Сторінка Василя Чумаченка

Орійський спадок.

“Коли живуть в істині – знають про

неї, коли не живуть – нічого

про неї не знають”.

                                                                    (Січ, характерники)

На сьогодні забуте життя у правді –  істині вважається чимось надзвичайним, потребуючим від людини духоборчих над зусиль та особливої жертовності. За звичай за взірець проголошується чисте, праведне, безгріховне життя коли це торкається релігійного канону або особливі практики медитативного усамітнення, коли це має відношення до якогось езотеричного напрямку розвитку у східній традиції. Прибічники обох цих  напрямків у духоведенні в один голос стверджують, що головною причиною незадовільного стану людського життя є фізичне тіло, тобто те, що саме і забезпечує життя людини як таке. Маємо очевидний парадокс. Виходить сама людина, як що брати її суто зовнішню орієнтацію, та цілковите забуття її другого духовного початку і є причиною того страдницького життя, яке їй доводиться вести на землі. З цього робиться висновок про гріховність людського життя взагалі. Найбільше на цьому спекулюють релігійні конфесії. Вони найбільше говорять про гріховність людського життя та необхідності його спонукання у відповідному покаянні. Що за цим всім насправді стоїть?

Якщо відійти від очевидних спекуляцій на звуженім світосприйнятті соціально орієнтованої у своєму житті людини, то можливо зауважити таке.

Покаяння це по – перше навертання людини на духовну сторону її життя, яке є покинутим на призволяще у наш техногенний вік. І це є позитивним кроком церкви. Але все, що слідує далі, м’яко кажучи, не відповідає поставленій у тому покаянні цілі. Гріхопадіння, як стає відомим, почалося з відлучення людини від культури внутрішнього життя у її спілкуванні з оточуючим світом, у якому була присутня причинна правда світу. Саме за нею вибудовувалася будь яка етнічна культура ритуалізована у своїх звичаях та звичаєвостях через той закон в середині, що починає панувати тут через адаптацію людини до патерну умов ареалу  проживання. Саме церквою було дуже багато зроблено щоб те внутрішнє знання зникло в людині безвісти, бо будь яким каноном було його не охопити і не пояснити. Адже була потрібна була  присутність у ньому самої людини. А саме це і проголошувалося церквою як відступнічество, бо тоді куди було діти ті вироблені канони, тай саму церкву, орієнтовану на обслуговування  суспільного життя сліпої у своєму рабстві божому людини.

Саме покаяння вочевидь взято з практик перегляду свого життя у адептів істинної традиції, коли через перегляд життя у медитативнім усамітнені, поверталася та енергія, яка застрягла у тій чи іншій критичній його ситуації. Чому? Бо людина не знала як їй вірно вчинити у черговому крутому повороті своєї долі і тому вийшла з нього пожертвувавши своїм життєвим енергетичним потенціалом. Тобто за цим так само стоїть незнання причинної правди світу, обумовленої звуженим світосприйняттям лише соціально орієнтованої людини, як згадувалось вище. До цього церква і приклала свою руку у боротьбі з так званим язичничеством за яким насправді завжди стояла ведична культура. І тільки у пізнім язичництві, як за Миролюбовим, стався той відхід від правди божої що панує світом.

До того ж покаяння дуже близько стоїть і ідеологія рабства божого, яке є соціальним замовленням влади перед церквою. Бо потрібно було упокорене населення, яке б неустанно працювало у суто споживно орієнтованому суспільстві. «Але покаяння, смирення та прощення ведуть до стану безсторонності, через що  вони є тими воротами входження у те, що церква називає царством божим», – скаже нам обізнаний з теологією читач і це буде щирою правдою. Але те входження потребує людської дорослості де зі старими усвідомленнями повинно бути покінчено. Нове усвідомлення у тому переході за межу антропологічного бар’єра повинно мати канали нового, прямого спілкування з цілісним світом, бо тоді яке то буде входження. Але саме воно  заблоковані самою церквою і є великим гріхом з її точки зору. Чому? Бо у такому переході вже потрібна віра у самого себе, а не у щось, що знаходиться за межею людського усвідомлення. Релігія зовнішнього тут перестає діяти. Тай що може тут учинити вищий дух на якого та релігія спирається? Коли уявлення від початку невірно складені і мається, образно кажучи, гусениця замість метелика, то що тут можливо заподіяти? Навіть самий вищий дух не може перескочити через еволюцію, яка є самим його життям як організованого цілісного Одного.

