Сторінка Василя Чумаченка

В поширеному світосприйнятті людина торкається цілісного світу, з яким починає взаємодіяти на рівні інтуїтивно-образного сприйняття, вірність та доцільність якого забезпечує чуттєвий контакт на рівні кінестетичного сприйняття.

Які закони починають панувати у її житті? З чим вона тут зустрічається?

Перш ніж торкнутися законів цілісності, потрібно розібрати, що є цілісністю. Це, вочевидь, узгоджене у одне ціле подієве поле тонкого плану, що народжується під час збудження праматеріального середовища Всесвіту сингулярним вибухом у відомій моделі Фрідмана.

В цей період панує формоорганізуючий рух так званої слабкої метрики, в якій простір та час не мають своєї стаціонарності. Цей рівень Всесвіту, що народжується, може бути віднесений на рівень слабкої метрики. На цьому рівні формується хвильовий пакет взаємодіючих узгоджених збурень, які стають енергетичними горизонтами, або ж обріями світу, що народжується.

Завдяки такому узгодженню, що йде до відповідної глибинної, зумовленої енергією вибуху частки, або ж енергетичного горизонту, кожен енергетичний горизонт такого хвильового пакету стає малою копією всього Всесвіту, одночасно отримуючи свою ключову форму, свою частоту випромінення. З цього виникає єдине узгоджене ціле, що формує єдине обличчя Всесвіту на тонкому плані.

Подальша взаємодія з енергетичними обріями, починаючи з найменшого, формує стаціонарні об’єкти — корпускули, взаємодія між якими народжує світ взаємодіючих стаціонарних мас, де час і простір стають незмінними. Організуючи у такий спосіб план сильної метрики. Так Всесвіт отримує два своїх обличчя. Одне – приховане, мінливе, тонкоенергетичне, а друге — стаціонарне, виділене, фізичне. Саме через це ми і можемо говорити про існування внутрішнього і зовнішнього у нашому житті.

Від того кожен об’єкт фізичного світу, світу взаємодіючих мас, як і сама людина, мають ті самі два плани, в яких первинним законоутворюючим стає план слабкої метрики. Бо саме він, організовуючи Всесвіт у одне узгоджене, детерміново-пов’язане ціле зумовлює існування однієї причинної правди, на яку і спирається будь-яка духовна культура, що розвивається на плані зовнішнього життя.

Що являють собою закони, за якими подібна, дотична до цілісності культура, повинна була б розвиватись?

До першого такого закону можливо було б віднести пряме кінестетичне, духовне сприйняття світу цілісності на рівні доторку до тонкої основи, що несе знання причинної правди на невербальному рівні. Тобто тієї правди, яка утримує у собі знання пройдешнього сучасного і майбутнього. Тут пізнається суще, тобто той причинно-наслідковий зв’язок, який є законоутворюючою основою того подієвого поля життя, в якому ми існуємо. Про подібне знання орії говорять як про знання сущого, тому пізнання сущого – є першим законом цілісного світу.

Другим законом – є стан включеності людини у подієве поле, коли вона стає присутньою у полі життя тут і зараз, в цю виділену мить. Внутрішній діалог при цьому замовкає, бо людина стає часткою того цілого, що панує на тонкому плані. Її життя від того стає веденим, або узгодженим з планами цілого. Людське его тут замовкає, поступаючись місцем духовним здобуткам честі, совісті та щирості, без яких вісті неба не можуть приходити до людини. Хто в честі, тому і честь – таке гасло тут панує.

До дії третього закону можна було б віднести закон часу. Причинне поле цілісності розкриває у часі ті, чи інші можливості, тому для всякої події, започаткованої назовні, повинен бути певний час і місце її запровадження. А не будь-де і будь-коли, як це відбувається сьогодні. Тому те чекання, про яке говорить Андрій Ворон у відомій книзі Дочинця, стає мірою життя в істині.

З цього виходить закон шляху, якому людина починає слідувати у своєму житті, реалізуючи ту програму, що отримується нею по народженні і яка існує для неї у непроявленім. Саме на цьому шляху людина стає рівною всім і кожному окремо, але по духу не має рівного їй на землі, як це записано в характерницькому заповіті.

