Сторінка Василя Чумаченка

Важливість поставленого дослідження можемо знайти у Олександра Клізовського у його книзі «Основи світорозуміння нової епохи». Клізовський у своєму творі прямо ставить головне питання: «Який зміст у короткотерміновому людському існуванні, кінцем якого повинна бути незворотна, невідхильна смерть? Звідки ми прийшли, куди йдемо, яка ціль існування людини на землі? В чому, в решті-решт, криється сама змістовність існування людини на землі? У своєму житті людина шукає кінцеву ціль свого буття, кінцевий зміст, який би обіймав і поглинав собою всі інші висуванні життям задачі і цілі».
І далі Клізовський констатує положення справ у дусі теософського підходу Блаватської: «Наявність питання про саму змістовність життя є показник недоліку духовного розвитку. Духовно розвинена людина ніяких теорій про змістовність життя не потребує, бо зміст життя їй ясний і зрозумілий. Через це всі теорії про змістовність життя повинні розвивати людину, повинні облагороджувати її, повинні підіймати її вгору, а не будити у ній її нижчу природу. Будь-яка теорія, яка цієї цілі досягає, є вірна теорія, а яка цієї цілі не досягає, є теорія невірна».
А далі йде вже те, що лежить в руслі поставленого нами питання з оглядом на приведену вище назву запропонованого дослідження: «Людина шукає такої змістовності свого життя, в якому кінцеве не поглиналося б безкінцевим, але оберталося на нього. Вона шукає безпреревності свого існування, особистої вічності і особистого безсмертя. Без особистої вічності вічність всього світу не має для людини ніякої ціни, бо розум людський, його внутрішнє самоусвідомлення не згідне миритися з фактом смерті, як повним припиненням свого буття. Цієї особистої вічності і безпреревності існування, без якої будь-яка змістовність життя стане безглуздістю, не дає ні наука ні філософія. Його повинна була б дати релігія, але вона теж його не дає». Неуспішна та нещаслива доля батьків від того калічить їх дітей, які від цього стають зовсім полишеними будь-якого свого світлого майбутнього,— доповнимо ми його.
Саме тут і виходить на сцену та наука, яку передбачав Імануіл Кант і яка сьогодні зветься супраментальною психологією. Поле діяльності якої встановлення зв’язку людини і цілісного аспекту світу, який ту людину і породжує. Починається тут все з живої етики життя, що стоїть за тим законом всередині, який орії відносили до божої совісті і який виникає під час адаптації людини до патерну умов ареалу проживання. Коли людина цьому універсальному, непроявленому початку слідує у своєму бутті, то її манера життя починає нагадувати приховану гру в шахи, такі тут існують рішення та проходи до впорядкування світу і своєї гідної постанови в ньому. Від чого подібне життя веде свій початок?
Світова цілісність живе і розвивається як одне ціле за законом гармонійного узгодження своїх обріїв-світів, які в науковій езотериці отримали назву енергетичних горизонтів. Взаємодіючи між собою, вони створюють мереживо можливих рішень та запроваджень дозволених світовою цілісністю на плані життя. Чому дозволених? Тому що слідування їм утримує життя людське в світлі істинного, через постійний контакт з континуумом енергій тієї самої цілісності. Звідси походить та правда життя, яку науковій езотериці звуть причинною правдою. Знання-бачення у духовному погляді, або когнітивний аналіз на рівні невербального сприйняття, тому і стають можливими на ментальному рівні, бо спираються на подібну тонку, невидиму павутину живої, дієвої етики у непроявленому за якою стоїть цілісний аспект світу.
Ці варіативні запровадження існуючі в цілісності і стають основою своєрідної шахової гри життя, в якій і пролягає шлях людської долі. Зрозумівши це Григорій Сковорода і проголосив своє сакральне: «Хочеш мати щастя — спробуй довіритися долі». Як увійти в ту природну шахову гру, як навчитись не хибити в ній?— виникає питання.
