Сторінка Василя Чумаченка

Говорячи про характерницькі практики як про засіб включення в людині інтроспективного сприйняття світу на тонкому плані, не можливо не зупинитись на самому характерництві як звичаєвій ланці культури етнічних українців. Назва вочевидь веде своє походження від характерності образу який набувається тією чи іншою людиною за життя. Серед їх розмаїття існує одна вибіркова форма образу яка і відкриває перед людиною властивості другої тонкоенергетичної сторони її сутності, а разом із тим всю велич цілісного світу. Виникає питання: “Що це за вибірковий образ характерність якого дозволяє це робити?”

Всі образні втілення, які ми набуваємо за життя, відповідають тій чи іншій ролі яку ми в ньому беремо на себе. Тут ми є молодою людиною або батьком чи матір’ю, маємо якусь професію, для чого отримуємо відповідні навички у навчанні. Зовнішнє впливає на нас формуючи наш життєвий образ. Що формує наш дотичний до світової цілісності внутрішній образ, чого він торкається у нашому житті?

За знайомим нам фізичним світом, як сьогодні стає відомим, стоїть світ тонких взаємодій або ж світ слабкої метрики. Він цілісний, а тому причино організований і від того несе у динаміці свого внутрішнього розвитку первинну правду – істину. “Світ збудовано на правді якою є сам”, – стверджує характерницька наука з цього приводу. Нам він приступний через нашу образну пам’ять, де ми згадуючи картини пройдешнього можемо переглядати ту чи іншу сторінку свого життя. Їх ми бачимо у зовсім незвичний спосіб, бачимо ніби своїм розумом у периферійному зорі. В цьому своєму баченні ми в змозі за допомогою простого наміру переставити якісь речі, змінювати у спогаді саму картину, що зберігається у нашій пам’яті. Як тільки ми починаємо це робити, надумуючи щось інше, поле діяльності нашої пам’яті поглиблюється. Ми наче входимо у щось і вже діємо за допомогою свого наміру в іншій увазі вносячи зміни в те чи інше його налаштування.

” Це чиста творчість нашої свідомості, яка ніякого відношення до реальності не має”, – зауважить нам хтось. Так, не має, – відповімо ми йому. Але до тих пір, доки ми будемо утримувати у тому просторі свій стійкий намір бачити те. Коли ж ми послабимо його до відповідного рівня, будемо “помалу свою власну мету носити”, як за заповітом оріїв, то побачимо вже щось інше. Наше поле образної пам’яті зміниться, наче хтось внесе у нього відповідну корекцію. Змінені образи стануть енергетично насиченими через своє резонансне злиття з цілісним планом. Ми побачимо, а скоріше відчуємо можливості які стоять за тим новим явленням, зможемо навіть обійти довкола старої хати або млина у тому спогаді, оглянувши їх з усіх боків. Ця друга глибина нашого занурення у модельний простір, виводить нас на рівень чуттєвого дотику до рівня слабкої метрики на ментальному плані.

Це і буде тим світом, якого торкається характерництво і саме тут постає той ментальний образ, який формує внутрішній, психофізичний настрій характерника. Цей ментальний настрій, через дотик до енергетичного поля цілісності, отримує незвичну потугу та здатність прочитувати ще непроявлене на фізичному плані. Досліджувати події в часі, пізнаючи те, що сховано за його завісою. Знати причинну правду, знати суще, як стверджують орії у своєму рукописі, а від того жити за істинним. Від того зовсім незвично діяти у житті, нехтуючи логікою зовнішнього, яка стає проблемою суто людського розуму, полишеного сьогодні своєї опори на внутрішнє, інтуїтивно – образне світосприйняття.

Від цього праведність, прийнята з чисто зовнішніх міркувань, як боротьба добра зі злом перестає бути провідною в нашім житті, бо з нової точки зору за цим лежить причинна правда, яка дозволяє людині жити в істині. Тій самій істині буття яка робить людину вільною, як за висловом Григорія Сковороди. Старий підхід звуженого світосприйняття цього не має, він не знає, не усвідомлює того істинного за яким насправді живе світ.

