Сторінка Василя Чумаченка

Світ збудовано на правді якою є сам.

У правди один шлях у неправди їх багато.

(Січ, характерники)

Дослідження у науковій езотериці сьогодні говорять, що існує особливе співіснування людини і світу, коли її життя набуває зовсім іншого змісту. І цей новий статус людини відтворюється у причетності до тієї правди життя, яка лежить у причинній пов’язаності Всесвіту. “В цьому світі потрібно бути”, – стверджували характерники Січі Запорізької з цього приводу. Цілком слушно вважаючи, що у суто зовнішнім сприйнятті світу людина в ньому насправді не живе, не існує.  Спробуємо розібратися в цьому питанні.

Ми у своєму повсякденному житті звикли, що правда з’являється у ньому, як доречність наших вчинків та суджень, що пройшли свою перевірку у практиці життя. І цю правду нам потрібно повсякчас шукати і боротися за неї. У муці божій, як за оріями, людина знаходить її. В цій правді боротьба між добром та злом стоїть на першому місці. І як показує практика життя це питання не має свого остаточного вирішення у повсякденності людського буття. Чому?

Бо на зовнішньому плані ми маємо справу з результатом, який є проявленням причинної пов’язаності світу на  тонкому плані, говорить наукова езотерика. Тому ми розуміємо сьогодні, що справжня правда мусить пізнаватися на непроявленому плані. Але в такому випадку ми самі, наша діяльність повинні належати тій причинній взаємопов’язаності світу, що панує у непроявленому. Мабуть тому, що ми родом звідти.

Тільки у поєднанні з Єдиним людське життя отримує свій справжній зміст, стверджував кардинал римо – католицької віри Микола Кузанський з цього приводу. Що то за правда, яка стоїть за нашими плечима у реальному бутті на землі?

З досліджень у непроявленому на сьогодні ми вже знаємо, що енергію всьому живому надають пульсаційні переходи між горизонтами Цілісності, пануючої на тонкому плані. За цією Цілісністю вочевидь і стоїть той Єдиний початок, про який і згадує у своїх працях Микола Кузанський.

І подібний підхід несе у собі належність самої людини до тієї правди, за якою вибудовується світ у її довкіллі. Саме на внутрішньому плані світ несе у собі енергію нашого життя через ті згадувані вище пульсаційні переходи між горизонтами Цілісності. А від того має нести у собі ще і сповідану правду нашого життя та долю у причинно – пов’язаному світі. Про який Микола та Олена Реріхи говорили, як про живу, природну етику за якою живе весь рослинний та тваринний світи.

Перше, що приходить на думку у такому підході, що від цього має поставати сама праведність нашого життя. В ньому має існувати особлива вивіреність наших вчинків та кроків, як  істоти сутнісного плану належної цілісному, причинно обумовленому світу.  Як практично можливо жити за тією правдою життя, за якою стоїть континуальна сила самої світової Цілісності постає питання?

На зовнішньому плані світу потрібного усвідомлення не існує, бо то є біг по великому колу наших упередженостей, скаже нам езотерично освічений читач. Вірні настанови, як образи вістей божих, приходять лише з підсвідомості існуючій на внутрішньому плані, додасть нам він. Але тими вістями користується будь яка талановита людина і ті образні сповіщення здатні у своїй силі керувати світом, говорить  Фрідріх Ніцше.

На сьогодні ми маємо лише ілюзорну уяву про довколишнє через той апарат образно – понятійного мислення, яким керується наш мозок. Через що ми полишені дотику до реально існуючого світу. Але мозок людини може керуватися, як показує практика і чуттєво – образним сприйняттям. Ми одразу ж даємо чуттєву характеристику дну ріки чі озера коли входимо у їх воду. В тому ж чуттєвому, інтуїтивно – образному сприйнятті, в якому приймає участь наше тіло, навчаємось плавати у водних глибинах. Чому не можемо так само увійти в енергетичні горизонти світової Цілісності, що панують у довкіллі і опанувати спосіб вже усвідомленого життя в ній?

Зосереджуючись лише на відстороненому предметному світі назовні, ми потрапляємо у полон тієї ілюзії, яку він несе у собі. Але ми на сьогодні розуміємо, що це лише наша зовнішня орієнтація у подієвому світі, яка стала головною у суто технічний вік нашого часу. Де людство більше живе за своїми переконаннями аніж усвідомленнями.  Кожна талановита людина мистецького рівня знає, що існує інше  розуміння, що приходить коли наше образно – понятійне мислення вимикається. Саме тоді виходить на поверхню наша  підсвідомість, що має той чуттєвий дотик до причинного світу. І тоді виникає те осяяння зовсім новим та невідомим, яке і рухає наше життя вперед.

Тобто, лише з рівня підсвідомості, у повній відстороненості від зовнішнього, що стає лише генератором спонукаючим нас до дії, приходять образи нашого вірного реагування на події у ньому. Це реагування і є правдою нашого життя за якою стоїть сила. І ця сила образів, що прилітають як голуби,  рухає світом, як за переконанням того ж, згадуваного вище великого німецького філософа  Фрідріха Ніцше.

“Але для цього потрібне входження в саму правду життя, що буяє в довкіллі”, – зауважить нам вдумливий та поміркований читач. “Для цього потрібна воля від тих суто зовнішніх усвідомлень”, – доповнить нам він. “Воля на волі, а ви що ж. Пусто ви живете і пуста ваша совість божа. Не те несе, що є у світі і питає нас”, – знаходимо свідчення з цього ж приводу у культурі оріїв, що панувала у раннє Середньовіччя в межах земель Середнього Подніпров’я.

Як утримується та чуттєва відстройка стану волі на волі, виникає питання? Поряд з совістю, як каналом сприйняття тих образів стоїть людська честь. Саме вона спонукає до причинного впорядкування нашого життя за тією правдою істиною, що відкривається на рівні підсвідомого. “Ми не вправі жити, коли втрачена честь”, – за переконанням іншого великого філософа Німеччини Фрідріха Шілера. “Честь – це зовнішня совість, совість – це внутрішня честь”, – до такого кардинального висновку прийшов у свій час Артур Шопенгауер. Порядність та людська гідність є похідними від тієї честі, скаже нам будь яка зріла, вірно поставлена у житті людина.

“Велике пробудження стоїть за цим всім”, – можемо почути від адепта далекого Сходу. За цим пробудженням стоїть кінестетичне, доторкове  чуття – бачення, говорить нам наукова езотерика сьогодні. Припинення діалогу з зовнішнім у образно – понятійнім мисленні відкриває те знання духу, яким володіє кожна людина стверджує ця наука. В цей час людський мозок стає екраном, своєрідним навігатором на якому віддзеркалюється подійний світ внутрішнього, причинного плану.

Якою стає релігія  такої  вже пробудженої людини, постає питання?

Це релігія сповіді у Єдиному, у самій належності до нього, скаже нам релігійний діяч. Син божий панує у серці кожного, говорить нам християнство сьогодні. “Ти не цей, ти той”, – говорять суфії разом з даосами далекого Сходу. Це релігія знання сущого, говорять сьогодні до нас орії з рукопису Войнича, відома в світі, як орійське відичне правовір’я. Вочевидь єдине для всього світового загалу, бо Права у слов’янстві має значення тієї самої світової Цілісності.

Як подібного стану усвідомлення досягти, виникає питання?

“Справжня віра існує по вірі”, тільки у “віру вірува”, – досягнеш поставленої мети, стверджують орії. Тобто питання полягає у входженні у сам внутрішній план,  де сама віра стає способом життя. Яка головна умова подібного входження? “Помалу свою власну мету носи, май міру по волі і по вірі”, – стверджують наші пращури. Будьте Перехожими в житті, радив у свій час Ісус із Назарета своїм учням.

“Коли двоє у одному домі і вони скажуть горі переміститися – вона переміститься”, – стверджує Ісус у Євангелії від Фоми.

Входження у подібну віру це доторк до самого джерела де панує сила усвідомлень справжньої, цілісної людини, стверджував він. Знання сущого якої стає правдою її життя і це вже не питання відстороненої віри, а стан буття в істині, яка одна робить людину справжньою та вільною.

“ І все ж питання того входження залишається не розкритим”, – зауважить нам доскіпливий читач. Як це може відбутися в житті?

Ми входимо у смак будь якої страви, що споживаємо. Ми також входимо у своєрідну медитацію, коли слухаємо музику якою чаруємось. Так само можливо увійти у образ простору думки людини, що промовляє те сакральне до якого має дотик. Згадане входження в образ є головним у акторській майстерності. Те саме можливо здійснити входячи у образ того, що приходить з внутрішнього плану. У Євангелії від Дідима Фоми існує запис:” Хто помає змістовність цих слів, не вкусить смерті “. Тобто, стане справжньою, цілісною людиною воплоті. Слова та думки, що стоять за ними можливо не тільки розуміти, а і входити в їх простір, опановуючи те джерело звідки вони ведуть своє походження. Те входження означає рух до простору іншого виміру де пану дух людини.

Яка ще існує причина подібного входження в світову Цілісність де панує правда сповіданого життя ?

“Віруючий у Сина Божого (справжню цілісну людину) матиме життя вічне”, – стверджує Ісус, якого наш Сковорода вважав справжньою людиною воплоті. Така людина має своє справжнє обличчя до народження, як за твердженням даоських мудреців.

І  цілком зрозумілим тепер стає головне сповіщення великого Галілеянина: ”Хто пізнав світ – знайшов себе і той, хто знайшов себе світ не вартий його. Все, що ви народжуєте в собі і те, що ви отримуєте від цього спасе вас“.

Щасти Вам.

У правди один шлях у

неправди їх багато.

( з невимовного)

Що таке містицизм сьогодні, на що він спирається, від чого походить? Людина володіє дивовижною властивістю сприймати факти життя у повному їх об’ємі, як образне прояснення, що надходить однієї миті з її внутрішнього плану. І це відомо будь якій творчій, талановитій людині. Подібне знання інтуїтивно – образне і приходить як чуття – бачення у  тому внутрішньому, ментальному просторі, говорить езотерична наука. Спроба все те повторити у якомусь вербалізованому, образно – понятійному підході і призводить до вище згадуваного міфологізованого містицизму. Чому?

Мабуть тому, що згадане знання через  пояснення вже у відсторонених образах та поняттях,  пробують відтворити у  логістичних конструкціях  назовні. Але подібний підхід не несе у собі включення у причинне поле істинного, а тому не має сили у своєму запровадженні. І тому працює тільки з неживою природою у стаціонарнім просторі часі. Тобто, може забезпечити тільки суто технологічний бік нашого існування. Через що, з якої причини?

На рівні внутрішнього інтуїтивно образного сприйняття не існує звичної  логічної послідовності його отримання, яке панує назовні. Просто одного разу це приходить, як  вість з нівідкіля. І ця образна, резонуюча з Цілим вість, несе у собі силу запровадження того усвідомленого у життя, в його первинній правді. “Тут потрібна не відсторонена ілюзорна миследіяльність, що панує ззовні, а скоріше сродна миследіяльність, злита з простором цілісного плану“, – скаже нам езотерично освічений читач.

Неможливість пов’язати  ті сповіщення  з тією логікою, що панує у повсякденному житті, призводить до двох результатів.        Виникає релігійне вірування у потойбічну силу, яка може проявитися тільки  у відповіднім зверненні проханні до вищих сил. Інакше, як не пробують, в житті все те не спрацьовує. Так виникає будь яка релігія, що панує сьогодні. Вершиною тут постає свідчення від Ісуса з Назарета:”Просіть і дано вам буде“.

“Але  будь яке молитовне прохання без чуття Небом не сприймається“, –  засвідчив у свій час Гете.  Щоб те чуття було, необхідно бути на волі, де існує чуттєвий контакт з непроявленим, говорить світова езотерична наука. На той час, коли Ісус повернувся зі своїх довгих мандрів по Тібету, духовне знання – бачення зникло. Було винищено, або підмінене новими володарями та пророками світу. І вже нікому було прохати того сподіваного у прямих звертаннях до Неба. Тому це не спрацювало. Від того Сина Божого – справжню, цілісну людину було нізведено до стану “раба божого“.

Другий напрямок теж цілком містичний, бо пробує відтворити  пантеон тих вищих сил, які стоять за тими “божими вістями“. І тут в хід йде все, що може людина собі уявити  назовні. Паралельно  йде обожнення тієї уяви, яка звісно протистоїть уявленню іншого угруповання. Що призводило до протистояння різних псевдо езотеричних течій пануюче і сьогодні.  Виникає велика кількість міфологізованих образів проявлення тих “вищих сил“.  А коли все те не спрацювало у практиці життя, через ілюзорність образного уявлення, звернулися до потойбіччя, до світу польових сутностей та відповідних духів, які стали оберігати та захищати. “Була б віра боги знайдуться“, – говорить з цього приводу давня китайська мудрість. Таємні містерії Єгипту були саме такого походження. Від цього була одна користь:”Ум визрівав в пересудах про вампірів“, – за образним висловом Володимира Висоцького.

Але людина тут виходила за межу свого світу (межу свого супраменталу), від чого розвиток її самої, як сутності світового рівня, було зупинено. І все це через не вирішення  питання того невербалізованого знання, яке здатна сприймати людина у просторі свого образного бачення на внутрішнім плані.

Полегшити вирішення цього питання може просте споглядання за довкіллям. Довкола нас панують живі  природні системи, які утворив невідомо хто і які живуть невідомо за яким планом. Більше того, ми маємо у своєму довкіллі колективні системи, життя яких ніхто не скеровує. Але вони існують продукуючи відповідне самозабезпечення,  реагуючи водночас на зміни, що йдуть у зовнішньому. За рахунок чого і виживають, часто передбачаючи ті зміни, що надходять. Мова тут може йти наприклад  про бджолині та мурашникові сім’ї. Звідки вони знають, як і коли потрібно все те робити?  Згадка про генетичний досвід вироблений протягом століть тут не спрацьовує, бо ці системи реагують на ті умови, які існують сьогодні тут і зараз.

Потрібно визнати, що у світі, у непроявленому на тонкому плані, існують своєрідні аналогові сигнали живої етики Цілого, які є матрицями поведінкової рефлексії  всього живого назовні. Саме вони несуть у собі попереднє запровадження того, що повинно проявитися на зовнішньому плані з часом . І саме на нього реагують птахи та звірі, коли йде біда, ще не проявлена на зовнішньому плані. Тікають з судна, що має загинути в морі  щури, спасаються звірі та птахи перед великими цунамі на морі. Звідки вони про те знають, виникає питання?

Від цього слідує, що існує інша картина світу, яка є законодавчою, причинною для зовнішнього плану. І виникає вона в організованім у Одне ціліснім світі існуючим на тонкому плані. Розуміння її через відповідне бачення на ментальнім рівні, дозволяє володіти передбаченням у житті. З якого і постає те справжнє життя або життя у істинній традиції, як за суфіями. “Пізнайте істину і вона зробить вас вільними“, – саме з цього приводу говорить наш видатний філософ Григорій Сковорода вслід за Ісусом із Назарета.