Перепусткою до неї, вочевидь, є людська справжність, адже саме вона надає необхідного дотику до цілісної основи світу. І де лише духовний погляд здатен розрізнити необхідне, резонуюче з прядивом життя рішення. «Тваринний світ живе весь час у цьому не виходячи за межу дозволеного»,— зауважить нам допитливий читач. Так, відповімо ми йому, тваринний світ існує в тонкій мережі життя, маючи тут свій шлях та свою долю. Але людина, маючи розум, здатна по своїй волі та наміру здійснювати переходи між горизонтами цілісності значно поширюючи спектр можливих рішень у ньому. Наближаючи тим гармонійну узгодженість проявленого світу до гармонійної цілісності пануючої в ноуменальному світі.
Досягнення людської справжності, це давня звичаєва традиція рахманської культури, в якій людина через особливе доброчестя у житті утримувала необхідний природний контакт, відмежовуючись від соціального закону та порядку полишеного того зв’язку.
Коли у наш вік евристична стеля інтелектуального мислення сягнула тієї висоти, з якої стало можливим актом наміру образного мислення здійснювати входження у прямий контакт з довкіллям на тонкому рівні, тоді стало можливим реалізувати закон людської справжності, відкритий у свій час давнім китайським філософом Джуан Дзи, який той закон сформулював так: «Коли природне і людське не перемагають одне одного на світ з’являється справжня людина».
Як це відбувається, може виникнути закономірне питання? З’явилася можливість через пластичність інтегрованого мислення, дотягувати абстрактний образ у просторі образної пам’яті до його резонуючого злиття з цілісним аспектом у непроявленому. Але існує необхідна умова, позиція спостерігача повинна бути винесена за межу антропологічного бар’єра. Тобто, необхідним стає канал внутрішнього світосприйняття дотичний до світової цілісності. Що це дає?
Надає спосіб життя записаний на одному з мальованих полотен козака Мамая: «Сидить козак в кобзу грає, що задума, все та має». Тут задум і людська воля стають спорідненими з живою етикою життя, тому стають єдиним нерозривним цілим. Щось подібне зазначає і даоська традиція Китаю, яка проголошує: «Будь мертвим, абсолютно мертвим (відлученим від зовнішнього) і роби що хочеш, все буде вірно». Що це, як не та сама давня рахманська традиція у нас в Україні?
Виходить всі шляхи ведуть до одного, того, що в релігійному каноні зветься ісіхазмою, або ж шляхом божественного єднання. В якому будь-яка гра у випадковість, як та сама гра у бісер Германа Гессе, або ж наше реальне життя, здатні проявити той закон безкінцевості про який згадується у книзі золотих правил Тибету так: «Ти не можеш йти по шляху, не ставши сам шляхом. Бажай тільки того, що в середині тебе. Шукай шлях все більше занурюючись в себе. Вслухуйся в пісню життя, бери у неї урок гармонії, щоб безкінцевість у кінці твого шляху відкрила тобі свої обійми».
І далі в цій Книзі Золотих Правил застережено: «Раніше ніж здійснити перший крок, навчись відрізняти істинне від похідного. Старайся більш за все відділяти знання ума від душевної мудрості, вчення ока від вчення серця».
В книзі Блаватської «Голос Безмовного», зрештою, можливо знайти цілу збірку правил по досягненні людської справжності, або ж стану архата з поверхні зовнішнього світосприйняття. Але коли людина заходить за антропологічну межу, сприймаючи все те з середини, всі ті правила просто стають пробудженою людською суттю, бо вона починає оперувати у своєму житті розумом спорідненим з самою цілісністю буття, вже опановуючи своїм супраментальним планом. Будь-які настанови тут стають зайвими, бо вже інше веде та спрямовує людське життя.

Одразу ж виникає питання про той портальний перехід, про який ведеться багато розмов, але остаточної ясності у цьому питанні поки що немає. По-перше, тут потрібно провести відповідне розмежування. Ми не будемо у своєму дослідженні розглядати те, про що відомий дослідник у галузі антропології Карлос Кастанеда у свій час зауважив: «Не існує тієї галузі знань де б багатий на видумку тональ не відтворив би свій умоглядний світ». Тобто того, що сьогодні відноситься до умоглядної позиції в парапсихології сьогодення ми торкатися не будемо, вважаючи те первинним входженням у знання з точки зору суто зовнішнього усвідомлення світу. Де доторку до первинної основи світу не існує, через цілком міфологізоване уявлення про нього і його природу, коли, образно кажучи, створюється ліс у лісі або озеро у озері, через існуючу суто поверхневу світоглядну позицію спостерігача у нашому природознавстві.
