Архів грудня, 2020
Радість буття рветься
у Отчий Дім.
(Ніцше)
Частина перша.
Супраментальна психологія це психологія становлення внутрішнього плану людини та її взаємодії з оточуючим світом. З точки зору суфіїв вона спирається на досвід істинної традиції, з якої ведуть своє походження всі релігійні конфесії світу. Про їх єдність та походження з одного джерела говорить і Анні Безант у своїй книзі “Єдність релігій світу”. Цей внутрішній або ж серединний шлях, шлях істинної традиції, як за суфіями та Григорієм Сковородою (бери вершину – отримаєш середину), спирається на причинну організацію поєднаного у Одне світу. Ця поєднаність формує і відповідний психотип цілісної людини, яку всі великі мислителі світу зовуть справжньою. Саме вона, у своєму дотику до Єдиного, може володіти божою, системо перетворюючою силою. Підгледівши яку Сковорода і засвідчив у свій час:”Справжня людина і бог є одне“.
Оборона своєї землі малою силою від зазіхань з боку войовничих азійських просторів, потребувала розкриття та заглиблення у світ внутрішнього духовного простору. Саме це давало ту незбагненну силу духу, яка тримала на відстані будь яке людське розбишацтво. Такий досвід розкриття внутрішнього плану існував на Русі ще з давніх часів у вигляді антропоморфної пластики людського тіла. Згадаймо антропоморфні скульптури Перуна, Велеса, Мокоші, Дани та інших так званих божеств. Які дозволяли людині володіти тією дивною, все перетворюючою силою. Та сама пластика проглядає і у відомих скіфських та половецьких кам’яних істуканах, “кам’яних бабах“. Зменшення, тамування однієї частини тіла та гротескне збільшення другої, лежало у основі цієї практики виведення назовні сили внутрішнього, супраментального плану людини.
Щоб нею володіти потрібно було зайти на той внутрішній простір, опанувати його. Така практика опанування так званого нагвального простору, як за Карлосом Кастанедою, якщо не відходити далеко від антропоморфної форми, проглядає у Стоунхенджі , кільцевому кам’яному святищі на землі Англії.
Тут, встановлені по колу кам’яні брили, вочевидь є стилізацією самого людського тулуба. Зосередження уваги на такій антропоморфній формі з центру святища, у поєднанні зовнішнього та внутрішнього і розкривало згадуваний вище темний, нагвальний простір. Це був план первинного причинного формування зовнішнього світу, в якому будь яка людська особистість ставала “рівною всім і кожному окремо але по духу їй не було рівного на землі“, як за старим характерницьким заповітом. Саме це проходження на внутрішній простір і єднало козацьку спільноту у одне ціле, якому назовні не було противаги. Саме з цього розкритого внутрішнього простору, простору розкритого духу Етер і постає твердість та незламність духу кожного українця, це його головна визитівка.
Тому на Січ міг прийти будь хто, будь якої національності, у цьому, вже характерницькому котлі і відбувалося формування людської справжності, де всі ставали єдиним цілим. Саме на цьому і сформувалася та постала українська нація, як перш за все козацька, характерницька нація, яка далеко випередила в цьому інші національні утворення. Саме це є провідною темою у творчості Олеся Бердника, що стоїть на витоці відновлення тієї традиції в Україні.
Сьогодні, завдячуючи розвитку евристичної стелі абстрактного мислення, означений перехід починається з усвідомлення подвійної природи людини, кроки та рішення якої у житті назовні продукуються на внутрішнім, причиннім плані.
Постанова такого бачення, знімає скляну непорушну відстройку що до зовнішнього у фізиці людського тіла. Через що постає можливість поєднання внутрішнього та зовнішнього планів у одне ціле на волі, в нестаціонарному просторі – часі слабкої метрики. Точно як за давньою характерницькою традицією:”в цьому світі потрібно бути “, тобто існувати насправді в тому світі, що є, що існує тут і зараз. Навіщо?
Щоб знати його причинну правду з усвідомлення якої до людини приходить сила та справжнє життя на волі. Бо світ збудовано на правді якою є сам, стверджували характерники Січі.
Що для цього потрібно сьогодні? Згадати про закон живої етики, про “закон всередині“, відмічений у населення Середнього Подніпров’я ще грецьким дослідником Геродотом. З якого постали лицарські традиції формування характерництва на Січі та зрештою усвідомити той “Отчий закон” на якому тут стояло звичаєве Січове право. Братство характерників якої, за Олесем Бердником, є тим казаном з якого врешті і постала українська нація.
Отчий закон, це те, що є внутрішнім усвідомленням живої етики і тому його не можливо якось виписати назовні, скаже нам будь хто з вченої читацької аудиторії.
Але ми спробуємо, залучивши для цього науковий аналіз. Адже про нього говорили і говорять всі великі адепти світу починаючи з Ісуса із Назарета, провідної фігури у християнському світі. Вчення якого продовжило звичаєву відичну культуру становлення людської справжності на Русі, через що його від початку гностичне вчення і було прийнято у вигляді двоєвірного синкретизму. Ось те сакральне, що він озвучив у свої проповідях.
“Я прийшов не порушити Закон, а виконати Закон. Я прийшов прибавити до Закону Отчого волю Сина, відновити викривлений закон причинності, в ущербному законі смерті – Отчий Закон життя”, – засвідчив він у свій час.
Як, у який спосіб постає питання? Маємо на те його відповідь:”Як що Син божий (цілісна людини, що є у кожному) звільнить вас, то істинно будете вільними. Віруючий в Сина має життя вічне“,- проголосив він.
Виходить Отчий Закон потрібно шукати на шляхах сходження до тієї людської справжності. Що ми маємо з цього приводу у світовій езотеричній практиці?
Ось що говориться у “Книзі Золотих Правил” Тибету записаної Блаватською: “Бажай тільки того, що народжується в середині тебе. Шукай шлях все більш занурюючись в себе. Живи ні в сучасному, ні в майбутньому, живи тільки у вічності“. І далі в тій же книзі знаходимо сакральне:” Ти не можеш йти по шляху, не ставши сам шляхом“, тобто людиною волі яка існує на волі, як за оріями у нашій давній традиції.
На тому серединному шляху життя будьте Перехожими, радить Ісус із Назарета.
Зустрічай схід і проводжай захід Сонця, бо інакше життя втрачає свій зміст, – закликає давня рахманська практика. Тобто, живи в природі і з природою нероздільно. Чому? Бо саме там, на рівні живої етики з таємних кордонів тчуться килими людської долі, запевняє Олена Реріх.
