Гру
14
Де ви руси ж? Путі боре віра ж
та бозя Ор по суті божій.
Совість пише святу віру булу.
«Рукопис Войнича»
Перед тим, як зануритися до глибин філософії починаючи з Платона та Аристотеля, потрібно, мабуть, з’ясувати поняття межі в орійському світогляді. Бо саме з цього концептуального поняття набуває конструктивності перегляд філософських узагальнень, який захистить нас від того, що в науковій езотериці відоме як проблеми розуму.
Коротко межу можна охарактеризувати як «межа степу», тобто людського плану життя та людського сприйняття дійсності. Це край Ойкумени, за яким панує вже потойбічне, недосяжне чисто зовнішньому сприйняттю дійсності. На сьогодні ця межа окреслена існуючим способом усвідомлення через відповідні органи зовнішнього сприйняття і називається антропологічним бар’єром.
За релігійними канонами вважається, що по цей бік межі — раб божий, за межею панує божественне. Звідки те знання про божественне не вказується, або йде посилання на одкровення окремих людей, що ту межу здолали та досягли того святого стану. Мета життя у межах канонізованої віри — спасіння через служіння та праведну поведінку. Земне життя вважається тут юдоллю печалі та скорботи через гріхоотступіння людське (бо потрібно ж хоч якось пояснити існуючу злиденність життя у цій «малій» межі).
«Віта горе одну межу, одне не те небо лише»,— засвідчують з цього приводу орії.
Межа у орійстві пов’язана з «метою божою», що через «муку божу» веде до зростання людського духу, який «по голому» на волі отримує «нову межу» де «Світ нове каже і віта нашу святу нову кощу». Нова коща і є новим станом душі, що усвідомлює свій стан на волі, тобто йдеться про феномен становлення справжньої людини, що осягається тут як мета божа через святу муку: «Свята мука ж віта межу, суть муки ви то несе. Святу межу Око голе боре, суть гола ж свята була. По вірі (новій) Одне понесе суть межі».
Чому сьогодні все не так, не по орійському «булому»?
«Се ви путі не відаючи повели віру, Око (ваше божиє) бореться із (справжньою) вірою і ви боретеся», — зазначають орії.
Яка філософія знання оріїв стоїть за вищезгаданим?
«Око буле одне. Се Око вело ж Суста голу по віку волю. В путі несе світу межу. Се ви божиє його Ори голі. Понесуть же путі буле горе у волю. Вість була повела. Упова та межа, мету булу (знову) пише.»
Отже, «по голому» на волі людина володіє знанням, тобто має те одкровення, яке доступне сьогодні лише окремим, святим людям. Наука ж сьогодні оперує образами та поняттями народженими у малій межі, по цей бік антропологічного бар’єра. Через що має справу з ілюзорним світом образів та понять, що поєднуються у логічний порядок лише у нашому законотворенні.
Яка відмінність у цих двох підходах до пояснення світу?
В першому випадку існує «передзнання», яке набуває свого виразу у образах та поняттях. Воно ними не обмежується, а тільки фрагментарно демонструється чи пояснюється. Наприклад, ви вмієте плавати, завдяки чому впевнено тримаєтесь на воді. І тут хтось запитує вас про те ваше вміння. Ви можете багатьма способами пояснювати це. Але ваше пояснення жодним чином ніяк не вплине на нашу вправність триматися на воді.
е вміння відокремлено від того, це вже внутрішнє знання набуте у прямім спілкуванні з водою.
Коли такого прямого знання не існує у вашому житті, згадані образи та поняття стають єдиним на що можна опертися. Ваш розум у такому обмеженні стає замкненим сам на себе і може народжувати висновки зовсім далекі від суті того, що відбувається насправді. Це і є те, що в науковій езотериці називається проблемами розуму. Наприклад, щоб логічно мислити, ми абстрагуємось від деталей і оперуємо цілком абстрактними предметами, яких у природі не існує. Здається шкоди великої від того немає, коли ми не виходимо з поля своїх умозаключень і не торкаємось конкретного. Саме таке розуміння лежало у основі діалогів — диспутів Сократа, який спочатку примушував опонента створити образне поняття, а потім показував його недієвість. Точно так як із умовного відра води неможливо було загасити полум’я. Філософ, підкреслюючи саме недієвість відстороненого образно-понятійного мислення, і сказав своє знаменне: «Я знаю, що я нічого не знаю».