Коли ж ми в своїй оцінці довколишнього світу будемо користуватись тим, про що Імануіл Кант говорив як про внутрішнє, коригуюче наші природознавчі зусилля око, яке орії у «Манускрипті Войнича» називають «голим оком», то зможемо торкатися основи справжнього світу пануючу на тонкому плані. Це надає відповідного пробудження так званої третьої сигнальної системи в людині, через яку вона входить у потік реального життя тут і зараз, як за східним уявленням.
Від того згаданий вище портальний перехід може бути простою річчу, яку ми здійснюємо навіть роблячи перехід з однієї кімнати в іншу у якомусь приміщенні. Наше враження змінюється зі зміною обставин у тому новому просторі в якому ми опиняємося. Нас опановують в цей час нові настрої і ми трохи по іншому починаємо сприймати світ всього помешкання де б воно не було. Подібна зміна простору присутності, або ж сцени життя, веде до відповідної зміни нашого настрою, або ж враження, запам’ятаємо це.
Коли ж існує дотик до тонкої, цілісної основи світу, перехід від одного простору нашої присутності до іншого здатен змінювати сам психофізичний настрій, розкриваючи в нас нові природні здібності, які тому новому стану нашої свідомості відповідатимуть. Чому?
Прямий, кінестетичний енергетичний дотик пов’язує нас через план тонкого тіла з природними процесами пануючими в світовій цілісності на тонкому плані. Які за оріями стають «божими вістями» для нашого супраментального плану. Отриманий чутливий енергетичний імпульс породжує в цей час порух усвідомлення або ж його нове розкриття, що відбувається часто разом із запаленням нового світового прядива на коконі каузального плану нашого енергокомплексу. Тобто йде команда наміру з рівня самої цілісності, яку все живе сприймає однаково і підкоряється йому. В наслідок чого ми стаємо іншими, опановуючи новий варіативний простір своїх можливостей. Більше того, ми починаємо на рівні інтуїтивного усвідомлення знати природу процесу до якого торкаємося та його причину, бо стаємо його часткою.
«Тоді що являє собою той згаданий вище психофізичний настрій?»— можемо тут почути запитання нашого вдумливого та поміркованого читача.
На рівні свого енергокомплексу людина має свою багатоплановість. Ця багатоплановість відповідає тим системам життєзабезпечення, яке має наше тіло. Кожна подія чи вчинок у якому людина бере свою безпосередню участь потребує відповідного налаштування її енергокомплексу і всієї системи життєзабезпечення загалом. Щоб зрештою почати успішно діяти та реагувати на зовнішні чинники. Коли ж людина довгий термін часу займається якоюсь справою, або просто існує у відповідних умовах, то означене налаштування енергокомплексу стає сталим психофізичним настроєм. Через який, як через набуту ключову, резонуючу форму ментального налаштування, вона поєднується з невимовним, отримуючи через такий канал енергію та підтримку цілісного аспекту світу. «Вісті божі по голу сприймає коща»,— говорять з цього приводу орії в «Рукописі Войнича».
Але не тільки, вона тут отримує можливість узгоджувати свої плани з тією етикою життя динамічної цілісності, що розкривається перед нею. Через це вона робить вчинки або вибудовує образи у своєму мистецтві, які ведуть своє походження від резонуючих форм життя самої цілісності. Щось подібне відбувається під час адаптації людини до патерну умов ареалу проживання, коли у неї з’являється закон всередині, про який згадував у свій час Геродот, надаючи характеристику населенню Середнього Подніпров’я.
З цього певно і бере свій початок людський талан до будь-якої справи, скаже нам будь-хто. Психофізичні настрої, оперті на внутрішнє налаштування енергокомплексу, стають головним інструментом опанування людиною свого життя у своїй опертості на знання сущого. Виходить так, що людська справжність потребує розвиненої культури внутрішнього світосприйняття, за яким стоїть духовне чуття-бачення, про яке весь час нам нагадують старі рукописи. Бо терези внутрішнього і зовнішнього знаходять рівновагу тільки у такому випадку. І це і буде життям в істині буття або у стані волі на волі, як запевняють орії в тому ж «Рукописі Войнича». Що ж тоді є згаданим вище портальним переходом у спадкоємній рахманській культурі русів Середнього Подніпров’я?— виникає питання.