В пошуку людської справжності даоси проголошують:” “Ти не цей, ти той. Кожна людина має своє обличчя до народження. Справжня людина – це людина без титулу “, – запевняють вони. Тобто внутрішнє Я в людині окреслено її ментальним образом існуючим на тонкому, непроявленому плані. І саме той образ насправді веде шлях людського життя у причинному полі Цілісності.
На цьому шляху знання, усвідомлення та дія повинні бути поєднаними у одне, стверджує Григорій Сковорода. Тобто, щастя у житті це уособлення себе у своєрідній Нірвана Кальпа Самадхі того буття, яке і є нею на Волі у непроявленім, як за Східним вченням.
Частина друга.
Отчий Закон або ж Орова Криниця
у відичній культурі русів
У вище згаданому і проглядає той Отчий Закон, який ми бажаємо нарешті усвідомити, шановний читачу. Життя людське, як це слідує з вище приведеного, у своїй справжності стає слідуванням причинній правді того закону. Подібне слідування в житті нам знайоме, ми слідуємо тій причинній правді всередині на рівні чуття, коли діємо назовні, ходимо по землі , плаваємо у воді, керуємо будь яким апаратом на землі, чі у повітрі. Коли ж відходимо від того внутрішньо усвідомленого закону рівноваги з зовнішнім, ми цю здатність своєї успішної діяльності губимо. Те саме з причинною правдою світової Цілісності, з якою ми або взаємодіємо у своєму усвідомленні, маючи від того силу та вправність у подоланні шляху свого життя або не взаємодіємо, будучи відлученими від того. Це знання і цей закон виникають у прямому, кінестетичному контакті, що відбувається під час входження на внутрішній, цілісний план. Адже саме там існує необхідна нам причинна правда живої етики у дотичності до якої і тчуться килими людської долі, як за Оленою Реріх.
Тому розкриття простору духу Етер і стає головним у настановах на праведне життя у Отчому Законі. Подібні настанови, як канони станів справжньої людини, можемо знайти у давньому орійському манускрипті, відомому сьогодні як рукопис Войнича.
У рукописі Войнича на кожній сторінці існує записане сповіщення від гностичного провидця орійського відичного правовір’я або ж православ’я. Православ’я – як похідний термін, вочевидь веде своє походження від прославлення Прави, тобто тієї самої Цілісності про яку згадував ще Аристотель. У всих цих сповіщення, або ж свідченнях орійських гностиків, присутній шлях істинної традиції як за суфіями та виписані концептуальні положення виходу з тієї життєвої скрути, в яку людина потрапила через хозарське відступнічество у сліпій вірі. Де Око Боже стало посередником між людиною та Небом.
Ось що лежить у самій основі того орійського спадку, який ми маємо від давніх часів у перекладі письменниці Вікторії Галєх в українській абетці, як за ключем Джона Стойка.
«Потіша воля одна у межі».
«По волі каже суть віри».
«Вість гола — се вість волі».
«Суть в степу свята на волі ж».
«Воля та на волі, вість волі пана, де гола віра».
«У Ора була одна віра — се суть божая».
Те саме знаходимо в іншого провидця:
«У Ока божия (справжнього) одна віра ж гола».
«По путі Ока божия — Око голе каже святу волю».
«Суть нашу однині коща покаже. Одне тіше — совість одна на віки».
«Вість не коса пану каже — світ горя (у людському відступничестві) попусту несе зло».
«Одне ж — Одне каже і потіша. По віку ж у степу каже, де пан віду понесе».
«Суть не коса по степу ж».
Орії мали єдиний світогляд і єдину культуру спілкування з Цілим за межею антропологічного бар’єра — по «голому». Їх провидчі настанови, що вже вочевидь відносяться і до нас, можемо знайти у таких записах:
«Однині суть понови і Око бозі (пуста віра у хозар) паде».
«Се Одне у межі віри, сю суть нині ж понове коща».
«Пану Око голе волю несе».
«Воля вела волю пана ж. Совість повела по віді віру ж».
«Совість упова по віку, де упова пові Одне ж, пада віра і жиє».
Як бачимо, ніякого кодування в рукописі Войнича не існує, просто це “вища школа” для того рівня свідомості, що панує сьогодні. Тут необхідна відповідна освіта у езотеричній культурі та знання її законів і більше нічого. Щоб цей рукопис вільно читати мабуть ще потрібно бути українцем, бо це дуже старе але наше українське письмо. Подібні записи орійських гностиків можливо знайти на Близькому Сході у так званих “арамейських записах” у мові русів. В тій же абетці старого українського письма можливо прочитати записи етрусків на кам’яних пам’ятках їх пори, як це засвідчив у своїй книзі Олександр Олійник.
З тих свідоцтв орійських гностиків, записаних у прямому доторку до причинної правди розкритого простору другого Неба і беруть свій початок канони станів. Всього їх можливо виділити десять, з яких необхідний перехід до нового, поширеного світогляду вочевидь забезпечують перших п’ять.
Перше правило або ж канон справжньої віри у істинній традиції за оріями лунає так:
1.Віра по вірі ж. Віта божиє по волі і по вірі ж.
На другому рівні стоїть канон волі:
- Воля на волі. Маєш волю, живеш своїм життям.
Третій канон проголошує необхідну міру у тому проходженні на внутрішній план:
- Помалу свою власну мету носи. Май міру по волі і по вірі.
Четверта настанова несе у собі закон межі.
- Суть межі Ока божого по вірі.Тому у віру вірува.
До дії п’ятого закону можемо віднести канон совісті:
- Совість несе по вісті те божиє, совість віри упова і жиє.
На шостому місті постає усвідомлення мети:
- Вість по волі мету пише.
Сьомий канон це сполучення з Єдиним Одним:
- Путі боре Одне ж, вище пише Ока віру.
Восьмим законом є закон пізнання сущого:
- Святе божиє у суті ж. По віку Око каже суть кощі (душі).
У дев’ятому каноні розкривається природа життя справжньої людини:
- Вища то межа, де ви зажиє.
У десятому законі проголошується стан досягнутої святості.
- Де мета по вірі, свято ви зажиє. Ока суть ви божая. Ока ви буле святе ж.
