кроки.

1.Включення третьої сигнальної системи у світосприйнятті, поновлення онтологічного статусу своєї справжності у дотику до цілісного аспекту світу.

2. Зупинка внутрішнього діалогу у переході на іншу систему світосприйняття. Вихід з фіксуючої уваги у зовнішньому світосприйнятті.

3. Набуття стану тут і зараз, в цю виділену мить часу. Стан волі у нестаціонарнім просторі часі.

4. Інтуїтивно образне мислення. Перехід від логіко аналітичної діяльності до прямого, невербалізованого сприйняття причинної правди світової цілісності.

5. Гармонійна поєднаність з природним довкіллям. Миследіяльність як засіб  спорідненого життя з природною етикою цілісного світу.

6. Творчий підхід до свого життя в усвідомленні його причинної взаємопов’язаності з природною етикою цілісного світу.

7. Набуття своєї цілісності та справжності. Оволодіння техніками переходу до інших просторово – часових вимірів.

Природознавство у ціліснім світосприйнятті.

(Науковий підхід у метафізичнім просторі)

Супраментальна психологія, як психологія поєднання зовнішнього та внутрішнього світів спирається у метафізиці на узагальнені підходи. Таких підходів наліковується рівно сім.

1. Природа та матерія розвиваються завдяки непроявленому, надприродному з чого формуються закони проявленого світу.

2. Первісні усвідомлення психологічних явищ у непроявленому цілому, лежать у основі людської самосвідомості у поширеному світосприйнятті.

3. Цілеспрямована діяльність людини містить у собі усвідомлені знання про внутрішній та зовнішній світи, у поєднанні яких народжується команда наміру на усвідомлену дію.

4. Самоусвідомлення свого Я назовні походить від самоусвідомлення свого Я на внутрішнім, ментальнім  плані.

5. Цілісна сенсорна організація справжньої людини походить від її образного втілення на рівні цілісної організації світу на внутрішнім плані.

6. Основою цілісного сенсорного сприйняття світу є її супраментальний план, він є витоком її невербалізованого перед знання. Яке назовні об’єктивізується діяльністю головного мозку.

7. Свідомість людини містить у собі знання про оточуючий світ на рівні його причинної організації, які назовні стають поведінковими рефлексіями.

“Зовсім нове природознавство стоїть за цим всім“, – скаже нам обізнаний читач і буде правий. В цьому світі, щоб насправді в ньому бути, потрібно знати входячи в знання, а не стояти осторонь нього.

Світле дзеркало не потребує підставки.

                                                      (Дзен буддизм.)

Наші пошуки людської справжності та цілісності, шановний читачу, у нашому дослідженні в супраментальній психології добігають свого кінця. Всі великі мислителі людства починаючи мабуть з  Платона, Аристотеля та Сенеки і закінчуючи Шопенгауером, Крішнамурті та Григорієм Сковородою в той чи інший спосіб говорили про одне –  людина може займати у житті зовсім інший горизонт  свого буття  аніж той, який займає сьогодні. В чому його головна відмінність? Дзен буддизм з цього приводу говорить:” Ти не цей – ти той“.

А ще маємо визначальне зауваження відомого американського філософа та публіциста Ральфа Емерсона:”Людина – лише фасад храму, що увібрав у себе всю мудрість і все добро світу. Те, що ми зазвичай називаємо людиною, тобто сутність, яка їсть, п’є, сіє хліб, рахує гроші, – це зовсім не людина. Людина – це дух, органом якого є фізичне тіло, і, говорячи про повагу до людини, ми поважаємо не тіло, а її дух, тому що, коли б він цілком проявився в діях людини, ми змушені були б тільки стати перед нею на коліна”.

 Наскільки був правим Емерсон у цьому своєму зауваженні нам потрібно з тобою, шановний читачу, і визначитися. Людська сутність, існуючи в справжнім світі за межею ілюзорного бар’єра, на рівні свого підсвідомого великого Я,  має за для цього відповідний резонуючий з світовим Цілим образ. Саме про цей образ і говорять дзен буддисти, як про образ справжньої людини, людини без титулу існуючий за межею її зовнішнього образного втілення.

Що відбувається  коли цей образ виходить на поверхню і стає головним у повсякденному людському житті? Що мають, кінець кінцем на увазі дзен буддисти, коли стверджують сакральне: “ Світле дзеркало не потребує підставки?  “

Людина живе у світі виборюючи в ньому шлях свого життя через існуючі неузгодженості між її уявним світом і світом цілісним, в якому якраз і існує її велике Я. У цьому протистоянні, “у муці божій”, як за оріями, відбувається її сходження до вищих станів своєї свідомості. Виходячи з полону своїх упередженостей, вона і стає справжньою, поєднаною з цілісним людиною. Так говорить будь яка теологія сьогодні.

