Радість буття рветься
у Отчий Дім.
(Ніцше)
Частина перша.
Супраментальна психологія це психологія становлення внутрішнього плану людини та її взаємодії з оточуючим світом. З точки зору суфіїв вона спирається на досвід істинної традиції, з якої ведуть своє походження всі релігійні конфесії світу. Про їх єдність та походження з одного джерела говорить і Анні Безант у своїй книзі “Єдність релігій світу”. Цей внутрішній або ж серединний шлях, шлях істинної традиції, як за суфіями та Григорієм Сковородою (бери вершину – отримаєш середину), спирається на причинну організацію поєднаного у Одне світу. Ця поєднаність формує і відповідний психотип цілісної людини, яку всі великі мислителі світу зовуть справжньою. Саме вона, у своєму дотику до Єдиного, може володіти божою, системо перетворюючою силою. Підгледівши яку Сковорода і засвідчив у свій час:”Справжня людина і бог є одне“.
Оборона своєї землі малою силою від зазіхань з боку войовничих азійських просторів, потребувала розкриття та заглиблення у світ внутрішнього духовного простору. Саме це давало ту незбагненну силу духу, яка тримала на відстані будь яке людське розбишацтво. Такий досвід розкриття внутрішнього плану існував на Русі ще з давніх часів у вигляді антропоморфної пластики людського тіла. Згадаймо антропоморфні скульптури Перуна, Велеса, Мокоші, Дани та інших так званих божеств. Які дозволяли людині володіти тією дивною, все перетворюючою силою. Та сама пластика проглядає і у відомих скіфських та половецьких кам’яних істуканах, “кам’яних бабах“. Зменшення, тамування однієї частини тіла та гротескне збільшення другої, лежало у основі цієї практики виведення назовні сили внутрішнього, супраментального плану людини.
Щоб нею володіти потрібно було зайти на той внутрішній простір, опанувати його. Така практика опанування так званого нагвального простору, як за Карлосом Кастанедою, якщо не відходити далеко від антропоморфної форми, проглядає у Стоунхенджі , кільцевому кам’яному святищі на землі Англії.
Тут, встановлені по колу кам’яні брили, вочевидь є стилізацією самого людського тулуба. Зосередження уваги на такій антропоморфній формі з центру святища, у поєднанні зовнішнього та внутрішнього і розкривало згадуваний вище темний, нагвальний простір. Це був план первинного причинного формування зовнішнього світу, в якому будь яка людська особистість ставала “рівною всім і кожному окремо але по духу їй не було рівного на землі“, як за старим характерницьким заповітом. Саме це проходження на внутрішній простір і єднало козацьку спільноту у одне ціле, якому назовні не було противаги. Саме з цього розкритого внутрішнього простору, простору розкритого духу Етер і постає твердість та незламність духу кожного українця, це його головна визитівка.
Тому на Січ міг прийти будь хто, будь якої національності, у цьому, вже характерницькому котлі і відбувалося формування людської справжності, де всі ставали єдиним цілим. Саме на цьому і сформувалася та постала українська нація, як перш за все козацька, характерницька нація, яка далеко випередила в цьому інші національні утворення. Саме це є провідною темою у творчості Олеся Бердника, що стоїть на витоці відновлення тієї традиції в Україні.
Сьогодні, завдячуючи розвитку евристичної стелі абстрактного мислення, означений перехід починається з усвідомлення подвійної природи людини, кроки та рішення якої у житті назовні продукуються на внутрішнім, причиннім плані.
Постанова такого бачення, знімає скляну непорушну відстройку що до зовнішнього у фізиці людського тіла. Через що постає можливість поєднання внутрішнього та зовнішнього планів у одне ціле на волі, в нестаціонарному просторі – часі слабкої метрики. Точно як за давньою характерницькою традицією:”в цьому світі потрібно бути “, тобто існувати насправді в тому світі, що є, що існує тут і зараз. Навіщо?