Відповідно до наведених вище настанов – заповітів можемо сформулювати і назви канонів:
- Канон віри «віра по вірі ж»
- Канон волі “воля на волі велика ж”
- Канон межі «межа по волі і по вірі»
- Канон міри « май міру по волі і по вірі»
- Канон совісті «совість пише і каже»
- Канон мети «мета божая вища ж»
- Канон ведення «вище пише Ока віру»
- Канон пізнання сущого «святе божиє у суті ж»
- Канон життя у вищому «вища та межа, де ви зажиє»
- Канон святості «Свято ви зажиє, Ока ви суть божая».
Чому саме канони або ж закони, а не щось інше? Тут ми, вочевидь, торкаємося законотворчого аспекту світу, де слово й діло не розходяться між собою і все носить від того законоутворюючий характер.
Природно постає питання, а що відбувається коли того проходження до правди неба у істинній традиції, як за оріями та суфіями, вже не існує?
Коли таємний закон, що керує всякою живою твариною, як за Сковородою, губиться?
Тоді і виникають відомі Десять заповідей, закони Хамурапі у Вавілоні, закони Ману в Індії і багато інших писаних законів, що скеровують людське життя. Але всих аспектів його вони принципово охопити не в силах. І тоді відбувається те, що ми маємо сьогодні. Де людина полишена своєї початкової величі та щасливої долі на цім світі. І ми починаємо розуміти Ісуса із Галілеї: “Така велич скніє у такій убогості “, – зауважив він.
Знаємо тепер чому.
“А яке відношення всі ці згадані вище канони мають до Січового права, що панувало на Січі?” – може виникнути питання у нашій читацькій аудиторії.
Справа в тому, що означені канони перехідні. Вони є сходинками, які ведуть до відповідного розкритого стану людської свідомості. Коли ж те настає і людина, за образним висловом Сходу, входить в потік становлячись Архатом, потреба в них зникає. Так само, як зникає потреба у сходах Іакова у християнстві та у Велесових колах у рідновірстві, коли людина вже опановує сутнісний план свого життя на волі.
На Січі той внутрішній, нагвальний простір розкривався під Покровам Богородиці, що бере своє походження від образу давньої Праматері Світу, головного мотиву на вишиванках в Україні від давніх часів. Саме тому і стояв на Січі храм Богородиці і ніякий інший.
“Все це має своє походження від слов’янської Нави – Великої Ночі, що породжує все і яка забирає все до себе у кінці життя”, – зауважить нам знаючий читач і це буде близьким до правди. Мабуть тому Січове право, не зважаючи на свою суворість і мало честь великую, як за свідченням Яворницького.
Хтось скаже, що сучасна суспільна людина дуже далеко відстоїть від того всього. Але практика показує, що як тільки означений вектор сходження береться за головну парадигму, в людському житті починають зникати негаразди. Мабуть тому, що вітрила судна, капітан якого не знав раніш порту свого призначення, нарешті починає надимати супутній вітер. Як що брати до уваги відоме зауваження Луція Сенеки.
Щасти Вам.
В. Чумаченко.
“Бери вершину і матимеш середину”.
( Григорій Сковорода)
Серединний шлях відкривається коли опановується світ позаантропного буття де людина стає повною і цілісною, вже володіючи поширеним сприйняттям світу. Наукова езотерика говорить, що подібне відбувається разом з включенням третьої сигнальної системи та припиненням внутрішнього діалогу між людиною та зовнішнім світом, на який спирається апріорне, суб’єктивне мислення. А до того:” Не усі ви є“, – говорять орії в рукописі Войнича. На тому переході у позаантропне буття на ментальному плані дві натури за Сковородою, або ж природне і людське за китайським філософом Чжуан Цзи, зливається воєдино, виводячи у світ справжню, цілісну людину. Чим вона відрізняється від лише зовнішньо орієнтованої особистості?
Підсвідоме ведення у житті пересічної людини стає усвідомленою реальністю її буття. Підсвідомий світ, це світ тонких взаємодій, що існує в слабкій метриці цілісного світу і спирається на його причинну пов’язаність. Миследіяльність , за межею позаантропного буття на плані цілісності, стає спорідненою діяльністю. Через що континуальна енергія горизонтів цілісного світу стає доступною людині у її реальнім житті. Яке від того стає слідуванням тій істині буття, яка панує у еволюційнім розвитку цілісного світу, до еволюції якого вона стає причетною вже і на свідомому рівні. За переконанням Сковороди людина в цей час знаходить бога у собі, через ту силу впливу на довколишнє, яку вона стає здатною продукувати, ставши частиною цілісного світу у своїх поведінкових налаштуваннях назовні. Її сродна, причетна до енергії цілісного світу миследіяльність, стає засобом її життя. “Сидить козак в кобзу грає, що задума – все те має“, – знаходимо на одній із картин козака Мамая відоме народне повір’я щодо цього.
Для сучасної людини, орієнтованої виключно на зовнішнє світосприйняття, все те здається дивом. І дійсно, речовинний світ в якому вона живе не має всього того, що охоплює світ живого на тонкому, непроявленому плані. Жива матерія тим і відрізняється від речовинної, що має свій енергетичний витік з зовсім іншого зрізу довколишнього світу. Цей внутрішній світ першопричинний і організований у одне цілісне запровадження у нестаціонарнім просторі часі слабкої метрики тонкого плану Всесвіту. Він є організованим цілим у детерміново пов’язанім просторі часі. Всі великі філософи та вчені у своїх пошуках головної змістовності оточуючої реальності доходили до цього.
“Тільки ціле має зміст“, – говорить Гегель, вслід за Миколою Кузанцем, кардиналом римо – католицької церкви, філософія якого стоїть за великою епохою Відродження.
У третім повороті колеса Дхарми у Варджаямі в буддизмі констатується:”Досягнення досконалості та повноти поєднання двох протилежностей, що відкривають шлях до усвідомлення світової цілісності у самій людині”.
“Щоб зробити сродну миследіяльність можливою, багато чого потрібно зрозуміти через її поєднаність з Єдиним”, – говорить Платон. Чому це так важливо, виникає питання?
“Поєднання енергії цілого Одного з людською миследіяльністю веде до сродної праці за якою стоїть успіх у житті”, – зазначає наш великий філософ Григорій Сковорода.
Знову ж таки постає питання – чому? Мабуть тому, що зникає морока багатовекторності життя на зовнішньому плані, де постійно існує питання – бути чі не бути. Натомість приходить життя, яке стає слідуванням тій впорядковуючій божій силі, що розлита в довкіллі.
