Сторінка Василя Чумаченка

Почати можливо тут з сакраментального, як на сьогодні, запитання:”Чому руси Середнього Подніпров’я вважали будь яку відсторонену від істинного віру поганською вірою та поганським способом ведення свого життя ?”. Необхідну відповідь можемо знайти, коли поставимо ще одне запитання :”Що таке людська мудрість? ” Яка вочевидь є головним чинником щасливого людського майбуття. Коли звернутись до нашого Григорія Сковороди, то тут одразу ж впадає в око його вираз:”Духовна людина вільна. Вона передбачає віддалене, прозирає приховане, заглядає в минуле, проникає в майбутнє“, – стверджує філософ. Все це стає можливим через ментальну зануреність у позаантропне буття, говорить сьогодні супраментальна психологія. Тільки там, де простір та час не мають своєї стаціонарності минуле, сучасне та майбутнє може бути усвідомленим в одній точці присутності спостерігача, який за межею антропологічного бар’єра отримує для цього необхідну волю. Чим є тут його воля?

         Позаантропний план світу є планом світової Цілісності, яка є законодавчою основою проявленого, феноменального світу. Тому зміщення позиції спостерігача на рівень його ментального плану, занурює його в поле істинного, де він і стає вільним, вже відповідаючи своїй первинній, внутрішній природі. Саме про це нам і говорять у той чи інший спосіб всі без винятку філософи та адепти світу, коли запевняють словами Ісуса із Назарету:”Пізнайте істинне і воно зробить вас вільними“.

         Виживання на зовнішньому плані у суспільно організованім житті, де наперед виходять суто економічні чинники, відсовує духовний світ людини на непроявлений план її буття. Для багатьох народів ця сторінка їх становлення у світі стає у такий спосіб зачиненою, тому договірна, поганська за справжнім духовним світоглядом правда стає головним чинником у їх житті. Їх духовність, яку вони називають високою, мабуть через її недосяжність простою людиною, впирається в відсторонену віру у щось або у когось, хто веде та спрямовує сидячи на троні або знаходиться по ту сторону обмеженого антропологічним бар’єром людського буття.

        Слов’яни Середнього Подніпров’я, за свідченням давнього свого перепису відомого як Велесова книга, визначаються у цьому:” Маємо справжню віру тому не потребуємо ніякої пожертви“, в тому числі і у обмеженні своєї світоглядної позиції, доповнимо ми їх.

” Мусимо відати і знати обаполи тирла“, – стає їх кредом становлення в дусі без обмежень нав’язаних людині її суспільно – господарською діяльністю назовні. Як, у який спосіб постає та віра, – виникає питання?

” Чим вище у поняття невидимого ввійду, тим міцніше віра моя. Потрібно зуміти злити свою волю з волею божою, стати гармонійною складовою Всесвіту.“, – прокладає нам шлях до розуміння незвіданого наш Григорій Сковорода.

Але ж це зовсім інший світогляд, скаже нам знаючий читач. Так, зовсім інший від того, що панує сьогодні. Його витоки знаходимо в оріському синопсисі доби Київської Руси відомому в світі як рукопис Войнича.

” Мета віри в вірі ж, сама ж віра існує по вірі, від чого Око вістей божих існує в голім Оці орія“.

А далі тому ж рукописі знаходимо необхідне пояснення стану тих справ, що на сьогодні склалися : ”Де вище по волі те божиє по голу? Ви ту межу однині косе, світу не каже святе буле. Однині суть же вість не каже, одна пуста ж віра божая. Совість у межі, але вість у горі – вість бо зла“.

Що це, якась нова віра чи новий світогляд, запитає нас знаючий читач?

       Це саме те, що насправді лежить у основі будь якого віросповідання сьогодні, яке хоч і приховано, а таки опирається на внутрішнє світосприйняття через ті самі молитви та звернення до невимовного. Тому у основі світу русів Середнього Подніпров’я лежало і по сьогодні лежить знання сущого ім’я якого орійське ведичне православ’я. Вочевидь єдина для всього світового загалу внутрішня релігія людської сутності зануреної у вічність, мета якої осягнення людської справжністі та становлення її у знанні сущого. Що з цього людина має у своєму житті, виникає питання?