Вільними від чого?  Від обмеженого світоусвідомлення, яке панує сьогодні у людському соціумі, що живе у “муці божій“, як за оріями. Мова тут йде про третю сигнальну систему, яку людство втратило у своїх суто технологічних змаганнях. В її основі якраз і лежить означене вище чуття – бачення образних картин тих аналогових систем причинного поля Цілісності, що панують в світі на непроявленім його плані. Чому так,  виникає питання?

Справа в тому, що життя у Всесвіті стає більш складною річчу,  коли він являє узгоджене у одне Ціле на тонкому плані, що має свій динамічний розвиток у часі та просторі. Кожної  миті він повинен відповідати своїй цілісності разом з народженими у ньому системами. Тоді сама світова цілісність Всесвіту попередньо продукує у дінамиці свого розвитку згадані вище об’ємні, аналогові образи – сигнали у вигляді сцен  та картин життя  на тонкому плані, як кроки свого подальшого розвитку. Живе здатне все те сприймати, як команду наміру у відповідних мислеобразах.  Врешті решт, це ї є те Єдине, яке одне має зміст, як за Миколою Кузанським. А для цього в цьому світі потрібно бути, як за старим характерницьким заповітом.

Відсторонена логіко – концептуальна діяльність інтелекту сьогодні віддалена від природної сили  поєднаного з Цілим мислеобразу.  Тому головна умова існування живого, що існує у переходах між горизонтами цілісного світу і черпає від того свою силу, йому не приступна. “Суха теорія мій друже, а дерево життя вічно зеленіє“, – зауважив у свій час  Гете саме з цього приводу.

Людина в контакті  з тим Єдиним може творче підходити до свого життя, обираючи в ньому інші існуючі варіанти його запровадження. Від чого різко зростає ценз людського виживання, як і в природних колективних системах існуючих в довкіллі. Тут метафізичні усвідомлення стають тим самим “містичним богослов’ям“, що стоїть за тим знанням,  як за Миколою Кузанським. Або, як на сьогодні, науковою Есперологією, що опікується фізикою слабкої метрики на непроявленому плані.

Але для цього потрібно перемістити наукового споглядача за межу антропологічного бар’єра, щоб уникнути чергового наведеного міфу в науці відсторонених знань. Всі існуючі ідеї розвитку пануючі на плані зовнішнього сприйняття мають те саме походження. Тобто, наукового незнання, що панує сьогодні у нашім природознавстві. В якому означеної вище проблеми взагалі не існує.

Тому без ввімкнення третьої сигнальної системи та переходу за антропологічну межу  науці тут не обійтись. Це саме та нова наука про яку говорив багато хто від Імануїла Канта до Шопенгауера, від  Григорія Сковороди до Вернадського. Зовсім інше розуміння висловів Аристотеля та Платона  постає  в цьому світлі.

У Аристотеля матерія є щось проявлене дякуючи формі. Тобто того самого резонуючого образу (об’ємного,матричного сигналу) що стоїть за актом творення у зовнішньому.  Цілісність же є відповідною формою буття в тих резонуючих формах – образах, або ейдесових сферах, як за Платоном. Енергетичні горизонти Цілісності у есперології та недавно виникла теорія суперструн в науці є їх недалекими аналогами.

У Платона, як представника піфагорійської школи, що відстоювала присутність у житті Єдиного організуючого порядку, ми знаходимо: «Як постукавши, ми чекаємо, донесеться  звук цілої чи надтріснутої посудини, так і цілісність плинучого мимо нас буття зумовлюється вислуховуванням та баченням його сущого».

Дуже знайоме, чи не так?

«Потрібно бути винятково обдарованим, щоб зрозуміти, що існує якийсь рід будь-якої речі і суще само по собі… Ідеї перебувають у природі так би мовити у вигляді зразків, ( образах аналогових сигналів) інші речі подібні їм і являють суть їх подоби»,— зауважує Платон. І далі: «Ідеї — це щось, по-перше вічне…а по-друге завжди у самому собі одноманітне. Кожна із ідей існує, (як Ейдесова форма). Речі ж отримують свої імена в силу причетності до них».

Все точно так як і є сьогодні  у Есперології та Супраментальній психології, де матричний , аналоговий сигнал походить з причинно пов’язанного поля Цілісності. Все це, врешті решт, і проявляється у тому образному баченні, яким  володіє кожна талановита людина.

“І все ж питання залишається, чим життя людини, що  вийшла на волю, відрізняється від життя пересічної людини? “, – можемо почути запитання від нашого вченого  читача.

Чим сьогодні обмежена в слухі та зорі людина у своїх сутинкових уявленнях  про довколишнє,  відрізняється від людини, що може все те спостерігати та бачити без перешкод? Тим і відрізняються  ці два підходи до продознавчої картини світу. З Платонівської печери можливо вийти, вже не спостерігаючи життя у вигляді тіней на її стіні. Але єдність чуття та бачення починається з внутрішнього плану, за антропологічною межею, а не ззовні – говорить сьогодні супраментальна психологія. Тому вихід тут йде через бачення та чуття на ментальному плані.

Що це несе з собою? Радість буття в якому людина перестає бути покинутою в цьому світі на призволяще. Вона тут стає  справжньою, як за первинним задумом. Це наближає її до Єдиного,  з яким  вона знаходить порозуміння. Від чого життя її теж стає справжнім, без сорому за нього,  як за Шопенгауером.

Щасти Вам.

Шлях істинної традиції  можливо розкрити у вислові царя Соломона:” Ціль життя лежить в тіні людського існування“. Що мав тут на увазі царь Соломон говорячи про тінь людського існування ? У світовій езотеричній науці тінь є світом внутрішнього, непроявленого плану людського буття, де за образним висловом Олени Реріх:” З таємних кордонів тчуться килими людської долі”. Якщо ми згадаємо, що будь який килим несе у собі взаємопов’язаний у одне візерунок, то стане зрозумілим і той великий майстер, що його утворює. Тобто це є внутрішній,  взаємопов’язаний у гармонійне Одне світ де панує його причинна правда. “Світ збудовано на правді якою є сам“, – запевняли характерники Запорізької Січі з цього приводу. “Тільки Єдине має зміст“, – за Миколою Кузанським, кардиналом римо – католицької церкви.

Від цього стає зрозумілим чому ціль людського буття лежить саме в ціліснім непроявленім. Бо без правди його сущого, що весь час проявляється назовні, саме людське життя втрачає свою змістовність, як подія світового, вселенського порядку. Бо тут сама людська доля отримує свій сповіданий шлях, а від того і своє щасливе укладення  в цьому взаємопов’язаному у велике Одне світі.

Раніш нами було з’ясовано, що причинний світ цілісності несе у собі те первинне запровадження, що лежить у основі тих подій, що розгортаються назовні. Саме з цього приводу знати суще було головною умовою успішного проходження життєвим шляхом у наших пращурів оріїв, судячи з їх давнього манускрипту, відомому в світі як рукопис Войнича.

Щоб знати суще, тобто причинну взаємопов’язаність подій, в цьому світі потрібно бути, говорить давня, характерницька традиція. Бути, входячи у сам причинний характер подій на внутрішньому плані тут і зараз, де простір та час мають нестаціонарний характер, а тому мають узгодження у одне велике ціле, не маючи перепони у вигляді швидкості передачі сигналу. Яка тут може бути як завгодно великою так і як завгодно малою.

Від чого присутність у цьому  нестаціонарному просторі – часі розкриває перед людиною пройдешнє, з чого постала подія, майбутнє, до чого все ведеться, від чого і постає усвідомлення та запровадження наступного кроку у житті.

“Дуже мало така людина давала хиби у житті“, – скаже нам тут будь який читач, усвідомивши  вище згадане. Саме тому у хліборобській культурі України і панувало те правило життя у істинній традиції:”Мусимо відати і знати обаполи тирла”, – читаємо у Велесовій книзі головне кредо  шляху людського життя тут, на цій землі. “Без розвиненого духовного погляду це є справою неможливою”, – запевнить нас тут знаючий читач.

Виходить таки правий був Соломон, коли стверджував, що зміст людського життя лежить в тіні людського існування. Це його твердження лежить у основі світової езотеричної культури сьогодення. “Воля на волі, а ви що ж, пусто ви живете і пуста ваша совість божа“, – знаходимо вже не раз згадуваний вислів у рукописі Войнича з цього ж таки приводу.

“Як конкретно все це запроваджувалося в життя у нас в Україні”, – можемо почути запит наших  молодших читачів.

Існувало правило споглядання так званих малих подій, що проходили перед очима, по характеру та успіху їх проходження судилося і про характер великих подій, які очікувалися у житті.

Щоб все те бачити потрібна відсторонена позиція у житті, скаже нам знаючий читач. Ця відсторонена позиція, як загальне правило також проглядає у манускрипті оріїв:” Помалу свою власну мету носи, май міру по волі і по вірі“, -засвідчують вони межу того відсторонення.

Врешті решт, все закінчувалося заглибленням у свою ментальну глибину пануючу на тонкому плані людського енергокомплексу. Щоб це здійснити і опанувати цей простір, пізнього вечора дивилися у очі свого віддзеркалення у лісовому озері. Входячи у  простір свого внутрішнього ментального плану та отримуючи свій ментальний, дотичний до цілісного плану образ. Саме в цьому просторі у у поєднанні з цілим і  приходили  ті образи подій, які Ніцше називав вістями Неба, що керують світом. Тут, вочевидь, людина торкалася  супраментального, божого, як за Шрі Ауробіндо плану. Від цього в наших пращурів життя ставало веденим тим божим планом і мало від того силу світової Цілісності у їх життєвих запровадженнях. Правда живої етики життя в нашій культурі  поставала саме з цього. З цього врешті решт і виходило так зване духовне бачення, за яким давалась оцінка будь якій події чи людині. Тут і поставала та правда – істина або знання сущого, яким керувалися у житті.

В набутому образі ментального плану бралися за будь яку роботу, яка сама ставала засобом активізації системної ці, другої сигнальної системи виділеної на тонкому плані людського енергокомплексу. У такому стані трудоголіка приходило друге дихання, що дозволяло бороти будь яку хворобу та протистояти будь яким труднощам та негараздам у житті. З цього врешті решт поставала потужна, цілеспрямована людина, що ніколи не займалася пустопорожньою справою та марнотратством у своєму житті.  Подальше опанування системними переходами в межах цілісного плану дозволяло входити у відповідну силу і творити своє власне життя, вже сівши на переднє місце у візку своєї долі. Саме тут за іншим висловом Соломона:” Справжня людина слідує і водночас творить свій шлях за волею Неба”.

Постає питання, чим подібна людина відрізняється від пересічної людини сьогодення?

“Питання тут стоїть ще більш кардинальне, хто з цих людей насправді живе?” – відгукнеться читач зі східної традиції.

Справді, чим є наше життя сьогодні? Ми живемо виконуючи обов’язки перед своєю родиною, відіграємо якусь суспільну роль, для чого опановуємо відповідну професію. Ми виживаємо в цьому світі маючи надію на щасливе майбуття. У своєму природознавстві, ми спираємося на науку, що вийшла з наших спостережень за світом зовнішнім, де ми відкрили відповідні закони. Опанування якими призвело до технічного прогресу та відповідного забезпечення життя.

Але чі стало воно від цього щасливим? Лихо, як стояло за нашим порогом так і залишилось стояти. Приходить на думку, що ми чогось не знаємо, не усвідомлюємо в цьому світі.

Наша наука ґрунтується на вченім незнанні, запевняв Микола Кузанський,  філософія якого у свій час надала поштовх ері Великого відродження в Європі, маючи на увазі незнання причинного характеру подій самого життя як такого.

Звідси виникла парадигма наукового підходу сформульована у свій час Декартом, що поєднувала світ зовнішній зі світом непроявленим, внутрішнім. Її урізаний, у суто зовнішньому світогляді варіант, відомий на сьогодні як Картезіанський принцип, що узаконив вчене  незнання сучасної науки. Все це вкупі з технічним прогресом зробило свою справу, людина остаточно втратила свій внутрішній орієнтир. Своє друге око, як за Імануілом Кантом, а разом з ним і свою сповідану, щасливу долю на цім світі.

Сьогодні проголошений онтологічний принцип повернення у природу дає надію, що заклик Антуан де Сент Екзюпері буде сучасним суспільством почуто. Як відомо, він ще у пройдешньому столітті розкрив ту нагайну проблему людства у своєму заклику реквіємі:”Існує одна проблема, одна єдина в світі – повернути людству духовний зміст, духовні турботи”.

Повною відсутністю духовного змісту життя сучасна людина і  відрізняється  від тієї істинної традиції, що панувала в давні часи. Щастя людське походить від повноти світосприйняття та своєї причетності до Вселенського буття. Коли між людиною та цілісним світом вже ніхто не стоїть, ні релігійний туман суто зовнішнього впорядкування, ні ідеї нового будівництва в світі де все і так панує в правді за волею божою. Ту волю потрібно знати та усвідомлювати, щоб щасливо жити на цім світі. Наші пращури те відали і знали тому повернення до правди Неба потрібно здійснювати саме нам, як за закликом великої письменниці нашого часу Докії Гуменної, що вже не раз нами з тобою, шановний читачу, згадувався :

” Мені хотілося би думати, що теперішня місія України, як центру світового вузла, знайти синтезу між духовністю індоєвропейського Сходу і індоєвропейського Заходу з їх цілком відмінними методами шукання нових ідей. Це ж не новина, що сучасний світ тих нових ідей шукає, й блудить, не може їх знайти “.

Щасти Вам.

Те, що ми спостерігаємо не є

природою як такою, це

природа в світлі наших уявлень.

                                   (Гейзенберг)

Радість буття рветься у отчий дім, – засвідчив у свій час Фрідріх Ніцше. Чому так ним зауважено? Два витоки стоять за цим свідченням великого філософа.  Це отчий дім, що розкриває свої обійми у живій етиці життя, яка назовні відома як Отчий закон. “Отчий закон, це закон буття в істині“, – за висловом Ісуса із Назарета. Тому мабуть і така згадка про отчий дім у Ніцше. Другим витоком царства божого на землі є радість буття, що починається з повноти цілісного світосприйняття у людині, яка починає жити за тим Отчим законом. Згадуваний Отчий закон принципово неможливо якось виписати, бо завжди то буде лише слабка його копія. Він пізнається у мовчанні, бо то є безмовне знання, що розкривається  у присутності самосвідомості людини у просторі світової Цілісності. Тут стає слушним знаменне Сократове:” Я знаю, що нічого не знаю“, – і через те знаю, можливо було б доповнити його. Цей простір живий і життєдайний, все лихо людства лежить поза його межами. Побачивши його всередині людської сутності як існуючу потенцію, Ісус із Назарета і засвідчив своє сакральне:” Царство боже всередині вас.  Що існує на Небі повинно бути і на землі”.