Так постає людська справжність та повнота. “Справжня людина і бог тотожні є”, – проголошує Сковорода, вгледівши цю впорядковуючу силу цілісної людини. Те саме говорить і Чжуан Дзи стверджуючи, що “коли природне і людське не перемагають одне одного на світ з’являється справжня людина”. Таку особистість великий китайський філософ називає перед народженою. За Рамзаєм у даосів це людина без титулу, тобто це не ремісник, не землероб, не купець, не володар, а сама людина по самій своїй природі.
“Потрібно щоб живий дух людини і природи злився воєдино, став нероздільним“, – розкриває сторінку втаємниченого життя людини Олесь Бердник. “Як це взагалі може бути?”, – запитає тут будь хто.
Прохід до того єднання йде через адаптацію до патерну умов ареалу проживання, – стверджує у своїй фізиці живого Фрітьоф Капра. “В своїй хаті своя правда, своя сила і воля“, – те саме засвідчує наш великий кобзар Тарас Шевченко.
“Як це практично здійснюється?”, – виникає питання. “Пізнайте істину і вона зробить вас вільними“, – говорить Григорій Сковорода вслід за Ісусом із Назарета, якого він вважав: “Справжньою людиною у істинній плоті“.
“Воля на волі, а ви що ж?. Пусто ви живете і пуста ваша совість божа, не те несе, що є у світі і пита нас“, – знаходимо у оріїв в рукописі Войнича. Все це стає можливим на шляху життя в якому людина повинна до самої себе дорівнятись, – знаходить ту необхідну формулу людського становлення Леся Українка.
Виходить, що осягнення своєї справжності є звичаєвим для української культури. Звідки походить та звичаєвість, виникає питання?
“Маємо відати і знати обаполи тирла“, – говорять наші пращури зі сторінок Велесової книги. Те відання слідує через канал божої совісті, який розкривається в людині на волі, – стверджують орії у своєму рукописі. Хто такі орії?
Вони від землероба Каїна, який чомусь вбив Авеля. Навіщо так узаконено, ще й у релігійному каноні? Щоб принизити землеробську культуру і наперед вивести азійську добувну артіль, сталкінг якої у довколишнім більше підходив для узурпуючих владу правлячих кіл давнього світу. Бо правда оріїв землеробів було тим, що “по можній кості б’є“, – за свідченням того ж рукопису оріїв.
Ера економічного, добувного віку, що від цього почалася, винищила всі духовні надбання людства, породивши жахи людського цинізму у егоцентричних спрямуваннях тотожних тваринному світу. Саме про цю велику біду людства у техногенну еру так званого “залізного віку” і говорить Антуан де Сент Екзюпері у своєму відомому пророчому свідченні:”Існує одна проблема, одна єдина в світі – повернути людству духовний зміст, духовні турботи “, зауважує він.
Серединний шлях це шлях цілісної людини, який йде у своєрідній біфуркаційній зоні між речовинним та тонким планами світу. Це і є та висота, яка є справжнім шляхом у людському житті. “Бери вершину і станеш посередині“, – розкриває сакральне у серединному шляху Григорій Сковорода. Чому?
Бо по самій своїй природі людина в середині себе має той причинний божий світ, як за свідченням великого адепта світу Ісуса із Назарета, що у свій час пророче зауважив:”Царство боже в середині вас”. Тобто звів пантеїзм, – бог у оточуючому довкіллі та в самій людині, на вершину філософської думки. В чому пішов проти храмових релігій. За що і отримав Голгофу. Його розп’яли на хресті, плюнувши на людську справжність та і на сам хрест, на якому ту справжню людину було розп’ято.
В чому полягає головна важливість серединного шляху?
Адаптація до патерну умов ареалу життя надає ментального, знакового налаштування, з якого постає резонуючий зі світовою цілісністю образ, через який і здійснюється контакт людини на внутрішнім плані з причинним полем енергій. В цій відстройці і стає можливою резонуюча взаємодія людського енергокомплексу через відповідні енергетичні ланцюги з зірками, планетами та стихіями, як за Перепиліціним у його “Філософському камені”. У дослідженнях Перепиліцина кожні дві години на добу, організм людини у відповідних циклах життєзабезпечення, бере енергію світової цілісності через зміну добової активності систем своїх внутрішніх органів З цього і постає та жива етика, якій слідує не тільки організм людини, а і весь тваринний та рослинний світ довкола неї. Саме про цей “закон всередині” говорить Ісус із Назарета, що йде від “отця“ і який він прийшов затвердити. Без якого, навіть виноградна лоза не дасть сподіваних плодів і буде викорчувана, знаходимо його свідчення у Євангелії від Фоми з цього приводу.
Кожен природний етнос теж несе у собі той закон всередині. Саме його запримітив Геродот у населення Середнього Подніпров’я коли відвідував наші землі. Від того закону всередині та резонуючого ментального образу, що стоїть за ним і постає ментальність будь якого народу. Саме звідси народжується англієць,француз, німець, китаєць, японець та багато інших титульних етносів. Там ви не знайдете наполовину француза, наполовину німця чи наполовину англійця. Чому? Певно тому, що в природі існує тільки цілісне одне, що зветься справжньою людиною, яка і стоїть у основі зазначених націй. Від того вони і тривкі в часі і не підлягають зміні у самих бурхливих хвилях так званого цивілізованого суспільства.
Все, що має відміну від цього у глобалістичних тенденціях техногенної ери, являє собою так звані технічні або ж політичні нації. Які купно утримуються лише на вигоду існуючого дня, переслідуючи насамперед економічні чинники. Для чого створюються високі договірні відносини, своєрідний високий договорняк, утворений на вигоду дня. Все це, якщо не підперто жорсткою вертикаллю влади або великими грошима, швидко розпадається. Бо у основі технічних націй лежить картельний договір підпертий ззовні відповідним ідейним завантаженням та релігійним шумовим фоном по відповідній обробці населення.
Виходить що там, де немає титульного етносу, немає і нації, а від того і справжньої держави, що клопочеться про своє населення у першу чергу. А що є? Є узурпуючий владу клановий розподіл багатства, яке виробляє суспільство, в якому справжній людині немає місця.
Відлучення від причинної правди світу полишає людину духовної сили та міці у протистоянні життєвим негараздам. Звідси і виникає безліч хвороб, що атакують техногенне суспільство. Тут панує те, що можливим було б назвати парадоксом Ганемана, коли на думку родоначальника гомеопатії нестача духовної сили веде до невірних думок, з яких постають невірні рішення та фальшиві справи у житті. Від цього саме людське життя стає пустопорожньою справою, яскраво описаній у Святім письмі:
“Тай що людина має за свій короткий вік на землі? Бо всі її дні – муки, а смуток – робота її, тож марнота все це … Багато є речей, що ту марноту примножують, але яка користь від них для людини? Бо хто знає, що добре людині в житті за небагатьох днів марного життя її ? ”
Промовисто, чі не так?
