Архів квітня 10, 2022
Сьогодні, у переході від Калі – Юги до Сатья – Юги, споживацька ідеологія пост технічного віку відходить в пройдешнє через нівелюючий вплив на людину, що все далі віддаляється від своєї природи та тих задач, які вона повинна була б вирішувати в світі. Культура духу, яка була притаманною давнім часам, коли людина знала і бачила, а від того слідувала живій етиці, повинна відродитись у проголошеному сьогодні онтологічному принципі. Чим є та людська пройдешня справжність, чому вона стала таким великим питанням у нашім природознавстві сьогодні?
Мабуть тому, що в ньому від початку була прийнята пресловута Картезіанська парадигма, яка являла собою рівно половину того дуалістичного принципу, який проголосив у свій час Декарт. Чому? Через два впливи, які стали пануючими в людському суспільстві у технічну еру. Це релігійні догми, що взяли на себе зовсім не притаманну роль духовного ведення людини у цілковитій її відстороненості від причинного світу Єдиного де і панує її дух. І через фундаментальний матеріалізм в науці, коли матерією визнавалося тільки те, що могло дослідитись та визначитись у відповідних дослідах, на тому приборному обладнанні, яке нічого іншого рееструвати не могло. Але головна причина лежала ще й в тому, що кожен об’єкт природи розглядався так би мовити сам по собі і існував дякуючи взаємодії його виділених часток. Звідки ті частки і чому саме подібний об’єкт вони породжують, а не інший відповіді не було. Виходить за цим всим стояла і стоїть божественна сила та її проведіння.
Тому сучасна наука далеко від релігійних догм не втекла, які обмежили людину та її світосприйняття до рівня того, що взмозі дослідити цілком зовнішнє світосприйняття і тільки. Саме звідси сьогодні походить розуміння пресловутого Декартового виразу:”Я мислю, а значить існую“.
Але саме людське мислення може займати дві позиції. Позицію аналітичну, де панує образно – понятійне мислення і стан де існує інтуїтивно – образне мислення. Перше працює на проявленому рівні виділеної речовини, друге ж причетне до світу непроявленого, причинного, як показує дослідження.
Від цього Декартів дуалізм душі та тіла має значно більшу глибину аніж це на сьогодні вважається.
У вченні послідовника Декарта Мальбранша від того можливо виділити два головних рівня пізнання.
Через ідеї речей, якими є їх образи та поняття і через внутрішнє образне чуття – бачення. Ці два виділені рівні пізнання в житті є антагоністами, бо існування першого блокує друге. Коли ж наперед виходить друге, то воно змінює перше у тих аналітичних висновках, що від цього сприйняття слідують. Через розкриття першопричини існування об’єкта та його справжнього місця в світі. Від того перший світ зовнішнього пізнання стає світом людських упередженостей, тоді як другий є справжнім світом, в якому насправді існує природа та і сама людина. В чому тут лежить головне переконання? Всі висновки та рішення другого рівня мають самостійну силу їх непотрібно запроваджувати в життя. Саме тут працює принцип визначений у свій час Сковородою: “Тяжке непотрібне, потрібне не тяжке”.
Мальбранш, керуючись принципом дуалізму душі та тіла, розвиває тезу Декарта про надприродну причину першого поштовху матерії до вчення про неможливість існування природних причин. У кожному конкретному випадку спостереження дій та наслідків, за систематичного дослідження конкретного явища, ми не здатні виявити кінцевої природної причини. Причина існує, а виявити її можливості немає.
Таким чином, слід визнати, що причини мають надприродний характер — божественний. Розглядаючи ті чи інші властивості речей, він дійшов висновку, що властивість не існує як частина чогось, вона народжується, утворюється саме тоді, коли ми її фіксуємо. Від того ми живемо в ілюзорному світі за висновком Мальбранша, де нічого насправді не існує, а є лише наша уява про нього.
Ось так, якщо подовжувати ту безглуздість у пізнанні світу, що притаманна зовнішньому світосприйняттю. І все це через відсутність так званої третьої системи світосприйняття, притаманної людству в часи коли технічне зовнішнє не тяжіло над людиною у своєму поясненні світу. Кінцеву причину виявити можливо, так само як і її першопричину. Тільки потрібно вийти на волю, за антропологічну межу, де тільки і стає можливим те “містичне“, як за Миколою Кузанським, богослов’я, що таки знає причину та наслідки. Чому? Та тому, що людина просто живе в ній постійно не замислюючись над цим. Це зовсім інший рівень людського буття, буття в істині. В якій існує правило: ” Коли живуть в істині – все знають про неї, коли ж не живуть – нічого про неї не знають“. Саме тут панує вже природне правило: “Я живу, а значить існую“.
Таким чином, головний висновок Мальбранша – основою буття людини у світі є усвідомлення свого єднання з богом, віра, а не мислення чи розум, ірраціональне, а не раціональне. Здатність єднатися з Богом дана кожному конкретному індивідові по-різному, це містичний процес, який відбувається в людському серці, початок цього процесу лежить в любові до бога. Тут Мальбранш був не так далеко від істини. Єднання з цілісним світом пробуджує зовсім інший розум, що несе з собою зовсім іншу раціональність. І Бог тут із свого надприродного стану поселяється в самій людині у відповідності до відомого заповіту у християнськім світі:”Царство боже знаходиться в середині Вас“.
Як це стає можливим? Просто коли людина у “віру вірува“, як за давнім орійським звичаєм, звертаючись перш за все до самої себе, вона виходить на волю. Від чого Небо перестає бути пустим і вже несе вісті божі. І від чого людське життя стає самодостатнім, отримавши свою головну мету та призначення в цьому світі.
Щасти Вам.