«У вас виходить так, що будь яке устрімлення людини у зовнішньому сприйнятті чи по релігійній стезі, чи по езотеричній, не можуть дати сподіваного результату. З цього слідує цілковита омана з того, що ці дві течії пропагують. Виходить мученічество людське впирається у житті у безвихідь», – чуємо зауваження нашого вдумливого читача.

До того самого висновку у свій час прийшли самі фундатори канонічної теології, на яку спирається церква. У святім письмі у книзі Еклізіастра читаємо таке:” Та й що має людина зі всього свого труда, та із клопоту серця свого, ….. Смуток робота її. Я бачив усі справи, що чинилися під сонцем, й ось усе це – марнота та ловлення вітру ….  Бо хто знає, що добре людині в житті за небагато днів марного життя її? “

Але чі насправді все так погано у нашому бутті? Як засвідчує розвинена на сьогодні наука про потаємне, насправді у справжнім духоведенні все може бути зовсім не так. Все може чинитися значно життєдайніше, але для цього потрібне поширене усвідомлення світу. Саме те яким володіли наші пращури, судячи з артефактів, які дійшли до наших часів. Їх усвідомлення сягало за межу  Платонівської печери у самім їх житті і саме це  сьогодні дозволить вирішити ті проблеми, які стоять перед людиною на протязі тисячолітніх сутінок звуженого її світосприйняття.

Згадані вище духоборчі труднощі та безвихідь тому і існують, що відбувається спроба осягнення поза антропного буття не переступаючи межі усвідомлень у чисто зовнішнім сприйнятті. Через що сучасне природознавство оперує поняттями які є назвами природних об’єктів, зовсім не торкаючись їх  суті як об’єктів цілісної природи. Потрібно раз і назавжди запам’ятати, що з рівня зовнішнього сприйняття осягнути закони невимовного, а тим більше жити за ними, неможливо, це є закон. Тому і існують тут нездоланні труднощі. Наприклад, головною умовою входження до тонкої цілісної основи буття за езотеричною наукою є зупинка так званого внутрішнього діалогу, що точиться між тим, що нам приносить зовнішні відчуття та накопиченим багажем знань про довколишнє. Вимкнення цього діалогу у сучаснім духоведенні відбувається на протязі багатьох років самовідданого переслідування цієї цілі. Тоді як у прямім кінестетичнім сприйнятті на ментальнім рівні, дотичнім до тонкої основи світу, все це досягається за лічені години.

Тож на сьогодні маємо два кардинально різні підходи до практичного життя у духоведенні. Один здійснюється з позиції зовнішніх усвідомлень, від яких маємо широко розповсюджену сьогодні езотерику зовнішнього плану. Другий спирається на науку внутрішнього плану. За для цього   здійснюється переміщення спостерігача за межу антропологічного бар’єру, на волю, через ввімкнення давньої системи світосприйняття на ментальному рівні.  Час і простір тут рухомі і ця рухомість  часу та простору  і дозволяє взаємодіяти з цілісним планом світу на рівні людської миследіяльності.  До нас ця система світосприйняття, як система усвідомлень так званого “голого” людського Ока, дійшла у вигляді орійського ведичного православ’я.  Як виявилось,саме  воно, як досвід істинної традиції, як за суфіями, є основою будь якого релігійного канону із тих, що на сьогодні існують у світі. Чому?

