Сторінка Василя Чумаченка

Синопсис  оріських гностиків доби Київської Руси відомий як рукопис Войнича достеменно засвідчує існування  великого прориву у опануванні людиною позаантропного буття у орійській культурі, що існувала на терені земель Середнього Подніпров’я у часи раннього Середньовіччя, що і засвідчує сам рукопис оріїв .

Концептуальні положення у становленні культури внутрішнього, супраментального плану, які ми тут знаходимо, переконливо доводять, життя людське не було таким безпросвітним у плані духовного життя, яке є сьогодні.  Світова езотерична наука знає сім ступеней сходження людини до вищих станів свідомості які  сьогодні існують і  у християнській та східній традиціях.

У характерницькій культурі України теж маємо сім сходинок становлення людського духу, які мають відповідну послідовність у досягненні стану “Світ в мені а я у світі “. Ось ці сходинки:

 Поклик, Пізнання, Відання, Входження, Майстерність, Становлення та Цілісність.

В рукописі Войнича на сторінці 68 – й (перша діаграма сонця та місяця)  знаходимо те саме становлення у зростанні духовного світу людини, коли за свідченням четвертого даоського патріарха  “Світле дзеркало  не потребує підставки“:

1. Вість по віку ж.

2. Голе пощо ж бає.

3. Вість божая веде.

4. Ви то бере божиє.

 5. Ви то бере божиє буле ж.

6. Вище голе боре.

7. Вищу голу віру берете.

Виникає питання – навіщо?    Певно щоб стати на стежинку тієї правди життя, яка розлита в довкіллі, бо тільки тоді все виходить, все відбувається у людському житті. Коли це стає можливим? Коли життя у вірі стає способом життя, говорить характерницька наука. Тобто відбувається входження в істину, яка за висловом Григорія Сковороди і робить людину вільною. Що це дає?

Континуальну силу системного перетворення, в якій людина стає майстром та творцем своєї власної долі зливаючись з цілісним аспектом світу. З приводу чого на відомій картині козака Мамая і існує запис:” Сидить козак в кобзу грає, що задума все те має “. Звичайне мислення тут, занурюючись на рівень супраментального, божого плану в людині, стає миследією.

Виникає закономірне питання – чому все це не отримало широкого втілення і ми маємо на сьогодні в житті лише юдоль скорботи та печалі,  як за Святим письмом?

Щоб отримати відповідь на це сакраментальне питання потрібно повернутись до тих семи сходинок у зростанні та становленні людського духу.  Чому їх сім?

Становлення тонкого плану Всесвіту, як засвідчує езотерична наука, має сім головних енергетичних горизонтів до початку  світу матеріального або ж корпускулярного. Тобто,  непроявлений ноуменальний рівень утримує в собі сім головних резонуючих вібрацій  опанування яких і призводить до людського злиття на тонкому рівні  з цілісним світом пануючим тут. Але для цього в самій людині повинні існувати ці самі означені горизонти, існувати як здатність до набуття відповідні психофізичних настроїв резонуючих з відповідним енергетичним горизонтом світу. Розвиток  людини у свідомому опануванні довколишнього простору  на початок Середньовіччя міг сягнути  лише шостого рівня. Необхідний сьомий вимушено добирався за рахунок проміжних засобів входження за звичай в контакті  з різними польовими формами життя, духами та стихіями  існуючими на тонкому плані. Звідси бурхливий розвиток всіляких  релігійних культів, поклоніння божествам та всілякі жертвоприношення.  Людина в цей час, сама не бажаючи цього, отримувала господаря над своїм життям, що ставав проміжною ланкою між світовою Цілісністю та людським життям у ній. Для формування сьомого рівня потрібен був розвиток інтелектуальної сфери з її високим рівнем інтегрованого мислення. Саме в цей час тонкі мислеформи образно – понятійного  мислення починають дорівнювати тонким вібраціям сьомого, божого рівня Всесвіту резонуючи з ними.

Можливо зауважити, що орійська культура у свій час таки сягнула сьомого рівня судячи з рукопису оріїв. Так воно і було, самі унікальні умови інської зони кристалічного щита Середнього Подніпров‘я спонукали до цього. Саме з цього приводу у Велесовій книзі знаходимо запис:”Маємо справжню віру, тож не потребуємо ніякої пожертви“.

Але це був лише виняток, вся остання маса населення цього досягти не могла. До того ж виникли протиріччя між справді високими досягненнями в усвідомлені позаантропного світу і низьким рівнем засобів його виразу та пояснення, що вочевидь проглядає у тому ж рукописі Войнича. Тому мабуть і була започаткована техногенна ера цивілізаційного розвитку, яка дійшла свого кінця у 20 – му столітті.

Духовний розвиток було затримано, бо вів він до створення штучних світів позаантропного буття. Ці світи не торкалися  цілісного світу і тому не несли у собі необхідної потуги всієї континуальної енергії  Всесвіту, що надавало людині необхідної волі в його межах, як творця свого власного життя. Саме через це природний розвиток людини в межах  Цілісності був не повним і вона не виходила на те місце в світовій ієрархії,  яке мала б опанувати, як за первинним задумом.