“А чі насправді так має бути?“ – запитає нас допитливий читач. “Адже так було не завжди, давнє людство, судячи з витоків, знанням цілісного світу таки володіло. Тай у довколишній природі нічого подібного не спостерігається, тут вочевидь панує повна гармонія з якої сьогодні випадає тільки людина“, – доповнить він.

Еволюція людини сьогодні полягає в еволюції її розуму, в якому до цього часу була відсутня одна компонента. Захопленість зовнішнім, проявленим світом призвело до втрати  чуття природної причинної правди, яка якраз і лежала у тонкому, непроявленому плані. (Друге око чуття істинного у Імануїла Канта) Від якого еволюція  у суто зовнішньому образі і відгородила людину від її цілісної поєднаності з світом правди. Тобто, ця виникла  межа штучна і зведена самим  людством, у своїх суто технологічних змаганнях на зовнішньому плані. В цій відгородженості людина втратила свою  системну силу. Тобто, можливості впливати на перебіг подій у зовнішньому через втрату дотику до причинного плану у цілковитім захопленні тим зовнішнім. Так і виникла “підставка” –  фіксований образ у цілком вже матеріалізованій взаємодії з природним довкіллям. В Україні це призвело до руїни, бо духовний погляд на саму природу подій розвинений у характерницькій культурі тут було втрачено.

Адже у живому, причинно обумовленому світі на тонкому плані все живе підкоряється живій етиці, головним компонентом якої є енергія самої Цілісності, яка сама по собі не потребує  жорсткого, фіксованого образу, образу “підставки“ у стаціонарному просторі – часі.  Бо організована, вочевидь, по образу і подобі своєї тонкої, причинної сторони.  Тому “світле дзеркало“, людський образ не обтяжений  фіксованим проявом у зовнішнім і не потребує тієї відгородженості, бо живе в ціліснім світі за його законами. Тому може жити та діяти в ньому у  сродній миследіяльності, як за Григорієм Сковородою.

“Тобто, ви стверджуєте, що образ людського втілення назовні може бути подібним внутрішньому, ментальному образу, що існує у змінному просторі часі на плані тонкої метрики цілісного світу. І в цьому образі по сьогодні живе все природне довкілля“, – з подивом зауважить нам допитливий читач.

Саме в цьому і полягає онтологічний статус повернення людини в природу проголошений сьогодні, доповнимо ми його. Бо саме в цьому поверненні вбачається не захмарене майбутнє людства. Саме в  цьому образі жив і творив наш великий філософ Григорій Сковорода. Втім,  як і всі дервіші у суфійській традиції сповідання істинного. Саме про це своє втілення, втілення образу справжньої людини  якого  досяг у житті і говорить він у своєму відомому вислові – “Світ ловив мене та не спіймав”. Тобто, не нав’язав соціальної ролі у суспільстві  орієнтованім суто на зовнішнє.

Тепер ми починаємо розуміти всю глибину орійського свідчення:” Воля на волі, а ви що ж. Пусто ви живете і пуста ваша совість божая, не те несе, що є у світі і питає нас “.

“І все ж питання залишається в світлі того, що зауважив Емерсон“, – скаже нам прискіпливий читач,- “чим та нова людина буде кардинально відрізнятися від її сьогоденного образу, наприклад? “

 Ззовні це буде та сама людина, що нічим не відрізняється від її довкілля так само як і будь яка інтелігентна особа ніяк не відрізняється від свого оточення. Але лише ззовні. Сила волі такої спорідненої з цілим людини дозволяє не тільки згадати себе у справжнім образі без титулу, а і нести у собі активний імпульс гармонізації довколишнього життя. Бо вже не може  жити в світі заплутанім людськими упередженостями.  Це так само як чиста вода незамуленого джерела відрізняється від каламуті необачливо здійнятою в ньому будь ким.