Бо всі поняття у тих канонізованих віруваннях вироблені у свій час у прямому сприйнятті світу через те саме “голе Око на волі”, це по перше. По – друге, людина це жива істота, яка навіть у відсторонених молитвах застосовує свій ментальний план і саме через нього несе своє звернення до того великого цілого, що панує на внутрішньому плані. Правда осягається  через так звану “муку божу”, яка і є тим навертанням на істинне з боку цілісного плану (Суста великого божого, як за оріями). Це схоже на блукання у якомусь лабіринті, коли в руках не має карти тих заплутаних ходів, тобто відсутнє розуміння того, що собою той лабіринт являє насправді. Тому тут починається боротьба з самим собою коли у муці, на грані життя та смерті, людина таки переходить на свій внутрішній план сприйняття, вмикаючи у дію свій духовний погляд.  Те, що це знання є природним для людини, ствердив у свій час великий Спіноза:” Щоб я знав, що я знаю, я від початку повинен знати“, – вивів він. Останнє і є тим, що несе людині її внутрішній супраментальний план на інтуїтивнім рівні. Тобто, всі труднощі нашого життя у муці божій одразу ж зникають, як тільки ми виходимо зі стану звуженого сприйняття світу назовні, здійснюючи перехід на іншу, внутрішню  систему своїх усвідомлень.

Як показало дослідження, сучасна людина порівняно легко осягає те мистецтво прямого сприйняття тонкої сторони світу на ментальному рівні, через що може таки пізнавати ту причинну правду, яку у давнину звали сущим, або ж правдою – істиною. «Світ збудований на правді якою є сам», – стверджували з цього самого приводу характерники запорізької Січі.

Судячи із знахідок трипільської енеолітичної культури та сучасного усвідомлення того, що несе у собі Синопсис орійських гностиків доби Київської Руси, відомий у світі як Рукопис Войнича, можемо засвідчити, що життя у правді істині не являло у ті часи такої  проблеми, яка є сьогодні. Кожна трипільська сім’я, судячи з ритуальних розписів посуду, чудово володіла тим, що ми сьогодні називаємо природною магією. Тобто, вони впливали на тонку, законодавчу сторону світу, через образний намір  відстроюючи перебіг подій у зовнішньому щодо тих можливостей, які на цей час панували в Цілісності. Більше того, у своїх розписах вони цей стан програмували. Чому це ставало можливим? Вони якраз і збагнули ту неперевершену істину, що панує у довколишнім – його тонка основа є законодавчою для процесів, що протікають у зовнішньому і вплив на внутрішнє через споріднену діяльність  веде до відповідного налаштування подій назовні. На цьому і стоїть вся ритуальна орнаменталістика Трипілля, яка являє собою втілення образних команд, що йшли на тонкий план у відповіднім намірі на розбудову життя назовні.

Через що це ставало можливим?

Цікаві відповіді на це знаходимо у тому ж рукописі Войнича. Бо ” Око ( людське) бере  на путі голу волю. Вище пана несе, пана Око голе ж. Вість віри та на волі, віру одну нині Око бере  ж“, – знаходимо головні ідеологеми орійського життя в істині. Майже те саме читаємо у Велесовій книзі:” Маємо справжню віру, тому не потребуємо ніякої пожертви“, тобто якогось особливого звертання за межу антропологічного бар’єра у справжній вірі їм не було потреби. Чому? Бо самі жили на тому боці. А як ще можливо зрозуміти таке звертання оріїв до хозар:

” Де бо зло по вірі лжа, мука божая, ся суть бо жиє.

 По горю  веде ви бозію суть гойї бо злі.

Око голе по голу – суть гола.

Поки совість вела, совість віри вість показувала, а у вас совість з вірою по віку бореться “. 

І далі:

” Вища то межа  де ви (руси) зажиє.

 Де ви у Одному ж – це та по волі одна віра. Де божиє – пише Око голе, Ока гола воля ж, де совість пише і почепа нашу душу.

Де мета по вірі свято ви зажиє. Степ по віку в істині жиє.

 Ви це понесе, суще понесе, се вашу понове кощу (душу), вість божую побає“.

Отже норма людського життя може бути і іншою, тією самою, що панувала у давні часи на землях  Середнього Подніпров’я. Чим суттєво ця норма життя відрізняється від того, що нам, наприклад, несе сьогодні езотерика  зовнішнього плану?

