Сторінка Василя Чумаченка

“Людина може те, що повинна”

Готліб Фіхте

Питання осягнення життя як реалії існування справжньої людини  поставив у свій час відомий дослідник тольтекської культури Олексій Ксендзюк. У своїй книзі “Людина незвідана” він зауважує:

“ Кожної хвилини ми відповідаємо на питання, які ставить перед нами життя. І наша змістовність полягає  у тому щоб кожного разу відповідати найкращим способом  – ось чому вчить бездоганність, ось в чому полягає найвищий труд шляху воїна духу “.

Майже те саме засвідчує Віктор Франклін з позицій екзистенціалізму:” Запитувати про змістовність життя взагалі – невірна постановка питання, оскільки вона туманно апелює до загальних уявлень про життя, а не до особистого, конкретного, індивідуального існування кожного. Можливо нам потрібно повернутись назад і відновити первинну структуру переживання. Саме життя ставить свої питання людям. Не людині питати про це, їй тримати відповідь перед життям, перед яким вона змушена бути відповідальною. Насамкінець, відповісти перед життям можливо тільки відповідаючи за своє власне життя”.

На спосіб, як це можливо здійснити Олександр Ксендзюк дає рецепт в дусі тольтекського шляху сходження людини до своєї справжності :”Бездоганність відкриває нам доступ до чудового незбагненного, а незбагненне надає бездоганності змістовності. Так вони разом здійснюють одне одного, являючи собою  єдиний і не протирічний шлях. І це незбагненне воно тут, передусім в середині нас, у самому акті резонансу енергій продукуючих наш процес усвідомлення “.

Ніякого зауваження з боку супраментальної психології тут не може слідувати, все точно так і є. Саме резонансне злиття і є головною дієвою силою у супраментальній психології, є актом спорідненої  миследіяльності самої людини з живим цілісним світом.  Але далі Олександр Ксендзюк зауважує:”До свого повного проявлення  воно (бездоганність) потребує лише інтенсивності енергій (які стають досяжні людині у змінених станах свідомості).”

Тут і лежить головне розходження супраментальної психології з тольтекськими практиками шляху посилення усвідомлення. Усвідомлення  потрібно не посилювати, його потрібно змінювати, справа тут не тільки у посиленні біоенергостазу на рівні енергокомплексу. Сама природа людини має два шляхи усвідомлення дійсності; один йде через образно – понятійне сприйняття зовнішнього через відповідні органи його сприйняття, а друге через інтуїтивно – образне, невербалізоване сприйняття тонких планів світу на внутрішнім ментальнім рівні. І там і там є бачення, яке із них дійсне, виникає питання? Перше спирається на зовнішній аспект світу, друге на внутрішній тонкоєнергетичний. Первинним, а від того причинним, законотворчим є тонкоєнергетичний план на якому розбудовується все зовнішнє. Тому жива етика життя від початку орієнтована на внутрішнє. Для людини потрібно тільки вивести те сприйняття з підсвідомого рівня на рівень прямих своїх усвідомлень. Тому ментальне, духовне бачення є тим на що повинна у своєму житті орієнтуватись людина.

Бездоганність у тольтеків це чуттєва вивіреність кроків у житті шляхом подальшого переходу в тіло снобачень, а це означає, що світ зовнішній, в якому потрібно бездоганно діяти потрібно покинути. У супраментальній психології незбагненне, тобто жива етика життя в світовій цілісності досягається зовсім іншим, більш природнім способом. Кожна людська особа володіє образним баченням у просторі своєї пам’яті. Це образне бачення може бути поглибленим через дієвість ментального тіла у нестаціонарнім просторі – часі пануючим на внутрішнім, супраментальнім рівні. Встановлений зв’язок між зовнішнім та приступним у такий спосіб внутрішнім планом і забезпечує супраментальний план, що стоїть над ними, тобто являє собою головну скеровуючу силу в людині. Велике і мале людське Я за Юнгом тут поєднується у одне, являючи світу справжню, цілісну людину. Тому нова наука і отримала таку назву – супраментальна психологія, бо людина тут починає діяти зі свого цілісного, як за Шри Ауробіндо Гошем,  супраментального плану.

Як виявилось, така позиція цілком відповідає духовному погляду на  життя відомому на Середнім Подніпров’ї ще за часів давньої волховської культури. Саме з цього тут походило відання та знання, згадку про яке знаходимо у Велесовій книзі, як головне кредо землероба русича: “ Мусимо відати і знати обаполи тирла “. Втрата духовного бачення, або ж відання у пізніші часи призвело до фальшування волховського знання та і всієї культури загалом, на зміну якій прийшла віра у боголюдину, якою і є, як за Григорієм Сковородою,  справжня людина, або “людина без титулу” за Рамзаєм у даосів.

Виникає питання, як тольтеки могли пройти повз становлення людської справжності у доторку до тонких планів цілісного світу?

Відповідь теж можемо знайти у Олексія Ксендзюка, який у своїх дослідженнях тольтекського світу дійшов висновку:” Справжній пафос і висока мудрість тольтекського знання міститься в тім, що воїни ніколи не покладалися на “Вищу силу” або ж “Вселенський розум”. Вони знали, що Всесвіт – жорстока і байдужа до людини структура. Більше того, вони знали, що намір ( миследія у другій, зміненій увазі) – це міст з одностороннім рухом, оскільки  людина невимірно мала поряд з енергетичною громадою Всесвіту. Нам надана  потенційна можливість вічно мандрувати по цій цілині, пізнавати її згідно рівня розвитку нашої окремої особистості, охоплювати чужі світи і безперестанно змінюватись.  Вимагати серед цієї розкоші ще й благосного Творця, люблячого Захисника чі Спасителя –  чі не надмірна це самозакоханість?  …. Тольтеки йдуть, а ми залишаємося. Їх намір прекрасний і незбагненний як і їх доля. Ну а наша доля – проста і банальна. Настільки банальна, що часом спитаєш у себе: а чі варто називати себе Людиною. ”

Що з точки зору науки людської цілісності  та  справжності можливо тут сказати?  Існує таїна людського життя де та банальність зникає і постає велич людини як провідника істинного – Legatus Weritas. “Людина це бог, який валяє дурня“, – зауважив у свій час Емерсон. Тольтеки були жерцями тому і створили традицію входження в знання цілком відірвано від життя соціуму. В своєму підході вони загубили головне – саму змістовність свого життя. В якому насправді зовсім не має потреби гнатися за абсолютною свободою. Бо через єднання з судженим шляхом в ціліснім світі людина якраз і отримує цілий світ та свою “волю на волі“, як за оріями. “Пізнайте істину і вона зробить вас вільними”, – ці слова Ісуса із Назарета, великого адепта світу, що осягнув за життя стан цілісної людини, викарбувані золотою ниткою у супраментальній психології. Чому?

“Бо людина і бог є одне“, – цілком справедливо затвердив  наш великий філософ Григорій Сковорода у свій час. У раннім, ще гностичнім християнстві  це було і  затверджено, через поклоніння та слідування боголюдині насамперед у власнім житті. Шлях якої пролягає через єднання з цілісним світом.

Що являє собою бездоганність шляху воїна духу у супраментальній психології? Перехід до внутрішнього, ментального сприйняття, як зовсім іншого, природного способу пізнання світу, знімає питання зупинки діалогу та питання бездоганності на шляху воїна духу. Та етика, яка і веде людину у житті і стає тут живою етикою воїна духу. Незбагненне у супраментальній психології являє собою тонка метрика Всесвіту поєднана у одне велике ціле, яке і утримує людське життя на землі. Воно квантоване, являючи собою пакет узгоджених енергетичних горизонтів – світів. Все існуюче розмаїття життя має в ньому свій ведучий горизонт, свою формулу  устаткування. Через резонансне злиття з відповідним енергетичним горизонтом все тут отримує свою силу життєдайності.

Повз увагу тольтеків пройшла ще одна важлива річ у людському житті – людина соціальна особа, без соціуму її не існує. Будь який безлюдний острів на протязі кількох років усамітненого перебування на ньому стає доказом цього. Для людини знання у супраментальній психології  її соціумом стає весь багаторівневий світ розумного життя, який панує в  Цілісності. На те і існує ієрархія світів духовного життя Всесвіту, без якого справжньої людини не має, не існує в ньому. Земний шлях людини пролягає саме туди.

Щасти Вам.

“Пізнай те, що перед обличчям твоїм і сховане  відкриється тобі”.

                            (Ісус із Назарета)

Спостерігаючи за природним довкіллям ми відмічаємо точну вивіреність активного життя тваринного світу поведінка яких, особливо у далеких міграційних переходах, викликає не аби яке здивування. Таке враження, що в своїх міграціях вони спираються на якесь невідоме людині знання схованої природи цілісного світу. Яка є активним початком організації своєрідної етики  їх життя. Інтерактивна психологія говорить про існування відповідної натальної карти на рівні тонких взаємодій енергетики непроявленого світу, якою тваринний світ і користується у своїм житті. Тобто, апріорі стверджується, що тваринний світ володіє інтерактивною чутливістю що до світу тонких взаємодій організованого у одне ціле і в поведінковій етиці свого життя широко це застосовує.

          Виходить, що організація світу має свою цілісну глибину на рівні тонкої енергетики свого непроявленого плану, якою і користується тваринний світ. Але щоб так було, потрібна загальна об’єднуюча організація самого світу, який на рівні своєї слабкої метрики сягав би  своєї цілісної поєднаності у одне. Бо саме це стає узагальнюючим фактором однакової поведінкової етики тваринного світу. Езотерична наука, спираючись на досвід східних вчень, говорить про існування на рівні непроявленого Абсолюту у трактовці Тибету та великого, вічно плинучого  Дао у даоському Китаї. Адаптація до патерну умов ареалу проживання того ж непроявленого світу породжує в людині закон всередині, який є законом божої совісті, як за свідченням давніх манускриптів орійського періоду розвитку людства визначеного у нас в Україні. За Велесовою книгою ж це слов’янська Права, від якої постає орійське ведичне правовір’я або ж православ’я, яке існувало на Русі у ранньому Середньовіччі згідно рукопису Войнича.