Світосприйняття, оперте саме на себе, породжує ілюзію знання, яка вкрай небезпечна для використання. Дві останні світові війни це наочно продемонстрували: людство пробувало спертись на вироблені у такий спосіб ідеї нового будівництва в світі. Що з цього вийшло, тепер вже знаємо.
Проблеми розуму породжують вічні запитання проблеми добра і зла, які часто взаємоперетворюються, утворюючи замкнене коло принципово нерозв’язуваних життєвих дилем. Тому і говориться, що людство, яке користується такою філософією, живе у системній кризі, про яку і засвідчує до речі святе письмо, говорячи про юдоль скорботи та печалі.
У Платона як представника піфагорійської школи, що відтстоювала присутність у житті єдиного організуючого порядку, ми знаходимо ось таке: «Як постукавши, ми чекаємо, донесеться звук цілої чи надтріснутої посудини, так і цілісність плинучого мимо нас буття зумовлюється вислуховуванням та баченням його сущого».
Дуже знайоме, чи не так?
«Потрібно бути винятково обдарованим, щоб зрозуміти, що існує якийсь рід будь-якої речі і суще само по собі… Ідеї перебувають у природі так би мовити у вигляді зразків, інші речі подібні їм і являють суть їх подоби»,— зауважує Платон. І далі: «Ідеї — це щось, по-перше вічне…а по-друге завжди у самому собі одноманітне. Кожна із ідей існує.. Речі отримують свої імена в силу причетності до них». Чи це не те саме Одне, що у оріїв є великим Сустом божим і яке на сьогодні зветься світовою Цілісністю, або Абсолютом?
Ідея — це водночас ще ідеал, абсолютна істина, або суще за стародавніми уявленнями. Адже саме на цьому плані, за судженням давнього китайського філософа Чжуан Цзи, існує означена вибірковість форм як образи вічних платонівських ідей. За його переконанням означена цілісність «дрібнить силу силенну речей, а не чинить справедливості. Ростить тьму поколінь, а не милосердна. Старіша найдавнішої старості, а не стара. Накриваючи небо і підтримуючи землю, відливає та викрешує величезну кількість форм, але не проявляє майстерності. Ось у чому мандрує переднароджений, або справжня людина».
Подібної думки притримувався і видатний філософ Греції Епіхарм: «В природі ідеї стоять як першообрази (парадигми), а інші речі подібні їм, являючи собою їх копії».
Обмеженість звуженого світосприйняття Платон змальовує у вигляді печери, в якій знаходиться прикута до стіни людина, що може складати своє судження про зовнішні події лише за їх тінях на стінах. Щоб усвідомити таке потрібно мати значно ширший ракурс бачення життя, який би охоплював і план сущого. Звідси і бере свій початок платонівське ідеальне, що лежить у першопричині світу. У оріїв суще існує «по голому» (на тонкому плані): «Свята віра (знання сущого) одне бере — голе», тобто на тонкому плані, за межею антропологічного бар’єра або за межею означеної платонівської печери.
Аристотель був учнем Платона, який виділяв його серед інших за винятково гострий розум. Підтверджує це, наприклад, у такому своєму вислові: «Бог — це розум, який мислить сам себе… і думка його є думкою в самій думці».
Цей його гострий розум і виявляє себе в суперечці з Платоном з приводу вирішення питання «Як можуть ідеї, являючи собою сутність речей, існувати окремо від них?»
Але ми знаємо, що вони і не існують окремо. Їх окремість, як вже тепер стає зрозумілим, виникає через спосіб сприйняття дійсності. Мислити ні на що не спертими категоріями, означає породжувати неіснуючі проблеми, які стають від цього винятково проблемами розуму. На сьогодні з тих самих причин панує думка про ілюзорність світу взагалі, раз його принципово не можливо об’єктизувати. Ілюзорним є не сам світ, а саме уявлення про нього. Застиглість у духовному зростанні саме і робить цю проблему принципово не розв’язуваною.