Що потрібно робити? Відроджувати спрямовані на становлення справжньої, цілісної людини орійські вірування. В основі яких споконвічно стояло і стоїть дотичне до цілісного світу орійське ведичне правовір’я або ж православ’я. Ця внутрішня релігія знання однакова для всього людства, не зважаючи на расові, національні та релігійні розбіжності назовні. Бо світова цілісність на всих одна, як і природна жива етика, що походить від неї.
Щасти Вам.
Гру
14
Де ви руси ж? Путі боре віра ж
та бозя Ор по суті божій.
Совість пише святу віру булу.
«Рукопис Войнича»
Перед тим, як зануритися до глибин філософії починаючи з Платона та Аристотеля, потрібно, мабуть, з’ясувати поняття межі в орійському світогляді. Бо саме з цього концептуального поняття набуває конструктивності перегляд філософських узагальнень, який захистить нас від того, що в науковій езотериці відоме як проблеми розуму.
Коротко межу можна охарактеризувати як «межа степу», тобто людського плану життя та людського сприйняття дійсності. Це край Ойкумени, за яким панує вже потойбічне, недосяжне чисто зовнішньому сприйняттю дійсності. На сьогодні ця межа окреслена існуючим способом усвідомлення через відповідні органи зовнішнього сприйняття і називається антропологічним бар’єром.
За релігійними канонами вважається, що по цей бік межі — раб божий, за межею панує божественне. Звідки те знання про божественне не вказується, або йде посилання на одкровення окремих людей, що ту межу здолали та досягли того святого стану. Мета життя у межах канонізованої віри — спасіння через служіння та праведну поведінку. Земне життя вважається тут юдоллю печалі та скорботи через гріхоотступіння людське (бо потрібно ж хоч якось пояснити існуючу злиденність життя у цій «малій» межі).
«Віта горе одну межу, одне не те небо лише»,— засвідчують з цього приводу орії.
Межа у орійстві пов’язана з «метою божою», що через «муку божу» веде до зростання людського духу, який «по голому» на волі отримує «нову межу» де «Світ нове каже і віта нашу святу нову кощу». Нова коща і є новим станом душі, що усвідомлює свій стан на волі, тобто йдеться про феномен становлення справжньої людини, що осягається тут як мета божа через святу муку: «Свята мука ж віта межу, суть муки ви то несе. Святу межу Око голе боре, суть гола ж свята була. По вірі (новій) Одне понесе суть межі».
Чому сьогодні все не так, не по орійському «булому»?
«Се ви путі не відаючи повели віру, Око (ваше божиє) бореться із (справжньою) вірою і ви боретеся», — зазначають орії.
Яка філософія знання оріїв стоїть за вищезгаданим?
«Око буле одне. Се Око вело ж Суста голу по віку волю. В путі несе світу межу. Се ви божиє його Ори голі. Понесуть же путі буле горе у волю. Вість була повела. Упова та межа, мету булу (знову) пише.»
Отже, «по голому» на волі людина володіє знанням, тобто має те одкровення, яке доступне сьогодні лише окремим, святим людям. Наука ж сьогодні оперує образами та поняттями народженими у малій межі, по цей бік антропологічного бар’єра. Через що має справу з ілюзорним світом образів та понять, що поєднуються у логічний порядок лише у нашому законотворенні.
Яка відмінність у цих двох підходах до пояснення світу?
В першому випадку існує «передзнання», яке набуває свого виразу у образах та поняттях. Воно ними не обмежується, а тільки фрагментарно демонструється чи пояснюється. Наприклад, ви вмієте плавати, завдяки чому впевнено тримаєтесь на воді. І тут хтось запитує вас про те ваше вміння. Ви можете багатьма способами пояснювати це. Але ваше пояснення жодним чином ніяк не вплине на нашу вправність триматися на воді.
е вміння відокремлено від того, це вже внутрішнє знання набуте у прямім спілкуванні з водою.
Коли такого прямого знання не існує у вашому житті, згадані образи та поняття стають єдиним на що можна опертися. Ваш розум у такому обмеженні стає замкненим сам на себе і може народжувати висновки зовсім далекі від суті того, що відбувається насправді. Це і є те, що в науковій езотериці називається проблемами розуму. Наприклад, щоб логічно мислити, ми абстрагуємось від деталей і оперуємо цілком абстрактними предметами, яких у природі не існує. Здається шкоди великої від того немає, коли ми не виходимо з поля своїх умозаключень і не торкаємось конкретного. Саме таке розуміння лежало у основі діалогів — диспутів Сократа, який спочатку примушував опонента створити образне поняття, а потім показував його недієвість. Точно так як із умовного відра води неможливо було загасити полум’я. Філософ, підкреслюючи саме недієвість відстороненого образно-понятійного мислення, і сказав своє знаменне: «Я знаю, що я нічого не знаю».
Світосприйняття, оперте саме на себе, породжує ілюзію знання, яка вкрай небезпечна для використання. Дві останні світові війни це наочно продемонстрували: людство пробувало спертись на вироблені у такий спосіб ідеї нового будівництва в світі. Що з цього вийшло, тепер вже знаємо.
Проблеми розуму породжують вічні запитання проблеми добра і зла, які часто взаємоперетворюються, утворюючи замкнене коло принципово нерозв’язуваних життєвих дилем. Тому і говориться, що людство, яке користується такою філософією, живе у системній кризі, про яку і засвідчує до речі святе письмо, говорячи про юдоль скорботи та печалі.
У Платона як представника піфагорійської школи, що відтстоювала присутність у житті єдиного організуючого порядку, ми знаходимо ось таке: «Як постукавши, ми чекаємо, донесеться звук цілої чи надтріснутої посудини, так і цілісність плинучого мимо нас буття зумовлюється вислуховуванням та баченням його сущого».
Дуже знайоме, чи не так?
