Архів серпня, 2021
Почути те, що бачиш і побачити те, що чуєш не одне і те саме.
(Соломон)
Картезій – це ім’я Декарта і говорячи про Картезіанський принцип, яким керується сучасне природознавство, ми насправді маємо справу урізаним дуалізмом справжнього Декартового підходу до природи людського пізнання світу.
Вся причина полягає в тому, що людина, усвідомлюючи те чі інше знання, сприймає та образно уявляє його розмірковуючи над ним. Сприйняття, або ж доторкове, кінестетичне усвідомлення у езотериці, працює на внутрішнім плані людської особистості і стоїть на першому місті у її пізнанні світу. Міркування над усвідомленим та побаченим у тому дотику і є мисленням, що оформляє побачене вже у поняттях та образах. Так є, бо “ поняття без чуття пусті, а чуття без понять сліпі“, – як за визначенням Імануїла Канта.
Інтуїтивно – образне сприйняття на внутрішнім плані несе правду істинного або сущого, коли воно відокремлене від суто зовнішнього світосприйняття. Тобто, тут потрібен перехід спостерігача за антропологічну межу, що відбувається під час вимкнення так званого “внутрішнього діалогу“. Який розриває взаємозв’язок суто зовнішнього світосприйняття з образною пам’яттю, на чому і стоїть образно – понятійне мислення сьогодні. Дотик до причинної правди цілісного світу на волі, що в означеному вище роз’єднанні відбувається і несе ту правду, те інтуїтивно – образне сприйняття в “істинній традиції“, як за суфіями. Тільки в такому випадку людське Я “відчуває та образно уявляє” реально існуюче, як за Декартом. Що і є основою його дуалістичного підходу до процесу людського пізнання світу.
У чисто зовнішньому підході в цьому питанні постійно виникала і виникає плутанина. Бо, по – перше, наперед постійно ставиться образно – понятійне уявлення, тоді як воно по своїй природі є другорядним. Тому у суто зовнішньому світосприйнятті образна інтуїція несе лжу, бо відображає фантазії тонального, зовнішнього плану людини. Саме з цього приводу і існує зауваження царя Соломона:”Почути те, що бачиш і побачити те, що чуєш не одне і те саме”.
Формулу внутрішнього, інтуїтивно – образного світосприйняття знаходимо у великого філософа Спінози Фаруха: “Щоб я знав, що я знаю, я від початку повинен знати“, – визначив він сакральне у людськім пізнанні світу. Від чого “метафізичне”, чуттєве з яким бореться офіційна наука, постає у самій основі людського пізнання світу але вже за антропологічною межею . Де образи з’являються у спорідненій миследіяльності людини і самого цілісного світу, в якому вона стає присутньою.
По – друге, образне уявлення назовні завжди апроксимувалося на весь процес пізнання, подовжуючись і на внутрішній план. Так процес пізнання отримує ту ілюзію, якою людство переймається сьогодні у існуючім природознавчім підході. “Те, що ми спостерігаємо не є природою як такою, це природа в світлі наших уявлень”, – засвідчив видатний фізик нашого часу Гейзенберг з цього приводу.
По – третє, сам світ у зовнішньому підході розглядається адекватним самому підходу, на сьогодні “об’єктивно“ матеріалістичному світогляді. Чим обмежується пізнання другої, цілісної складової світу, що якраз і пізнається у відповіднім чутті – баченні. Тому ця друга, непроявлена складова за традицією відносилась до Бога. Від чого причинна, суто матеріалістична складова цілісного світу залишалась незнаною областю. Так виникла “схована”, непроявлена матеріальна маса Всесвіту. Що і затримало розвиток природознавства, замкнутого у колі свого наївно – реалістичного підходу.
З вище наведеного вислів Декарта:” Я мислю, а від того існую” набуває більш глибинного значення присутності самої людини, її Я в ціліснім аспекті причинного світу. Бо існує і мислить вона саме від того і саме там.
“А до чого тут оголошена вище демократія? “, – запитає нас тут прискіпливий читач. А ось причому.