“Це як світло  вранішнього Сонця, що здіймається відганяючи пітьму ночі, як квітка в полі що розцвітає дивним цвітом у диханні весняного вітерця, як усмішка дитини, що прийшла у цей світ за щастям жити в ньому. За її плечима незнані простори  заглиблені у вічність. Там грози, там бурі, там невгасима енергія життя. За найменшим її порухом стоїть вічність і та вічність покірна їй”, – скаже нам прозрівший    читач. Може й так відповімо ми йому. Становлення справжньої людини у сучасному світі насправді реалізує давнє пророцтво Ісуса із Назарета. “Якщо син божий (справжня людина яка існує в кожному) звільнить вас, то істинно будете вільними. Віруючий в сина божого буде мати  життя вічне”, – проголосив він у свій час. Сучасні дослідження у галузі супраментальної психології говорять, що він був недалеко від істини.

Щасти Вам.

Життя щасливе коли воно
погоджено зі своєю
природою.

(Сенека)

Як відомо, чотири благородні істини буддизму проголошують вихід людини з тієї життєвої скрути в яку вона потрапляє по своєму народженні. В буддизмі проголошується, що сама людина є носієм тих негараздів у житті  через свою невірну  постановку в житті. І це є вірним і з точки зору супраментальної психології, що отримала свій розвиток в наші часи. Так чотири благородні істини буддизму констатують:

1. В світі існує страждання ( мука божа, як за оріями).
2. Причина страждань у людських бажаннях стверджується у буддизмі. (У оріїв мука божа полягає в упередженості людській у суто зовнішнім світосприйнятті).
3. Щоб припинити страждання потрібно припинити будь яке устрімлення, говорить третя благородна істина. ( Для припинення життя у “муці божій” потрібно перейти на внутрішнє сприйняття “голого Ока”, запевняють орії).
4. Четвертою благородною істиною в буддизмі виступає восьмирічний  шлях виходу із страждань.

(Головною ж умовою припинення страждань у “муці божій” у оріїв  є  отримання людиною волі, що панує  на волі ж.)

Восьмирічний шлях у буддизмі пропагує мати:

1. Правільні погляди
2. Правільні наміри.
3. Правільну мову.
4. Правільну поведінку.
5. Правільні засоби існування.
6. Правільні зусилля.
7. Правільні думки.
8. Правільне зосередження.

Якщо вдуматись, то це і є шлях людини знання з точки зору супраментальної, божої  психології, як за Шри Ауробіндо. Різниця полягає тільки в шляхах досягнення  сподіваного.

Означений восьмирічний шлях  у  супаментальній психології може виглядати так:

1. Духовне бачення у переході світосприйняття на внутрішній план за антропологічну межу.
2. Вірні, узгоджені з Небом цілісності наміри.
3. Усвідомлення своєї справжності у поєднанні з цілісним планом.
4. Життя, як слідування  причинній правді цілого.
5. Вірні рішення, що приходять, як вісті Неба.
6. Вірні, узгоджені вчинки та кроки у житті.
7. Сродня миследіяльність у намірі другої уваги.
8. Стан поєднаності з цілісним аспектом світу.

Щастя в житті у зосередженні на шляху своєї сповіданої  долі.

Як бачимо, супраментальна психологія, оперта на культурологічні досягнення оріїв, продвинулась вперед у методах та засобах звільнення людини з рабства божого на землі. Через що вона може опановуватись у реальному житті кожною пересічною людиною. Щоб прийти до своєї остаточної свободи людині не вистачало другого крила, саме того, що занурене у світ  непроявленого. Саме там крилася та сила, що здатна відчинити  двері людству  до світового загалу.

Що то за сила, виникає питання?

Це та сама сила системних змін, що приймає безпосередню участь у змінній  добовій активності органів фізичного тіла. Що кожні дві години через резонансні цепи підключаються  до вселенських енергій причинного поля цілісності, як за Перепиліціним.

Тобто, кожні дві години змінюючи горизонти  в цілісності в межах фізичного тіла, на яких і завдячуючи яким функціонують  системи внутрішніх органів. Виходить кожна людина цією системною, все перетворюючою силою апріорі  володіє, але в межах свого фізичного тіла.

Антропоморфно змінюючи фізичне тіло у ментальнім образі, наші пращури навчились, порушуючи тим внутрішній баланс енергій, виводити  дію цієї сили  назовні. Так виникли антропоморфні образи трипільської пластики та пізніші образи Перуна, Мокоші, Велеса, Дани та інших.

Подальший розвиток абстрагованого мислення , з зануренням  дослідника на рівень ментального плану за антропологічну межу, дозволив продукувати цю силу у так званій сродній миследіяльності. Так системно перетворююча сила, яка панувала в межах просторово – часового пакета хвильових збурень в цілісності  та відповідно в людському організмі, стала приступною і у повсякденній діяльності людини. В якій з’явилася можливість безпосереднього  впливу на перебіг подій у зовнішньому. Ця континуальна сила і зробила людину творцем  своєї власної долі  на зовнішньому плані  життя. Побачивши саме це, Григорій Сковорода і знайшов можливим зауважити:”Справжня людина і Бог є одне “, маючи на увазі ту божу, всеперетворюючу силу, якою починала володіти справжня людина.