Підтвердження цього знаходимо теж у Аристотеля: «Боги і природа нічого не створюють даремно. Бог наповнив Ціле, відтворивши у ньому безперервне відновлення. Існує щось, що вічно рухається у безперервнім русі. Суть буття знаходиться у тих речах, словесним виразом яких є саме (образно-понятійне) визначення».
ВІРА
Віра віре волі.
«Рукопис Войнича»
Орії вважали, справжня віра існує по вірі. «Віра по вірі, а ви що ж, пусто ви живете і пуста ваша совість божа»,— стверджують вони у своїх полемічних листах до хозар. «Віра по вірі» — це трактування віри як ритуального дійства в якому розкривається поширене сприйняття світу вже за межею антропологічного бар’єра. Звідси наведений афористичний вираз оріїв: «Віра віре волі».
«Пуста совість» — це відсутність каналу безпосереднього спілкування з Небом цілісності, коли інтуїтивно образне сприйняття перестає працювати. Натомість виникає інше інтуїтивне сприйняття вже орієнтоване на той багаж знань, який накопичило людство у своїх природознавчих зусиллях. Цей досвід лише опосередковано може надати допомогу у вирішенні тих питань, які ставить перед людиною реальне життя. Щоб захистити себе, ми плануємо своє життя. Саме з цього постає наша упереджена позиція в ньому, бо світ розвивається, кожної миті він інший. «В одну і ту ж річку неможливо увійти двічі»,— стверджував з цього приводу Геракліт.
Дієвість віри підкреслював Ісус із Назарета: «Віра без справ мертва». Вторить йому і святий Августин, підкреслюючи пізнавальний, дієвий аспект віри: «Вірь щоб розуміти». На сьогодні теологія більше схиляється до беззастережної віри раба божого, зовсім усуваючи людину з процесу самого вірування через її пасивність.
Формула раннього християнства — змирення, каяття та прощення, знаменувала входження в стан одкровення, або ж нового розуміння за святим Августином, стала символом рабської залежності віруючого від писаних канонів віри.
У зіркових коментарях «Рукопису Войнича», знаходимо діалоги відстороненої віри хозар, що панує і сьогодні.
Тут є про що подумати, коли читаєш, наприклад, у діалозі хозар з оріями: «Ор один несе світу муку ж, пусту божию волю ж. Віта бозя дні пусті ж, світ бо зло. В світі бозію голе однині святе горе. Мета горя була — суть наша.» Ось так, вихід за нову звужену межу вже несе горе, ціллю якого стає сама соціально орієнтована людина.
І далі: «Що повело по косу, суть нову косе? Вість несе сю ви. Світу бозію совість міша. Суть та божая місту не каже, што його суть вела. Ор місто ж косе, Око боре, Суст муку ж пану каже. Святе (нове) міша світу бозію. Совість муки ж – вість муки горя. Вість накаже, але косу, але ж пан косе світу межу, але понесе світу муку ж. Світ бозій віта межу, але ту бозію».
Світу божому людському совість заважає — дуже промовистий вислів, соціуму (місту), організованому за хозарською правдою, заважає безпосереднє спілкування людини з Небом через совість. «Суть та божая місту не каже, што його суть вела». А чому про це потрібно вже говорити? Де подівся прямий зв’язок по-голому? Бо святе вже міша світу бозію, читай хозарському соціуму (місту), тому Ор місто і косе своєю правдою божою — Суст муку ж пану вже каже. Совість муки ж — вість муки горя відтепер.
Совість муки, очевидно є ступенями зростання в істині через творчу муку, але вона стає мукою горя через недосяжність самої мети, що постала з нової віри, яка зупинила будь-яке духовне зростання. Хозари вважають, що в цьому винна гола межа волі Суста божого, яка вже зависока для руса, тому їх світ віта межу (рівень) Ока божого, яке «боре горе та втіша».
Маємо на те відповідь оріїв: «Поки божиє пана потіша, Око (голе) горя однині каже — світ муки ж один косе Ор бозій. Однині накази пуще волі Ора, што на волі. Попуща бо зло. Волю божию однині Око совісті не накаже. Ви то нові, але одне ж, совість бозія віта не косе. Пана коща волю пану каже. Воля та бозія гола де? Се ви божиє горе, повели пана де? Віта бозіє Око бозі. Пан несе мету може? Місто бозіє волю покосе. Вість гола (у) Ока не жиє. Воля його зла.»