Як увійти в те “царство боже” виникає питання ?

У стані суто зовнішнього усвідомлення світу ця справа неможлива говорить світова езотерична наука. То буде лише недосяжна ззовні мандрівка в країну Іксланд, про яку згадує Карлос Кастанеда у своїх книгах.

Цей світ розкривається з гірчичного зерна, говорить східна мудрість. Тобто, з того найменшого, що виділено існує на зовнішньому плані.

Простір, що в такий спосіб відкривається химерний та нетривкий, скаже нам будь який початківець у езотеричному знанні. Але саме він несе у собі причинну правду світу, скаже нам  той, хто пережив трансперсональні занурення по Грофу. Тому справа тут полягає у перенесенні людської самосвідомості у той внутрішній простір. Але не полишаючи зовнішнє, де проходить цикл самого життя, що відбувається у транс персональному переході.

Формулу опанування того стану знайшов давній китайський філософ Джуан Дзи. Цей перехід здійснюється з набуттям людиною своєї справжності та цілісності зауважив він. І це відбувається на його думку:”Коли природне і людське не перемагають одне одного, а зливаються у одне“. А до того: “не усі ви є“, – говорять орії в рукописі Войнича. Постає одне питання – як розв’язатися з зовнішнім світом, в який саме і  занурена наша самосвідомість?

Потрібно звільнитися за рахунок припинення існуючого діалогу між  зовнішнім сприйняття та образною пам’яттю  говорить світова езотерична наука. Тобто перейти від образно понятійного мислення до інтуїтивно – образного, де образи зовнішнього, за Ніцше, сполучаються з так званими “вістями неба“. В цей час і відбувається включення у потік буття де “царство небесне” – причинний світ живої етики, розкриває перед людиною свої обійми. Життя такої людини стає спорідненим з тим простором вселенського буття, що буяє на непроявленім, ціліснім плані. Саме тут спрацьовує формула відкрита Шопенгауером, що утримує цей зв’язок:”Честь – це зовнішня совість, а совість – це внутрішня честь”. Тобто, відомі назовні чесноти ведуть своє походження саме з внутрішнього, дотичного до цілісного аспекту життя плану. Саме вони є відстройками людини що до світу правди. Без неї справжньої людини немає, не існує в житті, за переконанням Сковороди та Шопенгауера. “Ми не вправі жити, коли загублена честь”, – за Шіллером. Бо саме: “хто в честі – тому і честь”, – говорить езотерична наука. І сила духу, доповнимо ми її сьогодні.

“Як здійснити той перехід, чі існує якийсь знак того великого входження?”, – можемо почути запит від нашої читацької аудиторії.

Існують давні знаки, що є символами того включення. У сарматів це тамга, що поєднує землю та небо у одне цілісне сприйняття, з  чого і виходила людська справжність та цілісність у культурі населення Середнього Подніпров’я. У монголів цей символ утримує верхню половину тамги, що відображає лише зовнішній бік людського буття. Звідси походить їх неугавна войовничість у пануванні на зовнішньому плані, відома в світі як панмонголізм.

Світ цілісного сприйняття так званого Горнього неба розкривається також орійським хрестом, де чотири сторони світу сходяться до центру, у врівноваженні яких вибухає біле, гармонізуюче  світло Цілісності, що стоїть за зовнішнім аспектом буття. Походження орійського хреста дуже давнє. Він вочевидь походить від трипільського чотирикутника з прогнутими до центру сторонами, який ставився в домівці на підвіконні з метою очищення та гармонізації людського житла.

“Всі знакові орнаменти та образи, що резонують з тим світом Цілісності, можуть розкривати той простір”, – зауважить нам езотерично освічений читач. Як осягнути знаковість того резонуючого образу виникає питання? “Через те образне бачення, яким володіє кожна талановита людина, бо її образне сприйняття якраз і походить з того внутрішнього плану”, – можемо почути від того ж читача.

“Тоді те бачення повинно стати нормою життя пересічної людини, бо те велике входження починається вочевидь від цього”, – скаже нам вдумливий та поміркований читач.

Як, у який спосіб те може відбутись, знову ж таки виникає питання?

Потрібно взяти силу, увійти в силу, яку надає людська спорідненість з цілісним планом, говорять нам адепти  Сходу.

Тобто, сам людський образ повинен стати тим резонуючим образом. Цей стан від початку існує в людині у вигляді “образу до народження“, запевняють адепти даосизму. Будь яка людина у своїй глибині носить у собі “образ без титулу“. Тому насправді “ти не цей, ти той“, стверджують вони.

До розкриття цього образу в собі і існує шлях сходження до вищих станів свідомості. За Сковородою це серединний шлях, за суфіями це шлях істинної традиції. На ту ж висоту ведуть Велесові кола у слов’ян Середнього Подніпров’я та сходи Іакова у християнстві.

Як практично це відбувається у досягненні тієї духовної висоти? Досить докладно цей шлях поглядає у конфуціанців.

1. Отримана вість.
2. Ти входиш і виходиш, на краю світу твоя хижа.
3. Себе загнуздаєш, упокориш – світ правди відкриється.
4. Повернешся до коловрату неба, його правди.
5. Повернешся у незнане.
6. Вийдеш за межі особистого.
7. Твій шлях прийшов до кінця, ти повернувся, ти вдома.

Відречення та перехід у інші площини буття панує тут у конфуціанців. Чому так? Не було ніякої надії на те, що щось подібне може відбутись тут на землі. Дуже вже архаїчним виглядало східне суспільство тих часів, в якому процвітала жорстокість до самої людини.

На землях Середнього Подніпров’я все виглядало інакше, бо знанням тут володіло мало не все населення. Тому шлях сходження тут мав суто земний характер. І сьогодні мова йде про повернення існуючої тут в давні часи норми.  Ось що знаходимо у оріїв в рукописі Войнича:

1. Вість боре, віта голе ж.
2. Вість вкаже, вість гола Ока.
3. Вість божия веде.
4. Ви то бере божиє.
5. Вість гола боре голе.
6. Ви то на волі.
7. Вищу голу віру берете.

“Щоб подібне запровадити сьогодні потрібно мати якесь посилання сродне тим самим вістям неба”, – озветься тут знаючий читач. Ретроспективна психометрія доносить вислови царя Соломона, що торкаються піднятої теми:

– Ціль життя лежить в тіні людського існування.

– Бог існує в самій людині і є джерелом її спорідненого життя в Цілісності.

– Зміст життя існує в самому житті. Там його і слід шукати.

– Дотримуючись закону не  порушуй саму цілісність світу в якому ти живеш.

– Почути те, що бачиш і побачити те, що чуєш не одне і те саме.

– Справжня людина слідує і водночас творить свій шлях за волею неба.

З означеного вище шлях сходження у супраментальній психології може виглядати так:

1.Пробудження духовного бачення на внутрішнім плані.

2. Усвідомлення вістей Неба у образнім баченні.
3. Входження у простір причинної правди життя
4. Вірні рішення та  кроки в житті.
5. Життя у слідуванні причинній правді світу.
6. Сродня миследіяльність у намірі другої уваги. Життя як творчість.
7. Набуття стану людської цілісності та справжності.

Від цього стають зрозумілими заповіти сходження у опануванні своєї справжності у орійському відичному спадку:

1. У житті необхідна воля, що усвідомлюється оріями як “воля на волі”.
2. Совість душі людської святе несе.
3. Вище каже вісті божії в людському житті.
4. Сприйняття кощі світу (людського духу) несе свято на волі.
5. Людину веде по вірі воля.
6. По волі межа людського життя свята.
7. Суть світу несе виток віри та правди світу, яка втіша у житті.
8. Вісті приходять з непроявленого, де голі літа нині ж.
9. Мета людського життя бере вісті божиє за якими живе у світі.
10. Людина, що постає, має волю у межі цілісного світу.

З приведеного приходить усвідомлення, що Син божий завжди ходив по цій землі і Він це сама людина у образі своєї справжності – така вість від початку панує в світовім досвіді істинної традиції. “Пізнай себе і пізнаєш свого бога“, – з глибини століть говорть нам великий суфій сходу Ібн Рушд. Звідси висновок – світ іллюзій потрібно покидати, бо там немає необхідного потенціалу щоб побороти ті негаразди, які накопичились у людства за еру так званого Залізного віку.

Щасти Вам.

 Не усі ви є.  (рук. Войнича)

       Творящую силу се узріли у собі. (Велесова книга)

Одразу ж виникає питання, що до того свідчення орійських гностиків з рукопису Войнича:”Не усі ви є”. Що мали на увазі автори цього найбільш втаємниченого рукопису середньовіччя, записаного мовою русів з Середнього Подніпров’я  ?

Все полягає у досвіді так званої істинної традиції, проголошеної у свій час суфіями. Розібратися з означеною традицією може допомогти вислів царя Соломона:” Побачити те, що чуєш і почути те, що бачиш не одне і те ж“.

 Як зрозуміти, про що тут говорить Соломон? Говорить він ось про що. Коли людина спочатку  відчуває, а потім бачить, то у неї попереду постає чуттєвий досвід дотичний до тонкого, непроявленого, причинного світу на рівні природного інтуїтивно – образного чуття – бачення. Коли ж спочатку все починається з бачення, а вже потім йде відчуття, то це вже цілком зовнішнє сприйняття, яке не несе у собі причинної повязаності подій, що панує на плані світової Цілісності.  Соломон тут говорить про існуючу кардинальну відмінність інтуїтивно – образного сприйняття від зовнішнього образно – понятійного.

Від першого і веде своє походження людська справжність та повнота, що постає з досвіду істинної традиції на внутрішнім плані, як за суфіями. Коли внутрішній, дотичний до цілісного одного план людської сутності поєднується з зовнішнім, залишаючись провідним способом людської діяльності назовні.  Фундатор ранього, ще гностичного християнства Петро, саме з цього приводу у свій час зауважив:” Дух животворить буква ж вбиває“. Підпирає його в цьому і кардинал римо – католицької церкви Микола Кузанський, говорячи про існуючу науку, як про вчене незнання.

Що дає людині її справжність? Вона починає знати причинну правду, яку провідні адепти світу називають правдою – істиною. “Пізнайте істину і вона зробить вас вільними” , – засвідчив у свій час Ісус із Назарета. Про яку волю тут говорить Єгошуа Машіах?

Мова  тут знову ж таки піде про волю справжньої людини полишеної причинного конфлікту зі світом цілісності, що існує в її упереджених  діях назовні. Чому до цієї волі та правди завжди так прагнуло людство?

По – перше, через існуючу тут відповідь на гамлетівське питання – “бути чи не бути“, тій чи іншій події, тому чи іншому вчинку, на яке тут повсякчасно мається відповідь.

По – друге, через ту незвідану силу, носієм якої стає справжня людина, яку у всьому світі називають силою людського духу. Але у випадку дотичності людини до енергій цілісного світу, ця сила набуває сили системних перетворень назовні. І через це надає адепту  влади як над собою так і над довколишніми  подіями у своєму житті. “Себе  опанувавши досягнеш висот“, – у Омара Хайяма.

Як це стає можливим, виникає питання? Через зміну самої причини  існування та проходження тих подій, отримаємо відповідь від спостерігача переведеного за антропологічну межу. “Як це можливо впливати на саму причину подій?” – запитає нас вчений читач. Відповідь езотеричної науки дещо незвична. Все йде через зміну самої сцени життя, через вибір іншого утворюючого поле подій енергетичного горизонту, існуючого в  світовій Цілісності. Що являє собою пакет узгоджених енергетичних горизонтів – світів на рівні слабкої метрики, які виникають у першу мить вибуху  сингулярності, як за відомою моделлю Фрідмана.

Згадані  енергетичні горизонти на сьогодні відомі у фізиці явищ як суперструни, що породжують у своїх флуктуаціях проявлену матерію у вигляді часток та атомів. Як узгоджуються ці світи – струни поміж собою?

Чому у довколишньому світі існує причинно – наслідковий зв’язок єднаючий Всесвіт у одне ціле?

Це стає можливим через нестаціонарність простору часу на рівні взаємодій слабкої метрики  тих струн на непроявленому плані, відповість нам спостерігач. У відсутності впливу стаціонарно виділених мас матерії, доповнимо ми його. Що знімає проблему спостережного горизонту щодо швидкості передачі сигналу. Швидкість тут, через нестаціонарність простору – часу, може бути як завгодно великою так і як завгодно малою. Стаціонарний же простір – час  з’являється потім, у накопиченні великих мас матерії. Що і  робить його   однорідним та ізотропним на проявленому плані.

Згадана вище  системно – перетворююча сила виникає як псевдо сила на фазових переходах поміж енергетичних горизонтів, що являють собою своєрідні, породжуючі  на зовнішньому плані  сцени життя. Цією ж силою володіє будь який живий організм, енергія життя якого виникає в пульсаційних переходах поміж тих горизонтів на рівні слабкої метрики, – скаже нам наш спостерігач.

Цією силою володіє і людський організм, наприклад, у добовій зміні функціонального навантаження систем внутрішніх органів. Дію цих системно змінюючих сил і навчилися виводити назовні наші далекі пращури, через антропоморфно змінену пластику людського тіла.  Так виникли скульптури Перуна, Велеса, Дани, Мокоші і багато інших, які дозволяли відати, знати та від цього успішно перед діяти в межах толоки людського життя назовні. Тобто, впорядковувати подійне поле життя ще до того, як воно розгорталося в межах свого зовнішнього  запровадження. Від чого все це пішло, виникає питання?

Дію цієї сили  помітили ще трипільці у діях головного бика череди, коли він вів своїх корів на випас до лугу. Простір цього лугу він і впорядковував своїм могутнім ревінням у відповіднім образнім намірі. Від того, як було побачено, він віднаходив той горизонт, в якому нічого лихого не могло відбутися з його чередою. Саме тому образ бика – тура і був взятий слов’янством у пізніші часи за головний тотем у налаштуванні свого поля життя назовні. Бог мудрості, знання та ремісництва Велес тому і був Білим туром – биком, що випасає свою череду на Чумацькому шляху зоряного неба.

Подібна сила, як вже характерницька сила наміру людського духу, була головним здобутком козацької слави та лицарської звитяги на Січі. Великим майстром зміни та вибору самої сцени ведення бою з ворогом був Іван Сірко, провідним гаслом якого було переконання:”Нужда закон змінює“. Подібне мистецтво проглядає і у тій позиції під одиноким дубом у козака Мамая, життєве кредо якого записане невідомим автором на одній із його картин:”Сидить козак в кобзу грає, що задума – все те має“.

Те саме приступно і будь якій людині, що осягнула свою справжність в цьому світі. Дія у образнім баченні на ментальнім рівні дозволяє їй опановувати тією силою у так званій сродній миследіяльності. Саме нею володіють святі люди Індії Садху, суфійські дервіши та шамани Півночі. Цю ж силу, свідомо чи підсвідомо, використовують всі так звані “бабки” у нас на Україні, коли лікують дітей або роблять заговір від нещасть та хвороб. Головну суть подібної діяльності визначив у свій час Лао Цзи:”Кроки справжньої людини не залишають сліду на землі“.