Насправді демократія, від початкової змістовності цього слова, є правом правого. А правда приступна людині тільки під час її присутності у причинному полі Цілісності, як стверджує вище світова езотерична наука. Тобто там, де дуалізм декартового пізнання світу якраз і реалізовується у єдиному усвідомленні сущого, що панує світом. Тому демократія проголошена сьогодні погано і спрацьовує, бо ми маємо справу лише з її наївною половиною, яка не робить головного – не вмикає на всю потугу дух людини, який ї є основою справжнього людського буття в світі. Потрібно чітко усвідомити – без правди в цьому світі справжньої людини не існує, не народжується. І всі гасла за її права та свободи залишаються пустим звуком, коли немає її самої, як духовної сутності світового рівня. Потрібен крок, крок вперед в усвідомленні себе і довколишнього світу. Тільки в опануванні своєї справжності та цілісності можливий прогрес у людському світі та його оновленім природознавстві. Виникає питання, як це відбувається в самому житті?
Прямий, енергетичний дотик пов’язує нас через план тонкого тіла з природними процесами пануючими в світовій цілісності на тонкому плані. Які стають “божими вістями” для нашого супраментального плану. Отриманий чутливий енергетичний імпульс, своєрідного образного аналогового сигналу, породжує порух усвідомлення , що часто відбувається разом із запаленням нового світового прядива на коконі каузального плану нашого енергокомплексу. Тобто йде команда образного наміру з рівня самої Цілісності, яку все живе сприймає однаково і підкоряється йому. Тут ми починаємо на рівні інтуїтивного усвідомлення знати природу процесу до якого торкаємося та його причину. “Вісті божі по голу сприймає коща“, – говорять з цього приводу орії в своєму рукописі, відомому як рукопис Войнича.
Але не тільки, вона тут отримує можливість узгоджувати свої плани з тією живою етикою динамічної Цілісності, що розкривається перед нею. Через це вона здійснює вчинки або вибудовує образи у своєму мистецтві, які ведуть своє походження від резонуючих форм самої Цілісності.
З цього певно і бере свій початок людський талан до будь якої справи, скаже нам будь хто. Психофізичні настрої, оперті на внутрішнє налаштування енергокомплексу, стають головним інструментом опанування людиною свого життя у своїй опертості на знання сущого. Виходить так, що людська справжність потребує розвиненої культури внутрішнього світосприйняття, за яким стоїть духовне чуття – бачення, про яке весь час нам нагадують старі рукописи. Бо терези внутрішнього і зовнішнього у тому ж дуалістичному підході Декарта, знаходять рівновагу тільки у такому випадку. І це і буде життям в істині або у стані “волі на волі“, як стверджують орії в тому ж рукописі Войнича.
Людина, що постала у своїй справжності у тому переході, сама ставала своєрідним порталом, тобто несла у собі той самий перехід – входження у світову справжність та цілісність. Дуже вдалу спробу такого образу несе у собі портрет Мони Лізи Леонардо да Вінчі. Образ жінки відкриває тут сховану природу справжнього буття, яке розкрив Леонардо на задньому плані свого полотна. Виходить, що проблема осягнення своєї справжності завжди була провідною в історії людства. Чому?
Певно тому, що без правди життя людини не має, не існує в цьому світі. За для цього і існувала в Україні рахманська культура, як сполучення людини та того справжнього світу в якому вона існує як сутність світового рівня. Саме це і відрізняє українців від їх оточення. Це їх велике набуття і це їх хрест, який вони пронесли на протязі своєї зовсім нелегкої історії.
Щасти Вам.
Звідки береться національна самосвідомість? Вона з’являється через єдиний ментальний образ, що виникає підчас адаптації автохтонного населення до патерну умов ареалу свого проживання, – відповідає супраментальна психологія. Цей, резонуючий з цілісним, причинним світом образ, стає витоком, провідником “закону всередині” або ж “отчого закону“. Який є законом живої етики того причинно пов’язаного буття, що чиниться на внутрішньому, непроявленому плані. І який стає тим природнім законом, за яким існує все живе у довкіллі. Чому так є, виникає питання?
По – перше, контакт з землею в умовах патерну дає ту опору, яка надає можливості відсіювати все напускне, зовнішнє у інтуїтивному каналі людської совісті. Який часто називають каналом серця, що якраз і пов’язаний з причинним полем самої світової Цілісності.
По – друге, він стає питомим джерелом єдиного націоформуючого усвідомлення світу. Яке стає сталим егрегорним запровадженням для поєднаного у одне ціле автохтонного населення. Все це відбувається у єдиному, інтегрованому розумінні світу та його причинної правди, що постає в соціумі. Виникає той самий єдиний смак, єдине чуття істинного, як за пануючим у буддизмі уявленням.