Запускається подібна сила у образній миследіяльності людини купно з цілісним аспектом світу, активною часткою якого вона  і стає. Усвідомлюючи саме це Ісус Із Назарета і назвав таку людину Сином Божим, підтверджуючи давнє вірування відтворення людини по образу і подобі того, хто стоїть за гармонією Цілісності у довколишнім світі.

З того переліку концептуальних положень становлення людини у своїй справжності у супраментальній психології, приведеного вище, завжди поставав лицарський життєвий кодекс. Через який людині і ставала приступною та духовна сила та звитяга. Коротка версія такого кодексу проголошувалася так:

Душу – Богу, життя – Вітчизні, серце – людям, честь -нікому.                    

Цей кодекс ставав частиною Отчого закону, що регламентував світське життя соціуму, в якому почав панувати закон живої етики. Варіантом того закону у супраментальній психології  може бути наступне:

1. Жити тут і зараз, жити на волі. “В житті потрібно бути”, – як за характерницьким заповітом.
2. У житті на волі слід притримуватись закону слідування.
3. Мати міру по волі і по вірі.
4. Спиратись на знання, що приходить через інтуїтивне сприйняття на волі.
5. Триматися у житті  божої, супраментальної межі, в якій панує людська справжність.
6. Мати чистоту та не забрудненість усвідомлень.
7. Знати головну мету і слідувати за нею в житті.
8. Не йти проти совісті та честі, не порушувати балансу сили людини і світу. “Честь це зовнішня совість, а совість це внутрішня честь”, – за Шопенгауером.
9. Пам’ятати, що все старе і пережите повертається, але у новій якості. Людина живе у причино зумовленому світі.
10. У балансі між чорним та білим, добром та злом, правди чі не правди триматися шляху, що йде всередині, де все те не має свого місця.

На тому і поставала нація у відповідності тому закону, який усвідомлювався у адаптації до патерну умов ареалу проживання.

“Виходить так, що цілісна людина переходить від пасивного життя до його активної фази у контакті з цілісним аспектом світу”, – можемо почути зауваження нашого читача. В тій активній фазі у сполученні з цілим живе все природне довкілля, засвідчимо ми йому. Тільки людина постійно випадала з того процесу наполегливо створюючи свій надуманий світ у живому світі. Що і є причиною всих її нещасть, якщо вірити тому самому буддизму наприклад. Та зрештою всім  близьким до нього віровченням Сходу.

Щасти Вам.

Щоб розібратися з означеним напрямком нашого дослідження, шановний читачу, звернемось до широко відомого вислову нашого великого кобзаря Тараса Шевченка: “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”.

З раніш проведених досліджень у супраментальній психології ми вже знаємо, що все те, про що говорить Тарас, веде своє походження від адаптації людини до патерну умов ареалу проживания у відповідності тому, що у свій час викла в Фрітьоф Капра у своїх дослідженнях фізики живого.

Означена адаптація породжує ментальний, резонуючий з світовим Цілісним Одним образ, який стає носієм внутрішнього закону, або закону всередині, як за Геродотом. З чого і постає вище згаданий онтологічний, природний статус людської ментальності. Звідси веде свій початок автохтонне населення будь якої землі. Саме від нього постає будь який етнос та його етнічна, резонуюча з патерном умов ареалу проживання культура, що утримує в собі ті самі вибіркові, резонуючі з Цілим образи, але вже проявлені на зовнішньому плані життя. Нація та виникаюча на її основі держава і формується довкола цього означеного стрижня. Чому виникає питання?

Мабуть тому, що це найбільш сильне, згуртовуюче людський соціум у Одне егрегорне запровадження, яке дозволяє протистояти лихоліттям бурхливої історії цих земель. “Життя щасливе, коли воно погоджене зі своєю природою”, – проголосив у свій час Сенека цей головний напрямок змагань людини за свою щасливу долю.

В цьому ж контексті ще маємо сакральний, як на сьогодні, девіз світового лицарського товариства:”Володій духом і меч буде слідувати “.

Виходить, що в тій правді, яку сповідує будь який етнос криється ще сила людського духу, вершиною якого є ведення свого життя та керування ним в умовах подієвого світу назовні. Саме так можна розуміти цей лицарський девіз в умовах реального життя кожної людини.