Щоб знати його причинну правду з усвідомлення якої до людини приходить сила та справжнє життя на волі. Бо світ збудовано на правді якою є сам, стверджували характерники Січі.
Що для цього потрібно сьогодні? Згадати про закон живої етики, про “закон всередині“, відмічений у населення Середнього Подніпров’я ще грецьким дослідником Геродотом. З якого постали лицарські традиції формування характерництва на Січі та зрештою усвідомити той “Отчий закон” на якому тут стояло звичаєве Січове право. Братство характерників якої, за Олесем Бердником, є тим казаном з якого врешті і постала українська нація.
Отчий закон, це те, що є внутрішнім усвідомленням живої етики і тому його не можливо якось виписати назовні, скаже нам будь хто з вченої читацької аудиторії.
Але ми спробуємо, залучивши для цього науковий аналіз. Адже про нього говорили і говорять всі великі адепти світу починаючи з Ісуса із Назарета, провідної фігури у християнському світі. Вчення якого продовжило звичаєву відичну культуру становлення людської справжності на Русі, через що його від початку гностичне вчення і було прийнято у вигляді двоєвірного синкретизму. Ось те сакральне, що він озвучив у свої проповідях.
“Я прийшов не порушити Закон, а виконати Закон. Я прийшов прибавити до Закону Отчого волю Сина, відновити викривлений закон причинності, в ущербному законі смерті – Отчий Закон життя”, – засвідчив він у свій час.
Як, у який спосіб постає питання? Маємо на те його відповідь:”Як що Син божий (цілісна людини, що є у кожному) звільнить вас, то істинно будете вільними. Віруючий в Сина має життя вічне“,- проголосив він.
Виходить Отчий Закон потрібно шукати на шляхах сходження до тієї людської справжності. Що ми маємо з цього приводу у світовій езотеричній практиці?
Ось що говориться у “Книзі Золотих Правил” Тибету записаної Блаватською: “Бажай тільки того, що народжується в середині тебе. Шукай шлях все більш занурюючись в себе. Живи ні в сучасному, ні в майбутньому, живи тільки у вічності“. І далі в тій же книзі знаходимо сакральне:” Ти не можеш йти по шляху, не ставши сам шляхом“, тобто людиною волі яка існує на волі, як за оріями у нашій давній традиції.
На тому серединному шляху життя будьте Перехожими, радить Ісус із Назарета.
Зустрічай схід і проводжай захід Сонця, бо інакше життя втрачає свій зміст, – закликає давня рахманська практика. Тобто, живи в природі і з природою нероздільно. Чому? Бо саме там, на рівні живої етики з таємних кордонів тчуться килими людської долі, запевняє Олена Реріх.
В пошуку людської справжності даоси проголошують:” “Ти не цей, ти той. Кожна людина має своє обличчя до народження. Справжня людина – це людина без титулу “, – запевняють вони. Тобто внутрішнє Я в людині окреслено її ментальним образом існуючим на тонкому, непроявленому плані. І саме той образ насправді веде шлях людського життя у причинному полі Цілісності.
На цьому шляху знання, усвідомлення та дія повинні бути поєднаними у одне, стверджує Григорій Сковорода. Тобто, щастя у житті це уособлення себе у своєрідній Нірвана Кальпа Самадхі того буття, яке і є нею на Волі у непроявленім, як за Східним вченням.
Частина друга.
Отчий Закон або ж Орова Криниця
у відичній культурі русів
У вище згаданому і проглядає той Отчий Закон, який ми бажаємо нарешті усвідомити, шановний читачу. Життя людське, як це слідує з вище приведеного, у своїй справжності стає слідуванням причинній правді того закону. Подібне слідування в житті нам знайоме, ми слідуємо тій причинній правді всередині на рівні чуття, коли діємо назовні, ходимо по землі , плаваємо у воді, керуємо будь яким апаратом на землі, чі у повітрі. Коли ж відходимо від того внутрішньо усвідомленого закону рівноваги з зовнішнім, ми цю здатність своєї успішної діяльності губимо. Те саме з причинною правдою світової Цілісності, з якою ми або взаємодіємо у своєму усвідомленні, маючи від того силу та вправність у подоланні шляху свого життя або не взаємодіємо, будучи відлученими від того. Це знання і цей закон виникають у прямому, кінестетичному контакті, що відбувається під час входження на внутрішній, цілісний план. Адже саме там існує необхідна нам причинна правда живої етики у дотичності до якої і тчуться килими людської долі, як за Оленою Реріх.
