Сторінка Василя Чумаченка

 Вість боре, буде божиє.

                                                                       ( орії, рук. Войнича)

Езотерична культура, як наука про приховане, потаємне  утримує в собі природознавчий підхід, що ґрунтується на чуттєвому, кінестетичному сприйнятті світу. Цей контакт з непроявленим, що є аналогом старого духовного бачення, здійснюється на рівні тонкого плану як оточуючого світу так і тонкої організації людини на рівні її енергокомплексу. Подібне спілкування носить невербальний характер і здійснюється на рівні інтуїтивно образного сприйняття – бачення за антропологічною межею.

Цілісність світу, існуюча на плані непроявленого у динаміці свого розвитку забезпечує не тільки саме існування живого, а і програмує його розвиток у своєму причинно організованому просторі. Генеруючи своєрідні аналогові сигнали – образи шляху його розвитку у часі та просторі. Так забезпечується як сама цілісність світу на рівні його тонких взаємодій, так і живої матерії, що залишається у причинній організації, світу маючи від того зв’язок з його континуальною енергією. Для сучасної людини подібний зв’язок здійснюється з включенням так званої третьої сигнальної системи, яка є аналогом згадуваного вище духовного бачення.

Сама світова Цілісність від початку свого становлення, як просторово – часового континууму, має три свої проявлені складові. Перша з яких, як за слов’янським віруванням, являє собою темну ніч Нави з якої народжується та походить все. Вона стає тим праматеріальнім рівнем з якої постає світова Права. Права ж, згідно тим же віруванням, народжує Яву – світ проявлених матеріальних форм, причиною існування яких є організований порядок, який несе з собою і являє собою Права або ж , як на сьогодні, Цілісність. Яка і є тим Єдиним, що тільки і має зміст з позиції спостерігача виділеного на зовнішньому плані, як за Миколою Кузанським.

Саме людське сприйняття та усвідомлення оточуючого світу від того вище згаданого має три опорні горизонти – горизонт усвідомлення життя як такого, горизонт образного бачення та горизонт генерації наміру усвідомленої дії. Головним у спорідненій діяльності людини з цілісним планом є горизонт образного бачення або план “вістей божих”, з якого постає знання сущого. Тим горизонтом образного бачення є світова Права або ж  Цілісність, як про це було згадано вище.

Який шлях лежить до входження у той світ Єдиного Одного?

Це питання сьогодні на зовнішнім, проявленім плані людської свідомості, з втратою духовного чуття – бачення, не має свого вирішення. У посталому стані  сліпої віри людини у той організований порядок те стає можливим через звернення – прохання до того Єдиного. Але і тут без чуття молитва Небом не сприймається, як за свідченням Гете. Для того потрібен особливий настрій віруючої людини. Вершиною того настрою, як відомо, є монастирський постриг. Де людина взагалі відходить від світського життя і перестає бути соціальною одиницею.

Світло на те, що в цей час відбувається, проливає свідчення Ісуса із Назарета:“По вірі вашій і буде вам“. Сам стан віри у щось або в когось у цьому вислові має і інше тлумачення, яке знаходимо  у оріїв у їх манускрипті відомому як рукопис Войнича:”У віру вірува. Віра віре волі. Воля на волі, а ви що ж? Пусто ви жиєте і пуста ваша совість божа“. Що за цим всім стоїть?

У дотику до цілісного аспекту світу на волі, за межею антропологічного бар’єра, людська віра стає способом самого життя, життя у знанні причинної правди світу. “Одвічно  Руси мають ту віру і гримлять нею по світу“, – знаходимо в тому ж рукописі оріїв, що дійшов до наших часів. Занурення на рівень Прави, або ж Цілісності несе з собою пізнання причинної правди світу у самім її витоку. У такій постанові своєї справжності людина починає володіти силою тих переходів, що забезпечують саме життя живого на рівні самої Цілісності. Результатом тих аналогових образів, що продукуються у Праві, стає усвідомлений рух  на проявленому плані світу. Так діє в житті справжня цілісна людина, як за оріями. Чому?

”  Божая вість по голу (за антропологічною межею) совість буде. Віра божия совіти божиє совісті каже. Свята віра одне бере голе. Суть на волі пане гола ж, святі голі ж”, – знаходимо в тому ж рукописі.

Тоді що ж являє собою людське вірування, виникає питання? Людська віра, коли людина знає і усвідомлює образні наміри Неба на споріднену дію, відрізняються від сліпої віри, де людина не знає, не усвідомлює очікуваного. Першим є життям у вірі, друге ж є життям з вірою. Активне життя у творчому підході реалізується у першому випадку. Яка різниця між ними? “Згідного життя веде, не згідного тягне”, – тобто веде у сліпій вірі через ту саму “муку божу“, що панує у неусвідомленім житті, як за свідченням Сенеки.

