Перехід спостерігача за межу антропологічного бар’єра – на волю, де у нестаціонарнім просторі – часі панує світова, причинно організована Цілісність, дозволяє кинути погляд на головну таємницю живого. Життєва сила якого черпається у мікроквантових стрибках, переходах поміж утворюючих Цілісність енергетичних горизонтах. Кожен з яких являє собою окремий світ, своєрідну сцену життя, утримуючий в собі свій ритм часу та зумовлюючи існування вибіркової, резонуючої з ним форми.
Згадані переходи, надаючи енергію життя та силу всьому живому, пов’язують його з причинним полем пануючим в Цілісності. Динамічний розвиток якої у просторі та часі формує сам причинний простір життя існуючого в ній. Слідування тій живій етиці організованого простору і утримує ту силу правди спорідненого життя, про яке у свій час говорив наш великий філософ Григорій Сковорода.
Згадані вище сили лежать у основі будь чого у людському житті. Шлях на волю, де вони панують пролягає крізь людське забуття, зумовлене світоглядною позицією пануючої в соціумі сьогодні. Яка є результатом нашого суто технічного розвитку протягом довгих століть, від чого погляд людини завмер у одній позиції, фіксуючій лише зовнішнє, проявлене, “матеріальне” у оточуючому її світі.
Тут неможливо говорити про об’єктивне, незалежне існування природи у довкіллі надане людині у її відчуттях, яке фіксується її ж ілюзорним сприйнятті світу. Бо то буде не самою природою, а її ілюзорним аналогом. Ми багато чого можемо говорити про ландшафт існуючий за межами свого дому сидячи в ньому. Але вихід за межі житла одразу ж все розставляє по своїх місцях, роблячи наші старі уявлення нічого не вартими ілюзіями. Не можна говорити про існування об’єктивної реальності, яка принципово не може бути пізнаною з тієї закритої від світу позиції. А в такому звуженому світосприйнятті вона та позиція саме і фіксується, як єдино можлива. Це чистої води міфологія, з якою, до речі, вперто боровся ранній матеріалізм з позиції свого непорушного світогляду. Не можна панове говорити про матеріальне, дійсно існуюче з того обмеженого світогляду, бо він фіксує лише зовнішнє проявлене, залишаючи значну частину світу у непроявленім. Тай сама людина в цей час полишається своєї справжності та цілісності, а від того свого майбутнього. Все, що несе у собі силу правди, ту енергію життя на якій збудовано світ є матеріальним, дійсно існуючим. Але це розуміння приходить у зовсім іншім погляді на довколишнє.
“Чим зумовлена в такому світі людська справжність та цілісність”, – можемо почути запитання зацікавленого читача.
Існує петрогліф накреслений на камені мабуть ще за часів Шумеру. На ньому у вертикальній позиції розташовано сяюче коло за яким до низу розміщено гротескне зображення людського тіла, а нижче сама людина, що опікується здоров’ям стоячого на віддалі хворого. Ця триєдність на петрогліфі не що інше, як раннє зображення людської триєдності існуючої у християнстві, як Батько, Святий дух та Син. Середня фігура на малюнку являє собою ментальний план людини, який є посередником між супраментальним, божим планом – сяюче коло наверху і її фізичним тілом. Маючи дотик до світу Цілісності та її причинної правди, цей ментальний дубль людини стає скеровуючим її життя планом на підсвідомому рівні. Поєднання з ним на волі, за антропологічною межею і зумовлює людську цілісність, а від того і її справжність. В цьому поєднанні у одне ціле і полягає людська відповідність тому первинному задуму, за яким вона і може існувати в ціліснім світі на волі.
Означений ментальний план або ж гротескне тіло людини не має сталого образу, він змінюється в залежності від тієї задачі, яку вирішує в житті. Саме його образ, у здійснені відповідного наміру у причинному полі, несуть мальовані дошки, чі полотна у іконописі, або антропоморфні скульптури людської статури. Вони працюють, виконують свою роль посередника між людиною та її супраментальним планом, коли несуть у собі резонуючу з Цілим форму образу, побачену митцем у відстороненім погляді. Образу, що спрямований на виконання відповідної задачі і він приходить завжди з внутрішнього простору, як вість Неба, стверджував Ніцше.
Впорядковуюча сила з якою працює ментальний план досить дивна, як на людський погляд. Здійснюючи переходи між енергетичними горизонтами Цілісності він, у пошуку сподіваного, змінює саму сцену життя. В якому все раптом, без видимих причин для стороннього спостерігача, починає змінюватись. В цьому віддавна вбачалося божественне провидіння та божа всім керуюча сила Святого духу. Насправді ця дія оперта на супраментальний план самої людини, – сяюче коло зверху на шумерському петрогліфі. Який є представником тієї трансцендентності, що насправді наповнює світ Цілісності головною змістовністю життя. Саме звідси:” царство боже в середині вас” у Ісуса з Галілеї та відома суфійська концепція Ібн Руша: ” Пізнай себе – пізнаєш свого бога“.