Тому розкриття простору духу Етер і стає головним у настановах на праведне життя у Отчому Законі. Подібні настанови, як канони станів справжньої людини, можемо знайти у давньому орійському манускрипті, відомому сьогодні як рукопис Войнича.
У рукописі Войнича на кожній сторінці існує записане сповіщення від гностичного провидця орійського відичного правовір’я або ж православ’я. Православ’я – як похідний термін, вочевидь веде своє походження від прославлення Прави, тобто тієї самої Цілісності про яку згадував ще Аристотель. У всих цих сповіщення, або ж свідченнях орійських гностиків, присутній шлях істинної традиції як за суфіями та виписані концептуальні положення виходу з тієї життєвої скрути, в яку людина потрапила через хозарське відступнічество у сліпій вірі. Де Око Боже стало посередником між людиною та Небом.
Ось що лежить у самій основі того орійського спадку, який ми маємо від давніх часів у перекладі письменниці Вікторії Галєх в українській абетці, як за ключем Джона Стойка.
«Потіша воля одна у межі».
«По волі каже суть віри».
«Вість гола — се вість волі».
«Суть в степу свята на волі ж».
«Воля та на волі, вість волі пана, де гола віра».
«У Ора була одна віра — се суть божая».
Те саме знаходимо в іншого провидця:
«У Ока божия (справжнього) одна віра ж гола».
«По путі Ока божия — Око голе каже святу волю».
«Суть нашу однині коща покаже. Одне тіше — совість одна на віки».
«Вість не коса пану каже — світ горя (у людському відступничестві) попусту несе зло».
«Одне ж — Одне каже і потіша. По віку ж у степу каже, де пан віду понесе».
«Суть не коса по степу ж».
Орії мали єдиний світогляд і єдину культуру спілкування з Цілим за межею антропологічного бар’єра — по «голому». Їх провидчі настанови, що вже вочевидь відносяться і до нас, можемо знайти у таких записах:
«Однині суть понови і Око бозі (пуста віра у хозар) паде».
«Се Одне у межі віри, сю суть нині ж понове коща».
«Пану Око голе волю несе».
«Воля вела волю пана ж. Совість повела по віді віру ж».
«Совість упова по віку, де упова пові Одне ж, пада віра і жиє».
Як бачимо, ніякого кодування в рукописі Войнича не існує, просто це “вища школа” для того рівня свідомості, що панує сьогодні. Тут необхідна відповідна освіта у езотеричній культурі та знання її законів і більше нічого. Щоб цей рукопис вільно читати мабуть ще потрібно бути українцем, бо це дуже старе але наше українське письмо. Подібні записи орійських гностиків можливо знайти на Близькому Сході у так званих “арамейських записах” у мові русів. В тій же абетці старого українського письма можливо прочитати записи етрусків на кам’яних пам’ятках їх пори, як це засвідчив у своїй книзі Олександр Олійник.
З тих свідоцтв орійських гностиків, записаних у прямому доторку до причинної правди розкритого простору другого Неба і беруть свій початок канони станів. Всього їх можливо виділити десять, з яких необхідний перехід до нового, поширеного світогляду вочевидь забезпечують перших п’ять.
Перше правило або ж канон справжньої віри у істинній традиції за оріями лунає так:
1.Віра по вірі ж. Віта божиє по волі і по вірі ж.
На другому рівні стоїть канон волі:
- Воля на волі. Маєш волю, живеш своїм життям.