«Потрібно бути винятково обдарованим, щоб зрозуміти, що існує якийсь рід будь-якої речі і суще само по собі… Ідеї перебувають у природі так би мовити у вигляді зразків, інші речі подібні їм і являють суть їх подоби»,— зауважує Платон. І далі: «Ідеї — це щось, по-перше вічне…а по-друге завжди у самому собі одноманітне. Кожна із ідей існує.. Речі отримують свої імена в силу причетності до них». Чи це не те саме Одне, що у оріїв є великим Сустом божим і яке на сьогодні зветься світовою Цілісністю, або Абсолютом?
Ідея — це водночас ще ідеал, абсолютна істина, або суще за стародавніми уявленнями. Адже саме на цьому плані, за судженням давнього китайського філософа Чжуан Цзи, існує означена вибірковість форм як образи вічних платонівських ідей. За його переконанням означена цілісність «дрібнить силу силенну речей, а не чинить справедливості. Ростить тьму поколінь, а не милосердна. Старіша найдавнішої старості, а не стара. Накриваючи небо і підтримуючи землю, відливає та викрешує величезну кількість форм, але не проявляє майстерності. Ось у чому мандрує переднароджений, або справжня людина».
Подібної думки притримувався і видатний філософ Греції Епіхарм: «В природі ідеї стоять як першообрази (парадигми), а інші речі подібні їм, являючи собою їх копії».
Обмеженість звуженого світосприйняття Платон змальовує у вигляді печери, в якій знаходиться прикута до стіни людина, що може складати своє судження про зовнішні події лише за їх тінях на стінах. Щоб усвідомити таке потрібно мати значно ширший ракурс бачення життя, який би охоплював і план сущого. Звідси і бере свій початок платонівське ідеальне, що лежить у першопричині світу. У оріїв суще існує «по голому» (на тонкому плані): «Свята віра (знання сущого) одне бере — голе», тобто на тонкому плані, за межею антропологічного бар’єра або за межею означеної платонівської печери.
Аристотель був учнем Платона, який виділяв його серед інших за винятково гострий розум. Підтверджує це, наприклад, у такому своєму вислові: «Бог — це розум, який мислить сам себе… і думка його є думкою в самій думці».
Цей його гострий розум і виявляє себе в суперечці з Платоном з приводу вирішення питання «Як можуть ідеї, являючи собою сутність речей, існувати окремо від них?»
Але ми знаємо, що вони і не існують окремо. Їх окремість, як вже тепер стає зрозумілим, виникає через спосіб сприйняття дійсності. Мислити ні на що не спертими категоріями, означає породжувати неіснуючі проблеми, які стають від цього винятково проблемами розуму. На сьогодні з тих самих причин панує думка про ілюзорність світу взагалі, раз його принципово не можливо об’єктизувати. Ілюзорним є не сам світ, а саме уявлення про нього. Застиглість у духовному зростанні саме і робить цю проблему принципово не розв’язуваною.
Підтвердження цього знаходимо теж у Аристотеля: «Боги і природа нічого не створюють даремно. Бог наповнив Ціле, відтворивши у ньому безперервне відновлення. Існує щось, що вічно рухається у безперервнім русі. Суть буття знаходиться у тих речах, словесним виразом яких є саме (образно-понятійне) визначення».
ВІРА
Віра віре волі.
«Рукопис Войнича»
Орії вважали, справжня віра існує по вірі. «Віра по вірі, а ви що ж, пусто ви живете і пуста ваша совість божа»,— стверджують вони у своїх полемічних листах до хозар. «Віра по вірі» — це трактування віри як ритуального дійства в якому розкривається поширене сприйняття світу вже за межею антропологічного бар’єра. Звідси наведений афористичний вираз оріїв: «Віра віре волі».
«Пуста совість» — це відсутність каналу безпосереднього спілкування з Небом цілісності, коли інтуїтивно образне сприйняття перестає працювати. Натомість виникає інше інтуїтивне сприйняття вже орієнтоване на той багаж знань, який накопичило людство у своїх природознавчих зусиллях. Цей досвід лише опосередковано може надати допомогу у вирішенні тих питань, які ставить перед людиною реальне життя. Щоб захистити себе, ми плануємо своє життя. Саме з цього постає наша упереджена позиція в ньому, бо світ розвивається, кожної миті він інший. «В одну і ту ж річку неможливо увійти двічі»,— стверджував з цього приводу Геракліт.
Дієвість віри підкреслював Ісус із Назарета: «Віра без справ мертва». Вторить йому і святий Августин, підкреслюючи пізнавальний, дієвий аспект віри: «Вірь щоб розуміти». На сьогодні теологія більше схиляється до беззастережної віри раба божого, зовсім усуваючи людину з процесу самого вірування через її пасивність.
Формула раннього християнства — змирення, каяття та прощення, знаменувала входження в стан одкровення, або ж нового розуміння за святим Августином, стала символом рабської залежності віруючого від писаних канонів віри.
У зіркових коментарях «Рукопису Войнича», знаходимо діалоги відстороненої віри хозар, що панує і сьогодні.
Тут є про що подумати, коли читаєш, наприклад, у діалозі хозар з оріями: «Ор один несе світу муку ж, пусту божию волю ж. Віта бозя дні пусті ж, світ бо зло. В світі бозію голе однині святе горе. Мета горя була — суть наша.» Ось так, вихід за нову звужену межу вже несе горе, ціллю якого стає сама соціально орієнтована людина.
І далі: «Що повело по косу, суть нову косе? Вість несе сю ви. Світу бозію совість міша. Суть та божая місту не каже, што його суть вела. Ор місто ж косе, Око боре, Суст муку ж пану каже. Святе (нове) міша світу бозію. Совість муки ж – вість муки горя. Вість накаже, але косу, але ж пан косе світу межу, але понесе світу муку ж. Світ бозій віта межу, але ту бозію».
Світу божому людському совість заважає — дуже промовистий вислів, соціуму (місту), організованому за хозарською правдою, заважає безпосереднє спілкування людини з Небом через совість. «Суть та божая місту не каже, што його суть вела». А чому про це потрібно вже говорити? Де подівся прямий зв’язок по-голому? Бо святе вже міша світу бозію, читай хозарському соціуму (місту), тому Ор місто і косе своєю правдою божою — Суст муку ж пану вже каже. Совість муки ж — вість муки горя відтепер.
Совість муки, очевидно є ступенями зростання в істині через творчу муку, але вона стає мукою горя через недосяжність самої мети, що постала з нової віри, яка зупинила будь-яке духовне зростання. Хозари вважають, що в цьому винна гола межа волі Суста божого, яка вже зависока для руса, тому їх світ віта межу (рівень) Ока божого, яке «боре горе та втіша».