Значущість стану людської справжності в житті наголосив у свій час Ісус із Назарета у записах  Євангелія від Фоми:”Той, хто пізнав світ знайшовши своє справжнє, нерухоме тіло, хто пізнав себе – світ (назовні)  не вартий його. Все, що ви народжуєте в собі і те, що ви отримуєте від цього спасе вас “.

Як тут не згадати нашого великого філософа Сковороду, що у свій час визначив:”Проявлене –  ніщо, непроявлене ж є (головна) річ “. Тому мабуть у Євангелії від Дідима Фоми знаходимо ще такі пророчі рядки:”Коли ви не пізнаєте себе, тоді ви в бідності і ви сама бідність“.

Що це за тіло людської справжності про яке згадує Ісус, як про тіло “мертвої “, нерухомої назовні  людини?  Це, вочевидь, людина без титулу, як за даоською та суфійською традиціями. Це людська сутність, що несе у собі обличчя до народження, як за Рамзаєм. Це є провідним образом людської справжності та цілісності, як за первинним задумом, який існує у будь кому, – затвердив у свій час Джуан Дзи.

“Чому про це необхідно говорити сьогодні?”, – запитає вдумливий та поміркований читач.

Тому, що тут, на внутрішнім плані, лежить необхідний потенціал людської особистості, який здатен побороти ті негаразди, що були накопичені людством за еру так званого “залізного віку”. У повній відстороненості від причинної правди світу.

Без набуття своєї справжності людству в умовах глобалістичного світу не вижити. І ніякий технічний прогрес не може цьому завадити, як показують події сьогодення. Науковий світогляд потрібно розвивати саме в цьому напрямку. Так постанемо і поборемо  у тому первинному задумі, що стоїть за нашою справжністю. Світ не стоятиме без нас.

В. Чумаченко.

Творящую силу се узріли в собі.

 (Велесова книга)

Гетьман війська запорозького Богдан Хмельницький та син його Юрій іменували себе: ” Князь сарматський та Гетьман Січі Запорозької“. Виникає питання чому?  І  хто такі Сармати?

Союз  племен Язигів, Роксолан, Аланів, Аорсів та Сіраків знаходимо в історіографії ранніх часів слов’янських земель. Сармати назва тюркська і має значення воїна підперезаного мечем. І тим мечем вважався містичний меч Арея , а самі сармати за легендою беруть свій родовід від союзу войовничих амазонок зі скіфами. Але при чому тут козаки запорожці запитаєте ви?

Все починається з того меча Арея, бо воїн, що володів ним поєднував у собі силу Землі та Неба і тому був непоборним у будь якій земній битві. “Володій духом і меч буде слідувати“ , – маємо що до цього духовне кредо у самурайській традиції. Але це вже лицарська звитяга, скаже нам знаючий читач і приведе сакральний девіз у житті тих же самураїв: “ Навіть в межах одного подиху  не існує ілюзії, а є тільки шлях“.

“Але саме ця звитяга лежала у основі самої культури характерництва на Січі”, – скаже нам нащадок того  січового лицарства. “Розкриття простору Етер людського духу тут починалося з поєднання тих самих просторів внутрішнього, земного та простору  цілісного Неба.  Що і стояло за храмом Покрови  Богородиці на Січі. Саме ж християнство, як за переконанням Григорія Сковороди, веде свій початок від справжньої людини воплоті, яким був Ісус із Назарета. З цього і походила сама людська цілісність та справжність у традиції характерницької культури  Запорізької Січі. Саме вона на глибинному, ментальному плані єднала січову спільноту у одне ціле”  – зауважить він на самкінець.

Подібне поєднання у одне ціле, не зважаючи на племінну подрібненість, у сарматів чітко прослідковується у так званих родових знаках , що звалися Тамгою. Таких знаків племінного союзу Великої Сарматії наліковується більше тридцяти на відомій сарматській стелі з головою коня, що зберігається у одеському археологічному музеї. Не зважаючи на їх різноманітність, головним мотивом на них все ж є те саме поєднання Землі та Неба, у традиції воїна підперезаного мечем Арея. Те саме знаходимо і у спадкоємної від сарматів характерницькій культурі  Січі Запорозької. Де поєднання внутрішнього та зовнішнього світів народжувало характерницьку силу та лицарську звитягу, як це було згадано вище.

Виходить всі племена часів Сарматії несли у собі одну і ту ж глибинну культуру становлення  людини в цьому світі. Культура людської цілісності та справжності і проглядає в цій спадкоємній для Руси – України традиції. Тому Гетьман Січі Запорозької мав повне право називати себе Князем Сарматським та Гетьманом Січі Запорозької.

Виживання у степовій зоні на перехресті світів, в центрі якої лежало  Середнє Подніпров’я, потребувало надзвичайних  здібностей, які бралися з самої глибини сакральної людської природи. Саме про цю силу та звитягу наших пращурів говорять так звані арамейські записи у мові Русів з Середньомор’я: “Одвічно Руси мають ту силу і гримлять нею по світу”.

Виникає питання, як Сармати стали Русами?

Під навалою Готів племінний союз сарматів з часом був поєднаний   у одне вже національне утворення, виразом якого з часом стали Руси або ж Укри. Стилізований сарматський знак Землі у вигляді Трисуття, відомий на Тибеті як знак знання та мудрості, ім’я якого Трисула,  у поєднанні з цілісним Небом набув вигляду Тризуба. І коли настала необхідність карбувати свої гроші, князь Володимир звернувся саме до цього давнього знаку своєї землі. Те саме Трисуття у вигляді дерева життя по сьогодні є головним мотивом вишиванок на українських  рушниках.

Сьогодні ця давня традиція Укрів, розглядати світ у  триєдності, дозволяє вирішити питання, яке постало перед людством в кінці 20 – го та на початку 21 – го століття. Його причину сформулювала у свій час Докія Гуменна у своїх дослідженнях у книгах “Благослови мати” та “Минуле пливе у прийдешнє“: ” Мені хотілося би думати, що теперішня місія України, як центру світового вузла, знайти синтезу між духовністю індоєвропейського Сходу і індоєвропейського Заходу з їх цілком відмінними методами шукання нових ідей. Це ж не новина, що сучасний світ тих нових ідей шукає, й блудить, не може їх знайти “.

Вирішення цього питання знаходимо у визначного письменника нашого часу Олеся Бердника: ” У осягненні своєї справжності потрібно щоб живий дух людини і природи злився воєдино став нероздільним. Як це і було у наших пращурів”.

Можемо тут знову звернутись до того знаку родової визначеності сарматів Тамги, через яку відбувалось їх загальне поєднанні з цілісним небом. Аналоги Тамги Трисула  та Тризуб від початку являють собою три світові кармічні Гуни – Тамас, Раджас і Сатва, що лежать у основі істинної традиції, причинно – пов’язаної діяльності людини на землі. Ця тріада гун в людському житті проявляється у вигляді триєдності самого людського світу де за Трипільцями та Шумерами  людина поєднує у собі  Супраментальний – божий план , план ментального дубля та фізичний план. У християнстві це відома Свята Трійця – Батько, Святий Дух та Син.  В цьому поєднанні Син на фізичному плані і набуває своєї справжності та спорідненості з світом Цілісності. Тут і розкривається сакральний зміст відомого зауваження Ісуса із Назарета: “Як що Син Божий звільнить вас, то істинно будете вільними. Віруючий у Сина Божого матиме  життя вічне “. Тільки  потрібно весь час пам’ятати, що Син Божий це сама людина у своєму справжньому прояві. Тому Тризуб, що є гербом України, це ще й знак становлення людської справжності у світовій Єдності. Чому людство з часом відійшло від розуміння цього?

Природне, інтуїтивно – образне сприйняття, це робота правої півкулі головного мозку. Господарська робота на зовнішньому плані потребувала цілковитої зосередженості та розвиненої логіко – аналітичної діяльності. Через що у так званий Залізний вік людство перейшло до включення лівої півкулі, яка ту аналітично – образну діяльність і контролює . Що разом з  виниклим посередником між людиною та Небом, у вигляді відстороненої релігійної обрядовості, зробило свою справу. Інтуїтивно – образне сприйняття разом з правою півкулею, що його обслуговувала відійшло у підсвідомість.  Але саме лівостороннє включення вже не могло впоратись з причинним характером подій і людство, як за Східним уявленням, потрапило у так зване Колесо Сансари де і перебуває по цей час.

“Ум не може бути великим ніколи через те, що те яке є дійсно великим для нього невимірно. Тому будь яка його діяльність назовні несе у житті лише скорботу” – засвідчує вже не раз згадуваний  нами Джуду Крішнамурті.

Виходить біда сучасного людства полягає у звуженім світосприйнятті,  де панує тільки зовнішнє уявлення про оточуючий людину світ. Тоді як у давні часи воно спиралося на ментальну  глибину людської сутності, яка була провідною на плані зовнішнього  життя, що і засвідчує сарматська Тамга. Адже тут розкривався причинний світ самої світової єдності з якої походила як Цілісність самого світу, так і цілісна неподільність самої людини. “Тільки Єдине має зміст … і пізнається воно через містичне богослов’я“, – у Миколи Кузанського, вчення якого лягло у основу епохи Великого відродження в Європі.

Саме від цього поєднання до людини приходила сила, знання та передбачлива мудрість життя  на плані зовнішнього світу. Онтологічний принцип сьогодення у поверненні назад у природу,  якраз і полягає у постанові людської справжності та цілісності, в якій людина стає причетною до живої етики  життя, згадуваної ще Миколою та Оленою Реріхами.

Але для цього обидві півкулі мозку сучасної людини повинні запрацювати в унісон, поєднуючи у собі два світи – внутрішній причинний та зовнішній подієвий. В цей час і з’являється згадувана вище сила духу, що є проявом вищого, супраментального плану у самій людині. Саме в цьому полягає велике пробудження людства сьогодні. Від цього енергетичний потенціал людської особистості у доторку до континуальної енергії Цілісності зростає до тієї межі, коли вона стає здатною взяти віжки своєї долі у власні руки. І мати від того щасливу долю на цім світі, як за пророчим свідченням Сковороди:”Хочеш мати щастя у житті, – спробуй довіритись долі”.

Але саме у контакті з цілісним аспектом світу, де ця його формула дійсно спрацьовує. Саме в цьому вбачається вирішення тієї проблеми, що постала перед людством у кінці 20-го століття, як що до згадуваного пророцтва  нашої письменниці Докії Гуменної.  Великі мислителі  людства знаходили подібні формули справжнього життя у своєму прозрінні, починаючи від Аристотеля та Платона, тільки ніхто з них до кінця не усвідомлював, що працюють вони у стані другої, поширеної  уваги людини до оточуючого світу. А для цього потрібна людська справжність та життя у ціліснім світосприйнятті. До цього сьогодні і йдеться.  Коли нарешті здійсниться  заклик Антуан де Сент Екзюпері до світового товариства:”Існує одна проблема, одна єдина в світі,- повернути людству духовний зміст, духовні турботи “, – визначив він у свій час те сакральне, що сьогодні стоїть перед людством.

Щасти Вам.

Радість буття рветься

у Отчий Дім.

(Ніцше)

Частина перша.

Супраментальна психологія це психологія становлення внутрішнього плану людини та її взаємодії з оточуючим світом. З точки зору суфіїв вона спирається на досвід істинної традиції, з якої ведуть своє походження всі релігійні конфесії світу. Про їх єдність та походження з одного джерела говорить і Анні Безант у своїй книзі “Єдність релігій світу”. Цей внутрішній або ж серединний шлях, шлях істинної традиції, як за суфіями та Григорієм Сковородою (бери вершину – отримаєш середину), спирається на причинну організацію поєднаного у Одне світу. Ця поєднаність формує і відповідний психотип цілісної людини, яку всі великі мислителі світу зовуть справжньою. Саме вона, у своєму дотику до Єдиного, може володіти божою, системо перетворюючою  силою. Підгледівши яку Сковорода і засвідчив у свій час:”Справжня людина і бог є одне“.

Оборона своєї землі малою силою від зазіхань з боку войовничих  азійських просторів, потребувала розкриття та заглиблення у світ внутрішнього духовного простору. Саме це давало ту незбагненну силу духу, яка тримала на відстані будь яке людське розбишацтво. Такий досвід розкриття внутрішнього плану існував на Русі ще з давніх часів у вигляді  антропоморфної пластики людського тіла. Згадаймо антропоморфні скульптури Перуна, Велеса, Мокоші, Дани та інших так званих божеств. Які дозволяли людині володіти тією дивною, все перетворюючою силою. Та сама пластика проглядає і у відомих  скіфських та половецьких кам’яних істуканах, “кам’яних бабах“. Зменшення, тамування однієї частини тіла та гротескне збільшення другої, лежало у основі цієї практики виведення назовні сили внутрішнього, супраментального  плану людини.

Щоб нею володіти потрібно було зайти на той внутрішній простір, опанувати його. Така практика опанування так званого нагвального простору, як за Карлосом Кастанедою, якщо не відходити далеко від антропоморфної форми, проглядає у Стоунхенджі , кільцевому кам’яному святищі на землі Англії.

Тут, встановлені по колу кам’яні брили, вочевидь є стилізацією самого людського тулуба. Зосередження уваги  на такій антропоморфній формі з центру святища, у поєднанні зовнішнього та внутрішнього і розкривало згадуваний вище темний, нагвальний  простір. Це був план первинного причинного формування зовнішнього світу,  в якому будь яка людська особистість ставала “рівною всім і кожному окремо але по духу їй не було рівного на землі“, як за старим характерницьким заповітом. Саме це проходження на внутрішній простір і єднало козацьку спільноту у одне ціле, якому назовні не було противаги. Саме з цього розкритого внутрішнього простору, простору розкритого духу Етер і постає твердість та незламність духу кожного українця, це його головна визитівка.

Тому на Січ міг прийти будь хто, будь якої національності, у цьому, вже  характерницькому котлі і відбувалося формування людської справжності, де всі  ставали єдиним цілим. Саме на цьому і сформувалася та постала українська нація, як перш за все козацька, характерницька нація, яка далеко випередила в цьому інші національні утворення.  Саме це є провідною темою у творчості Олеся Бердника, що стоїть на витоці відновлення тієї традиції в Україні.

Сьогодні, завдячуючи розвитку евристичної стелі абстрактного мислення,  означений перехід починається з усвідомлення подвійної природи людини, кроки та рішення якої у житті назовні продукуються на внутрішнім, причиннім плані.

Постанова такого бачення, знімає скляну непорушну відстройку що до зовнішнього у фізиці людського тіла. Через що постає можливість поєднання внутрішнього та зовнішнього планів у одне ціле на волі, в нестаціонарному просторі – часі слабкої метрики. Точно як за давньою характерницькою традицією:”в цьому світі потрібно бути “, тобто існувати насправді в тому світі, що є, що існує тут і зараз. Навіщо?

