Сторінка Василя Чумаченка

Природа людської справжності, не зважаючи на проведені великі езотеричні дослідження як на сході так і на заході, залишається нез’ясованою. І все через людську соціальність, за межами якої людини не існує. Вимушене життя на однині десь на віддаленому острові це переконливо демонструє, через деякий час ми знайдемо там вже не людину. Спробуємо розібратися: “Чому людина таки  є продуктом соціальних відносин і що повинно бути головним у тих відносинах?“

         За східною традицією природа людини розподіляється на зовнішню проекцію – план Рупи, або ж план фізичного тіла і проекцію внутрішніх тонких  тіл енергокомплексу. Він розподіляється на Ефірний та Астральний плани, за якими слідує Ментальний, Казуальний, Бодхічний та ведучий план під назвою Атман. В дослідженні цих проекцій людини на тонкому плані на сьогодні переважає конструктивіський підхід. Тобто, розглядається їх умоглядний розподіл на окремі дієві частини з дослідження функції яких робиться висновок про їх сховану природу та місця у життєдіяльності людини. Те саме панує і у дослідженні енергетичних центрів – чакрів, що пов’язують  два людських плани зовнішній та внутрішній у одне ціле. Зразком такого підходу є дослідження покладені у книгу Перепиліцина “Філософський камінь“. Досягнення тут невеликі, бо залишають рівень свідомості дослідника на рівні зовнішнього світосприйняття.

         Але існує і інший підхід, ранню згадку про нього можемо знайти у ритуальнім розписі енеолітичної культури Трипілля та ранніх шумерських петрогліфах. Тут ми знаходимо триєдність, яка пізніше знайшла своє місце у християнстві у вигляді Святої Трійці – Батька, Святого духу та Сина. З точки зору розвиненої на сьогодні супраментальної психології, це відповідно план супраменталу, або божественного рівня Батька, план ментального тіла, або Святого духу та план фізичного тіла, або план Сина,  за тією ж християнською традицією. В цій трійці шумери виводили на переднє місце її функціональність, яка у відповідній пов’язаності з цілісним світом дозволяла здійснювати ту чи іншу споріднену з цілим дію у людськім  бутті. Від чого життя і ставало праведним. Чому?

         В цьому підході супраментальний план, пов’язаний з причинною правдою цілісного світу, веде та спрямовує людське життя через зв’язкову ментальну проекцію, що виступає своєрідним ментальним дублем людини на тонкому плані. Головною корегуючою ланкою в такій системі є супраментальний план, який через своє втілення на ментальному рівні забезпечує пов’язаність зовнішнього та внутрішнього планів людини з причинним, цілісним аспектом світу. Саме про них, як про природне та людське говорив китайський філософ Чжуан Цзи, коли стверджував, що людська справжність виникає з поєднаності природного та людського, тобто внутрішнього та зовнішнього світів людини.

         Про дві натури людини поєднані у одне ціле говорить і наш великий філософ Григорій Сковорода, за якими вгадуються той самий вище згаданий фізичний, зовнішній та тонкий, непроявлений плани людського буття.

У їх співвідношенні Сковорода доходить висновку: “ Проявлене є ніщо, непроявлене ж є річ“ у людській життєдіяльності, стверджував він. Чому, з якої причини, виникає питання?

         Мабуть тому, що проявлене, зовнішнє є слідством дії сил внутрішнього плану і зосередження людини на зовнішньому веде до проблеми її розуму замкненого на самого себе. Інтуїція у суто зовнішньому світосприйнятті спирається на багаж накопиченого знання образної пам’яті. Нескінченний діалог між розумом та простором  образної пам’яті стає тут головним у людськім житті. Але виникає одна проблема, в такому стані світосприйняття людина зовсім нічого не знає про своєчасність та доцільність своїх кроків у плині часу. Вічна проблема бути чі не бути тому чі іншому кроку, чі будь якому запровадженню в житті, постає перед нею. Пізнати це можливо тільки у доторку до причинної правди цілісного світу, але цей дотик блокує згаданий вище нескінченний діалог, безперервний інформаційний обмін між образним сприйняттям зовнішнього та його аналогами у образній пам’яті.

         Відокремлення процесу образного мислення від прямого сприйняття дійсності на ментальнім рівні, призводить до ілюзорності будь якого сприйняття на зовні. Людина стає відокремленою від самого процесу життя, що вирує в довкіллі. Саме тут вона і втрачає свою природну силу, яка виникає у її пов’язаності з континуальною енергією цілісного світу. Так приходить той стан, що має свій сумний опис у Святому письмі:

“Тай що має людина зі страдницького життя свого.  Однакове всім випадає: праведному і безбожному, доброму й чистому та нечистому, .. як доброму, так і грішников.  Оце зло у всім, що під сонцем тим ді́ється, — що одна́кове всім випада́є…..  Наймарні́ша марно́та, — марно́та усе!“.

         “Зупинка згаданого вище діалогу і перехід до прямого сприйняття дійсності все те прибирає, бо є головним у людському житті, такого висновку дійде будь хто“, – скаже нам тут обізнаний з езотеричною наукою читач. “Але яке відношення до цього всього має людська справжність“, – нагадає нам поміркована читацька аудиторія про головну мету наших досліджень. А ось яку. Справжність говорить нам про життя як про дієву, споріднену справу з причинною правдою детерміново пов’язаного світу. Тут постає людська дорослість, коли людина починає усвідомлювати себе світовою сутністю.

Саме в цей час у її житті починає активно діяти супраментальний, божий, як за Шри Ауробіндо, план. Тобто, повністю реалізується та природа, що від початку була закладена в людині, як частки світової божої суті.