Справа в тому, що накопичення відповідної кількості психофізичних станів (своєрідних спеціалізацій) породжує розкриття самосвідомості, коли довколишній світ втрачає свою ілюзорність і людина здійснює перехід до зовсім іншого світу у своєму усвідомленні. В цей час змінюється і саме тіло людини, повертаючи свою дотичну до світу цілісності природу.
Виходить, що ми можемо мати системні відстройки свого психофізичного стану, що відкривають перед нами справжній світ, в якому ми знаходимо, за ствердженням даосів, своє обличчя до народження, тобто свою справжню постанову в житті. Від цього безкінцевість просторів усвідомленої реальності, з точки зору зовнішнього світосприйняття, стають модифікаціями світу нашим багатим на видумку тоналем, тобто ілюзорними проекціями справжнього світу. Так зникає дурна, за виразом Паули Еренфеста, безкінцевість, а постає реальність світу невід’ємною частиною якого є сама людина.
В інській зоні кристалічного щита України проникнення на непроявлений план світової цілісності завжди сягало невимірної глибини. Саме тієї, де панувала людська справжність та розкривало свої обійми суще. Тому пошук правди-істини та становлення людської справжності стало тут спадкоємним звичаєвим правом всього етносу, що те занурення у світову цілісність постійно відроджувало.
Портальний перехід, як стає відомим з вище приведеного, може здійснюватись через ключову резонуючу форму, в тому числі існуючу у природному довкіллі. Такі місця, ключову резонуючу форму яким надав випадковий збіг природних обставин, людство завжди виділяло у окреме провадження у своїй культурі. Таким місцем могло бути будь-що: галявина лісу, гірська ущелина або просто антропоморфний чи зооморфний вигляд окремого дерева чи скелі. Занурюючись у подібне місце чи образ, людина відкривала справжню сторінку свого життя відходячи від згубних ілюзій у ньому. Так виникли всі мегалітичні споруди давнього світу, такі, наприклад, як Стоунхендж на північному заході Англії або мегалітичні стели та антропоморфні образи у нас на Україні.
Так випадковий рельєф підрізаного морем скелястого берега на острові Пасхи, привів до виникнення образу головного божества, кам’яного істукана Моаві. Дивовижність цього резонуючого з цілим антропоморфного образу полягає в тому, що він відкрив перед остров’янами широкий світ океану та тих світів, що лежали за межами їх землі. У нас в Україні цьому прислугували всілякі капища, де антропоморфні образи божеств так само розкривали те, що сховане було у просторі та часі на внутрішньому плані життя.
Осягнення ж людиною своєї справжності тут досягалася через набуття відповідної майстерності в веденні свого життя. Юнакові потрібно було збудувати дім, виростити сад, виховати сина, викопати колодязь цілющої води, яким могло бути і відповідне знання принесене людству. Дівчина повинна була вишити свій рушник, за яким поставала обрана нею доля, народити та виховати дитину, зробити затишною та квітучою свою оселю, створити міцну сім’ю та і весь рід, подовжувачем якого вона ставала. Скільки тут потрібно було набути професій?
Рахманська наука говорить, що достатньо було оволодіти майстерністю семи професій, щоб образ своєї справжності став досяжним для людини. Звідси і поставала людська гідність та самоповага, без яких будь-яке знання стають недосяжною річчу.
Людина, що постала у своїй справжності, сама ставала тим порталом, тобто несла у собі той самий перехід — входження у світову справжність та цілісність. Дуже вдалу спробу такого зображення несе у собі портрет Мони Лізи Леонардо да Вінчі. Образ жінки відкриває тут сховану природу справжнього буття, яке розкрив Леонардо на задньому плані свого полотна. Виходить, що проблема осягнення своєї справжності завжди була провідною в історії людства. Чому?
Певно тому, що без правди життя людини не має, не існує в цьому світі. Задля цього і існувала в Україні рахманська культура, як сполучення людини та того справжнього світу в якому вона існує як сутність світового рівня. Саме це і відрізняє українців від їх оточення. Це їх велике набуття і це їх хрест, який вони пронесли на протязі своєї зовсім нелегкої історії.