Але різниця полягає не тільки в цьому. Свідомість людська на шляху повернення її душі додому зростає у першому випадку. У другому все стоїть на місці. У першому випадку людина живе, у другому існує. Саме з цієї причини орії у своєму рукописі запитують прибічників сліпої віри:”Се ви навіщо ж жиєте, у вас що немає душі?”. Розвитком якої вони мали б перейматися у своєму житті.

Миролюбов, зробивши перший переклад Велесової книги, чітко розділяє ведизм раннього язичества, коли людина знала і бачила, від пізнього язичества, коли людство на Русі ту здатність втратило. Займаючись вже сліпим ідолопоклонством антропоморфній формі. Тоді як від початку в ті постаті входили на внутрішнім плані, маючи від того силу творення шляху свого життя. “Творящу силу се узріли у собі“, – за Велесовою книгою.

“Що тут говорити, людська віра, коли людина знає і бачить, відрізняється від віри запиту чі прохання тим, що вона сама стає активним учасником свого запиту до вищих сил. Вона веде своє життя, бо має споріднення з божим супраментальнім планом і може мислити та діяти з ним воєдино” – можемо почути зауваження нашого езотерично освіченого читача. З чим не можливо не погодитись.

“Це легше сказати аніж зробити”, – можемо почути зауваження іншого нашого читача. У віру вірува, – це перш за все віра в самого себе, відповімо ми йому. Рецепт того входження, як за оріями відомий:”Помалу свою власну мету носи, май міру по волі і по вірі “. Подібна зупинена увага до зовнішнього і відчиняє двері у той стан волі, де стає можливою реалізація людини як цілісної, вільної особи.

Щасти Вам.

Що таке справжня людина? Проведене наукове дослідження за антропологічною межею у супраментальній психології впевнено доводить, саме наше існування, як живої істоти забезпечується енергетичними, пульсаційними переходами в межах енергетичних горизонтів цілісного світу. Взаємопов’язаність якого у одне ціле в динаміці розвитку, зумовлює існування причинного порядку подій у його організованому  просторі.   Тобто, він несе  у собі свою впорядкованість, яка стає скеровуючою правдою життя для того живого, що існує в межах його цілісного континууму. Все живе може слідувати тому причинному порядку, як це і робить весь тваринний та рослинний світи, а може покладатися на свій розсуд, як це відбувається з людиною, коли вона керується у своєму житті тим розсудом, що виникає у аналізі життя з суто зовнішніх міркувань.

Весь тваринний та рослинний світи у своєму слідуванні впорядкованості світу, як одного цілого, від того мають його енергетичну підтримку через резонуючу поведінкову форму співіснування з ним. Людина ж, маючи ту впорядкованість лише на внутрішнім плані і не маючи її назовні, тієї енергії та сили у своєму житті полишена. Чому?

Її світ  розподілений на два світи. Один зовнішній, існуючий як я мале, а другий внутрішній існуючий як Я велике. Такий розподіл виник у техногенну еру розвитку, коли вся увага людини була зосереджена на зовнішньому плані своєї життєдіяльності.  Справжня ж людина, на думку давнього філософа Китаю Джуан Дзи, виникає у поєднанні цих двох планів у одне ціле. У Григорія Сковороди це поєднання двох натур, натури внутрішньої та натури зовнішньої.

Перехід на інтуїтивно – образне мислення прибирає цей розподіл, але потребує переходу усвідомлення на внутрішній план, де необхідний контакт з причинним полем світової цілісності і здійснюється. Контакт з причинним світом пануючим на непроявленому плані дозволяє людині володіти трьома звершеннями, що неприступні їй на зовнішньому плані.

Перше таке звершення, це оволодіння причинним порядком речей у довкіллі, яке віддавна зветься знанням сущого. Мудрість та передбачення у житті виникають саме від цього.

Друге звершення, це життя в тій істині буття, яка панує в світі, що надає причетності до континуальної сили впорядкування самого свого життя. Здоров’я та довголіття постають саме з цього мистецтва його ведення. Коли правда світу стає сповіданою правдою в людському житті до якої вона адаптується.

Третє звершення, це осягнення стану справжньої, цілісної людини та вихід до справжнього світу у обхід його суто ілюзорного сприйняття пануючого сьогодні.

З цього і починається нове життя у світі де повернення в природу, як за проголошеним сьогодні онтологічним статусом, відкриває незнану його просторову площину. Наведення гармонії у зовнішньому стає головним мистецтвом ведення життя  такої людини.

Від цих звершень культурне життя, з суто соціальної ролі у формуванні громадянського суспільства, стає засобом життя.