         “Але ви говорили про людську соціалізацію, як головну умову постанови людини у житті“, – нагадає нам доскіпливий читач. Інтуїтивне, невербальне світосприйняття весь час потребує підтвердження своєї доцільності у зовнішньому. З цієї доцільності та вивіреності кроків у житті виникає культура, яка постає у спілкуванні з собі подібними особистосями, це і стає засобом утримання прямого контакту з причинним світом непроявленого. Саме вибіркова, ментально образна знаковість будь якої етнічної культури є засобом утримання згаданого вище зв’язку.

Згадку про це знаходимо у написі на стародавньому етруському шоломі: ” Погибель у підриваючім сили багатстві одинака, роєм живи”.

Згаданий “рій” це велика рада Запорозьської Січі, Київське та Новгородське Віче, коли вмикався колективний егрегор людей поєднаних однією правдою – силою. Щось подібне можливо спостерігати у великих зграях риб у океані. Сила цих малих істот дорівнює тут багатотисячній зграї і тоді вони стають непоборними для будь якого хижатства ззовні.

         Чому Запорізька Січ могла протистояти будь якій навалі? Вільна людина поєднана з цілісністю світу, тому має незбагненну силу духу, значно більшу аніж у людини, що стоїть у неволі будь якої вертикалі влади. Тому легко долали будь яке військо, що набиралося з рабів божих. Візантія змогла здолати незбагненну силу русів, коли поступово ввела модифіковане християнство на Русі, змінивши той двоєвірний синкретизм двох натур, який насправді ввів на Русі князь Володимир.

Відомий кулон Змієвик князя Володимира, що несе у собі два лика причинного світу людини, підтверджує це.

         Але повернемось до людської справжності. Як вона набувається у справжній людській культурі? Ментальний вибірковий образ, що набувається у адаптації людини до патерну умов ареалу проживання, дозволяє мати закон всередині, як ведучий принцип життя назовні. Тобто причинна правда світу стає приступною такій людині. Колективний соціум таких особистостей виробляє знакові, резонуючі з цілим речі, як у побуті так і у будь якому виробництві. Все тут мова, пісні, обрядовість та звичаєвість прислуговують одній цілі – утримання контакту з причинним світом з якого походили знання сущого та сила ведення життя на зовнішньому плані. У давньому записі русів з близького сходу знаходимо ствердження:” Хор має радість буття, а ви горе“ . Знак Хора зламаний хрест, що символічно означає зламаний порядок назовні, через який людина проходить на свій внутрішній, дотичний до правди цілісного світу рівень. Супраментальний план тут  виглядає як сонячне світло людського мікрокосму і постає воно з ментального плану, який є ментальним дублем людини на плані непроявленого, ноуменального, як за Вернадським світу. Саме про це світло говорить Ісус із Назарета коли стверджував:”Царство боже в середині вас“, маючи на увазі ту незбориму, божу силу, яку має в собі кожна людина. “Таке велике багатство животіє у такій бідності”, – зауважує він з цього ж таки приводу, маючи на увазі життя пересічної людини у рабстві божім на землі.

         Знаки Хора або ж Хорса знаходимо на українських вишиванках по цю пору. Силу та не аби яку звитягу духу несе у людське життя цей одяг.

Людина у соціумі живе сама, маючи свою власну долю від народження. Людський колектив лише допомагає їй пройти цей шлях зростання її духу. Становлення ж справжньої цілісної людини від цього відбувається на однині з світовою цілісністю, яку за звичаєм відносять до божого промислу. Дуже поетично цей шлях, що дійшов свого завершення описано у даосів:”Там в ущелині віддаленого гірського пасма, в тихім віянні вітерцю дика роза розцвіла”.

“А як ту природу людської справжності відродити сьогодні у охопленім глобалістичними ідеями суспільстві?” – запитає допитливий читач. Вироблений у віки технічного прогресу рівень абстрагованого мислення дозволяє легко переходити до аналогу того стану взаємодії з цілісним світом, про який у індійському етносі згадується як про нірвікальпу -самадху. В ній розум, інтелект, воля і чітта (сам мозок людини) зливаються у одне. Сама миследіяльність тут стає дієвим способом життя. В такому суто духовному житті не буває канікул, тут людина стає тим, чим насправді є. Її задачею у житті стає здійняття гармонійності світу, бо це і є способом її майстерності у його веденні. Широкий світ обріїв – світів існуючих в цілісності стає їй приступним. Але залишається межа, за яку заступати неможна, через втрату свого супраментального плану, від якого залежить сама наша людськість. Про цю межу орії говорять як про святу межу, в якій людина набуває небаченої висоти свого духу, дорівнюючись у ній єдиному Одному.

         У індійському епосі досягнення цього стану пов’язується з особливим месіанством окремих індивідуумів, які мають задля цього особливе призначення. Людині немає необхідності в Нірвікальпа – Самадхі  розчинятися у океані безмежності, бо вона сама звідти. Відсутність бази абстрагованого мислення завжди штовхала людину до міфологізації того, що було  зрозумілих причин їй недосяжним. Насправді тут можливо говорити, що кожна людина від початку несе у собі ту чі іншу місію. І вона та людина родом з вічності. Тому не диво, що їй стає приступним знання своєї визначальної природи. Науковий підхід у супраментальній психології дозволяє тут відділити зерна від  плевели, з’ясовуючи місце міфу у людськім житті. Його задача отримання стану волі духу у якомусь казковому сюжеті. Коли здійснюється перехід до поширеного світосприйняття необхідність у ньому зникає. Людина в такому стані більше не потребує якоїсь помочі ззовні. Її богом стає сама трансцендентність з якою вона починає просто жити.