Орії вважали, що духовний план людини працює на волі «по-голому». Тому і зник канал інтуїтивної совісті, тому і «вість гола» у новій вірі не живе. Бо «вість божия віта не косе», тобто не працює з неправдою.
На що хозари дають свою відповідь: «Де горе бозіє? Што несе пану суть бозію? Одну суть однині ж віта нашу. Ви не накаже, совість (ваша) накосо. Світ божий однині што ж — віта не на Око, бо зло? Де божиє понесе? Пана горе божиє пале, але де волі мука ж?».
Вкрай цікаво!
Божиє тепер несе Око боже і це є та воля, де людина має свій вільний вибір. Тільки у цій волі не стає Неба, а є поради Ока та його ведення. Внаслідок цього у такій волі через упередженість людську з’являється гріх та його спокута у Ока божого, яке веде життя — «косе (нищить) горе та втіша».
Ось так і виникла та теологія та спосіб життя, якою людство переймається мало не третє тисячоліття поспіль.
Як бачимо, хозари чудово розуміли стару мову русів і їх письмо. В їх відповідях немає образу диявола, або антихриста, що було винайдено Візантією у християнстві вже пізніше. Та і у язичництві вони оріїв теж не звинувачують, усвідомлюючи всю суть їх віри, використовуючи у своїх діалогах аналогічні орійські поняття.
З метою остаточного порозуміння, шановний читачу, наведемо останній світоустановчий монолог оріїв у зіркових коментарях рукопису: «Суст понесе світ божий по путі волі. Однині по волі совість несе голе по мукі ж. Але одне голе одну ж совість голу однесе,… у літа бозіє, пан бере божиє поле, та мука ж Ора боре (виборює) божую віру ж… Де боре божиє однині ж? Світ бозій попусту ж віта горе. Бозі де воля? Адже бозія мета — гола ж».
«І все таки, що ж дає людині те проникнення на рівень божої межі «по-голому», через яку сваряться орії з хозарами?» —запитає обізнаний з езотеричною літературою читач. Якщо просто і коротко, то можна було б почати з пояснення довголіття будь-якого музичного інструменту.
Майже кожному відомо, що можливість постійного відновлення налаштування до звукового ряду дає силу та гармонію первісного звучання будь-якого інструменту. А що буде з ним, коли рівень того первинного звукового ладу для поновлення того налаштування стане недоступним або завідомо викривленим? Тоді музичний інструмент буде служити доти, доки його струни будуть утримувати первісне звучання. Ось що стоїть за закритим Небом для людини, яка під ударами долі дуже рано йде з життя, не маючи змоги постійно утримувати той первинний настрій. Чому? Бо не стає від чого поновлювати те первинне налаштування, що утримує можливість сприйняття істинної правди неба.
Якось у модельному просторі помістили образ звичайної соціально свідомої людини і навантажили її бурхливим перебігом подій. За дуже короткий час її образ втратив свою енергетику і зник з модельного простору. Потім аналогічно вчинили з образом людини, що мала звязок з цілісним планом світу, тобто етнічну особу, що не втратила своєї адаптації до патерн умов ареалу. Нашому здивуванню не було меж! За образом цієї особи з’явився ще один більш глибокий енергетичний образ, який навіть призвів до зростання першого. Людина з успіхом протистояла викликам долі і навіть зростала при ньому! Певне тому, що мала допомогу з боку цілісного плану світу. В цьому і полягає майже фантастична стійкість українців протягом століть, бо той, другий план завжди присутній в них. Ось що значить вперто шукати в світі правду та слідувати їй, і формула цього настрою тепер відома: «Пам’ятай одну волю і святу совість повіки ж»,— що є носієм тієї самої правди сущого, як вважали орії.
З цього слідує, що людина за своєю природою має більш глибинні та більш об’єктивні засади своєї самовизначеності, аніж ті, що панують сьогодні. Тому і говориться, що справжня людина виховується тільки у автентичній, адаптованій до цілісності культурі. І ніяке знання зовнішнього того не може замінити. Отже, орійське правдослав’я є спадкоємною релігією русів, яка утримується в їх культурі незалежно від пануючих на їх землі релігійних конфесій. Бо всі вони так чи інакше беруть свій початок від природної релігії, що насправді панує в світі.