         Виходить, що виживання живого у всьому світі спирається на внутрішню організацію довкілля, як одного цілого і має що до того відповідну чутливість на тонкому рівні своєї організації. Мабуть саме з цього приводу у свій час визначився Шри Ауробіндо Гош:”Ми відчуваємо, що опинились в світі свідомості, потенції океану енергії, ми здатні, не фіксуючись, розрізняти вільні хвилі її процесів і якостей, і все ж залишається відчуття особистості, могутньої сутності, колись сильної, величної і прекрасної”.

          Що сьогодні заважає здійсненню подібного розвою людського усвідомлення світу?  “Ум усвідомлює, що за допомогою переживання або слів він не здатен впіймати те, що завжди надійне, вічне і невимірне”, – усвідомив у свій час Джадду Крішнамурті. “Ум ніколи не може бути великим тому що те, що дійсно є великим, – невимірно. Відоме спирається на порівняння, але будь яка його діяльність несе за собою лише скорботу“, – констатував він. Чому скорботу, виникає питання? Бо за порівняннями стоять переконання логіки, а не усвідомлення первинних істин, говорить супраментальна психологія сьогодні.

         Дуже цікаву характеристику цілісному аспекту світу або ж вічно плинучому Дао надав у свій час стародавній китайський філософ Джуан Цзи:”Дрібнить силу силенну речей, а не чинить справедливості. Ростить тьму поколінь, а не милосердне. Старіше найдовшої стародавності, а не старе. Накриваючи небо і підтримуючи землю, виливає та викрешує величезну кількість форм, а не проявляє майстерності – ось у чому мандрує перед народжений або справжня людина“, – визначив він.

         Всі ті форми, про які говорить Джуан Цзи повинні бути адаптовані до означеної цілісності організуючи разом із нею цілісний, гармонійно узгоджений світ. Тобто, має існувати світ вибіркових, ключових форм, резонуючих з тим цілісним світом на рівні його тонкої організації. З цього виходить, що все живе повинно мати ту резонуючу форму, від чого і отримує від континууму енергій вічно плинучого Дао життєву силу та енергію. Говорячи про стан перед народженого Джуан Дзи стверджує, що існує  психофізичний образ самої людини, який робить її дотичною до цілісного плану світу. Ця справжня людина народжується коли на його дімку:”природне і людське не перемагають одне одного” у людському соціумі.

         Самосвідомість людини виділена на рівні проявленого, речовинного світу породжує форми відповідаючи суто технічним досягненням людства в той чи інший період свого розвитку. Саме ці речі, що вже не несуть в собі необхідної вибірковості, та пов’язане з ними відсторонене образно – понятійне мислення, віддаляють людину від стану дотичності цілісного світу, полишаючи її того рівня світоусвідомлення, яке притаманно їй від природи. Енергії на те в неї вже не_вистачає. Зрозумівши це, езотерична наука говорить сьогодні устами відомого дослідника тольтекської культури  Олексія Ксендзюка:”Не варто надмірно довіряти нашому багатому на видумку тоналю”. Бо міфологізоване  тоналем уявлення у своїй опертості на зовнішнє, сьогодні остаточно закрило природний канал інтуїтивно – образного сприйняття на рівні тонкого тіла, притаманний всьому живому. Саме усвідомлення цього лежить у основі висловів  Джадду Крішнамурті приведених вище.

         Виходить найбільшою справою у людському житті є знайти себе у вихорі буття, для людини це має значення осягнення своєї справжності перш за все як сутності світового рівня, як частки цілісного світу. Дотик до цілісності затверджує все і все до чого вона торкнулась стає силою буття в якій і мандрує справжня людина. Тобто, людина як птах фенікс здатна відроджуватись із попелу свого буття у доторку до того, що західний вчений антрополог Карлос Кастанеда назвав активною стороною безкінцевості. Саме тут за свідченням Олексія Ксендзюка: “переживання, полишене системи тональних координат, стає чистим досвідом. Тіло адаптується до нового режиму перцепції та енергообміну. Притаманна сталкеру активність прискорює та полегшує процес адаптації. Особливу роль тут  грає специфічне для сталкера чуття тіла і оточуючого середовища, яке відрізняється від переживань снобачущого (у трансових зануреннях) і тому може бути названо активною бездоганністю”. Що відбувається у стані цієї “активної бездоганності”, виникає питання?

         Відповідь знаходимо  Карлоса Кастанеди:”Обравши шлях воїна, людина повністю пробуджується і остаточно усвідомлює, що звичайне життя назавжди полишилась позаду. Засоби повсякчасного світу вже не прислуговують їй щитами, і вона змушена обрати новий засіб свого життя, якщо  бажає вціліти“.

         Насправді все виглядає не так похмуро, як стверджує Карлос Кастанеда. Справа в тому, що тонке тіло людини має здатність до самостійного сприйняття дійсності у обхід каналів зовнішнього світосприйняття, як про це згадувалося вище. Ця його здатність проглядає у нашому образному баченні своєї минувшини, коли у спогаді ми торкаємося того, що лежить у просторі нашої образної пам‘яті. Пробудження саме цієї системи світосприйняття дозволяє людині не входячи в трансові занурення, або в практики снобачення, торкатися світу цілісності у своєму житті, жити в істині, знати суще, як стверджують одвічні шукачі істини гностики орійської культури. Керуючись прямим сприйняттям світу на рівні ментального тіла, людина виходить у своїй діяльності на рівень свого супраментального плану, де її зовнішня діяльність стає спорідненою з живою етикою життя самої цілісності. Саме з тою, якою користується по цей день весь тваринний світ. І саме тут її переконання стають прямим усвідомленням істин пануючих в  ціліснім світі.

          Подібне повернення до джерел своєї самості відбувається під активним впливом самої цілісності, для якої сучасна людина являє собою поза знакову систему, вибірковість якої втрачена. Активне повернення у свою вибіркову знаковість в  просторі цілісності  розкриває перед людиною її творчий принцип, який стає суттю людської діяльності на плані проявленого світу.”Відчувай розумом, думай відчуттями“, – говорить тут відоме характерницьке правило. Не жити переконаннями опертими на зовнішнє, а усвідомлювати світ на рівні чуття – бачення,  шлях сучасного воїна духу, та зрештою і всієї сучасної характерницької, супраментальної культури.

          Від того будь яка проблема, що постає на зовнішньому плані, має два варіанти свого вирішення. Один варіант, прийнятий сьогодні, утримує в собі аналіз ситуації і прийняття рішення на основі накопиченого багажу життєвого досвіду або існуючої природознавчої картини світу. Вірно це буде чи ні, іншого варіанту тут не існує. Другий варіант рішення виникає в ціліснім світосприйнятті, як елемент рішення спорідненого з цілісним планом і приходить на внутрішньому просторі, поза межею людського міркування. Все це осмислюється і потім вкладається в дію, результат якої стає вже апріорі відомим. Подібне усвідомлення, що приходить за свідченням оріїв як “вісті божі“,  потребує “волі на волі“,  де тільки і панує “голе око вістей божих“,  як за оріями. Будь які питання тут зникають, коли приходить розуміння, що подійне поле життя належить цілісному плану, воно є ним і будь яке стороннє, упереджене втручання несе за собою гріх відлучення від світу істинного, а разом з тим всі негаразди неусвідомленого життя. Тому творчий принцип цілісності це те поле де живе, де існує цілісна людина, розкриваючи в собі чаруюче безмежжя ієрархії  світу через свою належності до нього.

         Врешті можливо привести визначення з цього приводу того ж Олександра Ксендзюка:”Магічне перетворення яви так само приступне, як зміна характеру своїх усвідомлених снобачень. Для цього потрібно позбавитись від неусвідомлених нами забобонів. Пробуджений стан після черги цілеспрямованих перетворень, відкриває нам сили і можливості, часто перевершуючи всі фантазії наших снобачень“.

          Знання – бачення оріїв, відоме як духовне бачення, це, як що хочете, холодний термояд у противазі практикам снобачень та інших трансових змін стану свідомості. Ним можливо користуватися у повсякденному житті вивіряючи у ньому шлях своєї судженої долі та тієї задачі, яку несе кожна людина від свого народження. Поки що людина приймає у своєму житті участь у п‘єсі сюжету якої не знає. Коли ж у її життя входить творчий принцип цілісності, вона починає знати сюжет тієї п‘єси в якій приймає безпосередню участь.

         В кінці будь якої постанови актор сходить зі сцени у реальне життя. І це є найбільшою таємницею людського буття. Про те, що йде далі, існує лише натяк у великого адепта світу Ісуса із Назарета:

“Батько і Бог чекає на зустріч та сподівається на щиру душу. Тільки у повертанні душ додому людське життя отримує свій зміст“, – сповістив у свій час він. Це і є реальністю нашого справжнього буття до якого лежить шлях відродження людської величі та її богообраності, як за нашим великим філософом Григорієм Сковородою.

Щасти Вам.

Трансперсональні занурення за Станіславом Грофом дозволили науці кинути погляд на внутрішній світ людини за межею антропологічного бар’єра, або ж за межею славнозвісної Платонівської печери. Що було безпосередньо зафіксовано у цих дослідженнях?

Перше, що було зафіксовано це здатність людини до невербального сприйняття світу на тонкому плані у змінених, поширених станах її свідомості.

По – друге, на тонкому плані, у своїх зануреннях людина може переглядати і усвідомлювати будь які історичні аспекти як історії, так і особистого життя, що зберігається тут у своєму первинному, недоторканному вигляді.  Вона має можливість отримувати інформацію про події, що насуваються проглядаючи сучасне у його взаємопов’язаності з пройдешнім та майбутнім.

По – третє, в своїй миследіяльності на тонкому плані людина може впливати на причинний взаємозв’язок, який веде до відповідної корекції подій і на фізичному плані. Корекція  енергокомплексу людини  у далеких циклах реінкарнації призводила до її видужання  і на фізичному плані.