Звідси не успіх у розбудові будь якого суспільства справедливості назовні. Не той рівень, не та глибина проникнення у подійне поле життя. У характерництві людина повертається до плану цілісного життя, а від того і до своєї повної реалізації у ньому. Від чого характерницькі практики у розкритті поширеного людського світосприйняття набувають не аби якого значення, як для людини так і для суспільства в цілому. Адже кожен бажає реалізувати за життя той позитив який несе йому його власна доля. Щоб на той шлях стати потрібно мати розвинену культуру внутрішнього світосприйняття, де духовне нарешті займає своє чільне місце у суспільстві. А це можливо здійснити тільки у відповідно організованому соціумі де кінь, образно кажучи, стоїть попереду воза. Тобто, реалізується гасло суспільство для людини, а не людина для суспільства, як це існує сьогодні. Де ми маємо лише фахівця в чисто професійній орієнтації його членів. Зосередження уваги на самій людині та на її призначенні у цьому світі, змінює картину її буття. Культура духу, в такому випадку, виходить наперед і стає головною ведучою силою, як у людському житті так і в осягненні високих технологій у розвитку суспільства. Для цього онтологічний статус сучасної людини у дотику до природного цілого повинен бути відновленим. Зробити це можливо тільки ввімкнувши іншу, інтуїтивно – образну систему її світосприйняття, загублену у техногенну еру розвитку. Саме це питання і піднімав у свій час Антуан де Сент Екзюпері у своєму відомому заклику:”Існує одна проблема, одна єдина в світі, – повернути людству духовний зміст, духовні турботи. “

Про характерництво можливо говорити як про мистецтво зміни своїх внутрішніх психофізичних налаштувань на ментальному рівні. За якими людина отримує ті чи інші здібності для впорядкування свого життя та довколишнього середовища. Здається це все, що торкається характерницької науки з першого погляду. Але насправді все тут набагато складніше. Справа в тому, що характерництво ще володіло “силою”, яка у процесі психофізичних налаштувань завжди приходила до людини з зовні. Як показали дослідження ця сила не є продуктом людської життєдіяльності. Вона відтворюється людиною і є продуктом її образних настроїв або ж уявлень, коли вона діє у намірі у так званій другій увазі. “Уява це віра Ора”, – читаємо в арамейських записах у мові русів з близького сходу. Як це взагалі може бути, виникає питання?

Існує одне давнє мистецтво і пов’язане воно з культурою відтворення артефактів у давніх культурах людства. Сам по собі артефакт несе у собі побачену в довкіллі ключову форму, яка будучи точно відтвореною, резонує з енергетичними горизонтами – світами в цілісності, через що несе у собі відповідний енергетичний імпульс у між просторових переходах. Тому будь який артефакт здатен надавати або ж продукувати відповідний настрій, входячи в який людина через свою спорідненість з світом цілісності отримує доступ до знання причинної правди що панує там. Тобто, резонуючий образ, точно відтворений митцем, надає доступу до внутрішнього простору, тонкоєнергетичний аспект якого являє собою хвильовий пакет енергетичних горизонтів – світів пов’язаних дотерміновим, причинним зв’язком у одне ціле. Кожен такий образ, несучи у собі резонуючу відстройку до відповідного горизонту і відкриває доступ до його енергетичного поля, як елементу світової цілісності.

В цей час людина, яка у своїй уяві відтворює, а скоріше викликає відповідний резонуючий з цілим образ, діючи за старим правилом “помалу свою власну мету носи, май міру по волі і по вірі”, як за заповітом оріїв, починає володіти означеною вище “могою – силою”. Яка є нічим іншим як системо перетворюючою силою існуючою в межах горизонтів світової цілісності під час переходу з одного її обрію на інший. Головне питання полягає тут у вірній відстороненості від зовнішнього, діючи в якому людина максимально абстрагується від нього маючи “волю на волі, де вже діє “у віру вірува”.

І ця її абстрагована віра є спусковим гачком для проявлення означеної вище характерницької сили, що приходить з зовні, тобто не є продуктом життєдіяльності самої людини, як про це згадувалось вище. Характерницька культура і виростає на цьому поєднанні, через що отримує можливість впливу на перебіг подій у зовнішньому. Ці зміни часто носять нелінійний характер, витоком яких є внутрішній ментальний простір, тому їх причину тяжко відслідкувати діючи назовні. Дію подібної “моги – сили” відмітили ще трипільці, коли побачили її гармонізуючий вплив на природне середовище з боку бика, який вів череду на випас. Тому культ бика був провідним культом у стародавньому світі, через незбагненну, всеперетворюючу, “божу” дію тієї сили, якою володіла ця тварина. Переводячи простір лугу своїм ревінням у той стан, де нічого лихого не мало відбутися з чередою.