«Одвічно ори (руси) мають ту віру і гримлять нею по світу»,— знаходимо тому підтвердження в арамейських записах мовою русів, знайдених на Близькому Сході.
ПОКЛИК ІСТИНИ
Отже, пошук істини не є безкінцевим процесом, просто він не у той спосіб ведеться, коли про це говориться. Абстраговане мислення дозволяє вивчати об’єкти зовнішнього світу, а не пізнавати їх. Саме звідси походить теза про відносність істини як такої і усього знання оточуючого світу.
Чим є вищезгадане пізнання? Раніше ми з тобою, шановний читачу, згадували про мистецтво плавання у воді. Чим воно відрізняється від усих інших? Безпосередній контакт з водою надає нам можливості плавати, бо через нього ми знаємо, як поводитись щоб з боку води виникала підтримуюча нас сила. Це наше знання неможливо описати словами, воно наше внутрішнє знання відмежоване від чисто зовнішнього спостереження.
Щоб навчитись плавати у воді, ми повинні мати чуттєвий кінестетичний зв’язок з нею, таку головну умову ми знайшли. Отже, ми з’ясували головну умову, щоб навчитися плавати у воді, необхідно мати чуттєвий кінестетичний зв’язок з водою. У нашлого прискіпливого читача може виникнути запитання щодо заголовку «Поклик істини». «До чого тут істина? — запитає він.— Мова йде у вас начебто не про неї.» Чому ми таки вчимось плавати? Певне тому, що маємо відгук на наші дії у ній і по ньому обираємо з безлічі можливих поведінок ту, що дозволяє нам триматись на воді. А як це взагалі стає можливим? Ми реагуємо на відгук і серед безлічі варіантів обираємо той єдиний, який несе у собі порозуміння між водою і нами. Це порозуміння відбувається безпосередньо поза нашим мисленням. Йде пряме збудження нервового пулу через кінестетичний дотик, завдяки якому наше тіло починає «знати» як себе вірно вести в плаванні. І цей взаємозв’язок породжує силу, яка дозволяє нам не тонути. Що нам дає, врешті, той контакт? Відчуття води як активного середовища узгоджено взаємодіючого з нами в процесі нашого плавання через відповідне наше налаштування по якому ми отримуємо той відгук. Цей відгук є єдино існуючим сущим, орієнтуючись на яке ми навчаємось триматися на воді через свою узгоджену поведінку з тим цілим, яке являє собою вода. Запам’ятаємо це. Чим є тут істина? Вона виступає тут у двох своїх іпостасях.
По-перше, вона є тим сущим, знання якого тримає нас на воді, породжуючи відповідну силу як своєрідний відгук цілого на наші вірні дії. По-друге, вона стає особливим знанням, яке закінчує наші безкінечні пошуки вірної дії чи вчинку через той відгук, що несе наше внутрішнє знання. Ніякої відносності, лише вірно налаштований внутрішній зв’язок, що породжує відповідну дію на відгук. Без будь-яких проміжних образів та міркувань, підкреслимо це. З цим відгуком приходить сила, вірніше він сам і є тією силою, що закінчує наші блукання в темряві невизначеності. Що дає нам подібне знання? Волю більш поширеного сприйняття світу, де ми виступаємо дієвою та пізнаючою більший світ особою. Самостійно пізнаючою особою, наголосимо це ще раз.
Чим є правда у нашому житті? Вірне і доцільне рішення, крок у вірному напрямку, який усуває невизначеність і дозволяє започаткованій справі органічно входити у життя. Тільки у такому випадку, як ми знаємо з досвіду, вибраний напрямок має своє щасливе майбутнє. Тобто серед багатьох можливих рішень існує одне, яке веде до сподіваного результату. Дуже схоже з тим плаванням у воді, чи не так? Чим є тут відгук? Певно, Вістю Єдиного, що йде через канал людської совісті, засвідчують орії.
Чим є той канал совісті?