Все це дозволяє говорити про організацію Всесвіту на тонкому плані, як  про одне дотерміново пов’язане ціле, що обіймає пройдешнє, сучасне і майбутнє. Тобто являє собою цілісний, узгоджений пакет світів існуючих у нестаціонарнім просторі часі. Адже піддослідний у своїм глибинних змінених станах свідомості міг вільно переміщуватись,  як в далеке пройдешнє так і зазирати у майбутнє.

Ось що про це говорить сам Станіслав Гроф: “Важливою категорією трансперсонального досвіду є різноманітні явища екстрасенсорного сприйняття –наприклад, досвід існування поза межами тіла, телепатія, передбачення майбутнього, ясновидіння, переміщення в часі та просторі. Трансперсональний досвід іноді включає події з мікро – і макрокосму, зі сфер, недосяжних безпосередньо людськими органами чуття, або з періодів, які історично передували появі Сонячної системи, Землі, живих організмів. Ці переживання ясно вказують, що якимось незбагненним чином  кожен з нас має інформацію про весь Всесвіт, кожен має потенційний емпіричний доступ до всіх його частин”.

І головне, що вдалося з’ясувати, людське життя має свій причинний взаємозв’язок у реінкарнаційних циклах. Життя людини, як світового духу має безперервний,  вічний характер.

Таким чином трансперсональна психологія, а тепер вже і супраментальна психологія,  розглядає людину як духовну, космічну істоту, нерозривно пов’язану з Всесвітом, Космосом, людством. Володіє можливістю доступу до загальносвітового інформаційного космічного поля, з колективним несвідомим людства, з космічною інформацією, “світовим розумом”. Що і вказує на цілісне запровадження світу на тонкому плані, де розуміння матерії та матеріальності взагалі має дещо змінену форму.

Але є одна відмінність. Супраментальна психологія не потребує трансових занурень, відокремлюючих людину від реалій життя тут і зараз, у цьому вимірі часу. Діючи через простір образної пам’яті, супраментальна психологія дозволяє використовувати досвід позаантропного буття у реальному житті. Роблячи людину майстром його ведення у дотику до живої етики буття у його причинній взаємопов’язаності. Вона, у порівнянні з трансперсональною психологією, стає своєрідним “холодним термоядом”, не потребуючи спеціальних надумов або ж відповідних трансових занурень для усвідомлення того, що відкривається в ментальнім, кінестетичнім доторку до цілісної основи світу на внутрішнім плані.

Експериментальні дослідження Станіслава Грофа  підтверджують правильність концепції К. Р. Юнга про нерозривний зв’язок свідомості людини з несвідомими феноменами особистого і колективного, з архетипами, можливість доступу людини до загальносвітового  інформаційного поля колективного безсвідомого і космічної свідомості у трансперсональних переживаннях. За висновком психології Грофа людина одночасно виступає як матеріальний об’єкт і велике поле свідомості. Люди можуть усвідомлювати себе самих з допомогою двох різних модусів досвіду. У природі людини відображена фундаментальна подвійність між досвідом окремого існування, як матеріального об’єкта і досвідом безмежного існування, як недиференційованого поля свідомості за висновком трансперсональної психології. Цю подвійність і прибирає супраментальна психологія, народжуючи справжню, цілісну людину. Велике і мале людське я в ній поєднуються, являючи світу нову людину, що має єдине, цілісне світосприйняття.

Саме за нього згадує Олесь Бердник коли говорить у своїй “Альтернативній еволюції:

” Наші предки сприймали природу як щось нероздільне з собою, своїми відчуттями, думками, діями, прагненнями. Не було і не могло бути відчуження зовнішнього від внутрішнього, все було єдиним в єдиному потоці Буття. Право на життя має лише те, що несе у собі зерно вічного. Потрібна альтернативна еволюція. Потрібне живе, палке серце світу.”

З огляду на вище приведене, маємо пряме підтвердження того, що лежить у фундаменті супраментальної психології сьогодні, отримане у поширенім сприйнятті світу на ментальнім рівні.

 Як показали дослідження у супраментальній психології  не потрібні трансперсональні занурення, які виключають людину з реального життя. Що не дозволяє керуватися в ньому досвідом свого позаантропного буття. Людина  дійсно може стати майстром ведення свого життя у його причинній взаємопов’язаності з цілісним аспектом буття на тонкому плані.

Тому супроти трансперсональної психології  супраментальна психологія і  виглядає   “холодним термоядом”, який йде у звичайних умовах і не потребує  надзвичайних умов. Саме через це вона стає психологією самого життя. Вона додає той необхідний компонент впевненості, який Гроф і його послідовники відносили до метафізичного сприйняття світу. Адже саме його, на їх думку, і не вистачає у людському житті, яке через це втрачає свою первинну змістовність. Втім, можемо безпосередньо звернутися до самого Станіслава Грофа:

“Гризотне відчуття дискретності, відчуження, метафізичної самотності, безнадійності , неповноцінності і вини, являють собою стандартні компоненти БПМП. Дивиться індивідуум на свою теперішню ситуацію та поведінку чи досліджує своє пройдешнє все підтверджує, що він непотрібне, нічого не варте і мерзотне єство. Виникають ситуації і характери з світової літератури та специфічні роботи знаменитих художників. Так часто виникають образи описані Данте в його божественній комедії, сцени з книг Еміля Золя, що описують темні та відштовхуючі аспекти людської природи, Федора Достоєвського з їх емоційними стражданнями. Похмурі оповідання Едгара Алана По про нелюдські катування і жахи, картини кошмарів і дивовижних сутностей  Ієроніма  Босха, темний світ скелетів Джеймса  Енсора з його хворобливим баченням карнавалів, образи жахів війни Франціско Гойя, апокаліптичних бачень Сальвадора Далі, уявлення пекла і страшного суда.

Людина, що опинилася в пастці ситуації безвихіддя ясно бачить беззмістовність людського існування але  відчуває велику жагу знайти зміст життя. Особливі часті посилання на знамениті фігури грецької міфології : Сизіф, що вкочує величезний камінь на вершину гори, Іксион прив’язаний до колеса що обертається, Тантал, що мучиться невиносною спрагою та голодом, Прометей прикований до скелі та шматуємий орлом. Такі ж загальні образи еріній із тієї ж традиції, що символізує гложущу провину та гризоту совісті”.

З цього, на думку Грофа, виходить нове розуміння та оцінка таких індивідуальностей як Мартін Хайдегер, Серен Кьеркагор, Альбер Камю та Жан Поль Сартр, всі ці дослідники екзистенціоналісти  та письменники з наміром налаштовувались на цей комплекс переживань будучи не взмозі відшукати єдино можливе рішення, яким є транцедентна свідомість. Ту повноту справжнього життя і надає супраментальна психологія виводячи саму транцедентність на рівень звичайного людського буття.

І що неперевершено, так це те, що такий стан свідомості людством вже опановувався, це вже було в орійській культурі Середнього Подніпров’я. Саме через це культура цих земель у свій час значно відрізнялася від свого оточення. “Одвічно руси мають ту віру і гримлять нею по світу”, – читаємо підтвердження тому в арамейських записах у мові русів  з близького сходу.

Чому тоді все так як сьогодні є? – виникає питання.

Відповідь можемо знайти в  Войнича. В якому чітко означено, що коли мука божа перестає виконувати свою роль як стимулюючого фактора розвитку духовного плану, через антропологічну межу поставлену відстороненою вірою у Око боже, саме через таку безвихідь починає панувати зло. Яке уярмлюючи людину, робить її рабою обставин та і самого свого життя. Саме в такому стані зла і живе сучасне суспільство, судячи з того, що розкриває перед людством  Синопсис орійських гностиків Середнього Подніпров’я, відомий як рукопис Войнича. Тут релігійний канон, вже тепер писаної віри, починає виступати головним тлумачником істинного, вести шляхи праведності і законів цілісного, що назовні ведуть  в нікуди. Яка причина за цим всім стоїть?

“Не усі ви є”, – знаходимо ту причину в арамейських записах з близького сходу, та в тому ж рукописі Войнича. Тобто,  людина розділившись на мале я, та занурене у підсвідомість велике Я, втратила свою цілісність та самодостатність в цьому світі, через що унеможливила своє щасливе майбуття в ньому.

Щасти Вам.

Людина живе в цілісному світі, який являє собою живу динамічну систему. Ця система змінюється у потоці часу, кожної миті вона інша. Саме зрозумівши це Епікур у свій час і знайшов можливим зазначити:”У одну і ту ж річку неможливо увійти двічі.” Розкриваючи свою сховану природу людина отримує можливість слідувати тому, що диктує їй світ цілісності, як живу етику її життя.

У техногенну еру через звужене світосприйняття вона полишена можливості чути та фіксувати те, про що орії у свій час говорили як про знання сущого. Така обмеженість стоїть у протиріччі з живим, динамічним світом де вона існує. Цілісність світу пробує поправити це перешкоджаючи такій неусвідомленій активній діяльності людини. Яка у багатьох випадках на плані цілісності нагадує танець слона у посудній лавці. Тому життя такої людини замикається у відповіднім просторі де вона рухається у своєму бутті по колу, яке на Сході отримало назву колеса Сансари. Саме в ньому людина змушена вертітися у безкінцевих циклах свого самостановлення. Цю свою біду вона сприймає як кару божу, як перешкоду темних сил на будь які її дії у житті. Світ пробує пробудити її вищі здібності посилаючи їй всілякі випробування, які сприймаються тут як нещастя та біди. Вона не розуміє, що її усвідомлення правди та кривди, або ж добра і зла мають один і той же невизначений порядок. Людина не знає до чого може привести те і друге, бо життя в істині закрите для неї. Пробуючи розірвати це порочне коло, людина входить у взаємостосунки з польовими формами  існуючими на тонкому, непроявленому плані, за межею замкнутого кола її існування. Ці взаємостосунки різних форм життя призводять до підміни справжнього розвитку в якому починає панувати чуже життя.  Як показує практика, нічого доброго з цього не виходило. Людина опускалася у еволюції своєї самосвідомості до рівня тих польових форм, які зовсім недалеко відійшли від тваринних форм  життя. Більше того, вона починала існувати за еволюційним напрямком тих польових форм, втрачаючи свою людськість та сам напрямок своєї еволюції, як людини.