Культура у тому контакті з Цілісним Небом стає знаковою, резонуючою з цілісним світом і несе у собі силу пробудженого духу справжньої людини. “Виходить інтегрований розум Вернадського, націоналізм Донцова та інтегральна психологія Кена Уілбера мають таки своє місце у самій природі народження нації “, – зауважить тут наш вдумливий та поміркований читач. “Тільки реалізовується та інтегральна якість у одне запровадження, як виявляється, тільки на внутрішнім, інтровертнім плані людської особистості”, – завершить він.
Не тільки вони, відповімо ми йому. Інтегральна поєднаність людського у одне цілісне сприйняття лежить у сакральному вислові великого адепта світу Ісуса із Назарета. Підкреслюючи свою справжність у поєднанні з цілісним Небом, він у свій час засвідчив:”Я єсть альфа і омега“. Що може відбутися тільки у набутті нової якості, де зовнішнє поєднане у одне зникає утворюючи пустку. Про що він і сповіщає далі у записаному від нього апокріфі:”Коли у вас в середині з’явиться пустота, вона наповниться світлом“. Те світло і є світлом Цілісності, високого Неба якої торкається справжня людина.
Так само, у інтегрованім поєднанні виникає єдиний план у житті соціуму. Через що і існувало в старі часи Народне Віче, яке здобувало ту правду у поєднанні думки багатьох, без чого успішне життя назовні не могло існувати. “Виходить Ноосфера Вернадського реалізується у житті у якісному перевтіленні зовнішнього на інтровертне внутрішнє. Де поєднання людського розуму у одне інтуїтивно сприйняте якраз і реалізовується”, – зауважить знову наш освічений читач. Розвинена за часи козацтва характерницька культура сприймала те трансцендентне, як своєрідну тінь людського існування. Про неї згадує і Кен Уілбер у своїй інтегральній психології. Вона ж є Ноосферою в якій відбувається природне поєднання у Одне всього розумового зовнішнього за Вернадським. “Зміст людського існування слід шукати в тіні людського життя”, – засвідчив у с вій час Соломон.
В духовному існує один єдиний початок, що тільки і має зміст, це трансцендентність, зауважив у свій час Микола Кузанський. Ця трансцендентність і наповнює світову Цілісність означеною вище змістовністю. Про що говорять у своїх працях ще Платон та Аристотель, якщо оглянути світову філософію від початку. Постати під неї у своєму житті – повернутись до того світу, який за звичай зветься божим, говорить сьогодні супраментальна психологія.
Як бачимо, людська думка вже давно була готова до свого якісного стрибка у розумінні світу. Потрібно було тільки в людському світосприйнятті відділити зовнішній аспект від внутрішнього з їх різним прочитанням оточуючого довкілля. І в якому лежала принципова природна неможливість прямого переходу від зовнішнього до внутрішнього, інтуїтивно сприйнятого. Тільки у вимиканні зовнішнього, у переході за антропологічну межу, те стає можливим. Посвячення у дорослі в племінних культурах світу, що збереглися до сьогодні, прислуговує саме цій цілі – переходу за антропологічну межу до справжнього світу.
Вимкнення так званого “внутрішнього діалогу“, як за вченим антропологом Карлосом Кастанедою, стало сьогодні тією провідною ланкою, яка допомогла це здійснити в купі з розвиненим у кінці 20 – го століття абстрагованим мисленням.
Виходить, що як Вернадський з його ноосферним мисленням так і Дмитро Донцов, з його інтегральним підходом у становленні національної самосвідомості, надзвичайно близько підійшли до самої визначальної природи людського буття. Вони сформулювали ту основу в якій людство стає єдиним та цілісним, прибираючи протиріччя у своєму житті.
Чому саме вони це здійснили? Мабуть тому, що належали до української нації, до нації інтровертів, від початку заглиблених у внутрішній, причинний план світу. Від цього національна ідея українців, як за Докією Гуменною та Олесем Бердником, дійсно стає новою, поєднуючою світ у Одне сходинкою у індоєвропейській культурі.
