Сторінка Василя Чумаченка

Про характерництво можливо говорити як про мистецтво зміни своїх внутрішніх психофізичних налаштувань на ментальному рівні. За якими людина отримує ті чи інші здібності для впорядкування свого життя та довколишнього середовища. Здається це все, що торкається характерницької науки з першого погляду. Але насправді все тут набагато складніше. Справа в тому, що характерництво ще володіло “силою”, яка у процесі психофізичних налаштувань завжди приходила до людини з зовні. Як показали дослідження ця сила не є продуктом людської життєдіяльності. Вона відтворюється людиною і є продуктом її образних настроїв або ж уявлень, коли вона діє у намірі у так званій другій увазі. “Уява це віра Ора”, – читаємо в арамейських записах у мові русів з близького сходу. Як це взагалі може бути, виникає питання?

Існує одне давнє мистецтво і пов’язане воно з культурою відтворення артефактів у давніх культурах людства. Сам по собі артефакт несе у собі побачену в довкіллі ключову форму, яка будучи точно відтвореною, резонує з енергетичними горизонтами – світами в цілісності, через що несе у собі відповідний енергетичний імпульс у між просторових переходах. Тому будь який артефакт здатен надавати або ж продукувати відповідний настрій, входячи в який людина через свою спорідненість з світом цілісності отримує доступ до знання причинної правди що панує там. Тобто, резонуючий образ, точно відтворений митцем, надає доступу до внутрішнього простору, тонкоєнергетичний аспект якого являє собою хвильовий пакет енергетичних горизонтів – світів пов’язаних дотерміновим, причинним зв’язком у одне ціле. Кожен такий образ, несучи у собі резонуючу відстройку до відповідного горизонту і відкриває доступ до його енергетичного поля, як елементу світової цілісності.

В цей час людина, яка у своїй уяві відтворює, а скоріше викликає відповідний резонуючий з цілим образ, діючи за старим правилом “помалу свою власну мету носи, май міру по волі і по вірі”, як за заповітом оріїв, починає володіти означеною вище “могою – силою”. Яка є нічим іншим як системо перетворюючою силою існуючою в межах горизонтів світової цілісності під час переходу з одного її обрію на інший. Головне питання полягає тут у вірній відстороненості від зовнішнього, діючи в якому людина максимально абстрагується від нього маючи “волю на волі, де вже діє “у віру вірува”.

І ця її абстрагована віра є спусковим гачком для проявлення означеної вище характерницької сили, що приходить з зовні, тобто не є продуктом життєдіяльності самої людини, як про це згадувалось вище. Характерницька культура і виростає на цьому поєднанні, через що отримує можливість впливу на перебіг подій у зовнішньому. Ці зміни часто носять нелінійний характер, витоком яких є внутрішній ментальний простір, тому їх причину тяжко відслідкувати діючи назовні. Дію подібної “моги – сили” відмітили ще трипільці, коли побачили її гармонізуючий вплив на природне середовище з боку бика, який вів череду на випас. Тому культ бика був провідним культом у стародавньому світі, через незбагненну, всеперетворюючу, “божу” дію тієї сили, якою володіла ця тварина. Переводячи простір лугу своїм ревінням у той стан, де нічого лихого не мало відбутися з чередою.

В людині шлях до опанування цієї силою лежить через психофізичні налаштування, своєрідні глибокі рольові настрої, які вона програє у своїй уяві. Головним провідником тут є її духовне бачення або ж, як на сьогодні, пряме, невербальне сприйняття на ментальному рівні. Сама позиція такої людини в житті з часом стає невираженою, вона відходить у своєрідну ментальну тінь, з глибини якої діє скеровуючи всі процеси назовні у єдине гармонійне русло. “Сидить козак в кобзу грає, що задума все те має”, – згадуємо відомий запис на картині козака Мамая.

Характерницька культура дозволяє володіти причинною правдою пов’язаною з метричними відносинами нестаціонарного простору часу на тонкому плані. Чому метричними? Бо сам простір – час тут тримає так би мовити ситуацію, він є тією сценою, яка саме і зумовлює сценарій подій, що точаться назовні. Тому з характерницькою майстерністю, що несла в собі спорідненість людини з внутрішнім простором, приходила мудрість що до оцінки швидкоплинних подій та ідей, які приходили ззовні. Стійкість українців та їх мудрість походили саме від цього, бо їх культура від початку мала внутрішні витоки свого розвою та становлення. Тут завжди сприймалися ті вірування, що були оперті на той внутрішній розсуд та усвідомлення істинно – сущого. І не сприймалося все, що було лише зовнішнім розсудом. Ціна того тут зналася від початку, згадаймо Григорія Сковороду та його знаменний вираз:”Зовнішнє ніщо, непроявлене ж є річ”.

Виникає закономірне питання, чи існував в історії України якийсь соціум або ж соціальна група яка б цілком стояла на розбудові культури внутрішнього плану?

Такий соціум був і звався він Запорізька Січ. “Вся Січ була братством характерників”, – за переконанням Олеся Бердника.