Ситуація стає ще більш загрозливішою, коли розвиток та духовне становлення стають остаточно пересіченими пануючими атрибутами загальної, зосередженою на зовнішнім культурою; науковим світоглядом існуючим за викривленим картезіанським принципом. відстороненим від правди неба релігійним каноном, пануючою договірною правдою соціуму. Як відомо у світовій езотериці, людина поєднує у собі чотири так звані “царства” або ж “світи”. Це світ мінералів, рослин, тварин та світ самої людини. Мінерали присутні в організмі людини у вигляді розчинів крові, рослини це наші м’язи, а тварини це знакові, резонуючі з цілим системи наших органів. З цього виходить, що ми від початку тісно пов’язані з тим природним середовищем в якому існуємо. Кожне означене “царство” існує завдяки відповідному енергетичному горизонту в цілісності, який формує відповідну сцену за для існування означеного нашого природного оточення. Кожен такий горизонт утримує у собі відповідну впорядковуючу, резонуючу силу, на яку і орієнтується мінеральний, рослинний та тваринним світи. Така впорядковуюча сила відповідного енергетичного горизонту  існує і для людини. Ми її звемо “царством божим” або “обітелю божою”.  Контакт з цим світом людського духу підтримує духовний початок існуючий у кожній людині. Так от, коли розвиненої духовної культури не існує, або вона пересічена пануючим звуженим світоглядом, на сцену людського життя виходить сила тваринного впорядкування до якої належить наше тіло. Саме звідси з’являється славнозвісний “дракула”, сатанинські культи, взагалі будь який розбій та злидарство. Стрілка людськості відхиляється у суто інстинктивну сферу, де панують дуже далекі від людського світу тваринні правила виживання. “Виходить так, що сама, зовнішньо орієнтована культура того диявола чи сатану і породжує ?”, – лунає запитання нашого вельми  здивованого читача. В країнах, де духовний розвиток хоч якось панує, того явища ж немає. Візьмемо наприклад ту ж Індію. Хоча тут теж існують відомі відхилення, але “павшого ангела” не має, не існує, – відповімо ми йому, бо то є образ самої людини, яка згубила шлях до свого божого початку.

Так у наш час людський  світ розколовся на темну та світлу свої сторони. Де так звана “біла магія” життя бере свій витік від енергії цілісності, яка проливалася на землю у рахманські свята (дні весняного та зимового сонцестоянь) відновлюючи гармонію та впорядковуючи людське життя під впливом Горнього неба. Звідси висновок  – людині свою пов’язаність з природним цілим потрібно відновлювати, щоб зберегти саму свою людськість.

” Наші предки сприймали природу як щось нероздільне з собою, своїми відчуттями, думками, діями, прагненнями. Не було і не могло бути відчуження зовнішнього від внутрішнього, все було єдиним в єдиному потоці Буття. Право на життя має лише те, що несе у собі зерно вічного. Потрібна альтернативна еволюція. Потрібне живе, палке серце світу.”

                                                                           (Олесь Бердник.)

Дзен це гілка Буддизму, яка перейшла від віри у поклонінні вищому образу до осягнення того самого образу у самій людині як вищого Я. Подібний перехід на внутрішню площину світосприйняття  дозволив у доторку до тонкої основи світу на ментальнім рівні зняти ілюзію у суто зовнішньому спостереженні. І це є великим досягненням Дзен-буддизму. За висловом Тайтаро Судзукі дух буддизму спустився з метафізичних небес, щоб стати практичною наукою самого життя.

Але в Дзені було виключено інтелект, що спирався на суто зовнішній опис світу і тому ніс у собі систему логічних заключень, які були далекі від реалій справжнього життя. Тому просвітлення у формі  саторі або кінсе стало головною метою досягнень у Дзен-буддизмі. Саме це стало головним проявом містицизму східної культури у ньому, де проглядає відхід від реалій справжнього життя та запровадження  практик подальшого переходу у трансцендентність.

Тому майстрами дзену не було помічено другу, дієву сторону інтелекту зануреного на ментальну, трансцендентну глибину. Вони вбачали там лише “тишу бездонної прірви” в якій зникають всі контрасти та умовності. Для них це була “тиша Бога“, що занурився в споглядання свого пройдешнього, теперішнього та майбутнього.  В цьому спогляданні ліс, озеро та гори з часом переставали бути лісом озером та горами, щоб відродитись у новому, дійсному своєму образі, коли погляд на них йде з середини, вже за межею антропологічного бар’єра. Звідси  відлучена від зовнішнього діяльність, що йде з рівня великого Я. “Живучи, будь мертвим, будь абсолютно мертвим – і роби все, що забажаєш, все буде вірно“, – знаходимо головне правило практики Дзена в житті його апологетів. Звичайним виходом боротьби тут стає “вічне да“, або “та буде воля твоя“, як за висновком майстрів Дзена. Тобто, коли є два проходи в горах, дзен – буддист безпомилково обере вірний і безпечний шлях, але пояснити цього не зможе. Так у Дзені було загублено активний початок людського інтелекту, який може працювати і у злитті великого та малого людського Я, народжуючи людську справжність, що постає в світі “за образом і подобою” самої світової цілісності.

Проблемою Дзена є виключення так званого внутрішнього діалогу, який постійно проходить в суто зовнішній орієнтації людини між багажем її пам’яті та зовнішнім, образно – понятійним сприйняттям світу. Виключення цього діалогу, це спроба перейти на пряме, невербальне сприйняття дійсності через тонкий її план, що несе у собі основу у порозумінні внутрішньої, схованої природи речей. Включення в неї надає можливості говорити про входження в ту невловиму на зовнішньому плані правду – істину, в якій насправді проходить людське життя на підсвідомому рівні.

Виключення того внутрішнього діалогу у Дзен – буддизмі займає  багато років проведених у відповідних практиках. Як правило, у вирішенні відповідних питань – коанів, відповіді на які не існує у зовнішнім світосприйнятті.

В супраментальній психології, у суто європейському підході, який є прямим продовженням характерницьких практик в Україні, де панує правило “світ збудований на правді, якою є сам“, зупинка того діалогу відбувається на протязі декількох хвилин. Тут дієвий інтелект через прямий, кінестетичний дотик на ментальному рівні у просторі образної пам’яті, дозволяє пізнавати сховану природу речей шляхом переключення мозкової активності на пряме сприйняття тонкої енергетичної основи природних об’єктів. Ця нова поставлена задача, що вирішується у просторі образної пам’яті, шляхом виведення назовні енергії, яка обслуговує діяльність кори головного мозку,  і вимикає той внутрішній діалог, переводячи мозок у інший  режим сприйняття дійсності. Мозок тут  стає  своєрідним екраном, на якому  у невербальний спосіб відображається та сприймається тонка, сутнісна основа будь якого об’єкта. Тобто йде пряме збудження нервового пулу у обхід  образно – понятійного мислення, яке в такому випадку стає зайвим.

В цей час інтуїтивно – образне мислення виходить наперед, вирішуючи стратегічне прийняття рішень через моделюванні їх на внутрішнім плані,  тоді як образно – понятійне стає лише тактичним засобом вирішення проблеми, про яку вже є усвідомлення і вже знайдено рішення. Саме про таке знання – бачення говорили в свій час характерники на Січі, яке є давньою традицією орійської культури нашої землі. “Пізнайте суще і воно зробить вас вільними. Воля існує на волі“, – знаходимо витоки того знання в давньому Синопсисі оріїв, що на сьогодні носить назву рукопису  Войнича.

“В чому все ж полягає людська творчість на супраментальному плані?” – можемо почути запитання допитливого читача.  Інтелект заходу, входячи у простір тиші  Дзена опановує тим, що можливим було б назвати спорідненою миследіяльністю. Він тут не думає або розмірковує, він діє, моделює вже взмозі проглядати те саме пройдешнє, сучасне та майбутнє, що і у Дзені,однак пізнаючи причинну правду подій, за якою свідомо здійснює свій вибір назовні. Тобто там, де дзен буддизм споглядає, інтелект занурений на рівень безсвідомого моделює, миследіє і від того має свій вибір в ситуації, що склалася.  Згадана  миследіяльність не являє собою щось зовсім нам невідоме. Ми миследіємо коли рухаємось, ходимо чи плаваємо, миследіє птах у своєму польоті. Тут намір на дію зливається з самою дією, спусковим гачком якої є віра, У “віру вірува”, – говорять орії у своєму Синопсисі про цей спосіб життя людини . На внутрішнім ментальнім плані ми миследіємо проглядаючи варіанти того чи іншого свого життя, працюючи в нестаціонарнім просторі – часі, який тут панує. Робимо ми це за допомогою свого супраментального плану, який, за висловом Аристотеля, є “думкою в думці“, або ж божественним планом у самій людині, як за Григорієм Сковородою.  Цей рівень ментального плану розкривається перед інтелектом заходу завдяки досягнутій високій стелі евристичного, абстрагованого, не прив’язаного до чогось конкретного мислення. В цьому полягає головне досягнення техногенної ери,  що тепер дозволяє подолати ту кризу у духовній сфері людства, до якої сама означена ера і призвела.

На супраментальнім плані ми взмозі змінювати ситуацію, знаходячи для цього нові запровадження в цілісності, здійснюючи переходи в межах її енергетичних горизонтів – світів, убезпечуючи тим самим шлях свого життя.    Тобто, отримуємо  змогу ( “могу – силу”)  діяти за правилом трипільського “золотого бика” у зміні обрію самого свого буття, за яким трипільці вибудовували своє життя. Тут західний інтелект опановує не тільки духовним баченням, а і знанням самої схованої, причинної  природи події і навчається нею керуватися. Та системо перетворююча сила, що поєднує горизонти – світи у одне в цілісності, стає приступною людині, яка  живе у поєднанні світів свого малого та великого Я. Вона постає в ній за правилом давнього китайського філософа Джуан Дзи:”Коли природне і людське не переборюють одне одного, на світ з’являється справжня людина“. Про таку людину Джуан Дзи говорить як про переднароджену, тобто таку, що несе у собі свій образ до народження. Саме таку людину стародавній  китайський філософ відносив до справжнього людського втілення.