“Будь який соціум володіє подібною силою яка зветься егрегорною силою”, – скаже нам обізнаний в цій справі читач. Так, погодимось ми з ним, кожне людське об’єднання має ту егрегорну силу, яку можливо простежити наприклад на полі бою, особливо у стародавні часи у великій масі війська. Але в цій силі є одна відмінність, вона зникає як тільки людина виходить з того колективного об’єднання. В реальному житті окремої людини вона мало чого варта, через що вона починає належати до якоїсь корпоративної артілі з її вузько економічною спрямованістю в житті соціуму. Сам же соціум, роздроблений на відповідні суто споживче орієнтовані економічні галузі, не може надати кожній конкретній людині ту силу, бо сам нею володіє апріорі. Високі договірні відносини, які в ньому виникають у вигляді захисту прав та свобод, не спроможні вирішити питання духовної сили у житті кожної конкретної людини у протистоянні як зовнішнім так і внутрішнім негараздам у ньому. (Короткий вік, хвороби, постійне питання невизначеності себе та свого місця в житті. Звідси системна криза у житті, у так званім рабстві божім)

Тут езотерично освічений читач може зауважити: “Про що ви тут говорите, та сила духу ніколи не виникала з соціальних відносин. Вона є витоком другої глибинної позиції у людському житті, в якій вона стає причетною до причинної правди світу узгодженого у одне велике Ціле на тому ж ментальному рівні. Відповідність етики її життя назовні тому закону всередині і надає їй ту силу причетності до Єдиного, як за Миколою Кузанським, що стає силою її духу”.

Тільки та сила і правда існують на волі, доповнимо ми його. А воля це зовсім не свобода в межах соціуму, яка сама по собі являє для людини орієнтованої на зовнішнє пастку, через її упередженості в житті. Через що її життя стає юдоллю скорботи та печалі, як записано у Святому письмі. Воля ж існує на волі, за антропологічною межею суто фізичного плану ,стверджують орії у своєму давньому рукописі.

“Воля на волі а ви що ж, пусто ви живете і пуста ваша совість божая, на те несе, що є у світі і питає нас”, – згадуємо вже відоме з означеного рукопису.

“Виходить, що соціум полишений третьої, скеровуючої ланки у своїй адаптації до патерну умов ареалу проживання, не має того онтологічного статусу з яким мало було б пов’язане його виживання у глобалістичних процесах сьогодення,” – зауважить нам допитливий читач.

” І ті національні утворення, що такої опори не мають являють собою суто технічні нації, в основі яких лежить лише соціальний договір, який може бути переглянутим у будь який час. І він слабкий, бо у ньому не має місця розвою природи самої людської справжності на яку він повинен був би спиратись”, – зауважить він нам наостанок.

Дійсно, кому потрібен соціум, що не орієнтується на саму людину, заради якої він і був створений. Тай кожна особистість людська має своє завдання по народженні, виконати яке є метою є її життя. Не за економічним же прогресом ми сюди приходимо.

Маємо з приводу вище згаданого свідчення давнього китайського філософа Мо Дзи:” Всі люди рівні перед Небом , держава ж є результатом їх угоди”. Зрозуміла ж людина, ще в давні часи зрозуміла. Небо світової цілісності єднає людство у одне ціле через рівність кожної людини перед ним. З чого і постає сама можливість їх державної угоди назовні, що вже не буде протирічити онтологічному, природному статусу справжньої людини .

Значення онтологічного принципу людської справжності та цілісної у поєднаності з Одним знаходимо у сповіщеннях Ісуса із Назарета “справжньої людини воплоті”, як за Григорієм Сковородою, які нарешті стають зрозумілими скинувши релігійну оповитість:

“Я прийшов не порушити Закон, а виконати та затвердити Закон. Я прийшов прибавити до Закону Отчого свободу Сина. Відновити викривлений закон причинності, в ущербному законі смерті – Отчий Закон життя.”

Як, у який спосіб запитаємо ми у нього?

“Якщо Син божий звільнить вас – то істинно будете вільними. Віруючий в Сина (в свою справжність) має життя вічне”, – знаходимо необхідне пояснення у нього.

Син Божий тут від початку розглядається Ісусом, як та сама справжня, цілісна людина, що за самим задумом божим знаходиться в кожному. “Царство боже в середині вас”, – засвідчив він у свій час.