Справді, Січ була прообразом своєрідної держави в мініатюрі, тут були і промисли, було землеробство та хлібозаготівля, було військо та всілякі виробництва. Та над всім цим панував закон, який у оріїв, судячи з рукопису Войнича, походив з таких усвідомлень:”Пан поніма а степ міря. Міра ж одна і по можній кості б’є. Віра по вірі, а ви що ж? Пусто ви жиєте і пуста совість ваша божа. Пам’яташ одну волю і святу совість по віки ж”.

Так у “віру вірува” тут і осягалося позаантропне буття. Бо сама людина ставала головними воротами тієї віри і того знання, що приходило від того. Була і релігія, яка несла у собі ознаки раннього християнства, тобто сповідувала, як за Євангелієм від Фоми, прямий зв’язок та становлення справжньої людини у “вістях божих”. Зразком такої справжньої, цілісної людини і був тут сам Ісус із Назарета. Церква Покрови Богородиці стала тут прообразом того цілісного аспекту світу, що спрямовував та оберігав саме життя на землі. У оріїв, судячи з того ж рукопису Войнича, ту саму функцію виконував “Суст Великий божий”, що у своїй діяльності спирався на “Зоряне Узріччя”, ріку людського життя, яка поєднувала у собі два плани розвитку людини духовний та земний у відповідних циклах самостановлення. (стор. 86 рук.) Тому записані канони тут завжди розглядалися, як суто зовнішній допис до того, що розумілося та усвідомлювалося зсередини. З часом, у вже соціалізованім християнстві, цим було знехтувано, але сам фундатор раннього християнства Петро пророче засвідчив:”Дух животворить, буква ж вбиває”.

Знищення джерел такої внутрішньої культури в подальшому, (бо потрібен був слухняний раб, а не людина знання, яка по “можній кості била”), вивело канони наперед, зробило їх головною суттю релігії. З приводу чого у Синопсисі орійських гностиків знаходимо свідчення, що до цього:”Святі не булі, поновили по віді ( по переказу) в тому бо зло. По вірі міря Голе Окові Око. Суть жила, ви то жили по голу і волю сю понизили. По голу мали де муку?”. Тобто була знищена культура тих, що несли у собі світло істини і були справжніми пророками у житті спираючись на знання сущого. Через що дуже погано ставали під ярмо будь якої влади, будучи людьми “без титулу” за образним висловом Рамзая у даосів. Тобто не розподілялися за професійною ознакою, як це існує і по сьогодні. В українців це відібрало ту силу їх віри, по яку згадується в тих самих арамейських записах:”Одвічно руси мають сю віру і гримлять нею по світу”.

Світ нової людини, що саме зараз формується на терені України, вбирає в себе ту давню характерницьку культуру вводячи в неї активну творчу позицію у становленні гармонії цілісного аспекту на плані зовнішнього, з метою уникнення тих негараздів у відлученні від правди цілого, які супроводжують еволюцію людського суспільства сьогодні. Егоцентричність у розвої будь якого людського соціуму, де панують лише економічні чинники, повинна відійти в минуле.

Внутрішній простір є неподільною територією, яка поєднує людське суспільство у одне. До нього ведуть різні шляхи, які в цілісності сходяться у одне цивілізаційне русло. Кожен народ вносить сюди свій ціннісний скарб, вироблений на протязі своєї тисячолітньої історії у контакті з ареалом проживання.

Сама позиція людини що до світу зовнішнього у такій культурі змінюється. В практиці її життя з’являється простір, який є синтезом зовнішнього та внутрішнього. В ньому культура духу нарешті займає своє чільне місце, бо з’являється зв’язок людини з тією основою, що лежить у причинній основі її світу. Розкриття внутрішнього, сутнісного простору людини, поєднуючи її з цілісним аспектом, світу нівелює її егоцентричні спрямування. Велика проблема, яка сьогодні є у людському суспільстві у боротьбі різних ідеологічних спрямувань нарешті знаходить своє рішення. Простір свідомості поєднаний у одне ціле, де є місце усвідомленню причинної правди світу, формує світогляд нової людини, де проблеми старих усвідомлень відходять у пройдешнє. Це саме той простір, який від віку стереже так звана “Золота баба” Півночі, давній витвір митців невідомого народу. В ньому усвідомлення, розуміння та переконання нарешті стають одним єдиним чуттям істинного. Становлення на цьому серединному шляху і народжує так звану “шосту расу”, про яку неодноразово у свій час згадувала Олена Блаватська та Олена Реріх. Це остання сходинка перед входженням людства у ієрархію світу, в якій воно постане вже як народжена цивілізація.

Щоб з таким завданням впоратись, з огляду на той стан справ який існує сьогодні у суспільстві, особливо у різноманітності ідей та напрямків розвитку пануючих тут, потрібно мати своєрідну “маршрутну карту”, яка б чітко тримала орієнтир на відповідне культурне будівництво в руслі вище згаданого. Такою картою в Україні може стати “Хартія національної єдності та незалежності”, подібна до того документу, який у свій час був прийнятий у Сполучених Штатах Америки під назвою “Декларація про незалежність”, під якою підписалися всі верстви населення. З чого і постала могутня країна.

Щасти Вам.