         Життя у дотику до істинного на внутрішньому, тонкому плані дозволяє мати те, що у всих релігіях світу зветься божою благодаттю, яка коротко сформульована у відомому виразі; блажен хто вірує, тепло йому на світі. Чому? У своєму житті людина шукає шляхи втілення своїх мрій та шукає своєї щасливої долі, між тим все це існує, так би мовити, наживо прописаним на тому ж тонкому плані по самому її народженні. Причетність до цього судженого шляху і надає тієї щасливої миті буття пошуком якої переймається сьогодні вся філософія світу. Саме ведичне православ’я, де людина у віру вірува бо віра існує по вірі, вірувуючи насамперед у саму себе, як представника божественного, цілісного світу, сама здійснює дотик до того запрограмованого, судженого шляху. Всі її мрії та сподівання стають тут промислом її божественного початку, бо підходить вона до них не з поверхні земного буття, а з боку неба сущого, до якого має свою причетність.

         Саме ранній ведизм, коли людина відала і знала, був головним засобом знешкодження поганської віри на Русі, що завжди поставала у відстороненій людській вірі у всілякі божества та божественні ідеї та встановлений лад, як в релігії так і у природознавстві. Які, образно кажучи, створювали озеро в справжнім озері, або ліс у лісі, роблячи штучну підміну там, де все і так існує по волі божій. Потрібно бачити і знати на тонкому плані де панує причинна правда світу, чому ти вклоняєшся, що сприймаєш як істину у першовитоку і де насправді пролягає шлях до твоєї сповіданої, а тому щасливої долі. Мабуть тому, що кожна щаслива людина і бог є одне, може тут зауважити нам тепер будь хто.

         Активна діяльність людини назовні може бути перехрещеною з внутрішнім ладуванням на світових шляхах становлення її в своїй справжності, та вирішенні тієї мети з якою вона прийшла у цей світ. Запорукою цьому стає високий рівень досягнутої стелі інтегрованого мислення, яке у супраментальній психології стає знаряддям осягнення зовсім іншого рівня буття справжньої людини у її активному, творчому підході до вирішення проблем життя. Миследіяльність стає тут програмуючим чинником ведення свого життя в якому зникають ті невизначеності та перепони, які маємо на зовнішньому плані. Маючи саме це на увазі Григорій Сковорода у свій час і проголосив своє сакральне:”справжня людина і бог є одне”.

         “З чого постає знання сущого?”, – виникає питання.   Вочевидь з адаптації автохтонного населення до патерну умов ареалу проживання, бо тільки у такому випадку з’являється “закон в середині” відмічений ще Геродотом у слов’ян Середнього Подніпров’я. Цей закон стає натальною картою у інтерактивній психології, за якою здійснюється міграційний рух у тваринному світі. Для людини це той закон живої етики за якою постає її совість та знання тієї правди життя, що розлита у довкіллі. На Середнім Подніпров’ї цей закон виникає через адаптацію до патерну умов ареалу проживання автохтонного населення інської зони давнього кристаличного щита України. “Де його межа?”, – може постати питання.

Так звані “кам’яні баби”, як засіб включення у той розлитий у довкіллі закон стоять в Україні на пагорбах по Дністер, далі їх немає. Вони звуться половецькими, хоча значно більш розвинена пластика ідольских капищ Київської Руси, говорить про зовсім інше первинне їх походження. Саме антропоморфна пластика була головним інструментарієм у ранньому ведизмі у подоланні людиною антропологічного бар’єра відділяючого від плану її внутрішнього життя. Бо входження у резонуючу з цілісним планом буття антропоморфну форму, знамало жорстку фіксацію людського тіла щодо плану зовнішнього, феноменального світу. Більше того, це дозволяло у поширенім світосприйнятті впорядковувати довкілля, прилучаючи саму людину до його впорядкування, про що нам говорить спадщина того ж Трипілля. Де позаатропне буття програмувалося на знаковім, резонуючим з цілісним планом посуді та антропоморфній пластиці у вигляді ритого або мальованого ритуального розпису виконаного на них.

         Тому в інській зоні кристалічного щита України її автохтонне населення являло і являє собою єдиний конгломерат, що проявляється в знаковій, резонуючій з позаатропним буттям культурі, мові та звичаях. В її основі стоїть внутрішнє світосприйняття на відміну від того сусідства, що оточувало цю землю протягом століть. Від того і потерпала Руська земля, бо значно випереджала у своїм розвитку своє оточення. Сьогодні українці, тобто ті, хто мають під ногами свою родову, спадкоємну землю назва якої Русь, утримують ту глибину проникнення у позантропне буття, встоявши попри всі негоди та негаразди у своєму характерництві.Їх перемога то світло нового дня для всієї індоєвропейської культури, яка опанувавши новий рівень еврістичної стелі інтегрованого мислення, може зробити великий крок до того справжнього світу, що панує у позантропнім бутті на плані світової Цілісності.