Але в технократичне суспільство, полишене духовного вектора розвитку, прийшла біда, наперед вийшов людський егоцентризм який винищив провидців та святих, які були зв’язковою ланкою з цілісним світом і несли його  корегуючий вплив у людському житті. Жорстокість та цинізм, які вийшли від цього примусили здригнутись навіть холодне серце нових  властителів світу. Тому були написані правила праведного життя, що отримали свою канонічну форму в тім же Святім письмі та записаних Ведах. З’явилися  канонізовані святі,   життя яких бралося за взірець,  як перш за все страдницький шлях  упокореного раба божого, що тільки за межею життя потрапляв до канізованого раю і таке  інше. Але ще святий Петро зауважив у свій час з цього приводу:”дух животворить, буква ж вбиває“.

Орійська культура  з її правдою в середині була винищена, натомість прийшла хозарська договірна  правда, яка регламентувала людське життя в межах соціуму на зовнішньому плані. Людина була відділена від своєї цілісної природи, про що свідчить та сама славнозвісна печера Платона, переймаючись у своєму житті вже  чисто зовнішнім, ілюзорним світом. Так склався той стан справ, який маємо сьогодні. Звідси ведуть своє походження всі світові війни, що здригнули планету у продовж часу людського забуття свого справжнього призначення у цьому світі. Чому?

Боротьба людини за свій духовний розвиток у ціліснім світі була замінена  боротьбою за краще місце під сонцем у існуючім соціумі.  Що породило ті небачені зразки цинізму та жорстокості  у людському світі, які маємо сьогодні. Цей стан справ і констатував Антуан де Сент Екзюпері  у своєму відомому заклику:” Існує одна проблема, одна єдина в світі – повернути людству духовний зміст, духовні турботи “.

Тож у супраментальній психології маємо необхідне пояснення тих бурхливих протистоянь релігійних вірувань, які прагли опанування світом, маючи на меті цілісну його впорядкованість , але за своїм власним обмеженим усвідомленням. Ця мета була недосяжною, знаємо тепер чому. Але все це не виправдовує те винищення духовних культур, що впродовж техногенної ери котилося планетою. Важелі керування людським світом потрібно брати у свої власні руки у  ціліснім світі миру та божої любові до ближнього, такий висновок виходить сам собою. Нічого іншого не має, не існує. А віра, віра повинна бути одна де людина насамперед віре у саму себе -“у вірі вірува”, як за заповітом оріїв, ведичне православ’я яких стає провідною релігією єднання людини і цілісного світу сьогодні.

Кожна людина ( у своїй справжності)

народжується у цей світ  Буддою,

Заратустою, Ісусом Христом.

                                  (Микола Тесла)

Науковий підхід, що став можливим у супраментальній психології шляхом переведення спостерігача за антропологічну межу, впевнено доводить – світ людський може отримати свою повноту шляхом поєднання світу зовнішнього та світу внутрішнього. За ствердженням давнього філософа Китаю Джуан Дзи саме так на світ і з’являється справжня цілісна людина. І саме цій особі давній світ надавав найбільшого вшанування. Подібну оцінку цьому людському стану дає і наш великий філософ Григорій Сковорода: “Спавжня людина і Бог є одне” , засвідчив, він маючи на увазі ту силу її гармонійного впливу на довкілля, що дорівнювася божому промислу. Саме таку силу, як за давніми писаннями, на його думку мав Ісус із Назарета, якого він вважав “справжньою людиною воплоті“.

На що Сковорода спирався проголошуючи те сакральне, що було притаманним Сину Людському? Через ту глибину його віровчення, що лежить у його глибинному розумінні  світу. “Камінь, який відкинули будівники, як непригодний для будівництва, є головним, краєугольним каменем“, – стверджує Ісус.

Коли це стає реалією? Певно тоді коли людина відволікається від зовнішнього і звертає увагу на природу внутрішнього, де будь що, неважливе для зовнішнього, має свою природну силу та значення. Як людина отримує те проникнення на внутрішній план яким починає опікуватись у своєму житті?

“Я єсть альфа і омега“, – говорить Ісус. Де подібне поєднання зовнішнього у одне може відбутися, виникає питання? Подібне  інтегральне злиття у одне ціле можливе тільки у одному випадку, коли людина занурюється у світ причинної правди на внутрішньому плані життя вже відволікаючись від зовнішнього. Де те  стає можливим у посталій людській справжності та цілісності.

Задля чого потрібне подібне злиття у житті?  Маємо на те відповідь великого Галилеянина: “Не може син людський нічого робити від себе, коли не бачить, що Отець робить тей син так само робить.”

Чому саме так потрібно робити, запитаємо ми у нього?  “Виноград посаджений без Отця не дасть сподіваних плодів і буде викорчуваним“, – знаходимо відповідь. Те саме відбувається і в Цілісності, коли дії людини не відповідають її причинній правді.