Третій канон проголошує необхідну міру у тому проходженні на внутрішній план:
- Помалу свою власну мету носи. Май міру по волі і по вірі.
Четверта настанова несе у собі закон межі.
- Суть межі Ока божого по вірі.Тому у віру вірува.
До дії п’ятого закону можемо віднести канон совісті:
- Совість несе по вісті те божиє, совість віри упова і жиє.
На шостому місті постає усвідомлення мети:
- Вість по волі мету пише.
Сьомий канон це сполучення з Єдиним Одним:
- Путі боре Одне ж, вище пише Ока віру.
Восьмим законом є закон пізнання сущого:
- Святе божиє у суті ж. По віку Око каже суть кощі (душі).
У дев’ятому каноні розкривається природа життя справжньої людини:
- Вища то межа, де ви зажиє.
У десятому законі проголошується стан досягнутої святості.
- Де мета по вірі, свято ви зажиє. Ока суть ви божая. Ока ви буле святе ж.
Відповідно до наведених вище настанов – заповітів можемо сформулювати і назви канонів:
- Канон віри «віра по вірі ж»
- Канон волі “воля на волі велика ж”
- Канон межі «межа по волі і по вірі»
- Канон міри « май міру по волі і по вірі»
- Канон совісті «совість пише і каже»
- Канон мети «мета божая вища ж»
- Канон ведення «вище пише Ока віру»
- Канон пізнання сущого «святе божиє у суті ж»
- Канон життя у вищому «вища та межа, де ви зажиє»
- Канон святості «Свято ви зажиє, Ока ви суть божая».
Чому саме канони або ж закони, а не щось інше? Тут ми, вочевидь, торкаємося законотворчого аспекту світу, де слово й діло не розходяться між собою і все носить від того законоутворюючий характер.
Природно постає питання, а що відбувається коли того проходження до правди неба у істинній традиції, як за оріями та суфіями, вже не існує?
Коли таємний закон, що керує всякою живою твариною, як за Сковородою, губиться?
Тоді і виникають відомі Десять заповідей, закони Хамурапі у Вавілоні, закони Ману в Індії і багато інших писаних законів, що скеровують людське життя. Але всих аспектів його вони принципово охопити не в силах. І тоді відбувається те, що ми маємо сьогодні. Де людина полишена своєї початкової величі та щасливої долі на цім світі. І ми починаємо розуміти Ісуса із Галілеї: “Така велич скніє у такій убогості “, – зауважив він.
Знаємо тепер чому.
“А яке відношення всі ці згадані вище канони мають до Січового права, що панувало на Січі?” – може виникнути питання у нашій читацькій аудиторії.
Справа в тому, що означені канони перехідні. Вони є сходинками, які ведуть до відповідного розкритого стану людської свідомості. Коли ж те настає і людина, за образним висловом Сходу, входить в потік становлячись Архатом, потреба в них зникає. Так само, як зникає потреба у сходах Іакова у християнстві та у Велесових колах у рідновірстві, коли людина вже опановує сутнісний план свого життя на волі.
На Січі той внутрішній, нагвальний простір розкривався під Покровам Богородиці, що бере своє походження від образу давньої Праматері Світу, головного мотиву на вишиванках в Україні від давніх часів. Саме тому і стояв на Січі храм Богородиці і ніякий інший.
“Все це має своє походження від слов’янської Нави – Великої Ночі, що породжує все і яка забирає все до себе у кінці життя”, – зауважить нам знаючий читач і це буде близьким до правди. Мабуть тому Січове право, не зважаючи на свою суворість і мало честь великую, як за свідченням Яворницького.
Хтось скаже, що сучасна суспільна людина дуже далеко відстоїть від того всього. Але практика показує, що як тільки означений вектор сходження береться за головну парадигму, в людському житті починають зникати негаразди. Мабуть тому, що вітрила судна, капітан якого не знав раніш порту свого призначення, нарешті починає надимати супутній вітер. Як що брати до уваги відоме зауваження Луція Сенеки.
Щасти Вам.
В. Чумаченко.