До п’ятого закону може бути віднесене подальше формування культури, як культури вибіркових образів. Саме тієї, що забезпечує життя у постійному доторку до правди-істини, або сущого. Все тут: мова, пісні, ремісницькі вироби, одяг, ментальне втілення самої людини, підпорядковане цій одній меті. Навіть сам плин життя та манера дій у ньому ритуально входять у саму канву осягнення істинного, з чого виростає звичай та звичаєвість того чи іншого, вже національного, утворення.

Шлях єднання людини і світового цілого, що зберіг титульний етнос українців протягом своєї тисячолітньої історії, говорить про велику, беззастережну його перемогу, перемогу Людини над пітьмою людського невігластва в лихоліттях техногенної ери. “Одвічно ори мають ту віру і гримлять нею по світу”, – засвідчено в давнім рукописі оріїв. Ця перемога несе немеркнучу славу етносу українців та його героям. Бо саме вони, сини і дочки України, своєю самопожертвою кували ту перемогу, що сьогодні відкриває нову сторінку у світовій культурі. Адже зазначений вище шлях внутрішнього розвитку, що зберіг корінний етнос України в лихоліттях своєї історії, дозволяє вирішити світову проблему розвою супраментального плану справжньої людини, вводячи людство у нову еру свого розвитку.

Доктор філософії та психології

В. Чумаченко

Перший закон можна було б сформулювати як закон одноосiбної гри, який стверджує, що свiт iснує як одне цiле, складаючись з великої кiлькостi утворюючих його частин. Кожна така частина є подобою свiту, маючи свою одноосiбну долю, своє народження i свiй кiнець. Все має свiй розвиток i iснує як одне цiле. Доки iснує свiт, iснують i його частини.

Наслідком цього закону є старий езотеричний закон, який проголошує: «Що вгорi, те i внизу, що внизу, те i нагорi», або «Що на землi, те i на небi, що на небi, те i на землi». Саме за цим законом у вiзерунку листа клену, або в основі будови бобрової хатки можна знайти, наприклад, параметри Сонячної системи. А слiдкуючи за розвитком природних процесiв у довколишньому, багато чого можна сказати про подiї, що проходять, або точаться поза його межами.

Другий закон стверджує, все народжується в симетрiї двох. Або протилежнiсть двох народжує життя i весь свiт, як динамiчну, рухому систему. В основi цього руху лежать, за східними вченнями, двi енергiї – Інь i Янь. Саме їх взаємообмiн утримує вічно плинуче Дао, або Цілісність світу у вiчному русi. В єгипетськiй герметичнiй фiлософiї це принцип полярностi.

Третiй закон утримує в собi твердження: все в свiтi має свiй змiст, нiчого не вiдбувається випадково. В герметичнiй фiлософiї його iнтерпретацiя лунає так: «Випадок – це подiя, закону якої ми не знаємо».

Завдяки цьому закону одна iстина панує в свiтi. Саме з приводу цього закону від старих часiв лунає попередження: все в свiтi має свiй глибинний змiст, будь чистим, входячи в проблеми розуму.

Четвертий закон проголошує: будь-який змiст має свою незалежнiсть вiд форми. Саме завдяки iснуванню цього закону ми спостерiгаємо довкола себе велику рiзновиднiсть одного – мiнералiв, рослин, тварин. Одне одночасно iснує як множина. Можемо згадати каузальний план енергокомплексу людини, де енергетичний кокон перетинають свiтовi прядива, суворо в однiй i тiй же позицiї забезпечуючи свiтло людської свiдомостi на нашому планi життя. Як то може бути? Ситуацiя статична, а людина має право на рух. Позицiя, видiлена в полi свiтових прядив, одинична, а людей iснують мiльярди. Ось такi парадокси. Саме через це ми говоримо, що осягнути цi закони не достає рiвня людської свiдомостi.

П’ятий закон – це закон неочевидного. Цей закон формує всяку подiю як континуум шляхiв, через якi вона може бути здiйсненою. Всяка дiя формує свiй змiст i водночас вiн iснує як одне, й iснує ще до того, як ви будете це робити. Тобто всi шляхи ведуть в Одне, яке їх i породжує. Істина iснує й iснує, як непроявлене, до котрого багато лежить шляхiв.