Тож, там  де дзен – буддизм сходу бачив “тишу бездонної прірви”, супраментальна психологія заходу знаходить поле нової діяльності інтелекту, вже спорідненого з життям  самої світової цілісності. У “безмовній тиші безкінцевості” незаангажований інтелект заходу помітив, що вироби людини у її зовнішній діяльності отримували змінену більш довершену форму. Цей новий, набутий образ ніс у собі підвищену енергетику та чарівність свого нового втілення. Так само прийняті рішення та запровадження будучи покладеними на той внутрішній план, теж отримували відповідну корекцію з його боку. Так було відкрито те, що веде та супроводжує людське життя у його справжній доцільності та є джерелом людського талану у цьому. У оріїв це був Суст Великий Божий, на Сході говориться про велике, вічно плинуче Дао. На Тибеті це Абсолют, який зовсім близько підходить до світової цілісності у супраментальній психології, як за Шрі Ауробіндо Гошем.

Виходить так, що справжній людський талан від початку ніс у собі подібне запровадження та вплив  цілісного аспекту світу. Недарма кажуть, що всякий талан від Бога. Талановита людина весь час живе в тому дзенівському кінсе, але у активній його фазі своєї спорідненої з цілим життєдіяльності.      Щасливе людське майбуття лежить саме у цій межі, про що знаходимо свідчення орійських гностиків записаних у рукописі Войнича:

“Воля на волі а ви що ж, .. пусто ви жиєте і пуста ваша совість божая. Світу межу око голе боре, .. понесуть же путі горе у волю. Упова та межа, мету булу пише“.

Отже, вище згадане  не є чимось зовсім новим. Орійська культура раннього Середньовіччя нашої землі сягала тієї висоти, від якої у нас залишилась традиція, що перейшла у звичай  шукати та виборювати правду – істину на цім світі, як за давнім заповітом:” шукайте істину і вона зробить вас вільними”. На цьому і  постала у свій час творчість нашого великого філософа Григорія Сковороди, що разом з Олесем Бердником стоять на витоці  наукових досліджень сьогодення, яке сьогодні носить назву супраментальної психології.

Щасти Вам.

Постскриптум

Може виникнути запитання, що може бути підтвердженням витоку супраментальної психології з глибин Дзен – Буддизму?

З цього приводу можливим було б привести пророчі свідоцтва провідників культури Дзена – Тайтаро Судзукі, Рамзая та Симони Вейль.

” Сучасна хвороба людства вказує на те, що ми згубили свою духовну рівновагу і відчуваємо непевність своєї долі, долі людської сутності. Ми відкидаємо все, що якось нас поєднувало, не тільки соціально, але головне як індивідуумів. Вище само затвердження зникло. “Думаючий очерет” відірвався від свого коріння і все його мислення не несе у собі ніякої користі. Сучасна людина відмовляється визнати цей факт і пробує ще впертіше “думати і думати”, начебто мислення, полишене всіх своїх коренів, може надати  йому опори у вигляді чуття впевненості. Дзен говорить нам: ” Знайдіть своє вище Я, і ви досягнете свободи і безпеки“. Але в наші часи людство не знає, що таке вище Я, і схильні приймати своє мілке, егоїстичне я за вище. Людина повинна прийти до контакту з витоком своєї творчості в житті, головна якість якої полягає в тому, що людина являє собою, перебуває у своїй власній природі. Вище Я не знає  абсолютно ніяких обмежень. Ми маємо спілкуватись з ним не тільки на високій вершині гори Сінай, “де буття є буття“, але  скрізь : на базарі, в полі, в рибацькому човні, на полі битви, в ліцеї, в Колізеї. Деякі з цих місць Богу, може бути, гидко відвідати, але вище Я з’явиться там без вагань. Вище Я не має перепон, а також не зустрічає ніякого спротиву, куди б воно не пішло. Ринзай назива його “істинною людиною без титула” і змальовує її як те, що охоплює  весь світ в часі і в просторі”, – стверджує Тайтаро Судзукі у своїй книзі “Основи Дзен – Буддизма”.

“Єдиний шлях до істини, тобто до істини вищого Я, полягає у знищенні самого себе в будь якому змісті у осягненні свого вищого Я. Всі людські сутності абсолютно однакові в тому змісті, що вони всі спрямовані до осягнення  добра у своєму житті. “, – стверджує Сімона Вейль.

Таке саме глибоке проникнення в природу людини знаходимо у Ринзая:” Ті з вас хто бажає присвятити себе Дхармі Будди, повинні шукати вірного усвідомлення, Коли таке усвідомлення буде досягнуто, ви не будете заплямовані народженням та смертю. Будете ви ходити чі стояти – ви залишитесь володарем самого себе. Навіть коли, коли ви не будете пробувати досягти чогось незвичайного, воно прийде до вас само собою. Коли ви цього досягнете, ви осягнете, що ваше вище Я нічим не відрізняється від Будди або Патріарха.”  

“Коли ми думаємо, ми розуміємо світ, це означає, що ми розуміємо його настільки, настільки він піддається нашому розумовому аналізу.  А оскільки цей аналіз не вичерпує життя в його внутрішньому аспекті, ми завжди відчуваємо, що дещо  в нас самих не може бути заспокоєним розумом і шукає того заспокоєння в іншому місці. Ось чому наше звичайне життя сповнене протиріч та конфліктів. Тільки тоді, коли духовний світ накладає живий відтиск на цей світ, останній набуває нового значення, роблячи наше життя чогось вартим. Ми помилково вважаємо, що існують два незалежних, заперечуючих одне одного світи. Ми можемо зробити ще один крок і наголосити, що цей відносний світ в якому ми живемо, є не що інше, як сам духовний світ. Фактично існує один цілісний, неподільний, досконалий світ і ніщо інше. Щоб припинити трагедію життя, ми повинні пам’ятати, що світ духу знаходиться безпосередньо тут, ми живемо в ньому, ми ніколи не покидаємо його“, – стверджує Тайтаро Судзукі.

Як бачимо відповідність що до постулатів супраментальної психології майже повна. Залишається тільки одне коротке зауваження, діяльність людини назовні повинна мати свій витік з середини і не тільки в вірнім усвідомленні, а і в споріднених з цілим діях. Від чого саме життя стає слідуванням тій живій етиці життя, що панує в світовій цілісності про яку говорить Тайтаро Судзукі.

Як сьогодні стає доведеним людські здібності у усвідомленні свого довкілля залежать від розвою свідомості, яка цілком належить її внутрішньому плану. Механізм зростання свідомості на каузальнім, внутрішнім плані енергокомплексу залежить від кількості запалених світових прядив, які той кокон каузального плану пронизують. Як показало дослідження, щоб людина набула стану просвітлення, за яким приходить повнота розуміння довколишнього світу, їй потрібно запалити на протязі свого життя не менше семи тих світових прядив.

Сучасна людина загалом на сьогодні має тільки три таких запалених ініціацій, що пов’язано з тими задачами, які стоять перед нею у житті. Перше прядиво ініціюється під час адаптації до довколишнього світу по народженні. Друге несе у собі адаптацію до соціального оточення, з яким людина змушена жити та налагоджувати взаємостосунки. Третє, це набута майстерність у фаховій орієнтації, саме тут з’являються вчителі, математики, економісти, дизайнери та майстри у керуванні якимось транспортом, тощо. Загальна, атрибутивна культура обслуговує все це не заходячи на внутрішній план, через що не несе у собі коригуючого відгуку на дії та вчинки людини на зовні.

Кожна людина прагне щасливої долі у своєму житті, яка вочевидь залежить від розкриття її здібностей у опануванні довколишнім світом. Опановуючи яким вона сама постає у природному стані своєї справжності, як перш за все сутності світового рівня. Тому четверте прядиво через свою ініціацію налагоджує її стосунки з внутрішнім, непроявленим планом через розвинення ментального, кінестетичного бачення. Тут вона починає знати причинну правду світу і вже може розвинути свою майстерність у веденні свого життя у поєднання з планами світу, що її оточує.

Отримавши у такий спосіб континуальну силу світової цілісності, людина постає на шляху своєї судженої долі, де знаходить свою справжність, свій похідний психофізичний образ, про який даоси говорять як про людське обличчя до народження. Так запалюється п’яте прядиво на коконі каузального плану енергокомплексу людини. В цьому стані вона може вже розраховувати на здобуття своєї щасливої долі та очікуваної повноти свого життя. Але не раніше. Загалом сьогодні ситуація з усвідомленням довкілля нагадує якийсь клавішний музичний інструмент в якому половина необхідних звучань на пюпітрі заблокована. Тому зіграти якусь повну мелодію у житті стає справою неможливою.

Можемо тут почути зауваження одного з вдумливих наших читачів, а до чого тут згадана вище надлюдина за Фрідріхом Ніцше, адже все це торкається суто людського способу життя, хоч на сьогодні добре забутого?

Запалення шостого прядива на коконі каузального плану пробуджує в людині дивну силу та вміння. Вона починає володіти системно перетворюючою силою змінюючи у своєму образному намірі – переході енергетичні горизонти – світи у самій цілісності. Ця системо перетворююча сила у всі віки звалася божою силою, бо змінювала все в довкіллі без доторку людської руки. Углядівши це Григорій Сковорода у великому здивуванні і проголосив своє сакральне:”Справжня людина і Бог є одне”.

Чому це ставало можливим? Бо людина вже поєднувала свою зовнішню діяльність з внутрішнім планом світу, часткою якого ставала. Саме тут “природне і людське” (за Джуан Цзи) поєднувалося у одне, народжуючи справжню, цілісні людину. Яка в подальшому ставала дієвим інструментом у відповідному налаштуванні у зовнішньому, відкриваючи у собі творчий принцип життя самої цілісності. Тобто, реалізовувала первинний задум збільшення гармонії у ціліснім аспекті світу на зовнішнім його плані, для чого і ініцювалося сьоме прядиво на коконі каузального плану людського енергокомплексу.