Маємо на те відповідь оріїв: «Поки божиє пана потіша, Око (голе) горя однині каже — світ муки ж один косе Ор бозій. Однині накази пуще волі Ора, што на волі. Попуща бо зло. Волю божию однині Око совісті не накаже. Ви то нові, але одне ж, совість бозія віта не косе. Пана коща волю пану каже. Воля та бозія гола де? Се ви божиє горе, повели пана де? Віта бозіє Око бозі. Пан несе мету може? Місто бозіє волю покосе. Вість гола (у) Ока не жиє. Воля його зла.»
Орії вважали, що духовний план людини працює на волі «по-голому». Тому і зник канал інтуїтивної совісті, тому і «вість гола» у новій вірі не живе. Бо «вість божия віта не косе», тобто не працює з неправдою.
На що хозари дають свою відповідь: «Де горе бозіє? Што несе пану суть бозію? Одну суть однині ж віта нашу. Ви не накаже, совість (ваша) накосо. Світ божий однині што ж — віта не на Око, бо зло? Де божиє понесе? Пана горе божиє пале, але де волі мука ж?».
Вкрай цікаво!
Божиє тепер несе Око боже і це є та воля, де людина має свій вільний вибір. Тільки у цій волі не стає Неба, а є поради Ока та його ведення. Внаслідок цього у такій волі через упередженість людську з’являється гріх та його спокута у Ока божого, яке веде життя — «косе (нищить) горе та втіша».
Ось так і виникла та теологія та спосіб життя, якою людство переймається мало не третє тисячоліття поспіль.
Як бачимо, хозари чудово розуміли стару мову русів і їх письмо. В їх відповідях немає образу диявола, або антихриста, що було винайдено Візантією у християнстві вже пізніше. Та і у язичництві вони оріїв теж не звинувачують, усвідомлюючи всю суть їх віри, використовуючи у своїх діалогах аналогічні орійські поняття.
З метою остаточного порозуміння, шановний читачу, наведемо останній світоустановчий монолог оріїв у зіркових коментарях рукопису: «Суст понесе світ божий по путі волі. Однині по волі совість несе голе по мукі ж. Але одне голе одну ж совість голу однесе,… у літа бозіє, пан бере божиє поле, та мука ж Ора боре (виборює) божую віру ж… Де боре божиє однині ж? Світ бозій попусту ж віта горе. Бозі де воля? Адже бозія мета — гола ж».
«І все таки, що ж дає людині те проникнення на рівень божої межі «по-голому», через яку сваряться орії з хозарами?» —запитає обізнаний з езотеричною літературою читач. Якщо просто і коротко, то можна було б почати з пояснення довголіття будь-якого музичного інструменту.
Майже кожному відомо, що можливість постійного відновлення налаштування до звукового ряду дає силу та гармонію первісного звучання будь-якого інструменту. А що буде з ним, коли рівень того первинного звукового ладу для поновлення того налаштування стане недоступним або завідомо викривленим? Тоді музичний інструмент буде служити доти, доки його струни будуть утримувати первісне звучання. Ось що стоїть за закритим Небом для людини, яка під ударами долі дуже рано йде з життя, не маючи змоги постійно утримувати той первинний настрій. Чому? Бо не стає від чого поновлювати те первинне налаштування, що утримує можливість сприйняття істинної правди неба.
Якось у модельному просторі помістили образ звичайної соціально свідомої людини і навантажили її бурхливим перебігом подій. За дуже короткий час її образ втратив свою енергетику і зник з модельного простору. Потім аналогічно вчинили з образом людини, що мала звязок з цілісним планом світу, тобто етнічну особу, що не втратила своєї адаптації до патерн умов ареалу. Нашому здивуванню не було меж! За образом цієї особи з’явився ще один більш глибокий енергетичний образ, який навіть призвів до зростання першого. Людина з успіхом протистояла викликам долі і навіть зростала при ньому! Певне тому, що мала допомогу з боку цілісного плану світу. В цьому і полягає майже фантастична стійкість українців протягом століть, бо той, другий план завжди присутній в них. Ось що значить вперто шукати в світі правду та слідувати їй, і формула цього настрою тепер відома: «Пам’ятай одну волю і святу совість повіки ж»,— що є носієм тієї самої правди сущого, як вважали орії.
З цього слідує, що людина за своєю природою має більш глибинні та більш об’єктивні засади своєї самовизначеності, аніж ті, що панують сьогодні. Тому і говориться, що справжня людина виховується тільки у автентичній, адаптованій до цілісності культурі. І ніяке знання зовнішнього того не може замінити. Отже, орійське правдослав’я є спадкоємною релігією русів, яка утримується в їх культурі незалежно від пануючих на їх землі релігійних конфесій. Бо всі вони так чи інакше беруть свій початок від природної релігії, що насправді панує в світі.
«Одвічно ори (руси) мають ту віру і гримлять нею по світу»,— знаходимо тому підтвердження в арамейських записах мовою русів, знайдених на Близькому Сході.
ПОКЛИК ІСТИНИ
Отже, пошук істини не є безкінцевим процесом, просто він не у той спосіб ведеться, коли про це говориться. Абстраговане мислення дозволяє вивчати об’єкти зовнішнього світу, а не пізнавати їх. Саме звідси походить теза про відносність істини як такої і усього знання оточуючого світу.
Чим є вищезгадане пізнання? Раніше ми з тобою, шановний читачу, згадували про мистецтво плавання у воді. Чим воно відрізняється від усих інших? Безпосередній контакт з водою надає нам можливості плавати, бо через нього ми знаємо, як поводитись щоб з боку води виникала підтримуюча нас сила. Це наше знання неможливо описати словами, воно наше внутрішнє знання відмежоване від чисто зовнішнього спостереження.