Шостий закон проголошує – все має свою чiтко окреслену якiсть i нiчим iншим бути не може. Саме згiдно з цим законом iснує заборона iснуванню будь-чого поза iснуючим континуальним набором енергетичних горизонтiв. Дуже цiкавий наслідок виходить з цього закону. Все, що у тiй чи iншiй мiрi втрачає свою вiдповiднiсть на зовнiшньому планi, починає активно рухатись в її пошуку, або деградує, руйнується i зникає. Це i є той могутнiй двигун, що рухає все в довколишньому свiтi. Саме вiн активiзує людину до безупинних пошукiв своєї вiдповiдностi через життя.

Сьомий закон затверджує послiдовнiсть всього у свiтi. Через що ми маємо взаємопов’язанiсть подiй, що точаться довкола. Виконання цього закону йде через встановлення вiдповiдностi причини та наслідку шляхом маятникового переходу, коли одна якiсть переходить в iншу через заборону iснування чогось перехiдного посерединi, згiдно з п’ятим законом. Пам’ятаєте оту вiдповiдь про «вiдсутнiсть середини», яка прийшла на запитання: «Що то є оплески однiєю долонею?», i ми говорили з приводу цього, що в тiй вiдповiдi лежить головна загадка свiтобудови.

Суть такого переходу, як рух за принципом кекiнеми, що в свiй час був описаний ще Платоном, можна вивести у такому виглядi: всякий рух є переходом через невимовне, водночас це «смерть» i нове «народження». Поняття швидкостi тут не iснує, оскiльки вiдносний простiр та час втрачають свою безперервнiсть.

Восьмий закон встановлює перiодичнiсть. Згiдно з ним свiт змiнюється i розвивається, постiйно повертаючись назад. Така умова може бути забезпечена тiльки в один спосiб – накопиченням пам’ятi про всi подiї, що колись точилися в свiтi. Тiльки в такому випадку стає можливим оте повернення назад. Саме за цiєї умови стає можливим iснування есперного ретроспективного пошуку. У проявленому цей закон має свiй вираз, як розвиток, що йде по спiралi.

Дев’ятий закон стверджує: все має свiй початок, той початок завжди є виходом з нiчого, з точки неiснування, з невимовного. Тобто початок будь-чого – є свiтова подiя, яка завжди починається з самого витоку. З цього виходить самоцiннiсть усього того, що точиться в свiтi. Головним висновком для людини з цього закону є правило, за яким всяка подiя повинна бути доведена до свого кiнця. Неможливо припускати розриви в подiєвих планах життя.

Десятий закон проголошує: всякий природний об’єкт є частиною проявленого свiту i водночас вiн є воротами, через якi свiт невимовного сполучається з проявленим. Саме через це iснує магiя речей, в основi якої лежить iснування однієї, вiдповiдної невимовному форми з багатьох випадкових форм. Будь-яка природна форма стає ворiтьми до свiту невимовного. Саме тодi художнiй витвiр сяє красою та довершенiстю через енергетичну насиченiсть, яку вiн створює довкола. У свiтi завдяки цьому iснує довершенiсть та краса, а вiд того –  правдивiсть та щирiсть, як вiдстройка самої людини щодо того непроявленого Одного.

Ось такi закони. Наша лiнiйна логiка не може збагнути, як може бути взагалi те, що цi закони проголошують, бо збудованi вони, як бачимо, на очевидних протирiччях. Наслідок вад нашого свiтосприйняття можна бiльш чiтко прослiдкувати в дослiдженнi наступного питання: що може являти собою таке поняття як згадуваний раніш енергетичний горизонт?

