Почути те, що бачиш і побачити те, що чуєш не одне і те саме.
(Соломон)
Картезій – це ім’я Декарта і говорячи про Картезіанський принцип, яким керується сучасне природознавство, ми насправді маємо справу урізаним дуалізмом справжнього Декартового підходу до природи людського пізнання світу.
Вся причина полягає в тому, що людина, усвідомлюючи те чі інше знання, сприймає та образно уявляє його розмірковуючи над ним. Сприйняття, або ж доторкове, кінестетичне усвідомлення у езотериці, працює на внутрішнім плані людської особистості і стоїть на першому місті у її пізнанні світу. Міркування над усвідомленим та побаченим у тому дотику і є мисленням, що оформляє побачене вже у поняттях та образах. Так є, бо “ поняття без чуття пусті, а чуття без понять сліпі“, – як за визначенням Імануїла Канта.
Інтуїтивно – образне сприйняття на внутрішнім плані несе правду істинного або сущого, коли воно відокремлене від суто зовнішнього світосприйняття. Тобто, тут потрібен перехід спостерігача за антропологічну межу, що відбувається під час вимкнення так званого “внутрішнього діалогу“. Який розриває взаємозв’язок суто зовнішнього світосприйняття з образною пам’яттю, на чому і стоїть образно – понятійне мислення сьогодні. Дотик до причинної правди цілісного світу на волі, що в означеному вище роз’єднанні відбувається і несе ту правду, те інтуїтивно – образне сприйняття в “істинній традиції“, як за суфіями. Тільки в такому випадку людське Я “відчуває та образно уявляє” реально існуюче, як за Декартом. Що і є основою його дуалістичного підходу до процесу людського пізнання світу.
У чисто зовнішньому підході в цьому питанні постійно виникала і виникає плутанина. Бо, по – перше, наперед постійно ставиться образно – понятійне уявлення, тоді як воно по своїй природі є другорядним. Тому у суто зовнішньому світосприйнятті образна інтуїція несе лжу, бо відображає фантазії тонального, зовнішнього плану людини. Саме з цього приводу і існує зауваження царя Соломона:”Почути те, що бачиш і побачити те, що чуєш не одне і те саме”.
Формулу внутрішнього, інтуїтивно – образного світосприйняття знаходимо у великого філософа Спінози Фаруха: “Щоб я знав, що я знаю, я від початку повинен знати“, – визначив він сакральне у людськім пізнанні світу. Від чого “метафізичне”, чуттєве з яким бореться офіційна наука, постає у самій основі людського пізнання світу але вже за антропологічною межею . Де образи з’являються у спорідненій миследіяльності людини і самого цілісного світу, в якому вона стає присутньою.
По – друге, образне уявлення назовні завжди апроксимувалося на весь процес пізнання, подовжуючись і на внутрішній план. Так процес пізнання отримує ту ілюзію, якою людство переймається сьогодні у існуючім природознавчім підході. “Те, що ми спостерігаємо не є природою як такою, це природа в світлі наших уявлень”, – засвідчив видатний фізик нашого часу Гейзенберг з цього приводу.
По – третє, сам світ у зовнішньому підході розглядається адекватним самому підходу, на сьогодні “об’єктивно“ матеріалістичному світогляді. Чим обмежується пізнання другої, цілісної складової світу, що якраз і пізнається у відповіднім чутті – баченні. Тому ця друга, непроявлена складова за традицією відносилась до Бога. Від чого причинна, суто матеріалістична складова цілісного світу залишалась незнаною областю. Так виникла “схована”, непроявлена матеріальна маса Всесвіту. Що і затримало розвиток природознавства, замкнутого у колі свого наївно – реалістичного підходу.
З вище наведеного вислів Декарта:” Я мислю, а від того існую” набуває більш глибинного значення присутності самої людини, її Я в ціліснім аспекті причинного світу. Бо існує і мислить вона саме від того і саме там.
“А до чого тут оголошена вище демократія? “, – запитає нас тут прискіпливий читач. А ось причому.
Насправді демократія, від початкової змістовності цього слова, є правом правого. А правда приступна людині тільки під час її присутності у причинному полі Цілісності, як стверджує вище світова езотерична наука. Тобто там, де дуалізм декартового пізнання світу якраз і реалізовується у єдиному усвідомленні сущого, що панує світом. Тому демократія проголошена сьогодні погано і спрацьовує, бо ми маємо справу лише з її наївною половиною, яка не робить головного – не вмикає на всю потугу дух людини, який ї є основою справжнього людського буття в світі. Потрібно чітко усвідомити – без правди в цьому світі справжньої людини не існує, не народжується. І всі гасла за її права та свободи залишаються пустим звуком, коли немає її самої, як духовної сутності світового рівня. Потрібен крок, крок вперед в усвідомленні себе і довколишнього світу. Тільки в опануванні своєї справжності та цілісності можливий прогрес у людському світі та його оновленім природознавстві. Виникає питання, як це відбувається в самому житті?
Прямий, енергетичний дотик пов’язує нас через план тонкого тіла з природними процесами пануючими в світовій цілісності на тонкому плані. Які стають “божими вістями” для нашого супраментального плану. Отриманий чутливий енергетичний імпульс, своєрідного образного аналогового сигналу, породжує порух усвідомлення , що часто відбувається разом із запаленням нового світового прядива на коконі каузального плану нашого енергокомплексу. Тобто йде команда образного наміру з рівня самої Цілісності, яку все живе сприймає однаково і підкоряється йому. Тут ми починаємо на рівні інтуїтивного усвідомлення знати природу процесу до якого торкаємося та його причину. “Вісті божі по голу сприймає коща“, – говорять з цього приводу орії в своєму рукописі, відомому як рукопис Войнича.
Але не тільки, вона тут отримує можливість узгоджувати свої плани з тією живою етикою динамічної Цілісності, що розкривається перед нею. Через це вона здійснює вчинки або вибудовує образи у своєму мистецтві, які ведуть своє походження від резонуючих форм самої Цілісності.
З цього певно і бере свій початок людський талан до будь якої справи, скаже нам будь хто. Психофізичні настрої, оперті на внутрішнє налаштування енергокомплексу, стають головним інструментом опанування людиною свого життя у своїй опертості на знання сущого. Виходить так, що людська справжність потребує розвиненої культури внутрішнього світосприйняття, за яким стоїть духовне чуття – бачення, про яке весь час нам нагадують старі рукописи. Бо терези внутрішнього і зовнішнього у тому ж дуалістичному підході Декарта, знаходять рівновагу тільки у такому випадку. І це і буде життям в істині або у стані “волі на волі“, як стверджують орії в тому ж рукописі Войнича.
Людина, що постала у своїй справжності у тому переході, сама ставала своєрідним порталом, тобто несла у собі той самий перехід – входження у світову справжність та цілісність. Дуже вдалу спробу такого образу несе у собі портрет Мони Лізи Леонардо да Вінчі. Образ жінки відкриває тут сховану природу справжнього буття, яке розкрив Леонардо на задньому плані свого полотна. Виходить, що проблема осягнення своєї справжності завжди була провідною в історії людства. Чому?
Певно тому, що без правди життя людини не має, не існує в цьому світі. За для цього і існувала в Україні рахманська культура, як сполучення людини та того справжнього світу в якому вона існує як сутність світового рівня. Саме це і відрізняє українців від їх оточення. Це їх велике набуття і це їх хрест, який вони пронесли на протязі своєї зовсім нелегкої історії.
Щасти Вам.