Щоб знати його причинну правду з усвідомлення якої до людини приходить сила та справжнє життя на волі. Бо світ збудовано на правді якою є сам, стверджували характерники  Січі.

Що для цього потрібно сьогодні? Згадати про закон живої етики, про  “закон всередині“, відмічений у населення Середнього Подніпров’я ще грецьким дослідником Геродотом. З якого постали лицарські традиції формування характерництва на Січі та зрештою усвідомити той “Отчий закон” на якому тут стояло звичаєве  Січове право. Братство характерників  якої, за Олесем Бердником, є тим казаном з  якого врешті і постала українська нація.

Отчий закон, це те, що є внутрішнім усвідомленням живої етики і тому його не можливо якось  виписати назовні, скаже нам будь хто з вченої читацької аудиторії.

Але ми спробуємо, залучивши для цього науковий аналіз. Адже про нього говорили і говорять всі великі адепти світу починаючи з Ісуса із Назарета, провідної фігури у християнському світі. Вчення якого продовжило звичаєву відичну культуру становлення людської справжності на Русі, через що його від початку гностичне вчення і було прийнято  у вигляді двоєвірного синкретизму. Ось те сакральне, що він озвучив у свої проповідях.

“Я прийшов не порушити Закон, а виконати Закон. Я прийшов прибавити до Закону Отчого волю Сина, відновити викривлений закон причинності, в ущербному законі смерті – Отчий Закон життя”, – засвідчив він у свій час.

Як, у який спосіб постає питання?  Маємо на те його відповідь:”Як що Син божий (цілісна людини, що є у кожному) звільнить вас, то істинно будете вільними. Віруючий в Сина має життя вічне“,- проголосив він.

Виходить Отчий Закон потрібно шукати на шляхах сходження до тієї людської справжності. Що ми маємо з цього приводу у світовій езотеричній практиці?

Ось що говориться у “Книзі Золотих Правил” Тибету записаної Блаватською: “Бажай тільки того, що народжується в середині тебе. Шукай шлях все більш занурюючись в себе. Живи ні в сучасному, ні в майбутньому,  живи тільки у вічності“.  І далі в тій же книзі  знаходимо сакральне:” Ти не можеш йти по шляху, не ставши сам шляхом“, тобто людиною волі яка існує на волі, як за оріями у нашій давній традиції.

На тому серединному шляху життя будьте Перехожими, радить Ісус із Назарета.

Зустрічай схід і проводжай захід Сонця, бо інакше життя втрачає свій зміст, – закликає давня рахманська практика. Тобто, живи в природі і з природою нероздільно. Чому? Бо саме там, на рівні живої етики з  таємних кордонів тчуться килими людської долі, запевняє Олена Реріх.

В пошуку людської справжності даоси проголошують:” “Ти не цей, ти той. Кожна людина має своє обличчя до народження. Справжня людина – це людина без титулу “, – запевняють вони. Тобто внутрішнє Я в людині окреслено її ментальним образом існуючим на тонкому, непроявленому плані. І саме той образ насправді веде шлях людського життя у причинному полі Цілісності.

На цьому шляху знання, усвідомлення та дія повинні бути поєднаними у одне, стверджує  Григорій Сковорода. Тобто, щастя у житті це уособлення себе у своєрідній Нірвана Кальпа Самадхі того буття, яке і є нею на Волі у непроявленім, як за Східним вченням.

Частина друга.

                   Отчий Закон або ж Орова Криниця

                             у відичній культурі русів

У вище згаданому  і проглядає той Отчий Закон, який ми  бажаємо нарешті усвідомити, шановний читачу. Життя людське, як це слідує з вище приведеного, у своїй справжності стає слідуванням причинній правді того закону. Подібне слідування в житті нам знайоме, ми слідуємо тій причинній   правді всередині на рівні чуття, коли діємо назовні, ходимо по землі , плаваємо у воді, керуємо будь яким апаратом  на землі, чі у повітрі. Коли ж відходимо від того внутрішньо усвідомленого закону рівноваги з зовнішнім, ми цю здатність своєї успішної діяльності губимо. Те саме з причинною правдою світової Цілісності, з якою ми або взаємодіємо у своєму усвідомленні, маючи від того силу та вправність у подоланні шляху свого життя або не взаємодіємо, будучи відлученими від того. Це знання і цей закон виникають у прямому, кінестетичному контакті, що відбувається під час входження на внутрішній, цілісний план. Адже саме там існує необхідна нам причинна правда живої етики у дотичності до якої і тчуться килими людської долі, як за Оленою Реріх.

Тому розкриття простору духу Етер і стає головним у настановах на праведне життя у Отчому Законі. Подібні настанови, як канони станів справжньої людини, можемо знайти у давньому орійському манускрипті, відомому сьогодні як рукопис Войнича.

У рукописі Войнича на кожній сторінці існує записане сповіщення від гностичного провидця  орійського відичного правовір’я або ж православ’я. Православ’я – як похідний термін, вочевидь веде своє походження від прославлення Прави, тобто тієї самої Цілісності про яку згадував ще Аристотель. У всих цих сповіщення, або ж свідченнях орійських гностиків, присутній шлях істинної традиції як за суфіями та виписані концептуальні положення виходу з тієї життєвої скрути, в яку людина потрапила через хозарське відступнічество у сліпій вірі. Де Око Боже стало посередником між людиною та Небом.

Ось що лежить у самій основі того орійського спадку, який ми маємо від давніх часів у перекладі письменниці Вікторії Галєх в українській абетці, як за ключем Джона Стойка.

 «Потіша воля одна у межі».

«По волі каже суть віри».

«Вість гола — се вість волі».

 «Суть в степу свята на волі ж».

«Воля та на волі, вість волі пана, де гола віра».

«У Ора була одна віра — се суть божая».

Те саме знаходимо в іншого провидця:

«У Ока божия (справжнього) одна віра ж гола».

«По путі Ока божия — Око голе каже святу волю».

«Суть нашу однині коща покаже. Одне тіше — совість одна на віки».

«Вість не коса пану каже — світ горя (у людському відступничестві) попусту несе зло».

«Одне ж — Одне каже і потіша. По віку ж у степу каже, де пан віду понесе».

«Суть не коса по степу ж».

Орії мали єдиний світогляд і єдину культуру спілкування з Цілим за межею антропологічного бар’єра — по «голому». Їх провидчі настанови, що вже вочевидь відносяться і до нас, можемо знайти у таких записах:

«Однині суть понови і Око бозі (пуста віра у хозар) паде».

«Се Одне у межі віри, сю суть нині ж понове коща».

«Пану Око голе волю несе».

 «Воля вела волю пана ж. Совість повела по віді віру ж».

«Совість упова по віку, де упова пові Одне ж, пада віра і жиє».

Як бачимо, ніякого кодування в рукописі Войнича не існує, просто це  “вища школа” для того рівня свідомості, що панує сьогодні. Тут необхідна відповідна освіта у езотеричній культурі та знання її законів і більше нічого. Щоб цей рукопис вільно читати мабуть ще потрібно бути українцем, бо це дуже старе але наше українське письмо. Подібні записи орійських гностиків можливо знайти на Близькому Сході у так званих “арамейських записах” у мові русів. В тій же абетці старого українського письма можливо прочитати записи етрусків на кам’яних пам’ятках їх пори, як це засвідчив у своїй книзі Олександр Олійник.

З тих свідоцтв орійських гностиків, записаних у прямому доторку до причинної правди розкритого простору другого Неба і беруть свій початок канони станів. Всього їх можливо виділити десять, з яких необхідний перехід до нового, поширеного світогляду вочевидь забезпечують перших п’ять.

Перше правило або ж канон справжньої віри у істинній традиції  за оріями лунає так:

1.Віра по вірі ж. Віта божиє по волі і по вірі ж.

На другому рівні стоїть канон волі:

2. Воля на волі. Маєш волю, живеш своїм життям.

Третій канон проголошує необхідну міру у тому    проходженні на внутрішній план:

3. Помалу свою власну мету носи. Май міру по волі і         по вірі.

Четверта настанова несе у собі закон межі.

4. Суть межі Ока божого по вірі.Тому у віру вірува.

До дії п’ятого закону можемо віднести канон совісті:

5. Совість несе по вісті  те божиє, совість віри упова      і жиє.

На шостому місті постає  усвідомлення мети:

6. Вість по волі мету пише.

Сьомий канон це сполучення з Єдиним Одним:

7. Путі боре Одне ж, вище пише Ока віру.

Восьмим законом є закон пізнання сущого:

8. Святе божиє у суті ж. По віку Око каже суть кощі (душі).

У дев’ятому каноні розкривається природа життя справжньої людини:

9. Вища то межа, де ви зажиє.

У десятому законі проголошується стан досягнутої святості.

10. Де мета по вірі, свято ви зажиє. Ока суть ви божая. Ока ви буле святе ж.

Відповідно до наведених вище настанов – заповітів можемо сформулювати і назви канонів:

1. Канон віри                   «віра по вірі ж»
2. Канон волі                     “воля на волі велика ж”
3. Канон межі                  «межа по волі і по вірі»
4. Канон міри                 « май міру по волі і по вірі»
5. Канон совісті               «совість пише і каже»
6. Канон мети                  «мета божая вища ж»
7. Канон ведення            «вище пише Ока віру»
8. Канон пізнання сущого «святе божиє у суті ж»
9. Канон життя у вищому «вища та межа, де ви             зажиє»
10. Канон святості    «Свято ви зажиє, Ока ви суть                 божая».

Чому саме канони або ж закони, а не щось інше? Тут ми, вочевидь, торкаємося законотворчого аспекту світу, де слово й діло не розходяться між собою і все носить від того законоутворюючий характер.

Природно постає питання, а що відбувається коли того проходження до правди неба у істинній традиції, як за оріями та суфіями, вже не існує?

Коли таємний закон, що керує всякою живою твариною, як за Сковородою, губиться?

Тоді і виникають відомі Десять заповідей, закони Хамурапі у Вавілоні, закони Ману в Індії і багато інших писаних  законів, що скеровують людське життя.  Але всих аспектів його вони принципово охопити не в силах. І тоді відбувається те, що ми маємо сьогодні. Де людина полишена своєї початкової величі та щасливої долі на цім світі. І ми починаємо розуміти Ісуса із Галілеї: “Така велич скніє у такій убогості “, –  зауважив він.

Знаємо тепер чому.

“А яке відношення всі ці згадані вище канони мають  до Січового права, що панувало на Січі?” – може виникнути питання у нашій читацькій аудиторії.

Справа в тому, що означені канони перехідні. Вони є сходинками, які ведуть до відповідного розкритого стану людської свідомості. Коли ж те настає і людина, за образним висловом  Сходу, входить в потік становлячись Архатом, потреба в них зникає. Так само, як зникає потреба у сходах Іакова у християнстві та у Велесових колах у рідновірстві, коли людина вже опановує  сутнісний план свого життя на волі.

На Січі той внутрішній, нагвальний простір розкривався під Покровам Богородиці, що бере своє походження від образу давньої Праматері Світу, головного мотиву на вишиванках в Україні від давніх часів. Саме тому і стояв на Січі храм Богородиці і ніякий інший.

“Все це має своє походження від слов’янської Нави – Великої Ночі, що породжує все і яка забирає все до себе у кінці  життя”, – зауважить нам знаючий  читач і це буде близьким до правди. Мабуть тому Січове право, не зважаючи на свою суворість і мало честь великую, як за свідченням Яворницького.

Хтось скаже, що сучасна суспільна людина дуже далеко відстоїть від того всього. Але практика показує, що як тільки означений вектор сходження береться за головну парадигму, в людському житті  починають зникати негаразди. Мабуть тому, що вітрила судна, капітан якого не знав раніш порту свого призначення, нарешті починає надимати супутній вітер. Як що брати до уваги відоме зауваження Луція Сенеки.

Щасти Вам.

В. Чумаченко.

“Бери вершину і матимеш середину”.

 ( Григорій Сковорода)

Серединний шлях відкривається коли опановується світ позаантропного буття де людина стає повною і цілісною, вже володіючи поширеним сприйняттям світу. Наукова езотерика говорить, що подібне відбувається разом з включенням третьої сигнальної системи та припиненням внутрішнього діалогу між людиною та зовнішнім світом, на який спирається апріорне, суб’єктивне мислення. А до того:” Не усі ви є“, – говорять орії в рукописі Войнича. На тому переході у позаантропне буття на ментальному плані  дві натури за Сковородою, або ж природне і людське за китайським філософом Чжуан Цзи, зливається воєдино, виводячи у світ справжню, цілісну людину. Чим вона відрізняється від лише зовнішньо орієнтованої особистості?

Підсвідоме ведення у  житті пересічної людини стає усвідомленою реальністю її буття. Підсвідомий світ, це світ тонких взаємодій, що існує в слабкій метриці цілісного світу і спирається на його причинну пов’язаність. Миследіяльність , за межею позаантропного буття на плані цілісності, стає спорідненою діяльністю. Через що континуальна енергія горизонтів цілісного світу стає доступною людині у її реальнім житті. Яке від того стає слідуванням  тій істині буття, яка панує у еволюційнім розвитку цілісного світу, до еволюції якого вона стає причетною вже і на свідомому рівні.  За переконанням Сковороди людина в цей час знаходить бога у собі, через ту силу впливу на довколишнє, яку вона стає здатною продукувати, ставши частиною цілісного світу у своїх поведінкових налаштуваннях назовні. Її сродна, причетна до енергії цілісного світу миследіяльність, стає засобом її життя. “Сидить козак в кобзу грає, що задума – все те має“, – знаходимо на одній із картин козака Мамая відоме народне повір’я щодо цього.

Для сучасної людини, орієнтованої виключно на зовнішнє світосприйняття, все те здається дивом. І дійсно, речовинний світ в якому вона живе не має всього  того, що охоплює світ живого на тонкому, непроявленому плані. Жива матерія тим і відрізняється від речовинної, що має свій енергетичний витік з зовсім іншого зрізу довколишнього світу. Цей внутрішній світ першопричинний і організований у одне цілісне запровадження у нестаціонарнім просторі часі слабкої метрики тонкого плану Всесвіту. Він є організованим цілим у детерміново пов’язанім просторі часі.  Всі великі філософи та вчені у своїх пошуках головної змістовності оточуючої реальності  доходили до цього.

“Тільки ціле має зміст“, – говорить Гегель, вслід за Миколою Кузанцем, кардиналом римо – католицької церкви, філософія якого стоїть за великою епохою Відродження.

У третім повороті колеса Дхарми у Варджаямі в буддизмі констатується:”Досягнення досконалості та повноти поєднання двох протилежностей, що відкривають шлях до усвідомлення світової цілісності у самій людині”.

