Сторінка Василя Чумаченка

Творящую силу се узріли у собі.

                                                                           (Велесова книга)

Язичництво термінологічно має значення народної релігії або ж, як на сьогодні, адаптивної, природної  магії людини визначеної  в ареалі проживання. В Україні язичництво було засобом адаптації землеробської культури до природних умов ведення сільськогосподарських робіт на землі у відповідних природних умовах. Тобто, утримувало у собі дієве джерело успішного практичного життя на зовнішньому плані. Головним кредом такої  адаптованої культури стало твердження, яке знаходимо у давньому переписі історії русів Середнього Подніпров’я  Велесовій книзі:”Мусимо відати і знати обаполи тирла, щоб з богами жити в єдиній правді “.

Тут одразу ж виникає безліч запитань.  По – перше, що таке “відати і знати” ? Ми сьогодні пізнаємо світ через  свої переконання у сучаснім природознавстві опертім на експеримент. В цьому експериментальнім досвіді існує одна недоречність,  яку у свій час виголосив Макс Планк:”Ми дивимось на будь який експеримент очима існуючої у цей час природознавчої картини світу і нічого іншого ми там побачити не взмозі “. Тобто, маємо відповідне обмеження і не можемо складати  своє судження про процеси та явища, що лежать на сьогодні за межею існуючої природознавчої картини світу. Для цього потрібно зміщувати позицію споглядача за межу нашого антропного буття маючи більш поширене світосприйняття.

По – друге, відання у Велесовій книзі вочевидь виходить від усвідомлення першоджерела подій де знання приходить на рівні ментального, інтуїтивного усвідомлення причинної правди розлитої в світі. Цю сакральну сторону людського світосприйняття  сформулював у свій час Спіноза Фаррух наголосивши:”Щоб я знав, що я знаю, я від початку повинен знати”. Виходить пряме, невербалізоване сприйняття або ж усвідомлення на ментальнім рівні насправді лежить у основі будь якого нашого знання. Інакше ми просто не могли б про щось зв’язко  говорити. Наполягає на цьому і Велесова книга, бо “відати і знати” тут потрібно “обаполи тирла“, тобто за межею суто людського способу життя.

Викликає тут запитання і проголошене “життя з богами в єдиній правді“.  Що то за “єдина правда” ? Звідки їй взятися у тому відносному її розумінні, яке сьогодні панує в науці? Коли ми озирнемось довкола то побачимо довколишній світ реалізований у чомусь одному і воно незмінне у часі констатуємо ми. Папуга та півень мають свій вибірковий вигляд і  цей вигляд є незмінним. Тобто, ці птахи залишаються тими самими і сьогодні і завтра, час не впливає на них. Вони являють собою реалізоване одне яке насправді існує, коли би воно було змінним, або не дай бог спиралося на якусь відносність, то ми не мали би ні папуги ні того півня, бо взагалі перед нашими очима нічого б не було, як і нас самих. Виходить, що у природі таки панує одна правда, про яку наші пращури говорять у своїх рукописах  як про правду – істину. “Світ збудований на правді якою є сам, у правди один шлях, у неправди їх багато“, – стверджується в характерницькій культурі України.

Тоді істинне це те в чому людина насправді живе, а до відносного відходить те, що вона описує довкола себе. Виходить,  коли в істині живуть, то все знають про неї, коли ж не живуть, то нічого про неї не знають, бо приходить те знання з прямого, невербального рівня сприйняття світу на інтуїтивнім рівні.

На сьогодні ми знаємо, що людину від світу істини відділяє антропологічний бар’єр зумовлений вадами нашого фізичного тіла, яке на сьогодні утримує жорстку відстройку що до зовнішнього світу. Згадаймо пресловуту Платонівську печеру. Наші пращури долали ту межу антропоморфно змінюючи саму свою статуру. Так виникли образи Велеса, Перуна, Мокоші, Світовида,Стрибога, Дани і багато інших. Входячи у ці образи на ментальному рівні, людина не тільки долала антропологічний бар’єр входячи у поширене сприйняття світу, вона отримувала ту чі іншу могу – силу у впорядкуванні позаантропного буття. Ця системно впорядковуюча сила була дивною, бо не залежала від людських зусиль назовні, вона викликалася і бездоганно точно діяла змінюючи все в довкіллі за простим наміром – бажанням, коли сама людина була занурена у позаантропне буття. Зрозуміти механізм дії такої сили в ті часи було справою неможливою, тому і виникли боги та всілякі божества. Про які давня японська мудрість говорить:”Була б віра, боги знайдуться”.