Вся справа знову ж таки у тих вироблених поняттях у прямому дотику до істинного. Їх використання у вигляді понять суто зовнішнього, звуженого сприйняття призвело до такої  їх міфологізації, що прохід до знання істинного було втрачено. І начебто говориться за те саме, але незнання витоку та можливості контролювати процес так би мовити з середини, у інтуїтивно образному сприйнятті,  призводить до пустопорожнього фальшування знання.

Наприклад візьмемо Дзен буддизм у його трактовці західними послідовниками. Маємо головні поняття на яких ґрунтується його західноєвропейська версія, згідно яких Дзен буддизм є керівництвом по досягненню добродійного життя. Тобто те, що є метою суто зовнішнього буття у споживчому суспільстві тут проголошується метою внутрішнього. Тоді як становлення самої людини в істині тут є головним, з якого виходить і те добропорядне та впорядковане життя на зовні але не тільки воно.

Оголошується план битви за людську душу. Тобто хтось збирається ламати спротив того, що закладено у саму людину сьогодні, сам знаходячись у тій же  позиції суто зовнішнього сприйняття, яке той спротив повсякчасно відновлює. До того поєднання зовнішнього та внутрішнього ще потрібно дорости, а це стає можливим тільки на стежці контакту з невимовним. Бо духовний план людини володарює саме тут.

Проголошується відхід від страждань за головну мету. Але той відхід по суті є відходом від самого життя, в якому те страждання мало б нівелюватись через еволюцію людського духу. Не в медитаціях же та молитвах те досягається. У труді людської душі, у її перемогах над самою собою. Але коли життя стає бігом по замкненому колу у звуженім світосприйнятті, те стає неможливим. Так, страждання є проблемою, тільки вирішується вона зовсім не через битву за людську душу на зовні, де добро та зло переплутались між собою.

Західний Дзен буддизм намагається дати однозначні відповіді на питання життя, тоді як така однозначність на зовні в принципі неможлива. Це подібно тому, коли  у існуючім музичнім ладуванні намагатися знайти одну мелодію, що буде той лад  являти. В той час коли мелодій може бути скільки завгодно, але виникають вони з одного однозначного витоку – існуючого гармонійного ладу.

Проголошується, що життя є війною між природою добра та зла. Тоді коли це вічне для зовнішнього сприйняття питання не може бути вирішено назовні взагалі. А що є?  Є проблема розуму полишеного своєї контрольної глибинної ланки, через що він ту проблему штучно продукує.

Метою життя проголошується досягнення стану просвітлення, без якого щасливе майбуття принципово не можливе. Щоб те отримати в житті потрібно знати причинну правду життя і за нею впорядковувати його. Але це зовсім не стан просвітлення. Справжнє просвітлення це вихід на рівень розкриття природи справжньої цілісної людини, що завжди стояло з людською святістю поруч. Тому зовсім не може бути нормою благополучного життя, бо це є вище досягнення вже за межею плину самого людського буття.

І нарешті, чі можливо бачити шлях духовного зростання, як тут проголошується? Певно ні. Можливо бачити та контролювати звичайні шляхи у житті, що ведуть до того, але самого шляху сходження духу у наявному вигляді як такого не існує і не може існувати. Бо то є завжди неочікуваний результат зусиль духу, його раптове переродження у черговому стрибку розкритої самосвідомості. Коли, як і де те відбудеться не знає ніхто, бо це є  кожного  разу синтез багатьох причин, одна з яких лежить у тих можливостях які існують на цей час у світовій цілісності. Пам’ятаємо відчай Омар Хайяма з цього приводу:” Перед сутністю Бога стою в стовбняку“. Це саме те питання, яке бере на себе західний Дзен буддизм. Не можливо поставити вірне питання, означити вірно будь яку проблему у житті без переходу на той бік у своєму усвідомленні світу.

З приведеного вище і постає те життя про яке у орійському православ’ї говориться як про муку божу.  “Виходить, що той перехід про який ви говорите є надзвичайно важливою справою. Чі існують хоч якісь натяки на те як він здійснювався насправді?”, – чуємо наостанок нове запитання нашого допитливого читача.