Людина тут нарешті виходить з під  залежності від владних структур у “рабстві божім”, до становлення своєї самості, як перш за все світової сутності. В цей час кінь, образно кажучи, стає по переду воза, а не так, як це існує сьогодні. Коли людина прислуговує державі, а не навпаки держава служить людині, як це мало було б бути.

Згадку про такий устрій, як “царство небесне” на землі, можливо знайти у будь якому давньому філософському трактаті. Тільки його становлення вбачалось лише у зовнішньому впорядкуванні держави. Тоді як у рабській залежності людини це було неможливою річчу. В цій залежності могла бути тільки боротьба за  свободу, але ніколи не могло бути “волі на волі”, за межею антропного буття. Там де існує правда та сила самого людського життя. Чому?

Бо сам соціум впорядковувався за іншим принципом. Тут завжди шукали правду ззовні, тоді як вона належала причинній пов’язаності світу на внутрішньому плані. Релігією такої людини стає релігія знання, що забезпечує їй необхідний зв’язок з небом Цілісності. У слов’ян Середнього Подніпров’я спадкоємним є орійське відичне правовір’я або ж православ’я. Це саме та релігія істинної традиції, яка лежить у основі будь якої релігійної конфесії сьогодні, як за переконанням суфіїв. Супраментальна психологія, що сьогодні цим питанням опікується у її науковім аналізі, є подовженням старого, ще волховського  світобачення слов’ян. Бо сам образ Дажбога, як показують дослідження,  і є  супраментальним планом  самої людини, що пов’язує її з світовою Цілісністю. Що то за закони, які повинні були б панувати в такому суспільстві?

Закон всередині, яким інтуїтивно володіє кожна людина від народження у первинному тлумаченні віддавна зветься “Отчим законом”. Його вираз назовні стає можливим у просторі якоїсь посталої проблематики, яку він розбирає та знаходить їй місце в причинній взаємопов’язаності світу. Відсторонено його принципово неможливо викласти на якихось носіях, його можливо тільки розуміти у злитті з тим причинним світом, що панує у непроявленому.

Але спроби такі в історії людства існують. В Індії це закони Ману, у теології це відповідні писані закони та настанови у вигляді Біблії, Корану, Тори, чи записів євангелістів покладених в те чі інше Євангеліє. Але вони принципово не можуть бути у повній мірі виписаними, так би мовити на всі випадки життя. Це стає можливим тільки через відповідне духовне становлення кожного індивіда, що  утворює той чи інший природний суспільний етнос. Але  перевести людину у стан її цілісності та справжності, без розвиненого абстрагованого мислення на рівні взаємодії з слабкою метрикою,  було все ж справою неможливою.

Чому так? Бо сама людина є явищем соціальним і без поєднаної у одне культури живої етики соціуму  подібне життя ставало справою нездійсненою.  Людство не могло перейти до нового світосприйняття не ввівши  живу, причинну етику у своє повсякденне життя. Це стало можливим тільки у кінці 20 – го століття, коли абстрактне мислення постало з самого технічного розвитку. Математичний аналіз, мобільчаний зв’язок та інтернет остаточно перенесло людське усвідомлення  до віртуального простору, відокремивши його від проявленого, предметного світу назовні. Проблема постала тільки за відновленням образного бачення або ж усвідомленого знання на волі, за межею антропологічного бар’єра.

Прямого ходу на той бік, з рівня образно – понятійного мислення не існує. Потрібне розвантаження мозку від  роботи по аналізу зовнішнього і переведення його діяльності до прямого, невербального сприйняття того що йде з волі. До сприйняття аналогових сигналів – образів з внутрішнього, причинного плану життя, яким володіє сьогодні кожна талановита людина. Подібне стало можливим через вимкнення так званого внутрішнього діалогу між багажем образної пам’яті та зовнішнім сприйняттям. Стан волі на волі, що постає за цим дійством, переводить людину у  зовсім інше світобачення. Сталість якого стає законом життя для людської спільноти.

Збоку це схоже на пробудження від якогось сну розуму, що втратив свою головну спроможність знати стан речей у причинному полі життя, на рівні інтуїтивно – образного сприйняття. “Щоб я знав, що я знаю, я від початку повинен знати”, – таку формулу існування справжньої людської самосвідомості відкрив у свій час Спіноза Фаррух.

Чому це так важливо? “Бо судно, капітан якого не знає своєї гавані, ніколи не має супутнього вітру”, – засвідчив у свій час Сенека. Знати той напрямок і мати супутній вітер вдачі у житті головне у культурі справжньої людини. Але не тільки. Поєднання з природою повертає у життя господаря, пана, що опікується тим природним загалом становлячись провідною силою в ньому. Щастя людського життя залежить саме від цього. “Я есмь, я відбувся”, – подібне становлення у своїй справжності головна перемога у людському житті.