Так, становлення будь якої нації відбувається довкола одвічних націоформуючих істин, якими є честь, совість та порядність у прагненні життя у тій істині буття, що відкривається на непроявленому плані. Саме в цей час постає внутрішній закон божої совісті, що лежить у основі формування громадянського суспільства на цій землі, в цьому соціумі. Саме так постає та ментальність, що є обличчям нації . З цього виростає впорядкована держава, яка є успішною у протистоянні тим викликам часу, що випадають на її долю. Адже існує вона в тій правді буття, що саме і панує в ціліснім світі. Великий перехід у нову якість буття стоїть за цим всім, – скаже нам хтось. З чим неможливо не погодитись.
Щасти Вам.
З висоти наукових досліджень ми нарешті, шановний читачу, можемо наблизитись до головного – наукового аналізу етичних норм поведінкової онтології людини в соціумі. Давно відома річ, що лише в суспільстві відбувається становлення людини, як свідомої особистості. З іншого боку, як сутність світового плану у висновках Вернадського вона є представником ноуменального світу. У дотику до якого у всі часи поставала сила та лицарська звитяга, так званих Ахейських дружин у давній Греції. Де моральні етичні норми, як за Гераклітом, витікали з людської причетності до єдиного Всесвітнього розуму. Все індивідуальне, відірване від того загального, приречене, як на його думку, на загибель і розкладання.
За філософією Геракліта соціально обумовлена теологія, як наука поєднання людини з Єдиним, неминуче призводить до онтології, де належне з’ясовується за допомогою пізнання сущого. У подібному поєднанні соціального та природного, онтологічного, базальні комплекси соціально обумовлених етичних норм вироблених у житті, повинні перегукуватись з причинною природою того самого ноуменального світу, як за Вернадським. Коли настає необхідне поєднання?
Мабуть тоді, коли за образним висловом старожителя із Закарпаття Андрія Ворона, людина у своєму усвідомленнях плину життя доходить “тихої води”. “Через поле смиренне дійдете тихої води”, – знаходимо його свідчення у книзі Дочинця “Многії літа – благії літа”. Цей стан у оріїв, означений у раніш дослідженому, як стан “волі на волі”, є буттям в істині того причинного світу, що панує у непроявленім. Тобто, тут маємо норму становлення людського усвідомлення світу, коли природна етика цілісного світу, Всесвітнього розуму за Гераклітом, зливається з етичними, соціально обумовленими нормами.
Від цього свобода, як морально етична норма в межах соціуму стає волєю людини за антопологічною межею, у просторі часі світової Цілісності на ноуменальному рівні. Де та “тиха вода” Андрія Ворона і присутня через відсутність тиску зовнішнього. В цей час совість, на плані духовного становлення соціального індивида, стає каналом його зв’язку з внутрішнім, причиним полем тієї самої Цілісності. З рівня якої і приходять коригуючі людське життя вісті волі, що правлять світом, як за Фрідріхом Ніцше.
Від того, така морально етична норма як честь, обумовлює ту внутрішню зібраність та настрій, що стає головною відстройкою людини що до згаданого каналу вістей божих. Від чого Шопенгауер у свій час і знайшов необхідним зазначити: ” Честь – це зовнішня совість, а совість – це внутрішня честь“.
В цьому стані лицарська звитяга та гідність стають головними чинниками злиття глибинної онтології людини з соціально обумовленими нормами житя. А людяність та прихильність до ближнього – обумовлюють стан активного життя у соціумі, у поєднанні його у одне ціле на зовнішньому плані.
І все це працює, коли існує чуття та відданість тій причинній правді сущого, що походить від Єдиного, як за свідоцтвом Миколи Кузанського. Від цього і постає та норма життя у істинній традиції, за якою стоїть сила духу справжньої людини. “Володій духом і меч буде слідувати”, – провідний принцип у лицарських та самурайськіх кланах, тут стає головним способом життя справжньої людини. У Григорія Сковороди шлях істинної традиції це серединний шлях: “Взявши висоту (духу) – отримаєш середину”.
Саме від цих, викладених вище морально – етичних норм лицарської звитяги давніх Ахейських дружин та нашої Запорізької Січі, яка є їх близьким аналогом і походять норми життя справжньої людини. Чому? Бо саме в цьому і полягає та жива етика, якій підкоряються та якій слідує сама довколишня природа, за визначенням Миколи та Олени Реріх. Саме тому згадані вище людські чесноти не несуть у собі договірного характеру, як це здебільшого трапляється сьогодні. За ними стоїть повернення людини в природу, що вимагає її становлення у своїй цілісності та справжності.