У діаграмі Сонця з рукопису Войнича знаходимо такі рядки:” Воля де божая ж ? Ви ту волю бере ж. Ви цю віру одну несе, свята пана віра у Ока бозі жиє. Ви пові Оку (голу), бо Ори ви. Воля горе боре і втіша. Віта Одне, упова і каже, віра бере голе. Ви те не пониже, понову коща (душа) пана тіше. Суть нині несе світу межу, пові в те. Вище пана несе, по Орові пана несе, пана Око голе  ж“.

Про що тут йдеться загалом зрозуміло, воно затверджує все те, що було вище згадано. Судячи з цих записів життя за межею Платонівської печери “на волі, по голу” таки було реалією у житті оріїв. Цю традицію вони вочевидь переказують і нам.

Існує характерницька практика, яка може пролити світло у цім питанні. Кожен має можливість повернутись подумки у своє пройдешнє життя, яке постає у незримому спогаді. В цьому спогаді  у своєрідному образному баченні постає та чи інша картина нашого життя яка існувала у відповіднім просторі. Цей простір має одну ваду. Тут ми, захоплені суто зовнішнім, образно – понятійним сприйняттям світу, можемо замість якихось  речей, розкладених під яблунею на якійсь лавці, надумати щось інше. І будемо виразно бачити те своє надумане у досить статичній картинці. Що і є головною вадою зовнішньої парапсихології, яка запанувала сьогодні у езотеричній науці. Тут все спочатку уявляється, а потім виразно бачиться і у такий спосіб затверджується. Ясно, що нічого істинно існуючого  у такому баченні не очікується, а йде відповідне наврочення та самоомана. Характерницька практика дозволяє обійти це суто ілюзорне навіювання, рекомендуючи у просторі образної пам’яті заглибити свій погляд десь на лікоть в землю. Там відкриється другий темнуватий простір зі своїм чітко окресленим обрієм.

Це і буде тим світом де панує так зване “голе” за оріями Око і де лад на тій лавці буде встановлювати вже не сама людина у своєму образному баченні а хтось, хто буде цьому простору належати. Тут покладені кимось речі не можуть бути зміненими у вільнім образнім баченні людини. Вони завжди будуть такими, якими їх поклав на ту лавку хтось ззовні і те буде виразно бачитися у тому ж образному баченні. Тобто лад на тій лавці буде відповідати істині у першовитоку. Ви дійсно будете бачити те, що поклала там інша людина або відтворила сама природа.

Більше того, коли ви самі задумуєте розкласти якісь речі у відповідно гармонійному порядку на тій лавці, то це ваше рішення буде узгоджено з тим, що йде з плану цілісності. Сама Цілісність, де ви вочевидь знаходитесь тепер зробить це, бо спрямованість до ладу та гармонії є її внутрішнім законом до якого стають належними і ваші рішення.

Будь що занурене на її рівень отримує тут свою ключову, вибіркову форму, бо тільки у такий спосіб воно може тут надовго залишитись і стати аспектом самої Цілісності. Будь який ремісницький виріб , будь яка будівля чи ландшафтне рішення будуть тут набувати ключової форми сяючи енергією та вишуканістю  злитих з цілісністю природних  форм.

Тобто розкритий вами глибинний простір буде володіти так би мовити творчим аспектом, щодо вашої діяльності. Давні орії зрозуміли це і підпорядковували цій творчості світу всю свою життєдіяльність. Цілком справедливо вважаючи подібний спосіб життя, життям в істині. Бо мали від того велику життєдайну силу та своє щасливе майбуття, адже жили у єднанні з цілісним  світовим планом. Слідування у їх  духовнім баченні ставало законом живої етики їх життя. Саме цей закон у слов’ян Середнього Подніпров’я і відмітив у свій час Геродот який зазначив:” Цей народ не має над собою закону ( у вигляді царя чи якогось іншого самодержця), та він їм і не потрібен, закон знаходиться у них всередині “. Відродження цієї культури і повинно бути покладеним у новітніх духоборчих практиках у знову відроджуваній культурі внутрішнього плану. Так, як це й панувало у давній орійській культурі Середнього Подніпров’я.

Щасти Вам.