В людині шлях до опанування цієї силою лежить через психофізичні налаштування, своєрідні глибокі рольові настрої, які вона програє у своїй уяві. Головним провідником тут є її духовне бачення або ж, як на сьогодні, пряме, невербальне сприйняття на ментальному рівні. Сама позиція такої людини в житті з часом стає невираженою, вона відходить у своєрідну ментальну тінь, з глибини якої діє скеровуючи всі процеси назовні у єдине гармонійне русло. “Сидить козак в кобзу грає, що задума все те має”, – згадуємо відомий запис на картині козака Мамая.

Характерницька культура дозволяє володіти причинною правдою пов’язаною з метричними відносинами нестаціонарного простору часу на тонкому плані. Чому метричними? Бо сам простір – час тут тримає так би мовити ситуацію, він є тією сценою, яка саме і зумовлює сценарій подій, що точаться назовні. Тому з характерницькою майстерністю, що несла в собі спорідненість людини з внутрішнім простором, приходила мудрість що до оцінки швидкоплинних подій та ідей, які приходили ззовні. Стійкість українців та їх мудрість походили саме від цього, бо їх культура від початку мала внутрішні витоки свого розвою та становлення. Тут завжди сприймалися ті вірування, що були оперті на той внутрішній розсуд та усвідомлення істинно – сущого. І не сприймалося все, що було лише зовнішнім розсудом. Ціна того тут зналася від початку, згадаймо Григорія Сковороду та його знаменний вираз:”Зовнішнє ніщо, непроявлене ж є річ”.

Виникає закономірне питання, чи існував в історії України якийсь соціум або ж соціальна група яка б цілком стояла на розбудові культури внутрішнього плану?

Такий соціум був і звався він Запорізька Січ. “Вся Січ була братством характерників”, – за переконанням Олеся Бердника.

Справді, Січ була прообразом своєрідної держави в мініатюрі, тут були і промисли, було землеробство та хлібозаготівля, було військо та всілякі виробництва. Та над всім цим панував закон, який у оріїв, судячи з рукопису Войнича, походив з таких усвідомлень:”Пан поніма а степ міря. Міра ж одна і по можній кості б’є. Віра по вірі, а ви що ж? Пусто ви жиєте і пуста совість ваша божа. Пам’яташ одну волю і святу совість по віки ж”.

Так у “віру вірува” тут і осягалося позаантропне буття. Бо сама людина ставала головними воротами тієї віри і того знання, що приходило від того. Була і релігія, яка несла у собі ознаки раннього християнства, тобто сповідувала, як за Євангелієм від Фоми, прямий зв’язок та становлення справжньої людини у “вістях божих”. Зразком такої справжньої, цілісної людини і був тут сам Ісус із Назарета. Церква Покрови Богородиці стала тут прообразом того цілісного аспекту світу, що спрямовував та оберігав саме життя на землі. У оріїв, судячи з того ж рукопису Войнича, ту саму функцію виконував “Суст Великий божий”, що у своїй діяльності спирався на “Зоряне Узріччя”, ріку людського життя, яка поєднувала у собі два плани розвитку людини духовний та земний у відповідних циклах самостановлення. (стор. 86 рук.) Тому записані канони тут завжди розглядалися, як суто зовнішній допис до того, що розумілося та усвідомлювалося зсередини. З часом, у вже соціалізованім християнстві, цим було знехтувано, але сам фундатор раннього християнства Петро пророче засвідчив:”Дух животворить, буква ж вбиває”.