“Щоб зробити сродну миследіяльність можливою, багато чого потрібно зрозуміти через її поєднаність з Єдиним”, – говорить Платон. Чому це так важливо, виникає питання?

“Поєднання енергії цілого Одного з людською миследіяльністю веде до сродної праці за якою стоїть успіх у житті”, – зазначає наш великий філософ Григорій Сковорода.

Знову ж таки постає питання – чому? Мабуть тому, що зникає морока багатовекторності життя на зовнішньому плані, де постійно існує питання – бути чі не бути. Натомість приходить життя, яке стає слідуванням тій впорядковуючій божій силі, що розлита в довкіллі.

Так постає людська справжність та повнота. “Справжня людина і бог тотожні є”, – проголошує Сковорода, вгледівши цю впорядковуючу силу цілісної людини. Те саме говорить і Чжуан Дзи стверджуючи, що “коли природне і людське не перемагають одне одного на світ з’являється справжня людина”. Таку особистість великий китайський філософ називає перед народженою. За Рамзаєм у даосів це людина без титулу, тобто це не ремісник, не землероб, не купець, не володар, а сама людина по самій своїй природі.

“Потрібно щоб живий дух людини і природи злився воєдино, став нероздільним“, – розкриває сторінку втаємниченого життя людини Олесь Бердник. “Як це взагалі може бути?”, – запитає тут будь хто.

Прохід до того єднання йде через адаптацію до патерну умов ареалу проживання, – стверджує у своїй фізиці живого Фрітьоф Капра. “В своїй хаті своя правда, своя сила і воля“, – те саме засвідчує наш великий кобзар Тарас Шевченко.

“Як це практично здійснюється?”, – виникає питання. “Пізнайте істину і вона зробить вас вільними“, – говорить Григорій Сковорода вслід за Ісусом із Назарета, якого він вважав: “Справжньою людиною у істинній плоті“.  

“Воля на волі, а ви що ж?. Пусто ви живете і пуста ваша совість божа, не те несе, що є у світі і пита нас“, – знаходимо у оріїв в рукописі Войнича. Все це стає можливим на шляху життя в якому людина повинна до самої себе дорівнятись, – знаходить ту необхідну формулу людського становлення Леся Українка.

Виходить, що осягнення своєї справжності є звичаєвим для української культури. Звідки походить та звичаєвість, виникає питання?

“Маємо відати і знати обаполи тирла“, – говорять наші пращури зі сторінок Велесової книги. Те відання слідує через канал божої совісті, який розкривається в людині на волі, – стверджують орії у своєму рукописі.  Хто такі орії?

Вони від землероба Каїна, який чомусь вбив Авеля. Навіщо так узаконено, ще й у релігійному каноні?  Щоб принизити землеробську культуру і наперед вивести азійську добувну артіль, сталкінг якої у довколишнім більше підходив для узурпуючих владу правлячих кіл давнього світу. Бо правда оріїв землеробів було тим, що “по можній кості б’є“, – за свідченням того ж рукопису оріїв.

Ера економічного, добувного віку, що від цього почалася, винищила всі духовні надбання людства, породивши жахи людського цинізму у егоцентричних спрямуваннях тотожних тваринному світу. Саме про цю велику біду людства у техногенну еру так званого “залізного віку” і говорить Антуан де Сент Екзюпері у своєму відомому пророчому свідченні:”Існує одна проблема, одна єдина в світі – повернути людству духовний зміст, духовні турботи “, зауважує він.

Серединний шлях це шлях цілісної людини, який йде у своєрідній біфуркаційній зоні між речовинним та тонким планами світу. Це і є та висота, яка є справжнім шляхом у людському житті. “Бери вершину і станеш посередині“, – розкриває сакральне у серединному шляху  Григорій Сковорода. Чому?

Бо по самій своїй природі людина в середині себе має той причинний божий світ, як за свідченням великого адепта світу Ісуса із Назарета, що у свій час пророче зауважив:”Царство боже в середині вас”. Тобто звів пантеїзм, – бог у оточуючому довкіллі та в самій людині, на вершину філософської думки. В чому пішов проти храмових релігій. За що і отримав Голгофу. Його розп’яли на хресті, плюнувши на людську справжність та і на сам хрест, на якому ту справжню людину  було розп’ято.

В чому полягає головна важливість серединного шляху?

Адаптація до патерну умов ареалу життя надає ментального, знакового налаштування, з якого постає резонуючий зі світовою цілісністю образ, через який і здійснюється контакт людини на внутрішнім плані з причинним полем енергій. В цій відстройці і стає можливою резонуюча взаємодія людського енергокомплексу через відповідні енергетичні ланцюги з зірками, планетами та стихіями, як за Перепиліціним у його “Філософському камені”. У дослідженнях Перепиліцина кожні дві години на добу, організм людини у відповідних циклах життєзабезпечення, бере енергію світової цілісності  через зміну добової активності систем своїх внутрішніх органів  З цього і постає та жива етика, якій слідує не тільки організм людини, а і весь тваринний та рослинний світ довкола  неї.  Саме про цей “закон всередині” говорить Ісус із Назарета, що йде від “отця“ і який він прийшов затвердити. Без якого, навіть виноградна лоза не дасть сподіваних плодів і буде викорчувана, знаходимо його свідчення у Євангелії від Фоми з цього приводу.

Кожен природний етнос теж несе у собі той закон всередині. Саме його запримітив Геродот у населення Середнього Подніпров’я коли відвідував наші землі. Від того закону всередині та резонуючого ментального образу, що стоїть за ним і постає ментальність будь якого народу. Саме звідси народжується англієць,француз, німець, китаєць, японець та багато інших титульних етносів. Там ви не знайдете наполовину француза, наполовину німця чи наполовину англійця. Чому? Певно тому, що в природі існує тільки цілісне одне, що зветься справжньою людиною, яка і стоїть у основі зазначених націй. Від того вони і тривкі в часі і не підлягають зміні у самих бурхливих хвилях так званого цивілізованого суспільства.

Все, що має відміну від цього у глобалістичних тенденціях техногенної ери, являє собою так звані технічні або ж політичні нації. Які купно утримуються лише на вигоду існуючого дня, переслідуючи насамперед економічні чинники. Для чого створюються високі договірні відносини, своєрідний високий договорняк, утворений на вигоду дня. Все це, якщо не підперто жорсткою вертикаллю влади або великими грошима,  швидко розпадається. Бо у  основі технічних націй лежить картельний договір підпертий ззовні відповідним ідейним завантаженням та релігійним шумовим фоном по відповідній обробці населення.

Виходить що там, де немає титульного етносу, немає і нації, а від того і справжньої держави, що клопочеться про своє населення у першу чергу. А що є?  Є узурпуючий владу клановий розподіл багатства, яке виробляє суспільство, в якому справжній людині немає місця.

Відлучення від причинної правди світу полишає людину духовної сили та міці у протистоянні життєвим негараздам. Звідси і виникає безліч хвороб, що атакують техногенне суспільство. Тут панує те, що можливим було б назвати парадоксом Ганемана, коли на думку родоначальника гомеопатії нестача духовної сили веде до невірних думок, з яких постають невірні рішення та фальшиві справи у житті. Від цього саме людське життя стає пустопорожньою справою, яскраво описаній у Святім письмі:

“Тай що людина має за свій короткий вік на землі? Бо всі її дні – муки, а смуток – робота її, тож марнота все це … Багато є речей, що ту марноту примножують, але яка користь від них для людини?  Бо хто знає, що добре людині в житті за небагатьох днів марного життя її ? ”

Промовисто, чі не так?

Що потрібно робити? Відроджувати спрямовані на становлення справжньої, цілісної людини орійські вірування. В основі яких споконвічно стояло і стоїть дотичне до цілісного світу орійське ведичне правовір’я або ж православ’я. Ця внутрішня  релігія знання однакова для всього людства, не зважаючи на расові, національні та релігійні розбіжності назовні. Бо світова цілісність на всих одна, як і природна жива етика, що походить від неї.

Щасти Вам.

Де ви руси ж? Путі боре віра ж

та бозя Ор по суті божій.

Совість пише святу віру булу.

«Рукопис Войнича»

Перед тим, як зануритися до глибин філософії починаючи з Платона та Аристотеля, потрібно, мабуть, з’ясувати поняття межі в орійському світогляді. Бо саме з цього концептуального поняття набуває конструктивності перегляд філософських узагальнень, який захистить нас від того, що в науковій езотериці відоме як проблеми розуму.

Коротко межу можна охарактеризувати як «межа степу», тобто людського плану життя та людського сприйняття дійсності. Це край Ойкумени, за яким панує вже потойбічне, недосяжне чисто зовнішньому сприйняттю дійсності. На сьогодні ця межа окреслена існуючим способом усвідомлення через відповідні органи зовнішнього сприйняття і називається антропологічним бар’єром.

За релігійними канонами вважається, що по цей бік межі — раб божий, за межею панує божественне. Звідки те знання про божественне не вказується, або йде посилання на одкровення окремих людей, що ту межу здолали та досягли того святого стану. Мета життя у межах канонізованої віри — спасіння через служіння та праведну поведінку. Земне життя вважається тут юдоллю печалі та скорботи через гріхоотступіння людське (бо потрібно ж хоч якось пояснити існуючу злиденність життя у цій «малій» межі).

«Віта горе одну межу, одне не те небо лише»,— засвідчують з цього приводу орії.

Межа у орійстві пов’язана з «метою божою», що через «муку божу» веде до зростання людського духу, який «по голому» на волі отримує «нову межу» де «Світ нове каже і віта нашу святу нову кощу». Нова коща і є новим станом душі, що усвідомлює свій стан на волі, тобто йдеться про феномен становлення справжньої людини, що осягається тут як мета божа через святу муку: «Свята мука ж віта межу, суть муки ви то несе. Святу межу Око голе боре, суть гола ж свята була. По вірі (новій) Одне понесе суть межі».

Чому сьогодні все не так, не по орійському «булому»?

«Се ви путі не відаючи повели віру, Око (ваше божиє) бореться із (справжньою) вірою і ви боретеся», — зазначають орії.

Яка філософія знання оріїв стоїть за вищезгаданим?

«Око буле одне. Се Око вело ж Суста голу по віку волю. В путі несе світу межу. Се ви божиє його Ори голі. Понесуть же путі буле горе у волю. Вість була повела. Упова та межа, мету булу (знову) пише.»

Отже, «по голому» на волі людина володіє знанням, тобто має те одкровення, яке доступне сьогодні лише окремим, святим людям. Наука ж сьогодні оперує образами та поняттями народженими у малій межі, по цей бік антропологічного бар’єра.  Через що має справу з ілюзорним світом образів та понять, що поєднуються у логічний порядок лише у нашому законотворенні.

Яка відмінність у цих двох підходах до пояснення світу?

В першому випадку існує «передзнання», яке набуває свого виразу у образах та поняттях. Воно ними не обмежується, а тільки фрагментарно демонструється чи пояснюється. Наприклад, ви вмієте плавати, завдяки чому впевнено тримаєтесь на воді. І тут хтось запитує вас про те ваше вміння. Ви можете багатьма способами пояснювати це. Але ваше пояснення жодним чином ніяк не вплине на нашу вправність триматися на воді.

е вміння відокремлено від того, це вже внутрішнє знання набуте у прямім спілкуванні з водою.

Коли такого прямого знання не існує у вашому житті, згадані образи та поняття стають єдиним на що можна опертися. Ваш розум у такому обмеженні стає замкненим сам на себе і може народжувати висновки зовсім далекі від суті того, що відбувається насправді. Це і є те, що в науковій езотериці називається проблемами розуму. Наприклад, щоб логічно мислити, ми абстрагуємось від деталей і оперуємо цілком абстрактними предметами, яких у природі не існує. Здається шкоди великої від того немає, коли ми не виходимо з поля своїх умозаключень і не торкаємось конкретного. Саме таке розуміння лежало у основі діалогів — диспутів Сократа, який спочатку примушував опонента створити образне поняття, а потім показував його недієвість. Точно так як із умовного відра води неможливо було загасити полум’я. Філософ, підкреслюючи саме недієвість відстороненого образно-понятійного мислення, і сказав своє знаменне: «Я знаю, що я нічого не знаю».

Світосприйняття, оперте саме на себе, породжує ілюзію знання, яка вкрай небезпечна для використання. Дві останні світові війни це наочно продемонстрували: людство пробувало спертись на вироблені у такий спосіб ідеї нового будівництва в світі. Що з цього вийшло, тепер вже знаємо.

Проблеми розуму породжують вічні запитання проблеми добра і зла, які часто взаємоперетворюються, утворюючи замкнене коло принципово нерозв’язуваних життєвих дилем. Тому і говориться, що людство, яке користується такою філософією, живе у системній кризі, про яку і засвідчує до речі святе письмо, говорячи про юдоль скорботи та печалі.

У Платона як представника піфагорійської школи, що відтстоювала присутність у житті єдиного організуючого порядку, ми знаходимо ось таке: «Як постукавши, ми чекаємо, донесеться  звук цілої чи надтріснутої посудини, так і цілісність плинучого мимо нас буття зумовлюється вислуховуванням та баченням його сущого».

Дуже знайоме, чи не так?

«Потрібно бути винятково обдарованим, щоб зрозуміти, що існує якийсь рід будь-якої речі і суще само по собі… Ідеї перебувають у природі так би мовити у вигляді зразків, інші речі подібні їм і являють суть їх подоби»,— зауважує Платон. І далі: «Ідеї — це щось, по-перше вічне…а по-друге завжди у самому собі одноманітне. Кожна із ідей існує.. Речі отримують свої імена в силу причетності до них». Чи це не те саме Одне, що у оріїв є великим Сустом божим і яке на сьогодні зветься світовою Цілісністю, або Абсолютом?

Ідея — це водночас ще ідеал, абсолютна істина, або суще за стародавніми уявленнями. Адже саме на цьому плані, за судженням давнього китайського філософа Чжуан Цзи, існує означена вибірковість форм як образи вічних платонівських ідей. За його переконанням означена цілісність «дрібнить силу силенну речей, а не чинить справедливості. Ростить тьму поколінь, а не милосердна. Старіша найдавнішої старості, а не стара. Накриваючи небо і підтримуючи землю, відливає та викрешує величезну кількість форм, але не проявляє майстерності. Ось у чому мандрує переднароджений, або справжня людина».

Подібної думки притримувався і видатний філософ Греції Епіхарм: «В природі ідеї стоять як першообрази (парадигми), а інші речі подібні їм, являючи собою їх копії».

Обмеженість звуженого світосприйняття Платон змальовує у вигляді печери, в якій знаходиться прикута до стіни людина, що може складати своє судження про зовнішні події лише за їх тінях на стінах. Щоб усвідомити таке потрібно мати значно ширший ракурс бачення життя, який би охоплював і план сущого. Звідси і бере свій початок платонівське ідеальне, що лежить у першопричині світу. У оріїв суще існує «по голому» (на тонкому плані): «Свята віра (знання сущого) одне бере — голе», тобто на тонкому плані, за межею антропологічного бар’єра або за межею означеної платонівської печери.

