Сторінка Василя Чумаченка

Сьогодні знову відкрита культура оріїв з манускрипту Войнича, спонукає до відтворення тієї громадянської позиції, яка завжди була притаманна українському суспільству, зануреному у світ цілісності. Хартія Олеся Бердника і те, що в ній приведено, не з’явилися невідомо звідки, це є глибинною традицією народу, цілком приналежного до тієї світової правди, за якою існує все суще на землі. Щоб переконатися в цьому, достатньо на відповідній сторінці відкрити «Кобзар» нашого поета – пророка Тараса Шевченка. І знайти ось такі рядки:

Не хрестись, і не молись нікому в світі!

Збрешуть люде, і візантійський Саваоф одурить!

Не одурить Бог, карать і милувать не буде;

Ми не раби його – ми люде!

Не хрестись і не молись нікому в світі, – ця пряма орійська традиція покладена в їх визначальному вислові: Памятай Одну волю і святу совість по віки ж. Суст (цілісність) один наказ – суть нам каже, бо рабами знемож, коли волю Ора забували ж.

Збрешуть люде, і візантійський Саваоф одурить, – мова йде про візантійсько – хозарське перекручення поняття віри. “Віра по вірі, а ви що ж? Віра віре волі. Тіло ви маєте, але ще маєте і голе Око”, – читаємо у оріїв. Вторить їм тут і Шевченко, стверджуючи існування більш глибинної істини в світі ,яку може сприймати  людина. Його ставлення до стану справ у суспільстві, орієнтованому на хозарську, чисто договірну, надуману правду, надкритичне:”Раби, невільники недужі! Заснули, мов свиня в калюжі, в святій неволі”.

Не одурить Бог, карать і милувать не буде – цілком надуманою річчю є,- говорить Шевченко, -оте христоматійне – карати та милувати за хозарсько – візантійським кананом; життя є більшим і ширшим за будь-який канон сліпої віри. “Око боже (хозарське) одне – мала віра, а віра Суста божого (цілісного світу) велика ж”, – стверджують орії з цього приводу. Чому все так? “Волю кощу (вільну душу) всі бо маєте, кощі є ви усі. Ора се ратне діло, ще не рай -борись. Сущі ори ще ви є”, – говорять орії до нас з стародавніх арамейських записів у мові русів. Тобто, за оріями, існує вимога самого Бога до людського духовного розвитку, до розкриття своєї сакральної природи. З чого цілком природно слідує подальше Тарасове.

Ми не раби його – ми люде, – головна сакральна фраза у Шевченка, яка відмітає рабство боже на землі, яке і уярмило людину. Ми діти божі і ми дорівнюємо Йому, бо так само ведемо разом із ним прядиво життя. Ми його руки, ми його очі, ми є Він у прояві на плані сущого,- ось про що говорить Тарас. Пречудово це перегукується з оріями: “Його вухом ще то є усі, совість божая одна пуста ж, ви там носе де божіє блюде. Ори ми ще є і одні у полі, ще ви є сущі Ори.  Були ви великі, лунали, бо ще сяючими ви є. Но і має та віра славу. Велика є се віра. Споконвічно руси (ори) мають ту віру і гримлять нею по світу”.

Тепер стає зрозумілою тверда стійкість русів з Нижнього Подніпров’я, що протягом століть не сприймали ніяких прийнятих з чисто іллюзорних уявлень новітніх ідей. Їм завжди, через їх орійське православ’я, була доступна та ідея, що розлита за задумом божим у світі. І напрочуд зрозумілим тепер стає оте знаменне Тарасове:”Караюсь, мучусь – але не каюсь”.

Громадянська позиція українства стає нарешті науково дослідженою, а не тільки проголошеною.

Це дослідження пов’язує у одне ціле культуру сьогодення з орійськими та трипільськими часами нашої історії. З цього нарешті з’являється зрощений фундамент нового суспільства та нового становлення нації на духовній культурі, притаманній самій природі справжньої, цілісної людини.

В. Чумаченко