Знищення джерел такої внутрішньої культури в подальшому, (бо потрібен був слухняний раб, а не людина знання, яка по “можній кості била”), вивело канони наперед, зробило їх головною суттю релігії. З приводу чого у Синопсисі орійських гностиків знаходимо свідчення, що до цього:”Святі не булі, поновили по віді ( по переказу) в тому бо зло. По вірі міря Голе Окові Око. Суть жила, ви то жили по голу і волю сю понизили. По голу мали де муку?”. Тобто була знищена культура тих, що несли у собі світло істини і були справжніми пророками у житті спираючись на знання сущого. Через що дуже погано ставали під ярмо будь якої влади, будучи людьми “без титулу” за образним висловом Рамзая у даосів. Тобто не розподілялися за професійною ознакою, як це існує і по сьогодні. В українців це відібрало ту силу їх віри, по яку згадується в тих самих арамейських записах:”Одвічно руси мають сю віру і гримлять нею по світу”.

Світ нової людини, що саме зараз формується на терені України, вбирає в себе ту давню характерницьку культуру вводячи в неї активну творчу позицію у становленні гармонії цілісного аспекту на плані зовнішнього, з метою уникнення тих негараздів у відлученні від правди цілого, які супроводжують еволюцію людського суспільства сьогодні. Егоцентричність у розвої будь якого людського соціуму, де панують лише економічні чинники, повинна відійти в минуле.

Внутрішній простір є неподільною територією, яка поєднує людське суспільство у одне. До нього ведуть різні шляхи, які в цілісності сходяться у одне цивілізаційне русло. Кожен народ вносить сюди свій ціннісний скарб, вироблений на протязі своєї тисячолітньої історії у контакті з ареалом проживання.

Сама позиція людини що до світу зовнішнього у такій культурі змінюється. В практиці її життя з’являється простір, який є синтезом зовнішнього та внутрішнього. В ньому культура духу нарешті займає своє чільне місце, бо з’являється зв’язок людини з тією основою, що лежить у причинній основі її світу. Розкриття внутрішнього, сутнісного простору людини, поєднуючи її з цілісним аспектом, світу нівелює її егоцентричні спрямування. Велика проблема, яка сьогодні є у людському суспільстві у боротьбі різних ідеологічних спрямувань нарешті знаходить своє рішення. Простір свідомості поєднаний у одне ціле, де є місце усвідомленню причинної правди світу, формує світогляд нової людини, де проблеми старих усвідомлень відходять у пройдешнє. Це саме той простір, який від віку стереже так звана “Золота баба” Півночі, давній витвір митців невідомого народу. В ньому усвідомлення, розуміння та переконання нарешті стають одним єдиним чуттям істинного. Становлення на цьому серединному шляху і народжує так звану “шосту расу”, про яку неодноразово у свій час згадувала Олена Блаватська та Олена Реріх. Це остання сходинка перед входженням людства у ієрархію світу, в якій воно постане вже як народжена цивілізація.

Щоб з таким завданням впоратись, з огляду на той стан справ який існує сьогодні у суспільстві, особливо у різноманітності ідей та напрямків розвитку пануючих тут, потрібно мати своєрідну “маршрутну карту”, яка б чітко тримала орієнтир на відповідне культурне будівництво в руслі вище згаданого. Такою картою в Україні може стати “Хартія національної єдності та незалежності”, подібна до того документу, який у свій час був прийнятий у Сполучених Штатах Америки під назвою “Декларація про незалежність”, під якою підписалися всі верстви населення. З чого і постала могутня країна.

Щасти Вам.

Договірні взаємовідносини загальнокультурного рівня, навіть конституційно затверджені, являють собою хистку основу, бо одразу ж руйнуються, коли у суспільстві змінюються напрямок як соціального так і економічного розвитку, за якоюсь новою стратегією. Це одразу ж відзеркалюється як у економіці та політиці, так і у ідеології. Уникнути руйнації та фальшування життя в означених кризах суто технічного спрямування країни, дозволяє стан людської самосвідомості , що ґрунтується на глибинній, причинній правді життя, притаманній суспільству де духовні принципи формування людської справжності переважають споживчий характер суто економічних чинників розвитку та становлення держави. Тобто йдеться про те, що пантеїстичний світогляд (бог та світова цілісність у всьому) та онтологічний принцип природного, цілісного світосприйняття оточуючого світу, втрачені у техногенну еру,  повинні бути поновленими.

Це дозволяє також уникнути того, що на сьогодні зветься парадоксом Ганемана. За переконанням родоначальника гомеопатії нестача життєвої енергії призводить до невірного ходу думок, з яких постають невірні рішення та, як наслідок, фальшиві справи у житті, якими починає перейматися людина.