Віра, в яку вірить людина, що знає – це віра по вірі. Хто у віру вірува той знає суще, – стверджували орії. Людині знання немає потреби вірити в когось або в щось, вона про все це просто знає. Зовнішня ж віра – сліпа віра, вона полишає людину сили сповіданої правди, або ж сили причинної правди цілісного світу.

Згадуваний Отчий закон є відображенням того внутрішнього закону природної етики на зовнішньому плані. Спроби його відображення можливо знайти у всих, так званих, священних писаннях світу. Які пристосовувались на вигоду існуючому соціальному устрою. Згадаймо рабство боже на землі у християнстві і не тільки в ньому.

Виходить, що Шевченко був таки правим, коли говорив про силу правди, що існує на волі. Прохід до якої утримує в собі будь який природній етнос у своїй адаптації до патерну умов ареалу проживання. Чому?

“Бо світ збудовано на правді якою є сам. А від цього у правди шлях один, а у неправди їх багато”, – запевняли характерники Запорізької Січі. А вони були фахівцями з цієї справи. Саме з характерницької культури Січі і веде своє походження українська нація, з цього казана становлення лицарського духу вона у свій час і здійнялась. Від чого пошук правди та становлення людини у своїй справжності стало звичаєвим в Україні. Саме тут проходить головний нерв нації – бути вірними тому істинному, що поклав Бог у цьому світі. Храм Покрови Богородиці, що за звичай стояв на Січі і був проявом тієї головної Покрови божої правди – істини, що панує на землі. На якій і поставала справжня, цілісна людина захищена тим знанням сущого, що опановувалося нею.

“Чому ж на протязі досить довгого часу на терені земель України існує те, що зветься руїною”, – запитає нас прискіпливий читач.

Висоти лицарської звитяги та волі осягнуті на Січі зовсім не підходили тому громадянському устрою, що народжувався у ті часи. В основі нього, через нерозвиненість громадського виробництва та засобів керування економікою, панувало рабське приниження самої людини. Влада узурповувала те , що було головним здобутком нації. Що було неприпустимим.” Знання сущого по можній кості б’є”, – находимо підтвердження цьому ще в рукописі оріїв, відомому на сьогодні як рукопис Войнича.

Тому становлення державності і було затримано в Україні. Натомість та державність прийшла від близького сусідства, де не переймались особливо людською гідністю та честю. В цих нових державницьких запровадженнях і зник головний психофізичний настрій на істинне. Духовний зір, як джерело дотику до правди – істини на внутрішньому людському плані було втрачено. Все це з часом призвело до міфологізації вироблених етносом звичаїв та звичаєвостей, які стали такими собі зовнішніми анімаційними картинками. Через що в них пропала сила. Та сама сила, що стоїть за будь яким успіхом в житті. З чого і постала та руїна, що тягнеться до наших часів. Що потрібно робити?

Відкривати ту сутнісну глибину людської справжності, яка від початку притаманна нашій культурі. Не дарма ж Докія Гуменна у свій час пророче зауважила: “Мені хотілося би думати, що теперішня місія України, як центру осі сучасного світового вузла знайти синтезу між духовністю індоєвропейського Сходу і індоєвропейського Заходу з їх цілком відмінними методами шукання нових ідей. Це ж не новина, що сучасний світ тих нових ідей шукає, й блудить, не може їх знайти”. І далі Докія Гуменна радить у пошуку нового культурологічного запровадження “заглянути у глибину свого пройдешнього настільки вдасця”.

Тобто, цим стверджується, що звичаєва самоіндентифікація українства в людській справжності та цілісності повинна стати провідною у новому становленні світової індоєвропейської культури. Тоді сучасний українець сьогодні повинен стати носієм того психофізичного настрою, щоб постійно не розчинятись в інших суто зовнішніх культурних запровадженнях, які повинні тепер брати приклад з нього ж.

В тому і проглядає, врешті решт та нова місія повернення Сина Божого, на яку віддавна чекається в усьому світі. І його образ, як образ справжньої цілісної людини, потрібно знімати з того тисячолітнього розп’яття у рабстві божому на хресті. Що і розкриває шлях до нового відродження духовної культури людства, про яку у свій час згадував ще Антуан де Сент – Екзюпері.

Від так, сьогодні ми вже знаємо, що стоїть за тим новим відродженням людської справжності та цілісності в сучасному світі. Воно полягає у відновленні у світському житті характерницької культури Запорізької Січі та того Січового закону за яким вона існувала.

У всих розвинених країнах світу існує національно орієнтований вишкіл. В Україні у основі того вишколу завжди стояв лицарський, січовий закон. Чому?