Скажімо, у квантовiй фiзицi кожна частка є квантом вiдповiдного поля i взаємодiя тих часток призводить до виникнення часток бiльшої або такої самої маси, яким теж вiдповiдає якесь поле в iснуючому їх перерозподiлi.Тобто будь-якій існуючій частці повинно бути своє місце у просторовому перерозподілі, має бути ніша, в якій вона отримає своє природне виділене існування. Тим самим для об’єктiв природи є енергетичний горизонт. Аналог дуже близький. Вiн є відтворюючим початком того чи iншого об’єкта як окремої якостi, або як видiленостi чогось одного. Ми звикли оперувати розмiрами, складаючи чи вiднiмаючи числа одне вiд одного. З точки зору слабкої метрики це дуже грубе припущення. Неможливо один розмiр, тобто форму, складати з iншими, бо то є два рiзнi свiти, якi у взаємодiї можуть породити третiй, якщо в довколишньому iснує вiдповiдний щодо цього дозвіл i тiльки. І якщо в абстрагованому просторі це спрацьовує, то за цим стоїть ступінь гармонійої узгодженості самого простору, що складений з багатьох своїх частин.

Велике i мале для нас – це тiльки питання масштабу, i ми вiльно переходимо вiд однiєї iнерцiйної системи вiдлiку до iншої у своїх постійних пошуках єдиної польової картини свiту. Самi не знаючи того, що здiйснюємо заборонену дiю, внаслідок цього ми отримуємо картину свiту як вiдiрваний вiд дiйсного стану речей опис.

Доктор філософії та психології

В. Чумаченко

Щодо перекладу рукопису Войнича у знов відроджуваній езотеричній культурі України.

Кожен, хто торкається теми перекладу будь-якого документу, що прийшов до нас із глибини віків, повинен давати собі звіт про те, що рівень світосприйняття тих давніх часів може бути відмінним від існуючого сьогодні. Через що ті поняття, які ми знайдемо у перекладі можуть мати інше тлумачення, аніж те, яке прийняте сьогодні. “Звісно, – скаже нам розсудливий читач, – бо ті поняття будуть відображати рівень свідомості, пануючий у ті часи“.

Сьогодні ми вже розуміємо, що наше сьогоденне усвідомлення замкнуто на рівні так званої Платонівської печери, коли ми про дійсний стан справ у світі можемо судити лише по тих тінях, які вони відкидають на стіну тієї печери. Мова тут йде про усвідомлення обмеженості того образно понятійного сприйняття світу, яке ми маємо на цей час. Тобто ми таки даємо собі звіт у тому, що одного разу прокинувшись можемо побачити зовсім інший світ, якщо наше усвідомлення його стрибне на інший рівень. “Як це постійно і відбувалося у нашім природознавстві, –  доповнить нас розсудливий та знаючий читач, – бо саме це відбулося у часи, коли Галілео Галілей та Коперник обнародували свої дослідження Сонячної системи. Стара система світоуявлення впала, а народилася нова, більш тотожна тому справжньому світу, що нас оточує“.

Тут надважливим є усвідомлення обмеженості та змінності нашого світосприйняття, яке йде від зростаючого рівня нашої свідомості. Саме через це ми говоримо – на сьогодні все вбачається так, але може завтра тлумачитись інакше, вже сходячи з максималістичної точки зору – все в довкіллі відбувається тільки так, і ніяк інакше бути не може.

“А що тепер робити з тією правдою та достовірністю, яка панувала до того стрибка нашого усвідомлення“, – може запитати нас допитливий читач.  Питання тут торкається тієї системи логічної взаємопов’язаності понять, які лежали у основі прийнятої системи світоуявлення. Від чого довколишній світ мав об’єктивне і цілком логічне своє пояснення в тій існуючій природознавчій картині світу.

В основі будь-якої логічної взаємопов’язаності подій зовнішнього плану лежить поняття віри, дійдемо ми такого висновку, бо саме  в ній ми знаходимо необхідні зв’язки та пов’язаності і не помічаємо очевидних неув’язок. “На результат експерименту ми дивимось очима існуючої природознавчої картини світу і бачимо там лише те, що у її світоглядну систему вкладається“, – зауважив якось Макс Планк.

“Тоді питання віри виходить на передній план, бо саме з ним, вочевидь, пов’язаний рівень нашої свідомості“, – зауважить нам допитливий та розсудливий читач. Справді, кожен стрибок усвідомлення у історії людства призводив до зміни наших уявлень про віру. Якщо прослідкувати історію розвитку  природознавства, в яке безальтернативно з розвитком наукової езотерики входить світова езотерична культура, то питання віри в історії людства, вочевидь, має два головних своїх спрямування.