Поновити енергетичний статус дозволяє онтологічна пов’язаність з природним середовищем у поширеному світосприйнятті за межею антропологічного бар’єра. Саме тут здійснюється головна ідея сьогодення повернення назад у природу, що стає можливим через корекцію етноментальних чинників у бік внутрішнього самостановлення людини.

Подібний вихід  за межу славнозвісної  Платонівської печери у супраментальній психології, дозволяє торкнутись причинної правди живої етики життя, за якою існує все живе у довкіллі. Саме це повернення людини назад у природу в супраментальній психології, через включення третьої сигнальної системи сприйняття світу на ментальному рівні, здатне відновити життєвий потенціал до тієї висоти, коли рішення та дії людини в житті стають спорідненими з причинним, цілісним аспектом світу. Саме в цей час континуальна енергія цілісності стає приступною людині в житті, бо зникає гріх відлучення від божої правди пануючій в техногенному світі.

Людина явище соціальне і народжується в умовах відповідного суспільства де панує відповідна етика. Ця етика може буди сформованою на досвіді пройдешніх поколінь, як загально установча  (прийнята у загальному розвитку суспільства) так і у досвіді виживання у ареалі життя відповідного етносу. Закон всередині, що панує тут, формує артефактну, дотичну до цілісного аспекту світу культуру. Все тут мова, пісні, мистецькі вироби несуть у собі резонуючу з причинним світом цілісності форму. Що і дозволяє жити у природній єдності з оточуючим довкіллям, від чого знати причинну правду того, що в ньому насправді відбувається. “ Відати і знати обаполи тирла ”, як це записано у Велесовій книзі.

Сила духу, яка в цей час виникає, дозволяє  малою силою боронити свою землю, як це яскраво проглядає у характерництві Запорізької Січі. Глибина внутрішньої культури, яка панувала тут дозволяла формувати лицарське, характерницька братство з будь кого, хто приходив на Січ. Аби міг перехреститися та вимовити кілька фраз на мові, все останнє робила характерницька спільнота, яка за переконанням Олеся Бердника панувала на Січі. Тому розкриття природних, онтологічних підвалин людської справжності на чинниках внутрішньої культури дозволяє  сьогодні говорити про становлення національної єдності в Україні. Бо це є спадкоємна традиція цілого народу, що завжди спирався на знання природного закону всередині, як це засвідчив у свій час грецький мандрівник та дослідник Геродот. Через що тут ніколи не переймалися пустопорожніми ідеями, які виникали у культурах зовнішнього плану. Чому? Тому що була приступною  та “ідея”, яка від початку творення розлита в оточуючому довкіллі і завжди панувала у пантеїстичному світогляді.

Нове відродження нації та сталої державності дозволяє зняти ті протиріччя, що накопичилися у державотворенні у кінці 20-го та на початку 21-го століття. Природа внутрішнього плану людини вочевидь однакова скрізь, не зважаючи на расові, релігійні та національні розбіжності існуючі на зовнішньому плані. Внутрішня, пантеїстична релігія, як єдина світова релігія, постає з раннього ведизму та раннього, гностичного християнства, в центрі яких стояла і стоїть постать справжньої, цілісної людини, боголюдини, як за Григорієм Сковородою.

Стан справжньої, цілісної людини звичаєвий для культури розвинутої у свій час на терені земель Середнього Подніпров’я. Тож починати потрібно нам, бо пантеїстичний світогляд та онтологічний принцип завжди панували у людській самосвідомості тут, на цій землі.

Виникає питання про ті життєві орієнтири, якими керується особистість потрапивши на волю, за межу антропологічного бар’єра у супраментальній психології. Існують вочевидь давні настанови, що лежать в основі українського характерництва. Лунають вони у записі так: Сповідуй життя на волі, живи на волі.

1. Живи за правдою, живи серед рівних собі.
2. Прислухайся до інших.
3. Не зазіхай на чуже.
4. Виховуй своїх дітей на волі.
5. Зайве марнує життя, живи достатньо.
6. Знайшовши свою пару бережи її.
7. Зберігай та захищай свою землю.
8. Шлях свого життя шукай на волі.
9. Будь відповідальним за своє життя та за кроки у ньому.

В. Чумаченко