“Щоб реалізувати це потрібне кардинальне зміщення сучасної позиції що до реалізації людського життя, з старої позиції все це виглядає як щось надлюдське”, – висловить тут свою думку поміркований читач. Так воно і відбулося з Фрідріхом Ніцше. І не тільки з ним. Будь яка надумана моральність у житті з позиції трьох ініційованих прядив, завжди виглядала як моралізм, що не мав під собою якогось здорового підґрунтя. Талановита людина завжди це помічала, але не володіла апаратом відповідного дослідження, який був заблокованим існуючим релігійним каноном, науковою продознавчою парадигмою, врешті решт, загальною суто атрибутивною культурою, яка ззовні все це обслуговувала. Людський талан ніколи з цим не погоджувався і в цьому трагедія Ніцше, адже талан від бога завжди приходив до людини з рівня світової цілісності. Тому і знайшов він можливим зауважити у кінці свого життя:” Надлюдина це та, що стоїть по той бік добра і зла. Людське надмірно людське, … необхідно знищити мораль, щоб звільнити життя,.. надлюдина повинна керуватися іншими цінностями”.

Вкрай цікавими виглядають дослідження Ніцше у цьому питанні. Він вважав, що людина проходить у своєму житті три стадії свого зростання, в якому переходить від образу верблюда до лева, а від лева до дитини. Верблюд це пристосування до зовнішніх умов, лев це вже активна дія у тому пристосуванні, а дитина до трьох років живе у своєму справжньому образі, у образі який мала до свого народження в контакті зі світовою цілісністю. Тому все, як бачимо, збігається у тому талані, який від Бога.

Важливість поставленого дослідження можемо знайти у Олександра Клізовського у його книзі «Основи світорозуміння нової епохи». Клізовський у своєму творі прямо ставить головне питання: «Який зміст у короткотерміновому людському існуванні, кінцем якого повинна бути незворотна, невідхильна смерть? Звідки ми прийшли, куди йдемо, яка ціль існування людини на землі? В чому, в решті-решт, криється сама змістовність існування людини на землі? У своєму житті людина шукає кінцеву ціль свого буття, кінцевий зміст, який би обіймав і поглинав собою всі інші висуванні життям задачі і цілі».
І далі Клізовський констатує положення справ у дусі теософського підходу Блаватської: «Наявність питання про саму змістовність життя є показник недоліку духовного розвитку. Духовно розвинена людина ніяких теорій про змістовність життя не потребує, бо зміст життя їй ясний і зрозумілий. Через це всі теорії про змістовність життя повинні розвивати людину, повинні облагороджувати її, повинні підіймати її вгору, а не будити у ній її нижчу природу. Будь-яка теорія, яка цієї цілі досягає, є вірна теорія, а яка цієї цілі не досягає, є теорія невірна».
А далі йде вже те, що лежить в руслі поставленого нами питання з оглядом на приведену вище назву запропонованого дослідження: «Людина шукає такої змістовності свого життя, в якому кінцеве не поглиналося б безкінцевим, але оберталося на нього. Вона шукає безпреревності свого існування, особистої вічності і особистого безсмертя. Без особистої вічності вічність всього світу не має для людини ніякої ціни, бо розум людський, його внутрішнє самоусвідомлення не згідне миритися з фактом смерті, як повним припиненням свого буття. Цієї особистої вічності і безпреревності існування, без якої будь-яка змістовність життя стане безглуздістю, не дає ні наука ні філософія. Його повинна була б дати релігія, але вона теж його не дає». Неуспішна та нещаслива доля батьків від того калічить їх дітей, які від цього стають зовсім полишеними будь-якого свого світлого майбутнього,— доповнимо ми його.
Саме тут і виходить на сцену та наука, яку передбачав Імануіл Кант і яка сьогодні зветься супраментальною психологією. Поле діяльності якої встановлення зв’язку людини і цілісного аспекту світу, який ту людину і породжує. Починається тут все з живої етики життя, що стоїть за тим законом всередині, який орії відносили до божої совісті і який виникає під час адаптації людини до патерну умов ареалу проживання. Коли людина цьому універсальному, непроявленому початку слідує у своєму бутті, то її манера життя починає нагадувати приховану гру в шахи, такі тут існують рішення та проходи до впорядкування світу і своєї гідної постанови в ньому. Від чого подібне життя веде свій початок?
Світова цілісність живе і розвивається як одне ціле за законом гармонійного узгодження своїх обріїв-світів, які в науковій езотериці отримали назву енергетичних горизонтів. Взаємодіючи між собою, вони створюють мереживо можливих рішень та запроваджень дозволених світовою цілісністю на плані життя. Чому дозволених? Тому що слідування їм утримує життя людське в світлі істинного, через постійний контакт з континуумом енергій тієї самої цілісності. Звідси походить та правда життя, яку науковій езотериці звуть причинною правдою. Знання-бачення у духовному погляді, або когнітивний аналіз на рівні невербального сприйняття, тому і стають можливими на ментальному рівні, бо спираються на подібну тонку, невидиму павутину живої, дієвої етики у непроявленому за якою стоїть цілісний аспект світу.
Ці варіативні запровадження існуючі в цілісності і стають основою своєрідної шахової гри життя, в якій і пролягає шлях людської долі. Зрозумівши це Григорій Сковорода і проголосив своє сакральне: «Хочеш мати щастя — спробуй довіритися долі». Як увійти в ту природну шахову гру, як навчитись не хибити в ній?— виникає питання.
Перепусткою до неї, вочевидь, є людська справжність, адже саме вона надає необхідного дотику до цілісної основи світу. І де лише духовний погляд здатен розрізнити необхідне, резонуюче з прядивом життя рішення. «Тваринний світ живе весь час у цьому не виходячи за межу дозволеного»,— зауважить нам допитливий читач. Так, відповімо ми йому, тваринний світ існує в тонкій мережі життя, маючи тут свій шлях та свою долю. Але людина, маючи розум, здатна по своїй волі та наміру здійснювати переходи між горизонтами цілісності значно поширюючи спектр можливих рішень у ньому. Наближаючи тим гармонійну узгодженість проявленого світу до гармонійної цілісності пануючої в ноуменальному світі.
Досягнення людської справжності, це давня звичаєва традиція рахманської культури, в якій людина через особливе доброчестя у житті утримувала необхідний природний контакт, відмежовуючись від соціального закону та порядку полишеного того зв’язку.
Коли у наш вік евристична стеля інтелектуального мислення сягнула тієї висоти, з якої стало можливим актом наміру образного мислення здійснювати входження у прямий контакт з довкіллям на тонкому рівні, тоді стало можливим реалізувати закон людської справжності, відкритий у свій час давнім китайським філософом Джуан Дзи, який той закон сформулював так: «Коли природне і людське не перемагають одне одного на світ з’являється справжня людина».
Як це відбувається, може виникнути закономірне питання? З’явилася можливість через пластичність інтегрованого мислення, дотягувати абстрактний образ у просторі образної пам’яті до його резонуючого злиття з цілісним аспектом у непроявленому. Але існує необхідна умова, позиція спостерігача повинна бути винесена за межу антропологічного бар’єра. Тобто, необхідним стає канал внутрішнього світосприйняття дотичний до світової цілісності. Що це дає?
Надає спосіб життя записаний на одному з мальованих полотен козака Мамая: «Сидить козак в кобзу грає, що задума, все та має». Тут задум і людська воля стають спорідненими з живою етикою життя, тому стають єдиним нерозривним цілим. Щось подібне зазначає і даоська традиція Китаю, яка проголошує: «Будь мертвим, абсолютно мертвим (відлученим від зовнішнього) і роби що хочеш, все буде вірно». Що це, як не та сама давня рахманська традиція у нас в Україні?
Виходить всі шляхи ведуть до одного, того, що в релігійному каноні зветься ісіхазмою, або ж шляхом божественного єднання. В якому будь-яка гра у випадковість, як та сама гра у бісер Германа Гессе, або ж наше реальне життя, здатні проявити той закон безкінцевості про який згадується у книзі золотих правил Тибету так: «Ти не можеш йти по шляху, не ставши сам шляхом. Бажай тільки того, що в середині тебе. Шукай шлях все більше занурюючись в себе. Вслухуйся в пісню життя, бери у неї урок гармонії, щоб безкінцевість у кінці твого шляху відкрила тобі свої обійми».
І далі в цій Книзі Золотих Правил застережено: «Раніше ніж здійснити перший крок, навчись відрізняти істинне від похідного. Старайся більш за все відділяти знання ума від душевної мудрості, вчення ока від вчення серця».
В книзі Блаватської «Голос Безмовного», зрештою, можливо знайти цілу збірку правил по досягненні людської справжності, або ж стану архата з поверхні зовнішнього світосприйняття. Але коли людина заходить за антропологічну межу, сприймаючи все те з середини, всі ті правила просто стають пробудженою людською суттю, бо вона починає оперувати у своєму житті розумом спорідненим з самою цілісністю буття, вже опановуючи своїм супраментальним планом. Будь-які настанови тут стають зайвими, бо вже інше веде та спрямовує людське життя.