Перше виходить з тієї ж згаданої вище логічної взаємопов’язаності у природознавстві, опертої на здобутки науки зовнішнього плану, де панує відсторонене образно понятійне пояснення існування феноменального світу та законів його організовуючих. І друге, що оперто на чуттєве сприйняття тонкого плану цілісного, ноуменального світу. Перше стоїть на відчуттях об’єктів матеріального світу органами зовнішнього сприйняття, друге на чуттєвому кінестетичному сприйнятті тонких планів цілісного світу з рівня енергетичного тіла людини.

У першому випадку – це віра у щось, що виходить з переконань зовнішнього досвіду життя на феноменальному рівні та законів відкритих у ньому. У другому, це віра у той відгук, що йде з цілісного плану на вірні та доцільні кроки людини у житті, яке від цього стає життям в істині, тобто причетним до континуального простору цілісного світу. Звідси жива етика, про яку говорила Олена Реріх, за якою починає жити людина.

На перший погляд ці дві віри не можуть бути поєднаними у одне, бо породжуються різними планами існування самої людини. Одним фізичним, на плані якого виділене наше тіло, другим тонкоенергетичним планом слабкої метрики, на якому існує наш сутнісний план, або ж супраментал.

І тут ми, шановний читачу, повертаємось до того зростання свідомості, яке супроводжує природознавство зовнішнього плану. До чого воно кінець кінцем веде?

“До поширення світосприйняття, кінцевим пунктом у якому є пізнання законів цілісного світу. І на цьому рівні ці дві віри, вочевидь, повинні злитися у одну віру, тепер вже повної, цілісної людини, яка охоплює у своєму сприйнятті ті два світи“, – скаже нам езотерично освічений читач.

“Заждіть, заждіть, а як же бути з релігійною вірою?, – чуємо запит нашого допитливого читача. – Вона що у означенні вірування не входить?”

Слово релігія у перекладі з давньої грецької означає зв’язок людини з небом.

Тобто з тією інстанцією, яка за їх переконаннями володіє істиною. Від чого первинною функцією будь-якої релігії є утримання зв’язку з цілісним небом.

“Віра по вірі, а ви що ж? Пусто ви живете і пуста ваша совість божа”, – зауважують з цього приводу орійські гностики в рукописі Войнича, давньому синопсисі часів Київської Руси. Що таке тут “віра по вірі”, виникає питання?

Якщо говорити про налагодження зв’язку з небом цілісності, то віддавна він встановлювався через ритуальне дійство, в якому людина набувала стану зміненої свідомості, переходячи до контакту з ноуменальним світом, тобто зі світом тієї самої цілісності.

Будь-яке ритуальне дійство має відповідні етапи свого запровадження. На першому місці тут стоїть необхідність мати знакове передбачення у якійсь край важливій справі, подолання тієї чи іншої загрози, що виникає на зовнішньому плані життя. Тому приймається відповідне рішення щодо проведення ритуалу. Потім йде визначення часу та місця його проведення, щоб він від початку був узгоджений з тими можливостями, які у цей час будуть розкритими на ціліснім плані. За ними йде набуття образної, ключової форми через одягання відповідного одягу та ритуальний розпис, або прикрашення тіла відповідними знаково виконаними амулетами тощо. У відповідний час, у знаковому місці розпалювалось багаття, довкола якого виконувався ритуальний танок, який і переводив людину у змінений стан свідомості. Там, на тій стороні антропологічного бар’єра, у дотику до передподійного цілісного плану, пізнавалося те, як ліпше подолати виниклу нужду, або прийняти вірне рішення та запровадити його у життя. Щоб уникнути прикростей та можливого гніву неба на недоречні та невчасні свої дії та вчинки у житті. Означене ритуальне дійство і було вірою у давні часи. Тому орії у своєму рукописі, говорячи про віру як про віру по вірі, підкреслюючи цим необхідність набуття відповідного стану свідомості у будь-якому дотичному до неба віруванні.

“Віра на волі вісті несе“, – саме з цього приводу говорять орії в своєму рукописі. Далі можемо привести такі канони орійської віри з синопсису орійських гностиків доби Київської Руси:

Вість по вірі світ по вірі вела ж.

Совість по вірі по віку однове суть же.