Аристотель був учнем Платона, який виділяв його серед інших за винятково гострий розум. Підтверджує це, наприклад, у такому своєму вислові: «Бог — це розум, який мислить сам себе… і думка його є думкою в самій думці».

Цей його гострий розум і виявляє себе в суперечці з Платоном з приводу вирішення питання «Як можуть ідеї, являючи собою сутність речей, існувати окремо від них?»

Але ми знаємо, що вони і не існують окремо. Їх окремість, як вже тепер стає зрозумілим, виникає через спосіб сприйняття дійсності. Мислити ні на що не спертими категоріями, означає породжувати неіснуючі проблеми, які стають від цього винятково проблемами розуму. На сьогодні з тих самих причин панує думка про ілюзорність світу взагалі, раз його принципово не можливо об’єктизувати. Ілюзорним є не сам світ, а саме уявлення про нього. Застиглість у духовному зростанні саме і робить цю проблему принципово не розв’язуваною.

Підтвердження цього знаходимо теж у Аристотеля: «Боги і природа нічого не створюють даремно. Бог наповнив Ціле, відтворивши у ньому безперервне відновлення. Існує щось, що вічно рухається у безперервнім русі. Суть буття знаходиться у тих речах, словесним виразом яких є саме (образно-понятійне) визначення».

ВІРА

Віра віре волі.

«Рукопис Войнича»

Орії вважали, справжня віра існує по вірі. «Віра по вірі, а ви що ж, пусто ви живете і пуста ваша совість божа»,— стверджують вони у своїх полемічних листах до хозар. «Віра по вірі» — це трактування віри як ритуального дійства в якому розкривається поширене сприйняття світу вже за межею антропологічного бар’єра. Звідси наведений афористичний вираз оріїв: «Віра віре волі».

«Пуста совість» — це відсутність каналу безпосереднього спілкування з Небом цілісності, коли інтуїтивно образне сприйняття перестає працювати. Натомість виникає інше інтуїтивне сприйняття вже орієнтоване на той багаж знань, який накопичило людство у своїх природознавчих зусиллях. Цей досвід лише опосередковано може надати допомогу у вирішенні тих питань, які ставить перед людиною реальне життя. Щоб захистити себе, ми плануємо своє життя. Саме з цього постає наша упереджена позиція в ньому, бо світ розвивається, кожної миті він інший. «В одну і ту ж річку неможливо увійти двічі»,— стверджував з цього приводу Геракліт.

Дієвість віри підкреслював Ісус із Назарета: «Віра без справ мертва». Вторить йому і святий Августин, підкреслюючи пізнавальний, дієвий аспект віри: «Вірь щоб розуміти». На сьогодні теологія більше схиляється до беззастережної віри раба божого, зовсім усуваючи людину з процесу самого вірування через її пасивність.

Формула раннього християнства — змирення, каяття та прощення, знаменувала входження в стан одкровення, або ж нового розуміння за святим Августином, стала символом рабської залежності віруючого від писаних канонів віри.

У зіркових коментарях «Рукопису Войнича», знаходимо діалоги відстороненої віри хозар, що панує і сьогодні.

Тут є про що подумати, коли читаєш, наприклад, у діалозі хозар з оріями: «Ор один несе світу муку ж, пусту божию волю ж. Віта бозя дні пусті ж, світ бо зло. В світі бозію голе однині святе горе. Мета горя була — суть наша.» Ось так, вихід за нову звужену межу вже несе горе, ціллю якого стає сама соціально орієнтована людина.

І далі: «Що повело по косу, суть нову косе? Вість несе сю ви. Світу бозію совість міша. Суть та божая місту не каже, што його суть вела. Ор місто ж косе, Око боре, Суст муку ж пану каже. Святе (нове) міша світу бозію. Совість муки ж – вість муки горя. Вість накаже, але косу, але ж пан косе світу межу, але понесе світу муку ж. Світ бозій віта межу, але ту  бозію».

Світу божому людському совість заважає — дуже промовистий вислів, соціуму (місту), організованому за хозарською правдою, заважає безпосереднє спілкування людини з Небом через совість. «Суть та божая місту не каже, што його суть вела». А чому про це потрібно вже говорити? Де подівся прямий зв’язок по-голому? Бо святе  вже міша світу бозію, читай хозарському соціуму (місту), тому Ор місто і косе своєю правдою божою — Суст муку ж пану вже каже. Совість муки ж — вість муки горя відтепер.

Совість муки, очевидно є ступенями зростання в істині через творчу муку, але вона стає мукою горя через недосяжність самої мети, що постала з нової віри, яка зупинила будь-яке духовне зростання. Хозари вважають, що в цьому винна гола межа волі Суста божого, яка вже зависока для руса, тому їх світ віта межу (рівень) Ока божого, яке «боре горе та втіша».

Маємо на те відповідь оріїв: «Поки божиє пана потіша, Око (голе) горя однині каже — світ муки ж один косе Ор бозій. Однині накази пуще волі Ора, што на волі. Попуща бо зло. Волю божию однині Око совісті не накаже. Ви то нові, але одне ж, совість бозія віта не косе. Пана коща волю пану каже. Воля та бозія гола де? Се ви божиє горе, повели пана де? Віта бозіє Око бозі. Пан несе мету може? Місто бозіє волю покосе. Вість гола (у) Ока не жиє. Воля його зла.»

Орії вважали, що духовний план людини працює на волі «по-голому». Тому і зник канал інтуїтивної совісті, тому і «вість гола» у новій вірі не живе. Бо «вість божия віта не косе», тобто не працює з неправдою.

На що хозари дають свою відповідь: «Де горе бозіє?  Што несе пану суть бозію? Одну суть однині ж віта нашу. Ви не накаже, совість (ваша) накосо. Світ божий однині што ж — віта не на Око, бо зло? Де божиє понесе? Пана горе божиє пале, але де волі мука ж?».

Вкрай цікаво!

Божиє тепер несе Око боже і це є та воля, де людина має свій вільний вибір. Тільки у цій волі не стає Неба, а є поради Ока та його ведення. Внаслідок цього у такій волі через упередженість людську з’являється гріх та його спокута у Ока божого, яке веде життя — «косе (нищить) горе та втіша».

Ось так і виникла та теологія та спосіб життя, якою людство переймається мало не третє тисячоліття поспіль.

Як бачимо, хозари чудово розуміли стару мову русів і їх письмо. В їх відповідях немає образу диявола, або антихриста, що було винайдено Візантією у християнстві вже пізніше. Та і у язичництві вони оріїв теж не звинувачують, усвідомлюючи всю суть їх віри,  використовуючи у своїх діалогах аналогічні орійські поняття.

З метою остаточного порозуміння, шановний читачу, наведемо останній світоустановчий монолог оріїв у зіркових коментарях рукопису: «Суст понесе світ божий по путі волі. Однині по волі совість несе голе по мукі ж. Але одне голе одну ж совість голу однесе,… у літа бозіє, пан бере божиє поле, та мука ж Ора боре (виборює) божую віру ж… Де боре божиє однині ж? Світ бозій попусту ж віта горе. Бозі де воля? Адже бозія мета — гола ж».

«І все таки, що ж дає людині те проникнення на рівень божої межі «по-голому», через яку сваряться орії з хозарами?» —запитає обізнаний з езотеричною літературою читач. Якщо просто і коротко, то можна було б почати з пояснення довголіття будь-якого музичного інструменту.

Майже кожному відомо, що можливість постійного відновлення налаштування до звукового ряду дає силу та гармонію первісного звучання будь-якого інструменту. А що буде з ним, коли рівень того первинного звукового ладу для поновлення того налаштування  стане недоступним або завідомо викривленим? Тоді музичний інструмент буде служити доти, доки його струни будуть утримувати первісне звучання. Ось що стоїть за закритим Небом для людини, яка під ударами долі дуже рано йде з життя, не маючи змоги постійно утримувати той первинний настрій. Чому? Бо не стає від чого поновлювати те первинне налаштування, що утримує можливість сприйняття істинної правди неба.

Якось у модельному просторі помістили образ звичайної соціально свідомої людини і навантажили її бурхливим перебігом подій. За дуже короткий час її образ втратив свою енергетику і зник з модельного простору. Потім аналогічно вчинили з образом людини, що мала звязок з цілісним планом світу, тобто етнічну особу, що не втратила своєї адаптації до патерн умов ареалу. Нашому здивуванню не було меж! За образом цієї особи з’явився ще один більш глибокий енергетичний образ, який навіть призвів до зростання першого. Людина з успіхом протистояла викликам долі і навіть зростала при ньому! Певне тому, що мала допомогу з боку цілісного плану світу. В цьому і полягає майже фантастична стійкість українців  протягом століть, бо той, другий план завжди присутній в них. Ось що значить вперто шукати в світі правду та слідувати їй, і формула цього настрою тепер відома: «Пам’ятай  одну волю і святу совість повіки ж»,— що є носієм тієї самої правди сущого, як вважали орії.

З цього слідує, що людина за своєю природою має більш глибинні та більш об’єктивні засади своєї самовизначеності, аніж ті, що панують сьогодні. Тому і говориться, що справжня людина виховується тільки у автентичній, адаптованій до цілісності культурі. І ніяке знання зовнішнього того не може замінити. Отже, орійське правдослав’я є спадкоємною релігією русів, яка утримується в їх культурі незалежно від пануючих на їх землі релігійних конфесій. Бо всі вони так чи інакше беруть свій початок від природної релігії, що насправді панує в світі.

«Одвічно ори (руси) мають ту віру і гримлять нею по світу»,— знаходимо тому підтвердження в арамейських записах мовою русів, знайдених на Близькому Сході.

ПОКЛИК ІСТИНИ

Отже, пошук істини не є безкінцевим процесом, просто він не у той спосіб ведеться, коли про це говориться. Абстраговане мислення дозволяє вивчати об’єкти зовнішнього світу, а не пізнавати їх. Саме звідси походить теза про відносність істини як такої і усього знання оточуючого світу.

Чим є вищезгадане пізнання? Раніше ми з тобою, шановний читачу, згадували про мистецтво плавання у воді. Чим воно відрізняється від усих інших? Безпосередній контакт з водою надає нам можливості плавати, бо через нього ми знаємо, як поводитись щоб з боку води виникала підтримуюча нас сила. Це наше знання неможливо описати словами, воно наше внутрішнє знання відмежоване від чисто зовнішнього спостереження.

Щоб навчитись плавати у воді, ми повинні мати чуттєвий кінестетичний зв’язок з нею, таку головну умову ми знайшли. Отже, ми з’ясували головну умову, щоб навчитися плавати у воді, необхідно мати чуттєвий кінестетичний зв’язок з водою. У нашлого прискіпливого читача може виникнути запитання щодо заголовку «Поклик істини». «До чого тут істина? — запитає він.— Мова йде у вас начебто не про неї.» Чому ми таки вчимось плавати? Певне тому, що маємо відгук на наші дії у ній і по ньому обираємо з безлічі можливих поведінок ту, що дозволяє нам триматись на воді. А як це взагалі стає можливим? Ми реагуємо на відгук і серед безлічі варіантів обираємо той єдиний, який несе у собі порозуміння між водою і нами. Це порозуміння відбувається безпосередньо поза нашим мисленням. Йде пряме збудження нервового пулу через кінестетичний дотик, завдяки якому наше тіло починає «знати» як себе вірно вести в плаванні. І цей взаємозв’язок породжує силу, яка дозволяє нам не тонути. Що нам дає, врешті, той контакт? Відчуття води як активного середовища узгоджено взаємодіючого з нами в процесі нашого плавання через відповідне наше налаштування по якому ми отримуємо той відгук. Цей відгук є єдино існуючим сущим, орієнтуючись на яке ми навчаємось триматися на воді через свою узгоджену поведінку з тим цілим, яке являє собою вода. Запам’ятаємо це.  Чим є тут істина? Вона виступає тут у двох своїх іпостасях.

По-перше, вона є тим сущим, знання якого тримає нас на воді, породжуючи відповідну силу як своєрідний відгук цілого на наші вірні дії. По-друге, вона стає особливим знанням, яке закінчує наші безкінечні пошуки вірної дії чи вчинку через той відгук, що несе наше внутрішнє знання. Ніякої відносності, лише вірно налаштований внутрішній зв’язок, що породжує відповідну дію на відгук. Без будь-яких проміжних образів та міркувань, підкреслимо це. З цим відгуком приходить сила, вірніше він сам і є тією силою, що закінчує наші блукання в темряві невизначеності. Що дає нам подібне знання? Волю більш поширеного сприйняття світу, де ми виступаємо дієвою та пізнаючою більший світ особою. Самостійно пізнаючою особою, наголосимо це ще раз.

Чим є правда у нашому житті? Вірне і доцільне рішення, крок у вірному напрямку, який усуває невизначеність і дозволяє започаткованій справі органічно входити у життя. Тільки у такому випадку, як ми знаємо з досвіду, вибраний напрямок має своє щасливе майбутнє. Тобто серед багатьох можливих рішень існує одне, яке веде до сподіваного результату. Дуже схоже з тим плаванням у воді, чи не так? Чим є тут відгук? Певно, Вістю Єдиного, що йде через канал людської совісті, засвідчують орії.

Чим є той канал совісті?

Як на сьогодні вже відомо, людина поєднує у собі два великих плани. Це фізичний план тіла та план тонкого енергетичного дубля, яке ще має назву біоенергокомплексу. Дослідження показали, що план енергетичного тіла тісно пов’язаний з тонкою основою світу, так званою його слабкою метрикою.

Кожні дві години протягом доби через енергетичну резонуючу із Всесвітом взаємодію йде корекція внутрішніх органів та їх наповнення відповідною енергією.

Навіщо? Певно для уникнення розбіжностей між тонким планом світу, що кожної миті змінюється, еволюціонуючи як одне велике ціле, і організмом, що цьому великому одному належить. Отже, наше тіло ніколи з означеної світової цілісності і не виходило.  Духовний план людини поєднує у собі, за східним уявленням, рівні каузального, бодхічного тіла та рівень Атмана. Саме вони є регулятором наших взаємовідносин з тонким планом світу, який ми називаємо Цілісністю. В неусвідомленій сфері нашої самосвідомості цей взаємозв’язок і є каналом нашої совісті. На рівні усвідомленого він є інтуїтивно образним сприйняттям.

Виходить, ми володіємо первинною істиною буття, ми живемо, існуємо завдяки їй. На рівні усвідомленого цей зв’язок сьогодні порушується через вимкнений канал прямого кінестетичного сприйняття. Саме таке віровідступництво хозар і картають орії у своєму рукописі: «Пусто ви жиєте і пуста ваша совість божая, не те носе що ма (є) на волі і пита нас. Віра віре волі, а ви що ж? Віра божая совіти божиє совісті каже. Совість вела, однині воля де? Воля  одна ж гола божия. Святе — голе ж. Де волі путі були, пана вела совість».