Духовне бачення або ж кінестетичне сприйняття на ментальнім рівні було обов’язковим у керуванні цими силами. Тож коли воно зникло, було втрачено і те відання та знання на яке спиралася культура давніх слов’ян, що славили Праву – світ де жила правда – істина. З цього приводу існує цікаве зауваження з боку оріїв у рукописі Войнича що до пізнього язичництво:”Святі не булі, поновили по (переказаній, рукописній) віді, в тому бо зло“.

Тож пізнє язичество вже просило у богів, що постали за тими антропоморфними образами. Принесло це щастя та достаток у наш дім знаємо сьогодні самі. Людина сама володар свого життя та щасливого майбуття, бо її доля це те, що прописано їй він самого народження і перекласти це на чиїсь плечі є справою неможливою.

Чим насправді було раннє язичництво на Русі? Як показує дослідження у супраментальній психології  це було ведичне правовір’я або ж православ’я і торкалося воно внутрішньої сторони людського життя зануреного в цілісний світ невимовного, на сьогодні непроявленого. Про ту непроявленість можливо суперечити, адже це прояв суто зовнішньої позиції споглядача який, образно кажучи, за деревами не бачить лісу.

Судячи з Євангелія від Фоми раннє християнство, що прийшло на заміну пізнього язичества, носило той самий пізнавальний, гностичний характер що і раннє язичництво, тільки акцент тут був покладений на осягнення людиною своєї справжності та цілісності як боголюдини. Про що наш великий філософ Григорій Сковорода у свій час виголосив те сакральне, яке стоїть за людською справжністю:”Справжня людина і бог є одне “, затвердив він.

Що філософ тут мав тут на увазі? Він говорить  про ту саму системно перетворюючу, божу  силу якою може володіти людина і якою вона володіла у ранній природній релігії. Саме це і ставило її поруч з богами, як за Велесовою книгою.  Що таке врешті решт боголюдина?

Це та людина панування якої нарешті настає, коли розкриваються підвалини  внутрішньої культури і людина стає вільною від своїх упереджень, реалізовуючи себе у повноті своєї внутрішньої природи.” Не усі ви є“, – зауважують з цього приводу орії, говорячи про те зло, яке змушена переживати людина у своїм житті через свою упередженість щодо  подій які вирують у довкіллі. Ключі від того лежать на внутрішнім, супраментальнім плані говорить Сковорода:”Пізнайте істину і вона зробить вас вільними“, робить він свій висновок разом з великими адептами та філософами світу.

Чому сьогодні про це потрібно говорити?  Справжня вихована людина виростає тільки в національній культурі і більше ніде, говорить давня мудрість. Мабуть тому, що справжня людина може виховуватись тільки у доторку до справжнього. Тому національній культурі України потрібно повертати дієвість, яка залежить від джерел існуючих на внутрішньому плані у невимовнім. На сьогодні вони закриті релігійним догматизмом, хоча ще сам фундатор християнської церкви Петро стверджував:”Дух животворить – буква ж вбиває“.

У дотику до причинної правди живого світу дуальний світ суто технічних націй, у одвічній боротьбі  між добром та злом обертається на триєдність, що насправді панує світом. Цією третьою точкою стає мудрість та знання сущого, яке постає у доторку людини до світу невимовного.

Надзвичайна дієвість та сучасність національних культур мають слідувати від розуміння Бога як скеровуючої  світової Цілісності (той самий Суст Великий божий як за оріями) та релігії, як зв’язку з внутрішнім, причинним світом. Нової, заглибленої у світ істини культури та нового природознавства, де пресловутий картезіанський принцип буде зрештою заміщений орійським ведичним підходом, вочевидь єдиним для всього світового загалу.

Щасти Вам.