Яку силу отримує подібна особа у тій причинній правді життя в яку занурюється, запитаємо у нього? “Коли двоє у одному домі і вони скажуть горі переміститься вона переміститься“, – відповідає він. Яка головна умова у досягненні того стану? Вона полягає у відстороненості від світу зовнішнього через змирення, покаяння та прощення від тих залежностей набутих у тому безсвідомому стані, що оповиває людину  назовні.

“Перемогти світ означає у свідомити його”, – засвідчує він. “Найперше в житті шукайте Царство Божої праведності, а все інше додастся” – говорить він. “Коли ви пізнаєте себе, тоді ви будете пізнані і дізнаєтесь, що ви діти Отця живого. Коли ж ви не пізнаєте себе, тоді ви в бідності і ви сама бідність“, – чуємо від нього насамкінець.

Яку умову життя назовні несе з собою той стан, спитаємо ми у нього? “Будьте Перехожими“, – отримаємо від нього потрібну відповідь. В якому випадку це стає можливим? Коли ви не пам‘ятатиме свого родства та імені свого, тоді це відбудеться говорить він. Тобто отримаєте своє справжнє обличча до народження, як за суфіями. Саме в такому випадку “Я єсть, я відбувся“, – засвідчує він. Що це надає простій людині, запитаємо ми у нього?

“Віруючий у сина божого матиме життя вічне. Хто пізнав світ – знайшов себе і той, хто знайшов себе – світ не вартий його. Все, що ви народжуєте в собі і те, що ви отримуєте від цього спасе вас“, – говорить він у Євангеліє від Фоми.

Що ж тоді стоїть за тим пророкованим другим пришествієм Хреста, якого очікує весь світ? – можемо почути зауваження нашого допитливого читача. Дійсно, коли все сказано ним, що ще потрібно? Що насправді стоїть за тим другим пришествієм?

А народження справжньої людини і стоїть, до висоти якої людство таки доросло, відповімо ми йому. Для цього всі міфотворення неусвідомленого у зовнішньому повинні відійти у небуття. На їх місці повинна постати правда істина та життя у істинній традиції, як за суфійським та орійським спадком.

Щоб здійснити цей крок потрібен Вісник, скаже нам знаючий читач, бо зовсім це не проста справа у світі Божому. Та Вість була, відповімо ми йому. Саме з неї  почався період бардовських пісень, що утримував в собі колективний розум усвідомленого життя, який йшов від серця.  Цей рух шестидесятників привів до періоду бурхливого розвитку екстрасенсорики, своєрідного надсприйняття в токих планах оточуючого світу. З якого і почалося поновлення духовного зору. Саме того чуття – бачення з  якого і поставало  знання сущого, що було притаманним  давньому світу. Згадаймо Джуну Давіташвілі, Ігнатенка, Попову, Кандибу та Алана Чумака. Вони і надали того імпульсу, який призвів до великого пробудження людської самосвідомості заглибленої в тонкий світ причинної правди світу.

Це людське пробудження, в купі з досягнутим рівнем абстрагованого мислення, дозволило науці зайти за антропологічну межу і піддати     науковому аналізу те, що від віку було галуззю домислів та міфології, як в науці так і в філософії.

Так постало знання, яке дозволило зрозуміти ту велику спадщину, яку залишив після себе великий адепт світу Ісус із Галілеї. Вона виявилась пов’язаною з світовою езотеричною наукою від гімалайських махатм та індійських сікхів до суфіїв і від суфіїв до орійської спадщини нашої землі. Яка була витоком того ж енеолітичного Трипілля, що запліднило у свій час майже всю західну цивілізацію.

Вона ж дозволяє зняти протирічча у працях Аристотеля та Платона. Які на плані Цілісності, у головному питанні філософії про існування субєкта реальності, тобто світу проявленої матерії, зовсім не мали місця. Оскільки з’ясовувались у одній площині зовнішніх уявлень, тоді як належали до різних обріїв світу, до його проявленого і непроявленого плану. З яких останній  є основою виникнення того, що існує на плані зовнішнього. Платонівські Ейдосові сфери, як резонуючі форми – образи цілісного світу насправді і є тими “вічними формами – ідеями” для зовнішнього плану, тільки належать вони тонкому, непроявленому плану. Вони ж, на плані Цілісності, є тими самими енергетичними горизонтами, на сьогодні суперструнами, що продукують резонуючі образи у формуванні  того проявленого світу, що існує назовні. Головний камінь спотикання сучасної філософії та природознавства, що тягнетьтся з тих пір отримує своє вирішення у рознесенні цих двох світів Аристотеля та Платона, як проявленої і непроявленої сторони одного і того ж світу.

Все це і формує образ справжньої людини, у поєднанні двох натур, натури зовнішньої і натури внутрішньої, як за Григорієм Сковородою та віровченням Ісуса із Назарета. Тільки у такому випадку може існувати сповідана ним  праведність, а разом з нею і “царство боже“ у слідуванні причинній, законодавчій правді цілісного світу.  Без якої все, що здійснюється назовні не має сенсу через свій короткий вік. Чому? Мабуть тому, що виноград посаджений без Отця не дасть сподіваних плодів, як за свідоцтвом Сина Людського.

Щасти Вам.