Орієнтація винятково на суспільне життя, відхід від природного середовища звузили сприйняття світу до однієї фізичної площини. Правда стала договірною, а тому відносною.

З вищенаведеного слідує, що істинне одне, воно є тим, в чому ми живемо, в чому б’ється наше серце. В незворотності часу зупинена мить і є істиною. Ми або живемо за нею і тоді володіємо знанням та відповідною силою свого наміру на життя, або  ходимо по колу між добром та злом, достеменно не знаючи чим є насправді і те й інше.

Повернення назад неодмінно відбудеться, бо іншого шляху у людства, мабуть, немає. Чому існує така впевненість?

«Світ бозій вість булу донині каже. Суще понове волю.» У який спосіб?

«Свята віра одне бере голе. Око голе по голу — суть гола. Суд один на волі, повіти не несе»,— знаходимо у оріїв. І далі: «По волі божій ви Око божиє, святі — голі ж. Одна мета ж світа божия — одну несе сю волю.»

Що стає можливим, говоримо ми сьогодні, тільки через повернення інтуїтивно- образного сприйняття, або увімкнення каналу совісті від тонкого плану цілісного світу.

Як? Яким чином? У великого адепта світу Ісуса із Назарета існує однин вислів, який так і залишився до кінця незрозумілим. «Істина не прийшла у цей світ голою, але вона прийшла в символах і образах. Він не отримає її по іншому»,— сказав якось він.

Апологети теології знаходять в цьому вислові того стовпа, який начебто підпирає їх писані вчення відстороненої віри. Що насправді мав на увазі Ісус?

Ісус стверджував, що Істина прийшла в символах і знаках, тобто у тих самих вибіркових образах та ключових знаках, які походять з цілісності і які дійсно відкривають людині шлях до неї через бачення, тобто через відкритий духовний погляд. Інше вже не істинне, а є витвором людської упередженості, за якою стоїть неспокутуваний гріх проти божої правди.

Отже, в правді сила, в належності до Єдиного, що цей світ організовує. І вона вочевидь несе з собою вірність та доцільність кроків у самому житті, яке через це стає пов’язаним із загально плинучим подієвим полем цілого. А від того — праведним, полишеним людської упередженості та гріха. Ось чому руси так вперто протягом своєї тисячолітньої історії тримаються свого правдослав’я. Це та природна релігія людини, яка існує «по-голому», бо «бозія мета — гола ж».

Чим є тут голе у оріїв? Тонкий план, що існує за межею антропологічного бар’єра і є тим голим, бо сприймається на рівні безтілесого,  на рівні духовного плану.

А із Пендеба йдемо досі до Неба, Сварги синьої.

(Велесова книга)

Як відомо, звичаєвою традицією українців є пошук правди – істини та становлення тієї людської справжності, що знаходиться у кожному від початку як дар божий. Саме від цього  у Лесі Українки знаходимо головне кредо у житті справжньої людини:”Своїм  життям до себе дорівнятись“.

Як, у який спосіб це стає можливим?

Через давнє кредо хліборобської громади, яке знаходимо у сакральних записах Велесової книги:”Мусимо відати і знати обаполи тирла, щоб з богами постати у єдиній правді “.  Як це досягалося постає питання?

      “Наші боги суть образи, тому речемо і живемо з ними воєдино. Від того маємо справжню віру, що не потребує ніякої пожертви“, – читаємо  сакральні сторінки становлення українців як нації у Велесовій книзі.  Тобто, все осягалося у резонансному злитті образу з відповідним аспектом цілісного світу.

Від того:”Ум великий божий є єдиний з нами і тому творимо і речемо з богами воєдино“, – знаходимо головне у становленні людської справжності  у населення Середнього Подніпров’я. Звідси і той закон всередині відмічений ще Геродотом в українців.

І далі в цьому давньому переписі знаходимо:”Наш бог єдин і множествен… і хто богом не сподоблений, той пребуде як сліпий і не матиме з ним частки .. бо в ньому бо  пристаніще  сили”. Від цього стає зрозумілим та сила, про яку існує згадка у арамейських записах з Близького Сходу:”Одвічно руси мають ту силу і гримлять нею по світу“.

Що це за сила, про що тут йдеться?

Потрібну відповідь знаходимо у нашого великого філософа Григорія Сковороди:” У всі віки народи завжди згідно вірили, що є таємна, по всьому розлита і всим володіюча сила”. Цю силу, гармонізуючу все в довкіллі, вони згідно називали божою силою, доповнимо ми його. У злитті з якою, як за кардиналом римо – католицької церкви Миколою Кузанським і постає справжня, цілісна людина. Його містичне богослов’я, в якому людина пізнавала істинне ,це сьогодні те саме метафізичне, трансперсональне занурення по Грофу.  “Бо тільки Єдине має зміст в цьому світі” – стверджував він. Згадуване Єдине у Арістотеля є світовою Цілісністю. “Матерія є щось проявлене завдячуючи формі. Цілісність  є відповідною формою буття”, – засвідчив він у свій час.

“А яке відношення має до цього сама людина?”, – можемо почути запитання з нашої читацької аудиторії. “Бог є істина, він є природа в природі, живе в живому, людина в людині“, – говорить  Григорій Сковорода. Те саме знаходимо і у Аристотеля:”Бог є думка в думці“, відповів він у свій час на запитання, що таке Бог на його думку.

“Царство боже в середині вас“, – відкрив сакральне у людському житті той, кому вклоняється весь християнський світ. Через цей свій гностицизм він і отримав Голгофу, пішовши проти чисто храмових, відсторонених від людини фарисействуючих  віровчень.

“Пізнай себе, – пізнаєш свого бога“, – підпирає його в цьому  великий суфій сходу Ібн Руш.

З огляду на вище означене  постає питання:”Який шлях веде до відродження того у реальному житті сьогодні? ”

Сьогодні кожен європеєць може сказати, що справжня культура людини  вміщує в собі честь, совість, порядність та високу людську гідність. Виникає питання, що за цим всім стоїть з точки зору онтологічного напрямку повернення в природу, взятого людством на початку 21 го століття?

Існує досить незвичний та дивний, як на сьогодні, вираз видатного німецького філософа Фрідріха Шілера: “Ми не вправі жити, коли загублена честь”.

 “Честь для всіх одна”, – вторить йому Ліберій.

Пролити світло на подібне карколомне зауваження німецького філософа допоможе нам формула знайдена у свій час Артуром Шопенгауером:

“Честь це внутрішня совість, совість – це внутрішня честь”,  – зазначив  у свій час цей  видатний філософ сьогодення. Що таке людська совість з точки зору онтологічного підходу? Потрібну відповідь знайдемо у рукописі давньої орійської культури нашої землі, який носить назву свого останнього власника Войнича:

” Совість вісті божі несе, помає де була воля”

Тобто со – вість, це своєрідний канал зв’язку людини з світом Цілісності або з Єдиним, як за Миколою Кузанським. Що ж з цієї точки зору являє собою честь?

“Хто в честі тому і честь“, – проголошує старе лицарське кредо. Тобто це внутрішня відстройка людини у  пов’язаності її життя з причинною правдою цілісного світу, від якого вона отримує  знання, вправність та силу Єдиного.

За якою умовою виникає те знання істинного, що існує на волі, як за рукописом Войнича і  з якої, врешті решт і постає людська справжність, її честь та гідність?

У “сродній праці“, у спорідненості людського буття з природною  живою етикою, знаходимо відповідь у Григорія Сковороди, тобто з природою в тому самому проголошеному онтологічному принципу нового самостановлення людини.  В цей час і стає приступною та невловима правда – істина, яка існує тільки на волі, у просторі – часі непроявленого, як причинна правда цілісного, поєднаного у Одне світу.

“Права (та сама Цілісність)  таємно уложена Дажбогом, а по ній, як пряжа тече Ява і та створила життя наше. І хто богом не сподоблений, той пребуде як сліпий і не матиме з ним частки“, – знаходимо у Велесовій книзі майже класику у сучасному науковому підході в центрі якого стоїть та сама світова єдність.

“Пізнайте істину (причинну правду світу) і вона зробить вас вільними “, – проголошує провідну істину у цьому питанні великий адепт світу Ісус із Назарета. Якого Григорій Сковорода вважав взірцем справжньої людини  во плоті.

Виходить так, що без контакту з причинною правдою цілісного світу, з якої походить природна етика життя, в людині пропадає канал божої совісті і вона втрачає свою спорідненість з Єдиним. Через що її життя стає пустим, полишеним тієї змістовності, яку несе їй контакт з живим, узгодженим у одне цілісним світом.

Яка існує формула означеної людської єдності, виникає питання?

Відповідь знаходимо у того ж Сковороди за яким:”Слово, думка і дія існують в єдності на серединному шляху“. Як той шлях осягається, спитаємо ми у нього?

“Бери висоту духу і матимеш середину“, – маємо від нього необхідну відповідь. Що це за стан серединного, внутрішнього  шляху в житті, на що він схожий? Які аналоги його існують в світі?

Це ніщо інше як стан Нірвана Кальпа Самадхі у метальному плані, що є вищим досягненням у індійському езотеричному вченні. Саме там означена єдність думки, наміру і дії дозволяє людині стати Архатом чі Ботхісатвою, що є аналогом людської справжності та цілісності у сучасній супраментальній психології.

А що в цьому плані існувало у нас, може виникнути питання? Адже людська справжність, як це слідує з вище наведеного, лежить у самій основі культури українців.

Поєднання зовнішнього, проявленого і внутрішнього, не проявленого світів знаходимо в тій же Велесовій книзі:

“Богові Світовиду славу проголошуємо – се бог Прави і Яви .. і через нього знаємо як світ бачити і в Яві бути. Бог єдин і многолик. “

Що лежить у основі подібної світобудови спитаємо ми?

“Дажбог на струзі був на небі премудрім, яке синє. А струг той виглядає як золото, Огнебогом розпалене. Його подих – це життя кожної істоти і притулок”, – знаходимо необхідне пояснення у давній пам’ятці нашого становлення як нації  Велесовій книзі. Як тут не згадати Сковороду з його сакральним, філософським осягненням:”Справжня людина і бог є одне“.         Матеріальним зразком такого вірування в духовному знанні – баченні є Збруцький ідол. Тут Світовид  у духовнім,  кінестетичнім баченні сущого ( капелюх зверху на скульптурі)поєднує чотири людські лики на всі боки світу, а під ними  панує Ява людського життя у чоловічих та жіночих постатях, які мають силу Перуна, Велеса, Дани та Мокоші. Далі до низу йде Дажбожа Права, де Дажбог є нічим іншим як супраментальним планом самої людини. Вся композиція спирається на темну ніч Нави де панує Сварог. “Сварог, що створив світло, – це бог світла і бог Прави, Яви і Нави, се маємо їх во істину“, – читаємо у Велесовій книзі те сакральне, що давало силу на життя нашим пращурам. Тобто перед нами матеріалізована  образно – символьна скульптура виконана у тій же традиції Велесової книги:”Наші боги суть образи “. І вона несе у собі поєднаний образ у становленні справжньої, цілісної людини відтворений у давні часи нашої історії. І все це цілком перегукується з тим, що нам сьогодні дає супраментальна психологія, божа психологія, як за Шри Ауробіндо Гошем.

З нашого з тобою дослідження, шановний читачу, слідує, що духовне знання – бачення, існуюче в давні часи, дозволяло торкатися самого джерела того істинного, що існує в світі.  Архаїчність викладу його  у давнім переписі цілком зрозуміла, через існуючий в ті часи рівень образно – понятійного мислення.  Але допоки існував   духовний погляд, це не впливало на кінцевий результат у пізнанні причинної правди, з якої походила сила та наснага на життя наших пращурів. Бо бралося все з самого джерела на внутрішнім плані. Коли ж зовнішній світогляд став переважати у економічних змаганнях суто технічного віку, те духовне знання стало закритим. Натомість, у вже суто ілюзорному сприйнятті світу, з тих описових переказів давнини постали самостійні божества у відстороненості від самої людини. Тоді як від початку вони були резонуючими образами, через які була приступна сила супраментального плану самої людини, як це слідує з вище наведеного дослідження. Тому і мали справжню віру, що не потребувала ніякої пожертви, бо не було посередника  між людиною та Єдиним, тією самою цілісною “сваргою синьою“.

Саме за це говорить Миролюбов, коли розрізняє адаптивну, ведичну культуру давніх часів від пізнього язичества. В якому за богами, через людську сліпоту, постали польові форми, які жодного відношення до шляху людського життя не мали. “Була б віра, боги знайдуться“, – говорить з цього приводу давня китайська мудрість.

Те саме явище спостерігалося і у таємних єгипетських містеріях, що проходили під орудою сутності позаантропного буття Гора. В цей час, у вже відстороненій вірі, людина втрачала свій супраментальний, божий план, а з ним і свою поєднану з цілісним світом щасливу долю та силу. У Велесовій книзі знаходимо застереження з цього приводу:”З  Марморою не сміємо мати частки, бо будемо одлучені. А ні  Мара, ні Морока не сміємо славити, ті бо деви є нашим нещастям”. У технічний вік все це забулося, тому маємо те, що маємо.

Виходить так, що людство насправді має дві культури одну природну,  адаптивну, кельтську, а другу атрибутивну, загальну, римську зібрану із забутих артефактів давніх культур. Роль останньої це постанова високої евристичної стелі образно – понятійного мислення у так званий “залізний вік“. Тоді як адаптивна культура, це саме людське життя з його шляхом  становлення людини у своїй справжності та цілісності, як за первинним  задумом. Без її відновлення повернення назад в природу  у реалізації онтологічного принципу, як стає зрозумілим, є справою неможливою.

“Щоб я знав, що я знаю, я від початку повинен знати“, – затвердив у свій час Спіноза Фарух головне у тому онтологічному єднанні людини і природи.

В знанні істинної традиції, як за суфіями, будь які пояснення займають другорядне місце і можуть бути проведеними у будь який спосіб. Наприклад, через образне мистецтво, пісні та перекази, взагалі через образну культуру у будь чому. Супроти пояснень у вченому незнанні в існуючім науковім підході, як за Миколою Кузанським, знання – це життя у інтуїтивно образнім сприйнятті другої, причинної сторони світу в якій насправді існує людська сутність.

Підгунтя подібного становлення у справжності можемо знайти у Ніцше:”Сьогодні людське занадто людське. У справжньої людини інші цінності, справжня людина затверджує життя. Вона стоїть по ту сторону добра та зла, вона керує світом. Сенс життя це воля до влади над собою“, – відкрив у свій час він.

Рецепт того нового відновлення у онтологічному статусі можемо знайти у давнього китайського філософа Джуан Дзи: “Коли природне і людське не перемагають одне одного, (а поєднуються у одне), на світ з’являється справжня людина”, – засвідчив він. Сьогодні, у супраментальній психології, вище означене і отримало  своє остаточне підтвердження.

Щасти вам.