Бо саме в ньому кувалися головні ознаки справжньої людини – висока гідність та порядність, честь та совість, що стояли поруч з неймовірною звитягою духу. Державотворення в Україні потрібно починати саме з цього.

Щасти Вам.

Коли двоє у Одному домі і вони
скажуть  горі переміститись –
вона переміститься.
(Ісус із Назарета, Євангеліє від Фоми)

На сьогодні сучасне природознавство говорить устами Шатохіної Віри Олексіївни:” Ментальність є системно розбудовуючим принципом, що ставить людину на рубіж за яким слідує перехід громадського в індивідуальне і на зворот, зберігаючи логіку єдиного“. Насправді ж два означених поняття ментального і громадського не знаходяться у одній площині і не протиставлені одне другому. Вони насправді рознесені по вертикалі зовнішнє – внутрішнє. Де останнє є основою зовнішнього в справжній, цілісній людині, та її світосприйнятті.

Далі сучасна наука у онтологічній спрямованості пізнання стверджує:

” В природі людини закладені потенційно розкриваємі механізми ментальності, які виведені екзистенціальних, семіотичних, герменевтичних і сіненергетичних вченнях, як середина поєднуюча соціальні та індивідуальні, історичні і культурні факти розвитку людини. Їх неможливо віднести до екзистенціальної сфери буття або до чуттєвих засобів уявлення про світ. Вони поєднують і те і інше у єдиний образ ментальних репрезентацій маючих змістовну наповненість і символічну незавершеність“.

Тобто, образно кажучи, мають свій невербалізований, поза знаковий зв’язок з світом непроявленого на внутрішнім плані. Про що далі і йде мова:

” Розкриття онтологічної забезпеченості ментальності відбувається у семантичнім континуумі … де пов’язується колективне та індивідуальне у реконструкції засобів поведінки, що передає суспільне розуміння світу.“ В тій реконструкції постає ведення людини живою етикою цілісності у її причинному полі. Про що і говориться далі:” Під час розпаду колективних систем значень на поверхню виходять неконтроліруємі ззовні ментальні структури як проекції поєднуючі в собі розум та відчуття, свідоме та безсвідоме, раціональне та ірраціональне “.

Як бачимо сучасна наука в представництві Шатохіної Віри Олексіївни значно наблизилась до сфери діяльності супраментальної психології майже впритул. Про що свідчить наступне:

”Особливістю семантичного континууму ментальності є його сітчана або гетерархічна системна організація, нелінійна динамічна модель “.

Інакше кажучи, онтологічний статус ментальності знаходиться (проявляється) в процесах синхронізації активності думки та самоорганізації Всесвіту на своєму цілісному плані.

“Онтологічні параметри ментальності викладені в ідеях неодноразово виникаючих в історії, психології, мистецтві. Приймаюча різні форми повсякденність стає екраном на якому віддзеркалюються стани відповідаючи ментальному запиту.“

Браво, що тут скажеш ще. Далі читаємо:” В цьому ракурсі онтологія ментальності і онтологія людини корелюють одне з одним, відтворюючи можливість для впорядкування невизначених та стохастичних життєвих ситуацій. Для людини значення ментальності можуть бути як впорядкованими (усвідомленими) так і невпорядкованими ( неусвідомленими)”.

Чим і займається Супраментальна психологія де впорядкованість виходить з тих самих семантичних полів цілісності, з її живої, все впорядковуючою етикою. Про що і говориться далі у дисертації Шатохіної:

”Онтологічна система ментальності показує, що творчі акти взаємодії з світом тотожні розумінню її як складної системи, де більше сховано (непроявлено), аніж явлено. Повноправним моментом творчого розуміння є чуття, яке Шпет називає “симпатичним розумінням“ або ж передрозумінням “.

Можемо тут доповнити Віру Олексіївну. Першоєдине – вища реальність пред’являє людині вимогу зібраності “тут і зараз”. Онтологічний статус ментальності передбачає, що в буденність включається суб’єкт спостерігач, здатний поставити себе в позицію феноменолога, здійснюючого “Епохе” в ідеальних світах, поза якими людина не може здійснювати повноцінний життєвий вибір. Суб’єкт спостерігач має можливість занурювати самого себе в ментальний простір. Вододіючий якостями порожуючої метафоризації викликаної за допомогою інтуїції у нелінійномуконтакті з віртуальними об’єктами, за допомогою символічних функцій усвідомлення. Ментальність дозволяє діяти людині у альтернативній наївному реалізму реальності, проявляти своє відношення до світу не застосовуючи тиску на нього, але чекаючи від нього відповіді.