Без цього становлення згаданих вище етичних норм поведінкової рефлексії глибокої онтології, онтологічний статус людини у наш час стає недосяжною метою. Знову ж таки чому? Бо морально – етична теологія неминуче призводить до глибинної онтології, де належне з’ясовується за допомогою прямого пізнання сущого за антропологічним бар’єром.
Що там відкривається у першу чергу? Мораль як житейська мудрість існувала від давніх часів витоком її був Отчий закон, або ж загальний закон за Гераклітом. Переведення якого на план людського життя залежить від існуючого запиту тієї чи іншої верстви населення ( повне його викладення, як закону всередині є справою неможливою). Саме звідси виникає відомий Лицарський кодекс, який в Україні стає Рахманським кодексом, що охоплював всі сфери людського життя у істинній традиції відданості загальному: “На шляху серця не буває домагань, шлях серця це саме життя “. Ось ті загальні постулати, які переважно утримує у собі Лицарський кодекс:
- Твій шлях лежить між Землею і Небом. (Серединний шлях, як за Сковородою).
- Ти рівний всім і кожному окремо, але по духу немає тобі рівного на землі (у кожного свій шлях під ногами).
- Три речі мають значущість: твоя земля, твій народ і твоє серце.
- На шляху серця не може бути домагань, шлях серця – це саме життя.
- Ніколи не вчи того, хто ще не готовий. Ніколи не будь таким, яким би тебе не поважали інші.
- Вмій робити те, для чого прийшов час і що лежить на твоєму шляху (відчувай розумом, думай відчуттями).
- Життя коротке, воно для головного. Не переймайся тим, що не лежить на твоєму шляху (навіть в межах одного подиху не має місця ілюзіям, а є тільки шлях).
- Порівнюй себе з вічним, люби все вічне, бо воно твоя межа і одвічна опора.
- Ніколи не звертайся з докором до вічності, слідуй тому знанню, яке б’ється у тобі разом з твоїм серцем.
- Допомагай встановлювати лад божий на землі. У цьому тобі допоможуть сила, мужність, щирість, порядність та доброзичливість, чесність та правдивість і віра в ту справу божу, яку ти переслідуєш у своєму житті.
Рахманський кодекс, що витікає з вище приведенного може бути записаним так:
- Живи довколишнім світом, відчувай його, узгоджуй з ним свої дії, бо це твоя одвічна межа і опора.
- Йди сповіданим шляхом, що веде до пізнання світу. Твоя справжність відкриє правду-істину, за якою стоїть сила твого духу.
- Пам’ятай, хто в честі, тому і честь у безмежжі світу, в якому ти живеш.
- Не осором честі свого роду. Шануй батька та матір, захищай землю та народ, до якого належиш.
- Пам’ятай про відичний спадок свого народу, вшановуй пращурів, зберігай та відновлюй джерела національної культури, борись за панування правди на землі.
- Допомагай бідним та знедоленим, будь невибагливим у побуті, прямуй до життєвих висот свого духу.
- Встановлюй лад та мир Божий на землі. У цьому тобі прислужать сила, мужність, щирість, порядність, чесність, правдивість і віра у справу Творця.
- Розбудовуй суспільство, де турбота про людину є головним чинником. Держава для людини, яка невпинно розвивається на шляху до високої культури та новітніх технологій світового прогресу.
- Не бійся смерті, за нею стоїть вічність. Прагни набути щонайбільшої висоти духу, щоб по закінченню земного життя Царство Боже відкрило тобі свої обійми.
Таким чином, переведення спостерігача за антропологічну межу у науковій езотериці, дозволяє провести науковий аналіз морально етичних норм поведінкових рефлексій людини та визначити їх статус у становленні людської справжності. Що дозволяє зробити крок у еволюції людини та її суспільства у бік осягнення тієї справжньої природи життя, що панує у непроявленім.
В Україні, у лицарській звитязі січовиків, де існувала честь велика, як за свідченням Яворівського і лежать ті засади новітнього відродження нації та державності, що очікуються. Де звичаєве для України становлення та розвиток людини у своїй справжності нарешті займе провідне місце у житті соціуму. Мабуть це і є та очікувана ідея розвитку та становлення країни у наш час, що лежить у нашій звичаєвій культурі від давніх часів.
Щасти Вам.