Сама ж трансцендентність, як за свідоцтвом оріїв з Середнього Подніпров’я, принципово не може бути проявленою як на зовнішньому так і на внутрішньому плані нашого буття. Вона не має імені, від неї неможливо говорити, з нею можливо тільки жити, жити на волі у причинному полі Цілісності. Вона є тим, що вносить у життя гармонію через духовну еволюцію людини. Вона є тим Єдиним, про яке у свій час говорив Микола Кузанський у своєму відомому вислові:” Тільки Єдине має зміст”. “Прірва між трансцендентним та людським долається у один спосіб – злиттям з ним”, – стверджував той, хто був кардиналом римо – католицької церкви і з філософії якого почалася ера Великого Відродження в Європі.
“Виходить так, що ми весь час живемо у тій впорядковуючій силі і нічого у своєму житті про це не знаємо”, – можемо почути зауваження нашого вдумливого читача. Чому не знаємо, знаємо але у дуже незвичний манер. Намір цієї сили на впорядкування людського життя призводить за свідченням оріїв до нашого існування у “муці божій“, бо “згідного життя веде, не згідного тягне“, – як стверджував Сенека.
Наше існування повинно бути слідуванням тому впорядкуванню, яке несе в світ ця сила. Такий з приведеного вище слідує висновок. Бо тільки в такому випадку відбувається необхідне зростання людської свідомості на шляху додому. “Тільки у поверненні людських душ додому, людське життя отримує свій зміст”, – маємо свідчення від справжньої людини воплоті Ісуса із Назарета, як за Григорієм Сковородою. Що то за дім, чим він є говорити про це ще зарано. Але він є і шлях до нього пролягає тут на землі через зростання самосвідомості самої людини. “Своїм життям до себе дорівнятись“, – знаходимо у Лесі Українки необхідну що до того зростання формулу.
Згадана вище вправність ментального дублю або ж Святого духу, як за християнським звичаєм, продукує силу, що допомагає людині вижити у стані коли вона сліпа та недолуга. Здійснює він це через ту ж зміну проекції самого життя. Бо саме такої корекції потребує людство полишене знання істинної традиції, як за суфіями. Бо у своїх упередженнях весь час потрапляє у глухий кут нівелюючий саму задачу життя. І тоді спалахують війни, які ті кути нищать.
Але те саме здійснює, як було віддавна помічено, і головний бик череди, що веде своїх корів на випас. Вправність цієї тварини було відмічено, коли вона одним потужним наміром змінювала проекцію лугу на таку, де нічого поганого з його чередою відбутись не могло. Вся енеолітична культура Трипілля була присвячена цій його вправності, де бик став культовою твариною. І не тільки у слов’янському світі.
Тут, шановний читачу і постає головна проблема сучасного релігійного та наукового підходу до задачі усвідомлення означених сил у людському житті. Вона пролягає поміж відстороненою вірою та прямим усвідомленням сил пануючих в нашому житті. Саме за це борються орії у своєму відомому світовому загалу рукописі – манускрипті Войнича. Де вони, воюючи з відстороненою, сліпою вірою, докоряють своїм опонентам хозарам:”По горю веде ви бозію суть гойї бо злі. Поки совість вела, совість віри вість показувала, а у вас совість з вірою по віку бореться. Воля де божая ж? ”
І далі:”Віта горе одну межу, одне не те небо лише. Свята віра одне бере – голе. У степу віра це суть гола”.
В центрі справжньої людської віри стоїть знання, що приходить з непроявленого у образнім баченні через канал людської совісті. В такій вірі не існує посередника тут людина сама знає, тому її віра є релігією знання – відання. “Мусимо відати і знати обаполи тирла“, – знаходимо головний девіз цієї віри у Велесовій книзі.
З огляду на вище приведене приходить на згадку наголос Емерсена :”Людина це Бог який валяє дурня “. Або у Аристотеля, коли у нього запитали, що таке Бог, він відповів:”Бог це думка в думці“. Те саме у свій час засвідчив наш Григорій Сковорода:”Бог є істина, він є природа в природі, живе в живому, людина в людині“. З чим неможливо не погодитись.
Слідування онтологічному принципу повернення людини в природу сьогодні, здатне, з огляду на вище приведене, відновити енергетичний потенціал згублений людством у еру технологічного розвитку. Що постане міцним бар’єром проти всіляких пандемій та скоригує саму людську долю, в якій нестане місця для тих нещасть, що присутні у людському житті сьогодні.
Щасти Вам.