Вище пише Ока віру.

По вірі боре ви зло.

Віта божиє по волі і по вірі.

Де мета по вірі свято ви зажиє.

Ще по вірі ви нині в путі ж. Ви це понесе, суще понесе, се вашу понове кощу, вість божую побає.

Пана віра степ вела, се віки волі.

Ока віра суть понове божию.

Око тут згадується як духовне бачення людини на волі.

“А що тут тоді воля? ” , запитає тут нас доскіпливий читач. “Воля на волі”, – отримаємо відповідь від оріїв.

Поняття волі у орійському світогляді може бути прослідковано у таких їх гностичних дослідженнях.

Свята воля цю віру вела божую, вище ж.

Вість по волі степ бере, віта божиє по волі.

Святе на волі.

Далі знаходимо таке:

По волі втіша Око – Око віри. Око волі однове вість божую.

Пана воля по волі упова і жиє.

Свята вижиє вість волі по волі.

Ви ту волю у совісті бере у путі ж.

Пуста воля Ока божия зла.

Віта божиє по волі і по вірі.

Око божиє святе на волі.

Святе по волі Око бере.

Віта по вірі Око і пише суть одну ж.

Виникає питання, де та воля у оріїв отримує свою реалізацію?

“Де божиє – пише Око голе, Ока гола воля ж. Святе на волі ж. Одне віру Ока вело в голе Око бо руса”, – знаходимо в рукописі.

У іншому, протилежному випадку втрачається суть, розуміння сущого, тому вість і зла, бо несе неправду, лжу, за оріями. Тобто, гола воля знаходиться у оріїв за межею антропологічного бар’єра, куди вони потрапляли у тонкоєнергетичному стані, тобто по голому, вже за межею фізичного плану. Для нас сьогодні це тонкоєнергетичний план цілісності, який опановується людиною у ментальному образі через модельний простір її пам’яті.

У приведених вище гностичних дослідженнях оріїв проглядає одна вкрай важлива річ. Все, що приведено з того чи іншого боку, торкається законів світової езотеричної культури, прямо говорить про відомі  її постулати. А раз це так, то будь-які сумніви у вірності перекладу, зробленого Джоном Стойком, рукопису Войнича відпадають. Погодьтеся, було б дивно знаходити відомі закономірності у невірно зробленім перекладі. Це як у перекладі якогось давнього математичного трактату ви раптом знаходите теорему Піфагора або рівняння Гауса. Питання щодо достовірності зробленого перекладу одразу ж знімаються, бо закони, які ви там знайдете, будуть говорити самі за себе. Велике є велике, його не можливо угледіти у невірно зробленім перекладі, тож коли воно проявляється, то питання щодо вірності перекладу одразу ж відпадають. Інша справа, коли текст захищений необхідним для його прочитання та тлумачення рівнем свідомості, що є у рукописі Войнича. Але українська культура той рівень зберегла, як це видно з перекладу, зробленого Джоном Стойком. Але ми відхилились від запропонованої тобі, шановний читачу, теми.

Релігійна віра, що панує сьогодні спирається на канони, у першовитоку це те саме суворо витримане ритуальне дійство входження, приведене вище. Але відсутність дотику до сущого, через саме тільки звертання до нього з зовнішньої позиції, робить все те міфом, мета якого цілком лежить у соціальному заказі суспільства, вибудуваного на договірній хозарській правді, де кінь завжди стояв позаду воза. Людина – для суспільства, а не навпаки, суспільство – для людини. Рабство боже на землі починається саме з цього.

І ще одне, що хотілося б зауважити. Канонізуючи життя будь-якої великої людини, потрібно пам’ятати вираз Геракліта, який цілком справедливо стверджував, що у одну і ту саму річку неможливо увійти двічі. Що вказує на те, що цілісність як жива, динамічна система не стоїть на місці, а розвивається у часі.

“Виходить віра є вхідними дверима до розкриття справжнього світу, в якому ми насправді живемо, вона озброює силою континуальної цілісності, до якої людина, вже знаходячись в істині, стає причетною” , – чуємо зауваження нашого допитливого читача. З чим, як ви розумієте, неможливо не погодитись.

Доктор філософії та психології

В. Чумаченко