Як на сьогодні вже відомо, людина поєднує у собі два великих плани. Це фізичний план тіла та план тонкого енергетичного дубля, яке ще має назву біоенергокомплексу. Дослідження показали, що план енергетичного тіла тісно пов’язаний з тонкою основою світу, так званою його слабкою метрикою.
Кожні дві години протягом доби через енергетичну резонуючу із Всесвітом взаємодію йде корекція внутрішніх органів та їх наповнення відповідною енергією.
Навіщо? Певно для уникнення розбіжностей між тонким планом світу, що кожної миті змінюється, еволюціонуючи як одне велике ціле, і організмом, що цьому великому одному належить. Отже, наше тіло ніколи з означеної світової цілісності і не виходило. Духовний план людини поєднує у собі, за східним уявленням, рівні каузального, бодхічного тіла та рівень Атмана. Саме вони є регулятором наших взаємовідносин з тонким планом світу, який ми називаємо Цілісністю. В неусвідомленій сфері нашої самосвідомості цей взаємозв’язок і є каналом нашої совісті. На рівні усвідомленого він є інтуїтивно образним сприйняттям.
Виходить, ми володіємо первинною істиною буття, ми живемо, існуємо завдяки їй. На рівні усвідомленого цей зв’язок сьогодні порушується через вимкнений канал прямого кінестетичного сприйняття. Саме таке віровідступництво хозар і картають орії у своєму рукописі: «Пусто ви жиєте і пуста ваша совість божая, не те носе що ма (є) на волі і пита нас. Віра віре волі, а ви що ж? Віра божая совіти божиє совісті каже. Совість вела, однині воля де? Воля одна ж гола божия. Святе — голе ж. Де волі путі були, пана вела совість».
Орієнтація винятково на суспільне життя, відхід від природного середовища звузили сприйняття світу до однієї фізичної площини. Правда стала договірною, а тому відносною.
З вищенаведеного слідує, що істинне одне, воно є тим, в чому ми живемо, в чому б’ється наше серце. В незворотності часу зупинена мить і є істиною. Ми або живемо за нею і тоді володіємо знанням та відповідною силою свого наміру на життя, або ходимо по колу між добром та злом, достеменно не знаючи чим є насправді і те й інше.
Повернення назад неодмінно відбудеться, бо іншого шляху у людства, мабуть, немає. Чому існує така впевненість?
«Світ бозій вість булу донині каже. Суще понове волю.» У який спосіб?
«Свята віра одне бере голе. Око голе по голу — суть гола. Суд один на волі, повіти не несе»,— знаходимо у оріїв. І далі: «По волі божій ви Око божиє, святі — голі ж. Одна мета ж світа божия — одну несе сю волю.»
Що стає можливим, говоримо ми сьогодні, тільки через повернення інтуїтивно- образного сприйняття, або увімкнення каналу совісті від тонкого плану цілісного світу.
Як? Яким чином? У великого адепта світу Ісуса із Назарета існує однин вислів, який так і залишився до кінця незрозумілим. «Істина не прийшла у цей світ голою, але вона прийшла в символах і образах. Він не отримає її по іншому»,— сказав якось він.
Апологети теології знаходять в цьому вислові того стовпа, який начебто підпирає їх писані вчення відстороненої віри. Що насправді мав на увазі Ісус?
Ісус стверджував, що Істина прийшла в символах і знаках, тобто у тих самих вибіркових образах та ключових знаках, які походять з цілісності і які дійсно відкривають людині шлях до неї через бачення, тобто через відкритий духовний погляд. Інше вже не істинне, а є витвором людської упередженості, за якою стоїть неспокутуваний гріх проти божої правди.
Отже, в правді сила, в належності до Єдиного, що цей світ організовує. І вона вочевидь несе з собою вірність та доцільність кроків у самому житті, яке через це стає пов’язаним із загально плинучим подієвим полем цілого. А від того — праведним, полишеним людської упередженості та гріха. Ось чому руси так вперто протягом своєї тисячолітньої історії тримаються свого правдослав’я. Це та природна релігія людини, яка існує «по-голому», бо «бозія мета — гола ж».
Чим є тут голе у оріїв? Тонкий план, що існує за межею антропологічного бар’єра і є тим голим, бо сприймається на рівні безтілесого, на рівні духовного плану.