Щоб навчитись плавати у воді, ми повинні мати чуттєвий кінестетичний зв’язок з нею, таку головну умову ми знайшли. Отже, ми з’ясували головну умову, щоб навчитися плавати у воді, необхідно мати чуттєвий кінестетичний зв’язок з водою. У нашлого прискіпливого читача може виникнути запитання щодо заголовку «Поклик істини». «До чого тут істина? — запитає він.— Мова йде у вас начебто не про неї.» Чому ми таки вчимось плавати? Певне тому, що маємо відгук на наші дії у ній і по ньому обираємо з безлічі можливих поведінок ту, що дозволяє нам триматись на воді. А як це взагалі стає можливим? Ми реагуємо на відгук і серед безлічі варіантів обираємо той єдиний, який несе у собі порозуміння між водою і нами. Це порозуміння відбувається безпосередньо поза нашим мисленням. Йде пряме збудження нервового пулу через кінестетичний дотик, завдяки якому наше тіло починає «знати» як себе вірно вести в плаванні. І цей взаємозв’язок породжує силу, яка дозволяє нам не тонути. Що нам дає, врешті, той контакт? Відчуття води як активного середовища узгоджено взаємодіючого з нами в процесі нашого плавання через відповідне наше налаштування по якому ми отримуємо той відгук. Цей відгук є єдино існуючим сущим, орієнтуючись на яке ми навчаємось триматися на воді через свою узгоджену поведінку з тим цілим, яке являє собою вода. Запам’ятаємо це. Чим є тут істина? Вона виступає тут у двох своїх іпостасях.
По-перше, вона є тим сущим, знання якого тримає нас на воді, породжуючи відповідну силу як своєрідний відгук цілого на наші вірні дії. По-друге, вона стає особливим знанням, яке закінчує наші безкінечні пошуки вірної дії чи вчинку через той відгук, що несе наше внутрішнє знання. Ніякої відносності, лише вірно налаштований внутрішній зв’язок, що породжує відповідну дію на відгук. Без будь-яких проміжних образів та міркувань, підкреслимо це. З цим відгуком приходить сила, вірніше він сам і є тією силою, що закінчує наші блукання в темряві невизначеності. Що дає нам подібне знання? Волю більш поширеного сприйняття світу, де ми виступаємо дієвою та пізнаючою більший світ особою. Самостійно пізнаючою особою, наголосимо це ще раз.
Чим є правда у нашому житті? Вірне і доцільне рішення, крок у вірному напрямку, який усуває невизначеність і дозволяє започаткованій справі органічно входити у життя. Тільки у такому випадку, як ми знаємо з досвіду, вибраний напрямок має своє щасливе майбутнє. Тобто серед багатьох можливих рішень існує одне, яке веде до сподіваного результату. Дуже схоже з тим плаванням у воді, чи не так? Чим є тут відгук? Певно, Вістю Єдиного, що йде через канал людської совісті, засвідчують орії.
Чим є той канал совісті?
Як на сьогодні вже відомо, людина поєднує у собі два великих плани. Це фізичний план тіла та план тонкого енергетичного дубля, яке ще має назву біоенергокомплексу. Дослідження показали, що план енергетичного тіла тісно пов’язаний з тонкою основою світу, так званою його слабкою метрикою.
Кожні дві години протягом доби через енергетичну резонуючу із Всесвітом взаємодію йде корекція внутрішніх органів та їх наповнення відповідною енергією.
Навіщо? Певно для уникнення розбіжностей між тонким планом світу, що кожної миті змінюється, еволюціонуючи як одне велике ціле, і організмом, що цьому великому одному належить. Отже, наше тіло ніколи з означеної світової цілісності і не виходило. Духовний план людини поєднує у собі, за східним уявленням, рівні каузального, бодхічного тіла та рівень Атмана. Саме вони є регулятором наших взаємовідносин з тонким планом світу, який ми називаємо Цілісністю. В неусвідомленій сфері нашої самосвідомості цей взаємозв’язок і є каналом нашої совісті. На рівні усвідомленого він є інтуїтивно образним сприйняттям.
Виходить, ми володіємо первинною істиною буття, ми живемо, існуємо завдяки їй. На рівні усвідомленого цей зв’язок сьогодні порушується через вимкнений канал прямого кінестетичного сприйняття. Саме таке віровідступництво хозар і картають орії у своєму рукописі: «Пусто ви жиєте і пуста ваша совість божая, не те носе що ма (є) на волі і пита нас. Віра віре волі, а ви що ж? Віра божая совіти божиє совісті каже. Совість вела, однині воля де? Воля одна ж гола божия. Святе — голе ж. Де волі путі були, пана вела совість».
Орієнтація винятково на суспільне життя, відхід від природного середовища звузили сприйняття світу до однієї фізичної площини. Правда стала договірною, а тому відносною.
З вищенаведеного слідує, що істинне одне, воно є тим, в чому ми живемо, в чому б’ється наше серце. В незворотності часу зупинена мить і є істиною. Ми або живемо за нею і тоді володіємо знанням та відповідною силою свого наміру на життя, або ходимо по колу між добром та злом, достеменно не знаючи чим є насправді і те й інше.
Повернення назад неодмінно відбудеться, бо іншого шляху у людства, мабуть, немає. Чому існує така впевненість?
«Світ бозій вість булу донині каже. Суще понове волю.» У який спосіб?
«Свята віра одне бере голе. Око голе по голу — суть гола. Суд один на волі, повіти не несе»,— знаходимо у оріїв. І далі: «По волі божій ви Око божиє, святі — голі ж. Одна мета ж світа божия — одну несе сю волю.»
Що стає можливим, говоримо ми сьогодні, тільки через повернення інтуїтивно- образного сприйняття, або увімкнення каналу совісті від тонкого плану цілісного світу.
Як? Яким чином? У великого адепта світу Ісуса із Назарета існує однин вислів, який так і залишився до кінця незрозумілим. «Істина не прийшла у цей світ голою, але вона прийшла в символах і образах. Він не отримає її по іншому»,— сказав якось він.
Апологети теології знаходять в цьому вислові того стовпа, який начебто підпирає їх писані вчення відстороненої віри. Що насправді мав на увазі Ісус?
Ісус стверджував, що Істина прийшла в символах і знаках, тобто у тих самих вибіркових образах та ключових знаках, які походять з цілісності і які дійсно відкривають людині шлях до неї через бачення, тобто через відкритий духовний погляд. Інше вже не істинне, а є витвором людської упередженості, за якою стоїть неспокутуваний гріх проти божої правди.
Отже, в правді сила, в належності до Єдиного, що цей світ організовує. І вона вочевидь несе з собою вірність та доцільність кроків у самому житті, яке через це стає пов’язаним із загально плинучим подієвим полем цілого. А від того — праведним, полишеним людської упередженості та гріха. Ось чому руси так вперто протягом своєї тисячолітньої історії тримаються свого правдослав’я. Це та природна релігія людини, яка існує «по-голому», бо «бозія мета — гола ж».
Чим є тут голе у оріїв? Тонкий план, що існує за межею антропологічного бар’єра і є тим голим, бо сприймається на рівні безтілесого, на рівні духовного плану.