В протилежність класичним уявленням про свідомість, як сутності підлягаючої дослідженню в роду інших сутностей – феномен ментальності звертається до життєвого світу змістовностей, існуючого разом зі змістовностями інших людей”.

Тут діє скоріше позажиттєвий досвід людини як сутності світового рівня. Про що далі цілком вірно слідує:

”Пізнавальний досвід людини є тим видом досвіду, який може бути розкритим з позиції онтології як явище не маюче атрибутивного характеру“.

Браво, що тут ще скажеш. Це є нелінійна система цінностей покладених у сітку динамічних установлень Всесвіту на тонкому, непроявленому рівні, – доповнимо ми віру Олександрівну. В цілому у суто зовнішньому підході вірно. Але ментальність іншого, заглибленого плану не може існувати без свого носія. Тому у супраментальній психології з’являється ментальний дубль на якого переходить та покладається результативна діяльність людини назовні. Сам сутнісний план людини занурюється на рівень глибинного супраментального плану, що має доступ до сітчастого, семантичного поля світової Цілісності пануючої на тонкому плані. Так у супраментальній психології з’являється динамічна, узгоджена у одне ціле світова Цілісність. Причинний характер подій веде своє походження саме від неї. І саме від неї походить життєва енергія та сила поруху будь якого живого організму, що генерується у пульсаційних переходах між енергетичними горизонтами означеної Цілісності.

Першоєдине – вища ціннісна структура потребує “волі на волі”, за оріями, де  стають приступними людині “вісті божі”. З якими вона починає жити не замислюючись постійно над цим. Внутрішнє тут стає реалією життя, в якій зовнішнє, підпадаючи під його вплив, формує світогляд справжньої, цілісної людини.

Концептуальні положення супраментальної психології.

( природознавство у поширеному світосприйнятті)

1. Всесвіт на тонкому, непроявленому плані являє собою цілісне утворення пакета узгоджених енергетичних горизонтів пов’язаних причинно – наслідковим зв’язком.
2. Всесвіт на своєму цілісному рівні являє собою живу динамічну систему свій вектор досягнення всебічної гармонії. Він є витоком живої, причинної етики життя на проявленому плані.
3. Від того Всесвіт маєдва своїх обличчя одне існує у дискретному просторі часі, а друге стаціонарне, що існує у однорідному та ізотропному просторі виділених мас матерії на проявленому плані.
4. Жива матерія народжується на просторово – часових  переходах між енергетичними горизонтами Цілісності, існуючи у виділеному, проявленому стані за рахунок резонансного злиття з відповідним базовим горизонтом. Різноманіття живого існує за рахунок множини гармонік головного пакета первинних хвильових збурень горизонтів у вибуховім становленні Всесвіту на своїй ранній стадії.
5. Жива матерія, як і Всесвіт розподіляється на тонкий, непроявлений план та речовинний, фізичний.
6. Розвиток та становлення живого від того несе у собі ту саму причинну, цілісну організацію, яка панує на тонкому, непроявленому плані світу і підкорена його причинній етиці.
7. Онтологічний принцип єднання людини з живою етикою світової Цілісності реалізується через її усвідомлення причинного характеру подій на рівні невербального, чуттєвого сприйняття на інтуїтивно образнім рівні.
8. Від цього виникає впорядковуюча людське життя триєдність: Фізичний план, тонкоєнергетичний, ментальний план та цілісний, трансцендентний аспект світу у вигляді супраменталу.
9. Сама цілісна організація  людини постає у переходах між базовими енергетичними горизонтами її систем органів життєзабезпечення. Від того вона від початку володіє все перетворюючою силою, яка виникає на тих узгоджуючих переходах.
10. Означені переходи від нижчих вібраційних горизонтів до вищих, зумовлюють духовне зростання людини у її все більш поширеному усвідомленні світу.
11. Головною скеровуючою силою у людському житті є причинна, жива етика цілісності, що усвідомлюється через інтуїтивно – образне сприйняття світу на ментальному рівні. Саме звідси постає її особиста справжність та цілісність.
12. Розумова діяльність людини назовні повинна спиратись на причинний, інтуїтивний відгук з її внутрішнього плану. Передбачення та мудрість життя постає саме з цього.

З вище приведеного слідує, три задачі супраментальної психології: здоров’я та довголіття, високий професіоналізм та соціальна значущість, високе мистецтво ведення свого життя є цілком досяжною річчу. З цього і постає нова сходинка у індоєвропейській культурі в сучасному світі.

В. Чумаченко.