Одразу ж виникає питання про той портальний перехід, про який ведеться багато розмов, але остаточної ясності у цьому питанні поки що немає. По-перше, тут потрібно провести відповідне розмежування. Ми не будемо у своєму дослідженні розглядати те, про що відомий дослідник у галузі антропології Карлос Кастанеда у свій час зауважив: «Не існує тієї галузі знань де б багатий на видумку тональ не відтворив би свій умоглядний світ». Тобто того, що сьогодні відноситься до умоглядної позиції в парапсихології сьогодення ми торкатися не будемо, вважаючи те первинним входженням у знання з точки зору суто зовнішнього усвідомлення світу. Де доторку до первинної основи світу не існує, через цілком міфологізоване уявлення про нього і його природу, коли, образно кажучи, створюється ліс у лісі або озеро у озері, через існуючу суто поверхневу світоглядну позицію спостерігача у нашому природознавстві.
Коли ж ми в своїй оцінці довколишнього світу будемо користуватись тим, про що Імануіл Кант говорив як про внутрішнє, коригуюче наші природознавчі зусилля око, яке орії у «Манускрипті Войнича» називають «голим оком», то зможемо торкатися основи справжнього світу пануючу на тонкому плані. Це надає відповідного пробудження так званої третьої сигнальної системи в людині, через яку вона входить у потік реального життя тут і зараз, як за східним уявленням.
Від того згаданий вище портальний перехід може бути простою річчу, яку ми здійснюємо навіть роблячи перехід з однієї кімнати в іншу у якомусь приміщенні. Наше враження змінюється зі зміною обставин у тому новому просторі в якому ми опиняємося. Нас опановують в цей час нові настрої і ми трохи по іншому починаємо сприймати світ всього помешкання де б воно не було. Подібна зміна простору присутності, або ж сцени життя, веде до відповідної зміни нашого настрою, або ж враження, запам’ятаємо це.
Коли ж існує дотик до тонкої, цілісної основи світу, перехід від одного простору нашої присутності до іншого здатен змінювати сам психофізичний настрій, розкриваючи в нас нові природні здібності, які тому новому стану нашої свідомості відповідатимуть. Чому?
Прямий, кінестетичний енергетичний дотик пов’язує нас через план тонкого тіла з природними процесами пануючими в світовій цілісності на тонкому плані. Які за оріями стають «божими вістями» для нашого супраментального плану. Отриманий чутливий енергетичний імпульс породжує в цей час порух усвідомлення або ж його нове розкриття, що відбувається часто разом із запаленням нового світового прядива на коконі каузального плану нашого енергокомплексу. Тобто йде команда наміру з рівня самої цілісності, яку все живе сприймає однаково і підкоряється йому. В наслідок чого ми стаємо іншими, опановуючи новий варіативний простір своїх можливостей. Більше того, ми починаємо на рівні інтуїтивного усвідомлення знати природу процесу до якого торкаємося та його причину, бо стаємо його часткою.
«Тоді що являє собою той згаданий вище психофізичний настрій?»— можемо тут почути запитання нашого вдумливого та поміркованого читача.
На рівні свого енергокомплексу людина має свою багатоплановість. Ця багатоплановість відповідає тим системам життєзабезпечення, яке має наше тіло. Кожна подія чи вчинок у якому людина бере свою безпосередню участь потребує відповідного налаштування її енергокомплексу і всієї системи життєзабезпечення загалом. Щоб зрештою почати успішно діяти та реагувати на зовнішні чинники. Коли ж людина довгий термін часу займається якоюсь справою, або просто існує у відповідних умовах, то означене налаштування енергокомплексу стає сталим психофізичним настроєм. Через який, як через набуту ключову, резонуючу форму ментального налаштування, вона поєднується з невимовним, отримуючи через такий канал енергію та підтримку цілісного аспекту світу. «Вісті божі по голу сприймає коща»,— говорять з цього приводу орії в «Рукописі Войнича».
Але не тільки, вона тут отримує можливість узгоджувати свої плани з тією етикою життя динамічної цілісності, що розкривається перед нею. Через це вона робить вчинки або вибудовує образи у своєму мистецтві, які ведуть своє походження від резонуючих форм життя самої цілісності. Щось подібне відбувається під час адаптації людини до патерну умов ареалу проживання, коли у неї з’являється закон всередині, про який згадував у свій час Геродот, надаючи характеристику населенню Середнього Подніпров’я.
З цього певно і бере свій початок людський талан до будь-якої справи, скаже нам будь-хто. Психофізичні настрої, оперті на внутрішнє налаштування енергокомплексу, стають головним інструментом опанування людиною свого життя у своїй опертості на знання сущого. Виходить так, що людська справжність потребує розвиненої культури внутрішнього світосприйняття, за яким стоїть духовне чуття-бачення, про яке весь час нам нагадують старі рукописи. Бо терези внутрішнього і зовнішнього знаходять рівновагу тільки у такому випадку. І це і буде життям в істині буття або у стані волі на волі, як запевняють орії в тому ж «Рукописі Войнича». Що ж тоді є згаданим вище портальним переходом у спадкоємній рахманській культурі русів Середнього Подніпров’я?— виникає питання.
Справа в тому, що накопичення відповідної кількості психофізичних станів (своєрідних спеціалізацій) породжує розкриття самосвідомості, коли довколишній світ втрачає свою ілюзорність і людина здійснює перехід до зовсім іншого світу у своєму усвідомленні. В цей час змінюється і саме тіло людини, повертаючи свою дотичну до світу цілісності природу.
Виходить, що ми можемо мати системні відстройки свого психофізичного стану, що відкривають перед нами справжній світ, в якому ми знаходимо, за ствердженням даосів, своє обличчя до народження, тобто свою справжню постанову в житті. Від цього безкінцевість просторів усвідомленої реальності, з точки зору зовнішнього світосприйняття, стають модифікаціями світу нашим багатим на видумку тоналем, тобто ілюзорними проекціями справжнього світу. Так зникає дурна, за виразом Паули Еренфеста, безкінцевість, а постає реальність світу невід’ємною частиною якого є сама людина.
В інській зоні кристалічного щита України проникнення на непроявлений план світової цілісності завжди сягало невимірної глибини. Саме тієї, де панувала людська справжність та розкривало свої обійми суще. Тому пошук правди-істини та становлення людської справжності стало тут спадкоємним звичаєвим правом всього етносу, що те занурення у світову цілісність постійно відроджувало.
Портальний перехід, як стає відомим з вище приведеного, може здійснюватись через ключову резонуючу форму, в тому числі існуючу у природному довкіллі. Такі місця, ключову резонуючу форму яким надав випадковий збіг природних обставин, людство завжди виділяло у окреме провадження у своїй культурі. Таким місцем могло бути будь-що: галявина лісу, гірська ущелина або просто антропоморфний чи зооморфний вигляд окремого дерева чи скелі. Занурюючись у подібне місце чи образ, людина відкривала справжню сторінку свого життя відходячи від згубних ілюзій у ньому. Так виникли всі мегалітичні споруди давнього світу, такі, наприклад, як Стоунхендж на північному заході Англії або мегалітичні стели та антропоморфні образи у нас на Україні.
Так випадковий рельєф підрізаного морем скелястого берега на острові Пасхи, привів до виникнення образу головного божества, кам’яного істукана Моаві. Дивовижність цього резонуючого з цілим антропоморфного образу полягає в тому, що він відкрив перед остров’янами широкий світ океану та тих світів, що лежали за межами їх землі. У нас в Україні цьому прислугували всілякі капища, де антропоморфні образи божеств так само розкривали те, що сховане було у просторі та часі на внутрішньому плані життя.
Осягнення ж людиною своєї справжності тут досягалася через набуття відповідної майстерності в веденні свого життя. Юнакові потрібно було збудувати дім, виростити сад, виховати сина, викопати колодязь цілющої води, яким могло бути і відповідне знання принесене людству. Дівчина повинна була вишити свій рушник, за яким поставала обрана нею доля, народити та виховати дитину, зробити затишною та квітучою свою оселю, створити міцну сім’ю та і весь рід, подовжувачем якого вона ставала. Скільки тут потрібно було набути професій?
Рахманська наука говорить, що достатньо було оволодіти майстерністю семи професій, щоб образ своєї справжності став досяжним для людини. Звідси і поставала людська гідність та самоповага, без яких будь-яке знання стають недосяжною річчу.
Людина, що постала у своїй справжності, сама ставала тим порталом, тобто несла у собі той самий перехід — входження у світову справжність та цілісність. Дуже вдалу спробу такого зображення несе у собі портрет Мони Лізи Леонардо да Вінчі. Образ жінки відкриває тут сховану природу справжнього буття, яке розкрив Леонардо на задньому плані свого полотна. Виходить, що проблема осягнення своєї справжності завжди була провідною в історії людства. Чому?
Певно тому, що без правди життя людини не має, не існує в цьому світі. Задля цього і існувала в Україні рахманська культура, як сполучення людини та того справжнього світу в якому вона існує як сутність світового рівня. Саме це і відрізняє українців від їх оточення. Це їх велике набуття і це їх хрест, який вони пронесли на протязі своєї зовсім нелегкої історії.

Найбільш втаємниченою сторінкою людського буття є честь та джерело її витоку —совість. Не впустити честі свого роду — головне напуття для молоді в Україні з боку старших. Поряд з честю тут стоїть козацькая слава. «Все загине — слава ж не поляже»,— говорить Тарас. «Мертві сорому не імуть»,— вторить йому Святослав Хоробрий.

«Ще не вмерла козацька мати»,— вивів у свій час Богдан Хмельницький головне джерело лицарської звитяги.

«Честь дорожче за життя»,— запевняв Шіллер. «Честь для всіх одна, ми не вправі жити, коли загинула честь»,— констатував у свій час Лаберій. Що за цим насправді стоїть у людському житті?— виникає питання.

«Хто в честі, тому і честь»,— говорить лицарський кодекс. Тобто тут пролягає духоборча стезя становлення людської справжності, становлення людини як сутності світу. Виходить, що за честю стоїть сумління людини перед самою своєю схованою природою. І ця її природа народжується на духоборчій стезі де людина торкається вічного. Тому і затверджує наш великий кобзар: «Все загине — слава ж не поляже».

Виходить, честь в житті охороняє нашу людяність, нашу причетність до рангу людського, без якого справжньої людини не має, не існує.

«Тоді правило честі набуває в людському житті неабиякого значення»,— відгукнеться наш допитливий читач. З чого воно походить, на чому стоїть в людському світі?

«Цінність та гідність людини в її серці, в її волі, саме тут основа справжньої честі»,— такого висновку дійшов у свій час Мішель де Монтень. Що ж тоді являє собою справжня людська честь?

«Честь — це зовнішня совість, совість — це внутрішня честь»,— визначив у свій час Григорій Сковорода разом з Артуром Шопенгауером. Тобто ми тут знову ж таки торкаємося внутрішнього світу людини, її становлення в світі як його невід’ємної частки. Совість є проявом живої етики життя, того закону всередині про який згадував Геродот надаючи у своїх мандрах характеристику населенню Середнього Подніпров’я. Слідування тому закону цілого, який є витоком тієї невловимої, як на сьогодні, правди-істини, потребує прямого контакту з непроявленою стороною світу де панує законодавча основа, від якої проявлене стає нічим у порівнянні з непроявленим, яке стає головною річчу за висновком Сковороди. Сама філософія якого походила, мала висоту супраментального плану. Отже, утримання проходу та прямого контакту з невимовним веде до тих чеснот, які лежать у фундаменті справжньої людини. Від чого честь стає головним двигуном набуття людської справжності та відповідності своєму первинному образу. Навіщо? Щоб знати правду-істину і нею керуватись у житті. Як, у який спосіб це досягається?

Даоси говорять про справжність того образу, який мала людина до свого народження. Що тільки його прояв надає людині відповідної настройки з якої стає можливим означений контакт з невимовним. Отже, маємо прохід до цілісного плані світу, який відбувається через розкриття справжнього образу у самій людині. У який спосіб досягалася така глибина проникнення у непроявлене?— знову ж таки виникає питання.

Існувала на Січі досить дивна як на сьогодні, традиція побратимства, яку ми бачимо і на скіфській пекторалі, коли образ однієї людини майже зливався з образом іншої. Чесноти людини набували тут найбільшої висоти. Виходить поєднання образу у образі, веде до того розкриття проходу, де людина опановуючи законом совісті черпає і життєву силу та наснагу, генератором якої назовні стає честь. Як на диво, таке ж поєднання у злитті двох образів знаходимоі на давніх фресках Софії Київської та ще в кельтів дві бичачі голови на їх пекторалі невідривно дивляться одна одній у очі. Як це стає можливим? «Честь для всіх одна»,— визначив у свій час Лаберій. Суще стоїть за всим запевняють орії у рукописі Войнича.

На внутрішньому плані виходить панує одна релігія і це релігія честі. І вона для всіх одна. Нашому здивуванню не має меж. Те, що у наш техногенний вік має таку малу вартість є головним у становленні людської справжності на цьому світі. Що відбувається коли образ входить, накладується на образ? Відкривається безкінцевість, як шлях до вічного, в якому і існує дотик до непроявленого через руйнацію зовнішнього образу. І саме в цьому полягає людська звитяга та слава, як сутності світового рівня. «Все гине — слава ж не поляже»,— згадаємо ще раз нашого Тараса.

Що відбувається коли людина стає відлученою від цього? Тяжкий гріх яничарства та ренегатства стоїть за цим. Людина стає вовком сіромахою, виступаючи проти самої людяності та братства людського. Чому? У неї перестає діяти закон живої етики життя, вона стає полишеною в цьому світі на саму себе. Цілі нації, що відійшли від того головного закону життя у техногенну еру стають на стезю свого гріхопадіння та ренегатства насамперед перед самою людиною, як сутності світового рівня та зрештою і перед всим людством. Ця хвороба людського суспільства лежить у сутінках людського світоусвідомлення, коли технічна, споживча сторона бере верх у його житті. За прикладом далеко ходити не треба, будь-яка перетримана у часі імперія має ту хворобу. Дуже яскраво її описав у своїй творчості Достоєвський та Микола Гоголь. Саме відсутність проникнення у позаантропне буття через відсутність адаптації до патерну умов ареалу проживання, не дозволяє тут людині опертися на закон всередині і відповідати у своєму житті самій динаміці змінного світу. Людина тут належить поверхні, їй нікуди відступити перед поступом нових впорядковуючих змін цілісного світу. І вона створює свій світ, своє озеро в озері, свій ліс у лісі, свій надуманий правопорядок в оточуючому довкіллі. І виступає з тим проти цілісного світу, перетинаючи у ньому волю божу у його гармонійному впорядкуванні.

Корупція починає роз’їдати країну там, де зрощене яничаринство живе не на своїй землі, не у своїй країні, не серед свого народу. Переймаючись пустопорожнім життям таких собі «небожителей», мешкаючи, як правило, на останніх поверхах висоток та хмарочосів або у закритих містечках. Десять заповідей Святого Письма тут давно забуто. Тому, мабуть, і знайшов можливим Антуан де Сент Екзюпері скласти свій відомий діагноз з цього приводу: «Існує одна проблема, одна єдина в світі — повернути людству духовний зміст, духовні турботи»,— констатував він.

Як стає зрозумілим, тема людської справжності турбувала людство від давніх часів. Ці пошуки відзначалися не лише у самій методології переходу, яку можливо відслідкувати у приведених вище подвійних образах людського побратимства. Сам образ людської справжності, дотичний до цілісного аспекту світу, був головним об’єктом пошуків. Бо він ставав засобом портального переходу до іншого людського виміру у цілісному світі. «Справжня людина і бог є одне»,— проголосив у свій час своє сакральне Григорій Сковорода. Саме в цьому полягає головна таємниця відомої картини Леонардо да Вінчі — портрета Мони Лізи. Сама ця картина є портальним переходом до іншого плану світу, який і зобразив Леонардо на заднім плані, над чим працював довгих вісім років. На цьому полотні ми маємо спробу змалювати дуже велику таємницю, таємницю образу людської справжності. І це художнику цілком вдалося. Саме з цього полотна нам загадково посміхається образ жінки, який Сковорода цілком справедливо відносив до образу боголюдини.

Тому мабуть правило честі у людському житті це змагання за свою справжність, за шлях правди на якому і постає справжня велич людини, як частки цілісного світу.

Шляхи віри сьогодні являють собою вкрай заплутане міжконфесійне явище, відсутність внутрішнього, причинного розкриття в яких, породжує їх майже одвічне протистояння. З такою самою дилемою зіштовхнувся і князь Володимир, що намагаючись наблизити Русь до цивілізованого світу, спробував її охрестити за Візантійським каноном. Але Русь мала розвинену культуру внутрішнього світосприйняття, до якої дуже погано підходило вже соціалізоване, імперське християнство Візантії. Намагаючись поєднати те і друге Володимир і його син Ярослав,  прозваний мудрим, запровадили на Русі так званий двоєвірний синкретизм. Який чітко проглядає на так званім кулоні князя Володимира, на якому з одної сторони викарбуваний лик християнського апостола, а на іншому образ язичницького бога. На яку віру насправді спиралася Русь у своєму хрещені, виникає питання?

Слово religio від початку несе у собі зв’язок людини з правдою Неба, що несе у собі її єдиний витік. Всі світові конфесії, існуючі сьогодні, погоджуються з цим. Їх протистояння породжене культовим посередником, який у них стоїть між людиною та Небом. Але Русь від початку мала той зв’язок і посередник тут відігравав скоріше функцію заохочення та прикладу жертовного життя на шляху духовного зростання. Настанови у проходженні цього шляху проголосив у свій час сам Ісус із Галілеї:”пізнай те, що перед обличчям твоїм і сховане відкриється тоб , шукайте і знайдете, стукайте і відчинять вам, просіть і дано вам буде,  що я можу зможете і ви і ще більше того зможете“, – сповіщував у свій час він.

Маємо тут дуже чітку програму дій, яка і отримала своє відображення у храмі Софії  Київської. Давні фрески якої по сьогодні утримують психофізичні настрої проходження до означеного вище знання у пов’язаності людини з цілісним аспектом світу. Саме в такому підході покаяння, змирення та прощення набувають зовсім іншої змістовності, вони стають необхідними настроями входження у простір внутрішньої віри, де необхідність у будь якому посередництві зникає. Тобто людина змирюється, кається та входить в прощу не перед кимось, а насамперед перед самою собою, перед своїм власним світом, входячи через це у відповідно змінені психофізичні стани. Саме ці настрої і несуть давні фрески храму Софії Київської у відповідному розписі ротондних переходів у своєму периметрі. Тут існують, як це показує психометрія розпису, шлях простолюдина, шлях монаха,  шлях архірея та шлях схимника. Всього ж шляхів повинно існувати за числом бань на храмовому комплексі, в яких значне місце посідає шлях правителя та патріарха.

На сьогодні чітко прослідковується, через звільнення стін від нашарувань суто сюжетного візантійського розпису, лише шлях простолюдина, що починається одразу ж праворуч після сходів. Настрої входження тут йдуть у такій послідовності знакового розпису ротондних переходів:

в першому переході набувається психофізичний настрій змирення, в другому каяття, в третьому прощення. Далі йдуть стани входження в істину, набуття стану мудрості та єднання у святості цілісного буття. Зцілення та причастя відбувається, за задумом архітекторів фрескового розпису, перед Пантелеймоном Цілителем, за яким відбувається благословення на нове життя самою Орантою перед олтарем храму. Оріська культура та первинне, гностичне християнство збереглися тут в цілковитій недоторканості, змінивши лише свій зовнішній прояв.

Саме тут проглядає мудрість Ярослава, який керував цим розписом після смерті батька. Релігія внутрішнього світосприйняття цілком проглядає у тому, що ми сьогодні говоримо як про двоєвірний синкретизм, який насправді ввів на Русі князь Володимир. Тобто те, що ми сьогодні називаємо внутрішньою релігією та культурою супраментального, цілком було присутнім на терені давньої Київської Руси.

Імперські традиції двуголового візантійського орла від того не мали великого впливу на Русь, яка так і залишилася у межах спадкоємної віри у причинну правду світу, та того єдиного духу, що опановує ним.

Від цього храм Софії Київської ні в чому не поступається храмовим комплексам Тібету, де так само пролягають шляхи людського сходження до вищих станів свідомості сьогодні. А в де в чому навіть перевершує їх у палітрі шляхів сходження представлених тут, які ще чекають свого дослідження.  Сьогодні ця культура людської справжності та належності світовій цілісності цілком присутня в українському етносі, який є спадкоємцем тих часів. Тому на запитання  ким є справжній українець, – відповідь стає напрочуд простою, це людина, що володіє спадкоємним внутрішнім світосприйняттям і живе за ним у своєму житті.